Внутрішні та зовнішні фактори розпаду Югославії

Размещено на http://www.allbest.ru

Внутрішні та зовнішні фактори розпаду Югославії

ДзюбаТ.З.

Теоретична актуальність визначається необхідністю обґрунтування та опису наукової склацової факторів, які вплинули на розпад Югославії та ситуацію в регіоні в цілому.

Практична значущість дослідження ґрунтується на її інформаційному застосуванні. Використовуючи данні роботи, досить чітко можна зобразити та донести до спільноти значущість проблемного питання.

Заголом, виділяють такі завдання:

Дослідження основних внутрішньополітичних процесів в Югославії на початку 90-х pp. XX ст.

Визначення ролі зовнішнього фактору у розпаді Югославії

Балкани здавна були місцем переплетення небезпечних і насильницьких конфліктів вже в силу того, що цей регіон формується як особлива контактна зона, простір, де на перетині трансконтинентальних комунікацій увійшли в пряме зіткнення регіональні системи Близького Сходу, Євразії та Європи, де вступили в сполучення релігійні системи ісламу і християнства, православ'я і католицизму.

Формування державності на пост - югославском просторі обумовлена комбінацією внутрішніх і зовнішніх факторів. Основними внутрішніми факторами, на які б хотілось звернути увагу є:

дроблення суверенітету, відцентралізація політичної влади. У Боснії, Македонії, Сербії все більшими правами користуються національні меншини;

робиться акцент на домінуючу частку етносу в структурі країни;

погіршення загальних економічних показників;

міжетнічні конфлікти; ідеологія на якій базувалась політична влада в державі зазнала краху.

Процес «роз'єднання» Югославії був зумовлений об'єктивними причинами розвитку загальної державності: в країні не відбулося кристалізації ідеї югославського національної держави, тому що не забезпечено збіг політичної та культурної ідентичності населення даної території, не були проголошені серйозні символічні й емоційні зобов'язання по відношенню до його центру. Іншими словами, союз спільної держави і культури народів, не склався [1,с.84].

Крім того, в Югославії не було державотворчого народу, тобт ідентифікаційної основи спільної держави. За даними перепису 1981 р. Серби становили 36% населення, хорвати 20%, словенці 8%, боснійські мусульмани 8%, албанці 8%, македонці 6%, чорногорці 3%, угорці 2%. Лінгвістична єдність теж було сумнівним: македонська, словенська та сербо - хорватська (кирилиця і латиниця) мови були визнані офіційними і рівноправними. На територіях проживання національних меншин рівноправними визнавалися їх національні мови (викладання в школах і університетах, судочинство, діловодства, ЗМІ і т.д.).

Неминучість трансформації політичної рамки соціалістичної Югославії була так само зумовлена замкнутою економічною системою, що склалася в роки «самоуправлінського соціалізму» в республіках. Нерівномірністю економічного розвитку країн (економічно розвинені - Словенія, Хорватія, середні - Сербія і слаборозвинені республіки - Боснія і Герцоговина, Македонія та Чорногорія) призвела до погіршення відносин в середині Югославії між самими республіками. Лібералізацією економіки, ліквідувала, фактично єдиний економічний простір країни, і демократизацією політичного режиму, яка позбавила СФРЮ централізованого політичного керівництва, перетворивши його в механічне об'єднання республіканських і крайових партій. Смерть харизматичного лідера і засновника спільної держави Б. Тіто в 1980 р. і створення колективної президії СФРЮ стали каталізатором процесу дезінтеграції політичного простору Югославії, що закінчився крахом цієї держави. Слабкість політичного центру є однією з причин відновлення старих релігійних, етнічних і територіальних конфліктів.

Балканська криза стала результатом очевидних подій: Югославія не була складовою домінуючої системи; нею керував недемократичний режим на чолі з С. Мілошевичем; вона переживала період гострої внутрішньої нестабільності, у протистояння було втягнуто багато учасників і на карту були поставлені різні інтереси (з боку Сербії та Чорногорії - збереження територіальної цілісності, недопущення створення прецеденту; з боку колишніх республік СФРЮ - здобуття незалежності) [2,с.37].

В основі державної політики стояла ідеологія, а не національна єдність. Це унеможливлювало довгострокове існування держави в тогочасних кордонах та з низкою внутрішньодержавних суперечностей та тенденцій. Головна ідея «робочого самоуправління» провалилась. Вона формально признавала наявність громадянських свобод, але користуватись ними можна було тільки в інтересах соціалістичної системи, яка на початку 90-х років зазнала краху. Проводилась політика «трьох Д»: децентралізація, де бюрократизація, демократизація. Ще однією особливістю політичного існування було протистояння Сталіну. Тому, з смертю самого ідеолога та розпадом центру соціалістичного табору, в державі постала проблема в політичній ідентифікації.

На даний час у світі є кілька підходів до розгляду джерел виникнення югославської та боснійської кризи. Відповідно до першого з них, найбільша, якщо не вся відповідальність за події що відбувались покладається на Республіку Сербія чи «сербський народ», які, нібито, здійснили, агресію протии Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини. Мотиви для такого роду оцінок знаходяться або у політиці сербського керівництва, або в «агресивному поводженні» сербського народу, в його прагненні зберегти колишній суспільний лад і встановити свою гегемонію на всій югославської території.

Крах режиму, а разом з ним і федерації, був обумовлений де персоніфікацією федеральної влади, що стало непереборною перешкодою для реформування системи. Тривала відсутність в керівництві країни лідера, прагматичного і сильного політика визначило процеси сувере- нізації республік. Слабкість політичного центру - одна з причин відновлення старих релігійних, етнічних та регіональних протиріч.

Система багатонаціональних колективних федеральних президіу- мов не сприяла стабілізації, розщепленої самоврядуванням, політичної системи і, практично, не працювала. Ерозія легітимності режиму була природним наслідком економічних лих і паралічу політичної влади. Критична стадія наступила в 1989 - 1990 pp., коли і відбулась ескалація військового конфлікту [5,с. 173].

В результаті втілення в життя «югославської» теорії політичного правління сформувався новий механізм управління, для якого була характерна множинність центрів прийняття рішень. Самостійність цих центрів не обмежилася рамками їх компетенції, а вийшла на загальнодержавний рівень, що визначило дестабілізацію суспільно - політичної, економічної та конституційної систем. Історичні та етно - політичні протиріччя в такій ситуації стали каталізаторами конфліктів між партійними республіканськими і федеральними елітами з питань повноважень та пріоритетності функцій.

Для федеративної, полі етнічної держави сильна влада необхідна не тільки для успішного проведення економічних реформ, але і як політичний фактор, стримуючий відцентрові тенденції, неминучі в умовах політичної та економічної дезінтеграції. В югославському варіанті тільки держава могла стати інтегруючою силою, інститутом, здатним здійснити модернізаційні перетворення. Однак політичному режиму не вдалося знайти компроміс між принципом прямої демократії (спроба забезпечити участь всього народу в формуванні громадської волі через делегатську систему) і представницької - обрання свого депутата. До того ж законодавча влада в соціалістичний період розглядалася як непрофесійна, і перебувала в аморфному стані[8,с.71].

Сумарний підсумок - кризові явища в економіці, зростання соціально-політичної напруги, страйки, етнополітичні конфлікти, посилення конфронтаційних течій в компартії і федеральному уряді, політична поляризація югославського суспільства і деформація федеративної моделі. Спроба поєднати соціалізм, демократію і ринок не вдалася.

Прагнення врівноважити вплив і інтереси різних етнічних спільнот вело до послаблення політичного центру влади і зміцненню громадянського суспільства не в федерації в цілому, а виключно на республіканському рівні. Поступово єдиний державний інтерес, що складався з інтересів окремих націй, поступився місцем національним інтересам окремих республік. Головні причини розпаду і кривавих громадянських воєн лежать саме в характері політичного режиму і трансформаційних пріоритетах [6,с.49].

Модель державного устрою працювала успішно, поки існували чотири умови:

Перша: авторитетний арбітр, який виносив остаточний вердикт у спорах між національними елітами і федерацією.

Друга: зростаюче виробництво, громадське і приватне споживання до початку 80-х років знімало багато політичних питання і приглушувало національні амбіції. розпад югославія державність

Третя: порівняно високий рівень легітимності режиму, в відміну від інших країн Східної і Південно-Східної Європи. Легітимність базувалася на міфі національного та героїчного походження режиму, успішного протистояння Сталіну, порівняній ліберальності, «самоврядуванню», як саму життєздатну систему соціалізму, і шановану роль Б. Тіто на міжнародній арені.

Четверта: зовнішній чинник.

Оскільки комунізм претендував в Югославії претендував на роль універсальної доктрини, то пустота, яка сформувалась після відмови від нього швидко заповнилась націоналізмом, в якому характерним було не боротьба за свої права, а зневага чужого права на збереження національного та громадянського достоїнства.

Характерною рисою пожвавлення націоналізму в Югославії являлась активізація церковних кругів. В результаті чого виникли такі явища як «панісламізм» в Боснії і Герцоговині, «клеро націоналізм» в Словенії і Хорватії. Наприклад, найшов своє призначення старий лозунг «Хорвати вже 300 років католицький народ, і можуть існувати тільки опираючись на церкву і націоналізм».

Югославська криза вибухнула в момент, коли система міжнародних відносин переживала глибокі зміни. З розпадом CPCP і ОВД відбулись слідуючі зміни:

зникла біполярна система;

змінилося становище СІЛА;

зросла роль об'єднаної Німеччини;

прискорилися процеси інтеграції в рамках ЄС;

змінюється і роль НБСЄ, OOH і НАТО.

Колишній поділ Європейського континенту на Схід і Захід поступається місцем новому у складі Центральної, Східної і Південно-Східної Європи. При чому в кожному з цих регіонів існують свої міжнаціональні проблеми. Ці проблеми не зникали ніколи, але сааме вибухнули з новою силою, хвиля терористичних актів, гасел різних країв і областей до незалежності підштовхнули практично всю Європу до прірви не світової, але європейської війни точно[3,с.43].

Наявність на території Югославії хронічного конфлікту та високого рівня насильства протягом усього перебігу кризи, а також зацікавленість кризою з боку провідних держав Заходу та міжнародних організацій, обумовлює інтернаціоналізацію кризи та втручання міжнародного співтовариства. З боку міжнародного співтовариства - врегулювання кризи, забезпечення миру та стабільності в регіоні, з боку СІЛА - можливість впливати на політику в регіоні.

Через слабкість OOH та ОБСЄ, які покликані вирішувати проблеми як глобальної, так і регіональної безпеки, відбувається докорінна трансформація політики і структур Альянсу відповідно до глобальних змін політичного та військового середовища Європи і нового характеру загроз безпеці. НАТО починає активно реагувати на нові завдання безпеки та керувати операціями щодо врегулювання кризових ситуацій на Балканах поза межами євроатлантичної зони. (При цьому виходячи поза рамки статті 5 Вашингтонського договору).

Прийнята ще 24 жовтня 1970 р. Генеральною Асамблеєю OOH «Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй» підсумувала всі основні положення про самовизначення, розроблені до цього часу в інших документах ООН. У Декларації наголошувалося, що твердження права на самовизначення не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які б вели до розчленування, часткового або повного руйнування територіальної цілісності, або політичної єдності суверенних і незалежних держав, що дотримуються у своїх діях принципу рівноправності, поваги і самовизначення народів. Таким чином, було визнано, що правом на «зовнішнє» самовизначення може скористатися частина населення незалежної країни лише при неможливості здійснення «внутрішнього самовизначення», тобто участі в управлінні державою, дотримання прав національних меншин та різних етнічних груп.

У європейській практиці основним документом став підписаний у 1975 р. Заключний акт ОБСЄ. У Гельсінському акті були згадані обидва основних принципи - принцип «непорушності кордонів», тобто неприпустимість насильницького порушення європейських кордонів, і «право націй на самовизначення», однак у наступних документах все більшу увагу приділялося першому з них, який стосувався саме непорушності існуючих кордонів [4,с.31].

Ситуація навколо Югославії та Боснії і Герцеговини показала, що після «холодної війни» базові принципи міжнародного права зазнали значних змін. Три потужних удари в період 1990- 1991 pp. зруйнували принцип непорушності кордонів в Європі. По-перше: Верховна Рада РФ проголосила декларацію про суверенітет Російської Федерації, що в кінцевому рахунку призвело до «параду суверенітетів» та розпаду CPCP Потім, Бундестаг ФРН, за згоди CPCP та США, проголосив про приєднання другої німецького держави НДР - чим була зроблена вирішальна поступка принципом національного самовизначення. У подальшому - Бонн визнав суверенітет двох частин Югославської федерації -

Словенії і Хорватії, а згодом і Боснії і Герцеговини, що поклало початок розпаду країни на шість нових незалежних державних утворень.

Перехід від домінування принципу державної цілісності до принципу національного самовизначення призвели до перегляду політичної карти Європи[10,с.68].

Можна стверджувати що початок югославської кризи 1990-1995 рр. походить своїм корінням саме у завершення «холодної війни». Коріння конфлікту можна розділити на кілька груп факторів. Перша група полягала в наступному: крах соціалістичного табору, розпад Варшавського договору, початок процесу розпаду СРСР, об'єднання ФРН та НДР змінили баланс сил у Європі. Югославська федерація втратила свою геополітичну роль бар'єру між НАТО та ОВД та третьої сили, яка розділяла собою ворогуючі табори. У свій час існування Югославії підтримували як СРСР, так і країни НАТО, які вбачали в ній фактор стабільності. їй надавали фінансову допомогу як СРСР і його союзники, так і США з країнами Заходу. Проте, після руйнування соціалістичного табору країни Заходу та США втратили інтерес до існування великої федеративної держави на заході Балкан. Активно ідею про розпад Югославської федерації почала лобіювати Федеративна Республіка Німеччина, яка намагалася довести свою могутність та вплив на міжнародну ситуацію. Інші країни Заходу почали висувати фінансові претензії до Югославії та вимагати сплати боргів, які зробили уряди Югославії за часів И. Тіто. Югославія втратила головного союзника - СРСР і тепер не могла використовувати протиріччя між ним та США. Другим фактором початку збройних конфліктів на території колишньої Югославії було те, що закінчення «холодної війни» поклало початок ліквідації комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі, а також самому СРСР - головній цитаделі соціалізму в Європі та світі. Криза світової соціалістичної системи проявилася в усіх країнах, що належали до соціалістичного табору. Політична та економічна криза швидко переросла в його крах. Для югославської федерації криза «світової соціалістичної системи»призвела до краху політики «Братерства та єдності» яку проводив Союз комуністів Югославії з 1945 року, започатковану И. Тіто. Посилення міжнаціональних протиріч всередині країни викликали розпад СКЮ та втрату його уламками влади у республіках після виборів 1990 року [7,с.74].

Навесні 1992 р. з конфлікту між мусульманами і сербами в Сараєво по всій країні почалися безладні зіткнення між сербами, хорватами та мусульманами - «війна всіх проти всіх». Уряд Сербії став надавати допомогу боснійським сербам. Сербію і Чорногорію звинуватили у втручанні в справи Боснії і Герцеговини. ЗО травня 1992 Рада безпеки OOH ухвалила рішення ввести проти Сербії і Чорногорії економічні санкції, які однак дотримувалися не всіма державами. При цьому, незважаючи на введене в 1991 р. ембарго OOH на поставки зброї воюючим сторонам, вони мали можливість отримувати озброєння.

Відносини між хорватами і сербами в Боснії і Герцеговині були гірше, ніж між хорватами та мусульманами. Хоча Сербія і Хорватія були готові розділити Боснію і Герцеговину між собою, боснійські хорвати за підтримки уряду Хорватії були згодні на союз з мусульманами заради того, щоб не допустити перемоги боснійських сербів. До союзу з хорватами мусульман підштовхували і західні країни.

Громадянська війна в Боснії носила вкрай запеклий характер. Серби, хорвати і мусульмани практикували етнічні чистки в районах проживання «ворожих» етнічних груп, які виливалися в масові вбивства мирного населення. Подібних злочинів Європа не бачила з часів нацизму.

Слід нагадати, що хоча в основу створення багатонаціональної південнослов'янської держави була покладена панславістська іредентистська ідея, але головним все-таки була геополітика - представлена імперіалістськими інтересами європейських держав, стурбованих балансом сил у регіоні і між собою. Ці держави створили після Першої світової війни державу південних слов'ян, а після Другої світової війни примирилися з соціалістичною Югославією, створивши з неї, використовуючи протиріччями між КПРС і СКЮ, фактично геополітичний буфер між Західним і Східним блоками в Європі [9,с. 114].

Згідно такого род твердженнями, логіка міжнародної політики полягала в тому,що поки світ ділиться на демократичні та недемократичні простори. Розвинені демократії вправі триматив руках палицю, щоб наводити порядок в строю «бажаючих» бути зарахованими до числа демократій. Проте реальність набагато прозаїчніша і грубіша: пост- югославський простір став ареною боротьби за геополітичне і глобальнее лідерство під приводом боротьби за демократію.

Також, хотів би зазначити на плані щодо майбутнього Югославій після смерті Б. Тіто, який був окреслений 36. Бжезинським. У ньому головним було не допустити зближення Югославії і, перш за все, Сербії, з СРСР і ліквідувати комуністичний режим. Мабуть, СІЛА побоювалися, що після відходу вождя в країні можуть відбутися зміни, які завдадуть шкоди інтересам США [37].

Для запобігання такого розвитку 36. Бжезинський пропонував наступні заходи:

постійно вказувати на сталінські тенденції в радянській політиці, що має залякувати югославських комуністів;

надавати підтримку югославським опозиціонерам і дисидентам, якщо вони мають антикомуністичну орієнтацію;

допомагати тим центристським силам в Югославії, які готові дати відсіч СРСР;

допомагати націонал - сепаратистським силам, так як вони є природними ворогами комунізму як ідеології;

посилити вплив західної культури - фільмів, книг, музики;

в рамках економічної політики по відношенню до Югославії посилити вплив споживацької ідеології;

збільшувати кількість боргів Югославії країнам Заходу, щоб мати важіль впливу на неї;

використовувати югославів, які повернулися на батьківщину з роботи з інших країн як свідомих чи несвідомих пропагандистів американського і західного способу життя;

підривати Рух неприєднання.

Як можна побачити з вищезазначеного, зовнішній фактор у Югославській кризі відіграв чи то не найголовнішу роль. Оскільки зміна геополітичного становища в світі, юридичне підґрунтя відповідно до міжнародного права, та власні інтереси «великих держав» викликали націоналістичні ідею в середині країни що призвело до військової кризи та кровопролитної війни в регіоні.

Список використаних джерел

Collet A. Les Balkans, teatre de guerre. Defence nationale. 1999. - №10. -Р.81-89

Garde P. Vie et mort de la Yougoslavie. - Fayard: Paris, 1992. - P. 31-42

3.Silber L., Little A. The Deathof Yugoslavia. New-York.1996. - P. 40-45

Ulman R. The Wars in Yugoslavia and the International System after Cold War.// The World and Yugoslavia's Wars. New-York, 1996. P. 20-40

Аблазова JI.С. «Мировое сообщество и интернационализация Югославского кризисна» // Югославия в огне. С. 168-180.

Арбатова Н.К. «Уроки Югославии для России и Запада» // Мировая экономика и международные отношения. 1995 №2. С.45-57.

Брагін Ю. «Розпад Югославії: Передумови трагедії» // Міжнародне життя. 1995. №4-5. С. 74-78.

Романенко С.А. «Югославия: История возникновения, распад, образование независимых государств: Национальное самоопределение народов Центральной и Юго-Восточной Европы вХ1Х-ХХ вв.» // М., 2000. С. 70-78

Романенко С. А. «Распад СФРЮ, государства-наследники и вооруженные конфликты 1990-х годов.» // Юго-Восточная Европа в эпоху кардинальных перемен. Под ред. Язьковой А.А. М., 2007. С. 110-123

Ю.Самуйлов С. М. Межнациональные кризисы в Европе: содержание, роль Запада и политика России (цивилизационный подход). - М., 1994. С 67-75

Размещено на Allbest.ru