Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпатті в 40 - 80-х роках ХХ століття. Історико-правовий аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У СФЕРІ РЕЛІГІЇ ТА КОНФЕСІЙНЕ ЖИТТЯ НА ПРИКАРПАТТІ В 40-80-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ. ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Виконав:

Андрухів Ігор Олексійович

Ужгород - 20061. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У різні періоди вітчизняної історії релігійні інституції були важливим інструментом самоорганізації спільнот, сприяли їх консолідації, формуванню й утвердженню національної свідомості. За словами українського історика, філософа і публіциста В.Липинського, держава як сила матеріальної культури завжди була тісно пов'язана з релігією, що виступала її духовною опорою. А за висловом М.Грушевського, український етнос був “одним з найрелігійніших у світі”.

Більшовицький режим намагався заперечити хід історичної дійсності, а тому спрямував свої зусилля на знищення церкви як соціальної інституції та релігії як різновиду суспільної свідомості. Наслідком зіткнення двох світоглядів - матеріалістичного й ідеалістичного - були мільйонні жертви, масові репресії, гоніння, переслідування, покалічені долі, духовне спустошення, часткова втрата історичних традицій та моральних цінностей. Особливо рельєфно це проявилося за правління Сталіна, коли церква була перетворена на інструмент політичної гри. Інтригами, шантажем, тимчасовими поступками, репресіями і заборонами радянська система тримала в постійній напрузі всі без винятку конфесії, намагаючись не лише за допомогою правоохоронних органів, а й руками священнослужителів одних конфесій знищувати інші, створювала ситуацію взаємної ненависті та релігійної нетерпимості. Не стали винятком і терени Прикарпаття.

Постановка досліджуваної проблеми конкретизується двома взаємопов'язаними аспектами - історичним і правовим. Перший полягає в тому, що в історичній науці відсутнє комплексне дослідження стосовно цілісної картини конфесійного життя на теренах Прикарпаття в умовах реалізації радянською владою антирелігійної політики. Дослідження останніх років із регіональної проблематики здебільшого присвячені УГКЦ та окремим персоналіям із числа її ієрархів і духовенства. У той же час поза увагою дослідників залишались інші конфесійні об'єднання - православного, римо-католицького, іудейського, протестантського віросповідань. У зв'язку з таким підходом ці конфесії опинилися в розряді “меншовартісних”, що суперечить історичній дійсності, оскільки поліконфесійність завжди була ознакою, притаманною Прикарпаттю.

Другий аспект зумовлений необхідністю поглибленого, неупередженого аналізу державно-церковних відносин, забезпечення радянською владою конституційних прав свободи совісті та віросповідань.

Таким чином, комплексний підхід дає можливість: 1) повно й об'єктивно відтворити картину діяльності різних конфесійних об'єднань на теренах Прикарпаття в умовах радянського тоталітарного режиму; 2) використовуючи неопубліковані й опубліковані архівні матеріали, існуючі історіографічні напрацювання, встановити механізми і методи політики радянської влади у сфері релігії та шляхи її практичної реалізації як загалом, так і стосовно конкретних конфесійних об'єднань; 3) показати роль і вплив релігії та церкви на духовне життя громадянства краю, формування й утвердження національного менталітету, обрядів, традицій та звичаїв, розвиток культурної спадщини; 4) відновити місце церкви і релігії в суспільному житті, з якого їх насильно було витіснено за часів радянської влади; 5) простежити специфіку державно-церковних відносин у контексті національної безпеки України на сучасному етапі її розвитку, оскільки останнім часом ця сфера суспільного життя перетворилася на арену жорсткого протистояння не тільки політичних, але й церковних сил різної орієнтації. Ця обставина вимагає зваженого моделювання й наукової експертизи будь-яких політичних рішень у релігійній сфері, що мають базуватися на врахуванні уроків минулого.

Отже, обрана тема дисертаційного проекту зорієнтована на дослідження результатів генези політично-релігійних і правових відносин у певних просторових і часових рамках людської діяльності.

Об'єктом дослідження стали взаємини радянської влади з релігійними конфесіями на Прикарпатті в 40-80-х роках ХХ ст.

Предметом дисертаційного дослідження виступають мотивація, зміст, механізми, методи здійснення політики комуністичного режиму щодо релігійних об'єднань та її наслідки для національного, духовного, церковно-релігійного життя на теренах Прикарпаття в контексті загальнодержавних і регіональних суспільно-політичних процесів.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1944 - 1989 рр. Нижня межа зумовлена початком звільнення у березні 1944 р. Станіславської області від нацистських окупантів, що завершилось у серпні 1944 р., та відродження радянської системи. Верхня межа окреслена кінцем 80-х рр., коли 20 листопада 1989 р. було опубліковано заяву Ради у справах релігій (далі - РСР) при РМ УРСР, якою було дозволено реєстрацію УГКЦ та припинено переслідування раніше заборонених конфесій.

Територіальні рамки дисертації визначаються межами Станіславської (з 1962 р. - Івано-Франківської) області як складової частини УРСР та СРСР, кордони якої в цілому збігаються з історико-географічним регіоном - Прикарпаттям. радянська влада прикарпаття комуністичний релігійний

Основна мета дослідження полягає в тому, щоб на основі джерел, здобутків історіографії комплексно вивчити конфесійне життя на Прикарпатті в 40-80-х рр. ХХ ст. через призму політичного курсу радянського керівництва у сфері релігії, простежити причини і характер конфесійних трансформацій та їх наслідки для населення краю.

Поставлена мета реалізовувалась шляхом вирішення таких дослідницьких завдань:

1) з'ясувати стан наукового вивчення проблеми, здійснити систематизацію і класифікацію її джерельного забезпечення, проаналізувати основні теоретичні концепції, категорії і поняття, що використовувалися для висвітлення політики радянської влади у сфері релігії та конфесійного життя в інтерпретації різних наукових шкіл;

2) комплексне висвітлення внутрішніх і зовнішніх факторів, характерних для суспільно-політичного та релігійного життя на Прикарпатті до приходу радянської влади, котрі в досліджуваний період виступали об'єктом цілеспрямованих політичних акцій і перетворень із боку радянської влади;

3) системний розгляд державно-церковних відносин, політики радянської влади у сфері релігії, механізмів і методів її практичної реалізації та правового забезпечення свободи совісті й віросповідань;

4) оцінка місця і ролі церкви і релігії в розвитку й збереженні національно-історичних традицій та у внутрішньополітичному й культурно-духовному житті краю;

5) фактографічне висвітлення особливостей ліквідації на теренах Прикарпаття громад та чернечих об'єднань УГКЦ, римо-католицького та іудейського віросповідань;

6) розкриття механізмів і методів боротьби із “залишками” уніатства, “покутництва” та громадами протестантських об'єднань;

7) аналізу форм і методів політики атеїзації, боротьби із впливами на віруючих РПЦ, нівеляції впливу релігії як духовно-світоглядного феномену;

8) узагальнення наслідків антирелігійної політики радянської влади та їх вплив на суспільно-політичне й релігійне життя населення Прикарпаття.

Робочою гіпотезою дисертації виступає ідея про те, що релігія і церква завжди були в Україні важливою складовою суспільно-політичного життя й невід'ємною частиною людської свідомості. Намагання їх знищити стало стратегічною помилкою як марксистсько-ленінської ідеології, так і радянського режиму, що призвело до глибоких деформацій у суспільній та особистісній сферах життя.

Теоретична база дослідження грунтується на положеннях, сформульованих у працях радянських, вітчизняних та зарубіжних учених, присвячених історико-релігійній та правовій тематиці. Особливістю роботи є використання в ній порівняльного аналізу при оцінці історико-суспільних подій та державно-церковних відносин, а також діяльності різних релігійних конфесій на Прикарпатті в 40-80-х роках ХХ ст. Світоглядно автор оцінював складні суспільно-релігійні явища через призму національно-історичних і релігійних традицій регіону та існуючих на той час конституційно-правових гарантій свободи совісті.

Методи дослідження. Розкриття специфіки предмета стало можливим завдяки загальним принципам наукового пізнання: системності (дозволив розглянути кожне з конфесійних об'єднань як окрему структуру, простежити внутрішні і зовнішні зв'язки), об'єктивності (дав можливість критично осмислити окремі упереджені положення та штампи радянської історіографії стосовно релігії, свободи совісті та конфесійної діяльності), історизму (дозволив простежити історію релігійного руху на теренах Прикарпаття у тривалому часовому проміжку в усій багатогранності його розвитку), комплексності (допоміг дослідити й проаналізувати різні об'єктивні й суб'єктивні фактори, які впливали на діяльність конфесійних об'єднань і віруючих в умовах антирелігійної політики).

Дослідницький інструментарій включає сукупність загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Із загальнонаукових методів найбільш вживані - дедуктивний, індуктивний, аналізу і синтезу, моделювання.

Серед спеціальних методів використовувалися: історико-функціональний (встановлення взаємозв'язків між рівнем розвитку релігійності і політичних процесів та їх сприйняттям), історико-генетичний (відображення еволюції у діяльності релігійних громад, у державно-церковних взаємовідносинах на конкретному історичному етапі), історико-порівняльний (визначення етапів, аналогів і детермінант розвитку державно-церковних відносин як динамічного соціального явища), історико-системний (для теоретичних конструкцій, зокрема, стосовно релігії як різновиду суспільної свідомості), проблемно-хронологічний (структурування тексту дослідження, діяльності релігійних конфесій, державно-церковних відносин), психологічний (виявлення у масовій свідомості релігійних стереотипів), емпіричного аналізу (упорядкування історичних фактів). Крім того, використовувалися: метод математичної статистики (обробка цифрового матеріалу), узагальнення (визначення конкретних результатів дослідження, логічного підсумування фактів), історіографічний (встановлення суперечливих точок зору дослідників із досліджуваної проблеми), біографічний (використання інформації безпосередніх учасників подій). Джерелознавча методика створила можливості для виявлення, обробки й використання емпіричного матеріалу.

Названі принципи й методи дозволили ґрунтовно осмислити досліджувані явища та процеси, уникнути тенденційності й упередженості, розкрити еволюцію політики радянської влади у сфері релігії та її вплив на конфесійне життя Прикарпаття.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в історичній науці здійснено комплексний історико-правовий аналіз політики радянської влади у сфері релігії та її наслідків для конфесійного життя такого своєрідного регіону як Прикарпаття. Автор здійснив спробу всебічного дослідження діяльності на теренах краю конфесійних об'єднань греко-католицького, православного, римо-католицького, іудейського та протестантського віросповідань на основі історико-правового, компаративного аналізу.

Повне втілення у життя дослідницького проекту дозволило домогтися таких наукових результатів:

- введено в науковий обіг та відповідним чином інтерпретовано комплекс нових архівних матеріалів і документів, спогадів релігійних діячів та віруючих, що дозволило розглянути і глибше розкрити низку нових напрямів цієї проблеми;

- доведено, що політика радянської влади у сфері релігії, яка базувалася на догматах класиків марксизму, виявилася хибною, оскільки ігнорувала історичні традиції й існуючі реалії, і призвела до трагічних наслідків як у матеріальній, так і духовній сфері;

- встановлено, що методи боротьби радянської влади з релігійними впливами на Прикарпатті мали винятково адміністративно-силовий характер, що призводило до масових порушень із боку державно-партійних органів та силових структур конституційних гарантій свободи совісті й віросповідань;

- синхронно проаналізовано діяльність греко-католицьких, православних, римо-католицьких, іудейських та протестантських релігійних об'єднань;

- розкрито механізми і методи переведення у православну віру на теренах краю релігійних громад ліквідованої УГКЦ, а також припинення діяльності громад римо-католицького та іудейського віросповідань;

- розширено і суттєво доповнено фактологічними матеріалами вплив самостійницького руху на розвиток релігійних процесів на теренах краю, пов'язаних із ліквідацією УГКЦ в 40-50-х роках;

- з'ясовано вплив міжнародних подій та реакцію міжнародної спільноти на активізацію руху за відновлення УГКЦ в 50-80-х роках;

- показано методи та особливості боротьби місцевих органів влади й силових структур із нелегально діючими “невозз'єднаними” об'єднаннями греко-католицького, а також протестантського віросповідань;

- простежено еволюцію відносин комуністичного режиму з РПЦ та їх наслідки для православних громад Прикарпаття;

- з'ясовано характерні особливості змін у політиці радянської влади у сфері релігії в перехідні періоди: “хрущовської відлиги”, “розвинутого соціалізму” та “перебудови”;

- виявлено ставлення священнослужителів і віруючих до політики та заходів радянської влади в боротьбі з релігією та конфесійними об'єднаннями;

- дано власну інтерпретацію деяким категоріально-поняттєвим термінам та подіям, пов'язаних з історією та діяльністю релігійних конфесій Прикарпаття.

Науково-практичне значення. Отримані результати дослідження можуть бути застосовані у таких сферах:

1) науковій - для подальших наукових досліджень конфесійних об'єднань не лише в плані історичної науки, а й політології, соціології, культурології;

2) державотворчій - для ефективного провадження релігійної політики в Україні та примирення християнських Церков на основі глибокого знання історичного минулого;

3) навчально-методичній - для читання лекцій із новітньої історії, релігієзнавства, історії держава і права України, політології з метою підготовки фахівців-істориків, релігієзнавців, юристів, політологів, а також підготовки навчальних програм з окремих нормативних курсів і спецкурсів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідницька робота здійснена за науковим проектом відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України “Трансформація суспільно-політичних, економічних та культурних відносин в Україні під впливом воєнних подій 1939 - середини 40-х років (номер державної реєстрації 0101 И 000624).

Апробація, публікація і реалізація результатів дослідження. Дисертацію підготовлено у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України Національної академії наук України, де її текст обговорено й рекомендовано до захисту.

Про окремі аспекти дослідження автор доповідав на міжнародних, всеукраїнських, обласних науково-теоретичних і практичних конференціях, зокрема: Всеукраїнській міжнародній християнській асамблеї з нагоди 2000-ліття Різдва Христового “Заповідь нову даю вам: любіть один одного” (Київ, 1998), “Молодіжний рух України: історія та сучасність” (Київ, 1998), “Галичина у Другій світовій війні (1939 - 1945 рр.)” (Івано-Франківськ, 1999), “Християнство в Україні на межі третього тисячоліття” (Івано-Франківськ, 2002), “Духовна вісь України: Галичина - Наддніпрянщина - Донеччина” (Івано-Франківськ, 2004), “Нація і Церква в західноукраїнській богословській та культурологічній думці міжвоєнної доби (1920 - 1940-і рр.)” (Дрогобич, 2004), “Національні рухи Опору у Східній Європі кінця 1930-х - середини 50-х років” (Київ, 2005), “Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві” (Чернівці, 2005), “Друга світова війна в історичній долі українського народу” (Тернопіль, 2005), “Соборність України: історична спадщина і вимоги часу” (Переяслав-Хмельницький, 2005), “Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє” (Луганськ, 2006) та інших. Крім того, результати дослідження використовувалися у підготовці лекційних курсів з історії України та релігієзнавства для курсантів і студентів Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ.

За темою дисертації опубліковано авторські та колективні монографії, статті у фахових та наукових виданнях, матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Праця побудована за хронологічно-проблемним принципом. Її структура зумовлена логікою історичного дослідження, що випливає з його мети і основних завдань. Дисертація складається зі вступу, 7 розділів (20 підрозділів), висновків та списку використаних джерел і літератури (38 с., 588 найменувань), додатків (30 с.). Загальний обсяг дисертації становить 450 стор.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються об'єкт, предмет, хронологічні і територіальні рамки дисертації, її мета і завдання, методи дослідження, наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про апробацію отриманих результатів, мотивується структура дисертації.

У першому розділі - “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” - аналізується стан розробки проблеми в історіографії, дається характеристика джерельної бази.

У першому параграфі - “Аналіз історіографії” - здійснено огляд праць вітчизняних і зарубіжних істориків, філософів, релігієзнавців, етнографів і політологів із досліджуваної проблеми. Зазначається, що історіографічний доробок по даній темі досить істотний. Під різним кутом зору нею займалися дослідники радянської доби, а також зарубіжні та сучасні вітчизняні науковці.

Напрацювання фахівців даного наукового напрямку умовно можна поділити на три групи: 1) радянську; 2) зарубіжну; 3) сучасну вітчизняну. Кожна з них висвітлює такі конкретні аспекти, як політика радянської влади у сфері релігії; забезпечення свободи совісті; історія конфесійної життєдіяльності на теренах Прикарпаття.

Праці радянських науковців несли відбиток тогочасного офіційного негативного ставлення до релігії, а церква визнавалася реакційним, антинародним інститутом, породженим безпросвітним становищем народних мас у попередніх суспільно-економічних формаціях. Наслідуючи класиків марксизму-ленінізму, автори нав'язували думку про те, що церква - це негативне явище минулого, для якого немає місця в комуністичному суспільстві, оскільки вона завжди була на боці “феодально-буржуазної влади” й допомагала “гнобити робітничо-селянський клас”. Відповідно окремі аспекти цих відносин замовчувались або грубо фальсифікувалися.

Важливе значення для розвитку пошукових зусиль у даній тематичній ніші мають матеріали круглих столів та наукових конференцій, а саме: “Релігія і церква в контексті суспільних і духовних реалій сьогодення” (Київ, 1995), “Держава і церква: уроки минулого і проблеми сьогодення” (Ужгород, 2003), “Духовна вісь України: Галичина - Наддніпрянщина - Донеччина” (Івано-Франківськ, 2004) та інші, які започаткували вивчення важливих проблем з історії України, в тому числі й релігійно-конфесійних відносин.

Серед праць комплексного характеру останнього десятиріччя слід виділити 10-томну колективну працю “Історія релігій в Україні”, підготовлену колективом відділу релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України на чолі з доктором філософських наук професором А.Колодним.

В останнє десятиріччя все більшу зацікавленість виявляють науковці до дослідження релігійного життя окремих регіонів УРСР та єпархій. У цьому аспекті слід відзначити праці В.Кметя, С.Кривенка, С.Папа, В.Рожка, Я.Стецького, О.Сотника, С.Яремчука.

Дослідження релігійно-церковної тематики в радянський час на Прикарпатті були актуалізовані на початку 60-х рр., коли влада стала проводити значні антирелігійні акції.

Водночас огляд вітчизняної та зарубіжної літератури за темою дисертаційного дослідження показує, що, незважаючи на значну кількість історіографічної літератури, малодослідженими залишається цілий комплекс проблем, зокрема: 1) діяльність на Прикарпатті релігійних громад православного, римо-католицького, протестантського та іудейського віросповідань; 2) ефективність і реальний вплив на населення агітаційно-пропагандистських акцій Компартії з атеїстичної пропаганди; 3) діяльність уповноважених у справах релігій; 4) роль місцевих органів влади, силових структур та громадських організацій у боротьбі з релігійними впливами; 5) боротьба віруючих за свободу совісті і віросповідань та ін. Це дало підстави для дисертаційного дослідження такої актуальної проблеми, як політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпатті у 40-80-х рр. ХХ ст.

У другому параграфі - “Характеристика джерельної бази дослідження” - аналізуються основні групи залучених джерел: архівні документи, матеріали, опубліковані у збірниках і в додатках до окремих наукових студій, публічні виступи і праці відомих церковних, державних і громадських діячів, мемуарна література, церковні і світські періодичні видання, законодавчі акти та історико-статистичні праці, матеріали опитування й інтерв'ю з віруючими і священнослужителями.

Основу джерельної бази дослідження становлять архівні матеріали, частина з яких вводиться дисертантом до наукового вжитку вперше. Це - документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІАУЛ), архіву Крехівського монастиря св. Михаїла, Державного архіву Івано-Франківської області (ДАІФО) та відомчих архівів УМВС та УСБУ в Івано-Франківській області. Загалом у дисертації використано 185 справ із 11 фондів 3 центральних, одного обласного та двох відомчих архівів.

З архівних джерел, опрацьованих дисертантом у ЦДАВОВУ України, особливу увагу привернули матеріали з фонду уповноваженого Ради в справах релігій при РМ СРСР в Українській РСР (Ф. 4668. Оп. 2, 3, 4, 5), що дало змогу повною мірою розкрити механізми та методи практичної реалізації політики радянської влади у сфері релігії, в тому числі й на Прикарпатті.

Із матеріалів фондів ЦДАГО України найбільшу цінність для з'ясування технології уніфікації та здійснення релігійної політики становлять постанови, розпорядження, резолюції, листування, звіти, аналітичні довідки, інструкції ЦК КП України (Ф. 1. Оп. 23, 24, 25).

Важливим джерелом вивчення й аналізу ситуації напередодні “возз'єднання” УГКЦ з РПЦ стали матеріали фонду Греко-католицької митрополичої консисторії (ЦДІАУЛ. - Ф. 201. Оп. 4в) та Греко-католицького митрополичого ординаріату (ЦДІАУЛ. - Ф. 408. Оп. 1).

Найбільше інформації було отримано в ДАІФО, де опрацьовано матеріали фонду уповноваженого Ради у справах РПЦ (Ф. Р-389. Оп. 1, 2) та уповноваженого у справах релігійних культів (Ф. Р-388. Оп. 1, 2) у Станіславській (Івано-Франківській) області. Крім того, опрацьовано окремі справи з фонду виконкому обласної Ради (Ф. Р-295), обкому партії (Ф. П-1), обласної прокуратури (Ф. Р-584) та окремих районів (Ф.-759. Оп.; Ф. Р-1565. Оп. 1), які дозволили відтворити цілісну картину релігійного життя на теренах Прикарпаття.

В архівах УМВС і УСБУ в Івано-Франківській області опрацьовано окремі кримінальні справи священнослужителів та представників чернецтва, репресованих за релігійні переконання.

Матеріали з фонду Крехівського монастиря св. Михаїла (Ф. 8. Оп. 2, 7) представлені спогадами колишніх отців-василіян Гошівського монастиря.

Виявлені і залучені до написання тексту документи і матеріали дають можливість аргументовано обстоювати позицію автора і формувати обгрунтовані теоретичні положення, узагальнення і висновки.

Значну кількість джерел із досліджуваної тематики опубліковано у спеціальних збірниках матеріалів партійних з'їздів, конференцій, пленумів ЦК, постанов і циркулярів центральних органів Комуністичної партії, праць партійних лідерів. Важливим джерельним комплексом є законодавчі акти державної влади стосовно релігії й церкви, матеріали Ради у справах релігій при РМ СРСР, у першу чергу - доповіді голови Ради на щорічних всесоюзних нарадах її уповноважених.

До основних джерел досліджуваної тематики слід віднести також документи, опубліковані в спеціальних збірниках матеріалів і документів, зокрема: “Правда про унію: Документи і матеріали”, “Львівський Церковний Собор: Документи й матеріали. 1946-1981”. Незважаючи на явно ворожий щодо УГКЦ характер, вони містять і певну конкретно-історичну інформацію, яка не втратила актуальності й нині.

Особливу цінність для дисертації становлять документи, які містяться в архівах інших держав і опубліковані в спеціальних збірниках, таких як “Мартирологія Українських Церков”, а також у додатках до наукових студій Б. Боцюрківа, І. Біласа, І. Нагаєвського, М. Одинцова, Г. Штріккера та ін.

Інформативно насиченими є праці В. Сергійчука, в яких мовою невідомих досі архівних документів, що знаходились у спецфондах, відображено події 40-80-х рр. ХХ ст. на теренах західних областей УРСР.

Важливе значення для розуміння ситуації, в якій опинилася УГКЦ в роки першого (1939 - 1941 рр.) та другого (1944 р.) приходу радянської влади на землі Галичини й Прикарпаття, а також позиції її окремих ієрархів та священиків мають праці протопресвітера Г. Костельника, єпископа Г. омишина, митрополитів А. Шептицького, Й. Сліпого.

Щоб з'ясувати вплив державної політики в галузі релігії на індивідуальному рівні, дисертант провів анкетування й опитування священнослужителів та віруючих різних конфесій.

Джерельну базу дисертації збагатили опубліковані матеріали в тогочасних періодичних виданнях релігійного та світського характеру, таких як “Журнал Московской Патриархии”, “Патріархальний вісник”, “Известия”, “Огонёк”, “Нова зоря”, “Прикарпатська правда”, “Вільна Україна”, “Християнський вісник”, “Вірую”, “Визвольний шлях” та ін.

Інформація з історії Церкви, переважно загального та статистичного характеру, отримана автором через мережу Інтернет на церковних сайтах. Крім того, використано матеріали зі звітних та статистичних праць, які містять цінні відомості про функціонування релігійних громад і храмів краю.

Таким чином, репрезентована джерельна база дисертації дозволила об'єктивно і досить повно розкрити тему дослідження, вирішити поставлені завдання.

У третьому параграфі - “Методологія дослідження” - розглядаються теоретичні напрацювання науковців, концепції провідних учених, які стосуються ролі та місця релігії і церкви в історії нашого народу.

Частина богословів та науковців вважа-ють релігію основною ознакою етносу, яка забезпечує народам самобутній етнонаціональний та етнокультурний розвиток. Інші, підтримуючи думку М.Драгоманова, твердять, що “ідентифікація якої б то не було національності з релігією є абсурдом” (В. Піддубний) . Чимало вчених-етнологів світу сходяться на тому, що релігія - стійка ознака етносу і є “один із найдавніших проявів людської культури (О.Борковський). У світлі історичної ретроспективи народотворення доводиться констатувати, що “релігія, безсумнівно, й особливо під час етногенезу, сприяла формуванню народів”. Відзначимо й однобічний, спрощений підхід до цієї проблеми представників ортодоксальної марксистської думки, які розглядали релігію як суто культурне явище. Зауважимо, що Україна ніколи не була моноконфесійною.

У поліетнічній і поліконфесійній Російській імперії православ'я мало статус державної релігії, а РПЦ обслуговувала імперську владу. Цей процес продовжувався і в умовах радянської дійсності, коли режим використовував окремих ієрархів РПЦ для знищення релігії, інших конфесій і власне самої РПЦ. Велась активна русифікація населення України та його церкви. Ця послідовна державно-релігійна політика Росії протягом століть негативно відбилася на національній свідомості населення колишньої Наддніпрянщини, а згодом і УРСР.

Русифікація царської Росії та цезаропапізм Московської патріархії, яка претендувала на роль “третього Рима”, політика полонізації окупованих українських земель Польщею та намагання Католицької церкви окатоличити українське населення зазнали поразки на західноукраїнській етнічній території, де вірні почали усвідомлювати свою етнонаціональну ідентичність через греко-католицизм. “Саме Українська греко-католицька церква протягом довгих століть, - наголошують О. Реєнт і О. Лисенко, - відіграла роль генератора національної свідомості, провідника і носія української ідеї”, а “наявність альтернативної конфесії дозволила народу України зберегти свою етнічну самобутність, встояти під натиском зовнішніх деструктивних сил, спрямованих на денаціоналізацію українства”.

Водночас чимало вчених-істориків і богословів стверджує, що унія спричинила глибоку релігійну кризу, яка вийшла за межі XVI ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликала довготривалі церковні й національні конфлікти. На думку С. Головащенка, “перемога католицизму на західноукраїнських землях закріпила етноконфесійний (а потенційно і політичний) розкол української нації, запрограмувала міжконфесійне напруження в майбутньому”. З цією думкою, зрозуміло, можна погодитися лише частково.

Оригінальну думку висловив тернопільський науковець Л.К убаєвський, який із позицій філософсько-політологічного синтезу розглянув взаємозв'язок української національної ідеї та ідеї релігійної. Він стверджує, що “кінцевою метою української національної ідеї є побудова Української соборної держави, відтак для релігійної ідеї - побудова загальнонаціональної церкви”. Розглядаючи роль релігії в національному самовизначенні держави, окремі доповідачі Міжнародного симпозіуму “Християнство і національна ідея” (Тернопіль, 1999) дискутували суперечливу думку про те, що релігійний чинник сам по собі ніколи не був визначальним у процесах етнотворення й етноінтеграції, національного відродження. Пріоритет у цьому завжди, на їхню думку, належав національній ідеї. Ми схиляємося до іншої думки, оскільки в поліконфесійній Україні національна ідея у боротьбі за державну самостійність об'єднувала представників різних християнських течій, а в умовах сучасності, коли суверенна державність стала реальністю, релігійний чинник неспроможний гарантувати єдиної Помісної церкви навіть із представників християнства. На заваді цьому стоять як національно-історичні обставини, в умовах яких упродовж століть розвивалися розрізнені українські землі, так і релігійно-догматичні, звести які до спільного “знаменника” фактично неможливо. Тому вивчення проблеми взаємозв'язку етносу, суспільства і релігії в історичному плані, їх розвитку і еволюції, вплив цих процесів на релігійну і суспільно-політичну ситуацію в Україні у третьому тисячолітті - важливе завдання сучасних українських істориків, політологів, богословів, культорологів.

Ознайомлення з багатою інтелектуальною спадщиною попередників дозволило здобувачу виробити власні методологічні підходи до розв'язання поставлених завдань.

У другому розділі - “Релігійна та суспільно-політична ситуація на Прикарпатті в 1939 -1944 роках” - розглядається сукупність політичних, соціально-економічних, національних та релігійних факторів, які створили передумови і значною мірою спричинили конфесійні трансформації, що відбулися в 40-80-х рр. ХХ ст. на Прикарпатті.

У першому параграфі - “Ідеологічно-правові засади більшовицької політики у релігійній сфері в довоєнний період (1939 - 1941 рр.)” - розглядаються ідеологеми, механізми та методи, які використовував більшовицький режим для знищення релігії та конфесійних об'єднань на теренах СРСР і УРСР. При цьому автор свідомо виходить за межі періодизації, аби показати загальний фон, на якому розгорталися події конфесійного життя Прикарпаття з часу звільнення від гітлерівських загарбників у 1944 р.

По-перше, звертається увага на ідеологічно-правові засади більшовицької політики у релігійній сфері та методи, якими вона реалізовувалася на теренах СРСР у 20-30-х рр., а в 1939 - 1941 рр. та з 1944 р. - на теренах Прикарпаття.

По-друге, вказано на суттєві відмінності в становищі церкви на Станіславщині й УРСР та СРСР у 20-30-х рр. ХХ ст.

По-третє, показано вплив подій періоду гітлерівської окупації на загострення суспільно-політичних умов, що суттєво вплинуло і на релігійну ситуацію на теренах краю під час повернення радянської влади в 1944 р.

Встановлено, що у вересні 1939 р. на західноукраїнські землі було штучно перенесено весь комплекс “казарменного” соціалізму, невід'ємною складовою якого була і лінія на знищення релігії та церковних інституцій. Вона різко відрізнялася від тієї політики, яку проводили австро-угорський та польський уряди у довоєнний час, що викликало розчарування і невдовлення серед значної частини віруючих і духовенства. Це невдоволення проявлялося в різних формах і найбільш виразно втілилося в діяльності ОУН, яка в 1939 - 1941 рр. робила спроби організації повстання проти нового режиму.

У другому параграфі - “Суспільно-політична ситуація на Прикарпатті в умовах війни та напередодні відновлення радянської влади” - вказується, що німецько-радянська війна призвела до змін у відносинах між сталінським режимом і РПЦ та до перетворення останньої в слухняну структуру для виконання політичних цілей, зокрема, в боротьбі проти католицизму на теренах західних областей УРСР. Встановлено, що війна значно поглибила і самостійницькі настрої серед місцевого населення Прикарпаття, в чому значну роль відіграли Акт 30 червня 1941 р., рух за створення єдиної Помісної української церкви, виникнення та діяльність УПА, а також специфіка німецького окупаційного режиму. Відзначено, що в умовах гітлерівської окупації ієрархи українських церков (УГКЦ, УПЦ, УАПЦ) намагалися зберігати нейтралітет, не виявляючи явних симпатій ні до УПА, ні до нацистів, закликали віруючих до єдності, християнської терпимості і ненасильства. Свідченням цього були, зокрема, пасторські листи митрополита А.Шептицького “До всіх Високопреосвящених і Преосвящених Архієреїв в Україні й на українських землях” (грудень 1941 р.) та спільний лист владик УГКЦ “Про моральне спустошення народу” (листопад 1943 р.), в яких вони закликали до єдності, християнської терпимості та ненасильства.

Опір радянській владі на теренах Прикарпаття розпочався вже на початку 1944 р., коли Червона армія наближалася до теренів Галичини. Зокрема, в лютому 1944 р. в містах і селах Станіславщини прокотилася хвиля масових мітингів, учасники яких протестували проти повернення радянської влади, нагадуючи про “мільйони замордованих і знищених голодом більшовицькою Москвою українців” і закликаючи до “помсти за їх мученицьку смерть”. Крім того, для збройної боротьби проти радянської влади концентрували сили і збройні формування ОУН та УПА. Терени Станіславської області склали у структурі УПА-Захід військову округу № 4 “Говерла”, де знаходилося до 10 тис. повстанців та членів ОУН. Однією з форм протесту проти радянської влади став і масовий виїзд на Захід частини місцевого населення, в тому числі й духовенства. У зв'язку з цим Станіславський єпископ Г.Хомишин навіть оприлюднив 26 січня 1944 р. звернення “До Всечесного духовенства Станіславської дієцезії”, в якому “під строгою відповідальністю” заборонив священикам “втікати за границю дієцезії в разі інвазії большевиків”.

Відновлення радянської влади забезпечували гарнізони ВВ НКВС та військових частин, оскільки звільнені райони, за словами обласного прокурора Алмазова, “насичені контрреволюційними ОУНівськими елементами”, з яких “формуються банди”, а ОУН, маючи розгалужену сітку в населених пунктах області, активно проводила “формування банд для боротьби з Радянською владою і Червоною армією”. Крім терористично-диверсійних акцій загонів ОУН та УПА однією з форм протесту проти радянської влади було і масове ухиляння від призову до Червоної армії в травні-вересні 1944 р.

Терени Прикарпаття стали ареною жорстокої боротьби учасників руху Опору проти радянської влади, що позначилося на ставленні радянської влади як до місцевого населення, так і до окремих релігійних конфесій.

У третьому розділі - “Підготовка Львівського собору” - досліджуються заходи влади з підготовки до ліквідації УГКЦ через призму суспільно-політичних подій на Прикарпатті.

У першому параграфі - “Боротьба за збереження статусу УГКЦ” - акцентується увага на зовнішніх і внутрішніх протиріччях, які переживала УГКЦ після звільнення теренів краю від гітлерівських окупантів, пошуках митрополитами А.Шептицьким і Й.Сліпим компромісних шляхів задля збереження церкви і нормалізації відносин з режимом. Обидва архієреї дотримувалися позиції лояльності, вважаючи, що режим “виправився” і його політика до УГКЦ не буде такою жорсткою, як в 1939 - 1941 рр. Вони закликали духовенство “зблизитися” з радянською системою і “всіляко її підтримувати”. У той же час була частина духовенства, яка сподівалася на нову світову війну й відродження Польщі в кордонах 1939 р., де становище УГКЦ не буде таким трагічним, як в умовах радянського режиму. Крім політичних, були й суперечності релігійно-догматичного характеру. Зокрема, після смерті А.Шептицького активізувалися так звані “восточники” на чолі з о. Г. Костельником, які були невдоволені надмірною “латинізацією” УГКЦ і схилялися до візантійства. Суттєву роль відіграли й особисті амбіції та образи окремих священиків, зокрема Г. Костельника, до нового митрополита. Ускладнювало ситуацію й те, що уряд намагався руками ієрархів УГКЦ схилити учасників українського національного підпілля скласти зброю, що суперечило національно-історичному духу церкви та перетворювало її у прислужницю радянського режиму.

У другому параграфі - “Посилення тиску на УГКЦ та його наслідки” - з'ясовано механізми, організаційно-пропагандистські форми та методи ліквідації УГКЦ. Наступ проти неї здійснювався на основі розробленого головою РСРПЦ Г.Карповим плану, з використанням досвіду полоцького “возз'єднання” 1839 р. та створення “обновленської” РПЦ на теренах СРСР у 20-х рр. ХХ ст. Стратегія наступу включала в себе широкомасштабні пропагандистські акції, спрямовані на фальшування історії УГКЦ, а особливо діяльності її ієрархів в окупаційний період, а також застосування репресивних заходів. У спеціально розроблених таємних інструкціях для партійного активу відзначалася позитивна роль РПЦ у “згуртуванні східних слов'ян в єдиній Руській державі на боротьбу з фашизмом”. Водночас відзначалося, що УГКЦ “опинилася в таборі контрреволюції” і намагалася за допомогою гітлерівців “відірвати Україну від Радянського Союзу”. Для широкого загалу була опублікована 6 квітня 1945 р. стаття В.Росовича (Я.Галана) “З хрестом чи ножем”, в якій автор висвітлював діяльність УГКЦ та її ієрархів як “антинародну”, “зрадницьку”, “ворожу” тощо. Стаття поклала початок відкритого наступу проти УГКЦ, логічним продовженням якого стали арешти 11-12 квітня її ієрархів.

У третьому параграфі - “Створення та діяльність “Ініціативної групи” з підготовки Львівського собору” - висвітлюється діяльність даної інституції на теренах Прикарпаття, спрямована на підготовку Львівського “возз'єднавчого” собору.

Після масованої пропагандистської атаки й арештів ієрархів УГКЦ влада вдалася до наступного кроку - легалізації “Ініціативної групи”, оприлюднивши на початку липня 1945 р. у місцевій пресі її заяву та відповідь уповноваженого РСРПЦ при РНК СРСР по УРСР П. Ходченка. В основу заяви, за “підказки” організаторів антиунійної акції, було покладено модифіковану версію відомої тріади - “самодержавство, православ'я, народність”. А щоб “єдине православ'я” могло стати запорукою “єдиної народності”, УГКЦ необхідно було ліквідувати, оскільки вона відстоювала національні інтереси “українських сепаратистів”. Зміст заяви та проблеми, які в ній порушувалися, свідчать, що її авторами були “спеціалісти” з відомства голови РСРПЦ Г.Карпова.

Діяльність “Ініціативної групи” мала широку підтримку з боку уповноважених РСРПЦ у західних областях та місцевих органів влади. Агітаційна кампанія із залучення до “Ініціативної групи” супроводжувалася грубими порушеннями прав віруючих і чинного законодавства. На початок агітаційної кампанії (серпень 1945 р.) у Станіславській області налічувалося 566 греко-католицьких громад і 367 священиків. Встановлено, що збори священиків у деканатах (районах) проводилися за складеним уповноваженим графіком, погодженим із керівництвом облвиконкому й органами НКДБ. Зібрання проходили в гострих дискусіях, чимало священиків відкрито заявляли, що за жодних обставин не перейдуть у православну віру й будуть агітувати проти цього вірних у своїх єпархіях. Окремі з них були невдовзі репресовані. За період з 1 серпня до кінця 1945 р. було арештовано 33 священиків, а понад 30 виїхало за межі області. До кінця року до “Ініціативної групи” вступило лише 177, а з понад 674 громад виявили бажання перейти в православну віру тільки чотири. У сусідніх областях картина була аналогічною.

Оскільки існувала реальна загроза зриву плану “возз'єднання”, то РСРПЦ у таємній інструкції наказувала уповноваженим в областях не “чекати поки відбудеться Собор уніатського духовенства з цього питання”, а “через православного Львівського єпископа Макарія ще до Собору здійснювати це возз'єднання”. Таким чином, де-факто “канонічне оформлення” громад у складі РПЦ проводилось адміністративним шляхом, а де-юре його мав “узаконити” Львівський собор, якому відводилася роль пропагандистської ширми.

У четвертому розділі - “Боротьба проти “залишків уніатства” в 1946-1959 роках” - розкриваються особливості переведення у православну віру католицьких громад на Прикарпатті, ліквідації чернечих об'єднань, виникнення “покутництва” та зародження руху за відновлення УГКЦ.

У першому параграфі - “Переведення у православ'я католицьких громад” - встановлено, що цей процес здійснювався за допомогою силових методів: священиків, які виступали проти “возз'єднання”, арештовували або позбавляли парафій, а громади, які відмовлялися переходити в православ'я, не реєструвалися уповноваженим. Відповідно станом на 4 травня 1946 р. у Станіславській єпархії перейти в православну віру вже “погодилося” 269 священиків із 322 взятих на облік.

Процес православізації гальмувала діяльність на теренах області збройного самостійницького підпілля. Повстанці використовували різні методи стримування переходу священиків та громад у православну віру - від словесних переконань до фізичного знищення. Зокрема, станом на січень 1947 р. два священики було вбито, а 70 сільських гpомад і 63 священики відмовилися “возз'єднуватися”. На придушення опору “невозз'єднаних” священиків та вірних значний вплив мали політичні депортації органами МВС-МДБ сімей учасників руху Опору, “бандпосібників” та “куркулів”. Зокрема, упродовж 1947-1952 рр. із області було виселено понад 30 тис. осіб, а з карти краю зникло 28 населених пунктів. Масові репресії стали основним “аргументом”, що дозволив в основному завершити процес православізації на теренах Прикарпаття, а також ліквідувати збройний опір. Наприкінці 1951 р. у православну віру перейшло 596 релігійних громад.

Певну роль у переході греко-католицьких громад у православну віру відіграло й те, що священики, які під тиском обставин перейшли в РПЦ, продовжували проводити богослужіння та надавали релігійні послуги за греко-католицьким обрядом. Про це свідчать доповідні за результатами вибіркових перевірок обласного уповноваженого та інспекторів із центральних апаратів РСРПЦ, які відвідували область.

У другому параграфі - “Ліквідація греко-католицького чернецтва” - досліджуються механізми витіснення з регіону греко-католицького чернецтва на фоні загального процесу православізації. Станом на 1 січня 1945 р. на Прикарпатті діяло 5 чоловічих та 6 жіночих греко-католицьких чинів і згромаджень та понад 20 їх філіалів. До травня 1945 р. було припинено діяльність згромадження сестер мироносиць у Богородчанах, “Пресвятої Непорочної Діви Марії” та отців-василіян у Станіславі.

27 березня 1946 p. Станіславський облвиконком затвердив “План пеpеселення і злиття монастиpів і монахів гpеко-католицької цеpкви в Станіславській області”. “Злиття” мало відбутися у два етапи: на першому передбачалося сконцентрувати мешканців жіночих і чоловічих монастирів у спеціально визначених монастирях, а на другому - перевести їх у православну віру. У разі відмови рекомендувалося відправляти частину із них на проживання до близьких родичів, а безрідних та похилого віку - в будинки для перестарілих. 29 травня 1946 р. РСРПЦ ухвалила постанову, згідно з якою всі греко-католицькі монастирі вважалися православними. Оскільки 36 ченців і 162 черниці Станіславщини відмовилися перейти в православну віру, то до кінця 1947 р. адміністративним шляхом було припинено діяльність трьох чоловічих і одного жіночого монастирів.

Другий етап наступу на чернецтво розпочався восени 1949 р. і закінчився у березні 1950 р. Зокрема, 8 беpезня 1950 р. Станіславський облвиконком ухвалив остаточне рішення пpо закpиття ще діючих одного чоловічого та чотирьох жіночих монастирів. Ченці з Гошівського монастиря ЧСВВ та черниці з Гошівського монастиря “Святої Родини”, які протестували проти такого рішення, були арештовані 26-27 березня органами МДБ і ув'язнені на різні терміни. Під час слідства ченців піддавали фізичним тортурам, а їх “злочини” проти радянської влади були сфальсифіковані, свідченням чого є той факт, що майже всі ченці-василіяни, які відбули покарання, в 60-х рр. були реабілітовані рішенням Пленуму Верховного Суду СРСР.

Заборонивши в березні 1950 р. діяльність на теренах Прикарпаття греко-католицьких чинів та згромаджень, влада цим самим ліквідувала осередки “воїнства Христового”, які символізували дух греко-католицизму і надихали віруючих на боротьбу за відновлення УГКЦ. З їх ліквідацією фактично і завершився процес розправи над Греко-католицькою церквою.

У третьому параграфі - “Методи утвердження православ'я і спротив “невозз'єднаних” греко-католиків у 50-х роках” - висвітлюються методи, за допомогою яких РПЦ поширювала свій вплив на теренах краю, боротьба проти “залишків уніатства” та наслідки цих процесів.

Незважаючи на всі зусилля, владним структурам так і не вдалося повністю ліквідувати “залишки уніатства”. Станом на 1952 р. в області продовжувало діяти нелегально 35 “невозз'єднаних” священиків, які проводили “свою огидливу антиpадянську pоботу сеpед віpуючих”. А 11 громад категорично відмовлялися переходити в православ'я.

“Нове дихання” в активізацію релігійного руху “невозз'єднаних” на Прикарпатті внесли “покутники” - група греко-католицьких віруючих та священиків, найбільш радикально налаштованих проти радянської влади. З появою “покутників” було започатковано рух за відновлення УГКЦ, перший етап якого тривав до початку 60-х рр. Породило рух “покутників” так зване “середнянське диво” (“явлення Божої Матері”), яке 22 грудня 1954 p. сфальсифікувала група греко-католиків с.Середнє Войнилівського району на чолі зі священиком Г.Солтисом. Фальсифікація “дива” була однією з форм протесту проти атеїстичного режиму та виявом сподівання на його знищення при заступництві божественних сил. Важливість цього “дива” полягала в тому, що воно активізувало релігійний рух і до “святого місця” потягнулися паломники не лише зі Станіславщини, а й сусідніх областей. Намагання влади припинити паломництво не мало успіху.

Посиленню руху за відновлення УГКЦ посприяло також і повернення в область у 1955 - 1956 рр. після відбуття покарання греко-католицьких священиків і монахів. Наприкінці 1956 р. на Станіславщині вже проживало 84 “невозз'єднаних” уніатів. На активізацію pуху за відновлення УГКЦ вплинули також і події в Угорщині 1956 р., з якими частина віруючих пов'язувала можливу причину розв'язання нової світової війни та знищення СРСР, і надії на демократичні зміни, в тому числі й стосовно легалізації УГКЦ.

Активізації гpеко-католицького духовенства й чеpнецтва спpияла також і пасивна позиція пpавославного духовенства на чолі з єпископом Антонієм. Аналіз доповідних записок уповноваженого РСРПЦ в Станіславській області засвідчує, що єпархіальне управління не докладало активних зусиль у боротьбі із “залишками уніатства” та дотриманні православних обрядів і канонів у богослужіннях й обрядах.

У 1956-1957 рр. в області склалася рівновага сил між “невозз'єднаними” і православними, однак жодна із сторін так і не змогла її використати для зміцнення своїх позицій. Посилення впливу РПЦ змусило владні структури вдатися до обмежувальних заходів, у тому числі й “руками духовенства стримувати активність церкви”. А на спад активності греко-католиків вплинула смерть І.Лятишевського та арешти найактивніших учасників руху за відновлення УГКЦ з числа “невозз'єднаного” духовенства.