І. Сірко, К. Гордієнко, П. Калнишевський – отамани кошу Запорозького

Славний отаман І. Сірко та його роль в історії українського козацтва. Кость Гордієнко – "останній лицар Запоріжжя". Участь війська Запорозького в Північній війні. Життєвий шлях та діяльність останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 31.10.2013
Размер файла 40,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ТА ПОЛІТОЛОГІЇ

Індивідуально-дослідницьке завдання

з курсу: "Історія України"

тема: "І. СІРКО, К. ГОРДІЄНКО, П. КАЛНИШЕВСЬКИЙ - ОТАМАНИ КОШУ ЗАПОРОЗЬКОГО"

Виконав: студент гр. ПБі 12-9

Маців Т.М.

Перевірив: к.і.н., доцент

Громакова Н.Ю.

Ірпінь-2012

ЗМІСТ

Вступ

1. Славний отаман Іван Сірко та його роль в історії українського козацтва

2. Кость Гордієнко - "останній лицар Запоріжжя"

3. Участь війська Запорізького в Північній війні

4. Життєвий шлях та діяльність останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження. Українське козацтво, славні традиції якого живуть в Україні й досі, є унікальним явищем світової історії. Воно нерозривно пов'язане з минулим українського народу. Не випадково все, що стосувалося українського козацтва, завжди привертало увагу громадськості, науковців, митців, літераторів і в самій Україні, і далеко за її межами. Із проголошенням незалежності України та її державотворчим розвитком зростає інтерес до історичного минулого й відбувається процес активного оновлення історичних знань. Пильний інтерес спостерігається сьогодні до тих сторінок історії України, які засвідчили героїчне минуле, національно-визвольну боротьбу українців проти поневолення, за утвердження права на самостійний розвиток. Визначне місце в цій боротьбі, безперечно, належало Запорозькій Січі. Саме ця організація українського козацтва була нездоланною перепоною на шляху до поневолення українського народу, поклала початок відродження української державності, основні ознаки якої наявні в суспільно-політичній структурі Запорозької Січі, а після ліквідації 1764 р. гетьманства Січ лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія, жили демократичні традиції, не згасав вогонь бунтарства і непокори. Дослідження історії Запорозької Січі, зокрема останнього періоду її існування, важливе й актуальне.

Мета дослідження полягає у висвітленні політико-адміністративних, господарських і військових аспектів діяльності І. Сірка, К. Гордієнка, П. Калнишевського.

Завдання роботи дослідити та проаналізувати життєвий шлях І. Сірка, К. Гордієнка та П. Калнишевського - отаманів Запорізької січі.

Структура і обсяг роботи. Індивідуально-дослідницька робота складається з вступу, висновків та списку використаної літератури. Обсяг роботи становить 24 сторінки.

1. Славний отаман Іван Сірко та його роль в історії українського козацтва

Ім'я Івана Сірка від самого початку було овіяно легендами - одна з перших розповідає, що народився майбутній козацький отаман із зубами й одразу ж почав їсти хліб, що лежав на столі. Його називали характерником, вважалося, що він умів передбачати майбутнє, міг ходити по воді й ставати невидимим для ворогів. Його дванадцять разів поспіль обирали кошовим отаманом - явище для Січі безпрецедентне. Татарські матері лякали своїх дітей "урус-шайтаном". Видатний дослідник історії козацтва Дмитро Яворницький налічив 55 переможних походів на турків без жодної поразки.

Місце й час народження Івана Дмитровича Сірка достеменно не відоме. Одні називають слободу Мерефа (нині місто Харківської області), інші - місцем його народження вважають сотенне місто Брацлавського полку Мурафа за кілька кілометрів від Кальника. Науковці вважають, що він народився на початку ХVІІ століття, десь так між 1605 і 1610 рр. Не лишилося жодної задокументованої згадки про перші 35-40 років життя легендарного отамана. Лише наприкінці життя сам Іван Сірко в листі до російського царя Олексія Михайловича обмовився, що наприкінці двадцятих років йому разом із Богданом Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти турецької фортеці Трапезунд. Гучнішою є легенда про участь козаків на чолі із Сірком у Тридцятирічній війні на боці французів: 1644 року Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі, а 2500-го козаки полковників Сірка та Солтенка через Ґданськ морем дісталися французького порту Калє - саме вони, застосувавши несподівану тактику, за кілька днів узяли іспанську фортецю Дюнкерк, яку називали "ключем од Ла-Маншу" і яку тривалий час безуспішно намагалися захопити французи.

Щодо військової справи, то Іван Сірко справді був генієм. Він ламав усі стереотипи ведення бою, міг тривалий час обходитися без їжі, зневажав холод і спеку, був розумним, сильним, витривалим. Перекази стверджують, що Сірко був глибоко релігійною людиною, до аскетизму скромним у побуті. Дмитро Яворницький дав такий портрет кошового: "І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; він любив іноді погуляти й добре підвипити, і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилино захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного наміру й прийти до цілком протилежного рішення... Ця затятість і непослідовність улюбленця запорожців не завжди була на користь політиці України. З одного боку, він справді довгі роки стримував напади ординців на українські землі, визволяючи з ясиру "християнські душі". З іншого - в літописі Самійла Величка згадується про те, що, розгромивши Крим улітку 1675 року й звільнивши з полону близько 7 тисяч українців, Сірко посеред походу запропонував охочим повернутися до Криму, де в тих були вже родини й майно, а коли близько 3 тисяч таки завернуло, послав навздогін молодих козаків й наказав тим усіх порубати - щоб не лишилися "між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну без хрещення погибель". Сірко не присягав на вірність московському цареві у Переяславі, але пізніше саме його спустошливий напад на турецьку фортецю Акерман призвів до розпаду українсько-польсько-татарської коаліції, що фактично звело нанівець результати перемоги гетьмана Виговського над московським військом під Конотопом у 1659 році. У січні 1664 р. разом із московськими військами Сірко вів воєнні дії проти правобережного гетьмана Павла Тетері та польських військ під командуванням Стефана Чарнецького, а в березні 1668-го він підтримує народне повстання проти свавілля царської адміністрації у слободі Красний Кут і на Торських солеварнях, і навіть сам очолив виступи в містах Харківського полку - Маяцьку, Змієві, Валках, Мерефі.

У період Руїни Іван Сірко часто втручався у хід подій на Правобережній Гетьманщині: у 1671-1672 роках він очолив народні виступи, підтримав колишнього отамана, уманського полковника Михайла Ханенка, який дотримувався пропольської орієнтації. Московські старшини, побоюючись впливу Сірка, навіть заарештували його в 1973 році та відправити до Сибіру, у Тобольську в'язницю, але через зростання турецько-татарської загрози, завдяки клопотанням товариства, гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича (і навіть майбутнього короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського, за рік звільнили. Не вагаючись, він очолив похід до турецької фортеці Аслам-Кермень, а потім розгромив татарів в Очакові, Ізмаїлі, Перекопі.

Серед народу ще довгі роки ходили перекази, що козаки не поховали свого гетьмана, а возили його тіло з собою, й у вирішальний момент бою воно приносило їм удачу. Сотні років по всій Україні кобзарі оспівували подвиги Івана Сірка, називаючи його великим полководцем і народним вождем.

Протягом Національно-визвольної війни брав активну участь у боях, а після смерті Б. Хмельницького, у 1658-1660 pp., очолював Вінницький полк. Перебуваючи на посаді вінницького полковника, 1659 року активно виступив проти політики гетьмана І. Виговського: організував військовий похід на Акерман, у результаті якого українсько-польсько-татарська коаліція, спрямована проти Московського царства, розпалася, що не дало можливості гетьману І. Виговському скористатися наслідками перемоги під Конотопом для зміцнення державності України. Спочатку підтримував політику Ю. Хмельницького, але після підписання 1660 року Слободищенського трактату виступив проти гетьмана. У 1660-1661 pp. брав участь у походах запорізьких козаків на Крим, а 1663 року І. Сірка обрали кошовим отаманом, і до 1670 року він обирався на цю посаду вісім разів.

У січні 1664 року спільно з московськими військами вів воєнні дії проти правобережного гетьмана П. Тетері та польських військ під командуванням С. Чарнецького. У другій половині 1660-х pp. брав участь у боротьбі проти претендента на гетьманську булаву П. Суховія, виступав проти умов Андрусівського перемир'я. Деякий час підтримував гетьмана П. Дорошенка, але після укладення воєнно-політичного союзного договору Гетьманщини з Туреччиною виступив проти нього. 1668 року був полковником Зміївського полку на Слобожанщині.

Авторитет цієї людини лякав московський уряд. До російської столиці доходили чутки, що кошовий підбурює козаків до виступу проти Росії, а також про його зв'язки з керівником селянської війни в Московській державі С Разіним. Крім того, І. Сірко активно виступив проти обрання гетьманом Лівобережної України І. Самойловича. Тому 1672 року полтавський полковник Ф. Жученко заарештував І. Сірка й передав його царському урядові. Незабаром колишнього кошового відправили до Сибіру, у Тобольськ.

У 1675-1677 pp., під час Чигиринських походів турецько-татарського війська в Україну, І. Сірко завдав важких ударів по ворогові, заважаючи йому встановити контроль над Лівобережжям і Слобожанщиною. 1679 року він здійснив ще один успішний похід проти турків і татар. Це був останній похід старого кошового. 1 серпня 1680 року І. Сірко помер і був похований з усіма козацькими почестями.

Попри всю свою політичну непослідовність Іван Сірко залишився однією із найяскравіших постатей ХVII століття. Саме йому приписують авторство знаменитого Листа запорожців турецькому султанові, написання якого зобразив у своїй картині Ілля Рєпін. Про Сірка - одного з небагатьох - почали складати думи ще за життя.

2. Кость Гордієнко - "останній лицар Запоріжжя"

Костя Головко-Гордієнко народився на Полтавщині. Спочатку козакував у Полтавському курені Запорозької Січі. На початку 1702 року його було обрано кошовим отаманом. Як тільки його обрали кошовим - він зайняв рішучу антиросійську позицію.

Та опозиція кошового Гордієнка мала свою особливість. Вона полягала в тому, що категорично виступаючи проти російської колонізації, він водночас не був прихильником ні Польщі, ні Туреччини чи Криму, вважаючи, що Україна сама здатна вибороти собі незалежність. Ясна річ, використовуючи вигідні міжнародні фактори та війська тимчасових союзників. Саме такими "тимчасовими союзниками" і поставити перед ними шведські війська, що з'явилися незабаром в Україні.

Походить він з давнього українського аристократичного роду Гординських. Немає сумнівів й в тому, що освіту він здобув у Києво-Могилянській академії. Адже загальновідомим є фактор, що коли запорозьке військо приєднувалось до армії Карла ХІІ, кошовий, на подив усього шведського офіцерства, вітав короля промовою, складеною за всіма канонами добірної латини. Так само відомо й те, що Гордієнко брав участь в укладенні першої української "Конституції П. Орлика".

Саме перед обранням Гордієнка кошовим, з'явився наказ Петра І спорудити в Кам'яному Затоні поблизу Січі фортецю, в якій мав стояти російський гарнізон. Дізнавшись про це, кошовий пише листа російському імператорові, в якому в ультимативній формі вимагає відмовитись від такого будівництва. Можна собі уявити, як знавіснів Петро І, коли йому прочитали, що "Військо запорізьке наказу про будування городу в Кам'яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівництво того городу на землях Запоріжжя не дозволить, а як хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожці будуть він пише лист Петру І про те, щоб не було російських забудов на Січі. Гордієнко був набагато демократичнішим за Мазепу, захищав рівність прав усього люду України. Мазепа навіть Петру І писав на Костю Гордієнка за його самовпертість. Гордієнко зруйнував із козаками російські укріплення на Січі, і це був виклик Росії.

Петро І послав на Січ свого представника боярина Протасова з подарунком, та наказом бояринові прийняти від козаків присягу на вірність. Козаки є козаками. Вислухавши боярина та побачивши, що подарунки варті уваги, вони розсудили просто: присяги не складатимемо. А щодо подарунків, то не повертатися ж росіянам із ними назад до столиці.

Й ось тут дивним чином почали складатися взаємини між Мазепою та Гордієнком. Злякавшись, що Петро І може кинути проти України війська для придушення бунту непокірливих запорожців, гетьман пише імператорові листа, в якому відмежовується від політики кошового отамана. Навіть посилає своїх людей на Січ, щоб ті від імені гетьмана домагатись усунення Гордієнка з отаманства.

На мій погляд тут виразно дає про себе знати заздрість Мазепи, його ревниве ставлення до Гордієнка як до сильної особистості. Можна не сумніватися, що якби гетьманом України в описуваний час був не Мазепа, а Кость Гордієнко, він спромігся б згуртувати навколо себе гетьманських і запорозьких козаків, переважну більшість українського населення, й Україна мала б шанс здобути собі непідлеглість ще тоді, під Полтавою. Мазепа ж, як знаємо, про таке згуртування не подбав, і виступив проти росіян лише з невеликим загоном прихильників. Тобто, по суті, перехитрив сам себе. Прихильникам Мазепи пощастило на два роки усунути Гордієнка від керівництва і тим допомогти імператорові утвердитись на козацьких землях. Отже, роль гетьмана Мазепи в цих процесах, була, скажемо відверто, ганебною.

Мазепа і Гордієнко таки довго між собою ворогували. Отож можна уявити собі, як здивувався кошовий, коли в листопаді 1708 року раптом отримав листа від Мазепи. Що ж пропонував Мазепа? Не більше, не менше, як урятувати Україну від російської неволі, приєднавшись разом із ним до військ шведського короля Карла ХІІ. І все ж кошовому не забракло мужності, не з любові до Мазепи та шведів, а з ненависті до політики російської імперії, і рушив запорізький кошовий Гордієнко на єднання війська Мазепи та Карла ХІІ.

До речі написав до кошового листа і Петро І - умовляв дотримуватись вірності йому, цареві-батюшці. Разом з листом Петра І надіслав козакам майже 15 тисяч червінців. Від червінців вони не відмовилися.

Майже одночасно Мазепа і Петро І написали листа кошовому Костю Гордієнку. В листі Мазепи до кошового Січі була критика дії царя і його оточенню і Кость Гордієнко приєднується до Мазепи, долаючи свої амбіції.

Росіяни відповіли тим, що почали силоміць загарбувати українські містечка по річці Орелі, намагаючись перетнути шлях запорожцям до військ короля і гетьмана. Отже, ще перед Полтавою розпочалась українсько-російська війна. Цікаво, що Гордієнка абсолютно не жахала могутність російської імперії. Всі його дії показують: його рішення вибити й витіснити росіян з України не захитає ніщо! В березі він зібрав біля містечка Перевалочної всі розпорошені загони, послані перед тим на Кодак та в інші місця і провів раду. Рада одночасно ухвалила: йти на з'єднання зі шведами і разом з ними виступити проти росіян.

Був період коли Кость Гордієнко з політичної арени зник. Чим, він займався у цей час, невідомо. 23 травня 1728 року на Січі, що розташувалася тоді в урочищі Олешки поблизу Дніпра, відбулася Рада, на якій козаки знову, вже вкотре, обрали його кошовим отаманом. Після смерті Петра І (1725 р.) у козаків зажевріла надія на свободу. Гордієнко був проти цього. Проти кошового вчинився бунт і його заточили в кайдани. Це була помилка бунтівників, потім вони попросили вибачення у Гордієнка, але час було втрачено. Перше до чого вдався Гордієнко, то це поїхав до Бахчисарая і переконав хана, що козаки тепер мають намір жити з кримчанами в злагоді, і домовились, що відродить Січ у гурлі Кам'янки. 1730 року вона там і постала.

Гордієнко відмовився від посади отамана і сів на коня як козак і поїхав до Бахчисарая на переговори до татар. Але почалась війна між Росією та Туреччиною і цариця Анна Іоанівна просить козаків допомогти Росії і обіцяє спокусливі пропозиції. Козаки відгукнулись на прохання імператриці.

Кость Гордієнко, "останній лицар Запоріжжя" 5 травня 1733 року помер і урочисто похований козаками біля села Республіканець Береславського району Херсонської області на січовому цвинтарі. До нашого часу збереглася могила Костя Гордієнка і хрест на ній. Кургани з похованням отамана є складовою частиною пам'ятки національного значення "Кам'янська запорізька січ".

3. Участь війська Запорізького в Північній війні

До початку 1700 року переважна територія Балтійського моря відносилась до Швеції: все узбережжя Фінської затоки, сучасна Прибалтика, частина південного узбережжя Балтійського моря. Кожна з країн Північного союзу мала свої мотиви для входження у війну зі Швецією.

Для Росії отримання виходу до Балтійського моря було в цей період часу найважливішим зовнішньополітичним і економічним завданням. У 1617 році за Столбовським мирним договором Росія була вимушена поступитися Швеції територією від Івангорода до Ладозького озера і, тим самим, повністю позбулася балтійського узбережжя. В ході війни 1656-1658 років вдалося захопити частину території в Прибалтиці. Були захоплені Нієншанц, Нотебург і Динабург; обложена Рига. Проте відновлення війни з Річчю Посполитою змусило Росію підписати Кардисській мирний договір і повернути Швеції всі завойовані землі.

Данію підштовхувало до конфлікту з Швецією давнє суперництво за панування на Балтійському морі. У 1658 році Карл Х Густав розбив данців в ході походу в Ютландію і Зеландію і відторгнув частину провінцій на півдні Скандинавського півострова. Данія відмовилася від збору мита при проході судів через Зундську протоку. Крім того, дві країни гостро змагалися за вплив на південного сусіда Данії - герцогство Шлезвіг-Голштейн.

Вступ до союзу Саксонії пояснювався зобов'язанням Августа II Сильного повернути Речі Посполитій Ліфляндію у разі його обрання польським королем. Ця провінція опинилася в руках Швеції за Олівським мирним договором 1660 року.

Спочатку коаліція була оформлена договором 1699 року між Росією і Данією, причому Росія повинна була вступити у війну тільки після укладення миру з Османською імперією. Восени того ж року до переговорів долучилися представники Августа II.

Початок війни характеризується безперервною чергою шведських перемог. 12 лютого 1700 року війська Саксонії взяли в осаду Ригу, проте не досягли успіху. У серпні того ж року данський король Фредерік IV почав вторгнення в Голштейн-Готропське герцогство на півдні країни. Проте війська 18-річного шведського короля Карла XII несподівано висадилися під Копенгагеном. Данія була вимушена укласти Травентальський мирний договір і відмовитися від союзу з Августом II Сильним (про союз з Петром І тоді ще не було відомо, оскільки Росія не почала військових дій).

Приблизно в цей же час прийшла звістка про укладення Константинопольського мирного договору з турками і Петро оголосив війну Швеції і обложив Нарву. 19 листопада 1700 року війська Карла XII завдали російським військам важкої поразки в битві під Нарвою. Після цієї поразки на кілька років в Європі затвердилася думка про повну недієздатність російської армії, а Карл отримав прізвисько шведського "Олександра Македонського".

Шведський король ухвалив рішення не продовжувати активні військові дії проти російської армії, а завдати основного удару по військах Августа II. Історики розходяться в думках, чи було це рішення шведського короля обумовлено об'єктивними причинами (неможливістю продовжити наступ, залишивши в тилу саксонську армію) або особистою неприязню до Августа і зневагою до військ Петра.

Шведські війська вторглися на польську територію і завдали кілька відчутних поразок саксонській армії. У 1701 році була взята Варшава, в 1702 отримані перемоги під Торунню і Краковом, в 1703 - у Данцига і в Познані. А 14 січня 1704 року сейм позбавив влади Августа II як короля Речі Посполитою і вибрав новим королем шведського ставленика Станіслава Лещинського. Тим часом на російському фронті не велося масштабних військових дій. Це дало Петру можливість відновити сили після поразки під Нарвою. Вже в 1702 році росіяни знов перейшли до наступальних операцій.

В ході кампанії 1702-1703 років в руках росіян опинилася вся течія Неви, що охороняється двома фортецями: у витоках річки - фортеця Шліссельбург (фортеця Орешек), а в гирлі - заснованим 27 травня 1703 року Санкт-Петербургом (там же, при впаданні річки Охта до Неви знаходилася узята Петром I шведська фортеця Нієншанц, розібрана пізніше для будівництва Санкт-Петербурга). Нарешті, в 1704 році російські війська захопили Нарву. Штурм фортеці наочно продемонстрував збільшену майстерність і оснащеність російської армії. Дії Карла XII викликали незадоволеність в Речі Посполитій. В 1704 році зібралася Сандомирська конференція, щоб об'єднати прихильників Августа II і оголосила про невизнання Станіслава Лещинського королем.

19 (30) серпня 1704 року була укладена Нарвська угода між Росією і представниками Речі Посполитої про союз проти Швеції; згідно з цією угодою Річ Посполита офіційно вступала у війну на стороні Північного союзу. Росія спільно з Саксонією розвернула військові дії на польській території.

У 1705 році була здобута перемога над військами Лещинського біля Варшави. В кінці 1705 року основні російські сили зупинилися на зимівлю в Гродно. Несподівано в січні 1706 року Карл XII висунув в цьому напрямі великі сили. Союзники розраховували дати бій після підходу саксонських підкріплень. Але 13 (24) лютого 1706 року шведи завдали нищівної поразки саксонської армії в битві при Фрауштадті, розбивши втричі більші сили супротивника. Залишившись без надії на підкріплення, російська армія була вимушена відступити у напрямі Києва.

Але Карл знов не пішов за військами Петра, а розвернув свою армію проти саксонців. Цього разу шведи вторглися вже на територію самої Саксонії. 24 вересня (5 жовтня) 1706 року Август II в таємниці уклав мирну угоду з Швецією. За договором він відмовлявся від польського престолу на користь Станіслава Лещинського, розривав союз з Росією і зобов'язувався виплатити контрибуцію на утримання шведської армії.

Проте, не наважуючись оголосити про зраду у присутності російської армії під командуванням Олександра Меншикова, Август II вимушений був з своїми військами брати участь в битві при Калиші 18 (29) жовтня 1706 року. Битва закінчилася повною перемогою російської армії і полоненням шведського командувача. Ця битва стала найбільшою за участю російської армії з початку війни. Але незважаючи на блискучу перемогу, Росія залишилася у війні з Швецією наодинці.

1708 року Карл XII (шведський король) почав здійснювати свій давній задум про похід на Московію. Похід мав відбутися в напрямку на Смоленськ і на Москву через територію Литви та Білорусі. Спочатку похід склався вдало. Але після кількох невдач у серпні - вересні Карл відмовився від попереднього плану. Він вирішив повернути в Україну, сподіваючись забезпечити свою армію провіантом та зміцнити її потугу козацькими полками й військом Лещинського. Шведський король також покладав надії на допомогу кримського хана та турецького султана.

Після успішного завершення воєнних дій на території Речі Посполитої та Саксонії, король Швеції Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московській державі. З цією метою навесні 1708 його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак протидія московських військ та хід таємних переговорів Карла XII та його союзника польського короля С. Лещинського з гетьманом І. Мазепою змусила шведське командування змінити початковий план воєнних дій. Український гетьман зважився на ведення переговорів з метою створення українського шведського воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну автономію України. Цьому сприяло різке зростання податкових, військових та інших тягарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни з боку московської адміністрації, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того, І. Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів.

У жовтні 1708 шведська армія вступила на українські землі. Такий розвиток подій змусив І. Мазепу відкрито перейти на сторону шведських військ і об'єднатися з ними для ведення війни з Московією. Відсутність більшої частини козацьких військ в Україні, жорстокість царських репресій та інші причини не дали можливості гетьману надати шведам суттєвої допомоги. Сувора зима 1708-09, серія військових невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище армії Карла XII. Лише підтримка кошового отамана Запорізької Січі К. Гордієнка, який на чолі 8000 загону козаків у квітні 1709 приєднався до шведського війська, дещо покращила ситуацію. В таких умовах Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Суттєвою перешкодою на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. Захищав місто російський гарнізон - 4300 чол., який очолював полковник 0. Келін, а також 2600 жителів міста.

На початку травня 1709 шведські війська здійснили спробу штурмом здобути місто, але невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги Полтави. Вперта оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат (понад 6 тис. чол. було вбито). Це дало можливість московському командуванню зосередити сили і підготуватися до генерального бою, який Петро І планував провести 29.6.(10.7.) 1709. Царськими військами було збудовано укріплений табір, підступи до якого охороняли 6 поперечних та 4 поздовжніх редути. Армія Петра І нараховувала 42500 чол. та 102 гармати. Крім того, вірне цареві українське козацьке військо гетьмана І. Скоропадського перетинало шведам шлях до відступу у напрямі Дніпра. Шведське армія складалася з 31000 чол. та 6 гармат. Гетьманські війська безпосередньої участі у Полтавській битві не брали. Вони охороняли шведський обоз, частково брали участь в облозі Полтави, що не дозволило московській армії оточити військо Карла XII або гарнізону Полтави здійснити вилазку проти шведів. Карл XII, дізнавшись вночі 26.6. про можливість прибуття на допомогу Петру І 40-тисячного війська хана Дюки, вирішив випередити московське командування і першим розпочати битву. Будучи пораненим напередодні, король передав командування фельдмаршалу К.Г. Реншільду. О 5 год. ранку 27.6.(8.07).1709 шведська піхота розпочала штурм редутів, але була відкинута московською кавалерією. Вступивши в бій шведська кіннота успішно вела боротьбу з кавалерією противника, але під сильним гарматним вогнем змушена була відступити. За цей час шведська піхота перегрупувалась і розпочала новий штурм редутів, два з яких були здобуті, але знову нищівний вогонь московської артилерії змусив шведів залишити зайняті позиції. Спроба Карла XII обійти редути з півночі також зазнала невдачі. Навальний наступ шведської піхоти був зупинений гарматним вогнем і шведи були змушені відступити в напрямку Будищинського лісу. Біля 9 год. ранку обидві армії, перегрупував свої сили, вступили у рукопашний бій, у результаті якого шведи не витримали натиску і почали залишати поле бою. До 11 години ранку битва закінчилась цілковитою поразкою шведського війська. У Полтавській битві шведи втратили 9234 чол. вбитими та 2874 чол. пораненими. У полон потрапили фельдмаршал К.Г. Реншільд, перший міністр Швеції граф Пінер, багато генералів та офіцерів. Втрати московської армії становили 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими. Рештки шведського війська під командуванням генерала А.-Л. Левенгаупта відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Переволочної Карл XII, І. Мазепа, К. Гордієнко та ще близько 50 старшин, разом із загонами шведів та козаків (всього бл. 3000 чол.) переправилися через Дніпро і відійшли у турецькі володіння. 30.6.(11.7).1709 армія А.-Л. Левенгаупта (16000 чол.) у районі Переволочної була оточена кіннотою під командуванням О. Меншикова і здалася у полон.

Особливу жорстокість проявила Москва, яка знищила дощенту гетьманську столицю Батурин під проводом того ж таки Меншикова. Було не тільки знищено усі укріплення, пограбовано скарбницю, але й сплюндровано гробниці січових отаманів. сірко гордієнко калнишевський отаман

Полтавська битва ознаменувала вирішальний перелом у війні. Північна ліга відродилася: Фредрік IV порушив Травендальский, Август II - Альтранштедский договір; данці вдерлися до Гольштейн-Готторпу, саксонці - до Польщі. Станіслав Лещинський сховався у Померанії.

Після невдалого для росіян Прутського походу 12 (23) червня 1711 Петро I був змушений укласти важкий Прутський мир з Османською імперією, зобов'язавшись повернути їй Азов, зрити всі побудовані ним на Азовському морі фортеці і розірвати союз з Польщею.

У 1712-1714 роках союзники Росії здобули низку перемог на європейському театрі військових дій. У 1713-1714 роках Росія окупувала частину території Фінляндії, в серпні 1714 російський галерний флот розбив шведський біля мису Гангут і рушив на Або. У липні 1717 був висаджений десант на острів Готланд, а на суші російська армія досягла Лулео. У серпні 1717 Росія перенесла військові дії на територію Швеції, людські та фінансові ресурси якої були виснажені.

З дня Полтавської битви, як зазначає шведський історик Петер Енглунд, "закінчився період шведського панування, Росія почала звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря. Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи; вона зламала колишній баланс влади, - могутність після Полтави переходить від Швеції до Росії, яка міцніє і перетворюється у велику державу". Україна з 1709 року втрачає свою незалежність, юридичні і міжнародно-правові чинники, а тому перестає існувати як держава. За підсумками війни до Російської імперії були приєднані Іжорія, частина Карелії, Естляндія, Ліфляндія (Лівонія) і південна частина Фінляндії (до Виборга), заснований Санкт-Петербург. Російський вплив міцно утвердилася і в Курляндії. Проте згідно з Ніштадтським договором зазначені території не були відступлені, а були продані Швецією Росії за величезні гроші - 2 млн. талерів (єфимків), що лягло важким додатковим тягарем на країну.

4. Життєвий шлях та діяльність останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського

Походив Петро Калнишевський з козацької родини села Пустовійтівки, яке за часів Гетьманщини входило до Роменської сотні Лубенського полку (тепер с. Пустовійтівка Роменського району Сумської області).

Достеменно невідомо, звідки Калнишевські з`явилися в Пустовійтівці. Місцевою могла бути хіба що мати Агафія, з якою пов'язані чимало родичів бокової лінії, давніх тутешніх мешканців. Можливо, батько Іван переселився сюди з Правобережної України, з якої в останній третині XVII ст. чимало людей перебралося на Лівобережжя. Цілком можливо, що батько Петра походив з полкового міста Кальник, що на Поділлі; звідси - прізвище Кальниш, чи більш відповідний Кальнику варіант його написання - Кальнишевський.

Виникає багато запитань щодо дати народження Петра. Донині підставами для її визначення є напис на могильній плиті, яка була встановлена через 53 роки після смерті П. Калнишевського, а також лист архангельського цивільного губернатора І. Мезенцова. Останній у 1801 р. визначив його вік 110 роками, зваживши на надзвичайно старечий вигляд цього в'язня. У надпису зазначено, що П. Калнишевський народився на св. Петра - 20 червня. Точно відомо, що 20 червня 1768 р. ієромонах Самарського Феодорит надіслав йому поздоровлення.

Згідно з легендою, записаною в 1970 р. від старожилів с. Пустовійтівки, восьмирічний Петрик пас худобу за селом і зустрів запорожців; ті дали хлопцю покурити козацької люльки, і він, відчувши дух козацької вольниці, подався з ними на Запорожжя.

Насправді П. Калнишевський міг з`явитися на Січі лише після закінчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. На його рішення, очевидно, вплинули родичі Андрій і Давид. Бо ж на Січі П. Калнишевського записали до Кущівського куреня, до якого належали саме ці його старші родичі. У реєстрі даного куреня за 1755 р. серед 460 козаків Петро згадується під 10-м номером.

Перша документальна згадка про перебування П. Калнишевського на Січі датована 1754 роком, коли він уже був на посаді військового осавула. 23 лютого 1754 р. ім`я військового осавула Петра Калнишевського згадується в листі кошового отамана Данила Гладкого з приводу розслідування зловживань козацького паланкового отамана, який недбало збирав податки до січової скарбниці. У 1757 р. П. Калнишевський збирав податки з м. Старої Самари (тепер Новомосковськ Дніпропетровської обл.). Він не допускав міщан до козацьких угідь доти, поки вони не сплатили Війську належні податки.

Головним напрямком діяльності Калнишевського на посаді військового осавула була боротьба з Гайдамаками. У травні 1754 р. він вирушив до Бугогардівської паланки, щоб наказати козакам не ходити "в гайдамаки". Але ті мало зважали на застереження, навіть ледве не застрелили військового довбиша та писаря, а самого осавула "багато лаяли й прямо говорили, що від злодійства…поки слави не здобудуть не відстануть". Того самого року П. Калнишевський з великою командою козаків переслідував гайдамаків, які запекло оборонялися в рясно вкритому очеретом гирлі невеличкої річки поблизу Бугу. У червні 1754 р. П. Калнишевський схопив гайдамаків Павла Шерстка, Василя Табанця та Остапа Кожуха. Тоді також не обійшлося без кривавої сутички. На р. Ташлик між гайдамаками та загоном осавула виникла перестрілка, під час якої троє гайдамаків були вбиті, ще троє поранені, решта ж перебралася на другий бік річки. Полонених П. Калнишевським гайдамаків Кіш відрядив під конвоєм до Генеральної військової канцелярії Гетьманщини в Глухів. 4 вересня 1754 р. кошовий отаман Яким Ігнатович видав П. Калнишевському детальну інструкцію, надавши йому широкі повноваження. Осавул мав ретельно обстежити Запорозькі Вольності, особливо місцевість поблизу Гарду, вздовж Південного Бугу аж до Бузького і Дніпровського лиманів, а далі - вгору по Дніпру "й провідати, у яких місцях злодій, зібравшись кінно чи пішо, чатами стоять й міряться на польський і татарський кордон йти грабувати чи вже від них які злодійства вчинені". Прикметно, що військовому осавулові наказано в команду свою набирати "козаків запорізьких доброкінних і збройних, самих хазяїнів", тобто тих, хто був незацікавлений підтримувати гайдамаків. При цьому йому доручалося переловити якомога більше гайдамаків, доправивши в Кіш під надійною вартою.

П. Калнишевському доводилося також опікуватися організацією комісії з розгляду запорізько-кримських прикордонних суперечок, яка відбувалася у містечку Микитиному (сучасне м. Нікополь) у 1754р. Він мусив знайти помешкання для російського комісара І. Рославлєва, постачати провіант і фураж та забезпечити охорону запорізьких депутатів під час роботи комісії.

Наступного року військовим осавулом на Січі стає Парфен Чорний, оскільки у травні 1755 р. Калнишевський разом з писарем Іваном Чугуєвим у складі депутації Війська Запорізького був відряджений до Петербурга. Метою поїздки було домогтися скасування мита на товари, які ввозилися до Запорожжя, а також збільшення царської платні Війську Запорізькому. Для Калнишевського це була добра нагода ознайомитися з норовом вищої російської бюрократії та принципами, на яких трималася імперія. А одним із таких принципів незмінно залишалися хабарництво й бюрократизм.

У 1757 р. П. Калнишевський ще раз обійняв посаду осавула, а в 1758 р. став уже військовим суддею. Того самого року він знову увійшов до складу депутації, яка вирушила до Петербурга. Повернувшись з Петербурга,П. Калнишевський у 1761 році знову стає військовим суддею. Відтепер він був уже не просто запорізьким старшиною, а другою за впливовістю особою на Січі. Чимало тодішніх документів підписані власне ним.

П. Калнишевський, беззаперечно, належав до нового покоління козацької старшини, призвичаєного до товарно-грошових відносин і схильного до господарських занять. Опорою П. Калнишевського були заможні козаки, які прагнули стабільних політичних умов та адміністративних гарантій для розвитку свого, орієнтованого на зовнішні ринки господарства. Це старшинське угруповання й забезпечило йому в 1762 р. посаду кошового отамана.

У вересні 1762 р. П. Калнишевський уже як кошовий отаман спостерігав у Москві коронацію імператриці Катерини ІІ. Проте після повернення на Січ йому не вдалося втримати булави. Під впливом сіроми замість П. Калнишевського кошовим отаманом вдруге був обраний Григорій Лантух, а наступного року - Пилип Федоров. Це були шановані на Січі люди. Обрання їх було тимчасовим компромісом: адже партія Сіроми ладна була віддати булаву будь-кому, тільки не П. Калнишевському. Але останнього певною мірою задовольняло те, що Січ очолили номінальні кошові отамани, які через свій похилий вік не мали снаги пручатися його реальному впливові. 1 січня 1765 р. на військовій раді кошовим отаманом було обрано П. Калнишевського. Цього разу вже надовго.

Згодом до царської столиці вирушила остання запорізька депутація на чолі з Антоном Головатим, що б виклопотати підтвердження на ті запорізькі землі, через які точилися суперечки з Єлисаветградською, Ізюмською провінціями та з Військом Донським. Козаків приймали холодно. Російських урядовців дратувала впертість, з якою запорожці захищали своє. Граф П. Рум`янцев обурювався, що вони "в пояснення своїх справ входять далі ніж годиться". Та й задовго до цього пихаті чиновники не дуже то й крилися в своєму ставленні до Січі та запорізьких козаків. Ще в 1760 р. канцлер М. Воронцов заявив запорізьким депутатам у Петербурзі, що коли козаки будуть неслухняними, то їм знайдеться інше місце для поселення.

Однак на початку червня 1775 р. ніхто на Запорожжі, навіть добрий знавець придворних справ Петро Калнишевський не зміг передбачити згубного для себе повороту подій.

Водночас ще у травні 1774 р. найвпливовіші російські вельможі М. Панін, П. Рум`янцев та Г. Потьомкін на засіданнях Ради при Височайшому дворі переконували Катерину ІІ ліквідувати Запорізьку Січ. Однак імператриця спочатку відмовлялася погодитися з цим, наголошуючи на вірній службі запорожців під час війни з Туреччиною. Ставлення монаршої особи радикально змінилося у квітні 1775 р., коли граф П. Рум`янцев надіслав до Петербурга чергову реляцію про нібито намір кошового отамана разом з запорожцями перейти до турецького підданства. 27 квітня на Раді питання про ліквідацію Січі було поставлене руба. Вирішили запросити П. Калнишевського до Петербурга нібито на обговорення питання поземельних відносин запорожців з мешканцями Гетьманщини та Слобожанщини. Якщо приїде - не мав наміру зрадити, якщо ні - винний. З невідомої причини кошовий до Петербурга не поїхав. І вже 7 травня 1775 р. на черговому засіданні Ради було остаточно ухвалено рішення ліквідувати Військо Запорізьке й заарештувати його старшину.

Виконати вирок доручили сербу генерал-поручику Петру Текелію. 25 травня з фортеці Святої Єлизавети (тепер м. Кіровоград) до Запорізьких Вольностей. 4 червня Текелій з піхотним Орловським полком під командою полковника Язикова й кіннотою під командою барона Розена підійшли до Січі, зайняли передмістя Гасан-Башу й наблизилися до Новосіченського ретраншементу. Запорожці не очікували нападу. Тому барон Розен полонив вартових без особливих зусиль. Водночас полковник Язиков розставив вартових по вулицях Січі, однак кошовий зі старшиною та понад 3 тис. запорожців встигли зачинитися у Внутрішньому Коші. Текелій відрядив до них полковника Мисюрева, щоб оголосити волю Катерини ІІ про скасування Війська Запорізького та примусити П. Калнишевського не чинити опору.

Кошовий довго не впускав до себе російського посланця. Запорожці сперечалися, як бути далі. Більшість вимагала, щоб П. Калнишевський дав команду відбиватися. Однак той не вірив в успіх. Остаточно схилила шальки терезів промова отця Володимира Сокальського, який засудив пролиття православної крові. Згодом вся запорізька старшина - кошовий отаман Калнишевський, військовий писар Глоба, військовий суддя Головатий - вийшла назустріч росіянам й була відразу заарештована. Чотири ж піхотні роти зайняли всі укріплення Коша. Російські караули з`явилися біля запорізького військового, казенного й порохового погребів. Усі козацькі клейноди, зброю, гарматний арсенал згодом вивезли геть.

Так тихо й без бою припинила своє існування остання Запорізька Січ. Калнишевський та його найближчі соратники - поплатилися за свою вірність особистою свободою. Їх безжалісно запроторили на заслання. Найважче довелося кошовому. Він опинився на Соловках.

Висновки

Отже, підсумовуючи вище викладене можна зробити висновок, про те, що козацтво відіграло важливу ролу у формуванні українського народу та української культури. Особливу роль відіграли І. Сірко, К. Гордієнко та П. Калнишевський. Вони зробили значний вклад у розвиток Запорізької Січі. Кожен проводив подібну політику. Головна мета їхньої політики - від'єднатися від царського уряду та здобути незалежність. На превеликий жаль їм цього не вдалося досягти, але вони намагалися зробити все, що було в їхніх силах. Попри всю їхню політичну непослідовність І. Сірко, К. Гордієнко, П. Калнишевський залишаються одними із найяскравіших постатей ХVII століття.

Список використаної літератури

1. http://www.slovounp.com/index.php?subaction=showfull&id=1318523264&archive=1319664800&start_from=&ucat=6&i=archive.

2. http://www.history.vn.ua/book/new/p89.html.

3. http://pidruchniki.ws/14940807/istoriya/petro_kalnishevskiy_koshoviy_otaman_zaporizkogo_kozatstva.

4. Владислав Грибовський "Петро Калнишевський", Київ 2007.

5. Голубенко П. Україна і Росія в світлі культурних взаємин. - К., 1993.

6. Павленко С. Восстание мазепинцев: мифы и реальность. - Чернигов, 2009.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Життя Петра Івановича Калнишевського та його діяльність - дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового і самої Січі.

    реферат [129,7 K], добавлен 03.06.2004

  • Походження та принципи господарювання Петра Калнишевського. Від рядового козака до кошового отамана. Остання запорізька депутація. Ліквідація Запорізької Січі. Подорож Білим морем, останні роки "государевого злочинця" П. Калнишевського на Соловках.

    реферат [24,7 K], добавлен 24.02.2011

  • Руйнівні походи татар на українські землі в 50-60-х роках ХVІІ століття. Завоювання турками Поділля. Роль у боротьбі проти татар і турків запорізького кошового отамана Івана Сірка. Історія життя та активної політичної діяльності кошового отамана.

    реферат [36,3 K], добавлен 29.09.2009

  • Обставини та час обрання кошовим отаманом К. Гордієнка, напрямки та орієнтація його політичної діяльності. Походження та освіта кошового, характер взаємин між Мазепою та Гордієнком. Причини антиросійської позиції Гордієнка, його участь у боях з татарами.

    реферат [26,1 K], добавлен 27.10.2010

  • Історія створення та існування Запорізької Січі. Роль Запорізької Січі для історії українського народу. Соціальний устрій Війська Запорозького його характеристика та значення. Верховна влада військової ради та адміністративно-судовий апарат.

    реферат [13,1 K], добавлен 10.01.2009

  • Ліквідація Запорізької Січі Петром І та надалі Екатериною ІІ: передумови і наслідки. Запоріжжя під контролем Росії в І половині XVIII ст. Створення Нової Січі за Дунаєм. Роль запорізького козацтва в історії українського народу та його державності.

    реферат [36,6 K], добавлен 11.12.2015

  • Теорії походження козацтва: "етнічних витоків", "уходницька", "захисна" і "соціальна". Періодизація українського козацтва, його ознаки й роль у розвитку соціальної активності селянства. Умови прийняття в козаки. Військова організація Запорозької Січі.

    презентация [432,2 K], добавлен 14.02.2016

  • Виникнення Запорозької Січі, реєстрового козацтва як основних етапів еволюції козацької верстви. Соціальне обличчя козацтва, його чисельність, особовий та етнічний склад. Боротьба українського козацтва з чужоземними загарбниками. Витоки козацького права.

    курсовая работа [57,1 K], добавлен 01.12.2012

  • Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу. Причини і джерела формування цього прошарка. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі. Формування української державності в ході визвольної війни. Виникнення реєстрового козацтва.

    реферат [25,4 K], добавлен 01.02.2016

  • Особливості військово-політичного та адміністративного устрою Запорізької Січі. Функції військової старшини: кошового отамана, військового судді, осавула та писаря. Особливості обрання генерального уряду. Судочинство у Запорізькому низовому війську.

    реферат [20,3 K], добавлен 09.08.2009

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.