Політична діяльність Квінта Серторія у контексті кризи Римської республіки другої пол. ІІ – І ст. до н.е.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 94(37)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ КВІНТА СЕРТОРІЯ У КОНТЕКСТІ КРИЗИ РИМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ДРУГОЇ ПОЛ. ІІ - І СТ. ДО Н.Е.

Спеціальність 07.00.02 - всесвітня історія

ЄВЕНКО ІГОР ПЕТРОВИЧ

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

Ставнюк Віктор Володимирович, доктор історичних наук, доцент, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії стародавнього світу та середніх віків.

Офіційні опоненти:

Гладких Михайло Іванович, доктор історичних наук, професор, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри археології та музеєзнавства;

Зелінський Андрій Леонідович, кандидат історичних наук, Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України, старший науковий співробітник відділу класичного Сходу.

Провідна установа: Дипломатична Академія України при МЗС України.

Захист відбудеться "10" вересня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий "7" липня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук Г.М. Казакевич.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (222 найменувань). Загальний обсяг дослідження - 201 сторінка, з них основного тексту 184 сторінок, списку використаних джерел та літератури - 17 сторінок.

Актуальність дослідження. Постать Квінта Серторія лишила яскравий слід в античній традиції, проте оцінка його діяльності як полководця була неоднозначною. Адже в діяльності Серторія було багато суперечливого і парадоксального, що й викликало жваву зацікавленість істориків його постаттю. Більше того - актуальною є проблема впливу Квінта Серторія на трансформаційні процеси в епоху кризи Римської республіки (друга пол. ІІ - І ст. до н. е.), а отже, і на формування нової якості римського суспільства та його інститутів. У цьому контексті політична діяльність Серторія потребує нової інтерпретації і нового бачення його постаті як носія системних змін у римських політичних практиках цієї доби.

Мета дослідження полягає у комплексному дослідженні політичної діяльності Квінта Серторія як політика перехідної епохи (криза Римської республіки) у контексті політичних позасистемних практик другої пол. ІІ - І ст. до н.е. Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- проаналізувати стан джерел та ступінь наукового опрацювання проблеми політичної діяльності Серторія;

- визначити роль та місце Серторія у політичній боротьбі 80-х рр. до н.е. у контексті розвитку політичних позасистемних практик у Римі упродовж зазначеного хронологічного періоду;

- з'ясувати вплив позасистемних практик на хід та методи формування антисулланського руху на початковому етапі Серторіанської війни у 80-77 рр. до н.е.;

- проаналізувати процес утворення нової позасистемної практики - Серторіанської держави (кін. 77 - поч. 76 рр. до н.е.) та оформлення в ній верховної влади Серторія;

- охарактеризувати внутрішню й зовнішню політику серторіанської держави у 76-75 рр. до н.е. у контексті співвідношення позасистемності та традиційності у заходах Серторія;

- здійснити аналіз політичної діяльності Серторія на останньому етапі Серторіанської війни у контексті кризи повстанського руху (кін. 75-73 рр. до н.е.).

Об'єктом дослідження є постать Квінта Серторія - політичного і військового діяча епохи кризи Римської республіки другої пол. ІІ - І ст. до н. е.

Предметом дисертаційного дослідження є політична діяльність Квінта Серторія як носія політичних позасистемних практик.

Методологічною основою дисертації є загальнонаукові принципи об'єктивності та науковості, закони логіки й діалектики. У дисертації використано історико-генетичний метод, що дає змогу окреслити місце і роль історичних постатей в історичному процесі - у нашому випадку діяльність Квінта Серторія; системний підхід і системний аналіз, необхідні для дослідження трансформаційної соціосистеми (римської civitatis) епохи кризи Римської республіки, яку ми розглядаємо як окрему історичну систему з притаманними їй закономірностями розвитку. Останні передбачають декомпозицію підсистем, функціонально пов'язаних між собою, шляхом структурного аналізу. Такими підсистемами у цьому випадку виступають позасистемні практики. Сам термін "позасистемні практики" ми визначаємо як сукупність дій індивідів або соціальних груп, що порушують визначені наявною системою "правила гри" і спрямовані на задоволення індивідуальних або групових інтересів, реалізації яких заважають фундаментальні основи системи.

Застосування категорії "позасистемних практик" для аналізу перехідних станів суспільств дає можливість визначати цілі, завдання, ідейну базу, ціннісні орієнтації та моделі соціальної поведінки носіїв позасистемних практик, ступінь впливу їх на традиційні суспільні відносини, а також з'ясувати ступінь адаптації різних соціальних груп до наявних трансформацій. Головною перевагою такого підходу є те, що позасистемні практики лежать на поверхні суспільних процесів: чим невдалішою є боротьба системи із ними, тим помітніші вони на тлі прогресуючої безпорадності традиційних економічних, політичних, культурних практик.

Хронологічні межі дослідження політичної діяльності Серторія у контексті кризи Римської республіки охоплюють період другої половини ІІ - І ст. до н. е. Такі широкі хронологічні рамки зумовлені двома чинниками: по-перше, роками життя полководця - середина 120-х рр. ІІ ст. до н. е. - 73 р. до н. е., по-друге, процесом зародження та розвитку позасистемних практик, активним носієм яких був Серторій.

Наукова новизна дослідження. У дисертації вперше висвітлено діяльність римського політичного діяча Квінта Серторія з точки зору розробленої нами концепції позасистемних практик як нового підходу у дослідженні перехідних суспільств. Роль Серторія у політичних процесах епохи кризи Римської республіки (друга пол. ІІ - І ст. до н. е.) інтерпретована як діяльність носія позасистемних практик, що об'єктивно спрямовувалася на перетворення полісно-республіканської системи в авторитарно-монархічну модель політичної влади. Зокрема, виділено періоди участі полководця у політичній боротьбі 80-х років, які характеризують процес формування в ньому політика-носія позасистемних практик; запропоновано й обґрунтовано новий погляд на формування Серторієм антисулланського руху в Іспанії (80-71 рр.) як на транзит та адаптацію до реалій провінції римських позасистемних політичних практик; висвітлено еволюцію серторіанських практик протягом антисулланського повстання. Також зроблені окремі уточнення у політичній позиції різних груп провінційного населення Іспанії щодо консолідуючих заходів Серторія на початковому етапі повстання (80-77 рр.) та у період провінційної політики Серторіанської держави у 76-75 роках.

Апробацію результатів дослідження здійснено на щорічних наукових конференціях історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003), на міжнародній науковій конференції "Актуальні проблеми історії стародавнього світу" (Київ, 2007), а також у 4 наукових статтях загальним обсягом 2 друк. арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі "Джерела й історіографія дослідження" аналізується ступінь наукового опрацювання проблеми та стан джерельної бази, на основі якої здійснювалося дослідження.

Підрозділ 1.1 "Характеристика джерел". Джерельна база дисертаційного дослідження ґрунтується переважно на свідченнях античних авторів, які зазвичай поділяються на дві протилежні традиції в оцінці постаті та діяльності полководця - просерторіанську й антисерторіанську. Останнє ускладнює інтерпретацію фактів його життя та діяльності.

Що стосується письмових джерел, то інформація про діяльність Серторія міститься здебільшого в загальних працях з історії Риму авторів Пізньої республіки та Ранньої імперії. Окремі її аспекти представлено у творах християнських істориків і авторів Пізньої імперії. Певні відомості про полководця є в бревіаріях та різнопланових творах епохи Принципату.

Безпосередньо Серторію присвячена лише одна праця античного автора - "Sertorius" Плутарха Plutarchos. Vitae parallelae. - Leipzig, 1973. - V. III, Fasc. II., котрий був відвертим прихильником Серторія. Просерторіанська позиція автора йде, безумовно, від Саллюстія, який був його головним джерелом. Але, перейнявши від останнього позитивний погляд на Серторія, Плутарх інтерпретує життя полководця відповідно до своїх філософських ідей, за якими людина виступає господарем і творцем власного життя у боротьбі з долею як із ворожою зовнішньою силою. Тому античний автор висвітлює біографію полководця лише через призму його характеру, ігноруючи хронологічну послідовність оповіді та тенденційно інтерпретує його мотиви.

Твори Аппіана, котрого бачимо з-поміж представників антисерторіанської традиції, є другим із найбільших та найповніших джерел про діяльність Серторія. Цінність відомостей цього автора для нашого дослідження є очевидна: по-перше, він подає матеріал з послідовною хронологією у розділах 108-115 першої книги його твору "Громадянські війни" Gabba E. Appiani bellorum civilium liber primus. 1. ed. - Firenze, 1958., що стосуються Серторіанської війни, а по-друге, його працям притаманне перевантаження фактологічності над аналітичністю, що певною мірою зменшує тенденційність в оцінці Серторія.

З решти джерел, присвячених історії Риму, найповнішими з нашої тематики є праці Саллюстія, Лівія, Орозія та Юлія Ексуперантія, хоч у них міститься вже фрагментарна за характером інформація.

Саллюстія вважають першим просерторіанським автором, але від його праці "Історія" Maurenbrecher B. Sallustii Crispi historiarum reliquiae. - Lipsiae, 1891. - Fasc I; 1893. - Fasc II. лишилися тільки фрагменти. У розділах про Серторія і Серторіанську війну історик використовував усні свідчення очевидців із серторіанського табору та оточення Помпея, а також усілякі офіційні документи. Цінність праці Саллюстія, попри її фрагментарність, є очевидною - вона базове джерело Плутарха.

У фундаментальній праці Тіта Лівія "Історія Рима від заснування міста" Titi Livi ab urbe condita. - Lipsiae, 1887. - Pars V: liber XXXIX - CXL; 1892. - Pars V: fragmenta et index. Серторій згадується лише в епітомах дев'яти книг та в уривку книги XCI. Серторія історик сприймає негативно, і часто всю подальшу антисерторіанську традицію називають лівіанською. Причини такого ставлення до Серторія слід насамперед шукати в пропомпеянській позиції автора та колі джерел, які знов-таки походили з оточення Помпея.

Християнський письменник V ст. н. е. Павло Орозій, автор "Історії проти язичників" Orosius Paulus. Historiae adversum paganos. Liber. IV-V // Павел Орозий "История против язычников". Книги IV-V: Пер. с лат. - СПб., 2001. - С. 201-289. був останнім представником антисерторіанської традиції. В Орозія, окрім різких висловлювань на адресу полководця, мало місце відверте спотворення фактів. Але водночас Орозій дає низку цікавих відомостей фактологічного плану, яких немає в інших джерелах.

Певною мірою до цієї категорії джерел належить "Короткий твір про громадянські війни Марія, Лепіда й Серторія" Iulii Exuperantii Opusculum. - Leipzig, 1982., автором якого вважається невідомий письменник IV-V ст. н. е., позначений у рукопису як Юлій Ексуперантій. Він останній представник просерторіанської традиції. Його праця, очевидно, спирається на "Історію" Саллюстія. Головною заслугою цього джерела є те, що письменник дає низку унікальних відомостей, які відсутні в інших авторів.

Незначну кількість інформації загального характеру про Серторія представлено у творах-епітомах доби Імперії - у Веллія Патеркула та Флора Vellejus Paterculus and Res gestae divi Augusti. - London; New York, 1924; Lucii Annaei Flori Rerum romanarum epitome. Lucii Ampelii liber memorialis. - Parisiis, 1822..

Джерела різнопланової тематики Пізньої республіки та доби Імперії містять лише незначну інформацію про діяльність Серторія. Найдавнішим із таких джерел, що дійшли до нас, були деякі промови Цицерона 60-х рр. Cicero: in twenty-eight volumes. - Vol. 13: Pro Caelio; De Provinciis consularibus; Pro Balbo. - Cambridge (Mass.); London, 1970; Marcus Tullius Cicero. De oratore I-III. - Bristol, 2002; M. Tulli Ciceronis de imperio Cn. Pompei ad Quirites oratio. - London; New York, 1966.. Ізольовані один від одного факти, що стосуються особи Серторія і Серторіанської війни, можна знайти у працях Цезаря та невідомого автора "Іспанської війни" C. Iuli Ceasaris commentarii de bello Gallico. - Lipsiae, 1978; C. Iuli Caesaris "Commentarii". - Stutgardiae; Lipsiae, 1992. - Vol. II: Commentarii belli civilis; 1993. - Vol. III: Commentarii beli (sic) Alexandrini, belli Africi, belli Hispaniensis.. В "Історичній бібліотеці" Diodorus of Sicily: in twelve volumes: [Library of history]. - Cambridge (Mass.); London, 1984. - Vol. XII: Fragments of books XXIII-XL. Діодора Сицилійського зберігся лише один пасаж, присвячений Серторію. Уривок сповнений негативним ставленням до полководця як до тирана. У книзі III "Географії" Strabons Geographika in 17 Bьchern. - Bd. 2: Libri III-VI. - Bonn, 1972. Страбона, присвяченій Іберії, є низка відомостей про деякі міста, біля яких точилися бої Серторіанської війни, з коротким описом подій. Незначні відомості знаходимо у Луція Ампелія, працях Плінія Старшого, Плінія Молодшого, Светонія, Діона Касія, Амміана Марцелліна, Аврелія Віктора, Евтропія, Юлія Обсеквента Lucii Annaei Flori Rerum romanarum epitome. Lucii Ampelii liber memorialis. - Parisiis, 1822; C. Plini Caecili Secundi Epistularum libri decem. 2 verbesserte Aufl. - Mьnchen, 1974; C. Plinius Secundus. Naturkunde. 3-4, Geographie: Europa. - Mьnchen, 1988; C. Plinius Secundus. Naturkunde. 7, Anthropologie. - Mьnchen, 1975; Pliny. Natural history. - Cambridge (Mass.); London, 1989. - Vol. X: Libri XXXVI-XXXVII; Dio's Roman history: in nine volumes. - London; Cambridge (Mass.), 1984. - Vol. III: Books XXXVI-XL; Gajus Suetonius Tranquillus. De vita Caesarum libri I-II. - Boston, New York, 1918; Ammiani Marcellini Rerum Gestarum libri qui supersunt. - Lipsiae, 1874. - Vol. 1; Aurelius Victor. Liber de Caesaribus; praecedunt "Origo gentis romanae"; et liber "De viris illustribus urbis Romae"; subsequitur "Epitome de Caesaribus". Ed. 3. - Leipzig, 1970; Eutropii Breviarum Historiae Romanae. - Lipsiae, 1877; Obsequens Julius. T. Livi Periochae omnium librorum, fragmenta Oxyrhynchi reperta; Julii Obsequentis prodigiorum liber. - Lipsiae, 1910..

Окремим типом джерел є популярні збірки прикладів хитромудрості знаменитих людей із минулого авторства Валерія Максима (І ст. н. е.), Фронтіна (40-103 рр. н. е.) та Авла Галлія Valeri Maximi Factorum et dictorum memorabilium libri novem, Julii Paridis et Januarii Nepotiani Epitomis adjectis. - Lipsiae, 1865; Iuli Frontini Strategemata. - Leipzig, 1990; A. Gellii Noctes Atticae. - Oxonii, 1990. - T. 2. (ІІ ст. н. е.). Їх споріднює погляд на Серторія як на талановитого полководця та винахідливого лідера.

Допоміжний характер для тематики нашого дисертаційного дослідження мають епіграфічні пам'ятки, нумізматичні знахідки й археологічні дані, котрі ілюструють окремі аспекти політики Серторія щодо його іспанських союзників та уточнюють топографію війни.

Підрозділ 1.2 "Історіографія проблеми" містить історіографічний огляд відомих теорій перехідних періодів, напрацювання яких лягло в основу нашого підходу до аналізу перехідних суспільств, досліджень, що вивчають проблему кризи Римської республіки, наукової літератури, присвяченої проблемі діяльності Серторія у контексті кризи Римської республіки.

Історична наука представлена численними теоріями, в межах яких розглядається явище перехідного періоду, зокрема циклічною концепцією історії, "стадіально-розривною" моделлю, до якої належить марксистське трактування історії, історичною синергетикою.

Водночас означену проблематику вже давно вивчають у сучасній соціології, політології й політекономії і вона відома під назвою "концепції системної трансформації" Данилов А. Н. Переходное общество. Проблемы системной трансформации. - Минск, 1997.. У рамках цієї концепції цікава низкою своїх теоретичних напрацювань "діяльнісно-структурна концепція" Її автором є відомий російський економіст та соціолог Т. І. Заславська (див.: Заславская Т. И. Социетальная трансформация российского общества: Деятельностно-структурная концепция. - М., 2002).. За цією концепцією різні прошарки суспільства слід розглядати не як елементи соціальної структури, а як акторів трансформаційного процесу, визначаючи їхній інноваційний потенціал, типи поведінкових стратегій, особливості трансформаційної діяльності тощо. Положення цієї концепції послугували нам стимулом для виділення окремої категорії "позасистемної практики", яка лягла в основу нашого бачення перехідного суспільства і, зокрема, місця особистості у трансформаційних процесах епохи кризи Римської республіки. У дисертаційному дослідженні ми застосували також деякі напрацювання теорії циклічної динаміки у галузі системних криз Див.: Яковец Ю. В. Циклы. Кризисы. Прогнозы. - М., 1999..

У дисертації використано широке коло наукових праць, присвячених загальній історії давнього Риму, політичній та державній системі Республіки, проблемі переходу від Республіки до Імперії, історії політичної боротьби 80-х рр. до н.е., римській провінційній системі та римським провінціям в Іспанії. Це насамперед праці таких дослідників, як Т. Моммзен, С. І. Ковальов, Е. Бедіан, Д. Ерл, В. Кункель, С. Л. Утченко, А.Б. Єгоров, К. Кріст, Е. Габба, Р. Сайм, Н.Н. Трухіна, Т. Вайзман, Х. Беннет, Р. Гарднер, В. Дахлхайм, А. Линтотт, Р. Альтаміра-і-Кревеа, Ю.Б. Циркін, Л. Курчін Моммзен Т. История Рима: В 4. т. - Ростов-на-Дону, 1997. - Т. 2; 1997. - Т. 3; Ковалев С. И. История Рима. - СПб, 2003; Badiаn E. Studies in the Greek and Roman History. - New York, 1964; Earl D. The moral and political tradition of Rome. - Ithaca, New York, 1967; Kunkel W. Staatsordnung und Staatspraxis der rцmischen Republik. - Mьnchen, 1995; Утченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи. - М., 1969; Утченко С. Л. Политические учения древнего Рима (ІІІ - І вв. до н.э.). - М., 1977; Утченко С. Л. Кризис Римской республики. - М., 1965; Егоров А. Б. Рим на грани эпох: Проблемы рождения и формирования принципата. - Л., 1985; Christ K. Krise und Untergang der rцmischen Republik. - Darmstadt, 1984; Gabba E. Rome and Italy in the second century B. C. // Cambridge Ancient History. 2nd ed. - Vol. VIII: Rome and the Mediterranean. 218-133 B. C. - Cambr., 1989.- P. 197-243; Syme R. The Roman Revolution. - London; New York, 1960; Трухина Н. Н. Политики и политика "золотого века" Римской республики. - М., 1986; Wiseman T. P. New Man in the Roman Senate. 139 A. D. - 14 B. C. - London, 1971; Bennett H. Cinna and his Times. A Critical and Interpretative Study of Roman History during the Period 87-84 B. C. - Chicago, Menasha, Wisconsin, 1923; Gardner R. Sullas Conquest of Italy: The Third Capture of Rome // Cambridge Ancient History. 1st ed. - Vol. IX: The Roman Republic 133-44 B. C. - Cambr., 1932. - P. 164-280.; Dahlheim W. Gewalt und Herrschaft. Das provinziale Herrschaftssystems der romischen Republik. - Berlin, New York, 1977; Lintott A. W. Imperium Romanum: politics and administration. - London; New York, 1993; Альтамира-и-Кревеа Р. История Испании: Сок. пер. с исп. - М., 1951. - Т. 1; Циркин Ю. Б. Древняя Испания. - М., 2000; Curchin L. А. Roman Spain: conquest and assimilation. - New York, 1991;.

У науковій історіографії проблема діяльності Серторія у контексті перехідного періоду кін. ІІ - І ст. до н. е. (кризи Римської республіки) широко окреслена в літературі - як у працях загального характеру, так і в спеціальних - монографіях та статтях.

Із загальних досліджень, присвячених історії давнього Риму, практичну користь, на нашу думку, мають лише праці В. Друмана Drumann W. Geschichte Roms in seinem Uebergang von der republikanischen zur monarchischen Verfassung. Bd. IV. - Hildesheim, 1964. - S. 346-378. та Т. Моммзена Моммзен Т. История Рима: В 4. т. - Ростов-на-Дону, 1997. - Т. 2. - С. 530, 553; Т. 3. - С. 49-64., які поклали початок вивченню серторіанської тематики. При цьому погляд Моммзена на постать Серторія дав початок просерторіанській традиції в історіографії кінця ХІХ - поч. ХХ ст.

Наприкінці XIX ст. з'являються перші спеціальні праці, присвячені Серторію й Серторіанській війні. У 1891 р. опубліковано статтю П. Беньковського "Критичні дослідження про хронологію й історію Серторіанської війни" Bienkowski P. R. Kritische Studien ьber Chronologie und Geschichte des Sertorianischen Krieges / / Wiener Studien. - 1891. - Bd. XIII - S. 129-158, 210-230., в якій автор докладно розглянув практично всю діяльність полководця. В 1891-1893 рр. вийшла двотомна "Історія" Саллюстія Б. Мауренбрехера Maurenbrecher B. Sallustii Crispi historiarum reliquiae. - Lipsiae, 1891. - Fasc I; 1893. - Fasc II., в якій автор у контексті реконструкції та інтерпретації фрагментів праці античного історика аналізує й події Серторіанської війни. У 1907 р. опубліковано дисертацію В. Шталя "Про Серторіанську війну" Stahl W. De bello Sertoriano. Diss. - Erlangae, 1907., в якій уперше вдалося детально реконструювати хід цієї війни на основі сумлінного аналізу письмових джерел.

У 1926 р. вийшла у світ монографія визнаного фахівця з античної історії Іспанії А. Шультена "Серторій" Schulten A. Sertorius. - Leipzig, 1926.. Його оцінка особистості Серторія перебуває під сильним впливом Т. Моммзена та просерторіанської античної історіографії. Проте вчений зумів відтворити докладну картину війни та реконструювати можливий хід битв, а результати його дослідження не втратили актуальності й досі. Крім того, його праця упродовж десятиліть мала неабиякий вплив на подання фактажу, пов'язаних із Серторієм подій в Іспанії, особливо в загальних роботах з історії Давнього Риму й Іспанії.

У 1929 р. опубліковано статтю Г. Берве Berve H. Sertorius // Hermes. - 1929. - Bd. 64. - S. 199-227., що була безпосередньою реакцією на книгу А. Шультена. Головним чином вона була спрямована проти апологетичних поглядів Моммзена й Шультена на діяльність Серторія. Тому його праця, по суті, перетворилася у нищівну статтю проти давно померлого історичного діяча.

Стаття Г. Берве та монографія А. Шультена викликали жваву дискусію з приводу згаданої проблеми, але вона стосувалася переважно характеристик Серторія як політика. Проте головним досягненням цієї дискусії стала поступова відмова від оцінки діяльності Серторія з позиції апологетики чи звинувачення, що сприяло виходу історіографії з полону міфів про полководця.

Помітним кроком у вивченні проблеми, що збагатив її новими науковими спостереженнями, став нарис Е. Габби "Джерела Союзницької війни й політичне життя Риму після 89 р. до н.е." Gabba E. Le origini della guerra sociale e la vita politica romana dopo L'89 A.C. // Athenaeum. - 1954. - Vol. 32. - P. 41-114, 293-345., в якій історик акцентував увагу на неоднорідності населення Іспанії, значна частина якого була вже досить романізованою. На думку Е. Габби, підтримка повстання багато в чому визначалася останнім чинником.

Після ІІ Світової війни у низці спеціальних праць було також зроблено окремі уточнення у картині Серторіанської війни та біографії бунтівного проконсула. Зокрема деякі змістовні спостереження щодо провінційної політики Серторія в Іспанії зробив Дж. Гаджеро Gaggero G. Sertorio e gli Iberi // Contributi di storia antica in onore di Albino Garzetti. Genova, 1977. - P. 125-156.. Слід також відзначити статті з хронології У. Беннета Bennett W. H. The Death of Sertorius and the Coin // Historia. - 1961. - Bd. 10. - P. 459-472. та Ф.О. Спанна Spann Ph. O. Saguntum vs. Segontia: A Note on the Topography of the Sertorian War // Historia. - 1984. - Bd. 33. - P. 116-119., що серйозно вплинули на інтерпретацію ходу серторіанського повстання.

Серед значних праць останніх десятиліть у західній історіографії помітна монографія Ф.О. Спанна "Квінт Серторій і спадщина Сулли" Spann Ph. O. Quintus Sertorius and the Legacy of Sulla. - Fayetteville, 1987., присвячена насамперед самому Серторію. У ній історик докладно відтворив політичну біографію полководця й по-новому інтерпретував деякі її аспекти. Зокрема початковий етап політичної діяльності Серторія був розглянутий істориком у контексті місця homo novus у структурі римського політичного життя. Крім того, Ф.О. Спанн детально розглянув хід Серторіанської війни, резонно пов'язуючи її з політичною ситуацією в Римі та Середземномор'ї.

Певне місце серторіанська тематика посідала й у радянській історіографії та в сучасній російській. До середини XX ст. вона висвітлювалася лише у загальних працях з історії Риму. Докладніше цю тему висвітлено у дисертаціях 3. М. Куніної Кунина З. М. Серторианская война в Испании: Дисс... канд. ист. наук: 07.00.03. - Днепропетровск, 1947. та Г.Є. Кавтарії Кавтария Г. Е. Иберийско (испанско)-римские взаимоотношения (III-I вв. до н. э.), Серторий: Автореф. дисс. канд. ист. наук: 07.00.03. - Тбилиси, 1971..

Важливою віхою у дослідженні проблеми стала дисертація І.Г. Гуріна "Серторіанський рух в Іспанії" Гурин И. Г. Серторианское движение в Испании: Дисс. канд. ист. наук: 07.00.03. - Куйбышев, 1986.. Він докладно проаналізував хід війни, склад її учасників та визначив її характер, дійшовши висновків, що громадянська війна римлян в Іспанії згодом трансформувалася в антиримський рух, який не закінчився із загибеллю його римських керівників - Серторія й Перперни. У монографії, присвяченій самій війні Гурин И. Г. Серторианская война (82-71гг.): Испанские провинции Римской Республики в начальный период Гражданских войн. - Самара, 2002., що побачила світ у 2002 році, І.Г. Гурін ще раз наголосив на основних своїх думках та вніс низку уточнень і доповнень.

Науково інформативною є стаття Ю.Б. Циркіна "Рух Серторія" Циркин Ю. Б. Движение Сертория // Социальная борьба и политическая идеология в Античном мире: Межвуз. сб. - Л., 1989. - С. 144-162.. Дослідник зокрема звертає увагу на характер Серторіанської держави, яка мала цілковито відмінні від типового полісу риси: відсутність виборності магістратів, бюрократичний апарат, зверхність авторитарної влади вождя-Серторія над створеним ним сенатом.

Не меншу наукову вагу мають роботи A. B. Короленкова, передовсім дисертація "Квінт Серторій і громадянські війни в Римі" Короленков А. В. Квинт Серторий и гражданские войны в Риме: Дисс... канд. ист. наук: 07.00.03. - М., 1998. (1998) та монографія "Квінт Серторій: Політична біографія" Короленков А. В. Квинт Серторий: Политическая биография. - СПб., 2003. (2003). Історик зробив низку змістовних висновків щодо основних етапів діяльності полководця, хронології Серторіанської війни та оточення Серторія.

Таким чином, джерельна база та історіографія дослідження дають змогу здійснити комплексний аналіз проблеми згідно з поставленою метою і пов'язаними з нею завданнями.

У другому розділі "Місце та роль Квінта Серторія у політичній боротьбі 80-х рр. до н.е." досліджується участь Серторія у політичних позасистемних практиках 80-х рр. І ст. до н.е., висвітлюються причини системної кризи Римської республіки та ґенеза політичних позасистемних практик напередодні громадянських війн.

У підрозділі 2.1 "Причини трансформаційного періоду в Римі ІІ-І ст. до н.е." робиться огляд безпосередніх причин системної трансформації, що зумовили появу позасистемних практик. В історії Ранньої республіки постійна загроза від сусідніх латинських, етруських та інших общин, галльських вторгнень, а пізніше - від великих геополітичних суперників, особливо від Карфагену, перманентні війни за землю робили пріоритетними лише ті потреби і соціально-психологічні якості римського громадянина, які сприяли безпеці й виживанню усього колективу. Після ІІ Пунічної війни зникає безпосередня загроза існуванню Риму, а наступні війни точаться далеко за межами Італії. Це сприяло нівелюванню значення чинника зовнішньої загрози, який був вирішальною умовою у відтворенні панівних раніше у суспільстві пріоритетів і потреб. У міру того, як римська civitas перебирала на себе роль гегемона Середземномор'я, у неї зникав імунітет перед зовнішніми культурно-побутовими впливами й об'єктивно зменшувалася роль об'єднавчого колективізму, що зумовлював політичну і соціально-психологічну єдність громадянської общини. Руйнації останньої сприяли й інші особливості полісно-республіканської системи, набуті нею протягом попереднього історичного періоду і які за нових умов почали руйнувати її попередню якість: значне розширення чисельності римського громадянства в Італії; територіальне розширення Риму шляхом поповнення ager publicus; союзницька система, що об'єктивно вела до створення єдиної римсько-італійської територіальної держави; створення заморських провінцій, де, з одного боку, діяла принципово інша, ніж у самому Римі, практика управління, системно подібна до монархічного режиму, а з іншого, широкі повноваження адміністрації стимулювали до значних зловживань посадовими особами, сприяючи моральному розкладу римських вищих станів й їхній політичній корпоратизації.

У підрозділі 2.2 "Розвиток позасистемних політичних практик напередодні 80-х років І. ст. до н. е." висвітлюються ґенеза й розвиток позасистемних практик, що лягли в основу прийомів та явищ політичної боротьби не лише 80-х рр., а й усього періоду Пізньої республіки. Ми виділяємо два етапи розвитку означених практик до початку громадянської війни 80-х рр.: гракханську та маріанську.

Епоха Гракхів увела в політичний обіг практику насилля, що набула позасистемної якості: по-перше, стала можливою громадянська війна з її набором морально-психологічних виправдань для задоволення групових ("партійних") та особистих амбіцій. По-друге, на той час уперше далася взнаки розбалансованість політичної системи Республіки, коли одна з найвпливовіших магістратур (трибунат) могла кинути виклик колегіальному принципу республіканської влади. Це створювало прецедент щодо розгортання позасистемної практики політичного авторитаризму.

Епоха Марія значно розширила коло позасистемних політичних практик з подальшим їхнім розвитком. По-перше, прецедент переобирання Гая Марія консулом 6 років поспіль потенційно перетворював консулат в інструмент замаскованої авторитарної влади, яка стояла б над колегіальними органами республіки-полісу. Шосте і тим більше одіозне сьоме консульство з масовим терором відверто свідчили про прагнення політика закріпити свою політичну зверхність у рамках традиційного інституту влади. По-друге, реформа військової системи та пов'язані з нею аграрні проекти щодо наділення землею ветеранів породили позасистемну соціальну групу й інститут, у самій основі якої була закладена емансипація від полісно-республіканської системи на політичному, інституціональному і психологічному рівнях. По-третє, основу соціальної бази Марія становили відверто неполісні елементи - його ветерани (нова армія), а з 88 року його активно підтримували італіки, які об'єктивно не належали до римської громадянської общини.

У підрозділі 2.3 "Участь Серторія у громадянській війні 88-82 рр. до н. е. на боці маріанського режиму" аналізується роль та участь Серторія у позасистемних політичних практиках до його намісництва в Іспанії.

До 88 року Квінт Серторій робив традиційну для молодих римлян і типову для "нових людей" військову кар'єру під патронатом одного з родів нобілітету. Найімовірніше, Серторій був клієнтом Квінта Сервілія Цепіона, консула 106 р., а пізніше Тіта Дідія, "новачка", тісно пов'язаного з тими ж Цепіонами. Очевидно, за підтримки Дідія у 91, або у 90 році Серторій став квестором. Але його подальша політична кар'єра продовжилася лише з 88 року - після повернення квесторія з Союзницької війни.

Тим часом похід Сулли на Рим і різанина прибічників Марія та народного трибуна Сульпіція Руфа спричинили новий етап громадянської смути, котра переросла у повномасштабну громадянську війну. За таких обставин маловідомий у політиці Серторій, який втратив на війні свого патрона Дідія й, очевидно, не маючи нового, взяв участь у виборах народних трибунів, на яких зазнав невдачі через протидію Сулли. Цей інцидент визначив подальшу долю Серторія, який приєднався до опонента Сулли, консула 87 року Цинни. З того часу Серторій не тільки інтегрується до маріанської партії, а й формується як носій позасистемних практик, котрі під час громадянської війни 80-х рр. поглиблюються та набувають нового змісту: політичне насилля з 88 року трансформувалося в ефективний засіб розправи над політичними опонентами шляхом репресій і воєнних дій з використанням армії; уперше в Республіці політична сила (режим маріанців) орієнтується на неполісну (італіків та нову армію) і навіть антиримську (повсталих самнітів і луканців) соціальну базу; Серторій став сучасником подальшого розвитку позасистемної практики оформлення вищої влади у руках представників лідерської партії Цинни та Марія через узурпацію консулату і прямої, також неконституційної диктатури Сулли.

Ми виділяємо три етапи участі Серторія у політичній боротьбі 80-х рр. на боці маріанців і, зокрема, в політичних позасистемних практиках, два з яких тривають до його від'їзду до Іспанії.

Перший етап (кінець 88 р. - 84 р. (до смерті Цинни) - приєднання до Цинни й активна інтеграція у маріанську партію. Маріанський переворот відкрив для Серторія ширші можливості, ніж він мав раніше (головним чином, через патронат Цинни), перетворивши його на деякий час в одного з військових вождів руху (один із трьох воєначальників маріанців). Під час політичних репресій маріанців Серторій дотримується нейтральної позиції і навіть дистанціюється від насильства з метою збереження репутації. У мирний час він, очевидно, один із наближених людей у почеті незмінного консула Цинни; здобуває через його патронаж посаду претора та намісництво в Іспанії.

Другий етап (84 - кін. 83 або поч. 82 р.) - по смерті Цинни відбувається істотне зниження політичного впливу Серторія - він опиняється без патрона. Можна констатувати неприязнь між вищим маріанським керівництвом і незнатним преторієм. В умовах громадянської війни з Суллою у нього підлегле становище і як військового командира (легат Сципіона). Водночас Серторій прагне підвищити свій статус, намагаючись впливати на рішення верховного командування (переговори Сципіона з Суллою поблизу Теана), енергійно готує армію в Етрурії, намагається вплинути на консульські вибори, але невдало. Його негативна реакція на обрання консулом Марія молодшого супроводжується нищівною критикою дій керівництва партії. Маріанська кліка, що вбачала в цьому чергову спробу незнатного преторія впливати на їхні політичні рішення, відсилає його намісником в Іспанію.

У підрозділі 2.4 "Іспанські провінції Римської республіки" зроблено огляд устрою та організації двох римських провінцій в Іспанії Hispania Citerior та Hispania Ulterior, розглянуто ступінь інтегрованості в римське провінційне суспільство місцевих племен, їхній рівень соціально-економічного розвитку на момент початку діяльності Серторія як намісника Ближньої Іспанії. Відзначається нерівномірність як цивілізаційного розвитку тубільних племен, так і ступеня їхньої романізації, що залежали від географії, центрів впливів фінікійської або грецької культур, військової присутності римлян, а також поселень зі значною присутністю колоністів з Італії. Найроманізованими та соціально й економічно розвиненими регіонами Іспанії були долина річки Бетіс та окремі міста східної Іспанії - Новий Карфаген, Тарракон, Валентія. Найменш романізованими та розвиненими, проте зі значною кількістю лояльних до римського панування общин, були райони верхів'я річки Бетіс, атлантична й середземноморська течія Бетики, пониззя Ібера та території, заселені іберійськими племенами й кельтіберами (Ближня Кельтіберія) центральної та східної Іспанії. Лузітанія, Галлекія, а також внутрішні й західні райони Ближньої Іспанії (Дальня Кельтіберія), Кантабрія мали найархаїчніше й найбільш вороже налаштоване до римлян населення та вважалися фактично незалежними. cерторій політична діяльність римське

Підрозділ 2.5 "Намісництво Серторія у Ближній Іспанії 82-81 рр. до н.е." присвячений третьому етапу участі Серторія у політичній боротьбі 80-х рр. В Іспанії він уперше діє самостійно, проте на цьому етапі діяльності його потенціал носія позасистемних практик в умовах провінції виявився не розкритим внаслідок психологічної неготовності включити її у схеми означених практик. І хоч його заходи як маріанського намісника є лише за деякими ознаками новаторськими і нетрадиційними (скасування практики постоїв римської армії у містах), у його політиці ми не знаходимо жодних позасистемних елементів. У ній переважають консервативні тенденції (орієнтація на римсько-італійських колоністів і фактичне ігнорування чинника тубільного населення як союзників у громадянській війні), а низка привабливих для місцевого населення нововведень лише мала за мету створити позитивний імідж намісника серед місцевої еліти та підготувати провінцію до військових дій, принципово не змінюючи саму систему стосунків намісник - провінція. Означені обставини, а також військова перевага сулланської армії стали причинами поразки та вигнання серторіанців з Іспанії у 81 році. Проте у намаганні вижити Серторій, очевидно, зазнав психологічного перевороту, що вперше уможливило вихід римлянина за межі полісного бар'єру у ставленні до провінції шляхом застосування на практиці того, що він засвоїв удома.

У третьому розділі "Політичні позасистемні практики у діяльності Серторія під час боротьби із сулланським режимом в Іспанії (80-73 рр. до н.е.)" аналізується діяльність полководця як носія позасистемних політичних практик у контексті Серторіанської війни. Змістом політичного аспекту його участі у війні стало створення антисулланського руху опору в Іспанії шляхом низки позасистемних практик.

У підрозділі 3.1 "Консолідація антисулланського руху на початковому етапі війни 80-77 рр. до н.е." автором визначається соціальна база повстання та методи її формування. Ключовою рисою серторіанської консолідації у період 80-77 рр. стала свідомо налаштована політика формування соціальної бази повстання з проримських іспанців шляхом модифікації під умови провінції маріанської позасистемної практики орієнтації на неполісну соціальну базу. Через відсутність умов для забезпечення проконсульського імперія щодо влади над провінціалами у цей період в політиці Серторія домінували використання місцевих традицій, а також позитивний імідж переможного полководця. У серторіанський блок, окрім природних його союзників - противників римського панування (лузітан, ареваків), увійшли й проримські групи іспанців-провінціалів (Ближня Кельтіберія, долина Іберу, східне узбережжя), а також певні групи римсько-італійських колоністів, яких сюди можна віднести тільки умовно, через явно формальну (Новий Карфаген) або, можливо, очікувальну позицію (Тарракон).

Підрозділ 3.2 "Трансформація повстанського руху у державне утворення та оформлення в ньому політичної влади Серторія (кін. 77 - поч. 76 рр.). Характер Серторіанської держави" присвячений аналізові характеру серторіанської держави та питанню повноважень керівника повстанського руху й новоствореного сенату. Після приєднання лепіданців до повстання наприкінці 77 р. з'явилися сприятливі умови для надання повстанському рухові чіткішої організаційної форми, чим стало створене Серторієм та емігрантами державне утворення. Державу Серторія можна визначити як одну з перехідних на шляху утвердження імперської моделі політичної системи позасистемних практик. Вона, як і маріанська та сулланська моделі, поєднувала у собі полісно-республіканський елемент (формальне верховенство сенату) із монархічним на основі проконсульського імперія намісника, який уособлювався повноваженнями Серторія. Завдяки останньому одноосібний елемент влади об'єктивно переважав республіканський як більш пристосований до реалій провінції. Але на етапі створення держави через приєднання до повстання значної кількості сенаторів з їхнім прагненням обмежити владу Серторія та, очевидно, через ще міцну полісно-респубіканську свідомість емігрантів відбувся фактичний синтез цих двох елементів. Республіканська складова формально виступала як верховна влада: призначала магістратів, приймала закони й слугувала символом державності. Щодо римських учасників повстання, серторіанська влада являла собою неафішовану диктатуру, що ґрунтувалася на ефективному в умовах провінції імперії промагістрату, військовій владі імператора та керівника антисулланської "партії" (Серторій зберіг за собою невиборну верховну владу). Антиримські племена відтепер виступали як військові союзники римської держави через договір із Серторієм, що формально відповідало традиційній римській практиці.

У підрозділі 3.3 "Внутрішня і зовнішня політика Серторіанської держави" аналізуються заходи Серторія у провінційній, військовій і зовнішній політиці емігрантської держави. Провінційна політика 76-75 рр. була уперше свідомо орієнтована на інтереси тубільних провінціалів як головної соціальної бази. Водночас у нас немає підстав вважати, що Серторій у провінційній політиці істотно поглибив позасистемні практики: межі інтересів провінціалів визначала сама римська влада, ініціатива усіх заходів йшла винятково зверху, а переваги низки перспективних поступок можна було відчути тільки після перемоги у війні. Військову політику Серторія можна визначити як адаптацію до наявної соціальної бази римських принципів комплектування армії. Водночас її заходи були суто організаційними за характером і мали за мету підняття боєздатності іспанських загонів Серторія. Позасистемність зовнішньої політики серторіанської держави (договір з Мітридатом, військова допомога піратів та антиримські союзники в Іспанії) маскувалася під традиційні для римської практики дипломатичні і союзницькі відносини із зовнішніми ворогами своїх ворогів (сулланців, але не Риму).

Підрозділ 3.4 "Політична діяльність Серторія на останньому етапі війни у контексті кризи серторіанського руху (кін. 75-73 рр. до н. е.)" присвячений аналізу антикризової політики Серторія на останньому етапі повстання, що характеризувалася трансформацією та поглибленням деяких серторіанських позасистемних практик. Результати кампанії 75 р. створили всі передумови для розпаду повстанського руху. Втрачені надії на перемогу спричинили розкол в емігрантському таборі, що відбилося на істотному погіршенні стосунків між Серторієм та його соратниками. Різні групи емігрантів керувалися власними цілями стосовно свого майбутнього. При цьому головною перешкодою для їх реалізації була особа самого Серторія. Із втратою східного узбережжя та в першій пол. 74 р. Ближньої Кельтіберії зникла соціальна база для антисулланського руху, що означало крах усієї серторіанської політики консолідації римської еміграції із проримськими групами провінційного населення. Упродовж останнього етапу війни 74-73 рр. соціальною базою повстанського руху стають антиримські учасники повстання, щодо яких Серторій зберіг політичні повноваження стратега-автократора. Останній чинник та втрата більшої частини Ближньої Іспанії об'єктивно унеможливлювали функціонування сенату, існування якого перетворилося на фікцію. Це та замахи на життя Серторія з боку емігрантів призвели до істотного посилення режиму одноосібної влади Серторія та остаточного відлучення від керівництва рухом його соратників. Урешті-решт неподолані суперечності в серторіанському таборі, опозиційність найвпливовішої групи емігрантів, які також не підлягали амністії, до полководця спричинили черговий, і останній, замах на його життя.

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження автор дійшов таких висновків, які виносяться на захист:

- з'ясовано, що джерельна база дослідження, до якої належать свідчення грецьких і римських авторів, епіграфічні, нумізматичні й археологічні пам'ятки, дають змогу здійснити комплексний аналіз проблеми згідно з поставленою метою і завданнями. Виявлено, що наукова розробка проблеми діяльності Серторія саме під кутом зору позасистемних практик відсутня як така. Проте значна історіографічна база, наявні джерела й запропонований нами новий підхід до проблеми дають можливість комплексно дослідити діяльність Серторія у контексті політичних позасистемних практик;

- встановлено, що роль Серторія у політичній боротьбі 80-х рр. зумовлювалася двома групами чинників, - по-перше, традиційними для римської політичної культури клієнтською системою, військовою діяльністю та прагненням самовираження у суспільно-політичній сфері; по-друге, самими позасистемними політичними практиками, що впливали на свідомість Серторія, перетворюючи його на їхнього носія. Визначено, що участь Серторія у позасистемних практиках 80-х рр. визначалася рівнем його впливу на політику маріанської партії на різних етапах її діяльності. Ми виділяємо три таких етапи: кінець 88 р. - 84 р. - активна інтеграція Серторія у маріанську партію, перетворення його, через зв'язок із Цинною, в одного із військових вождів руху; у мирний час, очевидно, він один із наближених людей у почеті консула; 84 - кін. 83/поч. 82 р. - істотне зниження політичного впливу Серторія (після смерті Цинни); у боротьбі за підвищення свого статусу у керівництві партією він зазнав поразки та був відісланий у Ближню Іспанію намісником; кін. 83 / поч. 82 р. - друга пол. 81 р. - період першого намісництва у Ближній Іспанії, упродовж якого Серторій виявився не готовим до використання позасистемних практик в умовах провінції, котра ще не сприймалася ним як об'єкт для їх застосування;

- з'ясовано, що, зміцнюючи антисулланський рух у початковий період Серторіанської війни у 80-77 рр., Серторій консолідував різні групи тубільного населення Іспанії - як противників римського панування, так і проримські групи провінціалів шляхом модифікації під умови провінції маріанської позасистемної практики орієнтації на неполісну соціальну базу;

- встановлено, що державу Серторія можна визначити як одну з перехідних на шляху утвердження імперської моделі політичної системи позасистемних практик. Вона, як і маріанська та сулланська моделі, поєднувала у собі полісно-республіканський елемент (визнане Серторієм формальне верховенство емігрантського сенату) із монархічним, у даному випадку на основі проконсульського імперія намісника. Доведено, що проконсул зберіг за собою невиборну верховну владу керівника антисулланської "партії" завдяки ефективному в умовах провінції імперію промагістрата та новим засобам політичного тиску - авторитетом переможного полководця й відданою армією;

- з'ясовано, що попри позасистемну орієнтацію Серторія на неполісні і неримські сили, змістом внутрішньої та зовнішньої політики серторіанської держави (76-75 рр.) було намагання її керманича рухатись у фарватері консервативних республіканських стандартів: межі інтересів іспанських учасників повстання визначала й диктувала сама римська влада, переваги низки перспективних поступок провінціали могли відчути тільки після перемоги у війні, заходи військової політики були адаптацією римських принципів комплектування армії до специфіки наявної соціальної бази, а союз із Мітридатом і піратами подавалися повстанцями як дипломатія легальної, з їхньої точки зору, римської влади;

- доведено, що протягом останнього етапу війни 74-73 рр. Серторій зберіг політичну та військову зверхність над антиримськими учасниками повстання - єдиною соціальною базою, що залишилася після втрати проримських територій. Встановлено, що на тлі неможливості функціонування сенату як державного інституту (через втрату проримських територій), а також внаслідок посилення внутрішньої антисерторіанської опозиції відбувається істотне посилення режиму одноосібної влади Серторія та остаточне відсторонення від керівництва рухом його соратників.

ПУБЛІКАЦІЇ, ЩО ВІДОБРАЖАЮТЬ ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Мета і завдання Серторія у війні із сулланським Римом (80-72 рр. до н. е.) // Український історичний збірник. - 2003. - Вип. 6. - С. 21-32.

2. Квінт Серторій та Острови блаженних: до проблеми оцінки відомого пасажу в біографії полководця за Плутархом //Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 2005. - Вип. 80. - С. 4-6.

3. Провінційна політика Серторія в період Серторіанської війни (80-73 рр. до н.е.) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2005. - № 5. - С. 150-156.

4. Організація та розподіл влади в державі Серторія: до питання оцінки серторіанської держави (кін. 77-73 рр. до н.е.) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2006. - № 2. - С. 183-189.