Держава і право українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Зміст

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

2. Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ.

3. Суспільний лад українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

4. Державний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

5. Характеристика права.

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Татаро-монгольська навала, князівські міжусобиці і свавілля великого боярства послабили, а згодом спричинились до остаточного розпаду Київської Русі. Найпершою відокремилась Галичина (у середині 11 ст.), а невдовзі Чернігівщина виділилась як князівство за Святослава Ярославича у середині 70-х рр. 11 ст., у 80-х рр. її захопив Великий Київський князь Всеволод Ярославич, але за Любецьким з`їздом 1097 р. Святославичі (а саме, Олег Святославич-Гориславич) повернули її собі і засіли тут, утримуючи другий “стіл” (престол) у Новгород-Сіверському. У середині 12 ст. відокремилась Переяславщина, що управлялась суздальськими князями, і Туровопінська земля (Прип`ятське Полісся) - у Турові засідав нащадок Святополка Ізяславича. Тоді ж відокремилась Волинь, а в другій половині 12 ст. вона розділилась на Володимирське і Луцьке князівства, а згодом на ще дрібніші - Белзьке, Холмське, Пересопницьке, Берестейське, Дорогичинське та ін. Панування монголо-татарського хана на території колишньої Київської Русі упродовж майже 80 років (щоправда, у безпосереднє управління цими землями він мало втручався, а лише здійснював загальне керівництво і збирав данину), а також переїзд Київського митрополита з Києва до Суздаля - завершили політичний занепад Подніпров`я з центром у Києві; політичний центр перенісся до Галицько-Волинського князівства, та остаточно відкололась Володимиро-Суздальська земля. У той час посилився вплив на українських землях Литви, Польщі, Угорщини, Молдовського князівства.

Литовська держава остаточно сформувалась у 13 ст. у ході боротьби з німецькими рицарськими орденами і Галицько-Волинським князівством. Внаслідок постійних нападів на українські і білоруські землі литовські племена прийняли державну організацію за зразком сусідніх князівств, засади християнства, українсько-білоруську мову як мову знаті. Об`єднання литовських земель в єдину державу відбулось у другій половині 13 - на початку 14 ст. за князів Міндовга і Гедиміна, який заснував столицю Великого князівства Литовського - Вільнюс над р.Вілією, за його правління Литовська держава почала захоплювати сусідні (білоруські і українські) землі. Ще до Гедиміна у 1307 р. до Литви була приєднана Полоцька земля, а Гедимін захопив Вітебську, Турово-Пінську, Дорогичинську і Берестейську землі (у 1321-1322 рр.). Його син Любарт у 1340 р. став Волинським князем і управляв у Галичині, а син Ольгерд (Альгердас) (у 1345-1377 рр. Великий Литовський князь) захопив чернігівсько-сіверську землю, Переяславщину, у 1362 р. зайняв Київ, а у 1363 р. разом з українськими військами завдав нищівної поразки татарам на Синіх Водах на Поділлі, яке також приєднав до Литви. При Ольгердові Литовська держава займала територію від Балтійського до Чорного моря, від р.Оки до Західного Бугу, і охоплювала: Білу Русь (Полоцьке, Мінське і Смоленське князівства), Чорну Русь (Гродненська і Мінська губернії), Червону Русь (Полісся, Східна Волинь - Володимир і Луцьк, Поділля) і Україну (Київське, Переяславське, Чернігівське і Сіверське князівства), що становило майже половину земель Київської Русі і більшість земель Білорусії; притому, литовські землі і їхнє населення становили лише 1/10 частину. У здобутті цих земель литовські князі не зазнавали опору місцевого населення, оскільки: 1. звільняли їх від монголо-татарського іга; 2. зберігали незмінними місцевий устрій і уклад, зокрема, місцеве управління і правові норми; 3. офіційною мовою Великого князівства Литовського була визнана українсько-білоруська, а державною вірою - православна. Входження українських земель до складу Литви відбувалось, здебільшого, на підставі договору, за яким князь української землі зобов`язувався коритись Великому Литовському князеві, а той - обороняти цю землю від татар. Притому, Литовська держава запозичила місцеву систему організації адміністрації, суду і податкової організації, а також назви посадових осіб Київської Русі (намісник, городничий, тіун, конюший, ключник та ін.), а м.Луцьк було визнано другою резиденцією Великого князівства Литовського.

У той час Галицько-Волинське князівство увійшло до складу Польського королівства. Ще у 1340 р. польський король Казимир ІІІ Великий по смерті князя Юрія ІІ Тройденовича рушив на Галичину, здобув Львів і встановив там свою владу. Та по його поверненні у Польщу, у Галичині вибухло повстання на чолі з воєводою Дмитром Дєдьком, і Казимир був змушений визнати його фактичним правителем Галичину, а той - владу польського короля. У 1349 р. Казимир вдруге напав на Галичину і приєднав її до Польського королівства, взявши титул “Пан королівства Руського”. Завоювання сходу Казимир здійснював під гаслом хрестового походу проти поганців-литовців і схизматів (тобто, християнських розкольників)-українців. У 1366 р. після тривалої польсько-литовської боротьби за Галичину і Волинь (притому, литовців підтримували українці, а поляків - угорці) уся Галичина і Західна Волинь (Холм і Белз) остаточно відійшли до Польського королівства, внаслідок чого польське завоювання охопило територію близько 52 тис.км2 з населенням понад 200 тис., що збільшило територію Польщі майже у 1,5 раза.

Після звільнення Казимира папою Бенедиктом XII у 1341 р. від зобов`язань перед українцями щодо збереження їхніх звичаїв, традицій і привілеїв, даних у 1340 р. при здобутті Львова, він почав роздавати галицькі землі польським, німецьким і угорським феодалам за військову службу. Головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (магдебурзьке) право, ширилась католицька віра, у т.ч. будівництво костелів і монастирів францисканського і домініканського орденів. По смерті Казимира у 1370 р. галицькі землі захопила Угорщина, яка воювала за них з Литвою, а польським королем став угорський король Людвиг Великий, так як Казимир не залишив по собі синів. У 1382 р. польською королевою стала дочка Людвига Ядвіга, і у 1387 р. рушила на Галичину, вигнала звідти угорців і знову увела Галичину до складу Польської держави. Усі права і привілеї надавались лише польській шляхті, католикам, польським і німецьким міщанам, внаслідок чого багато галицьких бояр перейшли у католицьку віру, а пізніше за Едлінським привілеєм 1430 р. король Ягайло зрівняв галицьку шляхту у правах з короною. У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля. У 1434 р. Галичина була повністю інкорпорована до складу Польського королівства, а Львівські, Перемишльські і Сяноцькі землі були перетворені у Руське воєводство як провінцію Польського королівства, де було уведено польський адміністративний і судовий устрій та шляхетське самоврядування, як офіційну - польсько-латинську мову, а урядові посади могли займати лише католики.

Водночас землі Північної Буковини, що раніше перебували у складі Галицько-Волинського князівства, перейшли під владу Угорщини, а з 1359 р. потрапили у залежність від Молдовського князівства, разом з яким у 1564 р. перейшли під протекторат султанської Туреччини. Закарпаття, заселене, здебільшого, східнослов`янським плем`ям білих хорватів, у 10-11 ст. входило до складу Київської Русі; наприкінці 11 ст. його захопила Угорщина і в 13 ст. угорські феодали, підтримувані католицькою церквою і німецькими імператорами, остаточно утвердились у Закарпатті. Після турецької навали 1543 р. Угорське королівство фактично розпалось і Західне Закарпаття потрапило під владу австрійської династії Габсбургів, а Східне Закарпаття увійшло до складу Трансільванії (сучасна Румунія).

У 1377 р. після боротьби з братом Великим Литовським князем (1377-1392) став Ягайло Ольгердович, він зазнавав зазіхань братів, Польщі, Тевтонського ордену, а зі сходу - міцніючого на території колишнього Володимиро-Суздальського князівства Московського князівства (на яке двічі невдало ходив Ольгерд), а тому уклав союз з татарським ханом Мамаєм, але у 1380 р. на Куликовому полі татари були ущент розбиті, і становище Ягайла ще більш ускладнилось. Тоді польські правлячі кола, які прагнули заволодіти рештою українських земель і потребували оборони від Тевтонського ордену, що вже відрізав Польщу від Балтійського моря, запропонували Ягайлові укласти унію між Польщею і Литвою, одружившись з Ядвігою. У 1385 р. у м.Креві обидві сторони уклали Кревську унію (союз), за якою Ягайло зобов`язувався прийняти католицизм як державну релігію, використовувати свої багатства в інтересах Польщі та приєднати до Польського королівства назавжди литовські, у т.ч. українські, землі. Опісля у 1386 р. на сеймі у Любліні Ягайло був обраний польським королем із титулом “Король польський і Великий князь литовський Володислав ІІ Ягайло”. Кревська унія ліквідувала Литовсько-Руське князівство і перетворила його на частину Польського королівства, але фактично Велике князівство Литовське залишалось міцною державою. Ягайло почав скасовувати напівсамостійні українські князівства і перетворювати їх на литовські провінції; роздавав литовсько-українські землі польським магнатам і шляхті, призначав на посади польських емісарів і урядовців. Литовська і українсько-білоруська опозиція згуртувалась довкола кузена Ягайла князя Вітовта (Вітаутаса) і він змусив брата визнати його Великим литовським князем (1392-1430). Вітовт кілька разів намагався розірвати Кревську унію і проголосити повну незалежність Литви. У 1398 р. литовські і українсько-білоруські князі проголосили його королем Литовським і Руським; йому підпорядовувались Литва та білоруські і майже всі українські (крім Галичини, яка перебувала під владою Польщі) землі; він усунув з Київського престолу Володимира Ольгердовича, надавав містам магдебурзьке право. Однак, нищівна поразка Вітовта у бою з татарами над Ворсклою у 1399 р. змусила його укласти військовий союз між Литвою і Польщею у 1401 р. - Віленську угоду, за якою Вітовт присягнув на вірність Ягайлові і Польській короні, і у разі смерті Вітовта Литовським князем мав стати Ягайло, а у разі смерті Ягайла Польським королем ставав Вітовт. Завдяки союзу у 1410 р. під Грюнвальдом об`єднані польсько-литовські війська, у т.ч. з українськими, білоруськими і російськими полками, розгромили Тевтонський орден. Вітовт внаслідок невдоволення українських і білоруських князів з поширення католицизму і пов`язаних з ним привілеїв почав замінювати їх литовськими намісниками і воєводами, а місцеві князі отримували нижчі посади; щоправда, завдавши удару по удільній системі, Вітовт залишив цим землям автономію, місцеве управління зберігалось у руках місцевого боярства. У 1413 р. в м.Городлі була укладена Городельська унія про подальше польсько-литовське зближення за умови збереження Великокнязівського престолу у Литві; литовська і українсько-білоруська знать, яка масово переходила у католицизм, отримувала від короля нові великі привілеї і землі, ширились польсько-литовські шлюби; Польща встановлювала більший контроль над внутрішніми справами і управлінням Литви. У 1430 р. Вітовт раптово помер і Великим Литовським князем став молодший брат Ягайла Свидригайло (1430-1440), але внаслідок залучення до державного управління української шляхти був позбавлений престолу польськими і литовськими магнатами. У 1440-1447 рр. Великий Литовський князь Казимир Ягайлович проводив централістичну політику та наступ на автономію українських земель. У 1447 р. помер брат Казимира Польський король Володислав ІІІ і Казимир був обраний Польським королем (1447-1492). У 1452 р. він ліквідував Волинське князівство, у 1470 р. на Пйотрковському сеймі він склав обіцянку не віддавати з-під влади Польської корони Молдову та литовські і українські землі, у 1471 р. він лівідував Київське князівство, та перетворив Волинь, Київщину і Поділля на воєводства (провінції) на чолі з намісниками-воєводами, що стало завершенням української автономії. По смерті Казимира у 1492 р. Польським королем став його син Ян Альбрехт, а Великим Литовським князем - син Олександр.

На початку 16 ст. (у 1500-1503 рр.) Московське князівство відібрало у Великого князівства Литовського Чернігівську, Новгород-Сіверську (перейшли під його владу добровільно як до захисника православної віри) і Смоленську землі; внаслідок московсько-литовських війн кінця 15 - початку 16 ст. до Москви відійшло 70 волостей і 319 міст. Попри те, почалися нашестя татар - у 1479 р. Крим визнав протекторат Туреччини, тож Чорноморське узбережжя України перейшло під контроль татар і турків, а у 1484 р. Менглі-Гірей на прохання російського царя Івана ІІІ здійснив перший Великий похід татар на Україну, у ході якого було зайнято Київ і взято великий ясир, у 1485 р. татари спустошили Поділля, згодом Волинь і Холмщину, і відтоді відбувались їхні щорічні набіги. Велике князівство Литовське було змушене звернутись по допомогу до Польського королівства, але те поставило умову об`єднання Польщі і Литви в єдину державу. У січні 1569 р. польський король Сигізмунд Август скликав у Любліні загальнодержавний сейм, на якому було укладено Люблінську унію про створення з Польського королівства і Великого князівства Литовського єдиної держави - Речі Посполитої - зі спільними органами влади і управління (на спільному Сеймі і Сенаті обирався король, якого проголошували Великим князем), єдиною грошовою і податковою системою та єдиною зовнішньою політикою, а польська і литовська шляхта отримала право набувати землі в обох частинах держави. Щоправда, Литва ще зберігала певну автономію: місцеве самоврядування, військо, скарбницю, державний герб і печатку, систему судочинства і право. Позитивним моментом в укладенні Люблінської унії було отримання українською і білоруською православною шляхтою низки привілеїв. Так, за Волинським привілеєм: 1. стани Волинської землі зрівнювались у правах з коронними; 2. в адміністрації і судах зберігалась українська мова; 3. світські і духовні посади могла займати лише місцева, волинська шляхта; подібний привілей отримала і Київщина.

Отож, українські землі у 16 ст., втративши національну єдність, опинились у складі різних держав: Галичина, Холмщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина - під Польщею; Берестейщина і Пінщина - під Литвою; землі по нижній течії Десни і Сейму, по Остер і Гомель над Сожею, у т.ч. верхів`я Псла, Ворскли і Дінця, а також Полоцьк та багато чернігівських і новгород-сіверських князів зі своїми володіннями - під Москвою; Буковина з 1564 р. разом з Молдовою - під протекторатом Туреччини; Закарпаття - спершу під Угорщиною, а з середини 16 ст. під Австрією.

2. Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ

державний суспільний литовський український

Після Люблінської унії розпочалась широка полонізація українських земель. Так, у 1569 р. була проведена ревізія земель у Волинському, Подільському і Брацлавському воєводствах, і король став масово роздавати польській шляхті землі на Київщині, Брацлавщині і Задніпров`ї, де панівними стали католицизм, польські мова і право. Найбільш полонізованою була Галичина, яка ще з 14 ст. стала провінцією Польського королівства. Найшвидше полонізувалась Холмщина і Підляшшя, де ще здавна оселилось багато дрібної польської шляхти. На Україні почали з`являтись величезні латифундії польської і місцевої шляхти; так, вінницький староста Калиновський отримав усю південну Київщину, а канівський і черкаський староста (обраний у 1550 р.) Олександр-Дмитро Вишневецький (прозваний у народі Байда), з роду волинських удільних князів Гедиміновичів, захопив третину земель Полтавщини.

У підсумку, 3 чинники спричинились до зародження українського козацтва:

1. земля опинилась у власності кількох десятків українських магнатських сімей, притому селяни на цих землях звільнялись від будь-яких повинностей на 20-40 рр., тож виросло ціле покоління, яке не знало кріпацтва;

2. постійна небезпека від татарських нападів зумовила навики володіння зброєю і ведення воєнних дій;

3. масова роздача землі польській і спольщеній шляхті, посилення панщини, безправ`я селян, бідних міщан і дрібних ремісників призвели до їх масової втечі (зокрема, з Полтавщини у 1630-1640 рр. втекло понад 20 тис. селян) у гори до опришків або на доволі вільні простори Східної України та у Причорноморські степи (зокрема, по нижній течії Дніпра) і Московське прикордоння, де вони почали засновувати поселення - слободи, села, хутори.

Провідники і ватажки втікачів-поселенців виділились в окрему категорію населення - козаків; вперше це слово згадується наприкінці 14 ст. і позначало людей, які займались вільним ремеслом чи обороною краю; у половецькій мові це - “вартовий, воїн”, у турецькій - “незалежна людина, волоцюга”. Козаки були вільними людьми, об`єднувались у ватаги, групи і разом полювали, рибалили, нападали на татар, відбиваючи полонених і награбоване; більшість серед них становили українці, та були і поляки, білоруси, росіяни, молдавани та ін. Вільні козаки-поселенці утворили нову суспільну організацію - громаду, в якій кожен вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма права користуватись господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні - у виборах козацької старшини (отаманів, суддів, писарів тощо). Козацтво було соціально неоднорідним - до нього входило зубожіле і заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта; серед них з`являється майнова диференціація - виділяються заможні козаки (сімейні, городові), які походили, головно, з Київщини і Брацлавщини та мали господарства, хутори, пасіки тощо, і низові козаки.

З початку 16 ст. у степах за Дніпровими порогами козаки почали засновувати укріплені табори з військовими залогами - січі - як оборонні пункти; королівські урядовці, зокрема старости прикордонних земель, використовували їх для захисту кордонів від татар. З середини 16 ст. вони вже утворили певну організацію - кіш (кош) - як об`єднання січей; козаки, що входили до нього, становили гарнізон. У 1553-1554 рр. неспольщений православний князь Дмитро Вишневецький остаточно організував козаків, побудувавши за Дніпровими порогами на острові Мала Хортиця форт Запорізька Січ, яка вже з 70-80-х рр. почала виступати як самостійна держава. А на початку 17 ст. козацтво стало могутньою самостійною політичною і військовою силою, яка очолила створення у середині 17 ст. (в роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького) незалежної Української держави.

Кожен християнин чоловічої статі міг вільно увійти-вийти з козацького братства, жінок і дітей у козацтво не приймали. При записі до куреня козаку надавали нове прізвисько. Старшинство поміж козацтвом розподілялось за часом перебування у Запорізькій Січі, і, відповідно, козаки звертались один до одного через “батько-син”. Козацтво поділялось на січових (несімейні) і волосних (сімейні) козаків; окрему категорію становило “лицарство” чи “товариство”, які отримували ці почесні титули-звання за відзнаки у боях чи інші заслуги, за тривалу службу у війську і т.п. Козацтво, яке постійно перебувало у Січі по куренях, - січове (несімейне) - поділялось на “старше” і “молодше” і становило власне козацьке військо. Наприкінці 16 ст. Запорізька Січ нараховувала 5-6 тис. козаків, з яких 1/10, постійно змінюючись, служила січовою залогою, а решта брали участь у походах або займались мирними промислами. Волосне (сімейне) козацтво, на відміну від “лицарства”, теж допускалось у Запорізьку Січ, але не мало права проживати на її території, тому селилось із своїми сім`ями на її околицях - у степах, хуторах, де займалось хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами, і проживало у паланках; вони називались підлеглі посполитих січових козаків, “сидні”, “гніздюки”. Поза тим, разом січове і волосне козацтво становили єдине військо Запорізької Січі.

Військово Запорізька Січ поділялась на курені (максимально їх було 38; це слово мало два значення: 1. житло і 2. самостійна частина війська; тут йдеться саме про друге значення), а територіально - на паланки (5-8; це слово теж мало два значення: 1. невелика фортеця і 2. певна частина території Запорізької Січі; тут йдеться про друге значення).

Система органів самоуправління Запорізької Січі:

1. Військова Рада (Віче) - в ній брали участь усі козаки з рівним правом голосу. Вона розв`язувала найважливіші питання, зокрема оголошувала війну і укладала мир, оголошувала військові походи, здійснювала судочинство, проводила щорічний перерозподіл між куренями земель, річок, озер, лісів, рибної ловлі, обирала і зміщувала козацьку старшину тощо. Вона скликалась за потреби, але обов`язково 1 січня і 1 жовтня. Також скликались у разі потреби Ради у куренях (“сходки”) для вирішення дрібних справ і таємних чи термінових питань, та Ради у паланках для вирішення дрібних господарських спорів.

2. Військові начальники (військова старшина) - кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, обозний, курінні отамани, військовий отаман (осавул). Більшість з них обирала Військова Рада 1 січня на 1 рік. У мирний час військова старшина займалась адміністративними і судовими справами, а у час війни очолювала козаків, передаючи свої “мирні” повноваження наказній старшині. Військовій Раді був підзвітним кошовий отаман, що мав найвищу військову, адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був лише володарем Запорізької Січі і діяв на підставі козацьких звичаїв і традицій; він затверджував обраних Військовою Радою службових осіб та узаконював розподіл за куренями земель, розподіл військової здобичі і військових доходів, прийняття до Запорізької Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних відносин із сусідніми державами. Притому, при усій повноті влади він не був абсолютним диктатором - його влада обмежувалась 3 умовами: звіт перед Військовою Радою по завершенні строку повноважень, річний строк перебування на посаді, безпосередньо сама Військова Рада. Військовий суддя заступав кошового отамана як наказний гетьман, а поза тим, здійснював військові функції і був начальником артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська - надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання. Військовий осавул здійснював нагляд за дотриманням козаками порядку і дисципліни, за виконанням судових рішень Військової Ради і кошового отамана у військових таборах на час військових дій, проводив дізнання за вчинені на території Запорізької Січі правопорушення, а також заготовляв продовольство для війська на випадок війни, видавав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів тощо. Курені як адміністративні і військові одиниці очолювали вибрані куренями і підзвітні Військовій Раді курінні отамани, які здійснювали функції інтендантів - забезпечували курінь усім необхідним, зберігали гроші і майно козаків у курінній скарбниці тощо.

3. Військові службовці (військові чиновники) - булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, шафар, чауш, кантаржій, тлумач, канцеляристи та ін. Вони надавали допомогу військовій старшині у виконанні її обов`язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими скликали козаків на Військову Раду, а також був присутнім при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгівельного мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією і військовою в`язницею. Військовий тлумач був перекладачем та іноді здійснював військову розвідку у прикордонній зоні. Військовий кантаржій був охоронцем військових мір і ваг, єдиних для всієї Запорізької Січі. Військові шафарі збирали мито (“перевізне”) на переправах через Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий зберігали, відповідно, булаву, бунчуки як символи влади кошового отамана і військове знамено - хоругву. Військові чауші виконували функції посланців.

4. Похідні і паланкові начальники - полковники, писарі, осавули. Похідна старшина у воєнний час організовувала охорону передової Запорізької Січі; похідний полковник був командиром певної передової частини війська. Паланкова старшина (полковник, писар, осавул, підосавул, підписарій) керувала паланками - козаками, що проживали за межами Запорізької Січі (у слодобах і зимівниках), у паланках.

Отже, організація козацького самоврядування Запорізької Січі свідчить про відродження Української державності, побудованої на засадах військової демократії, оскільки уся система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання внутрішніх і зовнішніх функцій, властивих державі. Правова система Запорізької Січі містила усі правові норми, які діяли на Україні, та звичаєве право козаків як сукупність правових звичаїв, що утверджувались у сфері козацьких суспільних відносин, - воно закріплювало військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, порядок землекористування, договірних відносин, систему правопорушень і покарань тощо. Завдяки вдалим походам козаків проти татар і турків, зокрема наприкінці 17 ст. проти “бісурман” під проводом П.Конашевича-Сагайдачного, на Запорізьку Січ почали приїздити іноземні посольства задля союзу з козацтвом; і загони козаків воювали у Молдові, Польщі, Семигороді, Франції, брали участь у народних повстаннях на чолі з К.Косинським, Т.Трясилом, С.Наливайком, Г.Лободою та ін.

Реєстрове козацтво. У 1520 р. Великий Литовський князь вперше завербував козаків для військової служби. Згодом правлячі польсько-литовські кола прагнули розколоти козацтво - взяти на державну службу частину заможних козаків для боротьби проти народних мас і охорони південно-східних кордонів від Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на оплатну військову службу - сформований загін з 300 чол. було підпорядковано призначеному урядом “старшому судді всіх низових козаків”. Ці козаки вносились у реєстр (список) - звідси їхня назва; відтоді офіційно козаками вважались лише внесені до реєстру (з часом їх кількість зросла). Реєстрові козаки входили до складу польського прикордонного війська, командували ними здебільшого польські офіцери-шляхтичі; наприкінці 16 ст. вони становили близько 3 тис. чол. На час війни польський уряд закликав до реєстру усіх бажаючих, у т.ч. державних і приватних селян, а по завершенню війни вони виключались з реєстрових списків і навіть повертались колишнім господарям. Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв: 1. виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялись від влади старост і воєвод (якщо проживали на королівських землях) та міських магістратів і переходили під виключну юрисдикцію реєстрового війська; 2. реєстр мав свій “присуд” - право судитись у своїх судах; 3. звільнялись від податків; 4. мали право власності на землю; 5. мали право вільно займатись різними промислами і торгівлею. Крім плати за службу, реєстрові козаки періодично отримували сукно, порох, свинець. Реєстрове козацтво поділялось на верхівку, “чернь” і “середину”. Верхівку реєстрових козаків становили козацька старшина і заможне козацтво, які походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промислами, млинами, корчмами, мали наймитів “підсусідків”. Слободи і хутори, зайняті реєстровим козацтвом вздовж Дніпра, розташовувались серед державних, магнатських і шляхетських володінь. Козацька старшина використовувала рядове козацтво у власних інтересах - на важких роботах, обкладала податками. У час народних повстань наприкінці 16 - у першій половині 17 ст. низи і “середина” реєстрового козацтва переходили на бік народних мас, виступали проти кріпацтва.

Отже, на початку 17 ст. існували 3 чітко не розмежовані категорії козацтва: заможні реєстрові козаки, що служили польському уряду; заможні козаки, що жили поза межеми Речі Посполитої; більшість козацтва, що жила у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.

3. Суспільний лад українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

З кінця 14 ст. і упродовж майже усього 15 ст. на українських землях безперервно зростало велике феодальне землеволодіння польських, литовських і українських феодалів, джерелом чого були загарбання общинних земель, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустуючих земель, а також феодальні земельні пожалування за службу, отримувані від Великого Литовського князя і Польського короля, а з кінця 15 ст. і від представників місцевої адміністрації - воєвод і старост, якими феодали володіли у 2 формах: 1. тимчасовій - на час несення служби на користь сюзерена, а у 16 ст. ці землі роздавались “до живота”, тобто до смерті володільця, а з 30-50-х рр. 16 ст. - “до двох животов”, тобто до смерті васала і його сина, і навіть “до трьох животов”, та 2. постійній - з правом успадкування.

Соціальні відносини розвивались у напрямі формування замкнутих суспільних верств - станів; станова організація, невідома у Київській Русі, проникла в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов`язків. Отож, оформились, як і на заході, 3 основних стани: магнати (шляхта), духовенство, третій стан (міщани). Спершу правові відмінності між ними були нечіткими, і люди могли вільно переходити з одного стану в інший, та згодом розмежування між станами стало спадковим.

Верхівку соціальної ієрархії у Великому князівстві Литовському посідала верства князів, до якої належали чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій - українські і білоруські князі, позбавлені політичних прав і прав управління своїми уділами, але із збереженням великих землеволодінь. Ці великі землевласники оформились у вищий феодальний стан магнатів (княжат, аристократію), які мали широкі політичні права і привілеї: підлягали юрисдикції виключно Великого Литовського князя чи Польського короля; займали найвищі державні посади (воєвод, старост), які навіть могли передавати у спадщину; мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами. Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському було оформлене привілеями 1492 і 1 506 рр., за якими Рада Великого князя (Пани-Рада), до складу якої входили здебільшого литовські магнати, стала самостійним, незалежним від великокнязівської влади вищим державним органом, і Великий князь видавав закони і розпорядження, підтримував зв`язки з іноземними державами, виносив вироки з найважливіших справ лише за її згодою. За цими привілеями магнати отримали також особисті права - імунітет від суду місцевої адміністрації, на суд Великого князя вони викликались за 4 тижні, скарги на них повинні були подаватись лише Великому князеві або Пани-Раді. Магнати і пани несли лише військову повинність - виставляли по 1 кінному воїну від 8 селянських дворів; не сплачували податків, до них не застосовувались тілесні ганьблячі покарання. Литовський статут 1588 р. надав князям і панам радним право судити не лише залежних селян, а й їхніх васалів - дрібних і середніх феодалів (шляхту і дружинників). Після Люблінської унії 1569 р. продовжували поширюватись права і привілеї магнатів, у т.ч. українського походження, - магнати українських земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої - Сейму, брали участь у виборах короля Речі Посполитої, виключно магнати обирались чи призначались на вищі державні посади, у т.ч. воєводами і старостами. У Речі Посполитій магнати-землевласники становили сенаторський стан, до якого входили найвищі духовні і світські сановники - архиєпископи, єпископи, воєводи, каштеляни; вони засідали у Сенаті. З 17 ст. з-поміж них Сенат регулярно призначав кожних 2 роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був узгоджувати свої дії король Речі Посполитої.

Другою більш чисельною групою пануючого класу на українських землях були дрібні бояри і шляхта - середні і дрібні землевласники, становище яких було різне і постійно змінне. Українська шляхта перебувала у менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю залежного селянства, залежно від розміру маєтку, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах Польського короля, за що отримували у користування земельні володіння; а також сплачували у польську скарбницю значні грошові і натуральні податки, ремонтували власними силами королівські замки, допомагали будувати фортеці, дороги, мости; та не мали шляхетського самоврядування, вже наданого польській шляхті. Привілеї 1425, 1430, 1433 рр. поширили на територію Галичини деякі інститути польського права щодо прав і привілеїв української шляхти, а привілей 1434 р. звільнив галицьку шляхту від сплати податків, тобто остаточно юридично зрівняв її з польською шляхтою. Подібним було становище шляхти і на українських землях у складі Великого князівства Литовського. Титул боярина можна було отримати від Великого князя і людям інших верств - міщанам, духовенству, навіть селянам; існували своєрідні перехідні ступені до боярства - путні бояри, панцерні слуги, боярська шляхта тощо. Згодом верства боярства зникає - спершу на українських землях у складі Польщі, де галицьке боярство, яке перейшло у католицизм, було зрівнене з польською шляхтою у 1430 р.; а у 16 ст. і у Великому князівстві Литовському. У 1522 р. Сейм видав постанову про “вивід” шляхти, що передбачила відокремлення її від нижчих соціальних прошарків (заможних селян і міщан) - до шляхетського стану могли зараховуватись лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-служилого прошарку у Литві) періоду Великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV. У 1528 р. було проведено перепис шляхти - “попис земський”; нові списки шляхти були затверджені Сенатом і стали незаперечним доказом приналежності до шляхетства. В українських землях для перевірки реального складу шляхти були здійснені у 1545 і 1552 рр. ревізії (люстрації) замків і староств на Волині, Брацлавщині і Київщині з метою приведення у належний стан оборонних споруд і складання списків служилої шляхти. Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р. - волочна поміра, у ході якої перевірялись права на землю і шляхетство; притому, привласнені самочинно землі відбирались, а особи, які не могли документально або показами кількох шляхтичів підтвердити своє шляхетське походження, повертались у стан звичайних людей. Внаслідок відокремлення шляхти від інших верств вона остаточно перетворюється у лицарський стан - шляхетство передавалось у спадок і лише Сейм мав право дарувати шляхетство, а втрачалось воно лише на підставі вироку суду, коли шляхтич переїздив до міста і починав займатись там ремеслом і торгівлею. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а решта - удільними землями. Шляхта була звільнена від податків і повинностей, крім земської служби - обов`язку виставляти, залежно від розміру земельного наділу, певну кількість кінних воїнів, та повинностей з оборони країни. Шляхта мала право отримувати зі своїх маєтків від населення податки, вимагати несення повинностей. Шляхта мала право торгівлі, експорту будь-яких продуктів сільського господарства, лісу, виробів з дерева тощо, та імпорту багатьох товарів без сплати мита чи збору. Особа шляхтича вважалась недоторканою, він міг бути покараний лише за вироком особливих шляхетських трибуналів. Права і привілеї шляхти постійно розширювались - Нешашівські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чиновників; у 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари і отримало право вільної навігації по Віслі і Балтійському морю; Литовський статут 1529 р. встановив підвищені санкції за убивство, замах на здоров`я, честь і гідність шляхтича та надав шляхті право присягати на суді, що вважалось незаперечним доказом. Згодом, у 50-60-х рр. 16 ст. Сейм видав низку постанов, за якими зрівняв шляхту у правах з магнатами - на Сеймі 1563 р. шляхта домоглась остаточного скасування статей Городельського привілею 1413 р. про обмеження прав православних феодалів, зокрема про заборону їм займати найвищі державні посади і брати участь у Великокнязівській Раді та одружуватись з дочками шляхтичів-католиків; у 1564 р. шляхта домоглась постанови сейму про створення спільних для неї і магнатів виборних земських судів, які розглядали усі цивільні справи; Віленський привілей 1565 р. передбачив шляхетські повітові сеймики як представницькі станові органи шляхти, які обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на Вальний сейм; у 1566 р. були розширені права шляхти на зайняття посад у воєводській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Після Люблінської унії 1569 р. було розширено права і привілеї української шляхти - король на Сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини і Поділля; так, київська шляхта отримала право на внесення поправок до Литовських статутів; на українську шляхту і православне духовенство поширювались усі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювались умови їх осілості.

Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, утворили найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам, - ходачкову шляхту. Вони становили штат “замкових слуг” і “служилих бояр”, які володіли незначним маєтками та були зобов`язані виконувати різні військові, адміністративні і поліційні функції на користь замку, в околицях якого проживали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київщині, Поліссі, Чернігівщині. Деякі із служилих бояр згодом отримали шляхетські права, але більшість з них були підлеглі старостам.

Окрему суспільну верству становило духовенство, до якого належали не лише священики і їхні родини, а увесь церковний причет; усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство поділялось на біле (світське) і чорне (ченці). Церкви засновували князі, магнати, бояри, шляхта, міщани, іноді й селяни. Деякі церкви і монастирі володіли великими маєтками, містами і селами - Луцька, Володимирська, Перемишльська церкви, Києво-Печерський, Унівський монастирі тощо. Священик отримував земельний лан, а також різні данини натурою від парафіян. Духовний сан вважався спадковим - по батькові парафію (прихід) отримував син, а за відсутності родини - близькі свояки. Литовські правителі зберігали права православної церкви на українських землях, і навіть вилучили своїх підданих-православних з-під верховенства Московського митрополита і у 1458 р. відновили митрополію у Києві, яка підпорядковувалась безпосередньо Константинопольському патріарху і налічувала 10 єпископств. Згодом Великі князі і Польські королі, дотримуючись тогочасної західної практики, домоглись права протегування церкви - стали призначати єпископів і навіть митрополита, що послабило його авторитет, а єпископи почали діяти часто на власний розсуд. Завоювання турками Константинополя у 1453 р. ще більш поглибило духовно-культурний застій православ`я; натомість, посилився натиск на Україну католицької церкви - вже у 15 ст. були засновані католицькі єпископства у Львові, Перемишлі і Холмі, Кам`янці, Луцьку, Києві, виникало багато латинських кляшторів-монастирів; широку пропаганду проводили єзуїти, які осіли у Львові, Києві, Барі, Вінниці, Ярославі, де відкривали пропольські, католицькі школи-колегіуми. Падінню рівня української освіти намагалась запобігати українська еліта - князь Костянтин Острозький заснував у Острозі академію, в якій здобув вищу освіту, зокрема, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний; Григорій Ходкевич надав притулок у 1568 р. у своєму маєтку у Заблудові Іванові Федорову - друкарю, якого вигнали з Москви і який видрукував у Львові перші українські книги. У 16 ст. у церковних колах відновилась полеміка щодо унії-злуки православної і католицької церков, ініціаторами чого наприкінці 16 ст. виступили православні єпископи - львівський Гедеон Балабан, луцький Кирило Терлецький, холмський Діонісій Збируйський і турівський Леонтій Пелчицький, - які сподівались, що, вступивши в унію, православні здобудуть рівноправність у Речі Посполитій, а православні єпископи, отримавши однаковий статус з католицькими ієрархами, стануть членами верхньої палати польського парламенту - Сенату. Наприкінці 1595 р. єпископи І.Потій і К.Терлецький отримали у Римі від папи Климента VIII згоду на унію з гарантуванням збереження традиційної православної літургії (українською мовою) і обрядів та давніх церковних звичаїв, зокрема права священиків одружуватись тощо. У 1596 р. у м.Бересті (Бресті) був скликаний церковний собор, на якому зібралось вище духовенство, багато високопоставлених гостей, понад 200 священиків, миряни; у ході суперечки щодо унії виокремилось 2 паралельних засідання собору, і уніатський собор, на якому засідали митрополит України Михаїл Рогоза і 5 (із 7 прибулих) єпископів (Володимирський, Луцький, Полоцький, Холмський, Пинський) та інші представники духовенства, публічно проголосив унію з католицькою церквою, на що православний собор відповів протестом, та король затвердив рішення першого. Отож, за Берестейською унією в Україні, крім 2 церков - православної і католицької, з`явилась третя - уніатська, яку влада вважала єдиною законною українською церквою. Та попри звернення папи римського, король не допустив уніатських єпископів у Сенат, а римо-католики і надалі не визнавали уніатів повноправними громадянами.

Основну масу населення українських земель (близько 80%) становило селянство, яке за майновим і правовим становищем було різнорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності, а тому до середини 17 ст. не творило єдиної верстви. Правове становище селян у 14-15 ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і шляхетсько-польське. У селах руського права зберігались залишки громадського (общинного) співжиття - основою господарства було дворище з 5-10 димів-хат, господарством займалась велика родина, яка приймала підсусідків, потужників тощо; кілька дворищ утворювали громаду, яка обирала старшого - тивуна, отамана. Громада мала спільні ліси і пасовиська, рибні озера тощо; контролювала адміністрацію і суд, платила данину, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад становили волость на чолі з отаманом, якого обирала уся громада (віче або копа); на вічах відбувались і копні суди. Села на волоському праві існували, здебільшого, на Півдні, Закарпатті, у Галичині, на Волині. Осадник, що закладав село, називався князь - він спадково утримував владу, контролював управу і суд, але за участю громади. Група сіл утворювала крайну на чолі з крайником; двічі на рік усе населення збиралось для вирішення спільних справ. Села німецького права виникали внаслідок сплати осадником-німцем власнику землі чи урядові певної грошової суми, на підставі чого він набував право створити село, у якому ставав спадковим війтом зі своєю землею, частиною чиншу і судових оплат; населення села судилось за німецьким правом. У селах шляхетсько-польського права селянство поділялось на 2 категорії: 1. те, яке проживало на королівських землях і 2. те, яке проживало на землях магнатів чи шляхти або церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на 3 групи (категорії):

1. вільні селяни (смерди) - які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов`язань і мали власні землі;

2. залежні, напіввільні селяни (закупи) - ті, хто взяв якусь позику і не повернув боргу; вони ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу (чи повернення позики або відпрацювання її суми) або надання “замісника” - селянина такого ж ступеня залежності; вони становили найчисельнішу групу;

3. закріпачені селяни (невільники, слуги, раби) - колишні холопи і челядь, які вже втратили право виходу від феодала; а також джерелами невільництва були полон, продаж, крадіжка. На початку 17 ст. вони злились з селянами-кріпаками. Наближеними до невільників за правовим становищем були “нехожі селяни”, які проживали в окремих господарствах, сплачували податки натурою чи працею і не мали права виходу від феодала без його дозволу; та “отчичі” (“люди звічні”), які довго сиділи на землях феодала, внаслідок чого втратили право виходу; від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прикріплені до землі, хоч вважались особисто вільними.

Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Селянство сплачувало натуральні і грошові податки на користь держави, окремих феодалів та церковну десятину. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок, який на Київщині і Галичині називався “подимщина”, оскільки одиницею обкладення був дім, на Чернігівщині - “поголовщина” - теж з “диму”, на Волині - “воловщина”, оскільки одиницею обкладення була земельна ділянка, яку можна було обробити воловою упряжею. Окрім того, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і “двори” Великого князя і Польського короля, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, виконували будь-які польові і будівельно-ремонтні роботи, а також давали “стацію” - грошове забезпечення князю і його двору при переїздах. На відміну від державних податків, які були, здебільшого, фіксованими, обов`язки селян перед феодалами були різноманітними.

За видом несених повинностей селяни поділялись на 3 категорії:

1. тяглі селяни - відбували панщину - працювали на пана зі своєю худобою у полі 8-10 днів на рік, а згодом 2-4 дні на тиждень, а також сплачували йому грошові і натуральні податки. А пани сплачували з населення державі податок натурою - збіжжям, медом, худобою. Селяни виконували також державні повинності - повоз-підвідне, ремонт шляхів і мостів, сторожування тощо.

2. ремісники і служилі селяни - становили цілі села ковалів, колісників, ткачі, пекарів та ін.; вони створювали сотні, які очолював сотник. До них належали також рибалки, бортники, конюхи, псарі, які жили здебільшого біля фортець і часто обслуговували феодальну садибу. Вони мали земельні наділи і, крім виконання своїх прямих обов`язків, сплачували натуральні і грошові податки.

3. чиншові селяни або данники - платили феодалу чинш або данину з власної землі медом, воском, збіжжям і сіном (“дякло”), хутром, шкірою, птицею, курами, вівцями, великою рогатою худобою тощо. Наприкінці 15 ст. з розвитком ремесла і торгівлі і, відповідно, поширення товарно-грошових відносин, натуральні податки стали замінюватись грошовими.

Найзаможніші з цих 3 категорій селян залучались князем до військової служби, яку відбували за власний кошт, та притому звільнялись від усіх податків. Вони називались “слуги” і розподілялись за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисельніший прошарок їх був на Київщині і Поділлі. Спершу вони вважались особисто вільними людьми, а найзаможніші з-поміж них навіть мали залежних селян; але при остаточному закріпаченні селян у 16 ст. більшість слуг була перетворена у тяглових селян, а незначна решта отримала шляхетські права.

У 16 ст. усі категорії селян почали зближуватись внаслідок відбування однакових повинностей і податків феодалам, тож сформувався єдиний клас кріпаків, які відпрацьовували обов`язкові селянські роботи на пана (орали, сіяли, косили, гатили греблі тощо, причому власними знаряддями) у широко розгалужуваній фільварковій системі сільського господарства - панщину, яка у 15 ст. (була запроваджена шляхтою Галичини у 1424 р.) тривала 14-15 днів на рік з кожного господарства, прийнятий сеймом Торнський статут 1519 р. встановив її раз на тиждень з 1 лану для усіх землеволодінь Польщі (духовенства, шляхти, королівських маєтків), якщо селяни не несли на них тяжчих повинностей; Устава на волоки 1557 р. - раз на тиждень для Литви, а у другій половині 16 ст. вона відроблялась вже 2 рази на тиждень з 1 лану. Зі встановленням панщини селяни втратили і громадянські права - право власності на землю, право суду, право виходу. Передусім селян вилучили з-під державного судівництва і віддали під суд панів - у Литві за наказом Великого князя Казимира 1447 р., а у Польщі за Нешавським привілеєм 1454 р.; пан отримав право судити селянина у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах; щоправда, для селян був ще доступним домініальний суд, який, однак, існував не всюди і його створення залежало від пана. Згодом селяни втратили право на землі - польське і литовське законодавство визнавало право землеволодіння лише за феодалами. До остаточного закріпачення селян спричинилась заборона відходити від пана - спершу їм дозволялось йти лише у певний час, здебільшого на Різдво, попередньо сплативши за це і знайшовши собі заміну (так, за прийнятою галицькою шляхтою у 1453 р. постановою селяни мали право виходу лише на Різдво за умови сплати феодалу купи грошей, великої міри пшениці, двох колод вівса та возу сіна і дров); привілей Великого князя Казимира 1447 р. заборонив перехід приватних селян до великокнязівських маєтків; постанова польського Сейму 1496 р. обмежила право виходу лише 1 селянином від села у рік, а у 1505 р. Сейм остаточно заборонив селянам залишати свої села без дозволу пана. Селянське самоуправління теж було ліквідоване. Феодали отримали змогу втручатись навіть в особисте життя селян - давали дозвіл на шлюб, похорон (за плату), примушували селян користуватись лише панськими млинами і шинками (теж за плату).

Закріпачення селян часто зумовлювало їхні втечі, покарання за які у 1451 р. було віднесено до компетенції гродських судів. За Нешавським статутом 1454 р. особи (духовні і світські землевласники, орендарі королівських маєтків), які переховували селян-втікачів, повинні були повернути їх на вимогу гродського суду, а за відмову сплачували штраф у розмірі по 3 гривні на користь власника селян і на користь суду. А Судебник Казимира 1468 р. передбачив страту осіб, які підмовляли і підбурювали селян до втечі. За Литовським статутом 1529 р. розшук селян-втікачів тривав 10 р., Литовський статут 1566 р. встановлював 10 р. для розшуку і повернення селян, знайдених на недалекій відстані, а утікачів на значну відстань феодал мав право розшукувати упродовж необмеженого часу, а Статут 1588 р. передбачив 20-річний строк розшуку втікачів.