Конституція УСРР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

право законодавство кримінальний цивільний

Поразка національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. зумовила новий етап політичного і теріторіального розколу українського народу, вкотре підірвавши вікові мрії українців про об'єднання в межах єдиної національної держави.

Більша частина українських земель під назвою «Українська Соціалістична Радянська Республіка» була підпорядкована Москві та ввійшла до складу Радянського Союзу, поступово втрачаючи риси державного суверенітету. Доля Радянської України в 20-30-ті рр. XX ст. була нерозривно пов'язана з історією радянського суспільства, що переживало на той час суперечливі та кардинальні зміни в усіх сферах життя.

30-ті роки стали найтрагічнішою сторінкою в новітній історії України, що в цей час виступила своєрідним випробувальним полігоном для експерементів сталінського тоталітарного режиму, зазнавши тяжких і драматичних демографічних, соціально-економічних і духовних втрат.

Не менш скрутна доля спіткала і західноукраїнське населення, що в міжвольовий час (1921-1939 рр) опинилися під владою Польщі, Румуніі, Чехословаччини, ставши об'єктом жорсткого соціально-економічного та національно-політичного гралення.

Висвітлення соціально-екологічного та політичного, духовного буття українського народу в 20-30-ті рр. XX ст. завжди привертало увагу дослідників, знайшовши втілення в багаточисленних манографіях, статтях, матеріалах конференцій, особливо в радянські часи. Але радянська історіографія, що характерезувалася надмірним суб'єктивізмом і комуністичною ідеологією, створила черговий міф щодо «первічноі доби перших п'ятирічних планів, промислових новобудов і успіхів колгоспного будівництва» завжди потребувала критичного аналізу та наукової невипереджувальної оцінки.

1. Утворення СРСР. Зміни в державному статусі УСРР

Унаслідок більшовицького перевороту 1917 р. на території колишньої Російської імперії утворилися радянські республіки, владу в яких монополізувала партія комуністів. Домінантне становище у цьому радянському комплексі належало РСФРР.

Об'єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур, більшовики вважали необхідною умовою перемоги світової пролетарської революції. Ці прагнення швидко втілювалися у практиці. Так, 12 грудня 1917 р. І Всеукраїнський з'їзд Рад визнав «Українську республіку, як федеративну частину Російської республіки»; 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК ухвалив Декрет про військовий союз радянських республік-Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії. 27 січня 1920 р. постановою Всеукрревкому на територію України поширювалась дія декретів РСФРР, що стосувалися військової, народногосподарської, продовольчої, фінансової сфер, функціонування органів влади.

Важливим кроком на шляху об'єднання став укладений 28 грудня 1920 р. «Союзний робітничо-селянський договір між Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою і Українською Соціалістичною Радянською Республікою», змістом якого був «військовий і господарський союз» (ст. 1). Відповідно до ст. 2 договору відбувалося об'єднання Вищих рад народного господарства, наркоматів військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучень, пошти та телеграфу. Об'єднані наркомати увійшли до складу Раднаркому РСФРР і мали у Раднаркомі УСРР своїх уповноважених (ст. 4). Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося Всеросійськими з'їздами Рад та Всеросійським ЦВК, до яких входили й представники УСРР. Отже, за умовами договору керівництво найважливішими сферами української економіки й обороною республіки фактично покладалося на органи державної влади РСФРР. Такі самі договори РСФРР уклала й з іншими радянськими республіками (Хорезмом, Азербайджаном, Білорусією, Бухарою, Грузією, Вірменією).

Процес «знеособлення УСРР» тривав. Декретом ВУЦВК від 28 березня 1922 р. громадянам РСФРР та громадянам інших радянських республік надавалися рівні з українськими громадянами права й обов'язки, тобто фактично визнавалось єдине спільне громадянство. З ініціативи української делегації у жовтні 1922 р. V сесія Всеросійського ЦВК поширила дію Цивільного, Земельного кодексів та інших правових актів РСФРР на всі радянські республіки.

Водночас українське керівництво на чолі з X. Раковським, прагнучи зберегти за собою вплив на події у республіці, наполягало на усуненні тенденції обмеження суверенітету УСРР. ЦК КП(б) У 11 березня 1922 р. прийняв постанову про необхідність конкретизувати відносини між РСФРР і УСРР. По суті це рішення стало поштовхом до розробки правових засад майбутнього об'єднання радянських республік у союзну державу.

У серпні 1922 р. в Москві було створено спеціальну комісію для вироблення засад об'єднання. Невдовзі вона прийняла запропонований Сталіним проект, який передбачав входження радянських республік у Російську Федерацію на автономних правах. Цей проект викликав вибух обурення в національних республіках. Центральний Комітет Компартії Грузії на знак протесту подав у відставку. М. Скрипник та інші українські більшовики кваліфікували цей проект як «погано прихований російський шовінізм». Проти проекту автономізації виступив також В. Ленін, який раніше не втручався у роботу комісії, бо був тяжко хворий. Він запропонував покласти в основу державного союзу принцип федералізації, створити «федерацію рівноправних республік».

Договір про утворення Союзу РСР був підписаний у Москві на І з'їзді Рад СРСР 30 грудня 1922 р. членами делегацій Російської СФРР, Української СРР, Закавказької СФРР, Білоруської СРР (всього 86 підписів). З'їзд затвердив також Декларацію про утворення Союзу РСР. Проте з'їзд виявив істотні розбіжності стосовно повноважень загальносоюзних і республіканських органів управління. З огляду на це Декларацію й Договір після узгоджень і доопрацювання мав остаточно затвердити II Всесоюзний з'їзд Рад. Український варіант поправок до союзного договору, схвалений на спільному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР 23 травня 1923 p., передбачав розширення прав союзних республік. Зокрема з відання союзних органів пропонувалося вилучити питання народної освіти та охорони здоров'я; з питань судоустрою й судочинства, правової системи республіки мали право видавати власні законодавчі акти, які не суперечили б законодавству СРСР. Кожна з республік мала здійснювати державну владу самостійно, території республік не могли бути змінені без їх згоди. Більшість українських пропозицій не було підтримано на союзному рівні.

Завершення юридичного оформлення союзу відбулося на II Всесоюзному з'їзді Рад із прийняттям 31 січня 1924 р. Конституції СРСР. її основу становили Декларація про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. Напередодні Конституцію СРСР ратифікували з'їзди Рад союзних республік, зокрема 19 січня 1924 р. - VIII Всеукраїнський з'їзд Рад. Проте у цьому документі були вилучені важливі норми, які забезпечували суверенітет республік (їх право на укладення договорів з іншими державами, дипломатичні відносини, врегулювання кордонів між собою, встановлення внутрішніх позик тощо).

Новоутворена федеративна держава мала верховний орган влади - з'їзд Рад, вищий орган влади у періоди між з'їздами - Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), вищий орган влади у періоди між сесіями ЦВК - Президію ЦВК. Вищим виконавчим органом держави стала Рада Народних Комісарів (РНК), основними сферами державного життя керували союзні Народні комісаріати. Створювався Верховний Суд СРСР з функціями верховного судового контролю. При РНК СРСР створювався об'єднаний орган ДПУ (ОДПУ). Рішення загальносоюзних органів влади вважались обов'язковими для всіх республік. Однак розпорядження окремих союзних народних комісарів через їх невідповідність нормативно-правовим актам Союзу могли бути припинені вищими органами влади республік із негайним повідомленням про це союзного центру. До компетенції вищих органів влади СРСР належали зовнішні зносини; оголошення війни та укладення миру; кордони; збройні сили; планування та встановлення основ народного господарства; транспорт; зв'язок; бюджет; грошова й кредитна системи; встановлення засад землекористування та землеустрою, судоустрою й судочинства, законодавства про працю; визначення загальних принципів народної освіти, охорони здоров'я тощо.

Бюджети республік були складовими загальносоюзного бюджету і затверджувалися ЦБК СРСР.

СтворенняСРСР істотно вплинуло на державно - правовий статус України. «Союз рівноправних республік», не змінюючи своєї федеративної форми, дуже скоро перетворився на жорстко централізовану державу. Сталін і його оточення зробили все для обмеження, а потім - фактичної ліквідації державного суверенітету союзних республік.

Верховним органом влади в УСРР і надалі залишився Всеукраїнський з» їзд Рад. Після утворення СРСР він мав керуватися постановами Всесоюзних з» їздів Рад, рішеннями монопольно правлячої Комуністичної партії. Так, XI Всеукраїнський з» ізд рад (травень 1929 р.) затвердив нову Конституцію УСРР, підґрунтям якої стала союзна Конституція. Рішенням з'їзду змінювалися кордони УСРР, встановлювалися кордони й остаточно затверджувалася Конституція Молдавської АСРР (утвореної у складі УСРР 12 жовтня 1924 року). Всеукраїнський з» їзд Рад обирав ВУЦВК, а з 1926 року також представників від України до Ради національностей СРСР.

Спочатку, відповідно до Конституції 1919 р. з'зди збиралися щорічно, а починаючи з 1926 - один раз на два роки. Надзвичайні з» їзди Рад мали скликатися, як ВУЦВК, так і на вимогу місцевих Рад, що представляли третину населення України. Якщо реніше серед делегатів був хоча б мізерний відсоток представників некомуністичних партій, то, починаючі з VII Всеукраїнського з'їзду Рад (грудень 1922 р.) делегатами обираються лише комуністи (майже 90%) і безпартійні. Отже за складом Всеукраїнський з» їзд Рад був органом диктатури пролетаріату, яка зводилась до диктатури правлячої партії.

Між Всеукраїнськими здами Рад верховним законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом України був Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Сесії ВУЦВК збиралися спочатку раз на два місяці, пізніше (зідно з Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. та за Конституцією 1929 р.) - тричі на рік. Надзвичайні (позачергові) сесії скликалися Президією ВУЦВК як з власної ініціативи, так і за поданням Ради Народних Комісарів або на вимогу третини членів ВУЦВК.

Між сесіями ВУЦВК вищим законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом була Президія ВУЦВК. Повноваження її: припинення і скасування постанов РНК і окремих народних комісаріатв УСРР, а також місцевих виконкомів; видання декретів, постанов та розпоряджень; розгляд і затвердження декретів та постанов РНК УСРР. Усі законодавчі акти й постанович Президії адміністративного, політичного, економічного та культурного значення, проекти кодексів підлягали обов'язковому затвердженню ВУЦВК.

Розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК, який здійснював загальне управління республікою, була Рада Народних Комісарів (РНК) УСРР. Організаційно - правові засади діяльності РНК УСРР визначалися в Положенні про Раднарком УСРР від 12 жовтня 1924 р.

Система органів галузевого держвного управління склалася після утворення СРСР і регулювалася Загальним Положенням про народні комісаріати УСРР від 12 жовтня 1924 р. У ньому розподілялись наркомати на загальносоюзні й директивні, перелічувались предмети відання та повноваження наркоматів УСРР, визначався статус уповноважених загальносоюзних наркоматів при РНК УСРР. Пріорітетне становище й неподільну влади мали загальносоюзні наркомати закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, оборонної промисловості (з 1936 р.) шляхів сполучень, пошт і телеграфів. На народне господарство України відчутно впливали директивні (об» єднані) наркомати, органами яких у республіці біли однойменні наркомати продовольства, праці, фінансів, Вища рада народного господарства, робітничо - селянська інспекція. Республіканськими були Наркомати земельних справ (до 1929 р.), внутрішніх справ, торгівлі, освіти, соціального забезпечення, охорони здоров» я, комунального господарства, місцевої промисловості.

В умовах форсованої індустріалізації, суцільної колективізації, дедалі все більше влади зосереджувалось у загальносоюзних органах. Процеси централізації пронизували всю систему управління народним господарством. Так, постановою від 04.02.1934 р.ВУЦВК і РНК УСРР утворили постійну комісію для перевірки виконання директив уряду й зміцнення дисципліни в усіх державних органах та господарських організаціях. Для посилення єдиноначальності Постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про реорганізацію народних комісарів і центральних установ УСРР» від 07 квітня 1934 р. ліквідувались колегії при наркоматах УСРР і відповідальність за діяльність наркоматів повністю покладалась на наркомів та їхніх заступників.

Після XIII Всеукраїнського з» їзду Рад (січень 1935 р.) відбулася зміна назв вищих органів влади й управління. Всеукраїнський з» їзд Рад було перейменовано на з» їзд Рад УСРР, ВУЦВК - на ЦВК УСРР, Президія ВУЦВК - на Президію ЦВК УСРР. Надзвичайний XIV з» їзд Рад (січень 1937 р.) замість назви «Українська Соціалістична Радянська Республіка» встановв назву «Українська Радянська Соціалістична Республіка».

Місцевими органами влади відповідно до Конституції 1919 і 1929 р.р. були з» їзди Рад та їх виконавчі комітети. Управління галузями місцевого господарства і соціально-культурного життя здійснювали відповідні віддили виконкомів. Місцеві радянські органи створювались відповідно до адміністративно - територіальног о поділу україни, який у період 23-30 років зазнав неодноразових змін.

Початок адміністративно - територіальної реформи був покладений переходом у 1922-1925 р.р. від чотириступеневої (центр-губернія-повіт-волость) до триступеневої (центр-округ-район) системи управління. У серпні 1930 р. розпочався перехід до двоступеневої системи управління (центр-район), які управлялись безпосередньо з центру.

Зрештою очевидність недоліків такої системи призвели до наступних змін. Протягом 1932 р. було створено сім областей: Харківська, Київська, Вінницька, Дніпропетровська, Одеська, Донецька та Чернігівська. Отже, відбувся перехід на триступеневу (центр-область-район) адміністративно-територіальну систему управління, яка існує і досі.

2. Перетворення державного апарату УСРР

У 1923 p. згідно з рішеннями 1 Всесоюзного з'їзду Рад розгортався процес дороблення Договору і Декларації про утворення СРСР, а тим самим розробки союзної Конституції.

В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася гостра політична боротьба. Сталін та його оточення намагалися максимально обмежити суверенітет республік. Спроби окремих діячів рес-публік протистояти цим акціям рішуче придушувалися, все чіткіше проявлялися риси сталінської «автономізації».

Позиція українського керівництва була викладена М. Фрунзе на лютневому (1923 p.) Пленумі ЦК РКП(б). Він вимагав відділення органів управління Союзу від існуючих органів РСФРР, розширення бюджетних прав республік та ін. Захистити суверенні права України намагався також В. Затонський, який наполягав на тому, щоб республіки були самостійними в галузі фінансів. Якнайширшу адміністративну і господарську автономію окремих республік відстоював Х. Раковський.

Основна боротьба відбулася на XII з'їзді РКП(б) 17-25 квітня 1923 p. З доповіддю «Національні моменти в партійному й державному будівництві» виступив Сталін. Представники української делегації висловили ряд критичних зауважень. Особливе значення мав виступ Х. Раковського, який вніс від української парторганізації поправку до запропонованої Сталіним резолюції стосовно норм представництва й складу другої палати ЦВК СРСР. Згідно зі сталінською резолюцією до Ради Національностей передбачалось обирати по чотири представника від союзних і автономних республік, а також по одному - від національних областей. За таким розкладом виходило, що РСФРР матиме в цій палаті 64-72'голоси, Закавказька федерація - 12, а УСРР та БСРР - по чотири голоси. Х. Раковський наполягав на тому, щоб до другої палати входили тільки представники союзних республік. Проте його поправку з'їзд відхилив.

Після XII з'їзду РКП(б) в Україні продовжувалась робота по доопрацюванню Союзного договору.

Остаточно питання про характер Союзу було вирішено на четвертій нараді ЦК РКП(б) із відповідальними працівниками національних республік і областей в червні 1923 p. Надії на серйозні зміни, на захист суверенітету України виявилися марними. Основні положення українського проекту договору зазнали тут нищівної критики з боку Сталіна, який безпідставно звинуватив авторів проекту, і в першу чергу Раковського, в бажанні «домогтися чогось середнього між конфедерацією і федерацією з перевагою на бік конфедерації».

Декларацію і Союзний договір 1922 р. не було доопрацьовано. Резолюція четвертої наради фактично спрямовувалася на утворення централізованої федерації.

Після цього розширена комісія Президії ЦВК СРСР виробила текст союзної Конституції і надіслала його до союзних республік на розгляд та ратифікацію. ВУЦВК 2 липня 1923 p., розглянувши проект Конституції СРСР, постановив: «Зазначений проект Конституції Союзу Радянських Соціалістичних Республік в цілому затвердити». Проект Конституції був також схвалений ЦВК РСФРР, ЗСФРР та БСРР.

6 липня відбулася друга сесія ЦВК СРСР, яка прийняла постанову про затвердження Основного Закону (Конституції) СРСР і негайне надання йому чинності.

Участь у такій роботі брав уряд України. Так, 10 жовтня 1923 p. ВУЦВК створив свою комісію, на яку покладалося завдання розглянути основні конституційні питання, пов'язані з утворенням СРСР, і перш за все з'ясувати взаємовідносини як з законодавчими органами СРСР, так і з окремими союзними наркоматами.

Представникам УСРР доручалося відстоювати на сесії ЦВК СРСР поправки і пропозиції стосовно прерогатив ЦВК СРСР і ЦВК союзних республік, пропозиції щодо положення про загальносоюзні наркомати, про взаємини між об'єднаними і необ'єднаними наркоматами тощо.

III сесія ЦВК СРСР 6 листопада 1923 p. затвердила положення про центральні органи влади СРСР, про Верховний Суд СРСР і тимчасове положення про місцеві фінанси. Напередодні II з'їзду Рад відбулися з'їзди Рад союзних республік, які схвалили Конституцію СРСР. Зокрема, питання про союзну Конституцію було розглянуто 19 січня 1924 р. на VIII Всеукра-їнському з'їзді Рад, який прийняв постанову про її ратифікацію. 31 січня 1924 p. Основний Закон (Конституцію) СРСР остаточно затвердив II з'їзд Рад Союзу РСР.

Утворення Союзу РСР, прийняття союзної Конституції 1924 p. диктували необхідність перебудови державного апарату УСРР. Процес реорганізації охопив усі основні ланки державного механізму, знайшовши своє закріплення у новому тексті Конституції УСРР 1925 p. і у подальших змінах Основного Закону.

Найвищі органи державної влади і управління УСРР. Аналіз діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад за цей період свідчить, що з'їзд був верховним органом влади УСРР. Своїми законодавчими актами Всеукраїнський з'їзд Рад визначав основний напрям діяльності всіх органів української держави як у центрі, так і на місцях. Його рішення мали характер директив і найвищу юридичну силу. Але з утворенням СРСР він мусив керуватися постановами всесоюзних з'їздів Рад, директивами всесоюзних і республіканських з'їздів Комуністичної партії та пленумів ЦК.

Невпинне посилення партійного керівництва усіма державними структурами позначалося і на роботі Всеукраїнських з'їздів Рад. Змінювався партійний склад з'їзду. Якщо на V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий-березень 1921 p.) поряд з більшовиками засідали 13 представників інших партій (УКП, лівих есерів, бунду та ін.), то на VI з'їзді (грудень 1921 p.) їх уже було тільки двоє, а починаючи з VII з'їзду Рад (грудень 1922 p.) представницький орган України стає однопартійним - більшовицьким. Плюралістична політична система знищується, утверджується монопольне становище РКП(б) і КП(б) У.

Так, VIII Всеукраїнський з'їзд Рад (січень 1924 p.) накреслив шляхи дальшого розвитку народного господарства України, ратифікував Договір про утворення СРСР і прийняту другою сесією ЦВК СРСР Конституцію Союзу РСР, доручив ВУЦВК переглянути Конституцію УСРР відповідно до союзної Конституції. Черговий IX Всеукраїнський з'їзд Рад (травень 1925 p.) розглянув широке коло питань у галузі господарського і державного будівництва, зміни в Конституції УСРР, викликані організацією у складі УСРР Молдавської АСРР. Починаючи з IХ Всеукраїнського з'їзду Рад, на з'їздах стали заслуховуватися доповіді про діяльність уряду СРСР та оби-ратися від УСРР члени Ради Національностей ЦВК СРСР. З 1926 p. змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки. Х Всеукраїнський з'їзд Рад (квітень 1927 p.) приділив увагу розвитку сільського господарства, необхідним змінам у Конституції УСРР, політиці пожвавлення роботи Рад та ін. XI з'їзд Рад у травні 1929 p. вже мав змогу підбити підсумки індустріалізації і затвердити перший п'ятирічний план розвитку народного господарства УСРР. На цьому ж з'їзді було прийнято нову Конституцію Української СPP.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) як вищий орган державної влади УСРР у період між Всеукраїнськими з'їздами Рад у цей час відігравав важливу роль.

У зв'язку з остаточним затвердженням у січні 1924 p. Конституції СРСР необхідно було внести відповідні зміни в компетенцію найвищих органів державної влади союзних республік. В Україні для вирішення такого завдання важливе значення мало Положення про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 p. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, строк повноважень, періодичність скликання сесій (не менше трьох разів на рік), основні принципи організації і діяльності Президії ВУЦВК. Цей законодавчий акт вперше прямо вказував, що Президія ВУЦВК в період між сесіями ВУЦВК є вищим законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом влади УСРР.

Всі ці перетворення вели в кінцевому підсумку до посилення централізації в управлінні. Особлива роль в цьому належала загальносоюзним наркоматам - наркоматам з «безроздільною владою». Надійними провідниками директив союзного центру були і директивні наркомати.

Так, чимало уваги приділялося Вищій Раді Народного Господарства УСРР, під керівництвом якої перебувала вся республіканська і місцева промсловість України. З квітня 1929 p. було затверджено Положення про ВРНГ, в якому докладно визначалася її структура.

13 липня 1927 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили постаову про розширення прав робітничо-селянської інспекції. Рішення наркомату РСІ УСРР ставали тепер остаточними і обов'язковими для всіх державних установ і підприємств. 23 січня 1929 p. було прийнято Положення про народний комісаріат РСІ УСРР. Нове Положення розширило значною мірою компетенцію РСІ, надавало широких повноважень: припиняти незаконні розпорядження та дії посадових осіб, знайомитись під час ревізії з документами і матеріалами державних установ і підприємств та ін. В Україні зростав центральний апарат державного управління. Все більш вагомою в управлінні ставала роль, комуністів, які займали керівні посади. Запроваджувалась практика беззаперечного підпорядкування директивам вищих органів, поступово формувалися елементи алміністративно-командної системи.

Характерною рисою цього періоду було перш за все завершення розпочатої ще в 1922 p. реформи адміністративно-територіального устрою УСРР, головною метою якої був пошук найбільш ефективної системи контролю за місцевим управлінням. Найскладнішим завданням цієї реформи став перехід від чотириступеневої системи управління (губернія - повіт - волость - село) до триступеневої (округ - район - село). Відбувався такий перехід поступово. Спочатку було підготовлено проект скасування в УСРР волостей і повітів та утворення замість них районів і округів. Одночасно зменшувалась кількість сільрад.

Наприкінці 1924 p. визріли умови для завершення адміністративно-територіальної реформи УСРР. Це питання було винесено на розгляд IX Всеукраїнського з'їзду Рад, який вказав на необхідність завершити цю роботу переходом до триступеневої системи управління. Відповідно до постанови з'їзду Рад Президія ВУЦВК своїм рішенням від 3 червня 1925 p. скасувала багатоступеневими, з відкритим голосуванням. Взагалі можна сказати, що фактично виборів не було. Кандидати, висунуті більшовицьким керівництвом, завжди одержували більшість голосів в умовах відкритого голосування.

Хоч Ради і вважалися повновладними органами, працювали вони під постійним контролем і наглядом партійних органів. Взагалі в перші роки непу парткоми дуже часто брали на себе функції радянських установ. IX з'їзд КП(б) У встановив, що комуністичні фракції радянських органів (від губвиконкомів до волвиконкомів) повинні стати дійсними та постійними керівниками і провідниками рішень партії в своїх установах.

Поліпшення роботи місцевих Рад, піднесення їхньої ролі в господарському і культурному будівництві було неможливим без перебудови комнезамів. В період переходу до непу КНС були фактично організацією влади на селі, нерідко підміняли собою сільради. За нових умов необхідність реорганізації КНС ставала життєво необхідною. Прийнятий ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 16 листопада 1925 p. декрет «Про комітети незаможних селян УСРР» набував правової основи практичної роботи щодо перетворення комнезамів на добровільні громадські організації.

Завершення таких перетворень викликало зміни в правовому становищі окрвиконкомів та окружних з'їздів Рад. Це знайшло своє законодавче закріплення в затверджених ВУЦВК в 1925 p. Положеннях та актах, які чітко визначили права і обов'язки усіх місцевих органів державної влади УСРР, закріпили дальше розширення їхніх повноважень.

12 жовтня 1927 p. ВУЦВК прийняв нове Положення про сільські Ради, яке значно розширювало діяльність сільрад. Сільські Ради в межах своєї компетенції ставали найвищими органами влади на підвідомчій їм території. Обирались вони на один рік. Виконавчим органом сільської Ради була президія у складі голови, його заступника і секретаря. Обиралися також двоє кандидатів у члени президії. Проте і за нових умов значний вплив на сільські Ради мала діяльність комітетів незаможних селян. Селищні Ради користувалися правами юридичної особи, відповідно до Адміністративного кодексу УСРР видавали обов'язкові для мешканців селища постанови.

Індустріалізація країни потребувала значної перебудови роботи міських Рад. Тому ВУЦВК 12 жовтня 1927 p. прийняв нове Положення про міські Ради робітничих, селянських і червоноар-мійських депутатів. Міські Ради здобули право складати бюджети міст і розпоряджатися кредитами. Положення також надавало право міським Радам створювати районні Ради в межах міста.

Зростало значення райвиконкомів і в керівництві сільським господарством. 1 грудня 1928 p. ВУЦВК прийняв також нове Положення про окружні з'їзди Рад та окружні виконавчі комітети. Основна увага тут приділялась окрвиконкомам, структурі та компетенції.

Значна кількість різноманітних законодавчих актів у галузі державного права, прийнятих в УСРР, надзвичайно ускладнювала діяльність органів влади і управління всіх рівнів. Ця обставина обумовила необхідність створення адміністративного кодексу. Він був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 p. і вводився в дію 1 лютого 1928 p. Адміністративний кодекс УСРР регулював широке коло суспільних відносин, пов'язаних із правами і обов'язками органів державного управління у взаєминах між ними, а також у відносинах цих органів з громадянами.

У свій час укладення союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР вимагало внесення змін до організації управління збройними силами в Україні. Нові умови викликали необхідність реформи збройних сил. Важливе значення мала розробка нових принципів комплектування Червоної армії. Першим кроком у цьому напрямку стала постанова ВУЦВК «Про обов'язкову військову службу» від 3 січня 1923 p., видана на підставі декрету ВЦВК і Раднаркому РСФРР від 28 вере-сня 1922 р. У постанові ВУЦВК говорилося: «Всі громадяни УСРР чоловічої статі, незалежно від їхнього місцеперебування, притягаються до відбування обов'язкової військової служби». Разом із тим цей акт закріплював принцип класового комплектування Червоної армії і флоту. Постановою визначалися строки проходження дійсної військової служби, порядок звільнення, перебування в запасі тощо.

3. Судові та правоохоронні органи та їх діяльність

У другій половині 1923 p. був визнаний своєчасним перехід до міліційних начал у будівництві збройних сил. Декрет від 8 серпня 1923 p. ЦВК і Раднарком СРСР «Про організацію територіальних військових частин і проведення військової підготовки трудящих», де детально визначався порядок комплектування Червоної армії - так звана змішана система збройних сил (кадрові військові частини і територіальні військові формування).

Із метою розробки питань, пов'язаних із організацією терито-ріальних формувань, а також допризовною позавійськовою підготовкою трудящих, постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 11 листопада 1925 р. при окрвиконкомах, де були розташовані територіальні частини, створюються спеціальні органи - постійні територіальні наради, в усіх інших округах - постійні наради з питань позавійськової підготовки трудящих.

У зв'язку із завершенням демобілізації та різким скороченням чисельності Червоної армії ЦК РКП(б) виробив план реформи збройних сил. Внаслідок проведення реформи розширилися і зміцніли, поряд з кадровою армією, територіальні формування, які в 1925 p. становили понад 50% усієї системи збройних сил, було реорганізовано інститут військових комісарів і в управлінні військовими частинами запроваджено принцип єдиноначальності.

Реформа Червоної армії охоплювала також реорганізацію вій-ськового управління. Перебудовувався центральний апарат і апарат військових округів. В Україні було скасовано губернські військові комісаріати і створено корпусні та дивізійні територіальні управління. Серйозні завдання у військовій галузі покладалися на місцеві органи державної влади. Активно розгорнулося будівництво національних військових частин.

Схвалений 18 вересня 1925 p. ЦВК і Раднаркомом СРСР Закон «Про обов'язкову військову службу» підбив перші підсумки реформи Червоної армії і остаточно закріпив принцип централізованого будівництва збройних сил СРСР як єдиної союзної держави.

Нові форми відносин, створені на основі непу, перехід до ринкової економіки і заміна прямих адміністративних методів управління нею цивільно-правовим регулюванням мали набути свого виразу в запровадженні принципу законності і захисту у судовому порядку. Все це і обумовило серйозні зміни в структурі і практичній діяльності правоохоронних органів. Так, прийняття Основ судоустрою СРСР і союзних республік, ліквідація губерній та перехід на триступеневу систему управління потребували перебудови органів Прокуратури УСРР. Це завдання було розв'язано постановою ВУЦВК від 23 жовтня 1925 р. «Про надання чинності Положенню про судоустрій УСРР». За ним державна прокуратура, як і раніш, перебувала у складі наркомюсту, але її керівник - народний комісар юстиції одержував назву Генерального прокурора республіки. Під його загальним керівництвом перебував відділ прокуратури наркомюсту УСРР, помічники та прокурори наркомюсту УСРР. Було створено також спеціальну прокуратуру з трудових справ. Місцеві органи прокуратури УСРР складали прокурори округів, які безпосередньо підпорядковувалися Генеральному прокурору УСРР. Положення 1925 p. повніше і детальніше визначило права і обов'язки Прокуратури УСРР, її кожного округу, значно розширило ці права відповідно до завдань подальшого зміц-нення законності.

Ще у ті часи, коли прокуратура тільки розпочинала свою діяльність, більшовицька партія взяла її під свій контроль. Так, у грудні 1922 р. ЦК РКП(б) своїм циркуляром встановив, що партійні органи повинні здійснювати контроль за діяльністю прокуратури, заслуховуючи доповіді прокурорів на засіданнях губкомів партії.

Прокуратура УСРР проводила досить важливу роботу. У галузі суду і слідства прокуратура стежила за тим, щоб справи якнайшвидше проходили в судово-слідчих органах, щоб скоріше розв'язувались земельні справи тощо. Працівники органів прокуратури практикували виїзди до сіл, де приймали і розв'язували заяви і скарги селян.

Серйозних змін зазнала судова система республіки. Прийняття в 1924 p. загальносоюзного закону - Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік - викликало необхідність перегляду Положення про судоустрій УСРР 1922 p., яке вже значно застаріло. Ссесія ВУЦВК 23 жовтня 1925 p. затвердила нове Положення про судоустрій УСРР.

Єдина система судових установ УСРР складалася з народних та окружних судів і Верховного Суду УСРР. Для розгляду справ особливих категорій поряд із єдиною системою діяли спеціальні суди: судово-земельні комісії, арбітражні комісії, військові трибунали тощо.

Основною ланкою в системі судових органів УСРР, як і раніше, лишався народний суд. Окружний суд складався з пленуму і відділів: цивільного, кримінального, адміністративного та дисциплінарної колегії. Верховний Суд УСРР мав такий склад: президія, пленум і декілька колегій.

Особливістю Положення про судоустрій УСРР 1925 p. було те, що воно регламентувало питання організації і діяльності не лише судових органів, а й Прокуратури УСРР, слідчих, колегії захисни-ків, державного нотаріату, інститутів судової експертизи.

У зв'язку з тим, що до Положення про судоустрій УСРР 1925 p. протягом 1926-1929 pp. було внесено численні зміни і доповнення, ВУЦВК і Раднарком УСРР 11 вересня 1929 p. затвердили нове Положення про судоустрій УСРР.

Зберігалися також спеціальні суди і арбітражні, судово-земельні, трудові сесії народного суду та ін. Мережа судів у округах визначалася за новим Положенням не наркомюстом УСРР, а окружним виконкомом. Народні судді районів обирались окружними з'їздами Рад, а в містах і селищах - пленумами міських і селищних Рад. Народні засідателі мали виконувати свої обов'язки два дні на рік, а не шість, як було раніш. Дисциплінарні комісії було скасовано. У Положенні визначався також склад Верховного Суду УСРР.

До 1925 p. слідчий апарат перебував у подвійному підпорядкуванні - суду і прокуратури. Тепер, використовуючи досвід РСФРР, увесь слідчий апарат передавався прокуратурі. Судові виконавці були як при окружних судах, так і при народних.

Окрім єдиної системи судових установ, як і раніше, в Україні діяли спеціальні дисциплінарні суди і військові трибунали.

Для боротьби зі службовими провинами, що не потребували переслідування в кримінальному порядку, ВУЦВК і Раднарком УСРР у лютому 1926 p. прийняли Положення про дисциплінарні суди. В 1927 p. дисциплінарні суди було скасовано.

Справи про військові і деякі інші злочини, вчинені військово-службовцями, розглядалися трибуналами. Працювали вони під керівництвом військової колегії Верховного Суду СРСР.

Услід за РСФРР в Україні було створено громадські суди. У 1928 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про житлові примирні конфліктні комісії, а в червні 1929 p. затвердили Положення про громадські суди і примирні камери, які мали розглядати деякі кримінальні і цивільні справи. При сільських і селищних Радах утворювалися примирні камери у складі голови, його заступника і двох членів-засідателів. Голова і його заступник обиралися сільською або селищною Радою строком на один рік, засідателі - загальними зборами виборців. А головне, підвищилася каральна роль цього органу, він мав право на позасудову репресію.

Зміни відбувалися і в структурі ДПУ. ОДПУ діяло на правах союзного народного комісаріату, керувало через своїх уповноважених ДПУ союзних республік, а також особливими відділами армії. Положення також передбачало утворення при голові ОДПУ колегії, члени котрої затверджувалися Раднаркомом СРСР. Колегія ОДПУ мала право визначати міри покарання «ворогам народу». Це надавало можливість використовувати органи ОДПУ у внутріпартійній боротьбі за лідерство в правлячій партії, а також для придушення політичної опозиції та інакомислячих у країні. На цій основі ВУЦВК і Раднарком УСРР 13 серпня 1924 p. затвердили нове Положення про Державне Політичне Керування Української Соціалістичної Радянської Республіки, за яким «Державне Політичне Керування УСРР (скорочена назва ДПК) засновується при Раді Народних Комісарів УСРР для боротьби з політичною контрреволюцією, шпигунством та бандитизмом». Призначуваний ВУЦВК голова ДПК при Раднаркомі УСРР водночас був і уповноваженим ОДПУ (ОДПК) СРСР при Раднаркомі УСРР. Місцеві органи ДПК УСРР функціонували спочатку при губвиконкомах, а потім при окрвиконкомах. Діяли й особливі відділи корпусів та дивізій Українського військового округу, транспортні відділи ДПК, органи ДПК з охорони кордонів України. Голова ДПК УСРР входив до складу Раднаркому УСРР і мав право дорадчого голосу.

Роль ДПК УСРР (ДПУ) зростала. Його органи залучалися до вирішення економічних і національних питань. ДПУ брало активну участь у розв'язаному за секретною вказівкою ЦК РКП(б) кривавому поході проти церкви. У 1922-1923 pp. в Україні органи ДПУ провадили масові арешти священиків і ксьондзів, руйнували церкви, костьоли.

Незважаючи на те, що дії, спрямовані проти радянського ладу, згідно із законом мали розглядатися в судовому порядку, органи ДПУ здійснювали позасудову розправу, застосовували надзвичайні «силові» методи. 28 березня 1924 р. ЦБК СРСР закритою постановою надав право Особливій нараді у складі трьох членів колегії ОДПУ застосовувати адміністративні заслання, висилки та ув'язнення у концентраційних таборах. Особлива нарада, створена при ДПУ УСРР, також отримала право застосовувати висилку в межах України. 3 квітня 1927 р. ЦБК і РНК СРСР надали ДПУ право позасудового розгляду справ з призначенням суворих покарань аж до найвищої міри включно. Прокурорський нагляд за слідством і дізнанням у політичних справах і в справах про шпигунство набув обмеженого характеру.

В умовах згортання непу й утвердження тоталітарного режиму органи ДПУ набули відверто каральної спрямованості, стали майже не контрольованими. З 1930 р. в усіх обласних центрах діяли каральні органи - «трійки» - у складі начальника управління ОДПУ, обласного прокурора і першого секретаря обкому КП(б) У, які в позасудовому порядку (без ознайомлення зі справою, без свідків, без захисту і без підсудного) виносили вироки.

Роль органів ДПУ значно посилилася після ліквідації в грудні 1930 р. Наркомату внутрішніх справ УСРР. При ДПУ УСРР було створено Головне управління робітничо-селянської міліції. На ДПУ додатково покладалися функції забезпечення громадського порядку, охорони державної та колективної власності. Запровадження в цей період паспортної системи органи ДПУ використали для широкомасштабної «чистки» міст від «ворожих елементів» і селян, що тікали з голодуючих районів.

Остаточна централізація репресивно-каральної системи відбулася зі створенням 10 липня 1934 p. HKBC СРСР, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло Головне управління державної безпеки. При НКВС було засновано позасудовий орган - Особливу нараду. їй надавалося право в адміністративному порядку застосовувати заслання, виселення, ув'язнення до таборів на термін до 5 років, виселення за межі країни. НКВС республіки функціонували на підставі загальносоюзного положення і являли собою філії центрального репресивного апарату. На місцях продовжували діяти «трійки», а з 1937 р. поряд з ними з'явилися й «двійки» (вже без участі перших секретарів обкомів партії).

Органи ДПУ - НКВС сфабрикували десятки гучних політичних процесів («ухил Шумського - Хвильового», «Шахтинська справа», справи «Спілки визволення України», «Українського національного центру» тощо), інспірували репресії, жертвами яких стали сотні тисяч невинних людей. «Чистки» були спрямовані насамперед проти інтелектуальної та політичної еліти України. На початку 30-х років із 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців - 62. Після того як у серпні 1937 р. до України прибули сталінські емісари - В. Молотов, М. Єжов, М. Хрущов, до червня 1938 р. було страчено 17 українських наркомів і майже усіх членів політбюро ЦК КП(б) У (10 з 11) та кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б) У (4 з 5). Репресій зазнали близько 37% членів КП(б) У, тобто близько 170 тис. чоловік. У другій половині 30-х років органи НКВС фактично вийшли з-під контролю уряду й вищих партійних органів, підпорядковуючись особисто Сталіну.

4. Кодифікація законодавства УСРР.

Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив потребу в правовому регулюванні нових суспільних відносин. Правовий нігілізм перших післяреволюційних років змінився бурхливим розвитком законодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватногосподарську діяльність. Водночас у новостворюваному радянському законодавстві виявилося чимало суттєвих суперечностей і прогалин. Раднарком УРСР у своїй постанові від 10 травня 1921 р. доручив Наркомюстові вжити заходів щодо систематизації діючих правових актів. Незаперечним був також і вплив зовнішньополітичного фактора - спроби радянських республік увійти у світове співтовариство, яка пов'язувалась з Генуезькою конференцією (1922 p.). Кодифікація мала наблизити радянське законодавство до європейської системи права.

Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була рецепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше - і законодавства союзного. Водночас тоді ще враховувалися деякі специфічні відмінності розвитку України. Подеколи процес української кодифікації випереджав російську і відбувався незалежно від загальносоюзного.

Проект цивільного процесуального кодексу Україні 1922 р. став підґрунтям аналогічного Кодексу РСФРР.

Кодекс складався з чотирьох частин і містив 435 статей. Він мав урегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями поміж собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів.

Перший розділ «Загальна частина» містив основні засади кодексу, а також положення про суб'єкти й об'єкти цивільного права, угоди, позовну давність. У другому розділі «Речове право» містилися норми, які врегульовували право власності, право забудови, право застави майна. Кодекс розрізняв три види власності: державну, кооперативну та приватну (ст. 52). Затверджувалося виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об'єкти державної власності повністю виключалися з цивільного обороту (ст. ст. 20-23). Розділ «Зобов'язальне право» містив норми про зобов'язання з договорів та інших, зазначених у законі, підстав, у тому числі - через безпідставне збагачення й завдання шкоди іншій особі.

Розділ «Спадкове право» допускав спадкування згідно із законом і заповітом у межах загальної вартості спадщини не більш як 10 тис. золотих карбованців, за винятком боргів спадкодавця. Якщо ж вартість спадкового майна була більшою, то поділ або ліквідація перевищуваної частки спадщини здійснювалися на користь держави.

Земельний кодекс 1922 р. складався з основних засад і чотирьох частин: І. Про трудове землекористування; II. Про міські землі; III. Про державне земельне майно; IV. Про переселення. Базуючись на аналогічному кодексі РСФРР, він містив і ряд відмінностей, пов'язаних з існуванням в Україні комнезамів, умовами класової боротьби на селі, специфікою місцевого землевпорядного процесу. Кодекс проголошував скасування «назавжди» приватної власності на землю, надра, води, на ліси й перехід їх у власність робітничо-селянської держави. Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі заборонялися, а особи, винні у порушенні цієї заборони, «окрім покарання кримінальним порядком» позбавлялися землі.

Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалося: а) трудовим хліборобам та їх об'єднанням; б) міським селищам; в) державним установам і підприємствам. Перевага надавалася колективним формам землекористування: земельним громадам, сільськогосподарським комунам, артілям, добровільним об'єднанням дворів.

Після прийняття у 1928 р. загальносоюзних основ землекористування і землевпорядження і завершення на початку 30-х років суцільної колективізації на селі Земельний кодекс у більшій частині втратив своє значення.

Кодекс законів про працю 1922 р. був створений відповідно до Кодексу законів про працю РСФРР. Він складався з 17 розділів, у яких детально регулювалися трудові відносини, організація праці, її оплата й охорона в умовах нової економічної політики. У загальній частині наголошувалося, що норми кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом. Вони є обов'язковими для усіх підприємств, установ і господарств (державних, громадських та приватних), а також усіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду. Договори й угоди про працю, які погіршували умови праці порівняно з нормами кодексу, вважалися недійсними.

Зберігалася норма від часів воєнного комунізму норму, яка дозволяла уряду або органам, ним уповноваженим, залучати громадян до трудової повинності у виняткових випадках (стихійне лихо, нестача робочої сили для виконання найважливіших державних завдань). Не підлягали залученню до трудової повинності особи, молодші 18 років, чоловіки старші 45, а жінки - 40 років, тимчасово непрацездатні особи, вагітні жінки, інваліди тощо.

Установлювався 8-годин-ний робочий день. Для осіб віком від 16 до 18 років, для осіб розумової й конторської праці і тих, хто працював на підземних роботах, тривалість робочого часу не могла перевищувати 6 годин. Для осіб з особливо тяжкими та шкідливими для здоров'я умовами праці встановлювався скорочений робочий день. Понаднормова робота, як правило, не допускалася. Одинадцятий розділ врегульовував надання всім працівникам щотижневого відпочинку не менш як 42 години. Дні такого відпочинку могли призначатися місцевими відділами праці за узгодженістю з профспілками як по неділях, так і в інші дні тижня, зважаючи на національно-релігійний склад працівників.

Проте кодекс містив чимало ідеологічних положень. Так, органи освіти, наукові й культурно-просвітні заклади вважалися «знаряддям» диктатури пролетаріату у справі ліквідації класового суспільства і створення нового соціалістичного суспільства.

Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926 р. мав п'ять відділів: І. Про сім'ю. II. Про опіку та піклування. III. Про шлюб. IV. Про зміну громадянами прізвищ та імен. V. Визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Уперше законодавчо встановлювався інститут усиновлення (удочеріння). Порівняно з аналогічним російським кодексом, який легалізував фактичний шлюб, Кодекс УСРР визнавав тільки державну реєстрацію шлюбу. Не спричиняло правових наслідків також і «вчинення релігійного обряду» укладення шлюбу. Передбачаючи можливість визнання шлюбу недійсним, кодекс захищав майнові та аліментні права осіб, які перебували у фактичних шлюбних стосунках.

Кримінальний кодекс 1922 р. був розроблений на основі Кримінального кодексу РСФРР. КК УСРР 1922 р. складався з двох частин - Загальної (5 глав) і Особливої (8 глав), що містили 227 статей. У Загальній частині встановлювалося завдання Кримінального кодексу: правовий захист держави від злочинів і від суспільно небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального захисту (ст. 5).

Метою покарання та інших «заходів соціального захисту» було: а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку нестійких елементів суспільства; б) пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів (ст. 8). Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі соціалістичної правосвідомості, «Керівних начал» і статей кодексу. Зазначалося, що кримінальна відповідальність особи настає лише за наявності вини, котра мала дві форми - умисел і необережність. Проте припускалась можливість визнання злочином певного діяння, не передбаченого кримінальним законом, чим, власне, закріплювався інститут аналогії.

Міра покарання визначалася залежно від ступеня і характеру небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину. Крім того, суд мав враховувати: а) чи спрямовувався злочин на поновлення влади буржуазії; б) чи спрямовувався злочин проти держави або окремої особи; в) чи було скоєно злочин у стані голоду та нужденності; г) чи скоєно злочин із корисних мотивів (ст. 25) тощо. За цими критеріями злочини, скоєні представниками «нетрудових класів», вважалися суспільно небезпечними, що було достатньою підставою для застосування жорсткіших санкцій.

Поряд з учиненням злочину підставою кримінальної відповідальності могла бути власне «соціальна небезпечність особи», пов'язана або з її минулою злочинною діяльністю, або з наявністю зв'язків із злочинним середовищем. Відповідно до ст. 49 соціально небезпечні особи позбавлялися права перебувати в певних місцевостях УСРР строком на 3 роки. Уперше в кодексі були визначені норми про крайню необхідність, давність, сукупність злочинів, зарахування у строк позбавлення волі попереднього ув'язнення та ін.

До видів покарання та «засобів соціального захисту» належали: вигнання за межі УСРР, позбавлення волі (на термін від 6 місяців до 10 років), умовне засудження, штраф, конфіскація майна (повністю або частково), громадський осуд, звільнення з посади та ін. Зазначалося, що в справах, які розглядалися революційними трибуналами, за передбаченими статтями кодексу 36 складами злочину могла застосовуватися смертна кара у вигляді розстрілу. Винятки становили особи, що не досягай 18 років, вагітні жінки та випадки, коли з часу вчинення злочину минуло п'ять років.

В Особливій частині визначалися види злочинів, їх склади і санкції. Серед них - державні, які поділялися на контрреволюційні й проти порядку управління; посадові; порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров'я, суспільної безпеки та громадського порядку. На відміну від КК РСФРР Особлива частина КК УСРР містила додатково 11 статей і встановлювала суворішу відповідальність за деякі види злочинів (наприклад, за порушення законодавства про відокремлення церкви від держави і школи від церкви та ін.).