Національна політика радянської держави щодо польського населення Півдня України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЩОДО ПОЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПІВДНЯ УКРАЇНИ

Виконав:

ГОРОДЕЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ

Дніпропетровськ - 20071. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Наукове дослідження життя поляків у Радянській Україні в 20-ті рр. минулого століття зумовлено необхідністю нового осмислення історії, об'єктивного вивчення взаємовідносин держави і польської меншини Півдня України, впливу етнічних поляків на національно-культурний розвиток в УСРР у цей період. Критичний аналіз національної більшовицької політики, механізм її реалізації та відображення реальних наслідків на польській спільноті не лише становлять значний науковий і практичний інтерес, а й допоможуть усім гілкам влади, враховуючи пріоритети демократичного суспільства, уникати помилок у цій діяльності.

Після розпаду Радянського Союзу у процесі становлення незалежної України залишається актуальним питання національних меншин, які мешкають на її території. Важливим є визначення їхнього правового статусу та місця в суспільно-політичних процесах країни. Від вирішення цих питань залежить, чи стануть представники етнічних груп свідомими й активними громадянами України, чи будуть сприймати її як свою батьківщину і чи оптимально поєднають власні інтереси з інтересами державного будівництва. З іншого боку, стабільність політичного життя великою мірою залежить і від провладної політики стосовно національних меншин. Становище в цілому етносів у нашій країні, задоволення їхніх повсякденних потреб, ставлення в суспільстві до представників кожного народу, у тому числі і до поляків, - усе це свідчить про рівень міжнаціональних стосунків у державі і в кінцевому результаті - про демократичний розвиток України. Сприятливі умови для нормального національно-культурного та духовного розвитку всіх етнічних груп, що її населяють, зафіксовані положеннями Конституції України, Декларацією про права національностей в Україні (від 1 листопада 1991 р.) та Законом про національні меншини в Україні (від 15 червня 1992 р.).

Ці документи дають можливість розробити і прийняти таку концепцію етнонаціональної політики України, що відображала б історичні особливості та специфіку розвитку нашої держави, а також враховувала вже наявний світовий і вітчизняний досвід. Практична реалізація національної політики вимагає розробки певного механізму для кожного етносу, у тому числі і для поляків, що разом з іншими народами беруть участь у будівництві Української правової держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною наукової теми “Радянська державність в Україні: пріоритети та особливості розвитку у ХХ столітті (№ 0103U000543)”, розробленої колективом кафедри російської історії Дніпропетровського національного університету відповідно до планів науково-дослідницької роботи.

Об'єктом дисертаційного дослідження є польська національна меншина Півдня України.

Предметом дослідження виступає національна політика радянських і партійних структур щодо поляків, які мешкали у південноукраїнських регіонах, та її вплив на соціальні й культурно-освітні процеси, на результати і наслідки перетворень у сфері суспільно-політичного життя польської меншини.

Географічні рамки дослідження охоплюють територію Півдня УСРР в означений хронологічний період (тобто Одеську та Катеринославську губернії), на якій після ліквідації губерній у 1925 р. утворилися Запорізький, Мелітопольський, Херсонський, Миколаївський, Первомайський, Катеринославський, Криворізький, Одеський та Бердянський округи - сучасні Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька та Дніпропетровська області України.

Метою дисертаційної роботи є дослідження процесу проведення й реалізації національної політики більшовиків щодо польської національної меншини Півдня України в 1920-ті рр. на основі комплексного аналізу архівних та опублікованих джерел.

Завдання дослідження полягають:

- у визначенні сучасного стану вивчення історії проведення національної політики більшовиків стосовно поляків Південної України;

- розгляді способів, форм і методів реалізації цієї політики в економічній та культурно-освітній сферах життя польського південноукраїнського населення, виявленні її досягнень, вад та особливостей;

- аналізі системи функціонування спеціальних державних органів у справах польського населення;

- розкритті етапів (генезису, шляхів розвитку та результатів) антирелігійної політики більшовиків щодо поляків-католиків у південних регіонах УСРР.

Науковою новизною дисертаційної роботи є:

- постановка проблеми, яка в запропонованому вигляді досліджується вперше;

- залучення до наукового обігу неопублікованих архівних матеріалів і документів, що додатково проливають світло на це питання;

- узагальнення найважливіших досягнень історичної науки з вивчення даної проблеми;

- комплексне дослідження соціально-політичної та культурно-просвітницької роботи працівників державно-партійних органів щодо реалізації більшовицької національної політики на Півдні України з метою радянізації польського населення;

- з'ясування не тільки досягнень національної політики, але й численних її хиб, які негативно впливали на якість роботи культурно-освітніх польських установ.

Особистий внесок дослідника полягає в постановці наукової проблеми й самостійному комплексному її вирішенні, що дозволяє більш глибоко і всебічно зрозуміти процеси національної політики стосовно поляків Півдня України, які відбувалися в 1921 - 1929 рр.

Практичне значення дисертації зведено до висновків та узагальнень результатів здійснення політики коренізації щодо південноукраїнського польського населення і дає можливість використати їх під час вироблення національної політики нашої держави й написанні монографічних робіт з історії польського етносу України, а також для розробки програм, лекцій та спеціальних курсів у вітчизняних навчальних закладах.

Апробація результатів дослідження відбувалась у формі доповідей на ІІ Міжрегіональній науково-практичній конференції “Історичне краєзнавство Наддніпрянщини” (Дніпропетровськ, 26 квітня 2002 р.), Міжнародній науковій конференції “Історична наука: проблеми розвитку” (Луганськ, 17 - 18 травня 2002 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Формування національних і загальнолюдських цінностей у системі вищої історичної освіти” (Дніпропетровськ, 17 - 18 квітня 2003 р.), обласній науково-практичній конференції “Історія Дніпровського Надпорожжя” (Дніпропетровськ, 27 квітня 2004 р.).

Основні положення і висновки за результатами дослідження викладені у дев'яти публікаціях автора загальним обсягом 4,5 авт. арк., вісім з яких надруковані у фахових виданнях України.

Дисертація обговорена на засіданні кафедри російської історії Дніпропетровського національного університету.

Структура дослідження відповідає поставленій меті та визначеним завданням і складається зі вступу, п'ятьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи становить 185 сторінок, у т. ч. 163 сторінки основного тексту і 22 сторінки - списку використаних джерел та літератури (238 найменувань).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об'єкт і предмет дослідження, сформульовано його мету і завдання, зазначено хронологічні та географічні межі; показано наукову новизну, апробацію одержаних результатів роботи, можливості її використання та окреслено структуру дисертації. польський національна меншина україна

У першому розділі - “Історіографія, джерелознавча база та методологія дослідження” - автор розкриває методологічну основу теми, аналізує стан наукової розробки проблеми, дає характеристику джерельної бази дисертації.

Дослідження здійснено в рамках періодизації розвитку історіографії в СРСР, що існує у вітчизняній історичній науці.

Незважаючи на природний інтерес радянських істориків до подій першого періоду (початку 1920-х - середини 1930-х рр.) коли керівництво СРСР проводило політику коренізації, досліджень про польське населення України практично немає. Проте слід відзначити одну науково-культурну подію, що відбулася в УСРР і мала відношення до етнічних поляків. Так, у 1925 р. вчені Академії наук УСРР, серед яких виділимо насамперед О. Кримського та Д. Багалія, за підтримки заступника наркому внутрішніх справ України М. Черлюнчакевича вперше в СРСР видали суцільну етнографічну карту під назвою “Національний склад Радянської України”, у якій вміщені дані про етноси всіх регіонів УСРР того періоду. Вона точно вказувала чисельність і територіальне розселення поляків у кожному окрузі радянської республіки ¹.

Історичний процес 1920 - 1930-х рр. неможливо собі уявити без різноманітних публікацій союзних та республіканських видань того часу, у яких М. Огурцов, І. Цекіновський та інші автори висвітлювали питання, що торкалися різних сторін життя національних меншин радянських республік, однак в цих виданнях майже не було даних про поляків УСРР ².

Важливі також і матеріали, які вийшли з-під пера працівників тих установ, що обслуговували польське населення, - Центрального комітету національних меншин (ЦК НМ), окружного бюро національних меншин (ОБ НМ), польські секції та ін. У них розглядалися проблеми реалізації політики коренізації, а також методи і способи їх розв'язання.

Під кінець першого періоду з'явився лист Й. Сталіна, опублікований в журналі “Пролетарська революція” (№ 6 за 1931 р.), у якому “вождь усіх народів” звів соціальні функції історичної науки до обслуговування політичної практики правлячої партії ³. І від середини 1930-х до середини 1950-х рр. тривав другий період розвитку української історичної науки, під час якого вона зазнавала жорсткого ідеологічного контролю та була зведена до обґрунтування постулатів комуністичної партії. В усіх союзних республіках відбувалося згортання наукових досліджень міжнаціональних відносин взагалі і польського питання зокрема. У країні ліквідували всі установи, що відповідали за роботу з етнічними групами, а поняття “національна меншина” вилучили з наукового обігу. Історики стали займатися добором лише тих фактів, які підтверджували доречність проведеної партією політики з національного питання.

У цей час майже не виходили наукові праці з дослідження національної політики більшовиків, що проводилась у 20-ті й до середини 30-х рр. ХХ ст. минулого століття. Винятком було вивчення радянськими вченими подій, пов'язаних з утворенням СРСР, а до найбільш вдалих робіт належать розвідки Є. Генкіної та Л. Суярко ⁴. Але в їхніх працях практично не було відомостей про польську національну меншину, що мешкала в УСРР на початку 1920-х рр.

ХХ-й з'їзд КПРС (лютий 1956 р.) поклав початок третьому періоду вітчизняної історичної науки, хронологічні рамки якого охоплювали 1956 - 1984 рр., і дав поштовх до збільшення наукових досліджень із національного питання. Публікації І. Грошева, М. Куличенка, В. Наулка, Г. Глезермана та ін., а також дисертаційні роботи В. Вовка і Б. Чирка були першими спробами аналізу національної політики більшовиків у Радянському Союзі взагалі та Україні зокрема.

Учені не лише розглядали окремі факти з історії політики коренізації, а й зробили спроби загального вивчення цього унікального явища. Науковці вперше використали архівні документи, які до цього не були оприлюдненні, що дозволило по-новому подивитися на деякі події минулого, не відомі досі не тільки масовому читачу, але й професійним історикам. І хоч результати національної політики більшовиків у 1920-х рр. усі автори оцінили вельми позитивно (а по-іншому в той час і бути не могло), усе ж така однобічна характеристика не знижує рівня якості та цінності їхніх наукових праць. Утім роботи практично не містили зведень про життя польської національної меншини в Україні, не кажучи вже про поляків Півдня УСРР.

Під час четвертого періоду (1985 - 1991 рр.) - так званої “перебудови” - історики продовжували публікувати дослідження про політику коренізації, окреслюючи її з позицій ідеології правлячої партії, однак таких праць ставало все менше. Найбільш корисними з них для науки були роботи Л. Болтенкової, М. Вивчарика, М. Панчук, С. Діброви та ін.

Демократизація радянського суспільства викликала критичну спрямованість досліджень щодо національної політики комуністичної партії на теренах колишнього Радянського Союзу. Найбільш помітними з них були публікації О. Гонтар, С. Гусєвої, М. Цобенка, Ф. Горовського, Ю. Римаренка, Н. Шихарева та ін.

У цей період вийшли з друку наукові збірники статей та окремих праць, зокрема “Коммунизм и нации”, “Национальные отношения и национальные процессы в СССР: вопросы истории”, “Национальные процессы в СССР”,

На численних конференціях, присвячених національній проблематиці, у деяких виступах та повідомленнях уперше з'явились окремі сюжети про польську національну меншину в Україні (у тому числі і в південних її областях), що започаткувало більш активне дослідження істориками реалізації національної політики більшовиків стосовно польського населення УСРР у 1920 - 1930-ті рр.

Історичні події, які відбувались у національній сфері в 1920-ті рр., розглядали у своїх роботах й українські емігранти - передусім М. Галій, Б. Новицький, М. Прокіп, І. Майстренко¹⁰ Вони давали характеристику підходів радянської влади як в цілому до національної політики, так і до польського населення зокрема і були одностайні в її негативній оцінці.

Зі здобуттям незалежності в Україні розпочався п'ятий період розвитку історичної науки, який триває й до сьогодні. Йому властиві поступова деполітизація й деідеологізація підходів до інтерпретації історичних явищ, подій і процесів та активне відновлення тематики досліджень, у тому числі і з питань національної політики більшовицької влади. Серед сучасних науковців слід виділити таких істориків, як Г. Стронський, А. Черкаський, Т. Єременко, Л. Якубова та ін.

Із дисертаційних праць, захищених у роки незалежності України, відмітимо досить цікаві дослідження А. Дізанової, Н. Ставицької, І. Балуби, В. Орлянського. Їхні роботи висвітлюють проблеми життя національних меншин в Україні у 20-ті рр. минулого століття, але містять тільки окремі сюжети з польської тематики, що стосуються досліджуваного періоду, окрім праці І. Балуби, яка цілком присвячена українським полякам.

На міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях, що проходили в Україні наприкінці минулого століття, чимало наукових виступів було присвячено історії СРСР та УСРР 1920-х рр. і, зокрема, проблемі реалізації національної політики більшовиків щодо етнічних меншин України, включаючи і поляків. На наш погляд, найбільш повно ці проблеми були висвітлені у виступах Н. Рубльової та В. Мазура на Міжнародній науковій конференції “Християнство: історія і сучасність” (Київ, 1998 р.) і Всеукраїнській науковій конференції “Україна: минуле, сьогодення, майбутнє” (Вінниця, 1999 р.).

Упродовж 1990-х рр. і на початку 2000-х рр. у Польщі та США були опубліковані роботи, присвячені полякам, що мешкали в Радянській Україні в 20 - 30-х рр. минулого століття. Так, у своїй книзі “Перший народ України. Поляки в Радянському Союзі в 1921 - 1939 рр.” польський історик Миколай Іванов показав різноманітні сторони життя польського етносу в СРСР у міжвоєнний період, тобто після закінчення громадянської війни та до початку Другої світової війни.

Інший польський дослідник Януш Купчак присвятив українським полякам свою публікацію під назвою “Поляки в Україні в 1918 - 1994 рр.”, охопивши добу Центральної ради та громадянської війни аж до перших років української незалежності ¹⁵.

Януш Купчак є автором ще однієї наукової статті про поляків України - “Репресії проти польського духовенства на Україні в 1918 - 1938 рр.”, у якій детально показав протистояння між правлячим режимом і духовенством римсько-католицької церкви в УСРР, що в кінцевому результаті призвело до закриття костьолів та ув'язнення ксьондзів.

Американський історик Террі Мартін у роботі “Імперія стверджувальній акції. Нації та націоналізм в Радянському Союзі у 1923 - 1939 рр.” дослідив увесь період впровадження політики коренізації в СРСР, однак приділив мало уваги історії поляків Правобережної України.

Польські та американський фахівці, як і науковці з української діаспори, негативно оцінювали національну політику радянського уряду в 1920 - 1930-х рр. щодо всіх народів СРСР, у тому числі й поляків з південних регіонів України, не дивлячись на цілий ряд позитивних результатів цієї політики, насамперед у культурно-просвітницькій сфері та національному адмініструванні.

Аналізуючи історіографію проблеми в наукових працях радянських, українських та зарубіжних авторів, очевидним є висновок, що історики, починаючи від хрущовської “відлиги” та закінчуючи періодом розвитку незалежної України, зробили значний крок у дослідженні життя національних меншин СРСР, включаючи і польське населення, що мешкало на теренах Радянської України.

Проте слід зауважити, що багато проблем, які стосувалися національної політики правлячої партії, так і не знайшли свого висвітлення. На наш погляд, науковим працям не вистачало глибокого та всеохоплюючого аналізу сутності національної політики більшовиків стосовно етнічних меншин України, що й спонукало автора розвідки до більш детального вивчення цієї теми на прикладі життя південноукраїнських поляків у 1920-х рр.

Піл час роботи над досліджуваною темою послуговувалися джерелами, які можна поділити на дві великі групи - архівні документи та опубліковані матеріали.

Перші є найбільш численними інформаційними пам'ятками і включають у себе циркуляри, протоколи засідань Центрального комітету національних меншин, Центрального комітету польського бюро і польських секцій, звіти, інструкції, догани та ін., більшість з яких є документами Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВ), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО), а також державних архівів Дніпропетровської (ДАДО), Запорізької (ДАЗО) та Одеської (ДАОО) областей.

Суттєва особливість другого джерельного масиву полягає в тому, що цих матеріалів менше, але вони є дуже важливими для даного дослідження. До них належать постанови партійних і державних органів УСРР, статті їхніх керівників, періодична преса, статистичні й тематичні збірники тощо. Передусім дуже цінними є матеріали Всеукраїнських нарад (1927 і 1930 рр.) з агітаційно-пропагандистської та культурно-просвітницької роботи серед національних меншин, на яких ішлося, зокрема, і про польське населення Півдня України. Привернули нашу увагу і виступи українських державних діячів досліджуваного періоду, присвячені національній політиці правлячої партії, - М. Скрипника, В. Затонського, Д. Мануїльського, С. Косіора, О. Буценка та ін. У їхніх промовах провідним мотивом було обґрунтування необхідності впровадження політики коренізації, яка задовольнить національно-культурні запити всіх народів, у тому числі й поляків, які проживали на території України.

Серед польського населення південноукраїнських регіонів були дуже популярні такі газети та журнали: московська “Трибуна” (одночасно з розповсюдженням в УСРР московського видання в Києві друкували український варіант цієї газети - “Трибуна в Киеве”), “Молот” (Мінськ), “Голос молодежи” (Москва), “Штандарт пионера” (Москва - Харків - Мінськ), журнал “К новой школе” (Москва - Харків - Мінськ), які виходили польською мовою. Щодо місцевих окружних газет, то поляки найбільше читали “Зорю” (Дніпропетровськ), “Молодий ленінець” (Дніпропетровськ), “Красное Запорожье” (Запоріжжя), “Известия” (Одеса), “Красный Николаев” (Миколаїв). Це пов'язано з увагою названих видань до кожної більш-менш важливої події із життя місцевих польських громад.

Чимало матеріалів про реалізацію національної політики більшовиків міститься в таких виданнях: “Декреты Советской власти”, “Восьмой съезд РКП(б)”, “Десятый съезд РКП(б)”, “Двенадцатый съезд РКП(б)”, “В. Ленин. Вопросы национальной политики”, “КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК” та ін.

Формуючи джерелознавчу базу даного дослідження, неможливо обійтися без тематичних збірників документів і матеріалів, виданих у 1990-х і на початку 2000-х рр. Це стосується насамперед найбільш місткого синопсису цього періоду - “Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали”, у якому надруковані важливі для нас резолюція ХІІ з'їзду РКП(б), що проходив у квітні 1923 р. в Москві, та постанова четвертої наради ЦК РКП(б) “Практичні заходи щодо втілення в життя резолюції ХІІ з'їзду партії з національного питання”.

Не можна не відмітити появу в Україні і такого солідного видання, як “Тисяча років української суспільно-політичної думки”. У нього ввійшов і період українського національно-культурного відродження, що проходив у 1920 - 1930-ті рр., під час якого відбувався підйом і серед етнічних меншин.

Зростаючий інтерес нашого суспільства до своєї історії підштовхнув редакцію “Українського історичного журналу” розпочати публікацію історичних документів, серед яких чимало стосується етапу проведення більшовиками політики коренізації. Опублікування цінних матеріалів продовжувалося щорічно від 1989 до 1992 р.

Таким чином, з огляду на опрацьовані види історичних матеріалів можна констатувати про самодостатність джерелознавчої бази даного дослідження. Кількість і якість знайдених документів дозволили зібрати обсяг необхідної інформації стосовно об'єкта і предмета історичного дослідження.

Для будь-якого наукового вивчення важливими є методи його здійснення, набір яких залежить від предмета дослідження, а також рівня методологічної культури дослідника.

Автор передусім використав загальнонаукові методи - системний і структурно-функціональний, що дало змогу підвищити ефективність і рівень вивчення усіх сторін різноманітного життя поляків у південних регіонах України та їхніх взаємовідносин з місцевими органами влади.

У дисертації також були використані вже апробовані в історичній науці методи - порівняльно-історичний, хронологічний, статистичний, метод історичних паралелей та ін.

Найбільшого застосування знайшли порівняльно-історичний та хронологічний методи.

А надто важливі теоретико-пізнавальні підходи - соціокультурний, антропологічний та аксіологічний (ціннісний) - допомогли об'єктивно виявити соціально-політичні аспекти життя південноукраїнських поляків у такий суперечливий період, якими були 1920-ті рр.

Використання теоретичних та методологічних підходів, а також прийомів і методів під час вивчення об'єкта і предмета даного дослідження дозволило неупереджено оцінити загальний рівень проведення союзними та республіканськими органами влади національної політики щодо поляків Півдня України.

У другому розділі - “Формування агітаційно-пропагандистської політики КП(б)У серед польської національної меншини Півдня України” - проаналізовано діяльність державно-партійних органів влади стосовно польського населення у південних регіонах УСРР у перші роки проведення політики коренізації.

Згідно з рішеннями Х та ХII з`їздів РКП(б) в Україні державна діяльність в царині національних відносин здійснювалася за двома основними напрямами -“українізації” та роботи серед національних меншин. Другий з них передбачав підготовку національних кадрів, формування системи національно-територіального районування, створення національних навчальних закладів і т. п. Проголошена у 20-х рр. минулого століття “інтернаціоналістська” політика радянської влади відверто розглядалася партійним та державним керівництвом як найбільш вдалий “спосіб” втягування людей у процес побудови соціалістичного суспільства.

Практично в усіх округах у Південній Україні при губернських та окружних партійних комітетах були створені польські секції, основне завдання яких полягало в тому, щоб регулярно і систематично проводити політичну та просвітницьку роботу серед етнічних поляків, поступово домагаючись їхньої радянізації, тобто політичної лояльності й активної підтримки більшовицької влади. Масова діяльність польських секцій на Півдні України головним чином була сконцентрована при інтернаціональних клубах.

Парткоми у південноукраїнських регіонах регулярно надавали директиви польським міським і сільським комуністичним осередкам щодо проведення відкритих зборів за участю безпартійних поляків для виголошення на них різних доповідей - “Про білий терор у Польщі”, “Про участь поляків у радянському будівництві”, “Про міжнародне становище”, “Про національну політику”, “Про походження релігії”, “Про Міжнародний комуністичний день робітниць”, “Про 1905-й рік”, “Про Паризьку комуну” тощо.

Уряд Радянської України уважно стежив за проведенням політичної роботи державно-партійними органами влади, включаючи і польські секції, створенням комуністичних і комсомольських осередків, комітетів незаможних селян (КНС) та зміцненням уже існуючих цих організацій у польських селах південних округів УСРР.

Однак головним елементом у роботі польських секцій, польських навчальних закладів, дитячих будинків та гуртків було те, що політичну, культурну й виховну роботу вони проводили польською мовою. Це допомагало представникам польської меншини у південних регіонах України зберігати національну самосвідомість.

У третьому розділі - “Досягнення і протиріччя національної політики більшовиків стосовно польського населення у другій половині 1920-х рр.” -досліджено зміст, форми, методи та результати проведення політики коренізації в 1925 - 1929 рр. регіональними органами влади на Півдні України щодо місцевих поляків, розвиток кооперативного руху у польських селах, а також вивчено процес активізації суспільно-політичної позиції представників польської національної меншини стосовно більшовицької влади під час виборів до місцевих органів влади.

Працівники державно-партійних установ, зокрема і польських секцій, у 1920-і рр. неодноразово намагалися посилити агітаційну роботу, пов'язану з активізацією процесу створення етнічними поляками своїх національних кооперативів насамперед у споживчій, сільськогосподарській та промисловій сферах. Саме споживчі товариства найчастіше створювались у більшості польських сіл південних регіонів УСРР. Однак тут, як правило, зазнавали невдач спроби співробітників місцевих державних і партійних органів влади організувати кооперативні господарства (артілі) для спільної обробки землі. Причина полягала в тому, що польські селяни хотіли вести своє, хоч і невелике, але власне господарство.

Вибори до польських сільських рад у 1925 - 1927 рр. та питання адміністративного розмежування в усіх регіонах Півдня України вселили оптимізм у керівництво УСРР, оскільки етнічні поляки активно включились у виборний процес на відміну від їхньої пасивності у першій половині 1920-х рр. До того ж зросла взаємна довіра між поляками й українцями, що виражалося у зменшенні адміністративних відокремлень у польсько-українських населених пунктах.

На наш погляд, ці позитивні зміни були викликані новою економічною політикою більшовицької влади, що сприяло подоланню голоду в Україні, появі стабільної фінансової системи та поміркованої ринкової економіки.

Однак політичний успіх державно-партійних установ у Південній Україні у період від 1921 до 1929 р. не був безсумнівний. Незважаючи на непогані політичні досягнення в радянізації представників польської громади, їм так і не вдалося змінити національну самосвідомість більшості поляків та зробити їх прихильниками більшовицької влади.

Значна частина польського населення, як і раніше, поважала давні звичаї та культуру свого народу, ходила до костьолів і позитивно ставилася до приватної власності.

У четвертому розділі - “Політика органів радянської влади щодо релігійного життя польської національної меншини на Півдні України в 1920-ті рр.” - показано генезис, розвиток та результати здійснення антирелігійної політики більшовицької партії щодо поляків-католиків у південних регіонах УСРР.

Як відомо, більшовики з перших днів утвердження своєї влади на теренах колишньої Російської імперії відповідно до постулатів марксизму розпочали наступ на “релігійні забобони” та створення правової бази для боротьби з усіма духовними конфесіями, розглядаючи їхню діяльність як ворожу новому соціалістичному суспільству.

У червні 1921 р. у складі Народного комісаріату юстиції УСРР був створений відділ відокремлення церкви від держави, яких збирав інформацію про різні сторони релігійного життя віруючих та священнослужителів духовних конфесій.

У жовтні 1922 р. цей відділ та його місцеві мережі передали у відання Народного комісаріату внутрішніх справ України (НКВС). У новій структурі відділ культів (таку нову назву він одержав) продовжував глибоке і всебічне вивчення релігійної ситуації в Україні шляхом реєстрації релігійних громад, обліку та анкетування духовних осіб, аналізу статутів релігійних об'єднань, заяв та скарг громадян, складання угод про передачу храмів у користування парафій тощо.

Комуністичний режим намагався надати антирелігійній боротьбі юридично обґрунтованого вигляду, що й закріпив у 1922 р. першим кримінальним кодексом УСРР. Його окремий розділ був присвячений правилам відокремлення церкви від держави.

Польські священики Південної України, особливо у першій половині 1920-х рр., щорічно створювали нові релігійні гуртки і збільшували чисельність уже діючих в основному за рахунок польської молоді, зокрема дівчат. Така ситуація турбувала як регіональні, так і республіканські органи влади.

Однак при цьому політбюро ЦК КП(б)У було змушене визнати, що комуністичні та комсомольські осередки в польських селах на Півдні УСРР надзвичайно слабкі, а їхній вплив незначний.

На середину 1920-х рр. припадає створення Спілки войовничих безбожників. Тоді ж із переліку офіційних свят та вихідних днів зникли релігійні свята й заборонили їх відзначати.

Готуючи ґрунт для майбутнього наступу войовничого атеїзму на віруючих-поляків, окружні парткоми Південної України в 1926 - 1928 рр. наказували керівництву комуністичних та комсомольських осередків збільшувати кількість антирелігійної літератури у польських хатах-читальнях, а місцевим активістам частіше проводити збори, присвячені атеїстичному вихованню етнічних поляків.

Точна інформація про чисельність парафіян римсько-католицької церкви та їхні списки дозволяли каральним органам України вчасно знешкоджувати серед віруючих непримиренних супротивників антирелігійних рішень більшовицької партії.

На початку 1929 р. почалася широкомасштабна кампанія щодо закриття церков. В усіх округах Півдня України абсолютна більшість релігійних храмів усіх конфесій наприкінці 1929 р. припинила своє існування. У римсько-католицької церкви, що обслуговувала духовні інтереси етнічних поляків, відібрали майже всі костьоли.

Однак дуже багато південноукраїнських поляків зберегли вірність католицькій вірі і пронесли її крізь десятиліття войовничого атеїзму. До того ж ця течія християнської релігії, крім моральної ролі, несла в собі елемент національної ідентичності й духовно пов'язувала поляків з їхньою історичною батьківщиною.

У п'ятому розділі - “Культурно-освітній розвиток польського населення Південної України в 1921 - 1929 рр.” - досліджено культурно-просвітницьку роботу, яку проводили державно-партійні установи, зокрема і польські секції, серед етнічних поляків південних регіонів УСРР у 1920-х рр.

Центрами зосередження культурно-просвітницької діяльності місцевих органів влади серед польської національної меншини були інтернаціональні та польські робітничі клуби. Ці заклади культури бути одночасно і місцем ідеологічної агітації представників правлячої партії.

Працівники польських секцій у 1920-х рр. організовували при інтернаціональних та польських робітничих клубах Одеси, Балти, Первомайська, Катеринослава, Олександрівська та інших міст польські гуртки - молодіжні, драматичні, дискусійні, музичні тощо. Одночасно співробітники державно-партійних структур спільно з представниками польської національної меншини почали в районах компактного проживання цього етносу створювати польські школи, що дозволяло полякам Півдня України задовольняти свої культурні запити.

Число польських закладів освіти та культури щорічно збільшувалося майже по всій території України, включаючи і південні округи. У 1925 - 1929 рр. в УСРР вдвічі зросла кількість польських хат-читалень та втричі - польських пунктів ліквідації неписьменності.

Співробітники наркомів освіти УСРР, РСФРР і БСРР у 1920-ті рр. спільно видавали польський дитячий журнал “Штандарт пионера” і польський педагогічний журнал “К новой школе”. І якщо в 1921 - 1924 рр. за ініціативою керівництва ЦК польського бюро при ЦК КП(б)У був виданий тільки один польський буквар, то в 1925 - 1928 рр. побачили світ уже декілька підручників польською мовою.

У 1925 - 1929 рр. спостерігалася постійна тенденція збільшення передплатників польських газет у Південній Україні - “Молота”, “Серпа”, “Голоса молодежи” та “Штандарта пионера”.

У стаціонарній мережі партійної освіти УСРР при Комуністичному університеті ім. Артема діяв польський сектор і була створена польська радянська партійна школа 2 ступеня. В Україні працювали також польські технікуми різноманітного профілю: 1 індустріальний, 1 педагогічний із 140 студентами та 3 сільськогосподарських, де навчалося 203 студенти. У Києві діяв польський педагогічний інститут, у якому здобували освіту 180 молодих поляків. Загалом у всіх регіонах України працювало 79 польських бібліотек, 5 клубів, 14 сільських будинків та 71 хата-читальня.

На рубежі 1920 - 1930 рр. в усій Україні лише 52,4 % дітей польської національності навчалися рідною мовою. Причина полягала не тільки в нестачі польських шкіл, у тому числі й на Півдні УСРР, але і в асиміляційних процесах, які природно відбувалися в українському суспільстві.

За даними центрального статистичного управління України на 1 січня 1931 р. в республіці налічувалося 354 польські школи 1 ступеня, у яких навчалося 22 364 учні, та 27 польських шкіл 2 ступеня із загальною чисельністю 1 821 учень.

Організація польських робітничих та інтернаціональних клубів, які стали центрами розповсюдження польської культури, створення при них різноманітних польських гуртків, а також відкриття і підтримка польських шкіл та бібліотек дозволили місцевій польській національній меншині, наскільки це було можливо в багатонаціональному оточенні, зберегти свою етнічну самобутність.

У висновках підведені основні підсумки дослідження стосовно можливості використання його результатів.

Щонайперше підкреслимо відмінності між поляками Південної України та інших українських регіонів, насамперед Правобережжя: етнічні поляки Півдня України були нечисленними і проживали переважно в містах, представляючи в абсолютній своїй більшості робітничий клас.

Активна агітаційно-пропагандистська та культурно-просвітницька робота, проведена працівниками регіональних органів влади серед польського населення південних округів України з метою радянізації представників цієї національної меншини, згодом принесла непогані для правлячої партії політичні результати.

Змінилося ставлення етнічних поляків до виборів: від байдужого у 1922 -1923 рр. до активної в них участі, починаючи від середини 1920-х рр.

Уже до середини 20-х рр. ХХ ст. як у містах, так і в селах були створені активи з поляків - прихильників нової влади.

У деяких польських селах на добровільній основі організовували товариства спільної обробки землі, що стало предтечею створення в майбутньому колективних господарств.

Під час атеїстичної кампанії 1929 р. чимало південноукраїнських поляків поставило свої підписи на підтримку рішення державно-партійних органів про закриття римсько-католицьких храмів.

Однак при цьому варто відзначити, що ці видимі політичні результати в радянізації польського населення південних регіонів України в досліджуваний період ще не означали повної перемоги правлячої партії.

Відсоток поляків, які вступали в ряди комсомолу та комуністичної партії, постійно збільшувався, але був набагато меншим, ніж у представників інших націй чи національностей, які проживали в УСРР, зокрема українців та росіян. Кількість польських селян на Півдні України, що ввійшли до сільськогосподарських кооперативів у 1921 - до жовтня 1928 р., також була незначною порівняно з українськими або російськими селами. У період антирелігійної кампанії 1929 р. багато південноукраїнських поляків вимушено поставили свої підписи під вимогою про закриття костьолів, боячись бути звільненими з роботи або підданими політичним репресіям.

Аналіз заходів радянської влади з політично-пропагандистської та культурно-просвітницької роботи серед польської національної меншини в південноукраїнських округах протягом 1921 - 1929 рр. дає змогу стверджувати, що більшовики домоглися лише певних успіхів, оскільки не повністю досягли головної мети - зміни самосвідомості поляків Півдня України, зламу їхніх духовних цінностей.

У 1930-ті рр. вирішення політичного питання радянізації польської національної меншини здійснювалося переважно силовими методами, наслідком чого стали великі втрати польського населення у Південній Україні, а також їхня значна денаціоналізація.

Після розпаду Радянського Союзу у незалежній Україні політика щодо національних меншин, у тому числі й поляків, суттєво змінилася. У новій державі була створена громадська організація Спілка поляків України, яка займається насамперед розвитком польської культури та освіти.

Польське населення України почало відновлювати польські культурно-просвітні товариства, випускати різноманітну друкарську продукцію. Серед газет популярним виданням є “Дзєнник Кийовськи”, який є додатком до парламентської газети “Голос України”. Виходять підручники з польської мови та словники, організовуються релігійні громади, які відбудовують римсько-католицькі храми.

Толерантна політика сучасної України стає тим фактором, що зміцнює духовну, ідейну та міжнаціональну єдність, служить гарантом безповоротності обраного шляху.

Тому зважений підхід до міжнаціональних проблем, що заперечує як форсування, так і стримування національного життя, уникнення звуженого світобачення, унеможливить у сучасному українському суспільстві зіткнення на ґрунті вибору між державним, громадським та національним.

ЛІТЕРАТУРА

1. Городецкий, А. В. Исследователь политического беззакония (Репрессии против польского населения Украины в научной разработке В. Ченцова) / А. В. Городецкий // Гуманітарний журнал. - Д. - 2001. - № 3 - 4 (11 - 12). - С. 195 - 197.

2. Городецький, О. В. Польське населення Дніпропетровської округи у 1920-ті роки: до питання про етно-соціальний стан / О. В. Городецький // Вісник Дніпропетр. нац. ун-ту, серія “Історія та археологія”. - Д.: Вид-во ДНУ, 2002. - Вип. 10. - С. 74 - 77.

3. Городецький, О. В. Поляки Катеринослава на початку 1920-х рр.: перші спроби “комуністичного перевиховання” / О. В. Городецький // Грані. -Д. - 2003. - № 4. - С. 37 - 39.

4. Городецький, О. В. Колективізація як складова національної політики КП(б)У стосовно польської національної меншості на Півдні України у 1920-х роках / О. В. Городецький // Питання аграрної історії України та Росії. - Д.: Вид-во ДНУ, 2004. - С. 128 - 132.

5. Городецький, О. В. Структура і організація роботи польських секцій при державно-партійних органах Півдня України (1921 - 1925 рр.) / О. В. Городецький // Бористен. -Д. -2005. - № 7. - С. 22 - 24.

6. Городецький, О. В. Культурно-освітній розвиток польської національної меншини Наддніпров'я в 1921 - 1930 рр. / О. В. Городецький // Вісник Дніпропетр. нац. ун-ту, серія “Історія та археологія”. - Д.: Вид-во ДНУ, 2005. - Вип. 13. - С. 57 - 62.

7. Городецький, О. В. Культурно-просвітницька робота серед польського населення у 1921 -1925 рр. (За мат. пол. секц. рад. орг. Півдня України) / О. В. Городецький // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Вип. 15. - К.: Вид-во Ін-т. іст. України НАН України, 2006. - С. 22 - 25.

8. Голуб, А. І. Поляки на Придніпров'ї: зберігачі самобутності чи заручники системи? / А. І. Голуб, О. В. Городецький // Бористен. - Д. - 2001. - № 10. - С. 6 - 7.

9. Голуб, А. І. Спровокована акція проти польського ксьондза (“справа” К. Томашевського у Кам'янському) / А. І. Голуб, О. В. Городецький // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. - Д.: Вид-во ДНУ, 2003. - Вип. 2. - С. 211 - 218.

АНОТАЦІЯ

Городецький О. В. Національна політика Радянської держави щодо польського населення Півдня України (1921 - 1929 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Дніпропетровський національний університет. - Дніпропетровськ, 2007.

Робота присвячена дослідженню процесу проведення національної політики більшовиків щодо поляків Півдня України в 1920-ті рр. Розглянуто шляхи, форми та методи реалізації цієї політики, а також показано її досягнення й вади в національно-економічній та культурно-освітній сферах життя польського населення у південних регіонах України; проаналізовано функціонування системи спеціальних державних органів у справах польського етносу.

У дисертації висвітлено генезис, розвиток та підсумки проведення антирелігійної кампанії правлячої партії стосовно польської національної меншини у південних регіонах УСРР.

Практичне значення дисертаційного дослідження в тому, що висновки і узагальнення результатів здійснення національної політики правлячої партії щодо поляків на українському Півдні в 1920-х рр. дають можливість їх використання при розробці сучасної політики міжнаціональних відношень в Україні, написанні монографічних робіт з історії польського населення, а також при створенні програм, лекцій та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, де вивчаються відповідні предмети.

Ключові слова: Південь України, польська національна меншина, національна політика, коренізація, польська секція, агітаційно-пропагандистська робота, культурно-просвітницька робота, польська школа.

Городецкий А. В. Национальная политика Советского государства в отношении польского населения Юга Украины (1921 - 1929 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Днепропетровский национальный университет. - Днепропетровск, 2007.

Работа посвящена изучению процесса проведения и реализации национальной политики большевиков в отношении поляков, которые жили на Юге Украины в 1921 - 1929 гг.

В ходе исследования был определен уровень современной изученности истории проведения национальной политики большевиков в отношении южно-украинских поляков. Использование теоретических и методологических подходов, а также приемов и методов при изучении объекта и предмета данного исследования позволило объективно оценить общий уровень проведения союзными и республиканскими органами власти национальной политики в отношении польского населения в Южной Украине.

В диссертации показано генезис, развитие и результаты проведения и реализации национальной политики правящей партии региональными органами власти на Юге УССР в отношении местных поляков; проанализировано функционирование системы специальных государственных органов по делам польского национального меньшинства в южно-украинских округах; рассмотрено пути, формы и методы реализации этой политики государственно-партийными учреждениями в национально-экономической и культурно-образовательной сферах жизнедеятельности польского населения; выявлены особенности проведения национальной политики в отношении поляков Южной Украины; показаны достижения и выявлены недостатки национальной политики в отношении данного национального меньшинства.

В диссертации раскрыты истоки проведения антирелигиозной политики большевиков в отношении поляков-католиков на Юге УССР; освещаются методы и способы проведения атеистической политики правящей партии в отношении польского населения в Южной Украине; прослеживается зависимость отношения государственного аппарата к верующим римско-католической церкви от процессов формирования советского тоталитарного режима; показаны конкретные последствия практической реализации антирелигиозной доктрины в отношении польского национального меньшинства в южных регионах Украины.

Практическое значение диссертационного исследования заключается в том, что выводы и обобщение результатов осуществления национальной политики правящей партии в отношении поляков на украинском Юге в 1920-х гг. дают возможность их использования при разработки современной политики межнациональных отношений в Украине, написании монографических робот по истории польского населения, а также при создании программ, лекций и специальных курсов в высших учебных заведениях, где изучаются соответствующие предметы.

Ключевые слова: Юг Украины, польское национальное меньшинство, национальная политика, коренизация, польская секция, агитационно-пропагандистская работа, культурно-просветительная работа, польская школа.

Gorodetskiy O.V. National policy of the Soviet state as to the Polish population of the South resultsof Ukraine (years 1921 - 1929). - The manuscript.

Thesis for obtaining the scientific degree of the kandidat of historical sciences according to the specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - Dnipropetrovsk National University. - Dnipropetrovsk, 2007.

The work is devoted to the investigation of the Bolsheviks national policy implementation process as to the Polish population of the South of Ukraine in the years 1921 - 1929. Steps, forms and methods of that policy realization are considered and its achievements and drawbacks in national-economical and cultural-educational spheres of the life of the polish population of the South of Ukraine are shown; special state organizations concerning the Polish ethnicity system functioning is analyzed.

The origin, the development and the results of the anti-religious campaign among the Polish national minority in the South region of the USSR maintained by the ruling class are lightened.

The thesis investigation is of a grate value because conclusions and generalization of results of the governing party national policy as to the Polish in the South of Ukraine in 1920-s give the possibility to use them in working out international relations modern policy in Ukraine, writing monographs on the history of Polish population, and also in creating programs, lectures and special courses at tertiary educational establishments where corresponding subject are studied.

Key Words: The South of Ukraine, Polish national minority, national policy, korenization, Polish section, agitation and propaganda work, cultural-educational work, Polish school.

Размещено на Allbest.ru

...