Дмитро Іванович Яворницький

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дмитро Іванович Яворницький

яворницький український козацтво етнограф

В родині сільського диякона с. Соснівки Харківського повіту 7 листопада 1885 року народився Дмитро Іванович Яворницький. Початкову освіту він здобув удома. Перші юнацькі враження виявились незабутніми. Так, читання «Тараса Бульби» Гоголя, за виразом самого хлопця, «кинуло» в його «серце ціле полум'я страсті» до героїв книги, до всього, що було пов'язане з Запорізькою Січчю.

Після опанування «домашньої науки» юнак поїхав до Харкова здобувати середню освіту.

Під час навчання в школі з ним трапився прикрий випадок, про який він потім з досадою згадуватиме не один раз. На більшості праць, опублікованих Дмитром Івановичем, стоїть прізвище Еварницький (до 1917 р.). З цього приводу він якось написав: «Дід і батько мій писалися Яворницький, а мені у школі якийсь дурень причепив букву «Е» і вийшов я Еварницький, а воно на ділі «явор», дерево таке, що здається на клена, тільки лист зеленіший, з зубцями на кінцях і більше від листа клена».

Закінчивши повітову школу в 1874 році, Яворницький три роки провчився в Харківській духовній семінарії. Проте, не довчившись двох останніх богословських класів, він успішно склав іспити на історико-філологічний факультет Харківського університету. Будучи студентом вищого закладу, молодий дослідник відразу включився в кипучий науковий пошук: почав збирати і вивчати спеціальну літературу, опрацьовувати джерела з історії запорізьких козаків. У 1881 році Яворницький з успіхом закінчив університет і одержав можливість залишитись у ньому для підготовки до викладацької роботи на кафедрі російської історії. Але його жагуче бажання дослідити і висвітлити на сторінках своїх праць запорізьку давнину не обминули складні наслідки. Перші ж публікації Дмитра Івановича з цієї проблематики викликали різке невдоволення консервативно настроєних істориків і безпосереднього керівництва, привернули особливу увагу царських сановників. У зв'язку з цим його було проголошено «сепаратистом» І позбавлено права викладати в університеті. Як до цього поставився сам Д. І. Яворницький, видно з його листа до вчителя Полтавської гімназії Г. І. Маркевича від 4 жовтня 1884 року: «Якби Ви знали, як я люблю своє Запоріжжя і його сердешних сіромах?! Все готовий залишити, з усім готовий розлучитися, лише б тільки одна моя нога могла стояти на священній для мене землі! До речі, це так. Але що ж з того? Невже я сепаратист? І не думав і не думаю бути сепаратистом».

У 1885 році через обставини, що склалися в університеті, без будь-яких матеріальних засобів до існування Дмитро Іванович був змушений залишити Харків і переїхати до Петербурга, щоб читати там у гімназії та на педагогічних курсах лекції з історії. Фізичні й розумові перевантаження, нестатки, сімейні ускладнення привели до того, що в 28 років він майже весь став сивим. У Петербурзі царські органи влади продовжували переслідувати його за роботу по вивченню й пропаганді історії українського народу. Незважаючи на все це, вчений, як і раніше, кожного літа виїжджав на Запоріжжя і проводив там археологічні розкопки. У 1892 році Яворницького об'явили політично неблагонадійним і вислали до Ташкента без права займатися викладацькою діяльністю. Але і в Середній Азії він не припиняв дослідницької роботи. Про це свідчить вихід у світ його праці «Путівник по Середній Азії в археологічному та історичному відношенні від Баку до Ташкента» (1893).

Три роки він провів у Середній Азії у засланні та один рік у Варшаві. Лише в 1897 році Яворницькому нарешті знову вдалося зайнятися наукою. На цей раз він одержав посаду приват-доцента в Московському університеті на кафедрі історії Росії. Тут Дмитро Іванович читав лекції з історії українського козацтва, розповідав про археологічні експедиції на Запоріжжя. Але й у Московському університеті складались не дуже сприятливі умови для наукової роботи: позначилось негативне ставлення до його предмета реакційне настроєної професури. Тому захист магістерської дисертації, який він запланував, було вирішено проводити в Казанському університеті (1901). На захист вчений представив виправлений і допрацьований перший том «Історії запорізьких козаків», який вийшов у Москві в 1900 році другим виданням (перше здійснене в 1892 році у Петербурзі). При обговоренні дисертації не обійшлося без гострої, часом упередженої полеміки, з якої Дмитро Іванович вийшов переможцем. Більшістю голосів йому присудили наукове звання магістра російської історії.

Приблизно в ті роки він часто їздив по різних містах (Петербург, Катеринослав, Чернігів, Феодосія, Бердянськ та інші), де виступав з публічними лекціями з улюбленої теми. В них нерідко критикувалася антинародна політика царського уряду.

Популярність вченого поступово зростала. Цьому багато в чому сприяла його ґрунтовна обізнаність з першоджерелами, їх глибокий і вдумливий аналіз. У пошуках усе нових і нових фактів та даних з історії Запорізької Січі він відважився відвідати навіть далекі сховища документів у Персії, Палестині, Туреччині, Польщі. Добре вивчив фонди архівів Москви, Києва, Соловецького монастиря і т.д.

Мабуть, враховуючи все це, земська управа і наукове товариство Катеринослава запросили Д. І. Яворницького на посаду директора крайового історичного музею, що мав офіційну назву Музею старожитностей Катеринославської губернії (1905). Залишити роботу в Московському університеті примусило і вкрай погане матеріальне становище. «Я, як і раніше, - писав він в одному з листів до художника І. Ю. Рєпіна, - злидняк».

Для музею, який став для вченого ніби рідним домом, Яворницький зробив дуже багато. Значну кількість експонатів директор придбав на власні кошти. Серед них - козацький і селянський одяг, зброя, давні рукописи, монети, цінні художні полотна тощо. На той час запорізька тематика в музеї була представлена найбагатшою в країні й за її межами. Всього Яворницькому пощастило зібрати понад 75 тисяч експонатів. Деякі з них зараз становлять унікальні колекції. Коли в 1927 році музей відвідав народний комісар освіти УРСР М.О. Скрипник, він залишив у книзі для відвідувачів такий характерний запис:»… Оглянув Крайовий музей і заслухав пояснення його фундатора проф. Яворницького. Один з найліпших музеїв України. Сила зразків запорізької старовини; безліч любові і праці вкладено в нього».

Протягом життя Д. І. Яворницький написав близько 150 праць. Не всі вони витримали випробування часом. Найголовнішими з них є вже згадувана «Історія запорізьких козаків» (1892-1897), «Вольності запорізьких козаків» (1898), «Число і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запоріжжя» (1884), «Іван Дмитрович Сірко - славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків» (1894) та інші. Зібравши численний фольклорний, етнографічний і лексикографічний матеріал, він підготував і опублікував розвідки: «Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу» (1888), «Малоросійські народні пісні, зібрані в 1878-1905 рр.» (1906) та інші. В них автор яскраво зобразив життя запорізьких козаків, відзначив фізико-географічні умови краю, встановив місце розташування та кордони всіх Січей, навіть описав козацькі поштові зв'язки та письмо. Крім того, Яворницький показав роль і участь запорожців у військових подіях, їх взаємовідносини з сусідами, визначив керівну роль Богдана Хмельницького та інших представників старшини, висвітлив політику царського уряду щодо населення Січі. В його працях містяться також важливі матеріали з історичної топографії та етнографії Запоріжжя, що високо оцінив І. Я. Франко.

Дмитро Іванович був відомий також як письменник. У 1907 році побачив світ написаний ним роман «За чужий гріх», а у 1910 році - збірка поезій «Вечірні зорі». В них автор прагнув показати картини життя різних верств суспільства XIX - початку XX століття, змалювати тяжке становище народних мас. У повісті «Де люди - там і лихо» він відверто виступає проти політики царизму в робочому і селянському питаннях, гостро засуджує жорстокість сановників у роки першої російської революції.

Велике значення і сьогодні мають записані ним історичні пісні й думи українського народу. Окремі з них ми зараз знаємо лише завдяки Д. І. Яворницькому.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Яворницький не залишив керування історичним музеєм у Дніпропетровську і одночасно викладав в Інституті народної освіти (1920-1933), де продовжував розробляти історію Запорізької Січі, займався проблемами краєзнавства. У 1937 році Президія АН УРСР присудила йому вчений ступінь доктора історичних наук.

За значні досягнення в справі розвитку історичної науки на Україні в 1924 році Д. І. Яворницький був обраний членом-кореспондентом, а в 1929 році - академіком АН УРСР.

Помер вчений 5 серпня 1940 року у Дніпропетровську, де і був похований на міському кладовищі. Але в 1961 році його останки перенесено на територію Дніпропетровського історичного музею. Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР музеєві присвоєно ім'я Д. І. Яворницького. В наші дні оголошено збір коштів на спорудження пам'ятника визначному досліднику, якого А.В. Луначарський назвав людиною, «повною любові і знань».

Размещено на Allbest.ru