"Історія російська" Василя Татіщева: джерела та повідомлення

Саме в напруженні між цими двома формами презентації історичного знання - “хронікою” та “наративом” - в роботі здійснюється спроба знайти пояснення численним містифікаціям “Історії Російської”.

Татіщев, як з'ясовується, не був “останнім літописцем”. Він був ознайомлений, хай навіть і не з найновішими, проте цілком модерними європейськими способами писання історії. Татіщев був істориком, який мислить собі історію наративно. Натомість спосіб писання він обрав хронікальний, в якому імітував древні літописи. Татіщев, отже, мусив пророблювати описані вище процедури конструювання наративів, але змушений був записувати свої результати у вигляді літопису. Як і кожному історикові, йому доводилося шукати “середні частини” для завершення пояснення. Як і в кожного історика, тим більше в такій погано документованій ділянці, як історія Русі, у Татіщева були труднощі з відшуканням документально підтвердженої “середньої частини”, а часто навіть принципово неможливо було її знайти. Між тим, без “середньої частини” виклад позбавлявся осмисленості й в очах самого історика, й для його читачів. Саме в цьому й полягає призначення “татіщевських відомостей”, тобто численних містифікованих текстів: вони мусили служити “середніми частинами” його наративів. При тому літописний спосіб письма змушував Татіщева подавати свої припущення у вигляді повідомлень про події, що реально відбулися.

Містифіковані тексти можуть зіграти відведену для них роль тільки в тому випадку, коли виглядатимуть як автентичні. Окремий розділ цієї глави досліджує способи аутентизації фальсифікатів в історіографії ХVIII ст., переважно на прикладі англійської історіографії. Як зазначає Єн Хейвуд, фальсифікатори сприйняли для аутентизації деякі важливі інновації критичної історіографії. На XVIII ст. історична дисципліна винайшла декілька способів документації, які, на думку багатьох, забезпечували достовірність її тверджень. Серед таких винаходів століття було поняття про “манускрипт” як джерело достовірного (ще зіпсованого і вбезпеченого від містифікації) знання про минуле. Добра праця мусить документувати свої твердження посиланнями на рукописи. Крім того, знайдений в рукописі текст потрібно видати, спорядивши його науковим “апаратом” (передмовою, примітками, аналізом змісту тощо), який би верифікував повідомлення та прояснив темні місця тексту. Ian Haywood, The Making Of History: A Study of The Literary Forgeries of James Macpherson and Thomas Chatterton in Relation to Eighteenth-Century Ideas of History and Fiction (Rutherford, Midison and Teaneck: Fairleigh Dickinson University Press; London and Toronto: Associated University Presses, 1986). - P.18, 63-69. Нарешті, рукописи мусять походити з “архіву”, під яким розуміли зібрання автентичних (не тільки в смислі старовинних, але в смислі правдивих) текстів.

Усі ці елементи присутні в “Історії Російській”. Татіщев наголошував, що працює переважно з рукописами і що в саме в них черпає найзначніші свої відомості; що важливо, коли рукописи походять з архіви; нарешті, Татіщев умів споряджати свої - і справжні, і вигадані - уривки текстів належним апаратом. Очевидно, Татіщев самостійно дійшов до такого стилю роботи, але це вказує, що в багатьох відношеннях він був цілком на рівні сучасної йому історіографії. Татіщев впроваджував вигадані тексти до своєї “Історії” тими ж засобами, які застосовував і до справжніх текстів. Це забезпечило містифікаціям Татіщева довге життя в наступній науці.

Останній розділ першої глави присвячено критичному перегляду спостережень та підрахунків Б.О. Рибакова, якими той обгрунтовував твердження, ніби Татіщев дійсно використав у своєму викладі невідомий літопис ХІІ ст. Рибаков склав діаграму розподілу “татіщевських відомостей” за ХІІ ст. й співставив її з обсягом Іпатіївського літопису. Виявилося, що “татіщевські відомості” розподіляються пропорційно обсягу Іпатіївського літопису: погано документованим у літописі фрагментам минулого відповідає менша кількість “татіщевських відомостей”, краще документованим - більша. Із цих загальних спостережень дослідник зробив висновок, що, оскільки “татіщевські відомості” не підпадають під інтуїтивно очікувану закономірність, вони можуть походити тільки з літопису, здогадно, більш докладного, ніж збережені списки Іпатіївської групи. Таким нібито був знаменитий Розкольничий літопис. Рибаков виходив з того, що очікуваний розподіл “татіщевських відомостей” (в разі, коли вони дійсно є містифікаціями) мусив би бути зворотній: Татіщев мусив би вигадувати більше там, де менше відомо й утримуватися від вигадок там, де літописи надають більше повідомлень. Саме цей вихідний пункт і є помилковим. Задовго до Рибакова аналогічний висновок, але на відтинку, що відповідає Повісті временних літ, зробив Й. Сенігов. Отже, пропорційний розподіл “татіщевських відомостей” обсягу літописної “основи” є характерною рисою усієї “Історії”, а не спеціально викладу за ХІІ ст. Обидва дослідники виходили з припущення, що Татіщев (коли б вигадував) намагався б своїми містифікаціями компенсувати нестачу фактичних відомостей літописів: “татіщевських відомостей” має бути більше в слабо висвітлених літописом періодах і менше в краще висвітлених.

Таке припущення, як тепер з'ясовується, випливає з хибного розуміння місця вимислу в проекті Татіщева. Він не просто вигадував і не намагався “вирівняти” нестачу літописних повідомлень власними. Вимисел грав для нього строго визначену роль: не поповнювати літописні відомості новими, а організовувати ті, що вже існують, у зв'язний наратив. Татіщев заповнював прогалини не в загальному фонді повідомлень, а прогалини свого наративу. Таким чином, закономірність, встановлена Сеніговим та Рибаковим, цілком очікувана. Із зростанням кількості літописних повідомлень зростає й кількість вимислу, покликаного їх організовувати в потенційні “історії”.

Розділ другий “Конституційний проект Романа Мстиславича 1203 р.” досліджує один із найважливіших “документів” “Історії Російської”. Як повідомляє Татіщев, 1203 р. Роман Мстиславич галицький розіслав усім найважливішим руським князям проект реформи державного устрою Русі, який, на його думку, мусив виправити чимало дефектів державного ладу, від яких потерпали й самі князі, й народ. Коротко викладаючи, проект полягав у наступному: верховного правителя держави - київського князя - віднині мусили обирати князі найвпливовіших руських земель (загальним числом шість). У самих же цих землях вводилося успадкування князівських столів по прямій лінії (тобто, від батька до старшого сина). Цим, як гадав Роман, держава уникала б дроблення й зберігала б свою силу та обороноздатність.

Чимало дослідників схильні були довіряти повідомленню Татіщева й вважати проект Романа доброякісним текстом. Вважалося, що він цілком несуперечливо може вписуватися в наукові знання про політичну систему Русі початків ХІІІ ст. Утім, в око одразу ж мусила кинутися анахроністична процедура обговорення й прийняття документу, нібито запропонована середньовічним князем, цілковито орієнтована на бюрократичну культуру новітніх часів. Роман тримає в голові європейську модель поліцейської держави з паперовим діловодством, ієрархізованими рівнями компетенції тощо. Так само анахроністично уявляє собі Роман і політичний лад Русі. Для нього Русь постає не родовим спадком князівської сім'ї, а федерацією декількох інституціоналізованих князівств, які делегують своїх курфюрстів до колегії виборців. Роман, отже, мислить Русь такою, як її виобразить собі наука ХVIII - XIX ст. Натомість середньовічний князь мислив би Русь як суму сімейних кланів (Ольговичі, Ростиславичі, Юрійовичі) та їхніх родових отчин. Таким чином, якби котромусь із руських князів спало на думку скласти колегію виборців, він пропонував би до неї старших князів Ольговичів, Ростиславичів і т.д., а не князів чернігівського, смоленського, суздальського тощо.

Утім, найбільше доказів підробності надає сам зміст документу та обставини навколо нього. Татіщев супроводив текст проекту приміткою, в якій пояснив, які і від кого одержав її. Виявляється, цей текст з невідомого “древнього” літопису виписав у Новгороді приятель Татіщева Хрущов, з яким разом Татіщев і переклав його на сучасну російську мову для вміщення в “Історії Російській”. Так примітка звучить у другій редакції 1750 р. У першій же редакції 1746 р. її зміст інший. Тут інформатором названо Єропкіна й жодним словом не згадано про спільний переклад з давньої мови на сучасну.

Дослідники переважно схильні були користуватися текстом проекту в другій редакції. Але він існує й у першій, складеній “на древнем наречии”. Тут, можна гадати, він переданий у точній відповідності до того “древнього літопису”, з якого був виписаний. Порівняння двох текстів з очевидністю доводить, що Татіщев редагував проект Романа від редакції до редакції в характерному для нього стилі: додаючи деталі, уточнюючи вислови, загострюючи думки Романа, міняючи деякі обставини.

Коли текст проекту Романа міг “потрапити” до рук історика? Хто б не був його дійсним інформатором (Єропкін чи Хрущов), вони не могли надати йому виписок після 1740 р., коли обидва були страчені. У варіанті “Історії Російської” 1739 р. проекту Романа ще не було. Він з'являється у першій редакції 1746 р. Між тим, кодикологічні особливості Академічного списку цієї редакції свідчать, що в її ранніх варіантах проект Романа також не читався. Він з'явився на нових аркушах паперу, вставлених в рукопис безпосередньо перед відсилкою рукопису до Академії наук, отже, тільки в 1746 р. Татіщев, виходить, свідомо брехав щодо джерела інформації.

Текст Романового проекту виявляється надзвичайно щільно пов'язаним із ідеями самого Татіщева, розкиданими по всій “Історії Російській”. Роман, як виявляється, пропонує виправлення усього того, що сам Татіщев вважав згубним для Русі. Текстологічне дослідження проекту виявляє й його джерела: Роман говорить готовими фразами, запозиченими з різних місць Повісті временних літ та Київського літопису, переважно літописної статті про Любецький з'їзд 1097 р.

У главі аналізується ще один містифікований текст Татіщева - так званий “уривок Полоцького літопису”, вміщений під 1217 р. До Романового проекту він подібний тим, що й тут Татіщев коливався, кому приписати честь відкриття - Єропкіну чи Хрущову, а також тим, що укомпонований в тотожній манері - з текстових блоків, запозичених з різних місць літопису.

Нарешті, в главі аналізуються ті з текстів Татіщева, котрі підказали йому думку зробити реформатором Русі саме Романа Мстиславича. Таким виявляється “Хроніка польська” Мацея Стрийковського, історика XVI ст.

Розділ третій - “Портрети та характеристики князів в “Історії Російській” - досліджує, можливо, найпривабливішу серію “татіщевських відомостей”. Як відомо, від руського середньовіччя дійшло до болю мало зображень реальних людей. Натомість в “Історії Російській” подано цілу “портретну галерею” руських князів - словесних описів їхньої зовнішності, а також їхньої вдачі у зв'язку із характеристиками правлінь. Вважається, що ці портрети Татищев не вигадав, а запозичив із котрогось з літописів, що був у його розпорядженні. Як правило, вказують на Розкольничий літопис.

Переважна більшість “портретів” припадає на ХІІ ст. Вона відкривається Святополком Ізяславичем (1113 р.) і завершується Романом Мстиславичем (1205 р.) Кожний скільки-небудь помітний князь зайняв у ній своє місце: Володимир Всеволодович Мономах (1125), Всеволод Ольгович (1146), Ігор Ольгович (1147), Ізяслав Мстиславич (1154), Юрій Володимирович (1157), Ростислав Мстиславич (1167), Мстислав Ізяславич (1170), Андрій Юрійович Боголюбський (1175), Михалко Юрійович (1176), Мстислав Ростиславич (1180). До власне “портретів” варто додати, загалом, подібні (але без портретних рис) характеристики Мстислава Володимировича (1132), Ярополка Володимировича (1139), Романа Ростиславича (1180), Ярослава Володимировича галицького (1187), Романа Мстиславича галицького (1205) та Рюрика Ростиславича (1211 г.)

“Портрети” спіткала та ж історіографічна доля, що й решту “татіщевських відомостей”. Нечисленні голоси скептиків не були почуті. Літопис, опоряджений такою кількістю “живих” людей, із індивідуальними описами зовнішності, характерними рисами вдачі, подробицями приватного життя більше відповідав очікуванням сучасної людини, і не було сил розлучитися із цими коштовностями. Спробу окреслити можливе джерело “портретної галереї” Татіщева здійснив свого часу Б.О. Рибаков. Він стверджував, що більшість описів за ХІІ ст. походить із Розкольничого літопису. Разом з тим, частина “портретів” проникла до “Історії Російської” з якихось інших літописів. Висновки дослідника органічно вписувалися у його ширші уявлення про природу давньоруського літописання, згідно яких у ХІІ ст. побутувала значна кількість ілюмінованих списків літописів. На фоні такого розмаїття не дивиною виглядали б спроби літописців створити словесні описи зображених персонажів. Л.В. Мілов згодом запропонував “літопис Симона” як переважне джерело “галереї”. Існує також і стриманіший підхід, прихильники котрого наполягають, що “портрети” можуть виявитися не древніми текстами, але й не підробленими Татіщевим: вони нібито походять з якогось пізнього, ледве чи не ХVII ст., джерела. Утім, без пояснення лишається та обставина, що портрети та характеристики першої редакції часом суттєво відрізняються від текстів, вміщених у другій редакції.

Яким чином літописець (древній чи новітній) міг би дійти ідеї створення серії словесних описів зовнішності? Припускали, що їх автор міг таким чином “читати” мініатюри ілюмінованого літопису чи якісь пізні гравюри. Подібного роду приклади (щоправда, не раніш і за XVIII ст.) відомі й описані в літературі. Вони свідчать, що спосіб такого “читання” мініатюр був цілковито відмінним: він не передбачав, наприклад, описів зовнішності персонажів. Відомі з давньоруських джерел описи зовнішності також разюче різняться від тих, що знаходимо у Татіщева, і навіть пізніші описи людей у так званих “служилих кабалах” складено за іншим принципом. Варто також зазначити, що саме уявлення про портрет та портретну схожість з'являється в Росії не раніше другої половини XVI ст.

У главі детально обговорюються автентичні описи зовнішності, занотовані в Іпатіївському та інших літописах. Виявляється, що ті з описів зовнішності, які найближче стоять до Татіщевих, складено за принципами, властивими так званим “іконописним взірцям” - керівництвам для іконописних майстрів. Саме такими виявляються й описи Татіщева. Для них характерне загострення уваги на зрості людини, формі й кольорі волосся, формі й кольорі бороди. У главі висувається й обгрунтовується припущення, що Татіщев складав свої “портрети” князів за типом опису, відомим йому з якогось тлумачного іконописного взірця. Більшість списків цих пам'яток походять саме від другої половини XVII - XVIII ст. Крім того, у Татіщева був один рукопис, в якому містилися описи зовнішності, запозичені з тлумачного іконописного взірця - це Львовський літопис.

Такі збіги можна було б вважати й випадковими, коли б не один натяк самого Татіщева. У всій “Історії Російській” не існує жодного прямого свідчення про те, звідки її автор запозичив “портрети”. Утім, одне місце вказує в напрямку іконописних взірців. У характеристиці Ігоря Ольговича (під 1146 р.) її гаданий автор пише про себе та князя: ”почасту пехом во церкви, егда бе [Игорь - О.Т.] во Владимире”. Цього “літописця” Татіщев ідентифікував як одного із продовжувачів київського літописання “після Сильвестра”: “Третьего по Сильвестре дополнителя имя неизвестно, но видимо, что был на Волыни или в Киеве […] Он о себе в 1146-м году сказует, что в 1143-м году с Игорем ІІ-м в Володимере в церкви часто певал […] Он же, видимо, что искусен был в живописи, что едва не всех в его время бывших князей лица и возраст описал, что во многих списках пропускано и сокращено, но видим многие древние копии с лицами находятся, и в его время, мнится, инаго летописателя не было […]”. Цим літописцем, на думку Татіщева, був відомий новгородський єпископ Нифонт. Для нього Татіщев вигадав цілу біографію, яка включала й літературні труди. Нифонт нібито писав житія печерських святих та літопис: “По его истории с лицами видно, что он искусен был иконному писанию”. Отже, Татіщев знав, що словесні портрети того роду, який він вмістив у своїй “Історії”, міг створити тільки іконописець, адже тільки іконописець міг би професійно читати тлумачні взірці.

Татіщев цікавився зовнішністю своїх персонажів, навіть намагався (безуспішно) спорядити свою працю портретами князів. Він, отже, міркував над тим, як могли б виглядати володарі й над тим, як “автентично” їхня зовнішність могла б бути описана древнім автором. Історик ідентифікував єдино можливе джерело, яке надавало таку можливість, і створив свою “галерею”, імітуючи тлумачний іконописний взірець.

Другий розділ цієї глави досліджує характеристики князів, вміщені в “Історії Російській”. “Портретна галерея” являє собою лише частину, можливо, не найцікавішу, тієї унікальної інформації, що її Татіщев надає про князів ХІІ ст. Для істориків значно важливішими були характеристики князів, часом приязні, а часом нищівні. І в першому варіанті, й у другому, вони цілковито чужі давньому літописанню. Але негативна (і навіть зневажлива) характеристика князя - річ нечувана.

І Повість временних літ, і Київський літопис, як відомо, містять низку князівських характеристик. Усі без винятку вони подані як посмертні панегірики й, в цілому, є досить однотипними. У такому “некролозі” перераховуються виключно позитивні риси померлого та його достоїнства як християнського володаря. Ці похвали, переважно з Київського літопису, мусили звернути на себе увагу Татіщева. Аналіз того, як історик препарував справжні похвали для своєї історії, засвідчує, що Татіщев не зрозумів ієрархії чеснот приписуваних середньовічному володарю. Якщо для літописця головним видавалися захист князем віри та церкви, Татіщев - людина ХVIII ст. - сміливо викреслював відповідні фрази як несуттєві. Як наслідок, літописні панегірики були суттєво “секуляризовані”. Крім того, подібний аналіз засвідчує, що історик втручався в текст, коли вважав за потрібне, додаючи, на його думку, важливі штрихи, пропущені літописцем. Ці додані фрагменти досить показові: історик XVIII ст. намагався охарактеризувати князів, передусім, як державних діячів, відзначаючи їхню освіченість, любов до правосуддя, увагу до державних справ.

Усе це речі несуттєві з точки зору середньовічного літописця, адже завдання панегірика тут принципово відмінне. Натомість, для людини доби Просвітництва саме це здається першочерговим. Відтак, “унікальні” (тобто такі, що не знаходять відповідника в літописах) характеристики князів складено Татіщевим саме з цих елементів. Одним словом, ці тексти видають руку модерного історика і, отже, не можуть походити з давніх літописів. З'ясовується, що риси, за якими Татіщев поділяв своїх персонажів на позитивних та негативних суть критерії самого історика, про які він писав також у інших своїх творах (“Духовній” сину, ”Разговоре двух приятелей о пользе науки и училищах”). У главі зроблено спробу пояснити причини, що спонукали Татіщева вдаватися до такого роду містифікованих текстів. Припускається, що в анналістичному викладі портрети та характеристики князів надавали рідкісну можливість підвести якісь підсумки великим періодам історії, пояснити читачеві смисл подій та підвести мораль.

Розділ четвертий - “Idйes fixes” - досліджує цикл постійних ідей, які історик наголошував у своєму творі, у тому числі й завдяки містифікованим текстам. Подібне дослідження полегшується тим, що в історіографії вже здійснено надзвичайно влучні спроби окреслити ідеологію Татіщева. Є.М. Добрушкін виділив серії унікальних повідомлень “Історії Російської”, які, на його думку, відображали суспільні переконання Татіщева, а Джована Брожі-Беркоф, дослідивши коло читання історика, продемонструвала, як вичитані з авторитетних авторів ідеї відображалися в тексті татіщевої праці. З цих досліджень Татіщев постає істориком доби Просвітництва, чия політична ідеологія сформувалася під впливом ідей Юста Ліпсія та Кристіана Вольфа.

Перший розділ цієї глави - “Суспільний договір” - досліджує тексти “Історії Російської”, в яких її автор намагався провести ідею суспільної угоди між володарем та народом. Саме наявність такого договору Татіщев вважав запорукою справедливого правління й міцним фундаментом монархічної влади. Аналізуються деякі тексти, які демонструють, що історик судив минуле й представляв його читачеві, виходячи з теорії природнього права й соціального контракту.

“Історія Російська” щедріше за будь-які літописи сповіщає про такі теми, як навчання, “училища” й бібліотеки на Русі. Відповідним чином, кількість людей, що так чи інакше мають відношення до просвіти у Татіщева значно перевищує випадки, занотовані автентичними джерелами. Наявність подібної інформації, як правило, пояснюють тим, що в руках у Татіщева опинилися унікальні літописи. Втім, підвищеної уваги до теми просвіщення більше очікувалося б від людини доби Просвітництва, ніж від середньовічного літописця, для якого самий концепт “історії культури” не існував. Проблемі того, як специфічна оптика модерного історика модифікувала повідомлення літописів та збагачувала їх новими звістками, присвячено другий розділ: “Просвіщення”.

Татіщев мав репутацію вільнодумця, який дозволяв собі рішучі судження, в тому числі й у питаннях церковних. Безумовно людина віруюча, він цілком в дусі часу культивував скептичне ставлення до традиційної церкви й багатьох її “середньовічних” атрибутів. Це було як теоретичною позицією, так і наслідком державної практики часів Петра І, якого Татіщев вважав своїм кумиром. Третій розділ - “Держава та церква” - досліджує вплив раціоналістичних поглядів Татіщева на появу в його тексті низки повідомлень відповідного характеру.

Четвертий розділ - “Закон та законність” - обстежує ще одну незвичну (як на літописи) подробицю Татіщевого викладу. У його історії набагато частіше, ніж де інде в старих джерелах, фігурують згадки про писане право, закони. При тому загальне враження, яке подібні згадки справляють на читача, полягає в тому, що Русь належала до країн, в яких писане право становило собою основу відправлення державних функцій. До такої інтерпретації Татіщева підштовхували мотиви ідеологічні, але також і його практичний досвід історика. Саме Татіщев став першовідкривачем короткої редакції Руської правди, і при тому знайшов її саме в складі літопису (Академічного списку Новгородського першого). Він, отже, міг гадати, що писане право було значно більше поширене на Русі, і тільки через недбальство літописців не дістало належного висвітлення на сторінках літописів. Чимало “татіщевських відомостей”, як з'ясовується, покликані були компенсувати цей недогляд і представити минуле у “виправленому” вигляді.

П'ятий розділ - “Коло читання” - покликаний дати огляд того, що відомо в науці про джерела ідеології Татіщева. Таким аналізом завдячуємо, передусім дослідженням Джовани Брожі Беркоф, яка також намітила шляхи впливу вичитаних з книжок ідей на “татіщевські відомості”. З'ясовується, що Татіщев зовсім не був архаїчним “останнім літописцем”, який не мав жодних теоретичних уявлень про історію. Він вважав авторитетними хоча й не найновіші, проте цілком європейські ідеї про смисл минулого й способи писання історії. Коло читання в певний спосіб сформувало “оптику” історика, завдяки якій він ідентифікував у своїх джерелах певні теми й розвивав їх, підправляючи повідомлення, або й вигадуючи нові.

Шостий розділ глави - “Риторичні прийоми й учені конструкції” - демонструє, як певні прийоми писання історії призводили до появи в тексті “Історії Російської” фіктивних промов історичних та вигаданих персонажів. Стверджується, що подібний прийом дозволяв історику розвивати суттєві ідеї про минуле й робити необхідні узагальнення. На прикладі декількох подібних промов демонструється, які саме ідеї та якими засобами Татіщев намагався артикулювати. Крім того, прослідковується вплив цих ідей на наступну російську та українську історіографію.

П'ятий розділ - “Miscellanea tatisceviana” - об'єднує в собі ряд case studies, тобто досліджень окремих сюжетів та текстів Татіщева, які з тих чи інших міркувань виявилися важливими. Частина з них продовжує грати суттєву роль в історіографічних дебатах, інші - здаються цікавими з точки зору ставлення до труда Татіщева й використання “татіщевських відомостей”.

Перший розділ глави присвячено статті 1185 року в “Історії Російській”. З усіх міркувань, це звичайний для Татіщева текст, укладений на джерелах, що легко й впевнено ідентифікуються, у звичній для історика манері. Неослабну увагу цій статті забезпечує її можливий зв'язок зі “Словом о полку Ігоревім”, оскільки часто припускають, що Татіщев використав тут особливу редакцію Іпатіївського літопису. Ця редакція нібито повідомляла деякі відмінні подробиці походу Ігоря Святославича на половців, а отже, може залучатися як незалежне джерело для реконструкції фактичних обставин подій, і - що навіть важливіше - для тлумачення “Слова о полку Ігоревім”. Всупереч численним припущенням з'ясовується, що єдиним джерелом Татіщева, як для статті 1185 р., так і для “близьких” років, був Єрмолаєвський список Іпатіївського літопису. Крім того, що в тексті Татіщева відбилися численні індивідуальні читання цього списку (у тому числі явно помилкові), чимало особливостей Татіщевого викладу пояснюється недоладностями (перекрученнями, помилками, пропусками тощо) Єрмолаєвського списку. Вони ж переважно спричинили й унікальні подробиці “Історії”, які виявляються переосмисленням спотворених або ж невірно зрозумілих місць Єрмолаєвського списку.

У другому розділі глави піддано критичному перегляду одне з повідомлень Татіщева, що віддавна грає суттєву роль у формуванні уявлень про процедуру успадкування, прийняту в князівському роді за часів Володимира Святославича. Татіщев повідомляє, що Борис та Гліб були народжені від єдиного християнського шлюбу Володимира з Анною. Таке походження забезпечувало їм особливий статус в родині київського князя. Як сповіщає “Історія Російська”, Володимир заповів свій стіл саме Борису. Чимало істориків (С. Соловйов, М. Грушевський, Анджей Поппе) довіряли цій інформації й пов'язували наступну трагедію (убивство Бориса та Гліба Святополком Володимировичем) з гаданим заповітом їхнього батька, яким молодші брати наділялися владою в обхід старших. Як з'ясовується, у Татіщева не було жодного древнього джерела. Викладена в “Історії Російській” комбінація стала результатом власних здогадів Татіщева. До цього спричинилося два непорозуміння: Татіщев не знайшов імені Анни серед представників візантійської династії (і припустив, що вона була “болгаринею”, матір'ю Бориса і Гліба), а також невірно прочитав повідомлення Мацея Стрийковського.

Третій розділ стосується ідентифікації одного з міфічних персонажів “Історії Російської” - чернігівського князя Рюрика Ольговича. Цей сюжет цікавий тим, що “татіщевські повідомлення” саме такого роду (невідома дата, невідоме ім'я) найбільше цінуються істориками. Крім того, сюжет важливий і тому, що наочно демонструє високу дослідницьку інтуїцію Татіщева: він першим ідентифікував проблемні епізоди історії, над якими битиметься й критична історіографія, але виходив із становища, вдаючись до вимислу.

Четвертий розділ досліджує прикметний для української історії текст: повідомлення про посольство у 1203 р. папи Інокентія ІІІ до галицького князя Романа Мстиславича з пропозицією корони. Текст, що повідомляє про нього, історики вважали фрагментом Радзивілівського літопису, а згодом (коли було видано факсимільне відтворення літопису) - фрагментом якогось переказу про Романа, невідомого часу запису, але правдивого в своїй основі. Насправді текст походить з “Історії Російської” і саме звідси був запозичений першими видавцями Радзивілівського літопису. Чому за двісті років дослідження сюжету це не було встановлено, лишається загадкою. Текстологічне дослідження фрагменту не лишає сумнівів у авторстві Татіщева: характерні звороти, рідкісні слова у помилкових значеннях, яких їм надавав Татіщев, все це видає руку. Повідомлення про посольство папи до Романа важливе також і тим, що разом з іншими містифікаціями Татіщева довкола постаті Романа, суттєво вплинуло на уявлення про історію Русі початку ХІІІ ст., у тому числі прислужилося до виникнення уявлення про “Галицько-Волинську державу” як провідну політичну силу півдня Русі. Татіщев запозичив образ Романа з польської історіографії доби Ренесансу, переважно з хроніки Мацея Стрийковського. Татіщев першим з-поміж східноєвропейських істориків ідентифікував Романа Мстиславича як визначного політичного діяча, найсильнішого з руських князів, фактичного володаря Русі. Це своє переконання Татіщев підтверджував низкою вигаданих текстів - Романового проекту 1203 р., звітом про папське посольство 1203 р. та пропозицію королівського титулу, нарешті, панегіриком князю під 1205 р. Незалежно від того, чи довіряли історики “татіщевським відомостям”, вони сприйняли загальний силует епохи, в якому саме Роману та його князівству відводилася провідна роль в політичній мозаїці Русі. Без цих фальсифікатів Роман, напевне, фігурував би в оглядах політичної історії як один з тих князів, які найбільш відповідальні за падінню авторитета центральної влади й загальну анархію перших десятиліть ХІІІ ст. Татіщев же зробив з нього мудрого реформатора, про якого навіть знав папа й пропонував за це королівську корону. Наступні покоління істориків, ймовірно, навіть не здогадувалися, на яких сумнівних фундаментах стоїть міф про Романа та його “Галицько-Волинську державу”.

Ще розділ глави присвячено одній з останній спроб реабілітувати деякі з повідомлень Татіщева й розширити за їхній рахунок коло джерел для дослідження зовнішньополітичних взаємин Русі. Крім іншого, цей сюжет цікавий тим, що демонструє деякі характерні прийоми роботи дослідників з “татіщевськими відомостями”. Під 1076 р. Татіщев повідомляє подробиці відомого з Повісті временних літ та Поучення Мономаха походу руських князів (Олега Святославича та Володимира Всеволодовича) в Чехію. Автентична інформація про війну, як відомо, дуже скупа: не зазначено ні мети походу, ні деталей подій. Натомість Татіщев пропонує значно яскравіший опис. Як з'ясовується, він грунтується на парафразуванні відповідного повідомлення хроніка Марцина Бєльського з неодмінним домисленням подробиць: обставин, персонажів тощо. Татіщев переказує Бєльського звичним для нього “древним наречием”, тобто тим “давньоруським суржиком”, який вважав за автентичну мову літописів. Саме ці особливості викладу, як не парадоксально, стають в умілих руках дослідників вказівкою на “древній оригінал” повідомлення, у той час, як мусять служити маркерами власних текстів Татіщева.

Саме одній з характерних рис Татіщевої мови - її специфічній лексиці - присвячено останній розділ глави. Використання архаїчних форм та слів, що вийшли з вжитку, або й просто рідкісних лексем було одним з аутентизаційних прийомів Татіщева, яким він наводив патину старовини на свої власні тексти. Утім, історик робив і помилки в розумінні й перекладі слів, що може служити індикатором підробності фрагменту. Огляд подібних випадків здійснено в даному розділі.

У заключенні запропоновано обговорення деяких загальних закономірностей появи історичних фальсифікатів, прийомів їхньої аутентизації, сприйняття та функціонування в гуманітарному знанні. Подано деякі міркування про роль фальсифікатів (чи містифікацій) в історичній дисципліні. Це дозволило поставити труд Татіщева у властивий йому контекст та зрозуміти краще саму цю постать визначного історика ХVIII ст. Татіщев більше, ніж хто-небудь із його сучасників та наступників виявляється учасником актуального історіографічного процесу. На його “Історію Російську” посилаються, її повідомлення цитують, їхню вагу обговорюють. Немає сумніву, що таким довгим життям в науці “Історія Російська” завдячує саме своїм фальсифікатам. Без них праця відійшла б у минуле разом із своєю епохою як безнадійно застарілий синтез. Але самі по собі фальсифікати не могли б утримувати увагу дослідників так довго, коли б не майстерність їх автора. Як неодноразово наголошується в роботі, образ епохи в Татіщевих містифікаціях на диво співпадає з тим, як минуле бачила критична історіографія ХІХ - ХХ ст. Це означає, що Татіщев був не “останнім літописцем”, як його поблажливо називали, а вдумливим і проникливим істориком. Він був не лише обдарований непересічною спостережливістю та інтуїцією, але й добре технічно оснащеним. На зорі критичної історіографії йому вдалося ідентифікувати чимало з проблем, над якими й через декілька століть міркуватимуть дослідники, і запропонувати їх вирішення (у формі містифікацій), які вважатиме цілком задовільними навіть сучасна дисципліна історії Давньої Русі. Розвінчуючи містифікації Татіщева, ця праця тим самим відновлює його репутацію як історика.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Монографії:

1. Толочко А.П. “История Российская” Василия Татищева: источники и известия. ? Москва: Новое литературное обозрение, К.: Критика, 2005. ? 543 с.

2. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. ? К.: Альтернативи, 1998. - 352 c.

Статті:

1. З історії політичної думки на Русі ХІ-ХІІ ст. // Український історичний журнал. ? 1988. ? №9. ? С.70-77.

2. “Roman Mstyslavic's Constitutional Project of 1203: Authentic Document or Falsification?” Harvard Ukrainian Studies. ? Vol. XVIII, no.3-4 (Cambridge, Mass., 1994). ? P.249-274.

3. Конституційний проект Романа Мстиславича 1203 р.: спроба джерелознавчого дослідження // Український історичний журнал. ? 1995, ?№6. ? С.22-36.

4. Нестор-літописець: біля джерел однієї історіографічної традиції // Київська старовина. ? 1996 ? №4-5. ? С.11-35.

5. Ще раз про місце смерті Рюрика Ростиславича // Святий князь Михайло Чернігівський та його доба. ? Чернігів, 1996. ? С. 75-76.

6. Конституционный проект Романа Мстиславича 1203 г.: Опыт источниковедческого исследования // Древнейшие государства Восточной Европы. 1995. ? М.: Наука, 1997. ? С.240-262.

7. Про місце смерті Рюрика Ростиславича // Український історичний журнал. ? 1997 ? № 5. ? С.136-144.

8. Штрих до походження Володимира Святославича // Київська старовина. ? 1997. ? № 4. ? С. 65-68.

9. Похвала или житие? (Между текстологией и идеологией княжеских панегириков в древнерусском летописании), Paleoslavica. ? Vol. VII (Cambridge, Mass., 1999). ? P.26-38.

10. “Kievan Rus' around the Year 1000,” Europe around the Year 1000, ed. by Przemyslaw Urbanczyk (Warsaw: Wyd. DiG, 2001),. ? P.123-140

11. “Leo Kishka's Annales sancti Nestoris and Tatishchev's Chronicles,” Paleoslavica. - Vol. X, no 2 (Cambridge, Mass., 2002), pp. 257-270.

12. “Gdzie i kiedy narodzila sie legenda o Kronikarzu Nestorze?” Zeszyty naukowe Katolickiego Universytetu Lubelskiego ? Rok. XLV, nr 1-2 (177-178) (Lublin, 2002). ? S. 57-78.

13. К старым спорам о Татищеве // “А се его сребро”. Збірник праць на пошану М.Ф. Котляра з нагоди його 70-річчя. ? К., 2002. ? С. 245-248.

14. “All the Happy Families…” The Rurikids in the Eleventh Century,” The Neighbours of Poland in the 11^th Century, ed. by Przemyslaw Urbanczyk (Warsaw: Wyd. DiG, 2002). ? P.155-168.

15. Принимал ли Роман Мстиславич посольство папы Иннокентия ІІІ в 1204 г.? // Ruthenica. ? T. 2. ? К., 2003. ? С.195-204.

16. Кримінальна археографія Василя Татіщева. // “До джерел”. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. ? Том 1. ? Київ - Львів, 2004. ? С.373-378.

17. Problems of Religious Legitimization of the Rurikids of Rus', Monotheistic Kingship. The Medieval Variants, ed. by Aziz Al-Azmeh and Janos M. Bak (Budapest, 2004). ? P.249-268.

18. “Truth from Forgery: Vasilii Tatishchev and the Origin Master Narrative of Russian History,” Sinopsis. Festschrift in Honor of prof. Zenon Kohut. [Journal of Ukrainian Studies, vol. 29] (Edmonton and Toronto, 2005). ? P.457-469.

19. Происхождение хронологии Ипатьевского списка Галицко-Волынской летописи, Paleoslavica. -Vol. XIII (Cambridge, Mass., 2005). ? P. 28-42.

20. Как выглядел оригинал Галицко-Волынской летописи? // Восточная Европа в древности и средневековье. Проблемы источниковедения. XVII Чтения памяти чл-кор. АН СССР В.Т. Пашуто, IV Чтения памяти доктора исторических наук А.А. Зимина. ? Часть І. ? М., 2005. ? С.149-151.

21. Пририсовки зверей к миниатюрам Радзивиловской летописи и проблема происхождения рукописи. // Ruthenica. T. 4. ? К., 2005. ? С. 62-84.

22. Чи була “візантійська реформа” Володимира Святославича? ? К., 2005. - 49 c.

23. Замітки з історії галицько-волинського літописання. ? К., 2005. - 17 c.

24. Юрій Долгорукий в “Історії Російській” Василя Татіщева. ? К., 2005. - 15 c.

АНОТАЦІЯ

Толочко О.П. “Історія Російська” Василя Татіщева: джерела та повідомлення. Монографія.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут історії України НАН України.- Київ, 2005.

У дисертації досліджується комплекс унікальних повідомлень з давньоруської історії, що міститься в знаменитому труді Василя Татіщева “Історія Російська”. В історіографії вони здобули назву “татіщевські відомості”. Традиційно “татіщевські відомості” трактують як надзвичайної цінності уламки автентичного літописання Х - ХІІІ ст. Вони широко залучалися до досліджень з історії домонгольської Русі, суттєво впливаючи на наукове розуміння подій, особистостей та процесів Х - ХІІІ ст. Як наслідок, в науці утвердився значною мірою містифікований образ цілої історичної епохи. У дисертації здійснено спробу продемонструвати, що насправді “татіщевські відомості” є містифікаціями, авторство яких належить самому Василю Татіщеву. Передусім, досліджено справжні літописні джерела, якими послуговувався Татіщев, чим продемонстровано, що жодного місця “невідомим” та “втраченим” древнім літописам серед них немає. У дослідженні з'ясовано мотиви, що спонукали історика вдаватися до вигадування, а також на низці конкретних прикладів продемонстровано технічний інструментарій містифікатора. “Історію Російську” Татіщева вміщено у широкий контекст аналогічних явищ європейської історіографії.

Ключові слова: історіографія, літописання, містифікації та підробки, „татіщевські відомості”, Росія, Київська Русь, Василій Татіщев.

АННОТАЦИЯ

Толочко А.П. “История Российская” Василий Татищева: источники и известия. - Монография.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Институт истории Украины НАН Украины.- Киев, 2005.

В диссертации исследуется комплекс уникальных известий по истории Древней Руси, содержащихся в знаменитом труде Василия Татищева “История Российская”. В историографии они известны как “татищевские известия”. Традиционно “татищевские известия” воспринимаются как чрезвычайно ценные осколки аутентичного летописания Х - ХІІІ вв. Они широко привлекались для исследования истории домонгольской Руси, существенно влияя на научное понимание событий, личностей и процессов Х - ХІІІ вв. Как следствие, в науке утвердился в значительной степени мистифицированный образ целой исторической эпохи. В диссертации предпринята попытка продемонстрировать, что в действительности “татищевские известия” представляют собой мистификации, авторство которых принажлежит самому Василию Татищеву. Прежде всего, исследованы реальные летописные источники, использованные Татищевым, и, таким образом, доказано, что места для “неизвестных” и “утраченных” древних летописей среди них нет. В исследовании установлены мотивы, понуждавшие историка прибегать к вымыслу, а также на ряде конкретных примеров показан технический инструментарий мистификатора. “История Российская” помещена в широкий контекст аналогичных явлений в европейской историографии.

Ключевые слова: историография, летописанние, мистификации и подделки, „татищевские известия”, Россия, Киевская Русь, Василий Татищев.

ANNOTATION

Oleksiy Tolochko, 'Russian History' by Vasilii Tatishchev: Sources and Accounts. A monograph.

Thesis presented for the degree of Doctor of Sciences (History), 07.00.06 - Historiography, Source Studies and Special Historic Disciplines. - Institute of Ukrainian History (National Academy of Sciences). - Kiev, 2005.

Vasily Nikitich Tatishchev (1688 - 1750) was one of those remarkable personalities of the early 18^th century, whose very appearance was made possible by the new intellectual atmosphere brought about by the turbulent age of Peter the Great's reforms and resulting profound Westernization of Russia. Through the course of his long career, Tatishchev managed to be an army officer, an engineer, a celebrated civil administrator, a corrupt official, and a conspirator against the highest authorities. Yet, what he is most remembered for and what earned him the lasting fame and respect of future generations, was not his day jobs, however distinguished, but his side interest in history.

Since the early 1720s, Tatishchev started to entertain the idea of writing a systematic Russian history, and he began to collect materials necessary for this project. His labors produced the first draft of ”History” sometime before 1739, followed by a second version in 1746, and finally the last one finished by 1750, shortly before his death. ”Russian History”, which was published for the first time long after the historian's death, was considered a formidable achievement, and made a strong impression on many writers of history in the 18^th century.

Tatishchev's work has long since lost its appeal as a work of scholarship, remaining an important but hopelessly dated synthesis, by far superseded by brilliant narratives of the 19^th century. What still ensures Tatishchev an exceptional place in Russian history-writing, are not his credentials as a historian (although those are important for the history of Russian historiography), but his alleged achievements as a collector of sources.

Tatishchev claimed that his primary method in writing history was merely copying the texts of the chronicles available to him and arranging these texts in chronological order. According to him, there was literally not a single word in his history that was not in his sources. Thus, for the majority of later historians who took Tatishchev's word for it, his work appeared to be a reliable, if somewhat confused, collection of chronicles.

Tatishchev's ”History” provides a large number of unique facts - some of them of paramount importance - on early Russian history and it contains a great variety of otherwise unattested texts, supposedly borrowed from ancient chronicles. Those who study early medieval history of Eastern Europe know too well how poor the source base for their study is, how desperately few ancient chronicle texts have survived. For those who would not accept this situation, Tatishchev's ”History” offers an opportunity to significantly upgrade their source base.

The present study is intended to show that ”Tatishchev's accounts” came not from authentic sources allegedly used, but from the historian's own understanding of what Kievan history might have been like, if only it had been sufficiently documented. They are mystifications authored by Tatishchev. Their integration into the field of Kievan Rus' history resulted in a significantly distorted image of the past.

The study offers a systematic review of the actual sources used by Tatishchev. It also suggests the reasons that urged a modern historian to resort on forgery as a narrative device. In several case studies the technique of the forger is revealed.

Key words: historiography, chronicle-writing, mystifications and forgeries, “Tatishchev's accounts”, Russia, Kievan Rus', Vasilii Tatishchev.

Размещено на Allbest.ru