Руїна та ї наслідки для України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний економічний університет

Юридичний факультет

Кафедра ДІДУ

Реферат

Руїна та її наслідки для України

Виконала:

студентка групи ПР-11

Дунаєвська Д.О.

Перевірила:

доцент, кандидат історичних наук

Боднарчук Ю.Ю..

Тернопіль - 2013

Зміст

Вступ

1 . Причини Руїни. Початок Руїни. Перше гетьманування Ю. Хмельницького. Іван Виговський

2 . Друге гетьманування Ю. Хмельницького. Війна з Польщею та розкол України

3 .Правобережжя. Павло Тетеря та його пропольська політика. Петро Дорошенко та турецька альтернатива. Третє гетьманування Юрія Хмельницького

4 .Лівобережжя. Іван Брюховецький та Дем'ян Многогрішний. Проросійська орієнтація Івана Самойловича

5 . Наслідки Руїни

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Як відомо, "Руїна" - історіографічна назва занепаду Української козацької держави у другій половині ХVІІ ст. В історичну науку цей термін було запроваджено Миколою Костомаровим. Доба “Руїни” відзначається громадянською війною і інтервенцією сусідніх держав - Польщі, Московії, Туреччини, Кримського ханства.

Взагалі, Руїна - період історії України кінця 17 ст., що відзначився розпадом української державності та загальним занепадом, громадянською війною.

Деякі історики пов'язують її з правлінням трьох гетьманів - ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663-1687 та територіально - Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи - 1657 - 1687. Невчухала боротьба і на Запоріжжі, де боротьба за владу та протекторат над цими колись вільними землями була такою ж запеклою, як і на Гетьманщині.

Перiод братовбивчих вiйн i нескiнчених зрад, суспiльного розбрату та марнотрацтва усього, що було досягнуто за довгої та тяжкої боротьби пiд час повстання 1648 р та Визвольної вiйни українського народу пiд проводом Б Хмельницького. Деякi iсторики вважають, що саме в цей перiод своєї iсторiї Україна як держава втратила свою останню можливiсть об'єднати Право- та Лiвобережжя в одну сильну полiтично, культурно та економiчно незалежну країну Європи.

Докладне вивчення цієї історичної доби допомагає виявити механізми та засоби встановлення прямого імперського правління на теріторіях, що були приєднані не за допомогою прямих військових дій, а завдяки досягненням московітської дипломатії.

Ситуація за якої розпочалась доба руїни була додатково ускладнена суперництвом за гетьманство, що розпочалось після смерті Б.Хмельницького. Нестійкість становища гетьманів доби Руїни примушувала їх йти на політичні компроміси із вимушеними союзниками.

Смерть Б. Хмельницького ослабила підвалини української держави. Цим скористалася Росія, щоб посилити наступ на вольності українського народу, почастішали вторгнення в Україну польських військ, турків, кримських татар. Соціальні протиріччя та боротьба старшинських угруповань за владу загострились і переросли у справжню громадянську війну. Усе це вело до великих людських жертв, руйнування міст і сіл, запустіння цілих районів.

Козацька старшина, дбаючи насамперед про станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і рядових козаків, перетворити їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угруповань не гребували будь-якими засобам і, що особливо небезпечно для долі України, намагалися опертися на збройні сили інших держав. У зв'язку з цим українські гетьмани нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства.

Після смерті Б. Хмельницького гетьманом України обрали його сподвижника писаря Івана Виговського (1657-1659 pp.). Тим самим було перекреслено волю Хмельницького про передачу влади сину Юрію Хмельницькому. На відміну від свого попередника, який намагався утримати в Україні соціальну рівновагу, Виговський повністю став на бік старшини та шляхти і взяв курс на закріпачення селян.

руїна хмельницький виговський дорошенко

1. Причини Руїни

- Розкол серед старшини - правлячого прошарку українського суспільства

- Посилення антагонізму між різними станами українського населення

- Слабкість гетьманської влади, не здатною консолідувати народ -

- Боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої

Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з'ясовуючи причини Руїни, справедливо зазначає, що «небажання поступитися своїми вигодами задля блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різних угруповань і окремих осіб ще більш ускладнювали внутрішньополітичну ситуацію, провокували виступу» покозачених», створювали хаос і безлад, унеможливлювали хоча б короткострокову стабілізацію».

Можна виділити наступні характерні ознаки Руїни:

- Загострення соціальних конфліктів як слідства соціального егоїзму старшини, її зловживань, спроби реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не тільки селян, але і простих козаків -

- Початок громадянської війни, яка вела до розколу України за територіальною ознакою

- Зміцнення в свідомості політичної еліти небезпечну тенденцію до відмови від національної державної ідеї і висунення на перший план регіональних, а то і приватних політичних інтересів - згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономизма

- Звернення до урядів іноземних держав при вирішенні внутрішньополітичних проблем Україну, вміло гра на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях

- Жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. і т.д.). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмана (згадаємо 1668: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенків, Буд. Многогрішний), які ворогували між собою і в своїй політиці орієнтувалися на різні країни

- Поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорізької Січі.

Причини цієї трагедії були як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх слід віднести те, що українська земля на той час стала ареною боротьби геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої. Внутрішніми причинами були: розкол серед старшини - правлячої верстви українського суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ на основі розбудови української державності.

Основною передумовою Руїни, безперечно, стала смерть Богдана Хмельницького.

Смертельно хворий Богдан змусив старшинську раду обрати своїм наступником молодшого сина - Юрія Хмельницького. Після смерті Богдана в 1657 р. це рішення затвердила і козацька рада. Проте під тиском генерального писаря Івана Виговського, Юрій відмовляється від булави і відправляється довчатися до Київського колегіуму. Новим гетьманом України стає Виговський. Його було обрано на військовій раді у Корсуні 25 жовтня 1657 р. Новий гетьман активізує зовнішньополітичні зв'язки, зокрема, відновлює союзні стосунки з Кримським ханством, зі Швецією укладає союз оборонного значення та займає відверту пропольську орієнтацію. Останнє призводить до початку громадянської війни.

Проти Виговського виступили полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорізької Січі Яків Барабаш. Заручившись підтримкою татар, Виговський розправився з повстанцями. В червні 1658 р. війська Пушкаря були розбиті під Полтавою, самого полковника було страчено, а територія полтавського полку піддалася руйнуванням. Щоб довершити розгром опозиції, Виговський стратив частину повстанців, декількох полковників і 12 сотників, а частину полонених віддав татарам. Всього знищено було 50 тис. осіб. Союз з Кримським ханством і репресії негативно відобразилися на гетьманові, від нього відійшло багато однодумців. Але Виговський не відмовляється від союзу з Польщею і підписує з нею 16 вересня 1658 р. Гадяцький договір (трактат). Україна, зберігаючи повну автономію, входить до складу Речі Посполитої. Проте реально поляки не збиралися виконувати договір. Для них він був тільки приводом, щоб повернути України під свій контроль.

Угода в Гадячі призвела до інтервенції Московії. 150-тисячна російська армія рушила до України, але під Конотопом 29 червня 1659 р. була повністю розбита козацькою армією Виговського і найманими полками, що складалися з татар, сербів, німців, поляків, волохів. Конотопська катастрофа викликала справжній шок у Москві. Цар Олексій Михайлович Романов наказав готуватися до оборони Москви, а сам розробляв план евакуації. Але перемога під Конотопом зовсім не змінила ситуацію в Україні - громадянська війна не припиняється. Лівобережні полковники заявили про підтримку Москви, правобережні - перейшли у відкриту опозицію до гетьмана, підтримуючи Юрія Хмельницького, запорожці на чолі з Іваном Сірком почали похід на Крим. І. Виговський вирішує скликати раду. Але козаки не схотіли вислухати гетьмана, звинуватили його в ігноруванні інтересів козацької України. В результаті Виговський поспішно покинув Україну, а новим гетьманом повторно став Юрій Хмельницький.

Вирішивши укласти новий союз з Москвою, Юрій 27 жовтня 1659 р. підписує Переяславські статті. Їх було видано за батьківські Березневі, але зміст повністю перероблено. Згідно з новими статтями, автономія України обмежувалася - царські воєводи разом з гарнізонами розміщувалися в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Умані, Брацлаві; Київська митрополія підкорялася московському патріархату, гетьман не мав права призначати та зміщувати полковників, карати старшину, а також виступати в похід без царського дозволу, заборонялися відносини з іншими країнами, без дозволу царя українці навіть не могли переобрати гетьмана. Такі умови не могли не викликати глибокого розчарування і обурення, як серед старшини, особливо правобережної, так і серед рядового козацтва.

Тим часом, вирішивши помститися Польщі, Московія починає з нею війну. Проте терпить нищівну поразку. Ю. Хмельницький під тиском старшини йде на зближення з Польщею, підписуючи 18 жовтня 1660 р. Слободищенський трактат. Згідно з ним Україна знову повертається під юрисдикцію Речі Посполитої на правах автономії. Найтрагічнішим наслідком цього трактату став початок територіального розколу України: влада гетьмана розповсюджувалася тільки на Правобережжя, а на Лівобережжі починається боротьба за гетьманську булаву.

Таким чином, Україна втрачає свою територіальну цілісність і все більше втягується в громадянську війну. Починаючи з 1663 р., в Україні обирають двох гетьманів - правобережного і лівобережного. При цьому Правобережжя контролюється Польщею, а Лівобережжя відповідно - Москвою. Гетьманами Правобережжя у добу так званої Великої Руїни (1663-1686 рр.) були П. Тетеря (1663-1665 рр.), П. Дорошенко(1665-1676 рр.), Ю. Хмельницький (1677-1681 рр., 1685). Перший і останній стали слухняними маріонетками в руках Польщі. Тільки Петро Дорошенко поставив за мету об'єднати Україну і повернути незалежність. На жаль, здійснити цю мету без підтримки ззовні не вдалося, тому змушений був Дорошенко спиратися на допомогу Туреччини. Як наслідок розпочався конфлікт між гетьманом і запорожцями на чолі з І. Сірком, а також розгорнулася братовбивча громадянська війна. Ситуація ускладнювалася війною з Польщею. Все це приводить до розчарування народу, Правобережжя фактично перетворюється на пустелю (його грабують і поляки, і татари, і московські служилі люди, і турки). А Петро Дорошенко був змушений скласти булаву. Щодо гетьманів Лівобережжя, то ними були І. Брюховецький (1663-1668 рр.), Д. Многогрішний (1669-1672 рр.), І. Самойлович (1672-1687 рр.). Іван Брюховецький та Іван Самойлович піклувалися тільки про особисте збагачення, підписали відповідно Московські та Глухівські статті, які обмежуючі автономію України, що і викликало незадоволеність старшинської верхівки. Брюховецького було вбито на “чорній раді” (деякі історики вважають, що за цим стояв П. Дорошенко), а на Самойловича написали донос, за яким він був відправлений царем в заслання до Сибіру.

Що стосується гетьманування Дем'яна Многогрішного, то йому вдалося обмежити наступ Москви на автономію України, але він діяв рішуче, навіть інколи грубо, не підтримував старшину, чим нажив багато ворогів. Царський резидент організував змову старшини проти гетьмана, а після суду в Москві Многогрішного відправили у заслання до Сибіру.

2. Початок Руїни. Перше гетьманування Ю. Хмельницького. Іван Виговський

Ще за свого життя Б.Хмельницький мав наміри заснувати гетьманську династію. Тому коли він помер, питання про гетьманського наступника не виникало - козацька старшина, яка буквально боготворила Б.Хмельницького негайно вибрала гетьманом його 16-ти літнього сина Юрія Хмельницького (близько 1641 - 1685) , маючи надію що виховуючись коло батька, вінперейняв певні риси характеру та досвід.

Та цим надіямм не вдалося справдитись - Ю.Хмельницький виявився людиною нерішучою та слабохарактерною, а що найгірше, він легко піддавався впливу з боку козацької старшини. Пробувши гетьманом близько місяця він власноруч склав з себе повноваження.

Того ж 1657 року обрано наказним гетьманом, а згодом на Генеральній Раді, за участю, крім козаків ще й міщан та духовенства, 26 серпня у Корсуні затверджено гетьманом усієї України генерального писаря Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького Івана Виговського (рік нар. невід. - 1664). Вихідець з православної овруцької шляхти, навчався в Києво - Могилянській академії, працював у міському суді Луцька, потім при польському комісарі в Україні, брав участь у бойових діях у складі польської армії проти українського війська. Був одружений з княжною Солемирецькою. Після розгрому поляків під Жовтими Водами у 1648 році він потрапляє в полон та переходить до Б.Хмельницького. Незабаром призначається генеральним писарем, аж до смерті гетьмана залишаючись його найближчим соратником та помічником. Один з найосвіченіших та талановитих мужів свого часу, він брав участь у багатьох посольствах і виявив себе блискучим дипломатом.

В своїй внутрішній політиці Виговський спирався насамперед на старшину, намагався зміцнити її положення в державі, наділяв її значними маєтностями тощо. 1657 року було оформлено договір зі Швецвєю, яка визнала незалежність України та її кордони да Вісли. Від Литви приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною. Загальний зовнішній політичний курс був спрямований на створення незалежного українського князівства. Та цьому сильно заважало ставлення Москви, якій не подобалась все більш зростаюча політична незалежність України. Саме як противагою московським впливам в країні Виговський зміцьнює та використовує зв'язки з Польщею. Та вже давно домагалася повернення України, обіцяючи широкі права та автономію. Такі вимушені кроки Виговського розуміє як козацькі верхи та знать так і духовнство. Але такі політичні загравання старшини з польською шляхтою сильно підривають довіру простого народу, в пам'яті якого ще не зажили болючі рани польського панування.

Можна сказати, що за часів гетьманування Івана Виговського Україна мала найбільшу у свій час можливість стати країною вільною та політично незалежною. І хоч деякі історики досить негативно оцінюють його діяльність, називаючи його гетьманом старшини, а не усього народу Виговський все ж таки залишив яскравий слід в історіїї України як видатний дипломат та взагалі один з найбільш освічених державних діячів України. Шкода, що всередені країни певні політичні сили так і не досягли одностайності в поглядах на майбутнє України, часом переслідуючи свої власні, але не завжди правильні цілі . Тай не треба забувати, що з усіх боків молоду козацьку державу отчували країни - хижаки, які й уявити не могли Україну вільною та для яких саме існування під боком сильної та незалежної держави вже становило загрозу.

3. Друге гетьманування Ю. Хмельницького. Війна з Польщею та розкол України. Апогей Руїни

На тій же Раді в Германівці гетьманом знову обрано Юрія Хиельницького, кандитатуру якого висунула старшина антипольського напрямку, яка схилялась до союзу з Москвою. Головним помічником Юрія був генеральний осавула Іван Ковалевський, якого Б. Хмельницький призначив опікуном. Досить близькими до молодого гетьмана були Луцький полковник Петро Дорошенко та кошовий отаман Іван Сірко. Насамперед новоспечений гетьман та старшина хотйли налагодити стосунки з Москвою та добитися поширення прав для України, приєднання північної Чернігівщини та частини Білорусіїї, свободи дипломатмчних стосунків, заборону воєводам втручуватись у внутрішні справи країни. Все це було оформлено в так званних Жердевських статтях. На той час князь Трубецький повертається на Україну з новим військом. До нього вирушає посольство на чолі з П. Дорошенком, та той їх не приймає. В свою чергу він запрошує Юрія до Переяслава, де Генеральна Рада знову обирає його гетьманом. Заляканий силою російського війська та погрозами Трубецького в 1659 році Юрій приймає замісь Жердицьких статей - нібито статті Богдана Хмельницького, а саме Переяславську угоду 1654 року. Справжні ж статті в Москві були кардинально перероблені та доповнені, в них було проведено принцип повного підкорення України Москві, а митрополита Київського - Московському патріархату ( про це в редакції 1654 року не було наіть згадки). Згідно з Преяславським пактом 1659 року російські залоги розташовувались в усіх найбільших містах. Козакам заборонялось вести зовнішню політику та вступати в війни без дозволу московського царя. Не дозволялось без згоди з Москвою обирати та звільняти старшину та полковників. Гетьман після обрання повинен був їхати на поклон до російського самодержця. Козацькі залоги повинні вийти з Білої Руси. Митрополит Київський повинен був визнати владу Московського патріархату.

Вся трагедія подальшої історії України була в тому, що цей зфальсифікований документ 1659 року став єдиним офіційним текстом так званих "Статтей Богдана Хмельницького" і на ньому згодом підписувались усі гетьмани.

Московький уряд не рахувався з Юрієм Хмельницьким, той свої функції вже виконав. Воєводи втручалися в управління крвїною, роздавали на свій розсуд землі, уряд через голову гетьмана вів переговори з старшиною. Поступово гетьманська влада Ю. Хмельниццького стає номінальною. Зростає невдоволення простого люду.

В 1660 році між Росією та Польщею знову виникає війна за панування над Україною. Московські війська разом з гетьманським військом виступають на Правобережжя. Та незабаром під Чудновом що на Волині вони потапляють в польське оточення. Після розгрому Ю. Хмельницький згоджується до повернення України до складу Польщі, підписуючи договір, так званий Слободищенський (інша назва - Чуднівський) трактат, що був повторенням Гадяцького договору , але без "Великого Князівства Руського та з скасуванням Переяславської угоди 1654 року та розривом союзу з Москвою - фактично Україна діставала автономію. Але на той час влада гетьмана поширювалась лише на Правобережя, лівий беріг знаходився під владою московського царя. Ю. Хмельницький ще не втрачав надії об'єднати Україну, але розуміючи власну неспроможність виправити важке становище країни в січні 1667 року він зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Згодом його поляки заарештували і ув'язнили в Марієнбурзькі фортеці. Вийшовши на волю, тривалий час жив в одному з монастирів в місті Умань.

Таким чином, окупована російськими та польськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами та політичним протистоянням різних сил Україна розділилась па дві частини. Історичний період, відомий як Руїна досягає свого апогею.

4. Правобережжя. Павло Тетеря та його пропольська політика.Петро Дорошенко та турецька альтернатива. Третє гетьманування Юрія Хмельницького

Наступником Ю. Хмельницького на Правобережжі стає Павло Тетеря - Моржковський (рік народ. невід. - 1670), вихідець з київської шляхти. Навчався в Київській академії, належав до Львівського братства. До 1648 року - писар міського суду в Володимирі - Волинському. Під час повстання 1648 року він переходить до Б. Хмельницького, одружується з його дочкою, стає однією з найближеніших до гетьмана людиною. З 1649 року - полковий писар Переяславського полку, з 1653 - полковник того ж таки полку. В складі української делегації брав участь в підготовці Березневих статей 1654 року. У 1657 -1659 роках - генеральний писар, вів підготовку Гадяцької угоди та Слободищенського трактату.

В своїй діяльності П. Тетеря повністю спирається на підтримку польського короля Яна Казиміра. Радячи королеві об'єднати всю Україну, він разом з польсько - козацьким військом та союзниками - татарами захолює майже все Лівобережжя. Знищуючи все на своєму шляху, це військо дійшло до Глухова, та здобути це місто так і не вдається. В цей час поведінка поляків на українських землях викликає цілу низку народних заворушень. Саме на придушення цих повстань й повернув свої війска П. Тетеря, втративши на той час своїх останніх козацьких прибічників. Але розбитий одним з ватажків - повстанців Дрозденком, зрікається булави та 1665 році тікає до Польщі, де приймає католицьку віру та отримує посаду брацлавського, ніжинського та чигиринського старости.

Після Тетері в гетьманська белава на короткий час опинилвсь в руках гетьмана Степана Опари (рік. нар. невід. - 1665), який в червні 1665 року з допомогою загонів кримських татар захоплює гетьманську столицю Чигирин.

Спостерігоючи за успіхами Дорошенка певні зовнішні політичні сили розуміючи небезпечність зміцнення України активно беруться за підрив гетьманської влади. Досить тяжкого удару завдали Дорошенкові запорожці, висунувши проти нього претендента на гетьманську булаву - Петра Суховія, якого до тогож визнали татари. Боротьба з Суховієм продовжувалась цілий рік. Ще гірше стало, коли поляки проголосили гетьманом України Уманського полковника Михайла Ханенка, з яким вони захопили на той час майже все Правоберіжжя. В 1669 році пробував домовитись з Польщею, використавши коронування нового польського короля, Михайла Вишневецького. В своїй домовленості Дорошенко вимагав автономії в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств та повне скасування унії. Його ж противник Ханенко просив лише автономії для козаків, і саме його затвердив польський сейм. Боротьба проти нього була дуже тяжка.

Починається запекла війна з Польщею. Виступючи на Правобережжя Дорошенко призначає наказним гетьманом Лівобережжя Дем'яна Многогрішного. Проти нього відразу виступає московське військо. В 1672 році 100 тисячне турецьке та 12 тисячне українське війська звільняють Поділля від польської присутності. Результатом цієї війни став мирний договір, підписаний в місті Бучачі (нині Тернопільська область). Згідно з договором, Польща відмовлялась від прав на : Поділля, Брацлавщину та частину Київщини, що стають турецькими провінціями. Землі Війська Запорозького залишаються володінням козаків під протекторатом турецького султана. Польща зобов'язалась щороку виплачувати Туреччині контрибуцію - 22 тисячі злотих. Бучацьку угоду польські історики вважають як найганебнішу в історії поьської корони. Однак польський сейм не затвердив цей договір і війна між Полшьщею, Туреччиною та Україною тривала далі. У 1673 році польський гетьман Ян Собєський дає реванш, розбивши турків під Хотином, та це не рятує турецькі провінції України від розорення турками, під владою яких опнилось Поділля і частина Галичини з Чортковим. Вони обертають храми в мечеті, забирають в полон людей, грабують міста. Населення тікає на Запоріжжя, Слободжанщину, Гетьманщину, обвинувачуючи Дорошенка в тому, що закликав турків. Улюбленець народу, він втратив його любов та довіру й лишився всієї народної підтримки. Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович підбиває московський уряд скористатися ситуацією, а саме : війною поляків з турками, смерть короля М. Вишневецького та підготовку в Польщі до елекції нового монарха - та розпочати війну з Дорошенком. Коли московсько - козацькі війська перейшли Дніпро до них приєднались Канівський та Черкасьський полки. Цією силою було завойовано майже всю Україну. В березні 1674 року Самойлович скликає в Переяславі Генеральну Раду, на якій його обрано гетьманом усієї України. Намагаючись позбутись Дорошенка, він обложує його столицю Чигирин, та на допомогу Дорошенкові приходять турки та татари. Самойлович вимушений повернутись на Лівобережжя. Турецько - татарські та дорошенківські загони знищують на Правобережжі всіх, хто піддався Самойловичу. Умань спалено, все населення вирізано.

Тим часом новий король Ян Собєський вирушає військом проти турків і зруйновує Брацлавщину. Тисячі людей гинуть та потрапляють в полон, масово залишають рідні домівки, тікаючи хто куди. Україна в руїнах.

На той час Петро Дорошенко, втративши 1675 року свого найближчого друга та радника митрополита Йосифа Нелюбовича - Тукальського, розчаровується в своїй політиці. Він вирішує зректися гетьманства і передає булаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надсилає до Москви, здавши таким чином гетьманство на користь Самойловича та Ромодановського, як того хотів російський уряд. Сам він милостливо був відправлений в почесне заслання : спочатку як воєвода у Вятку (1679 - 1682), а потім до самої смерті (1698 року) жив в селі Ярполчі, що під Москвою. Там його і поховано.

Намагаючись не допустити об'єднання України і втрату власного впливу на Правобурежжі турки ставлять гетьманом знову Юрія Хмельницького, якого вони витягають з Едичкульської в'язниці, та дають помпезнай та гучний титул "Князя Сарматського, Малої Росії - України і володаря Війська Запорозького". В 1677 - 1678 роках він разом з турецьким військом загальною кількістю в 200 тисяч вояків з великими втратами в кілька спроб здобуває Чигирин, від якого на той час залишились самі руїни. Тому свою столицю Юрій влаштовує в Немирові що на Поділлі. Організований ним похід на Лівобережжя закінчився повним провалом. Він так і не спромігся створити міцну гетьманську владу. Неврівноважений, підозрілий, позбавлкний реальної влади, він відштовхував від себе людей жорстокими карами та тортурами. Довго турки терпіти його не могли і в 1681 році його стратили в Кам'янець - Подільському.

Турки передають владу в країні Молдовському воєводі Іванові Дуці, який почав активне заселення спустошених війною районів, закликаючи людей повертатися приваблював їх різними обіцянками. Та ці спроби припинились з підписанням в 1686 році між Москвою та Польщею так званого "вічного миру" - договору, який визначав права та території володінь на Україні. На підставі договору Правобережжя, не захоплене турками визнавалось польським, а Київ відходив до Лівобережжя. Земля між Дніпром та Бугом залишаласьнейтральною.

13 серпня 1681 року в Бахчисараї було підписано мирний договір, який закінчив війну між Московською державою, Кримським ханством та Туречччиною. Згідно з договором, кордон між цими державами проходив по річці Дніпро. Туреччина вивзнавала права Москви на володіння Лівобережною Україною, а також на контроль земель Війська Запорозького. Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля залишались в складі турецьких володінь. Територія між Південним Бугом і Дністром оголошувалась нейтральною. Українське населення зберігало право ловити рибу в Дніпрі та його затоках, добувати сіль та вільно плавати по Дніпру до Чорного моря. Татари могли вільно кочувати в українських степах та полювати на обох берегах Дніпра.

5. Лівобережжя. Іван Брюховецький та Дем'ян Многогрішний. Проросійська орієнтація ІванаСамойловича

На Лівобережжі після скінчення другого гетьманування Юрія Хмельницького почалась запекла боротьба за владу. Тут господарювали промосковські погляди, особливо серед старшини, яка вирішила зосередити владу в своїх руках. Накзним гетьманом стає Яків Сомко, вихідець з багатого міщанського роду, представник заможної старшини, брат першої дружини Б. Хмельницького. В своїй боротьбі він об'єднується з представником рядового козацтва Ніжинським полковником Василем Золотаренком, братом третьої дружини Б. Хмельницького. Останнього старшина й хотіла вибрати гетьманом, таким чином забезпечивши собі панівне становище. Проти них виступив запорізький кошовий отаман Іван Брюховецький , вихідець з нижніх верств козацтва. В червні 1663 року в Ніжині зібралась так звана "Чорна Рада" - галасливі виборчі збори , в яких крім козаків взяли участь міщани та селяни. Посланці російської корони, підозрюючи старшину в пропольських симпатіях підбурює постих козаків та селян на підтримку Брюховецького , одночасно шляхом арешту усуває від боротьби Золотаренка та Сомка. Згодом їх було страчено.

Гетьманом Лівобережної України обирають Івана Брюховецького (рік. народ. невід. - 1668). Певний час перебував на Січі, у 1661 - 1663 роках був кошовим отаманом. Це був яскравий представник доби Руїни. Типовий демагог, він був чудовим промовцем і вмів добре впливати на юрбу. В своїй політиці був антиподом Тетері - він повністю визнавав зверхність царя та був палким прихильником Москви.

На тлі спустошеного та затероризованого поляками Правобережжя контрольований Москвою Лівий беріг Дніпра виглядав більш привабливо, особливо для біженців. Під владу Многогрішного вступили два полки - Прилуцький та Переяславський. Сам Многогрішний взявся за встановлення правопорядку та спокою на Лівобережжі, використовуючи для цього загони компанійців. Активно бореться з старшинською олігархією. Сам призначає та змінює полковників, сотників, без суду їх карає, накладає податкина старшину та духовенство. Але його нетактовність та самовласність, абсолютизм та невміння порозумітися з старшиною стають основними причинами змови проти нього. Від козацької верхівки до Москви пішли доносии, в яких Многогрішного обвинувачено в зв'язку з Дорошенком та в намірах перейти під зверхність Туреччини. 1672 року Дям'яна Многогрішного скинуто з гетьманування, арештовано та ув'язнено іркутській в'язниці. По звільненню 1688 перебував на військовій службі в Сибіру, 1696 року залишив службу і постригся в ченці. Востаннє згадується в документах 1701 року.

Протягом трьох місяців в Україні правила старшинська олігархія, намагаючись обмежити владу наступного гетьмана. І це дуже подобалось офіційній Москві. На Генеральній Раді в Козачій Діброві біля Путивля було поновлено договір з Москвою та обрано нового гетьмана - генерального суддю Івана Самойловича (рік народ. невід. - 1690). Народився в Ходоркові на Житомирщині в сім'їсвященика. Навчався в Київському колегіумі. Служив писарем в козацькому війську, був сотником, а у 1668-1669 роках - чернігівським полковником . У 1669 - 1672 роках - генеральний суддя. Людина освічена, з широким світоглядом, талановитий політик та патріот, він прагнув об'єднати українські землі та дати їм незалежність. Беручи в свої руки булаву, Самойлович прийняв ряд умов, які обмежували владу гетьмана, також проводячи лінію старшинської верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Перед усім він не мав права судити та карати представників старшини. Компанійський полк, який підкорявся безпосередньо гетьманові примусили розпустити. Самойлович не скликав Загальної Ради, а обмірковував всі справи з Радою Старшин. Створив інститут бунчуових товаришів, до якого входили переважно сини старшин, що перебували в близькому оточені гетьмана й виконували спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільненні їхніми батьками. Поява такого інституту сприяла створенню старшинських династій на Лівобережжі. Та й взагалі, за 15 років правління І. Самойловича зформувалась гетьманська держава з монархічним характером.

В своїй зовнішній політиці Самойлович намагався підкорити всю Україну і боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику. Він притягує під свою владу правобережних полковників, у 1674 році йому передає булаву Михайло Ханенко, а в 1676 на його користь зрікається гетьманства Петро Дорошенко. Це був піковий період в гетьмануванні Самойловича, коли його проголосили гетьманом усієї України. Правда через два роки турки з Ю. Хмельницьким витіснили його з Лівобережжя. Відступаючи, він організовує масове переселення людей з Правобережжя на Лівий беріг, інколи й використовуючи примусово - силові методи. Це бу так званий "великий згін". Довгий час свого гетьманування підтримував добрі відносини з Москвою. Там виховувались його сини, свою дочку він одружив з боярином Ф. Шереметьєвим. Щоб поширити кордони України, Самойлович радив цареві заявити Польщі претензії не Західну Україну, Волинь, Підлящща, Поділля, Підгір'я, Червону Русь, які завжди були частиною України. Також він намаговся приєднати до України Слободжанщину, яка була заселена українцями. Та ці обдва домагання не мали успіху.

На початку 1680-их років Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати антитурецьку, а разом з тим й антикримську коаліцію, так звану "Священу Лігу", до якої було запрошено й Україну. Та Самойлович відмовився від участі в коаліції , розуміючи, що знищення татарського ханства може пошкодити втіленню його планів щодо створення незалежної держави, яка буде оточена московськими володіннями. Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею. Та з підписанням в 1686 році "вічного миру" між Польщею та Москвою імовірність реалізації його намірів стала досить примарною. В 1687 році починається війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мали вдарити по Туреччині, Росія - на Крим. Та перспектива війни з Кримом була дуже непопулярна серед козацької старшини, серед якоїбуло багато колишніх "дорошенківців". Не розкриваючи справжніх причин свого небажання починати війну, Самойлович марно пробує переконати царський уряд, що похід величезної армії серез випалені сонцем степи буде зв'язаний з великою небезпекою. Але все марно, і в квітні 1687 року похід почався. 100 тисячне московське військо йшло під командуванням князя В. Голіцина, фаворита царівни Софії, майже 50 тисячне козацьке військо вів сам гетьман. Не доходячи до Січі, коло річки Карачокрак, Голіцин несподівано накозав військам повернути назад. Тільки 40 тисяч московського та українського війська під командуванням Неплюєва та середнього сина гетьмана Григорія Самойловича пішла на Запоріжжя, де й потерпіли невдачу. Причини відступу Голіцина залишаються неясними. Офіційну версію - брак фуражу для коней - сучасники спростовують, бо паші було достатньо. Можливо, що Голіцин, знаючи про небажання старшини та гетьмана брати участь в цій компанії просто побоявся заходити далеко в степи. Та потрібно було перекласти на когось відповідальність за невдачу, і для цього було використано один з останніх доносів старшини на гетьмана. Взагалі, за час правління Самойловича старшина скаржилась на те, що він не скликав Ради, брав хабарі, роздавав родичам землю. Були нарікання на його некозацьке походження. Та головною причиною незадоволення козацької верхівки було намагання перетворити Гетьманську Україну на спадкову монархію, створивши власну династію правителів. В доносі, поданому Голіцину гетьмана Самойловича звинувачено у зв'язках з татарами. Донос підписала стара, заслужена дружина, серед неї - Кочубей, Лизогуб, Дунін - Борковський, Забіла, Гамалій та інші. Військо знаходилось коло річки Коломак, коли з Москви прийшов наказ про арешт гетьмана та його родини. Івана Самойловича та його сім'ю заслано до Тобольська, а його сина Григорія, після тортур страчено в Сєвську.

На першу звістку про арешт Самойловича козаки відповіли заворушеннями: в Гадяцькому та Прилуцькому полках побили старшину, а в інших - пограбували.

Таким чином, за часів гетьманування спочатку Многогрішного, а потім Самойловича на Лівобережній Україні скінчується доба Руїни і починається новий період - Гетьманщина.

6. Наслідки Руїни

Як бачимо, основним наслідком Руїни стало розчленовування України, втрата державності, нарешті, величезні матеріальні і людські жертви. Розчленовування України було закріплено міжнародно-правовими договорами:

1. Згідно Андрусівському перемир'ю, яке було укладено між Московським царством і Річчю Посполитою 30 січня 1667 р. в с. Андрусеві поблизу Смоленська, Українська держава була розподілена на дві частини: Правобережжя (крім Києва) залишалося під владою польського короля, а Лівобережжя й Київ з околицями передавалися під владу московського царя. Запорізька Січ залишалася під контролем обох держав. Угода підписувалася терміном на 13,5 років.

2. Згідно з Бахчисарайською мирною угодою, укладеною між Московським царством, Туреччиною і Кримським ханством 13 січня 1681 р. в Бахчисараї (Крим) на 20 років, Лівобережжя, Запоріжжя і Київ визнавалися за Москвою, Південна Київщина, Брацлавщина, Поділля - за Стамбулом, а татари зберігали право кочувати в південних степах України. Територія між Південним Бугом і Дністром повинна була залишитися незаселеною. Водночас Москва зобов'язувалася щорічно сплачувати кримському хану данину (“казну”). Таким чином, міжнародне становище Москви зміцнювалося, що й змусило Річ Посполиту укласти з Московським царством “Вічний мир”.

3. Вічний мир, підписаний між Московським царством і Річчю Посполитою 6 травня 1686 р. у Москві, закріплював основні положення Андрусівського перемир'я. Цей договір став актом остаточного міжнародно-правового поділу Української держави на дві частини: Правобережжя залишалося під владою польського короля, а Лівобережжя та Запорізька Січ - московського царя. Тим самим московський уряд остаточно відхилився від зобов'язань 1654 р. щодо України.

Отже, хочу зазначити, Руїна призвела до занепаду української держави, вона перетворилася на жертву внутрішніх чвар, арену братовбивчої громадянської війни і стала об'єктом поділів. Можна виділити декілька причин, що привели до Руїни. По-перше, неоднорідність української еліти і боротьба її за гетьманську булаву. Серед старшини виділяється угруповання, які мають різні погляди щодо розбудови Української держави. Цікаво дослідити географічний аспект у розкладі сил української еліти доби Руїни. Так, Правобережна старшина орієнтувалася на Польщу, Лівобережна - на Московське царство. Цей історико-географічний фактор і визначив остаточний результат боротьби за Україну між Польщею та Московією.

Слід згадати про те, що ще однією причиною Руїни було соціальне розмежування української нації, небажання повсталого народу підкорятися козацькій старшині, що виявлялося у розгортанні громадянської війни.

Відсутність національної ідеї, невисокий рівень політичного самосвідомості українського населення також поглиблював розкол держави. Не слід також забувати і про інтенсивний зовнішній тиск на ще не сформоване українське суспільство з боку Московського царства, Речі Посполитої, Туреччини, які на той час були наймогутнішими державами Східної Європи.

Висновок

Таким чином, проаналізувавши причини та наслідки Руїни, хочу зробити висновок про те, що українська визвольна боротьба 1648-1676 закінчилася страшною поразкою для українського народу. Спроба об'єднання українських земель в цей час мала місце, але загострення внутрiшньополiтичної ситуацiї, зумовлене постiйним втручанням Росiї, не дали, змоги це зробити. Москва каталiзує багато неґативних антиукраїнських процесiв: поступове обмеження самостiйностi, посилення адмiнiстративної, фiнансової i торговельної залежностi України вiд росiйського уряду, розкол козацтва, провокування братовбивчих воєн, iмперська орiєнтацiя українського духовенства, розшматування української етнiчної територiї, запровадження крiпосництва росiйського зразка, придушення будь-яких виявiв нацiональної самоiдентифiкацiї. Пiсля укладення "Вiчного миру" мiж Росiєю i Польщею українськi землi майже на три столiття були подiленi мiж сусiднiми державами. Наслiдками Руїни стали лiквiдацiя державних iнституцiй у Правобережнiй Українi, втрата великої кількості її населення, занепад господарського та культурного життя. Рештки самоуправлiння зберiгались лише на Лiвобережжi.

Зазначу, що об'єднаються українські землі тільки після поділу Польщі, але, зрозуміло, під повною владою Російської імперії. Сама втрата в цей час свободи призвела у майбутньому до жахливих сторінок української історії. Але чи могли ці події закінчитися перемогою для українців? Я вважаю, що ні. Тому що навіть незважаючи на внутрішні події всередині Гетьманщини або Запоріжжя, зовнішня загроза завжди була неминучою для тогочасної України.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст. зумовила хоча б на короткий термін створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту, розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.

Список використаної літератури

1. Субтельний О. Україна. Історія - К., 2001.

2. Полонська - Василенко Н. Історія України. - К., 1995.

3. Ілюстрована енциклопедія історії України / О. Кучерук. - К., 1998.

Размещено на Allbest.ru