Хід другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Причини початку другої світової війни

Плани Німеччини щодо України. Окупація України військами фашистської Німеччини та її союзників

Встановлення фашистського окупаційного режиму

Рух Опору в Україні у роки Другої світової війни

Визволення України

Україна на завершальному етапі Другої світової війни

Втрати України у Другій світовій війні

Висновки

Література

Вступ

Друга світова війна - рубіжна й найжорстокіша подія в історії сучасного світу. В неї було втягнуто 67 держав, 80 % населення земної кулі і тривала довгих б років. Вогняний смерч пронісся над величезними територіями Європи, Азії й Африки, охопив простори всіх океанів. У цій війні загинуло близько 60 млн осіб, не говорячи вже про поранених і тих, хто безвісти пропав. Лихо й страждання, які пережили люди, незмірні.

Уже більше ніж півстоліття відділяє нас із того часу, коли людство відсвяткувало велику перемогу над фашизмом і мілітаризмом. За ці роки світова історіографія Другої світової війни нагромадила багато тисяч книг, статей, документальних публікацій, мемуарів. Віддаючи належне багатьом із цих праць, слід підкреслити, що в сучасних умовах все-таки виникає бажання, навіть необхідність, дещо по-новому підійти до висвітлення окремих подій передісторії й історії Другої світової війни, її підсумків, наслідків і уроків. Це пов'язано, по-перше, з відкриттям нових архівів, і, по-друге, із необхідністю відмовитись від ідеологічних нашарувань, штампів і стереотипів, які нагромадились як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії. З іншого боку, ще не припинилися спроби відкинути загальновизнані істини або ж викривити історичну правду зокрема, про Велику Вітчизняну війну - складову Другої світової війни.

фашистський військо світовий окупаційний

Причини початку Другої світової війни

Серед багатьох чинників, що призвели до виникнення другої світової війни, вирішальне значення мали дві дипломатичні угоди, які справили на українців безпосередній вплив. Підписавши 30 вересня 1938 року Мюнхенський пакт, західні держави на чолі з Англією вдалися до спроби умиротворення Гітлера, дозволивши йому розчленувати Чехословаччину й Закарпаття. Але замість задоволення домагань Гітлера цей вияв політичної безхребетності західних держав лише розпалив у нацистів апетит до подальших територіальних загарбань. Ще безпосередній зв'язок з вибухом війни мав підписаний 23 серпня 1939 року нацистсько-радянський пакт - ця одна з найдивовижніших в історії угод. Гітлер, що не приховував своєї ненависті до радянської системи та своїх територіальних претензій на Сході хотів, перш ніж напасти на своїх противників на Заході, нейтралізувати Радянський Союз. Сталін зі свого боку прагнув підписати з Гітлером угоду про ненапад та нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати агресію нацистів проти Франції та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення власних сил , поки між «капіталістами» точитиметься війна на взаємне виснаження. Крім задоволення першочергових потреб двох держав, пакт Молотова - Ріббентропа також передбачав обмін сировиною та зброєю. Більше того - до нього входив таємний протокол, у якому Гітлер та Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзу передавалися всі західноукраїнські землі. Маючи гарантії нейтралітету Радянському союзу, Гітлер напав на Польщу (1 вересня 1939 року), поклавши початок другій світовій війні. Кваплячись оволодіти своєю частиною гинучої Польської держави, 17 вересня 1939 року радянська армія вступила в Східну Польщу і зайняла майже всі землі населені українцями і білорусами. Польща перестала існувати за чотири тижні.

Плани Німеччини щодо України. Окупація України військами фашистської Німеччини та її союзників

Серед гітлерівської верхівки, яка готувалася до війни з СРСР, було кілька поглядів щодо долі України: після розгрому СРСР і повалення більшовицького режиму залишити залежну від Німеччини Росію, до складу якої входили б Україна, Білорусія та інші території; сприяти утворенню автономної української держави, виходячи з тактичних міркувань та інтересів Німеччини (А. Розенберг); перетворити Україну на німецьку колонію і використовувати її як джерело сировини, трудових ресурсів, родючих земель (А. Гітлер, Г. Гіммлер). У листопаді 1940 р. управління расової політики Третього Рейху затвердило документ, яким було чітко визначено мету і методи діяльності майбутньої окупаційної влади на захопленій гітлерівцями території України. «На сході, - йшлося в ньому, - ми повинні проводити політику, спрямовану на виділення окремих народностей, тобто поряд з поляками і євреями, виділяти українців, білорусів, гуралів, лемків і кашубів. Я сподіваюся, - писав автор цього злочинного документа, - що поняття «єврей» назавжди зникне з пам'яті людей. Трохи згодом ми матимемо змогу стерти з лиця землі українців, гуралів і лемків». Для здійснення окупаційної політики був розроблений спеціальний план «Ост» («Схід»).

22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках -- 400--600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу -- це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій -- України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

У липні-серпні розгорнулися вирішальні бої за Україну. 11 липня 1941р. розпочалась героїчна оборона Києва, яка примусила ворога у середині серпня припинити наступ у цьому напрямку. Відмовившись від лобової атаки, ворог зумів на початку вересня обійти київське угруповання (Південно-Західний фронт) з флангів, створивши загрозу оточення. Єдиним способом врятувати радянські війська від оточення було негайне залишення Києва. Але Й. Сталін категорично заборонив це, що дало змогу німецьким військам оточити основні сили радянських військ в Україні. Лише 17 вересня Й. Сталін дозволив залишити Київ, але було вже пізно. У полон потрапило 650 тис. радянських воїнів. Під Лохвицею загинув командуючий Південно-Західним фронтом М. Кирпонос.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові . Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому--квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 18 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса, битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя) За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці Місце України в планах фашистів 461 від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами. Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців). Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 p. , після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була остаточно окупована.

Встановлення фашистського окупаційного режиму

Дотримуючись класичної формули всіх завойовників «розділяй і владарюй», фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських земель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» (Задністров'я -- землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генерального губернаторства»; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат «Україна» (339,2 тис. км2) ; Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей. Рейхскомісаріат «Україна» очолив Еріх Кох, якого в третьому рейху називали «другим Сталіном». Для управління було створено величезний адміністративний апарат. Центром рейхскомісаріату стало м. Рівне. Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «лебенсраум» (життєвий простір) для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями (останнє завдання планувалося здійснити протягом 30-ти повоєнних років, але фашисти почали його реалізовувати вже під час війни).

Велику надію покладало керівництво третього рейху і на українську промисловість. » Однак поставити собі на службу промисловий потенціал України в повному обсязі фашистам не вдалося: якщо до війни в Донбасі добувалося 95 млн тон вугілля на рік, то при німцях лише 3--4,8 млн тон. Така ж ситуація була і в інших галузях промисловості .

Важливим економічним ресурсом було багатомільйонне населення України. Вже 5 серпня 1941 р. Розенберг підписав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних областях. Поступово вікові межі для тих, хто підлягав повинності, були розширені. Спочатку це були люди віком від 18 до 45 років, а незабаром -- від 14 до 65 років. Окупаційний режим вимагав від жителів України рабської покори і виснажливої праці. «Ми --раса панів і повинні управляти жорстко, але справедливо, -- цинічно заявив, виступаючи в Києві 5 березня 1943 р. рейхскомісар Е. Кох. -- Я витисну з цієї країни все до останньої краплини... Місцеве населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати».

Характерною рисою «нового порядку», який вводився гітлерівцями на окупованих територіях, був кривавий терор. У жовтні 1941 р. Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляне. За час окупації подібні варварські акції фашистами були проведені в 250 населених пунктах республіки. Фашисти діяли без огляду на будь-які норми моралі. Жертвами масових розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у Рівному -- 99 тис , сотні тисяч мирних громадян було знищено у Вінниці, Харкові, Житомирі , Полтаві та інших містах України. Поступово гітлерівський терор набуває систематичності -- з німецькою педантичністю здійснюються каральні акції, створюються гетто і концентрацій­ні табори. 7 грудня 1941 р. побачив світ підписаний Гітлером декрет, відомий під назвою «Ніч і туман». Його суть полягала в тому, що кожен, хто буде чинити опір фашизму, має безслідно зникнути: його або страчували, або відправляли до концентраційного табору однієї з окупованих країн. У самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. «Фабрики смерті» діяли в Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах. Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн осіб (за іншими даними на 14,5 млн). Жорстокий терор проти мирного населення України мав на меті не тільки «швидке умиротворення», тобто придушення будь-якого опору окупаційними військами. Він став кривавим інструментом виконання головного завдання «Генерального плану «Ост» -- обезлюднення східних територій для переселення сюди німецьких колоністів.

Перші кроки германізації шляхом колонізації земель України були здійснені 1942 р. Після виселення місцевого населення на території в 500 км2, що охоплювала частину Вінницької та Житомирської областей, було створено «німецьку переселенську округу Хегевальд», у якій проживало 9 тис. осіб. Це був своєрідний зародок, «вістря проникнення» колонізаційного потоку, що мав поширитися на значну територію України, і лише перелом у ході війни поклав край експансивним зазіханням фашистів.

Отже, у практиці фашистського окупаційного режиму в Україні виконання тактичних завдань експансії, пов'язаних з веденням війни (забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «життєвого простору» для арійської раси) створювало базу для дострокової реалізації головного стратегічного завдання -- колонізації значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.

Рух Опору в Україні у роки Другої світової війни

Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати за собою все - комунікації, підприємства, припаси. Із відданих радянській владі людей у населених пунктах створювались підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось чимало співробітників НКВС - народного комісаріату внутрішніх справ. Восени 1941 р. в Україні формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони. Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою у разі нападу на СРСР бойові дії будуть перенесені на ворожу територію. У 30-х роках було ліквідовано створену в лісах мережу матеріально-технічних баз. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри звинуватили у підготовці замаху на И. Сталіна і знищили. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак з 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, влітку 1942 р. діяли лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи. В Україні найбільш сприятливими були умови Волині й Полісся. Рух набрав організованого характеру у 1942 p., коли було створено Український штаб партизанського руху який очолив Тимофій Строкач. Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом.

Особливу активність партизанський рух виявив у русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти. Відомими командирами радянських партизанів стали С. Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. О. Федоров згадував, що «у нас в області ніхто не готував більшовицького підпілля, не працював над створенням партизанських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я.. . Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими». Ще один партизанський ватажок С. Ковпак у своїх мемуарах зазначає, що лише в липні 1941 р. «на партійному активі, скликаному райкомом, ми дізналися про те, що згідно з рішенням ЦК КП(б)У всюди формуються партизанські групи». В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу входили старшокласники села Кримки. У вересні 1942 р. - січні 1943 р. підпільна молодіжна організація «Молода гвардія» діяла в місті Краснодоні. До її штабу входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третьякевич, С. Тюленін, JI. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій. У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія - УПА. Її головнокомандувачем став член проводу Організації Українських Націоналістів (бандерівців) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. Основні сили нараховували близько 30-40 тис. бійців. Конгрес ОУН проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму. У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Таким чином, рух Опору в Україні в роки другої світової війни поєднав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рухи наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941--1945 pp. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.

Визволення України

Сталінградська битва (17 липня 1942 р.--2 лютого 1943 p.) , під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ, стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт -- с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Однак невдовзі стрімке просування радянських військ було зупинено. В лютому 1943 р. німці завдали відчутних контрударів. 15 березня вони знову взяли Харків, а 18 березня - Бєлгород. Утворився Курський виступ, так звана Курська дуга, де з квітня до липня 1943 р. панувало відносне затишшя. Обидві сторони готувалися до вирішальних боїв. Курська битва розпочалася 5 липня 1943 р. наступом німецьких військ і тривала 50 днів. В результаті важких, кровопролитних боїв кращі танкові дивізії нацистів були знищені. Склалися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної армії, у тому числі і в Україні.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Німецьке командування, тверезо оцінюючи свої можливості, вирішило перейти до оборони. 11 серпня було віддано наказ про будівництво системи укріплень на річках Дніпро і Молочна, яка одержала назву «Східний вал».

Німецьке командування намагалося використати повноводну ріку з високим правим берегом як природне укріплення. Населення зганялось із 300-кілометрової смуги вздовж Дніпра. Значна частина міст -Дніпропетровськ, Кременчуг, Полтава - були розорені й спалені. На Дніпрові кручі гітлерівці стягнули групу армій «Центр» у складі 62 дивізій. Загалом тут було зосереджено 1240 тис. німецьких солдатів і офіцерів, 12 тис. гармат і мінометів, 2100 танків, стільки ж бойових літаків. Наприкінці вересня 1943 р. Червона армія контролювала 700 кілометрів лівого берега Дніпра. У планах осінніх операцій 1943 р. першочерговим завданням було захоплення плацдармів на правому березі Дніпра, закріплення на них і розгортання наступальних операцій на Правобережжі.

Радянські війська при сприянні партизанів наприкінці вересня 1943 р. за дуже складних умов форсували Дніпро й захопили плацдарми на північ і південь від Києва.

Увесь жовтень радянське командування вело підготовку до штурму Дніпра. Прагнучи піднести бойовий дух військ, які з виходом в Україну поповнювалися здебільшого за рахунок місцевих жителів, Ставка перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно у Перший, Другий, Третій і Четвертий Українські фронти. Потужні сили радянських військ було зосереджено на Лютізькому плацдармі. Звідси почався наступ танкового угруповання, перекинутого з Букринського плацдарму.

У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Й. Сталін віддав наказ узяти Київ до річниці Жовтневої революції. Цей наказ було виконано. 6 листопада 1943 р. столицю України Київ визволено. За успішне форсування Дніпра 2438 радянським бійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, близько 10 тисяч одержали бойові ордени.

Штурм Дніпра супроводжувався надзвичайно великими, часто не виправданими жертвами. Десятки і десятки тисяч новобранців, так званих «піджаків» - неозброєних, ненавчених юнаків, наспіх мобілізованих у придніпровських областях України, стали жертвами штурму. їх тіла вкривали плацдарми на Правобережжі. Пояснювалося це тим, що у ставленні вищого радянського керівництва і військового командування відчувалася недовіра до визволених від нацистів жителів України. Вона нерідко переростала у мстивість, прагнення примусити жителів республіки «спокутувати кров'ю» своє перебування в окупації. Це був один із проявів жорстокості війни, помноженої на жорстокість і несправедливість тоталітарного режиму. Пізньої осені 1943 р. радянські війська вийшли на правий берег Дніпра, закріпилися там, відбили контрнаступ німецьких військ і підготували умови для подальшого наступу у глиб української території. У січні-лютому 1944 р. під Корсунь-Шевченківським війська 1-ого Українського фронту під командуванням М. Ватутіна і 2-ого Українського фронту на чолі з І. Конєвим оточили і знищили фашистське угруповання чисельністю понад 50 тис. чол. Крім того, в Україні було проведено Рівненсько-Луцьку, Нікопольсько-Криворізьку, Проскурівсько-Чернівецьку, Умансько-Ботошанську, Одеську, Кримську та Львівсько-Сандомирську операції. Під час останньої в боях під Бродами розгромлено вісім німецьких дивізій, у тому числі створену з українських ровольців дивізію «Галичина». Завершено визволення України під час проведення Яссько-Кишинівської та Карпато-Ужгородської операцій. У жовтні 1944 р. Україна була звільнена від фашистських окупантів. Розпочалось визволення країн Центральної і Південно-Східної Європи. Перемога радянських військ в Україні дала союзникам можливість перейти в наступ у Західній Європі.

Україна на завершальному етапі Другої світової війни

Завершальний етап другої світової війни для України охоплює період 1944 р. - 9 травня 1945 р. Протягом січня-жовтня 1944 р. радянські війська звільнили від нацистських окупантів південні райони України, Правобережжя, Галичину і Закарпаття. Останній населений пункт УРСР в її довоєнних межах - село Лавочне Дрогобицької області - німці залишили 8 жовтня 1944 p., а Закарпаття було повністю очищене від окупантів 28 жовтня 1944 р.

У 1944 р. відкрилася нова сторінка у боротьбі національних сил, зорієнтованих на здобуття незалежності України. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанців більшовики кинули з'єднання НКВС і прикордонних військ. Це була жорстока і кровопролитна боротьба. З боку УПА в ній брало участь близько 100 тис. чоловік, яких підтримувало оунівське підпілля.

УПА користувалася в Західній Україні значною підтримкою населення. Зламати цю силу можна було лише за допомогою масових репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це. Сотні тисяч жителів західноукраїнських областей було заарештовано, вислано до Сибіру. У 1943-1945 pp. розпочалася відбудова народного господарства України. У час, коли тоталітарний сталінський режим зміцнював свій контроль над Україною, регулярні сили Червоної армії вели кровопролитні наступальні бої за її кордонами, у країнах Центральної і Південно-Східної Європи. На цьому етапі кожен четвертий її солдат був жителем України. Україна зробила винятково важливий внесок у перемогу держав антигітлерівської коаліції. Із 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України.

Втрати України у Другій світовій війні

Серед колишніх республік Союзу РСР, а також держав світу, що були втягнуті в другу світову війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і соціальних втрат. Безпосередні матеріальні збитки, завдані фашистськими окупантами та їх сателітами народному господарству Української РСР, становили 285 млрд. крб. у цінах 1940 p., або майже 42 % усіх втрат, завданих тодішньому Союзу РСР. Ця сума у 5 разів перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об'єктів енергетики, МТС тощо упродовж трьох довоєнних п'ятирічок. Уся сума збитків, яких зазнали народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд. крб.

Фашисти перетворили в руїни 714 міст і селищ, понад 28 тис. сіл; без даху над головою залишилося більше 10 млн. чоловік. Доля с. Хатинь у Білорусії, чеського селища Лідіце, які були вщент спалені з їх жителями, спіткала, за неповними даними, 259 сіл України. Точніші підрахунки засвідчують, що таких сіл більше, бо, скажімо, на Чернігівщині їх виявилося 51, на Волині - 97, Сумщині - 128, Рівненщині -176.

Окупанти вивезли до Німеччини або спожили 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 3311 тис. коней, понад 9333 тис. свиней, 17 307 тис. тон зерна, 7317 тис. овець і кіз, майже 60 млн. голів домашньої птиці.

За час війни загарбники зруйнували в Україні 15 тис. промислових підприємств, майже 33 тис. шкіл, середніх і вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ, понад 18 тис. установ охорони здоров'я. З музеїв УРСР було вивезено близько 40 тис. картин, експонатів, інших художніх цінностей. Частина з них після війни опинилася в Росії, але питання про повернення їх в Україну залишається проблематичним.

Проте найтрагічніші - соціальні втрати: загибель людей у боях з ворогом, розстріляне, вивезене на каторжні роботи до фашистської Німеччини мирне населення. З часу закінчення Другої світової війни минуло більше, ніж півстоліття, але точних відомостей про людські втрати України немає.

Скажімо, В. Молотов на засіданні Паризької мирної конференції 8 серпня 1946 р. повідомив, що втрати СРСР в період війни становлять 7 млн. чоловік. У листі до прем'єр-міністра Швеції 5 листопада 1961 p. М. Хрущов називає цифру у 20 мільйонів жертв. Л. Брежнєв у доповіді з нагоди 20-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні у травні 1965 р. говорив про загибель понад 20 млн. співвітчизників. М. Горбачов у доповіді на честь 40-річчя перемоги назвав 27 млн. чоловік. Насправді, як свідчать ретельні підрахунки на основі різних джерел, людські втрати значно більші. Так, населення Української РСР в 1940 p., за даними офіційної державної статистики, становило 41,3 млн. чоловік. На 1 січня 1945 р. в Україні зареєстровано 27 383 тис. чоловік. Різниця становить 13 917 тис. чоловік. Отже, можна вважати, що в роки Другої світової війни тільки Україна втратила понад 13 млн. чол. Наголошуємо, що сказане стосується прямих втрат. Водночас внаслідок війни багато громадян України померло в госпіталях після поранень пізніше, підірвалося на мінах під час розміновування об'єктів і територій, пропало безвісти, зокрема у невеликих партизанських групах і навіть загонах, у полоні, в концентраційних таборах тощо.

Страшні втрати у роки Другої світової війни не розголошувалися, бо колишньому радянському керівництву було невигідно показувати перед усім світом, що перемогу здобуто ціною величезних людських жертв і густо полито кров'ю народу. Крім того, офіційна влада замовчувала факт, що найбільших втрат у війні зазнав саме український народ, до якого И. Сталін не мав жодних симпатій.

Висновки

Перемога країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками у Другій світовій війні 1939 1945 pp. була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Вагомий внесок у цю перемогу зробив український народ, і включення УРСР до числа країн - засновниць ООН є визнанням цієї ролі.

На початку війни на території України більше року стримувався наступ фашистських орд. План «блискавичної» війни був зірваний внаслідок мужніх дій прикордонників, битв біля Дубно, Рівного, Луцька, героїчної оборони Києва, Одеси, Севастополя. В роки війни Українськими фронтами на території республіки були проведені наступальні стратегічні битви, які суттєво змінили ситуацію на фронті на користь СРСР: форсування Дніпра, звільнення Києва, Корсунь-Шевченківська операція, Львівсько- Сандомирська, Карпатська, Яссько-Кишинівська та ін. Серед полководців і воєначальників були сотні українців за походженням. Найбільш відомі з них -М. Кирпонос, А. Єременко, С. Тимошенко, Р. Малиновський, І. Черняховський, П. Рибалко, К. Москаленко та ін. 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Свій внесок у перемогу зробила і українська еміграція. Особливо активну участь у русі солідарності з СРСР брали Асоціація українців Канади та Ліга американських українців. Участь українського народу в Другій світовій війні стала для нього не тільки подвигом, а й трагедією. Зазнавши величезних втрат, він знову не зміг відновити національну державність: вкотре доля українського народу вирішувалась могутніми сусідами, що діяли задля власних інтересів. Позитивним наслідком війни можна вважати об'єднання українських земель в рамках одного, хоч і несамостійного, державного утворення - УРСР.

Література

1. Гісем О.В., Мартинюк 0.0. Історія України: Довідник для учнів та абітурієнтів. Видання друге, доповн. і переробл. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2008. - 576 с.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. -- К.: Видавничий центр «Академія», 2002. -- 656 с. (Альма-матер).

Размещено на Allbest.ru