Ґенеза наукової парадигми історичного процесу в середні віки (V–ХV ст.)

- недосліджена особливість християнського віровчення, пов'язана з вітчизняною історією (постановка проблеми);

- проблема мови Богослужіння і слов'янського обряду;

- історико-філософські погляди Митрополита Іларіона. Проблема “центру світу”;

- розкриття змісту ідеї “нового Єрусалиму” як цивілізаційної ідеї русів;

- несподіваний аспект проблеми слов'янської мови в “Повісті минулих літ”;

- можливе існування християнства зороастрійської основи в середовищі русів до 988 р.; “Євангеліє джармаканською” (вираз Ібн ал-Факіха) як можливе “Євангеліє, писане руськими письменами” - підвалина слов'янської писемності;

- середньовічна філософія історії Нестора-літописця;

- проблема “вставки” опису подорожі апостола Андрія з учнями по землях України в “Повісті минулих літ” (за нашим визначенням і аргументацією - “переставки”). Питання щодо Візантії апостольських часів;

- зв'язок проблеми “центру світу” з ідеєю Києва як “нового Єрусалима”;

- етнографічно-цивілізаційне розуміння історії русами;

- головні характерні риси філософії історії Київської Руси;

- найголовніший, самобутній і перспективний напрям руської опозиційної богословської й філософської думки (стригольництво).

У ході дослідження історіософських концепцій Середньовіччя в дисертації доведено наукову гіпотезу про синтезу парадигмальної й цивілізаційної моделей історичного процесу у свідомості православних русів. Поглиблене вивчення такого явища потягло за собою постановку й вивчення проблеми особливостей як християнства на наших теренах, так і Церкви русів, а також - мови богослужіння та цивілізаційної ідеї русів “Київ - новий Єрусалим” як унікальної в геополітичному й історіософському сенсі. Конкретний аналіз історичних джерел призвів до думки про тісний зв'язок ідеї “нового Єрусалима” з проблемою Центру Світу. Висунуто припущення, що основи ідеології “Київ - новий Єрусалим” тягнуться в часи, давніші від 988 р., виходять на історичні підвалини митрополії Тамарха, а від неї - на Візантію апостольських часів. Усе ж разом пов'язане з недостатньо розробленою в науці проблемою дійсного сакрального й реального етнополітичного змісту місій апостолів і, як ідеологічно, так і символічно-міфологічно, виходить на ту ж проблему Центру Світу. Після 988 р. Русь Київська фундується й розвивається як новий центр православ'я й найперспективніший центр світового християнства. Самобутнє руське православ'я з уфундованою ним православною (візантійською) цивілізацією заважало формуванню розуміння християнського віровчення як “іудео-християнства”. Київське християнство, незважаючи на зовнішнє облаштування під ортодоксію, не було в дійсному сенсі таким. Ґенеза руської оригінальної духовно-політичної системи була перепинена знищенням сакрального й політичного потенціалу Києва, а потім і самої Київської Руси. Але руське православ'я залишалося ще живим вченням і в ХІV ст., і в ньому усередині протікали процеси, які могли дати йому можливість подальшого розвитку в майбутньому. Проте церковна організація продемонструвала в даному відношенні свою реакційність і нездатність до змін. Розвиток і зміни ж релігійній системі потрібні. Явище безпосередньо пов'язане з кліматами, а відповідно, наука обов'язково повинна їх вивчати, щоб підштовхувати Церкву до змін своєчасно. Але без змін у кліматах Церква не зрушить з місця, що науці треба враховувати. Однак тільки тут бінарні опозиції - релігія й наука, можуть зійтися: клімати - одні на всіх, реакційність же ідеології й дії Церкви тягне за собою негаразди й відставання в технологіях роботи в сакральному просторі. Перепинення ж ґенези - теж доказ її наявності у певний історичний час.

Розгляд тлумачення історії в західноєвропейській історіографії диктував необхідність вивчення таких питань:

християнська “ідея історії” в Аврелія Августина, суть методу; особливості концепції; аналіз ідеї “граду Божого”; значення концепції Августина;

- особливості розуміння історії Северином Боєцієм, значення духовних та інтелектуальних пошуків великого філософа;

Касіодор як історіограф і джерелознавець;

культурно-соціологічний образ історії Ісідора Севільського;

внесок у історіографію класика хроніки Беди Шановного;

найбільш значна середньовічна версія августиніанської моделі історії - “Хроніка” Оттона Фрейзінгензького;

схема історії Іоанна Солсберійського;

історична теорія - основа вчення Іоахіма Флорського;

нове бачення головного арістотеліанського запозичення Фоми Аквінського;

оригінальний підхід до історичного процесу Роджера Бекона;

перші прояви прагматичної тенденції у середньовічній історіографії;

- розуміння історії в роботах гуманістів Леонардо Бруні, Флавьо Бьондо, Помпонія Лето, Лоренцо Валли та ін. Зміни в способі мислення.

Розвиток західноєвропейської історіософської думки простежено від формування в V ст. парадигмальної моделі історичного процесу, моралістичної за характером, Аврелієм Августином, що було ним зроблене із залученням елементів прагматичної античної історіографічної традиції (використання риторики), до кінця Середньовіччя. Була встановлена така тенденція, як, з одного боку, “видалення історії” у творах Фоми Аквінського, а з іншого - номіналізація історії й поява нахилу до її секуляризації у творах світських учених. У гуманістичній історіографії відбудеться зсув історичного мислення в бік історіософії, у якій національно-політична історія посідає важливе місце. Змінилася сама структура мислення, яка була заснована вже не на жорсткій вихідній логіці, а на пошуку істини в спілкуванні, що посилило діалогічність мислення. З тим можна зв'язати інтерес гуманістів до проблем теорії історичного процесу, хоча найбільшого виразу така тенденція знайде у виробленні деким з них критичного метода в аналізі історичного джерела. У їх працях історія буде вже остаточно секуляризована. Усе зазначене, хоча й у різних видах, є проявом прагматичної історіографічної традиції, ґенези наукової парадигми історичного процесу.

Моделі суспільної еволюції арабо-ісламських мислителів у дисертації розглядаються так, щоб, зібравши моделі історії найавторитетніших арабських учених, скласти загальну картину еволюції історичних уявлень у науці й виокремити ті положення, які ще не знайшли глибокого вивчення, виділивши такі питання:

· сутність домінуючої парадигми історичного процесу; чинники, які впливали на її формування;

· перша спроба формування опозиції домінуючий парадигмі (учення Мухаммада Ібн Закарії ар-Разі), оцінка можливостей опозиції, виявлення її коренів;

· класична арабо-мусульманська історіографічна традиція - етнографічний підхід до історії людства як одна з постуляцій Корану; впливи географії, етнографії, астрології;

· філологічна традиція у арабській історіографії та боротьба навколо методу;

· поєднання етнографічної й філологічної традицій у теологічній парадигмі історичного процесу; вплив філології на форму історичного твору;

· “загальна історія” як форма історичної праці та її особливості; твори енциклопедичного й біографічного характеру як поєднання історичного і філологічного методів у історіографії;

· “ономастичний словник” як ще одна форма історичного твору;

· розкриття змісту класичної етнографічно-географічної традиції у підході до історії людства на засаді концепції “арабського Геродота” ал-Мас'уді; методологія ал-Мас'уді;

· формування опозиційної домінуючій концепції історичного процесу у річищі філософії на засаді еволюціоністської ідеї:

~ модель “ідеальної держави” (доброчинного міста) ал-Фарабі як філософський варіант етнографічної концепції розвитку цивілізацій;

~ еволюціоністська ідея у “Романі про Хай'а, сина Якзана” Ібн Туфейля; виявлення глибинного змісту твору;

~ “соціальна фізика” Ібн Халдуна як вищий прояв еволюціонізму в теорії історичного процесу в арабо-ісламській науці; розгляд концепції та її проблем;

· непорушність теологічної парадигми у середньовічній арабській науці.

Аналіз моделей суспільної еволюції, запропонованих арабо-мусульманськими вченими, як у річищі класичної історіографічної традиції, так і опозиційної еволюціоністської, що формувалась у лоні філософії, дав підстави до думки, що парадигма арабської науки поставала як синтеза прагматичної й цивілізаційної моделей історичного процесу - і класична, й опозиційна. Тільки під впливом різних наук формувались різні підходи й різні бачення. Зважаючи на домінування філології в арабській науці, класична парадигма історичного процесу аналізувалася у зіставленні деяких важливих положень, розроблених ал-Мас'уді, з лінгвістичною парадигмою М.Марра. В дисертації доведено, що методологічні підходи обох учених обопільно підтверджують одне одного. В роботі розглянуто й модель суспільної еволюції, що її запропонував Ібн Халдун, - вона була еволюційною, матеріалістичною. Ібн Халдун проявився як соціальний антрополог і соціолог майже в сучасному розумінні цього слова. Реакція наукового співтовариства на його вчення була схожою на реакцію на вчення Ібн Закарії - свідоме офіційне неприйняття. Однак ґенеза моделі суспільного розвитку в арабській науці була наявною, що й слід відзначити.

Четвертий розділ “Загальна типологічна характеристика релігійних та світських поглядів на історичний процес” присвячений з'ясуванню типологічних особливостей західного та східного типів історизму часів Середньовіччя. Категорії історичного часу й історичного простору є базовими в такому принципі пізнання, як історизм. Принцип же є важливою складовою онтології наукової парадигми. У дослідженні з'ясовувалося насамперед наступне:

- проблема визначення категорії “історичний час”, деякі аспекти вивчення категорії “час” у науковій літературі та історичних джерелах;

- проблема визначення категорії “історичний простір”, недостатня її розробленість наукою; складність проблеми; зв'язок простору з часом;

- окреслення проблеми кліматів.

В дисертації встановлено, що недостатня розробленість проблеми “історичний час - історичний простір” пояснюється незадовільною на сьогодні вивченістю в науці самих категорій “час” і “простір” (особливо другої), тому історики й не можуть повноцінно розробляти вказану проблему - ще немає для того необхідної фундаментальної бази знань. Розгляд зв'язку часу й простору дав підставу не погоджуватися з їх ототожненням, що витікає з уживання науковцями терміна “час-простір”. То - різні категорії, і час тільки у якийсь момент стає “певним простором” (за Августином). У дисертації висувається авторське бачення, базоване на накопичених уже в науці відомостях явища, безпосередньо зв'язаного з простором (але й з часом також), - кліматів. І подано наукове обґрунтування теорії “семи кліматів”, яка активно застосовувалась арабами, але сама теорія зон-кліматів була, як стверджується в роботі, методологією всієї середньовічної науки про простір, а оскільки з простором була тісно зв'язана така категорія, як “буття”, то й з усіма науками про нього взагалі. Висувається твердження, що клімати (у космографічному розумінні) - реальне геофізичне явище, яке є тим невідомим “Х”, незнаходження якого й заважало весь час історикам знайти правильну відповідь у рішенні рівняння з багатьма невідомими з “алгебри історії” - методології історичного процесу. Рух свідомості з його закономірностями - важливий чинник історичного процесу.

При розгляді західного типу історизму та його еволюції виявилося, що багато питань, пов'язаних із з'ясуванням глибинних типологічних ознак західноєвропейського історизму та його розвитком залишаються непоясненими. Викладення матеріалу даної частини роботи побудовано за такою схемою:

- вичерпаність культурологічного підходу до вивчення типологічних особливостей мислення взагалі й історичного зокрема;

- виявлення базових засад історизму;

- розробка категорії “час” середньовічною наукою:

~ релятивістська теорія часу Августина;

~ теорія часу Боеція;

~ розвиток уявлень щодо часу в Беди Шановного та Іоахіма Флорського;

~ впливи вчення Прокла Діадоха;

~ пов'язання часу з вічністю Ф.Аквінським;

- початок змін в уявленнях щодо часу в ренесансному мисленні. Відкриття історичної перспективи Ф.Петраркою та історичного часу (як часу соціального);

- особливості часової позиції людини часів Ренесансу;

- європейські моделі категорії “простір”:

1) учена. Антиохійська і кападокійська школи. “Альмагест” Птолемея, формування інтегруючої творіння ідеї “великого ланцюга буття”. Два етапи еволюції просторових ідей (Павло Просій, Ісідор Севільський, Беда Шановний, Рабан Мавр та ін.). Сполучення уявлень європейських авторів з уявленнями арабів; гіпотеза відносно методик вивчення простору;

2) героїко-епічна. Розглядається на засаді уявлень скандинавських народів і теж у зіставленні з уявленнями арабів. Проблема “Великої Свитьод”;

3) зрушення в практичній моделі з часів першої рецепції античності у ХІІ ст.;

- вплив просторових уявлень на розвиток культури. Просторовий реалізм (Італія) та просторовий раціоналізм (Франція);

- початок зрушень у західному типі історизму під впливом змін у часово-просторових уявленнях в період Ренесансу.

Виведення особливостей історичного мислення з домінуючого типу культури в дисертації визначено як шлях вичерпаний. Справа в тому, що саме мислення здійснює великий вплив на культуру, адже, хоча форми сприйняття часу й простору залежать від типу культури, не менш важливим є й вплив форм сприйняття історичного часу та простору на складання певного типу культури. Про важливість його свідчить процес довгого, подеколи болючого формування здатності культури осягати себе в історії. У роботі здійснено парадигмальний аналіз історизму по просторовій координаті “Захід - Схід” і по часовій “середні віки - Ренесанс”, щоб виявити всі особливості західного та східного його типів. Розрізнення між типами проводиться навколо:

1) вирішення проблеми універсалій;

2) визначення категорій “час” і “простір” з виходом на історичну науку.

Перша проблема має більш загальний характер, але виявляється центральною в проблемах розвитку історичного мислення. Постановка її належить Боецію, а ще раніше її окреслив Порфірій у коментарях до “Категорій” Арістотеля. Чому ми надаємо їй такого великого значення? Влучно підмітив Д.Донцов: “Усе починається з містики і все закінчується політикою”. Універсалії - класичний приклад того. Проблема виявляється головною у визначенні понять “людина” й “народ”. Тому так важливим є вирішення її в тій чи іншій моделі історичного процесу. Середньовічне історичне мислення не випадково було родово-видовим: у середні віки люди йшли за Платоном у проблемі універсалій, тому так ретельно виписували походження народів від усіх їх праотців. Наука сьогодні йде за Арістотелем: ні людині досі не дано визначення (як наче то - об'єкт реально не існуючий), ні поняттю “народ” (ethnos). Видно, що питання, яке ставив ще Порфірій, зведене до арістотелевих абстракцій, звідки тягнуться проблеми не тільки науки, а й геополітики. І в часи Боеція була така ж складна ситуація. І - головне: С.Неретіна зазначає, що в кінцевому випадку рішення проблеми універсалій вело до доказу існування Бога; логіка, базована на них, неодмінно ставала тео-логікою. Тому-то проблема досі й не вирішена. У середньовічній філософії з даного питання сформувалося три підходи: реалізм, номіналізм і концептуалізм. У їх боротьбі й проглядається проблема врівноваженого розуміння співвідношення “єдина сутність - множинність” (реалізм /Sic/ - номіналізм /Non/ як бінарні опозиції, і концептуалізм як спроба їх примирити, але невдала). Номіналізм переміг у Європі, що в роботі й простежується. Формування сучасної техногенної західної цивілізації, а з нею й великих проблем зі станом навколишнього середовища, слід пов'язувати саме з номіналізмом. Вплив же його на свідомість, у т.ч. релігійну, - узагалі невивчене явище. А саме він і розбиває розуміння “єдиної сутності”, що є серйозним кроком в бік формування космофобської тенденції в будь-якій цивілізації, про небезпеку чого вже говорять учені. Модель же світоглядної історичної думки може бути образно представлена так: наріжний камінь у ній - універсалії, а по боках ідуть просторово-часові уявлення, даючи посередині синтезу - ІСТОРИЗМ. У дисертації її названо “тризубом історичної свідомості”.

При розгляді розробки категорії “час” західноєвропейською наукою виявлено, що трактовка часу тут мала психологічний характер, і вказана категорія домінувала в історичних уявленнях європейців. Ґенеза парадигми-зразка І в уявленнях щодо часу від Августина (“час - історія”) до Фоми (час пов'язаний з вічністю) - наявна, але загрожує “витісненням історії” з історичного твору. Розгляд європейських просторових моделей проведено в зіставленні європейських і азіатських історичних джерел і висунуто думку, що ідея “великого ланцюга буття”, яку можна вважати середньовічною парадигмою моделлю-зразка ІІ (картина світу), була моделлю Всесвіту в кліматах. Її фундаментальний вплив на свідомість, часова тяглість, живучість підводять до висновку про існування в ній об'єктивної основи, хоч і введеної мислителями Середньовіччя у свідомість занадто прямолінійно. Клімати - “відрізок” (за Йакутом), що в роботі розглядається детально, доходячи до думки, що їх безпосередній вплив на людей - явище, яке слід все ж таки відносити до розряду феноменальних. Ґенеза просторових уявлень, що знайшла вияв найперше в зрушеннях у практичній моделі з часів першої рецепції античності у ХІІ ст., а потім у творах гуманістів ХІV - ХV ст. мала великий вплив на розвиток європейської культури в бік реалізму й раціоналізму. Кліматична картина світу починає все більш відсуватися, що підготовляє зміну парадигми історичного процесу.

Далі в роботі розглядається східний тип історизму та його особливості. На відміну від західного - раціонально-індивідуалістського, “холодного”, моністського - типу мислення, східний - сенсорно-колективістський, “теплий” - тип мислення є множинним. І східний тип історизму являє собою якби колективний плід історичного мислення кількох цивілізацій (не випадково арабо-мусульманська цивілізація багато чого запозичувала саме у греків, персів, індусів з їх наукових надбань). У дисертації аналізуються уявлення, що формувалися навколо “тризуба історичної свідомості” та відстежуються прояви психоісторичних ознак, типу біопсихоціогенези в історизмі, виділяючи такі проблеми:

І. Християнство

А. Православна історико-філософська думка (“греко-римська”):

- розділення історизму по лінії Великої ідеї на Окцидент (Рим) і Орієнт (“новий Рим”);

- впливи Прокла Діадоха та розділення західного і східного християнства по лінії можливості розвитку “науки про дух”. Закріплення тенденції до циклізму в сприйнятті часу. Ареопагітик;

- поразка раціоналізму й номіналізму (Євстратій Нікейський);

- соціософськість православної філософської думки та поєднання світу з вічністю (Прокл, Псевдо-Діонісій);

- розробка категорії “час”:

~ світська історіографія. Циклізм;

~ робота над поняттям “історичний час” майстрів жанру церковної історіографії - хронографів;

~ лінійно-незамкнений час і історичний твір Феофана;

~ спроба “оволодіти” часом у “Хроніці” Логофета, концентрично-коловий стиль опису історичних подій; ідея долі (Тихе) у Лева Диякона;

~ вершина середньовічної історіографії - “Хронографія” Михаїла Пселла як найяскравіший прояв прагматичної історіографічної античної традиції. “Витіснення” часу з історичного твору;

~ індивідуалізація часу, простору й ходу історії у творі Нікіти Хоніата як вияв прагматичної історіографічної традиції;

~ гуманістичні тенденції в Георгія Пахімера, поворот до грецької архаїки в просторово-часових уявленнях Никифора Григори і песимізм у сприйнятті історичної дійсності Іоанна Кантакузина;

- розробка категорії “простір”:

~ “Християнська топографія” Козьми Індикоплова;

~ дві християнські “картини світу” (антиохійська і каппадокійська);

~ просторові характеристики “Хронографії” Феофана, “Хроніки” Георгія Амартола, “Історії” Лева Диякона;

~ “витіснення” простору з “Хроніки” М.Пселла як один з головних проявів тенденції до “витіснення історії” з історіографії; спроба розробки раціональної картини світу;

~ початок відсування в ХІ ст. кліматичної традиції в уявленнях про простір з історичних творів під тиском прагматичної історіографічної традиції;

~ Євстратій Нікейський (ХІ ст.); зіставлення його відомостей з “Круглою картою” ал-Ідрісі (1154 р.); відмінності в даних та їх можливі пояснення;

~ характеристика творів описової та астрологічної географії;

- негативні наслідки як недостатньої розробленості проблеми універсалій, так і штучного етноніму “римляни” для грецького культурно-історичного типу.

Б. Руська православна історико-філософська думка (візантійська”):

- гіпотеза щодо правильності вживання терміна “візантійський” щодо руського православного культурно-історичного типу;

- оригінальність часово-просторових уявлень у руській традиції; розуміння історії як простору, що рухається в часі, більша увага простору в історичній свідомості русів; моралістичне сприйняття “часу-простору” як руська православна культурна традиція;

- характеристика структури історичного мислення в Київській Руси;

- особливості типу історизму середньовічної Руси; історія як моральна філософія.

ІІ. Мусульманство

- розвиток прагматичної історіографічної традиції; пріоритет знання; епістемологія як інструмент усіх видів ученості; “перегорнутість” думки в мусульман щодо проблеми універсалій порівняно із західноєвропейською;

- рішення проблеми “час” у ал-Кінді, ал-Фарабі, Ібн Сіни, Ібн Рушда;

- еволюціоністська здогадка Ібн Халдуна - ідея суспільного прогресу;

- причини меншої уваги категорії “час”, ніж “простір” у арабській історичній науці;

- вплив на історичну свідомість арабів наук про простір (космографії й географії);

- розробка категорії “простір”:

~ філософською наукою (ал-Кінді, Ібн Туфейль); зіставлення даних Ібн Туфейля з деякими даними сучасної фізики (оптики);

~ розуміння просторового фактора Ібн Халдуном (соціологія);

~ розуміння простору в географічній науці. Особливості методики, пов'язаної з обстеженням кліматів (на прикладі роботи деяких арабських авторів). Особливості картографії;

- пояснення карти, зробленої за допомогою комп'ютерної техніки на основі даних ал-Хварізмі з “Кітаб сурат ал-ард”. Гіпотези: Майкл Бейджент: “низверження у хаос” - Ольга Борисова / Віктор Крюков: “виверження з хаосу”;

- зв'язок проблеми кліматів з проблемою пірамід; підземні піраміди Криму; серйозність проблеми “Кримської Готії”;

- просторово-етнографічне цивілізаційне розуміння світу арабами. Релігійна система як головна культурно-етична цінність. Статичність свідомості.

Східний тип середньовічного історизму був, можна сказати, колективним плодом історичного мислення кількох цивілізацій, кожна з яких по-своєму вирішувала проблему універсалій, що й складало головну особливість історизму, притаманного різним народам. Греко-православна історична думка була більш відірвана від життя, ніж європейська й руська, - головно через її соціософськість і поєднання світу з вічністю. Над поняттям “історичний час” працювали плідно представники церковної історіографії, і результат був значним. Але на світську історіографію то мало обмежений вплив - у ній вирував циклізм, що тягнувся від античності й пішов і в уявлення про історичний час як час соціальний. В історіографії розвивалася прагматична традиція, головним результатом чого було “витіснення” часу з історичного твору (М.Пселл). Уявлення про простір можна вважати домінуючими у східному типі історизму взагалі. Розвиток у греко-православній науці прагматичної історіографічної традиції також вів до “витіснення історії”. Такою є загальна тенденція в культурологічних підходах до історії, незалежно від того, у якому часі вона проявляється. Загальна тенденція ґенези просторових уявлень греків - прагматизм і раціоналізм. Щодо Руси виявлено нерозривність часово-просторових уявлень в історичній свідомості, що наука сьогодні кваліфікує в якості цивілізаційного мислення. Для русів моралістичне сприйняття “часу-простору” було православною культурною традицією.

В арабській історіографії одразу було виявлено не просто прояви, а ґенезу прагматичної історіографічної традиції, що зближує її з греко-православною історичною наукою. “Перегорнутість” же думки в мусульман з проблеми універсалій порівняно з європейцями виявляє принципову відмінність мусульманського й християнського розуміння такої базової для типу історизму проблеми. У центрі боротьби бінарних опозицій парадигми історичного процесу в арабо-ісламській науці стояло основне питання філософії, до чого спричинилося те, що на історичну свідомість арабів визначальний вплив мали науки про простір (космографія й географія). В роботі розглянуто різні концепції категорії “простір” учених різних напрямків і шкіл, картографічний матеріал, що дало підстави висунути гіпотезу “виверження з хаосу” й викласти її максимально допустиме в історичній роботі обґрунтування, у т.ч. й у зв'язку з нерозробленою належним чином у науці проблемою пірамід, що є органічним, адже мусульманська культура від самих початків, як відомо, проявляла дивну “антипірамідність”. У дисертації показано, що арабам у середні віки було притаманне просторово-етнографічне цивілізаційне розуміння світу, а простору й часу - психологічне, пов'язане з вічністю і безкінечністю. Таке мислення доволі статичне, але саме в арабський науці філософія сформувала найбільшу й найдинамічнішу за потенціалом опозицію домінуючій над історіографією теології. Ґенеза парадигми в науковому середовищі мусульманського світу йде головно по лінії парадигми-зразка І, “картина світу” ж залишається незмінною. У ході дослідження висунуто наукову гіпотезу, що середньовічний історизм може бути диференційований типологічно, і визначено “сітку”, навколо якої кожен тип історизму має фундуватися. Щодо неї вжито вираз “тризуб історичної свідомості” (див. вище), що вповні узгоджується з тим, що символом божественної Чоловічої енергії є Тризуб, а то є енергія Думки. В роботі розглянуто наукові уявлення в межах часово-просторового поля дослідження по лініях вказаної “сітки” (“тризубу”), і загальний результат за типами історизму може бути представлений так:

Вирізнення й групування типів історизму Середньовіччя

Західна християнська модель (“римська”)	Східна християнська модель (“греко-римська”)
- психологічне розуміння часу. Більша увага часу, ніж простору; - обмежений просторовий континуум. Психологічне розуміння; - реалізм, номіналізм, концептуалізм у проблемі універсалій; - тип мислення - моделюючий; - структура мислення - вертикально-часова; - вихідна формація - класичне рабство.	- обмежений часовий континуум. Циклізм. Психологічне розуміння, страх; - обмежений просторовий континуум. Психологічне розуміння; - реалізм у проблемі універсалій. Більша увага проблемі, але теоретична; - тип мислення - моделюючий; - структура мислення - концентрично-колова; - вихідна формація - класичне рабство.
Русь (“візантійська модель”)	Халіфат
- історичне розуміння часу; - історичне розуміння простору. Більша увага простору; - реалізм у проблемі універсалій; - тип мислення - цивілізаційно-моделюючий; - структура мислення - вертикально-горизонтальна (часово-просторова); - вихідна формація - феодалізм.	- психологічне розуміння часу; - психологічне розуміння простору. Більша увага простору; - реалізм і номіналізм в універсаліях.Є й синтеза; - тип мислення - цивілізаційно-прагматичний; - структура мислення: горизонтально-просторова; - вихідна формація - феодалізм.

Формація феодалізм постає як більш прогресивний для історичної свідомості тип історичного виховання.

Загальна характеристика типів історизму:

Окцидент - “Рим”	Орієнт - Окцидент - “Новий Рим”
- ідеалістичний, теологічно-раціоналістичний. Визрівання з ХІV - ХV ст. матеріалістичного (номіналістичного)	- ідеалістичний, прагматично-психологічний. Немає тенденції до матеріалістичного бачення.
Окцидент - Орієнт (“Мекка”)	Орієнт - Русь
- ідеалістичний, прагматично-психологічний. Визрівання (Х - ХІV) і поразка (ХV) матеріалістичного, еволюціоністського.	- релігійно-матеріалістичний, прагматичний. Інший матеріалізм шансів не має.

- лівопівкульний тип мислення - знищення цивілізаційного масиву;

- правопівкульний тип мислення.

У розділі п'ятому “Періодизаційні схеми та цикли історичного процесу” піддано аналізу певне коло християнських схем, бо в мусульманському світі історики географічного й філологічного напрямків викладають етнографічну картину світу, періодизаційні ж схеми вчених-еволюціоністів не можна вважати теологічними (хоча найважливіші з них представлені в попередніх розділах). Тут викладено найбільш значні періодизаційні схеми, при тому руські потребували дуже уважного розгляду й додаткового дослідження (з розширенням часового поля), що й було зроблене за таким планом:

А. Окцидент (“Рим”)

– два види періодизації всесвітньої історії: провіденційна і світська; наше бачення проблеми схеми історії пророка Даниїла;

– засоби поділу історії за Августином;

– періодизаційна схема Козьми Індикоплова;

– періодизація історичного процесу в баченні Беди Шановного;

– поява ідеї поділу історії у відповідності до доктрини Трійці у Руперта фон Дейтца, Герхоха фон Рейхсберга та Ансельма Гавельберзького; періодизаційні схеми Гуго Сен-Вікторського, Оттона Фрейзінгензького, Іоанна Солсберійського;

– підрив августиніанської схеми історичного процесу Іоахімом Флорським;

– періодизація Роджера Бекона;

– загальна тенденція до “номіналізації” в річищі прагматичної тенденції розуміння світської історії. Зміна парадигми історичного процесу в часи Ренесансу.

Б. Орієнт (Русь)

– характеристика історико-філософських уявлень русів;

– періодизаційні схеми Іларіона Київського;

– періодизаційні схеми Нестора;

– детальний аналіз Несторової періодизації початків руської історії, виявлення її реальних і символічних основ.

Дослідження показало, що західні періодизації так і замикались на схемі священної історії, тому тенденція до “витіснення історії” з історичного твору мала тут об'єктивне підґрунтя. Руські ж мислителі саме у періодизаційних схемах здійснюють інтервенцію у сферу священної історії, працюючи над тим, щоб представити свій народ її суб'єктом, хоча така тенденція в їх творах була прикритою. Руські схеми періодизацій досліджено із залученням сучасного конкретно-історичного матеріалу й виявлено, що невирішені до кінця в часи Київської Руси проблеми геополітичного й наукового характеру мають вихід і на сьогодення. В роботі показана об'єктивна основа руських періодизацій, їх правильність, насамперед - у їхньому символізмі. Для свого часу їх можна вважати прикладом того, як треба у світській історії враховувати священну. Їх недостатня розвиненість була результатом того, що Русь знаходилась у стані перманентної релігійної війни. Й допоки в Україні не з'явився Ст. Заповіт слов'янською мовою, Русь треба вважати в стані боротьби.

Циклічно-поступальний характер моделей історичного процесу вивчався за такою схемою:

А. ЗАХІД. Виникнення прагматичної моделі історичного процесу

~ загальна характеристика стану парадигми картини світу в XIV - XV ст.;

~ “кольорове” бачення історії як поштовх до змін; перехід від парадигматичної історіографічної традиції до прагматичної. Поразка схоластики;

~ моральна філософія, її ґенеза в часи Ренесансу та злам у історизмі під її впливом; вихід на проблему універсалій;

~ зміст синтези, що її здійснили в історіографії гуманісти. Вплив Боеція; “перегортання” ходу наукової думки;

~ три течії в ренесансному історизмі та їх аналіз; особливості історизму;

~ схема ґенези парадигми історичного процесу в Європі.

~ Б. СХІД: “новий Рим” - “новий Єрусалим”. Злам і стагнація цивілізації

~ прояв культурно-типологічних особливостей історичного мислення у “греко-римській” історіографії;

~ еволюція моделі історичного процесу та її особливості;

~ живучість Великої Ідеї “священного Риму” на греко-православному просторі та її позитивні й негативні наслідки;

~ схема ґенези парадигми історичного процесу в грецькій історіографії;

~ характеристика типу історизму Київської Руси.

~ В. МУСУЛЬМАНСТВО

~ розвиток прагматичної традиції в арабо-мусульманській науковій думці:

~ ісмаїлізм - “Чисті брати” й “Вірні друзі”, поява еволюціоністської ідеї;

~ аналіз “соціальної фізики” Ібн Халдуна по парадигмальній лінії;

~ сила арабського матеріалізму (монополістичного) й відмова суспільства від нього;

~ схема ґенези парадигми історичного процесу в арабській історичній науці.

~ Загальна картина з методології вивчення циклів історичного процесу.

Розгляд західноєвропейських періодизацій показав, що в теологічних схемах відбулося через орієнтацію на “епоху Св. Духа” від І.Флорського, а потім з-за тенденції до “витіснення історії” від Фоми, “зациклення” на священній історії й відрив від реалій життя, хоча, зокрема, у періодизаційній схемі І.Флорського ми знайшли цікаві положення, які просто ще як слід науковцями не осмислені. “Профанна” ж історія була остаточно секуляризована з часів Ренесансу. Теологічний і світський підходи до історії поляризувалися, і їх обережне об'єднання було неможливим. Головною причиною цього стало “перегортання” думки в розумінні циклів історичного процесу гуманістами. Але таке “перегортання” думки і є виявом ґенези парадигми історичного процесу. То був шлях розривання Sic i Non між собою, але іншого не було дано.

Оскільки історична свідомість сама є важливим чинником історичного процесу, циклічно-поступальні процеси в ній теж відносяться до проблем періодизації. Коли в розвитку наукової думки завершується певний цикл, міняється розуміння історії і на цій основі міняються схеми періодизації історичного процесу. У західноєвропейській історіографії таке явище чітко видно в гуманістичний історіографії. Як поява гуманістичної трихотомії, так і прояви лінгвістичного номіналізму, подолання середньовічної диглосії, увага передовсім до національної історії є важливими ознаками ґенези наукової парадигми історичного процесу в західноєвропейській історичній науці. То був шлях, на якому діяв діалектичний закон заперечення заперечення (подолання неуваги до “профанної” історії й відкидання священної), але іншого тут і не могло бути.

На предмет ґенези наукової парадигми історичного процесу в роботі розглянуто всі типи історизму часів Середньовіччя й установлено, що ґенеза мала місце всюди, крім Руси (через її загибель і нищення культурних здобутків). Номіналізм переміг у найслабшій ланці (Окцидент-“Рим”) і перегорнув уявлення щодо “великого ланцюга буття” (за нашим уточненням - “етажерки”), натиснувши на категорію “час”, яка у схоластичному реалізмі, пов'язавшись з вічністю, відірвалася від життя. Через категорію “природа” номіналізм зачепив категорію “простір” (як “буття”) і, використавши розширення обмеженого до того тут просторового континууму внаслідок географічних та астрономічних відкриттів, опанував її, розпочавши процес витіснення здобутків релігійних наук спочатку на периферію наукового поля, а згодом і взагалі за його межі. Зміна парадигми історичного процесу в західноєвропейській науковій думці відбулася революційним шляхом, через злам у західному типі історизму взагалі. Цей процес був болючим, але найбільш динамічним. В історизмі Окцидент-Орієнт (“Мекка”) сталося протилежне явище (“дзеркальне”) - придушення філософської думки, поразка матеріалізму й еволюціонізму. Тут теж був свій динамізм, який визначався великим потенціалом еволюціонізму у філософії, але боротьба закінчилася поразкою останнього. Ні теологія, ні філософія звідтоді тут не мають необхідного розвитку, як наслідок - відставання в культурно-історичному розвитку взагалі. Ґенеза - результат взаємодії. Аксіома. Такою була проаналізована нами реальність історична. Реальність історіософська: можливість іншого шляху всесвітньої історії (“шляху навпаки”, через Орієнт) з опорою на цивілізацію Руси існувала, але була перепинена. Реальність геополітична:

- міфологія з її архаїчними формами свідомості

(первісне суспільство і рабство) - номіналізм;

- релігії вищого порядку (феодалізм) - реалізм;

- капіталізм - номіналізм.

Зауваження: навіть атеїзм у його російському варіанті (реальність СРСР) відносно проблеми універсалій, а відповідно, у монадологічному відношенні, є історично більш прогресивним шляхом розвитку цивілізації, ніж капіталістичний західний (техногенний), бо номіналізм = архаїзм. Висновок став можливим завдяки формаційній моделі історичного процесу. Виявлено наявність 1600-річного циклу в ґенезі наукової парадигми, що проявилося по-різному в різних типах історизму (у мусульман цей цикл ще триває), і складено відповідні схеми такої ґенези, які наочно цей цикл і демонструють.

Християнство. Захід. Тут у прагматичній історіографічній традиції простежується два “пульсари”: 464 р до н.е. (Фукідід, Арістотель) - V ст. (Боецій) = 1000 р., й ХІV ст. - ХХ ст. = 600 років. У парадигматичній - один “пульсар”: 2 ст. до н.е. (Сократ, Ефор) - ХІV ст. (1600р.), після чого йде її переривання. В обох на сьогодні 1600-річний цикл завершений, але з початку ХХІ ст. парадигматична дає новий поштовх. Історичний прогноз: поміняються місцями. Схід. У греків прагматична традиція з 464 р. до н.е. йде до V ст. н.е. і, поєднуючись з християнським світоглядом, продовжує розвиватися; даючи парадигматичну циклістичну модель; у ХІ ст. спостерігається поштовх прагматичної (М.Пселл), після чого вона стагнується. Злам моделі міг статися через моральну філософію, а її православ'я, на відміну від католицтва, з-під контролю не випустило; природничі ж науки тут тільки почали рух до прагматизму й раціоналізму, як держава загинула. Мусульманство. Тут обидві моделі - релігійна й наукова - прагматичні (йдуть з VІІІ ст.). У ХІV ст. з боку наукової моделі йде спроба інтервенції в релігійну (Ібн Халдун), але невдала. Релігійна парадигма зберігає своє становище, але обидві моделі стагнуються. У мусульманському середньовічному історизмі, на відміну від християнського, священна історія невіддільна від світської, тому тут “відтягти” через універсалії одну від іншої, щоб потім зовсім заперечити першу, виявилось неможливим. Історичну модель можна було зламати тільки через основне питання філософії, але цього не сталося. Тим не менш, теологія тут все одно не випустила номіналізм з-під контролю, зробивши синтезу: номіналізм поєднався з містицизмом. Сильно понищивши філософію, ісламська теологія й сама позбулася розвитку. Бінарні опозиції обов'язково мають бути. Оскільки наукове визначення поняття “ґенеза” вказує на його біологічну природу, ми звернули увагу на виведену біологами формулу ґенези заплідненої яйцеклітини: сфера - куб - сфера й, застосувавши її до ґенези уявлень людства про форму планети, з якими безпосередньо пов'язані уявлення щодо простору й часу, переконалися, що є підстави говорити, що така ж формула притаманна й ґенезі парадигматичної наукової думки щодо картини світу. Конкретно: сфера (античність) - куб чи квадрат (Середньовіччя) - сфера (від часу Коперніка). Хід сучасної наукової думки з 2 пол. ХХ ст. іде в напрямку до кубічної форми (ікосододекаедр > зоряний тетраедр). Тому середньовічна парадигма сьогодні й актуальна: генетика думки.

Періодизацію ґенези наукової парадигми історичного процесу ми будуємо на засаді 405-річного циклу, установленого квантовою психоісторією:

405 - 810 рр.	810 - 1215 рр.	1215 - 1620 рр.
Період відкриття світоглядного значення (релігійна картина світу), на засаді якої з'явилася нова філософія науки (парадигма-зразок ІІ), що задала спрямованість наукового пошуку. Парадигматична історіографічна традиція в Західній Європі, прагматична - у греків. “Розтягування ідей”, створення теоретико- методологічних конструкцій. Августинізм, формування парадигм моделі-зразка І в історіографії. З VІІІ ст. - початок “розтягування ідей” через освіту. Початок розвитку прагматичної історіографічної традиції за умов коранічної картини світу в мусульманстві. Боротьба навколо методу дослідження.	Етап “розтягування ідей” у ґенезі парадигми завершений. Утвердження і домінування в усіх галузях історичного знання парадигматичної історіографічної традиції в Європі, прагматично-парадигматичної в Руси і прагматичної - у греків. Початок імпульсів до переосмислення августинізму й виходу за його межі. Визрівання еволюціоністської, матеріалістичної парадигми історичного процесу в мусульманській науці. З ХІІІ ст. її імпульси почалися в Західній Європі.	Період стагнації парадигмальної моделі й зміни її прагматичною в Європі. Початок відділення світської історіографії від церковної й формування історії як науки й університетської дисципліни. Початок підготовки умов для перемоги еволюціоністської, матеріалістичної парадигми революційним шляхом у сер. ХVІ - ХVІІ ст. Стагнація прагматичної парадигми історичного процесу, сформованої на засадах коранічної картини світу в мусульманській науці. Станом стагнації скористався еволюціонізм як модель бачення природи й суспільства. Йде з азіатського Заходу на європейський.

Історична свідомість народів проявляється перш за все в тому, як у ній змістовно розкривається ідея історії, яка будувалася навколо моделей історичного процесу. Дисертантка упевнилася, що “в кінцевому рахунку тип історизму кожної даної епохи задається її виразникам настільки ж об'єктивно, як і суспільний засіб виробництва” (М.Барг), що підкреслює дискретність типів історизму в часі. Тип же історизму в просторі тісно зв'язаний з національно-культурними типами, а відповідно, задається їх виразникам теж об'єктивно - біопсихосоціально. Простір дає розуміння схожості, тоді як час - відмінності, у чому й полягає головна, принципова й об'єктивна різниця між більш просторовим і більш часовим типами історизму.

Спроба історичного прогнозування із залученням результатів власних досліджень авторки зумовила постання такої наукової гіпотези: будь-які прогресивні зміни в історії цивілізацій зумовлюються процесами, що відбуваються в найголовнішій сакральній точці планети - регіоні геомагнітної аномалії Донецького кряжа. У часово- й просторовому сенсі величезну роль відіграють процеси, які відбуваються на терені всієї стародавньої Циркумпонтійської зони, але роль регіону Танаїс І - Танаїс ІІ (Дон - Сіверський Донець) особлива. Філософія геопростору (геософія) України вже починає досліджувати особливості впливу тетраедра ландшафтів України на життя людей, у т.ч. і на їх свідомість. У дисертації показано історичний аспект таких процесів. Сакральне значення регіону Донецького кряжа пов'язане з кліматами, вивчення яких у науці тільки починається, що об'єктивно ще обмежує наші можливості у вичерпній актуалізації й мотивації необхідності вивчення феномену в історичній ретроспективі. Однак в роботі встановлено, що наукова думка Донбасу на знакових напрямках, які будуть визначати розвиток нового інформаційного суспільства, що гряде у ХХІ ст., займає перспективні позиції. А в тому, що деякі науковці працюють у напрямі формування нової універсальної методології пізнання, ми вбачаємо поштовх сенсорного типу мислення, прояв історичної Традиції в розвитку наукової думки, що незабаром принесе свої позитивні плоди. Стан же релігійної сфери регіону свідчить про те, що застарілі проблеми, які тягнуться своїми коренями ще в часи Середньовіччя, так у ній і мають місце. Але є підстави до твердження, що старі підходи тут вичерпані, тому, можливо, є сенс ставити питання про кардинальне реформування українського православ'я. Виходячи з принципу бінарності, до процесу змін суспільства постіндустріальної стадії в бік формування нового інформаційного суспільства залучена буде і релігійна сфера, і наука, і література. Ґенеза має йти насамперед по лінії парадигми моделі-зразка ІІ (картина світу).

Висновки

1. Середньовічна наука, яка була у своїх засадах теологічною, мала єдину методологічну базу. На її засаді формувалися уявлення щодо часу й простору, навколо яких гуртувалися й розвивалися уявлення щодо історичного часу й історичного простору, що є базовими категоріями історизму. Указана методологія мала, як і будь-яка інша, свої недоліки, але мала й об'єктивну, реальну основу, яка дозволяє сполучити середньовічну науку в єдине ціле, а вже потім досліджувати її.

2. Дослідження міфологічної й релігійної свідомості як перших конкретно-історичних форм історичного знання людства про світ, навколишнє середовище та людське суспільство дозволило встановити головне - наукову основу моделюючого типу мислення давньої людини: теорія мовної плазми і плазми етнічної М.Вашкевича доповнена науковою гіпотезою щодо існування плазми духовної. Обидва положення сполучає теорія 4-х першоелементів мови М.Марра, яка співвідноситься з 4-ма елементами ґенокоду людини. Природа плазм усіх видів має бінарну основу, на чому базується висновок щодо бінарної природи людського мислення взагалі й історичного зокрема, з чого виведено тезу про те, що парадигмальність притаманна історичній свідомості людини витоково. Такою була міфологічна свідомість, базовою світоглядною парадигмою якої був антропоморфізм. Останній не є жорстко моністичним, як антропоцентризм, у зв'язку з чим, а також ураховуючи ту ж бінарність людської свідомості, стало можливим розвести парадигми людської свідомості, базованої на антропоморфізмі, на дві групи: модель-зразок І (парадигми конкретних наук, у т.ч. й історіографії) і модель-зразок ІІ - “картина світу”. Обидві взаємодіяли і взаємно впливали одна на одну. Навколо них і здійснювався аналіз історичних уявлень людей. Ґенеза тут іде по таких головних лініях: міфологічна свідомість - релігійна свідомість (І) і антропоморфізм - антропоцентризм (ІІ).

3. У дисертації розглянуто найважливіші людські міфи й виявлено, що головні бінарні опозиції й їх синтези переходили від міфологій до міфологій, як у горизонтально-просторовій, так і у вертикально-часовій площині. З міфів про “бездіяльного Бога”, їх зв'язку з міфом про Прометея, а також з арістотелевої концепції “нерухомого Рухача” (вихід на проблему часу, яка постає як головна в західному типі історизму) йде головна лінія монотеїзму. Тут проявляється ґенеза релігійної свідомості по лінії: першопочатковий монотеїзм - політеїзм - монотеїзм. Міфи про Світобудову будуються навколо центральних положень (Центр Світу, Небесна драбина, Міст /дуга, рай-дуга/, Шлях), які є синтезами бінарних опозицій міфології. Синтези і є найголовнішим проявом ґенези.

4. Різні історіософські концепції середньовічних вітчизняних і зарубіжних мислителів являють собою прояв множинності індивідуальних моделей бачення історії. Одним з об'єднуючих чинників таких моделей у середні віки слугувала та чи інша Велика ідея. Для римського й греко-римського світу то була ідея Священного Риму, для Київської Руси - ідея “нового Єрусалиму”. У русів до 988 р. й арабів простежується схожість Ідеї та її втілення, що проявляється й у символіці (зелене знамено ісламу - зелене тло образу Михаїла Архістратига на гербі Києва та ін. символах), і в гаслі: “Дін” (віра) /священна війна/ тощо. Тут постала проблема, вивчення якої слід проводити окремо від нашого дослідження, адже ми, незважаючи на врахування величезного впливу політичного фактора на свідомість людей, зосереджувалися на дослідженні розвитку наукової думки, який подеколи йшов і всупереч домінуючим політичним парадигмам. Другим об'єднуючим фактором множинності індивідуальних моделей бачення історії був принцип історизму, який у середні віки мав свої особливості, але мав і таке загальне, яке складає його основу, й проявляється завжди. Отже, теорія історії як така повинна виходити з вивчення змісту тієї чи іншої Великої ідеї та механізмів її впливу на свідомість історика. Історизм же як принцип пізнання треба виокремлювати й вивчати як прояв “єдиної сутності” в історичному мисленні, яка є об'єктивною й об'єднує множинність індивідуальних моделей бачення історії навколо головних своїх категорій.

5. Культурологічний підхід до вивчення типологічних особливостей мислення взагалі й історичного зокрема, який досі домінував у науці, вичерпав свій потенціал, а відповідно, потребує уваги думка про те, що не тип культури впливає на історизм, а тип історичного мислення впливає на культуру, при тому базовими являються знову ж таки уявлення щодо часу й простору. Та панорама, що відкрилася з висоти сьогодення, навіть ураховуючи те, що в силу її часової й просторової протяжності висвітленими виявилися тільки її вузлові моменти, вельми повчальна. Ми виявили, що, крім уявлень щодо часу й простору, базовим у визначенні типу історизму, а також тих парадигм, які формувалися в його лоні, є тип рішення проблеми універсалій, що визначає хід мислення навколо бінарних опозицій “єдина сутність - множинність”, “загальне - особливе”.

6. У західному типі історизму навколо просторово-часових уявлень проявилися такі ознаки раціонально-індивідуалістського типу біопсихосоціоґенези, як: інтеграційність, прагнення до централізації й одноманітності (поступово розіб'ється номіналізмом); авторитарність; більша “часовість”, але розвиток просторових уявлень і почне руйнацію середньовічного історизму; виразна тенденція до “капіталістичності” у сприйнятті часу; з розширенням просторового континууму постане тенденція до домінування природничих наук над гуманітарними; релігійний фанатизм; домінування писемної традиції, тенденція до переважання раціонального над символічним; пріоритетність методів примусу (інквізиція). У східному типі історизму проявилися такі психоісторичні ознаки сенсорно-колективістського типу біопсихосоціоґенези: пріоритет духовного над матеріальним; перевага психосоціального над біологічним, дезінтегративності, еволюційності; схильність до певної віротерпимості; “слуховість” культури; психогенність; переважання колективних цінностей над індивідуальними, символічного над реальним, але тенденції до раціоналізму і прагматизму в арабів і русів сильні; жадоба духовного збагачення, але матеріальне теж має велике значення (“гомеопатичність”: подібне врівноважується подібним), при тому аскетизм користується великою повагою в суспільстві; методи переконання поєднані з примусом. Ґенеза йде “згори”, підриваючи по лінії основного питання філософії всю “картину світу”, але накопичення змін відбувається “знизу”, по ходу заповнення новими уявленнями “етажерки” свідомості. “Перегортання” думки в уявленнях щодо історії є одною з найважливіших ознак змін в парадигмі історичного процесу, проявом її ґенези. Ще однією важливою ознакою є стійка тенденція до номіналізації в розумінні світської історії, її секуляризація. У часи Ренесансу сформується новий тип історизму в часі - ренесансний історизм. Є підстави говорити про “ієрогліф” ґенези, або формулу ґенези парадигматичної думки, яка базується на уявленнях щодо форми планети, з чим безпосередньо пов'язані уявлення щодо простору й часу. Її виведено з моделі ґенези заплідненої яйцеклітини: сфера - куб - сфера, і стверджується, що така формула притаманна й ґенезі парадигматичної наукової думки (навколо парадигми моделі-зразка ІІ - “картина світу”, або генштальту).

...