Культурно-освітній розвиток українського селянства в період українізації

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються політико-адміністративних меж УСРР, що у 1922 р. увійшла до складу СРСР.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі виявленого комплексу джерел, всебічного вивчення історіографії дослідити культурно-освітній розвиток українського селянства в період українізації, проаналізувати чинники, що сприяли цьому, зокрема вплив офіційної політики українізації, з'ясувати особливості культурно-освітнього розвитку українського селянства на окремих хронологічних етапах цього періоду.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- з'ясувати стан наукової розробки теми, рівень і повноту забезпечення джерельної бази;

- дослідити сутність та об'єктивну обумовленість політики українізації;

- вивчити вплив українізації на культурно-освітній розвиток українського села;

- висвітлити діяльність культурно-освітніх установ, які діяли в українському селі в період, що досліджується;

- виявити і проаналізувати весь спектр форм культурно-масової роботи в сільській місцевості;

- розкрити особливості процесу ліквідації неписьменності та визначити його вплив на культурний розвиток українського селянства;

- з'ясувати роль системи народної освіти та сільських загальноосвітніх шкіл у розбудові культурного життя українського села;

- узагальнити позитивні риси реалізації завдань культурно-освітньої роботи в період українізації;

Наукова новизна і теоретичне значення дисертації полягають у наступному:

- вперше на дисертаційному рівні комплексно досліджено культурно-освітній розвиток українського села в період українізації;

- вивчено вплив українізації на культурно-освітній розвиток українського селянства;

- проаналізовано форми масової роботи в сільській місцевості;

- з'ясовано культурні запити селянських мас;

- на основі широкого кола джерел, значна частина яких введена в науковий обіг вперше, досліджено діяльність сельбудів, хат-читалень, бібліотек та інших культурно-освітніх установ села;

- розкрито особливості процесу ліквідації неписьменності серед українського селянства;

- по-новому осмислено розвиток народної освіти, зокрема становище шкіл, вказано на недоліки, що призводили до гальмування поширення навчання, висвітлено особливості запровадження загальнообов'язкового початкового навчання.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що його фактологічний матеріал, результати та висновки можуть слугувати як для подальшої розробки обраної теми, так і при написанні узагальнюючих праць з історії України, історії української культури, різноманітних довідкових видань, наукових розробок проблем культурно-освітнього характеру, при читанні загальних лекційних курсів та при розробці спецкурсів з питань історії та культури України.

Публікації. За матеріалами дослідження автором опубліковано 7 наукових статей, 3 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 4, 6 друкованих аркушів.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою, проблемно-хронологічним принципом дослідження, завданнями. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які включають 8 підрозділів, списку використаних джерел та літератури (346 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 205 сторінок.

українізація село неписьменність культурний

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну результатів дисертаційної роботи, визначено її основні завдання, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету, об'єкт, предмет, окреслено практичну значимість та апробацію отриманих результатів.

У першому розділі «Стан наукового вивчення, джерельна база та методологія дослідження», який складається з двох підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.

У першому підрозділі першого розділу «Історіографія проблеми» з'ясовано стан наукового вивчення проблеми. Історіографію з обраної теми умовно поділено на 2 періоди: радянський (20-ті рр. ХХ ст. - 1991 р.) та сучасний (90-ті рр. ХХ ст. - поч. ХХІ ст.). Радянський період поділяється на декілька етапів: 1 - 20-ті рр.; 2 - сер. 30-х - 1 пол. 50-х рр.; 3 - 2 пол. 50-х - 1 пол. 60-х рр.; 4 - 2 пол. 60-х - 1 пол. 80-х рр.; 5 - 2 пол. 80-х - 1991 р.

У 20-ті роки ХХ ст. висвітленням окремих сюжетів обраної нами теми в основному займалися партійні та державні діячі, публіцисти, працівники органів народної освіти, які аналізували культурно-освітній розвиток українського селянства в добу українізації у контексті виконання завдань цього процесу, розуміючи їх як узагальнення досвіду соціалістичної розбудови. Однак ці праці стали першим кроком у наближенні до наукового осмислення теми. Найбільше їх було присвячено показу реальних здобутків політики українізації та її впливу на розвиток культурно-освітнього життя народу.

Крім узагальнюючих, були і регіональні дослідження. Наприклад, П. Калініченко вивчив досягнення і прорахунки окркомітету КП(б) У Кременчуччини, зокрема, виявив наскільки партійний актив опанував українську мову, зрозумів українську культуру.

З'являються роботи, присвячені й окремим сферам, де проходила українізація. Так, наприклад, М.О. Авдієнко, залучивши широкий статистичний матеріал, розкрив стан народної освіти. Загальне навчання стало об'єктом вивчення автора в наступній його праці. У ній проаналізовано рівень втягнення в загальноосвітній процес широких верств населення, проблеми, які потребували свого вирішення. О. Полоцький, Г.Піддубний, враховуючи результати роботи М.О. Авдієнка, досліджували стан, успіхи та проблеми ліквідації неписьменності в УСРР.

Побачили світ і перші узагальнюючі праці з історії української системи народної освіти, шкільного виховання на селі, історії книжкової продукції.

Отже, вказаний період позначений започаткуванням вивчення окремих фрагментів культурно-освітнього життя українського селянства в період українізації. Роботи авторів в більшості своїй позначені намаганням об'єктивно і комплексно висвітлювати ті чи інші аспекти цієї важливої сфери життя суспільства.

Середина 30-х - поч. 50-х рр. ХХ ст. - період, коли за умов культу особи Й. Сталіна фактично припиняється об'єктивне вивчення культурно-освітнього розвитку українського селянства у період українізації. У цей час праць, присвячених цій проблемі вийшло дуже мало. Серед них роботи В.П. Затонського, в яких було вміщено статистичні дані, щодо публікацій наукової літератури, а також підбито підсумки боротьби з безграмотністю. Крім того, ще в трьох роботах було висвітлено здобутки культурно-освітнього життя в Радянській Україні, зокрема по ліквідації неписьменності серед селянства.

У другій половині 50-х рр. - першій пол. 60-х рр. ХХ ст. під впливом широкомасштабної десталінізації суспільства окреслилися певні зрушення у вивченні культурно-освітнього рівня українського селянства в період українізації. З'являється ряд праць, серед яких роботи М.М. Грищенка, та Є.С. Березняка, у яких автори, роблячи певні спроби відійти від стереотипів, властивих періоду середини 30-х - поч. 50-х рр., аналізують розвиток народної освіти в УСРР за роки радянської влади, шляхи розвитку загальної освіти. Робота сільських бібліотек, українізація книговидавництва, діяльність культосвітніх закладів на селі, зокрема сельбудів і лікнепів, стали предметом наукової уваги О.Б. Слуцького, Г.М. Шевчука.

Особливості прояву та загальний вплив партійної політики на культурний розвиток села в 1929-1941 роках досліджував О.М. Михайлов. У його роботі містяться цікаві факти, присвячені й питанням загальноосвітнього навчання, ліквідації неписьменності діяльності культурно-освітніх закладів, зокрема автором розглядається мережа сітки шкіл в сільській місцевості, знову ж таки наголошується на причинах, які перешкоджали розвитку освіти. Значну увагу приділено роботі вузів і технікумів та навчанню в них селянських дітей, охарактеризовано матеріально-побутові умови та особливості роботи вчителів, з'ясовано політехнізацію та агрономізацію шкіл, наводяться приклади зразкових шкіл.

Таким чином, характерною рисою цього підперіоду в розвитку вітчизняної історіографії став частковий відхід від догматизму сталінщини, з'явилися роботи в яких культурно-освітня робота на селі стала безпосереднім об'єктом вивчення.

Історіографія наступного етапу (друга половина 60-х - перша половина 80-х рр.) несла на собі відбиток поступового згортання демократичних процесів у суспільстві. Почала домінувати тематика, присвячена безпосередньому внеску вождів у розвиток тієї чи іншої сфери духовності, карколомним здобуткам радянської влади.

Крім узагальнюючих праць, монографій у цей час виходять у світ і посібники, підручники.

У 70-х роках ХХ ст. виходить декілька праць стосовно ліквідації неписьменності, культурного розвитку села. У 1976 році в «Українському історичному журналі» вийшла стаття А.В. Мороза «Ліквідація неписьменності і розвиток загальноосвітньої трудшколи в 1921-1925 роках». В ній автор приділяє певну увагу мережі пунктів лікнепу, ліквідації неписьменності, роботі шкіл для дорослих підвищеного типу, вечірнім робітфакам університетам. Аналізуючи радянську історіографію, не можна обійти увагу багатотомну «Історію міст і сіл Української РСР». Найбільше матеріалів, присвячених культурі, освіті села, періоду що нами досліджується, міститься в томах, що стосуються Черкаської, Вінницької, Сумської та Кіровоградської областей. Однак, ці матеріали носять більше статистичний характер.

Зміна суспільно-політичних орієнтирів, започаткована перебудовою, позначилася і на розвитку історіографії обраної нами теми дослідження. У другій половині 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. історики, оперуючи розсекреченими архівними матеріалами, раніше невідомою літературою, переосмислюють зроблене, доповнюють знання з тих чи інших аспектів культурно-освітнього розвитку українського селянства періоду українізації. Характерною ознакою є поступовий відхід від усталених радянською історичною наукою методологічних принципів, стереотипів, розширюється і коло питань, які раніше не вивчалися.

Питання українізації висвітлювалися і на сторінках літературно-публіцистичних журналів «Слово і Час», «Вітчизна».

Здобуття Україною незалежності в 1991 році позначилося на розвитку вітчизняної історичної науки взагалі й обраної теми зокрема. Розпочався сучасний, якісно новий етап її вивчення. Слід зауважити, що з початку 90-х рр. ХХ ст. об'єктом сучасної історіографії стають окремі аспекти культурно-освітнього розвитку українського селянства в період українізації.

Роль державної політики в галузі національної культури досить яскраво висвітлено в працях О. Кручека та П.М. Бондарчука.

Позитивні та негативні моменти українізації, зокрема репресії, історіографічні та методологічні аспекти вивчення політики коренізації в УСРР, українізація мистецтва, культосвітніх закладів знайшли своє наукове вивчення у роботах В.Г. Виткалова, В.Л. Борисова, В. Коцура, Н. Коцура, В.М. Букача.

О.Ю. Борисьонок та Г.Г. Єфіменко у своїх публікаціях звернулися до таких аспектів проблеми, як обговорення проблеми українізації вищим партійним керівництвом, зміни в національній політиці ЦК КП(б) У в УСРР у 1928-1932 рр.

Слід сказати, що починаючи з 90-х років виходить ряд праць істориків діаспори, у яких з'ясовуються причини українізації, її зв'язок з аграрною політикою більшовиків, обставини згортання тощо.

Слід зазначити, що в 90-х роках розпочато дослідження проблем політики українізації та культурно-освітнього розвитку різних верств населення й на дисертаційному рівні. Так, наприклад, проблеми взаємовідносин сільської та міської культури висвітлено в дисертації О.І. Криворучка, роль українізації в суспільно-політичному житті українського народу в 20-ті роки - в роботі Л.В. Блінди, політичним та культурним аспектам здійснення українізації присвячено дослідження Я.В. Верменич, питання українізації та її вплив на суспільно-політичне та культурно-освітнє життя були висвітлені в кандидатських дисертаціях Г.М. Васильчука та О.А. Кручека. На матеріалах Півдня України національно-культурне будівництво в 20-х роках висвітлено в дисертації А.В. Черкаського. Питання політики українізації на Харківщині вивчено К.Е. Колісником. Проблемам освіти в період українізації присвячені дисертації О.І. Чирви та Я.В. Потапової, В.М. Гололобова.

Крім того з'явилися й історіографічні роботи з проблем українізації, зокрема І.В. Ващенка. Дослідник виділяє 5 періодів у розвитку вітчизняної історіографії з проблем українізації. Він вивчив перші спроби наукового висвітлення політики українізації, дослідив політику українізації в вітчизняній історіографії, з'ясовує позицію істориків діаспори, висвітив цю політику в історіографії незалежної України.

Отже, як свідчить аналіз наукової літератури, комплексного дослідження з культурно-освітнього рівня українського селянства періоду українізації, попри значну за обсягом історіографію присвячену різним аспектам проблеми, поки що не існує, чим і зумовлене звернення автора до цієї теми.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база, методологія дослідження» проаналізовано джерельну базу дослідження, що постає достатньо репрезентативного, визначено методологією. Опрацьовані джерела умовно, згідно загальноприйнятої класифікації, можна поділити на дві великі групи: неопубліковані (архівні) та опубліковані джерельні матеріали. В ході наукового пошуку автор опрацювала фонди Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВОУ), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ), Державного архіву Київської області (ДАКО), Державного архіву Черкаської області (ДАЧО).

У ЦДАВОУ вивчалися матеріали фондів Державної планової комісії при Раді Народних Комісарів (ф. 337), Народного комісаріату освіти (ф. 166), Ради Народних Комісарів УРСР (ф. 2), власного фонду Власа Яковича Чубаря (ф. 4402). У ЦДАГОУ опрацьовувалися матеріали фонду ЦК Компартії України (ф. 1). У ДАКО - Київського обласного відділу народної освіти (ф. 144), Київського окружного виконавчого комітету Рад робітничо-селянських та червоноармійських депутатів (ф. 112). У ДАЧО - Монастирищенського райвиконкому Уманської округи (ф. 2113).

Одночасно за типологічно-видовим критерієм залучені архівні джерела можна поділити на такі групи: 1) документи центральних та місцевих органів влади; 2) документи державних та культурно-освітніх установ; 3) протоколи конференцій, з'їздів різного рівня; 4) доповідні записки, листування Наркомосу України; 5) звіти, рапорти, акти, статистичні дані; 6) доповіді.

Опрацьовані джерела за типологічно-видовим критерієм можна поділити на такі групи: 1) офіційні державні документи, надруковані у збірниках нормативних актів, які становили законодавчу базу культурно-освітнього процесу в українському селі в період українізації; 2) звіти до Всеукраїнських з'їздів Рад, у яких, поряд із іншими питаннями, висвітлювалося культурно-освітнє будівництво в українському селі; 3) документи партійних і державних. Цю групу опублікованих джерел можна поділити на такі підгрупи: а) постанови і резолюції з'їздів, конференцій, пленумів Компартії України; б) тези, доповіді на комсомольських, профспілкових, Всеукраїнських з'їздах працівників освіти, пленумах; 4) тематичні збірники, цінність яких полягає у тому, що у них широко представлені документи центральних та місцевих архівів, уривки з преси. Хоча їхній ретельний аналіз дозволяє стверджувати, що вони не цілком об'єктивні. Як правило, підібраний матеріал ілюструє лише здобутки у сфері культурно-освітнього будівництва на селі, оминаючи проблеми, які мали місце, залишалися не вирішеними; 5) періодичні видання. У цій групі джерел можна виділити: а) центральні газети («Вісті», «Комуніст»); б) губернські та окружні газети («Звезда», «Радянський селянин»); в) журнали («Селянський будинок», «За масову комуністичну освіту»). Як правило, на сторінках преси друкувалися найважливіші постанови та матеріали уряду, обговорювалися актуальні проблеми культурно-освітнього будівництва на селі. Часто зустрічається матеріал із місць, завдяки якому можна зрозуміти й повно відтворити «дух епохи», ставлення селян до культурно-освітньої роботи на селі.

Методологічну основу дисертації складає сукупність принципів та методів пізнання, спрямованих на об'єктивне, всебічне висвітлення подій, фактів та явищ. Методологічною основою дослідження стали загальні засади науковості, історизму, об'єктивності, системності, плюралізму, пріоритету конкретної істини. Головними методологічними принципами є взаємозв'язок загального, особливого й специфічного, конкретний аналіз визначеного явища у певних умовах, а також принцип адекватної інтерпретації текстів джерел.

У другому розділі «Політика українізації як важлива передумова всебічного підвищення культурно-освітнього рівня українського селянства», що складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, досліджено сутність, об'єктивну обумовленість політики українізації, її вплив на громадсько-суспільне та освітньо-культурне життя українського народу.

У першому підрозділі другого розділу «Політика українізації, її сутність та об'єктивна обумовленість» висвітлено причини запровадження українізації, основний зміст цієї політики, її реалізацію.

Реальні практичні кроки по здійсненню українізації розпочалися після прийняття декретів ВУЦВК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи у справі українського шкільного виховання і культурно-освітніх установ» та від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвитку української мови». На наш погляд, її сутність зводилась до таких основних положень: 1) політика коренізації, що сприяла національному відродженню, зокрема українців, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік, сформувати привабливий імідж СРСР на міжнародній арені, державного піклування про інтереси нацменшин; 2) це був засіб пошуку більшовиками спільної мови із селянством, залучення на свій бік національної інтелігенції шляхом поширення принципових ідей НЕПу на сферу національних відносин; 3) українізація у перспективі давала змогу врегулювати протиріччя між народними масами і партійним, радянським та господарським апаратом, що мали місце; 4) це була спроба більшовиків очолити і поставити під свій контроль національне відродження у радянських республіках; 5) ця політика мала зміцнити новоутворену державну структуру СРСР - наданням її складовим «культурно-національної автономії», щоб хоча б частково компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

Здійснення цієї політики мало регіональні особливості, специфіку стосовно різних сфер суспільно-політичного, культурного життя. Підтримуючи в цілому запропоновану Л.В. Бліндою концепцію, в українізації умовно виділяємо такі етапи її проведення: 1923-1925 рр., 1926-1929 рр. Хоча, на наш погляд, верхню хронологічну межу другого етапу варто розширити до першої третини 30-х рр. ХХ ст. Є достатньо підстав стверджувати, що 1927-1928 рр. стали періодом піднесення української культури. Разом із тим у кінці 20-х рр. ХХ ст., з утвердженням тоталітаризму, відбувається звуження сфери українізації, переміщення акцентів із сфери національно-культурного будівництва у сферу обмеженої класової ідеології, що позбавляло цю політику перспективи.

У підрозділі 2.2 «Вплив політики українізації на громадсько-суспільне та освітньо-культурне життя українського народу» досліджено розвиток національних кадрів державного управління, преси, книговидавничої діяльності, літератури, театру.

У першу чергу, на думку її ініціаторів, політика українізації мала позитивно позначитися на кадровому складі державних управлінців УСРР. У зв'язку з цим у липні 1925 р. РНК УСРР видав постанову «Про практичні заходи по українізації радянського апарату». Була створена центральна виконавча комісія при РНК УСРР по керівництву українізації радянського апарату. На неї покладалися завдання по організації курсів для держслужбовців із вивчення української мови, розробка плану українізації низового апарату на рівні округ, районів, сільрад. Вже у 1925-1926 рр. стали відчутними зміни у цій сфері, пов'язані із зростанням відсотку українців у різних рівнях влади. Ці тенденції мали місце і в подальшому. Однак наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. українізація держапарату стала гальмуватися, а згодом зійшла нанівець.

Активним виявився і процес українізації середньої освіти. Станом на серпень 1923 р. в УСРР діяло 14650 шкіл, серед яких 8914 (60,8%) були україномовними, 2164 (14,8%) - українсько-російськомовними, лише 4292 (24,6%) - російськомовні або з мовою навчання нацменшин. Однак і у цій справі в кінці 20-х - на початку 30-х рр. стали помітними зворотні тенденції - закриття україномовних і відкриття російськомовних класів і шкіл. Повільнішими були темпи українізації вищої та професійної школи, зокрема фабрично-заводських шкіл, у яких навчалося, як правило, міське населення. Наприклад, у 1923-1924 рр. із 429 ВНЗ україномовними були 195, із 264 шкіл ФЗУ - 11, тоді як двомовними були 40 шкіл.

Значних успіхів українізація досягла у книгодрукуванні. Державне видавництво України за час українізації довело видання україномовної книгопродукції до 55% всіх назв і до 74% тиражу книг, книгоспілка відповідно - 88% і 84%, видавництво «Червоний шлях» - 60% і 80%. У 1931 р. питома вага україномовної книги становила 76,9% від всієї книжкової продукції в УСРР. Однак, починаючи з 1932 р. ці показники почали невпинно зменшуватися.

Своє друге відродження, враховуючи революційний ренесанс, пережила україномовна преса. Період українізації став для неї найсприятливішими роками розвитку. За тиражем у 1926 р. україномовна преса становила 612000 екземплярів. Для порівняння, російськомовна - 420000 примірників. Як свідчать джерельні матеріали, починаючи з 30-х рр. ХХ ст. спостерігався зворотній процес - русифікація.

Складніше відбувалася українізація театрів. У середині 20-х рр. ХХ ст. відбулося лише 22% україномовних сезони, тоді як російськомовних - 69% від загалу. У репертуарі театрів лише 20% було україномовних постановок. Виняток становили пересувні театри, що працювали на селі. Їх репертуар майже повністю був україномовним. Натомість українізація кіномистецтва проходила без особливих ускладнень. У цій сфері активно поширювалися національні сюжети, цілий ряд фільмів було поставлено за творами української літератури.

Таким чином, українізація з певними особливостями проводилася практично в усіх сферах громадського, суспільно-політичного, культурного життя населення УСРР.

Третій розділ «Культурно-освітні заклади на селі в 20-30-х рр. ХХ ст.», який складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, присвячено аналізу діяльності сельбудів, хат-читалень, колбудів, їхньої культурно-освітньої роботи на селі у період українізації.

У підрозділі 3.1 «Діяльність культурно-освітніх закладів та їх роль в житті українського селянства в 20-х - першій третині 30-х років ХХ ст.» досліджено реорганізацію мережі просвіт, що діяла на селі, однак, на думку радянського керівництва, яка не відповідала завданням соціалістичної трансформації селянства. Крім просвіт своє існування грудневою постановою 1921 р. РНК УСРР припинили й народні будинки. Замість них на селі влада почала організовувати культурні заклади, які, з точки зору більшовиків, більше відповідали потребам селян у набутті освіти, залученні їх до культури. Ними стали сельбуди, хати-читальні тощо.

На початку своєї діяльності сельбуди перебували на бюджетному фінансуванні, однак, згодом їх було перетворено на самоокупність. Статутом від 29 березня 1922 р. сельбуд визначався як добровільна громадська організація. Вони користувалися популярністю серед селянства. Свідченням цьому може стати їхнє швидке чисельне зростання у 1921-1928 рр. з 42 до 4 тис. При них, як правило, діяли бібліотеки, різноманітні гуртки, у тому числі сільськогосподарські, на їх базі проводилися вечори, лекції бесіди, випускалися стінгазети, ставилися вистави. Працівники сельбудів намагалися підвищувати серед селян не лише загальний рівень культури й освіти, а й проводити агротехнічне навчання.

Хата-читальня була первинною організованою формою політосвіти, найпростішим політосвітнім осередком сельбуду без членства. Практично всі хати-читальні мали статути і діяли на їхній підставі. За незначним винятком працівники хат-читалень проводили таку ж культурно-освітню роботу серед селян, що і сельбуди.

Початок суцільної колективізації зумовив появу нових типів культурно-освітніх установ - колбудів - будинків колективіста. Вони організовували і проводили консультаційно-довідкову роботу з питань колективізації, стаціонарні та пересувні виставки передового досвіду, екскурсії колгоспників. Їх фінансування було кращим від фінансування сельбудів, хат-читалень, як і технічне оснащення.

Гурткова робота на селі носила масовий характер. Вони виникали, якщо існувала у тому потреба серед селян. Їхня чисельність, як і спрямованість, не були сталими, постійно змінювались. Згідно архівних даних, гуртками, чисельність яких постійно зростала і які були найпопулярнішими, були сільськогосподарські. Програма їхньої роботи передбачала різні варіанти в залежності від регіональних особливостей природно-кліматичних умов, продуктивності сільського господарства в УСРР. Її теоретична частина включала голосні читання, бесіди, дискусії, гурткове конспектування. Практична - безпосереднє залучення селян до нових елементів агрокультури.

Ще одним культурно-освітнім центром на селі, що впливав на підвищення освіти і культури селянства, були бібліотеки. В УСРР у 20-30-ті рр. ХХ ст. діяло їх декілька типів: загальнодержавні, центральні, повітові, районні, клубні, стаціонарні, пересувні. Поряд із видачею літератури, у них проводились голосні читки газет, журналів, різних брошур. Серед причин, що перешкоджали зростанню сільської бібліотечної мережі, було незадовільне їхнє фінансування за рахунок місцевих, а згодом, колгоспних бюджетів. Лише з початком їхнього фінансування з держбюджету в 30-х рр. ХХ ст. справа поступово зрушила з мертвої точки. Так, у кінці 1932 р. було збудовано 1600 нових бібліотек, у яких нараховувалося 1,5 млн. книг.

У підрозділі 3.2 «Культурно-масова робота серед селян України в 20-х - першій третині 30-х рр. ХХ ст.» досліджено зміст, напрямки її проведення. Умовно можна виділити такі форми і методи культурно-освітньої роботи на селі: лекції, бесіди, доповіді, голосні читання, показові або агітсуди, вечори запитань та відповідей, консультаційно-довідкові столи, газети (стінні, живі, світлові, фото), театр (ляльковий, тіньовий, вертеп), політлотереї та політбазари, екскурсії тощо.

Лекції, бесіди, доповіді проводилися, як правило, членами гуртків, вчителями, лікарями, агрономами. Їхня тематика була різноманітною. Найбільше селяни відвідували і з найбільшою зацікавленістю слухали лекції та доповіді з питань ведення сільського господарства, на політичні та наукові теми.

Голосні читання проводилися селянами, працівниками сельбудів, які вміли читати. В кінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. однією із форм культурно-масової роботи на селі стали показові суди, які ще називалися агітсудами. Їхнє завдання полягало у тому, щоб залучити якомога більше селян до обговорення злободенних проблем у живій драматичній формі. Вони відбувалися у формі заздалегідь підготовленого театралізованого дійства. У їхній підготовці брали участь члени різних гуртків, бібліотекарі. Вони були серйозним виховним засобом і потужним методом впливу на свідомість селян.

Працівники сельбудів, хат-читалень проводили вечори запитань та відповідей. Вони поділялися на довільні та тематичні. Перші були без певної теми, коли відповіді давалися на будь-які запитання. Другі - заходи, що стосувалися конкретної тематики.

У 20-х - 30-х рр. ХХ ст. в УСРР діяли і консультаційно-довідкові столи. Їхня діяльність хоча і нагадувала вечори запитань і відповідей, була покликана надавати довідки, роз'яснення з проблем, що тією чи іншою мірою були мало зрозумілими селянам, цікавили їх. Від вечорів запитань та відповідей робота консультаційно-довідкових столів відрізнялася тим, що вони розглядали й скарги, які обов'язково підписувались авторами, до відповідей на запитання та надання довідок залучалися районні та окружні підрозділи влади.

Популярними серед селян були і газети. У період, що досліджується, на селі мали місце стінні, живі, світлові та фотогазети. Стінна газета вивішувалася на стіні (звідки й назва), складалася з передової (40-50 рядків), головної теми та різноманітних заміток, жартів, коротких літературних творів. Найбільший інтерес для селян представляли живі газети, статті в яких розігрувалися як п'єси (звідки й назва). Під час їхнього показу широко застосовувалася клоунада, спортивні ігри, пісні, танці. Фотогазети складалися з малюнків, фотокарток як передрукованих, так і місцевих аматорів. Світлова газета була поширеною у тих селах, де існував кінематограф або «чарівний ліхтар». На вечорах запитань і відповідей проводилися політлотереї та політбазари. Сутність їхня зводилася до того, що селянин, який давав правильну відповідь на запитання, отримував приз.

Екскурсії, як форма масової культурно-освітньої роботи на селі, з'явилися в ході колективізації. Вони поділялися на випадкові та систематичні. Ініціаторами перших були селяни, інших - працівники сельбудів, гуртків, хат-читалень, вони проводилися за певною системою. Екскурсійні групи складалися з 20-25 чоловік. Під час їхнього проведення екскурсанти поширювали і поглиблювали свої знання з історії, літератури, ботаніки тощо.

Помітно на підвищення культурно-освітнього рівня селянства вплинули кіно - та радіофікація села. Кінофікація здійснювалася за рахунок устаткування сельбудів, хат-читалень стаціонарними та пересувними кіноустановками. У кінопрокаті демонструвалися стрічки різних жанрів: казки, художні фільми. Практично були відсутні кінохроніки та фільми для дітей. У кінці 20-х рр. ХХ ст. збільшується кіновиробництво, інтенсифікується кінообслуговування селян. Урізноманітнюється репертуар: з'являються агітаційно-публіцистичні, навчальні, краєзнавчі та інші фільми.

Радіофікація села проводилася коштом державних, місцевих бюджетів, громадських організацій. Керівництво цією справою, яка продовжувалася і у подальшому, покладалася на Всеукраїнське управління по справах радіомовлення.

Ліквідація неписьменності серед селянства, розвиток освіти на селі у 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. досліджено у четвертому розділі «Роль освіти у трансформації світогляду селянства України в 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст.», який складається з двох взаємопов'язаних підрозділів.

У підрозділі 4.1 Ліквідація неписьменності - провідний напрямок освітньої та культурної роботи на селі» вивчено діяльність лікнепів, шкіл для малограмотних та інших освітніх закладів на селі.

Загальне керівництво ліквідацією неписьменності здійснювала Головполітосвіта. В її складі у травні 1921 р. була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія по ліквідації неписьменності (ВУНКЛН), яка виконувала керівні функції, розробляла плани роботи лікнепів, методичні програми тощо. Головним вважалося не тільки навчити населення читати, писати, рахувати, а й поглиблювати та розвивати набуті навички.

Основу мережі навчальних установ, в яких безпосередньо здійснювалась ліквідація неписьменності, у тому числі й серед селянства, становили лікнепи, які ще називалися школами грамотності. Крім них на селі працювали школи для малописьменних, недільні школи, гуртки. Лікнепи, як правило, розміщувались у клубах, хатах-читальнях, просто у селянських хатах. Школи для малописьменних мало чим відрізнялися від лікнепів, їхнє завдання полягало у тому, щоб поглибити в учнів вже існуючі знання та навички, розширити їхній кругозір. Недільні школи на селі працювали влітку по неділях. Навчалися у них як дорослі, так і підлітки. У них більше уваги приділялося закріпленню набутих знань та технічних навичок. Навчання проходило за програмою лікнепів. Для якомога більшого залучення селянства до освіти, починаючи з 1925 р., запроваджується індивідуально-групове навчання. Заняття проводилося з одним або двома неписьменними (індивідуальне) або з групою у складі не більше 10 чоловік (групове). Активно застосовувалася й самостійна робота учнів, яка полягала у переписуванні текстів із газет, журналів, занотовуванні, відповідях на запитання.

Для залучення відповідних кадрів для ліквідації неписьменності, у тому числі й на селі, у 1923 р. в УСРР було створено товариство «Геть неписьменність», яке очолив Г. Петровський. У республіці за його ініціативи, підтримки відкривалися філії, метою яких було надання допомоги органам Наркомосу, вчителям, забезпечення освітньої мережі підручниками, навчальним приладдям, опаленням тощо. До цієї роботи товариство активно залучало громадські організації.

На початку 30-х рр. ХХ ст. сільська мережа лікнепів зазнала змін. Для навчання неписьменних відкривалися школи грамоти, що давали знання в обсязі 2-х класів початкової школи. У них навчання поєднувалося з політичним вихованням учнів. Були розроблені й нові навчальні плани, за якими навчальний рік тривав 7 місяців. Учні вивчали українську мову, арифметику і географію. Завдання лікнепів розширювалися: крім навчання грамоті, лічбі, вони повинні були надавати селянам знання, необхідні в їхній виробничій діяльності. Увага зверталася у першу чергу на те, як учні засвоювали матеріал, вміли самостійно працювати, володіли знаннями з агротехніки, агрономії тощо. Тому в лікнепах запроваджувалися заняття з техмінімуму і агромінімуму.

У другому підрозділі четвертого розділу «Розвиток шкільної освіти та її вплив на підвищення культури українського села в 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст.» проаналізовано становлення загальнообов'язкового навчання на селі, мережі загальноосвітніх шкіл, їхня діяльність.

У 1920 р. в УСРР було запроваджено нову структуру освіти, яка відрізнялася від дореволюційної, у тому числі й за змістом. Її юридичне оформлення відбулося в грудні 1920 р. на Першій партійній нараді з питань освіти, що проводилася ЦК РКП(б). Церковно-парафіяльні, земські, приватні школи були замінені загальноосвітньою школою з двома концентрами. Перший складався з 1-4 класів, другий - 5-7 класів. У них навчалися діти 8-15 років. На селі працювали школи селянської молоді, які у 30-х рр. ХХ ст. трансформувалися у школи колгоспної молоді. Середньої школи, такої як у РРФСР, в УСРР не існувало, натомість діяли профшколи, в яких учнів крім загальносередньої освіти отримували й спеціально-професійні знання. Проміжною ланкою між семирічкою та профшколою були школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), до яких вступали випускники 7 класів загальноосвітньої школи у місті та сільськогосподарської школи на селі. Технікуми готували спеціалістів вищої категорії вузького профілю, інститути - фахівців вищої кваліфікації широкого профілю.

Голод 1921-1922 рр. загальмував розвиток загальноосвітніх шкіл, у тому числі й сільських. Вони були переведені на фінансування місцевих бюджетів. Фактично школа перебувала на повному утриманні населення, як і вчителі. У 1923 р. асигнування на освіту зросли, що вплинуло на їхнє чисельне зростання, збільшення учнів у них. Як свідчать статистичні дані, у 1924 р. на селі домінували дво-, три - та чотирирічні школи, семирічок було значно менше.

Попри рішучість заходів, що вживалися, шкільна справа на селі у 20-х рр. ХХ ст. розвивалася повільними темпами. Гостро відчувався брак кадрів у сільських школах. У середньому на одного вчителя припадало 46 учнів. Надзвичайно переповненими були 1-3 класи, тоді як 5-7 нараховували 1,6% учнів. У 1927-1928 навчальному році лише 41% шкільних приміщень був придатний до навчання, 30% - потребували капітального ремонту, 29% - були зовсім не придатними для навчання. У другій половині 20-х рр. ХХ ст. навчанням практично не були охоплені діти мало заможних селян, зокрема наймитів.

Початок 30-х рр. ХХ ст. характеризувався не лише зростанням чисельності учнів, шкіл, а й переорганізацією навчального процесу, зміною навчальних планів і програм. Зокрема, була запроваджена політехнізація шкіл. Її сутність зводилася до того, щоб учні отримували не лише знання, а й виробничі навички. На селі у цій справі провідна роль відводилася колгоспам і радгоспам, на які покладалося забезпечення шкіл інструментами, матеріалами. На практиці ситуація розгорталася по-різному: одні керівники відмовлялися від шефства, інші використовували учнів як безкоштовну робочу силу, треті допомагали. Наприкінці 1931 - на початку 1932 рр. були розроблені нові навчальні плани і програми. Згідно них у всіх школах заняття розпочиналися за твердим розкладом з 1 вересня. Навчальний рік поділявся на чотири чверті. У школах запроваджувалася робоча декада з восьми робочих днів. Після кожних чотирьох днів учням надавався день відпочинку. У 1-4 класах навчання тривало 212 днів, у старших - 220.

У 1933-1934 рр. мережа загальноосвітніх шкіл УСРР, у тому числі й сільських, зазнає змін: зменшується кількість чотирирічок, семирічок, проте дещо зростає кількість десятирічок.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні висновки і положення: