Участь українського селянства у право-радикальних організаціях Західної України у міжвоєнний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

Участь українського селянства у право-радикальних організаціях Західної України у міжвоєнний період

У статті «Участь українського селянства у право - радикальних організаціях Західної України у міжвоєнний період» викладено основні етапи та форми участі в акціях право - радикальних організацій українського селянства, що проживало в Польщі у міжвоєнний період. Також розкрито вплив право- радикального руху на зміну політичної орієнтації українського селянства та основні форми співпраці даного руху із селянами.

Ключові слова : право- радикальний рух, Пацифікація, міжвоєнний період, націоналізм, шкільна акція, антиалкогольна акція, УВО/ОУН

Актуальність теми. Діяльність право - радикальних організацій є недостатньо дослідженою і по цей час. Ще більш суперечливою є проблема інтерпретації цих подій. Слабо дослідженим залишається соціальний склад учасників національно - визвольного руху на території Західної України у його правому спектрі. Це пояснюється тим, що основним завданням право - радикальних організацій була боротьба за національні, а не соціально - економічні права, що і зумовлювало більшу увагу до національної приналежності своїх прихильників, тому при дослідженнях право - радикального руху увага дослідників в основному зосереджена на цей аспект, що призводить до викривлень і неправильного тлумачення націоналістичного руху на території західно - українських земель в цілому.

Метою даного дослідження є : дослідити роль селянства у діяльності право - радикальних організацій та у національно - визвольній боротьбі українського народу, що здійснювалися на окупованих Польщею українських землях в міжвоєнний період в цілому.

Для досягнення поставленої мети ми виконуємо такі завдання:

1. Розкрити історіографію даної теми.

2. Дослідити місце селян у формуванні та діяльності право - радикальних організацій Західної України у міжвоєнний період.

3. Розкрити участь селян в акціях право - радикальних організацій, що діяли на західно -українських землях у міжвоєнний період.

4. Вказати на роль право - радикального руху в житті селянства західної України в міжвоєнний період.

Українському національному рухові присвячено чимало різноманітних публікацій. Микола Посівнич стверджує, що в період з 1945 по 2002 рр. було опубліковано 127 збірників документів та матеріалів, 557 книг, 548 статей у наукових збірниках, 26 розділів у колективних монографіях, навчальних посібниках, 1075 газетних і журнальних статей,захищено 32 дисертації[10, с. 9]. За одинадцять наступних років їх число лише зростало.

Загалом історіографію національно - визвольного руху українського народу, що діяв на західно - українських землях в міжвоєнний період доцільно поділити на три групи:

1. Радянська історіографія.

2. Діаспорна історіографія.

3. Історіографія часів української незалежності.

Недоліком радянської історіографії є замовчення багатьох фактів діяльності правих організацій, а також суб`єктивна ідеологічна забарвлена оцінка їхньої діяльності. В «Історії селянства Української РСР», основна увага зосереджена на соціально - економічному становищі селян вказувалося на співпрацю «буржуазних» партій з окупаційним режимом, а про право -радикальний рух при цьому навіть не згадувалося[4, с. 237].

Національний рух досліджували такі науковці незалежної України, як той же Микола Посівнич, Іван Губка, Володимир Дмитрук, Олег Полянський, Нестор Мизак, Василь Ухач, Ігор Гаврилів та багато інших. Важливими в історіографії національного руху є твори авторів нашої діаспори, які часто були очевидцями тих подій, які вони описують. Це Петро Мірчук, Грицько Купецький, Богдан Михайлюк, Зиновій Книш, Володимир Мартинець. Вони використовували власний досвід та доступні їм матеріали діяльності УВО/ОУН.

Комплексне дослідження діяльності спочатку української військової організації, а згодом і діяльності Організації Українських Націоналістів здійснив доктор Петро Мірчук, у своїй праці «Нарис історії Організації Українських Націоналістів», яка була видана в Нью - Йорку у 1968 р. і після цього кілька раз перевидавалася і доповнювалася. Останній повний її варіант був виданий у 2007 р. В ньому детально розкривається історія створення і діяльності націоналістичного підпілля в міжвоєнний період із залученням джерельної бази, хронологічної таблиці, списків учасників, в третьому виданні використовувалися архівні матеріали, які були недоступні автору.

Богдан Михайлюк у своїй праці «Білі плями історії» розкрив негативну роль Степана Бандери у розколі ОУН та подальшій боротьбі українського підпілля проти польських, німецьких та більшовицьких загарбників.

Володимир Мартинець описав основні етапи діяльності УВО, особливу увагу він приділив теоретичним основам роботи українського підпілля, а також висвітлив основні акції, що відбулися у 20 - х роках ХХ ст. Щодо ОУН, то він подав основні документи, які приймалися на установчих та наступних зборах. Всі матеріали, а також додатки у вигляді світлин він подав у своїй праці «Українське підпілля від УВО до ОУН», виданій у Вінніпезі 1949 року.

Зиновій Книш охарактеризував структуру і організаційні моменти діяльності ОУН у своїй монографії «Устрій Організації Українських Націоналістів», яка була видана в Буенос - Айресі в 1952 р.

Грицько Купецький описав особливості функціонування Далекосхідної Січі на прикладі біографії однієї людини у праці «Там де сонце сходить», яка була видана в Торонто 1988 року.

Як бачимо українська діаспора видала солідну історіографію проблеми. Але в її працях є такі недоліки:

1. Суб`єктивність мислення. Більшість авторів були очевидцями тих подій, які вони досліджували. Тому їхні висновки не могли бути об`єктивними в силу заангажованості авторів і відвертої симпатії до ОУН і, відповідно надмірна ідеалізація її діяльності.

2. Брак матеріалу, звідси недостатньо повно викладений фактаж подій. З об`єктивних причин автори не мали доступу до всіх тих джерел інформації, до яких мають доступ сучасні науковці (зокрема оприлюднені матеріали радянських спецслужб), тому інформація яку вони наводять часто являється неправильно трактованою.

Найбільш повно участь селянства у національно - визвольній боротьбі українського населення земель, анексованих Польщею розкрили Ю. Сливка та Т. Памфілова у праці «Історія українського селянства», де було розкрито роль селянства в акціях політичних сил різного спектру, що відбувалися на західно -українських землях в міжвоєнний період.

Микола Посівнич в своїй праці «Воєнно - політична діяльність ОУН у 1929 - 1939 роках» характеризує особливості політики ОУН в міжвоєнний період, розкриває перипетії, які супроводжували утворення організації, вироблення її основних ідейних положень, наводить факти роботи в цьому напрямі окремих діячів ОУН.

Ігор Гаврилів видав комплексну працю «Західна Україна у 1921 - 1941 рр., нарис історії боротьби за державність». В чотирьох розділах він дослідив діяльність різних політичних сил у сфері спроб відновлення української державності, шляхом боротьби різними методами проти польської адміністрації.

Василь Ухач розкрив тематику культурно - освітньої діяльності ОУН в дорадянський період у праці «Культурно - освітня діяльність ОУН (1929 - 1944 рр.)». В даній монографії описувалися особливості проведення шкільної акції, антиалкогольної акції, а також діяльність «Просвіти» та роль в ній ОУН.

Нестор Мизак у циклі видань «За тебе свята Україно» здійснив докладний аналіз діяльності націоналістичних організацій на теренах різних районів Тернопільщини, подав детальний склад учасників, а також схарактеризував стан вшанування історичної пам`яті щодо цих подій.

Іван Губка у своїй праці «Дорогою боротьби» описав бої, які проводила Українська повстанська армія проти більшовиків, здійснив аналіз діяльності повстанців, а також впорядкував список втрат повстанців у своїй визвольній боротьбі.

Володимир Дмитрук у масштабній праці «Вони боролись за волю України» подає події , які хронологічно охоплюють періоди Першої та Другої світової війн, міжвоєнного та післявоєнного періодів, тобто охоплює всю національно - визвольну діяльність українського народу, на початку та всередині ХХ ст. від її становлення до остаточного занепаду повстанського руху, також територіально охоплює територію всієї України від Заходу до Сходу.

У наукових виданнях ТНПУ ім. В. Гнатюка І. Шумський та Б. Трофим`як в своїх статтях розкривають участь молоді та роль молодіжних організацій різного політичного спектру в національно - визвольній боротьбі українського народу на землях Західної України в міжвоєнний період.

Отже, можна стверджувати, що на даний момент історія визвольного руху українського народу в першій половині ХХ ст. і в міжвоєнний період, зокрема є достатньо дослідженою. Але слабко висвітленим є соціальний елемент визвольної боротьби. Не було приділено достатньо уваги участі певних соціальних прошарків. Таких як робітники, та зокрема селяни, про їхню участь згадується опосередковано в контексті більш загальних аспектів різних досліджень. Таких як ідеологічні, національні, культурні питання, тощо. При цьому селяни не виділяються, як окремий суспільний прошарок, при згадках про селян в контексті національно - визвольної боротьби вказується лише їхнє походження, місце народження людей, яких вже не ототожнюється із селянським станом. Це пояснюється другорядністю того питання з точки зору самих націоналістичних організацій, які на відміну від структур лівого спрямування набагато більшу увагу приділяли саме національній приналежності та ідейній спрямованості своїх членів, внаслідок чого питання їхньої соціальної приналежності залишалося другорядним і, як наслідок мало дослідженим.

Загалом на території українських земель, що увійшли до складу Польщі варто виділити чотири основні політичні сили - це Українська Військова Організація - Організація Українських Націоналістів, Українське Національно -Демократичне Об`єднання, Українська Соціалістично - Радикальна Партія, Українська Соціалістично - Демократична Партія. При цьому радянська історіографія відносить останні дві до буржуазно - націоналістичних. Ігор Гаврилів вважає, що всіх їх доцільно віднести до партій, які боролися за національне визволення українських земель[1, с.12].

Необхідно зазначити, що ж доцільно вважати власне право - радикальним

рухом на Західно - українських землях в міжвоєнний період. Богдан Михайлюк зазначає, що впродовж двадцятих років на даній території діяли кілька право - радикальних організацій, головними з яких були : Союз Української Націоналістичної Молоді у Львові, Група Української Національної молоді у Празі, Легія Українських Націоналістів у Чехословаччині. Але всі вони об`єдналися в одну Організацію Українських Націоналістів на чолі з Проводом Українських Націоналістів у 1929 році[7, с. 5].

Українське селянство, яке проживало в на західно - українських землях брало участь у національно - визвольній боротьбі, ще в період української революції, яка на цих територіях тривала, фактично до 1923 року, року офіційної анексії українських земель Польщею. Вагомим фактором боротьби українського селянства був ухил від перепису 1921 року, коли в багатьох селах відбувалися протести і навіть збройні вступи. Зокрема у селах : Підгірці, Верно, Татарське та багатьох інших селяни нападали на війтів та відбирали печатки[9, с. 557]. Сливка та Памфілова вважають селянство основною силою національно - визвольної боротьби українського народу.

Селяни брали участь в масових акціях непокори (зокрема в сорокатисячному вічі, яке проходило в Львові 18 березня 1923 року), анти - призовній акції, саботажній акціях, є ймовірність, що члени УВО,які здійснювали збройні акції в 1922 - 1924 роках теж в основному були селянами [11, с. 248 - 252]

В подальшому після закінчення бойових дій активність селянства, як суспільного прошарку дещо призупинилася. На перший план вийшла політично - активна студентська молодь, інтелігенція, ветерани УГА та армії УНР, які ввійшли до новоствореної організації визволення України (УВО)[7, с. 4]. Серед всіх цих категорій звичайно було чимало вихідців із селянства, але вони належали на цей час до інших суспільних прошарків. Ускладнює виділення селян в діяльності УВО/ОУН, як окремого прошарку особливість формування особового складу цих організацій, де акцент здійснювався на національну, а не класову приналежність.[5, с. 10]

Пасивність селян у діяльності правих організацій можна пояснити чужими для пересічного селянина ідеями, якого більше цікавило соціально - економічне становище[11, с. 255], а не державницькі плани УВО. Більшість зрілих до розуміння національних проблем і їхню невід`ємність від соціально - економічного розвитку регіону селян вступили до лав українських армій ще у роки революції і, як було сказано вище на 20 - ті роки вже не відносилися до селянського прошарку[2, с. 11]. Тому участь селян у правих організацій була поодинокою і стосувалася здебільшого молоді[14, с. 107 - 111] . Більш зрозумілою і близькою тодішньому селянину була діяльність лівих організацій, які пропонували близькі для селян цінності : рівномірний поділ земельного фонду, рівність, соціальна забезпеченість [1, с. 184], при цьому досить вагомим чинником в орієнтації селян був живий, реально існуючий приклад - УСРР, де зокрема в цей НЕПівський період були забезпечені і національно - культурні інтереси українського населення. Важливим фактором була загальна популярність лівих ідей в тогочасному світі, а молодіжні комсомольські організації всіляко наголошували на зв`язок між прокомуністичними рухами Західної України та лівими організаціями Західної Європи[15, с. 111]. Важливою акцією селянської непокори під лівими гаслами було Ліське повстання, що відбулося у 1932 році. Основними гаслами було припинення соціальних утисків українських та польських селян.[11, с. 255 - 256]

Cитуація міняється на зламі 20 - х - 30 - х рр. ХХ ст. , коли активність селянства значно збільшилася і його частка у право - радикальному русі значно зросла. Це пояснюється різними факторами. Молодь, зокрема і селянська яка брала участь у правих молодіжних організаціях, таких, як Сокіл, Пласт та ін.

[1, с.168]. підросла і їхні переконання, які вони здобули в цей період трансформувалися у підтримку УВО, згодом ОУН[13, с. 49]. Видатним діячем таких молодіжних організацій був В. Янів, який залишив низку аналітичних праць, в яких описував рух і вказував на його можливі перспективи. В своїх працях він зазначав, що функції молодіжних організацій «Сокіл», «Пласт», «Лісові чорти» полягала у насамперед службі Батьківщині, і те бажання служби дозволяло завжди сполучувати завдання Пласту з ширшим розумінням громадської роботи, від якої пластунові не можна було відмовитись[12, с. 99].

Не варто також применшувати важливість діяльності «Просвіти», а особливо кооперації. Громадські активісти організовували читальні та клуби в селах, де пояснювали, що важка економічна ситуація на українському селі прямо пов`язана із політикою польської держави, із колоніальним статусом західно - українських земель, і лише своя держава дозволить підняти економічний розвиток села на новий якісний рівень. Також по українських селах засновувалися такі організації як : «Сільський господар», філії організацій «Маслосоюз», «Українбанк», Центросоюз», «Релігійний союз»

Крім того відчувалося певне розчарування у політиці радянського союзу на українських землях, тобто на території УСРР, де згорталася українізація і почалася сталінська колективізація, що врешті - решт призвела до голодомору.

Ще більше навернула людей до правого радикалізму політика «Пацифікації» на українських землях, під час якої українцям саме на основі етнічної приналежності завдавалася матеріальна шкода та моральні і фізичні приниження, інколи це закінчувалося навіть смертю багатьох жертв, при цьому жертвами якраз ставали українські селяни [6, с. 12].

Тому на початок тридцятих значна частина селянства стала активно підтримувати акції ОУН та вступати в цю організацію, як наслідок частина селян піддається арештам та судовим процесам за причетність до УВО/ОУН[6, с. 15].

Володимир Дмитрук зазначає, що до лав ОУН починаючи з 1930 року активно вступає не лише студентська, міська, а й селянська молодь[3, с. 662].

В тридцяті роки поширеною формою національної боротьби була так звана антиалкогольна та антитютюнова акція, яку проводило зокрема товариство «Відродження», яке існувало і в галицьких селах. Зокрема в селі Конюхи Бережанського повіту в це товариство входило сорок осіб. Василь Ухач зазначає, що товариство мало філії і в інших селах [ 13, с. 47].

Активну участь брали українські селяни і в шкільній акції. Суть шкільної акції полягала у розповсюдженні листівок, які спеціально видавалися ОУН (всього було 6 видів листівок). Основним джерелом інформації про перебіг шкільної акції є повідомлення органів державної безпеки Польщі. Так у праці Василя Ухача ми знаходимо повідомлення про нищення портретів польських вождів у селі Кремидів Станіславського воєводства. В селах Галичини і Волині роздавалися листівки - відозви та звернення батьків до місцевих органів влади із вимогою навчання дітей українською мовою [13, с. 52].

Логічним продовженням шкільної акції було створення таємних учнівських співтовариств у селах Галичини та Волині. Основними їхніми завданнями було показати, що шкільна акція проводиться власне школярами. Діяльність товариств полягала у розповсюдженні антидержавних листівок, також деякі організації видавали щомісячні листки, зокрема «Наш фронт», який видавала школярська організація «Діючий освітній кружок», діяльність якої проходила у селі Залісці Бережанського повіту [13, с. 53 - 54].

Наступним етапом шкільної акції було проведення учнями страйків і непокори шкільним державним установам. Такі акції проходили в багатьох селах на західно - українських землях [13, с. 55].

Після політики Пацифікації вагомою проблемою на українських землях була колонізація так званих земель дідичів польськими колоністами. Українським же селянам цю землю було заборонено купувати. Це викликало хвилю обурення в українського населення. В ОУН в цей час діяла заборона на терористичну діяльність. Тому було вибрано інший спосіб боротьби. Петро Мірчук описує акцію проти польських колоністів яка відбулася на Радехівщині, коли в колоніях Криве й Щуровичі квітневого вечора зібралися сотні селян і після гучних промов та закликів було спалено всі скирти колоністів і було висипано символічну могилу на пошану борців, що загинули за волю України, а зверху її було прикрашено жовто - блакитним прапором. Польська поліція, що прибула на наступний ранок не змогла знайти доказів вини місцевих селян[9, с. 464].

Отже, український національно визвольний рух є достатньо дослідженим, але при цьому основний акцент здійснювався не на соціальний, а на ідеологічний аспект.

Загалом можна стверджувати, що українське селянство відігравало вагому роль в західно - українському право - радикальному національно - визвольному русі, який функціонував у міжвоєнний період, так само як і праві партії відображали у своїй діяльності інтереси українських селян. Особливо активно селяни почали підтримувати праві сили, які в 1929 році об`єдналися в Організацію Українських Націоналістів після того, як вони зрозуміли невід`ємність соціально - економічних проблем від політичного становища українських земель, які Польща розглядала, як свої східні креси і перетворила в економічну колонію своїх етнічних областей. Важливу роль у «правому ухилі» українських селян відіграв спад активності лівих партій та організацій, що стало наслідком встановлення тоталітарного антиукраїнського режиму в СРСР на початку тридцятих років. Участь селян в акціях УВО/ОУН полягала в наповненні селянами особового складу цих організацій, а також власне селянськими акціями, якими були наприклад боротьба проти колоністів або відмова від участі в переписі на початку 20 - х років. При аналізі складу учасників та характеру акцій ОУН в 30 - х роках можна стверджувати, що роль селянства в діяльності цієї організації суттєво збільшувалася і на кінець тридцятих селянство вже відігравало важливу роль в національно визвольному русі.

радикальний міжвоєнний рух

Размещено на Allbest.ru