Асиміляція в Україні. Сучасний стан

Размещено на http://www.allbest.ru/

“Асиміляція в Україні. Сучасний стан ”

Зміст

Вступ

1. Форми асиміляції

2. Політика асиміляції щодо українців з боку Польщі

3. Двомовність: причини й наслідки

Висновок

Використана література

Вступ

Здобуття Україною незалежності в 1991 р. відкрило новий етап в історичному розвитку українства й української мови. За радянських часів, як і раніше за часів Російської імперії, унаслідок здійснення чужинецькою владою цілеспрямованої політики зросійщення, українці фактично опинилися в становищі етнічної меншини на власній землі і зазнавали мовної й етнічної асиміляції. Природно здавалося б, що за часів незалежності штучна за своєю сутністю мовна асиміляція (зросійщення) українців повинна була б відійти в небуття. Формально для цього склалися сприятливі умови: українці складають абсолютну більшість серед загальної чисельності населення, українська мова отримала статус державної та й сама незалежність України повинна була б стати на перепоні розгортання штучних етнічних процесів. На користь цього свідчить і досвід інших держав, зокрема країн Балтії.

На жаль, становище України в подоланні наслідків бездержавного минулого різко відрізняється. Українська мова в Україні і на 15-му році незалежності так і не стала державною. Не виконується 10 ст. Конституції України, закон про мови, прийнятий ще за радянських часів застарів і не встановлює відповідальності про порушення мовного законодавства. Виконання прийнятої ще в 1991 р. Державної програми розвитку української мови до 2000 р. було загальмоване ще в 1993-1994 рр. Так і не була прийнята підготовлена ще в 1993 р. постанова уряду "Про встановлення адміністративної відповідальності за порушення мовного законодавства".

Не виконані були і Комплексні заходи щодо розвитку української мови 1997 р., з доповненнями 2000 р. Така ж доля спіткала і Державну програми розвитку та функціонування української мови на 2004-2010 рр. Фактично нічого не змінило і рішення Конституційного Суду України 14 грудня 1999 р. стосовно офіційного тлумачення 10 ст. Конституції України. Українська мова, точніше її державний статус, став заручником політичної боротьби і політичних маніпуляцій. Про це свідчать президентські та парламентські вибори, починаючи з 1994 р. і закінчуючи 2004 і 2006 рр., на яких активно розігрувалася "мовна карта". Зокрема, неодноразові спроби проголосити "офіційною", "другою державною", "регіональною", "міжнаціонального спілкування" російську мову замість української. Такі події свідчать про відсутність в Україні дієвої мовної політики, спрямованої на утвердження державного статусу української мови.

1. Асиміляція та її форми

асиміляція двомовність польський насильницький

Асиміляція (від лат. assimilatio -- уподібнення) -- процес, у ході якого етнічна, расова, соціальна, конфесійна чи інша меншість сприймає цінності, норми поведінки, культуру більшості тощо. Поняття асиміляції вирізняється багатозначністю і синкретизмом. Розрізняють:

· природну (добровільну);

· штучну (насильницьку);

· примусово-добровільну;

· соціальну й етнічну асиміляцію.

Аналіз праць західних авторів свідчить, що вони поділяють асиміляцію, і цілком слушно, на дві форми: природну (natural) та насильницьку (compulsory). Природна асиміляція відбувається при довготривалому безпосередньому (побутовому, виробничому та ін.) спілкуванні різних етнонаціональних спільнот. Вона обумовлена всією ходою їх соціально-економічного, політичного та культурного розвитку, поширенням міжетнічних шлюбів тощо. Головними критеріями добровільності асиміляції, на нашу думку, є взаємне бажання, готовність і здатність до неї всіх учасників цього процесу. Одних -- етнічних меншин -- відмовитись від своїх власних етнічних властивостей і набути чужих, а інших -- домінуючої етнонаціональної спільноти -- прийняти до себе і "розчинити" в собі інші етнічні меншини.

Під насильницькою асиміляцією мається на увазі такий процес асиміляції, який відбувається внаслідок політики центральних, та/чи місцевих органів влади, спрямованої на обмеження сфери використання або й взагалі викорінення мови, культури, традицій, способу життя та інших духовних цінностей етнічних меншин, позбавлення їх етнічної пам'яті, послаблення етнічної свідомості і в кінцевому підсумку її знищення. Історія довела. що вакуум, який утворюється внаслідок цього, неодмінно заповнюється новою свідомістю. Це може бути свідомість належності як до іншої етнонаціональної спільноти, так і до нової "інтернаціональної"' спільноти людей типу "радянського народу", а може до обох одночасно.

Окрім зазначених вище двох форм асиміляції, на наш погляд, варто говорити і про третю її форму, яку можна назвати примусово-добровільною. Така форма асиміляції мас місце там, де немає офіційних законів, що -- забороняють чи дискримінують якусь етнічну мову та культуру, але представники етнічної меншини поставлені у такі умови І брак дошкільних виховних установ, навчальних закладів та засобів масової інформації рідною мовою тощо, що людині просто не залишається нічого іншого окрім поступової асиміляції. Саме такою, примусово -- добровільною можна вважати асиміляцію в роки застою у колишньому СРСР. Людина була позбавлена можливості вибору мови виховання, навчання, а часом і спілкування (особливо в армії). Силою обставин, причому створених штучно, вона була приречена на асиміляцію, хоча зовні все виглядало досить пристойно і багатьма вважалось природним явищем. Сьогодні ця форма асиміляції має, і мабуть, ще довго матиме місце у деяких посттоталітарних країнах.

Під соціальною асиміляцією здебільшого розуміють процес поступового засвоєння репрезентантами певної соціальної спільноти (групи, верстви, стану, страти та ін.) соціокультурних рис, норм, цінностей, соціально-психологічних мотивацій та моделей поведінки інших, переважно вищих у суспільній ієрархії, спільнот.

Процес етнічної асиміляції найбільш інтенсивно й швидко здійснюється у суспільствах, де відбувається розсіювання іноземних мігрантів в однорідному суспільстві з міцними і сталими економічними, політичними й культурними зв'язками. Найповільніше етнічна асиміляція відбувається у суспільствах, де мігранти утворюють замкнені територіальні громади з власними інституціями й організаціями, що мають тривалі й розгалужені зв'язки з етнічною батьківщиною.

2. Політика асиміляції щодо українців з боку Польщі

У міжвоєнний період на перший план вийшла проблема ставлення до українців, що опинилися в складі Польщі в результаті окупації нею західноукраїнських земель. На озброєння була взята стратегія асиміляції українців. «Польща для поляків» -- так можна коротко визначити національну політику табору народової демократії. Відомий ендецький політик і публіцист Станіслав Грабський писав, що «нині необхідною умовою утримання наявних кордонів є перетворення державної території Речі Посполитої в національну польську територію». Звичайно, національна асиміляція корінного населення у польському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців. Шовінистичну політику ополячення Східної Галичини і Західної Волині табір народової демократії здійснював послідовно і безкомпромісно, за допомогою жорстоких репресій та переслідувань. У такий спосіб ендеки сподівалися довести, що приналежність західноукраїнських земель до Польщі забезпечена назавжди і таким чином покласти край сподіванням українців на власну незалежну державу.

Конкуруюча «федералістична» концепція подвижників Пілсудського, зазнавши деякого оновлення і модернізації, в 20-30-х роках стала відомою як доктрина «польського прометеїзму».[2]

Суть його полягала в тому, що історичною місією Польщі є звільнення народів Радянського Союзу, насамперед українського та білоруського, від московського панування та об'єднання їх з Польщею на федеративних засадах. Однак відбулося лише деяке поліпшення становища волинських селян, серед яких розподілили певну частину урядових земель. Поряд з цим посилюється наступ польських націоналістів і фанатичних католиків на православну церкву на Волині. Православне волинське селянство цим обурилося, і всі акції по примиренню були зведені нанівець. Ідея «прометеїзму» зустріла впертий опір частини урядовців, а також польських націоналістів і була швидко забута, хоча за нею ховалася спроба підготовки нового походу на Київ.[3]

На першому етапі своєї діяльності адміністративний апарат, керований Г. Юзевським, усі зусилля спрямував на ліквідацію тих українських організацій, центральні осередки яких перебували в Галичині. Український галицький рух, який мав незалежницьке спрямування воєвода вважав найбільшою небезпекою політиці “польсько-українського зближення” на Волині. Переслідувань зазнали культурно-освітницьке товариство “Просвіта”, партії УНДО, УСРП, Сельроб. В роботі показано, що ліквідація адміністрацією Г. Юзевського неприхильних щодо Польщі українських угрупувань на терені воєводства, відбувалась, головним чином, за допомогою тих обмежень, які випливали з концепції так званого “сокальського кордону”, суть якого полягала на відмежуванні Волині від політичних впливів “галицького українізму”. Підкреслюється, що політичному сенсі існування “сокальського кордону” зумовлювалось політикою регіоналізму, яку проводили санаційні уряди щодо українців у Польщі.

Репресії польської адміністрації початку 30-х років щодо українських опозиційних партій значно послабили їхні позиції на парламентських виборах 1930 року. Повну перемогу на них здобула регіональна група Безпартійного блоку співпраці з урядом, до якої увійшли представники усіх просанаційних організацій і партій, в тому числі й ті, що представляли національні меншини. До проурядового блоку увійшла група українських діячів-представників уенерівської еміграції на Волині, яка користувалась підтримкою воєводи Г. Юзевського.

Важливим етапом в реалізації програми державної асиміляції на Волині була поява у 1931 році Волинського українського об'єднання (ВУО) -- нової української політичної організації пропольської орієнтації. За задумом воєводи, ця партія мала об'єднати навколо себе представників усіх угодовських сил Волині і діяти під опікою місцевої адміністрації, реалізуючи власну політичну концепцію. Засноване з ініціативи і за фінансової підтримки воєводської адміністрації ВУО заявило про свою повну лояльність до польської державності і готовність реалізовувати гасла польсько-української співпраці на Волині.

Аналізуючи форми і методи діяльності ВУО серед місцевого населення, головне завдання партії Г. Юзевський вбачав у створенні апарату, який би дав можливість польській адміністрації опанувати настроями широких верств українського селянства. Здійснити це передбачалось за допомогою громадських організацій, які були б зв'язані з ВУО і стояли на платформі польсько-українського співробітництва. Серед організацій такого типу найважливіше місце відводилось так званим “Просвітянським Хатам”, “Рідним хатам”, “Селянським хорам ВУО”.

Важливим фактором стабілізації ситуації у воєводстві Г. Юзевський вважав співпрацю поляків і українців в органах воєводського самоврядування. Аналізуючи участь польських і українських представників в місцевих органах влади (за результатами виборів 1927 і 1934 років) автор доводить що українці не зайняли великої кількості місць в повітових сеймиках, гмінних і міських радах. Навпаки, протягом 30-х рр. їхнє представництво в органах самоврядування усіх рівнів помітно зменшувалось.

Як один з методів реалізації “волинської програми” дисертант показує діяльність воєводської адміністрації у справі реорганізації кооперативного руху на Волині. Пропоноване воєводою польсько-українське зближення передбачало розв'язання адміністративними заходами української проблеми на Волині як проблеми регіональної. Для цього, на його думку, достатньо було відмежувати Волинь від впливів “агресивного галицького націоналізму”, уособленням якого воєвода вважав, зокрема, кооперативи Ревізійного союзу українських кооперативів у Львові (РСУК). Для реалізації засад змішаної польсько-української кооперації наприкінці 1933 року з ініціативи місцевої влади з'явились перші осередки кооперативної спілки “Гурт”. Процес становлення кооперативних підприємств “Гурту” проходив паралельно з ліквідацією останніх кооперативів РСУК на Волині.

Одним з головних завдань державної політики на Волині воєвода вважав розв'язання проблеми національного українського шкільництва, невирішеність якої вело до загострення польсько-українського антагонізму. Проте до українського шкільництва Г. Юзевський ставився упереджено. Реалізуючи програму польсько-українського зближення, він віддавав перевагу польським школам з обов'язковим предметом української мови. Наприкінці 30-х рр. такий тип шкіл був домінуючим у структурі волинського початкового шкільництва. Це значною мірою зашкодило розвитку української освіти на Волині.

Досліджуючи конфесійну політику воєводської адміністрації, автор доводить, що її головна мета полягала в тому, аби перетворити православну церкву на Волині у дієвий чинник державної асиміляції місцевого українського населення. Однак намагання уряду підпорядкувати православну церкву політичним інтересам держави вело до загострення його стосунків з православними ієрархами. Останні, аби зміцнити свою незалежну позицію щодо уряду, робили певні поступки на користь українізації православної церкви, намагаючись при цьому втримати російський характер православ'я. Це ставало причиною виникнення чисельних міжконфесійних конфліктів на терені воєводства, загострення взаємин єпископату з православними віруючими, перетворення церкви в інструмент політичної боротьби та посилення сектантства.

Iстотним елементом тактики воєводи у реалiзацiї "волинської програми" було економiчне пiднесення воєводства, без якого iнтеграцiя Волинi до складу Речi Посполитої ставала неможливою. На переконання воєводи, лише рiст ефективностi сiльського господарства, матерiального добробуту населення могло привести до послаблення соціальних конфлiктiв i мiжнацiональних антагонiзмiв на Волинi. Вирiшальну роль при цьому вiн вiдводив державi, яка повинна була збiльшити свої iнвестицiї в економіку воєводства. Автором аналізуються основні напрямки соціально-економічної політики воєводської адміністрації.

Окреме місце у розділі відводиться аналізу позиції воєводи щодо національних меншин, котрі проживали на терені Волині у міжвоєвнний період (євреї, німці,чехи, росіяни). Особлива увага при цьому акцентується на тому, що у своїй оцінці Г. Юзевський виходив передовсім з того, чи відповідали інтереси тієї чи іншої національної групи цілям його політичної концепції.

Економічна криза 1929-1933 pp., яка боляче вдарила по українському селянству, ще більше загострила конфронтацію між українцями і польським колоніалізмом. Особливо погіршилися стосунки між галичанами і польськими колоністами. Влітку 1930 р. прокотилася хвиля селянських стихійних нападів на польські маєтки, їх підпалів та розгрому. Було зареєстровано близько 2200 актів «саботажу». У відповідь уряд здійснив жорстокі акти покарання: в села Галичини вводилися підрозділи польської поліції та кавалерії для «пацифікації» (заспокоєння). Вони руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко били селян, а то й убивали їх. Було розгромлено 500 сіл, заарештовано 2000 чоловік, переважно молодих, третину їх засудили до різних строків тюремного ув'язнення.

В цей час Пілсудський розпустив парламент, посадив під арешт українських депутатів, а їх виборців, вдаючись до терору, примушували голосувати за польських кандидатів у депутати. Все це поглибило польсько-українське протистояння, призвело до зростання екстремізму з обох сторін. В цих умовах помірковані польські кола, уряд Польщі і ліберальне українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), деякі кооперативні лідери пішли на взаємні поступки і уклали обмежену угоду, відому під назвою «Нормалізація», яка зобов'язувала українців підтримувати інтереси польської держави, голосувати за бюджет, за що українці мали отримати невеликі поступки. Однак ненависть і недовіра в українському суспільстві були такими глибокими, що угода викликала лише роздратування та критику і була зірвана.

У другій половині 30-х років посилюється польський шовінізм та його агресивні акції проти українців. Натовпи поляків плюндрували українські установи, переслідували і цькували українців. Особливою жорстокістю відзначалися напіввоєнізовані загони польських «стрільців», що переслідували і громили українські організації, особливо культурні. їх підтримували воєнні кола та релігійні католицькі діячі.

На Волині продовжувався наступ на православну церкву -- основну опору української самобутності в краї. Велася пропаганда окатоличення православних українців. Греко- чи римокатоликам власті передали 150 православних церков, а 190 по-варварському зруйнували. Із 389 православних церков, що діяли на Волині в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Аналогічні методи застосовувалися на сусідній Холмщині та Поліссі, де озброєні банди тероризували місцевих жителів, змушували їх перейти в католицтво. Але переважна більшість віруючих зберігала вірність православній церкві.

Зовнішню політику Другої Речі Посполитої прометеїсти розглядали через призму майбутнього конфлікту цивілізованого Заходу, до якого вони зараховували, звичайно, й Польщу, з комуністичною Росією. Результатом такого зіткнення, як передбачалося, буде розпад багатонаціональної більшовицької імперії. Звільненим, але, на думку пілсудчиків, політично і національно недостатньо зрілим народам потрібна буде допомога у формуванні власної державності. Цю «цивілізаційну» місію брала на себе Польща. Планувалося, що потенційні держави утворять єдину федерацію, провідні позиції в якій займатиме Друга Річ Посполита.

Українській проблемі відводилася головна роль в реалізації федералістичної програми. Передбачалося, що в результаті розпаду СРСР за допомогою Польщі постане самостійна українська держава -- Велика Україна. Вона, по-перше, відмовиться від Західної України, а по-друге, уклавши унію з Польщею, увійде до польської федерації. На думку прометеїстів, створення так званої «Великої» України у всьому відповідає «польським державним інтересам як засіб зміцнення Польщі».[4]

Однак програма прометеїстів мала і певні відмінності порівняно з поглядами своїх попередників. Вони стосувалися, переважно, ролі Західної України в реалізації східної програми Пілсудського за нових історичних умов з урахуванням набутого досвіду. Прометеїсти критикували Варшавський договір 1920 р. за іґнорування інтересів галицьких українців, що призвело, начебто, до провалу «київського походу» взагалі. На новому етапі, на думку пілсудчиків, галицькі українці можуть стати не лише каталізатором руху за утворення Великої України на руїнах більшовицької імперії -- вони будуть аванґардом і потужною силою нового походу на Схід.

Після державного перевороту (травень 1926 р.), що його здійснив Юзеф Пілсудський, політика уряду з національного питання була скореґована. Зазначимо, сама зміна влади і встановлення так званого режиму «санації» були значною мірою детерміновані невдачею в реалізації ендецької програми «національної асиміляції», активізацією національно-визвольної боротьби. Однак, як вказує один з найавторитетних польських дослідників даної проблематики Єжи Томашевський, «травневий переворот змодифікував практику внутрішньої політики тільки в обмеженому розмірі і лише на кілька років… Був то, однак, короткий період своєрідного флірту з національними меншинами». Тим більше, що, за його ж словами, «практика діяльності державної адміністрації на Східних кресах -- байдуже, хто стояв на чолі її -- від самого початку була близька програмі народових демократів».

У міжвоєнний період єдиною політичною силою Польщі, що визнавала право українців до самовизначення, була Комуністична робітнича партія Польщі (пізніше Комуністична партія Польщі) та її складові Комуністична партія Західної України і Комуністична партія Західної Білорусі. Ставлення комуністів до «східних кресів» було визначене вже назвами двох останніх організацій. Конкретно гасло про право націй на самовизначення у різні періоди набувало різного змісту. Так, до 1925 р. комуністи виступали за возз'єднання Західної України і Західної Білорусі відповідно з УРСР і БРСР. Пізніше вживалася лише загальна фразеологія без констатації устремлінь і можливих наслідків.

3. Двомовність: причини й наслідки

У світі існують суспільства, де використовують не одну мову, а дві чи більше. Як правило, одна з них державна, загальнообов'язкова для всіх громадян. Українське суспільство може бути яскравим прикладом такої мовної і політичної ситуації. В нашій країні державною мовою є українська, і це закріплено законодавством (Конституція України ст. 10), але певна кількість людей, і вона є досить значною, використовують у повсякденні російську мову.

Як відомо, у постколоніальний період свого розвитку Україна ввійшла з тяжкою спадщиною попередньої доби - деформованою мовно-культурною ситуацією, що виявляється у поширенні у країні двох мов, кожна з яких претендує на всю повноту функцій.

На відміну від індивідуальної двомовності, властивої мовній поведінці окремих індивідів, двомовність у загальнонаціональному спілкуванні в межах однієї держави є надлишковим і неприродним явищем. “Немає двомовних народів, - пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, - так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше існування явища двомовності означало, що один народ асимілює інший… Існування цього явища у наш час не можна означати нічого іншого і, звичайно, нічого іншого не означає: мета залишається тією ж, засоби її досягнення інші, у цьому вся різниця… ”.

Кінець другого тисячоліття подарував українцям історичний шанс на власну державність. Її життєздатність залежить від того, чи ввійде національна ідея в повсякденну свідомість громадян. Мові належить особливе місце в процесі етнонаціональної консолідації.

Масова двомовність України є наслідком тривалого процесу монокультурної асиміляції, тимчасовим перехідним етапом від української до російської одномовності. Здобуття державної незалежності спинило цей рух десь на середині відстані. У цій непевній і хиткій позиції ми залишаємося й досі, тоді як завдання збереження й зміцнення самостійності потребує рішучої зміни вектора двомовного розвитку.

Одним із наслідків явища двомовності є втрата особистістю національної самосвідомості, роздвоєння внутрішнього світу мовця. На думку дослідника Т. Возняка: “Повного забуття старого і входження в нове немає. Людина надовго, а, зазвичай, назавжди залишається в певному “між”. Цей стан, ясна річ, далекий від ідеалу і є станом розщепленості” [Возняк 1992, с. 107].

На нашу думку, проблему двомовності необхідно розглядати саме з погляду її впливу на психіку конкретної людини. Збалансована двомовна ситуація була б можлива у тому випадку, якби більшість членів деякого соціуму володіли б обома мовами в однаковій мірі, використовували б їх в будь-яких мовних ситуаціях, з легкістю переключалися б з однієї мови на іншу, не змішуючи при цьому системи різних мов. Однак, на думку таких авторитетних лінгвістів, як Б. Гавранек, А. Мартіне, Є. Хауген, повне і автономне (без змішування мов) володіння двома мовами перевищує психічні можливості звичайної людини.

Лінгвісти В. Іванишин та Я. Радевич-Винницький стверджують, що після генного коду (генної пам'яті) найважливішим є мовний код (соціальна пам'ять). Для більшості мовців України характерним є так зване перемикання коду, тобто перехід з рідної мови на мову

Співрозмовника, що свідчить про почуття меншовартості в конкретного індивіда через ослаблення мовного імунітету та втрату престижу мови. Така мовна поведінка має місце не лише на побутовому рівні, але й у діловому спілкуванні. Вона не знімає почуття дискомфорту, яке виникає під час спілкування двох чи більше індивідів різними мовами. У більшості випадків незручно почуває себе той, хто говорить українською мовою, і саме він переходить на мову співрозмовника.

Мовна свідомість людини, яка послуговується двома мовами, може бути охарактеризована як метамовна. На цей феномен звертає увагу Ренцо Тітоне, аналізуючи роль мовної свідомості у процесі перемикання кодів. Ідеться про рефлективну здатність білінгва чи полілінгва порівнювати різномовні явища, функціонально диференціювати їх, розвиваючи в себе метакогнітивну здатність поперемінного, одночасного чи поперемінно-одночасного існування в двох мовних світах. Така ситуація пов'язана з проблемою єства та мовного людського ego. Перемикання і змішування кодів можна розглядати як психічне явище. Запобігає роздвоєнню свідомості людини metaego. Воно контролює та синтезує різні вербальні типи поведінки, співвідносні з відповідними мовними кодами, врівноважує сприйняття індивідом двох мовних карт світу. Система мови оживає в мовленні здебільшого без посередництва іншого мовного коду, проте в думках і відповідно в мовленні деяких осіб спостерігаємо різні національні коди.

У значної кількості мовців зміщування кодів призвело до того, що вони втратили здатність говорити рідною мовою. З двомовності та частково двокультурності великого масиву суспільства виникло таке явище, як суржик (хаотична українсько-російська мовна мішанина), а також з цими процесами, на нашу думку, треба пов'язувати стан напівмовності. Напівмовність - це двомовність із неповним рівнем мовної компетенції в обох мовах.[1]

Дослідник Б. Ажнюк характеризує напівмовність як брак шести мовних параметрів або навичок:

1) обсягу словникового запасу;

2) правильності (коректності) мови;

3) підсвідомого, доведеного до автоматизму оперування мовою;

4) мовотворчості, тобто здатності творити неологізми;

5) функціонального володіння мовою;

6)образності мови. Дослідники вважають, що мовленнєва неповноцінність зумовлена соціально: соціальним становищем.

Рівнем освіти і національної свідомості, мовною політикою держави тощо. Для напівмовців змішування та перемикання кодів є, в першу чергу, штучним, але з часом стає органічним процесом, у якому обидві мови сприймаються як одне комунікативне середовище. Для значної частини напівмовців такий стан є проміжним у переході на одну з мов, яка стане для них домінуючою, проте існує чимала категорія напівмовців, для яких перехід на одну з мов фактично неможливий через незнання жодної з них. Від оказіонального використання мовцем макаронізмів суржик відрізняється не лише насиченістю іншомовними елементами, а й відповідним станом мовної свідомості: стирається межа між двома кодами, фактично зникає етнічна прив'язаність. Мовну ситуацію, у якій обидві мови зливаються й починають ототожнюватися мовцем, Н. Мечковська розглядає як суміщену двомовність. Але оскільки межа між мовами стирається й утворюється своєрідний гібрид, який не є третьою повноцінною мовою (він немає ніяких культурних коренів і зв'язків: таким мовним варіантом не можна створити повновартісного літературно-художнього тексту, висловити глибини філософського пізнання світу), то говорити про двомовність як таку не слід. Відбувається втрата мови й культури. Коли навіть не вдаватися до пошуку чиєїсь зацікавленості в цьому явищі, не можна пройти повз нього, не помітивши, що активно пропагує напівмовність та напівкультурність сьогодні масова культура. Занепад мовних навичок відбувається поступово й значну роль у цьому процесі відіграють демографічні фактори: мішані шлюби, зростання географічної мобільності населення в пошуках праці й пов'язане з цим розсіювання родинно та етнічно споріднених людей. Часто суржик формується у людей, які, переїхавши з села в місто, через слабкість мовного імунітету не можуть витримати тиску російськомовного середовища й починають змішувати обидві мови. Наслідком тиску російськомовного міста, психологічного дискомфорту, який відчуває людина, що потрапляє з села в місто, є певний культурно-мовний шок, а також невпевненість у собі. Мовець починає комплексувати і переходить на суржик. Потім, повертаючись у звичне середовище, люди часто не можуть перейти на власне українську мову й спілкуються суржиком.

Висновок

Як свідчать результати перепису населення 2001 р. мовна асиміляція (зросійщення) українців продовжується і за часів незалежності. Так, за 1989-2001 рр. чисельність в Україні зросійщених за мовою українців зросла з 4 578 390 осіб до 5 544 729 осіб, тобто на 966 339 осіб (21,11 %). За цей же час частка російськомовних серед загальної чисельності українців збільшилася з 12,23 % до 14,77 %. До того ж частка зросійщених за мовою українців серед загальної чисельності російськомовного населення в Україні підвищилася з 27,09 % у 1989 р. до 38,85 % у 2001 р. Реальний же стан процесів зросійщення мовного середовища українців визначається не "середньоукраїнськими" показниками, а регіональними відмінностями. Діаметрально протилежні напрями цих змін чітко поділяли Україну на дві частини, що свідчить про різноспрямованість асиміляційних процесів в українському мовному середовищі.

У західних і центральних областях, унаслідок призупинення штучного за своєю сутністю мовного зросійщення, відбулося суттєве скорочення чисельності російськомовних (248 508 осіб, 27,06 %) та їхньої частки серед українців (з 3,96 % до 2,91 %). Суттєво скоротився також і рівень мовного зросійщення українців у Києві.

І, навпаки, продовження процесів мовної асиміляції в східних і південних областях призвело до протилежних результатів - зростання як чисельності (1 214 847 осіб, 33,19 %), так і частки зросійщених за мовою серед українців (з 25,19 % до 33,46 %). Російськомовні українці зосереджувалися насамперед на півдні та сході - 87,92 % їхньої загальної чисельності в Україні. Особливо загрозливого характеру мовне зросійщення українців набуло в Донбасі та Криму. У 2001 р. більшість серед українців у АР Крим, Севастополі та Донецькій області зросійщені за мовою. Природно ж мовної асиміляції зазнає етнічна меншина, а не корінна більшість. Тобто, українці, як і за радянських часів фактично залишилися в становищі етнічної меншини на власній землі, насамперед у містах східної та південної України.

Мовна асиміляція українців в Україні виникла не за часів незалежності, а стала прямим наслідком попередньої доби бездержавності, коли українська мова була витіснена російською. Конфлікт мовних інтересів є лише найяскравішим проявом більш глибинних суперечностей, що мають соціально-етнічне забарвлення. Сутність цих суперечностей полягає насамперед у тому, що росіяни разом зі зросійщеними за мовою українцями та представниками інших етносів залишаючись у меншості серед загальної чисельності населення, складають більшість на верхніх щаблях суспільної піраміди, у тому числі і серед осіб з вищою освітою, за винятком західних областей. Вища школа як зараз, як і за радянських часів, так і залишилася в Україні переважно російськомовною. Тому соціальний статус російської мови в Україні продовжує бути вищим, ніж української. І як наслідок цього, українці, як і в добу бездержавності "у випадку підйому по соціальній драбині підлягали асиміляції".

Використана література

1. Ажнюк, Б. М. Мовна єдність нації: діаспора й Україна: Монографія; НАН України. Ін-т укр. мови. - К. : Рідна мова, 1999

2. Вступ до етнополітології: науково-навчальний посібник. / О. В. Картунов. -- К. - 1999. - 300 с.

3. Історія України: Навчальний посібник / Бойко О.Д. -- К.: Академвидав, 2006.- 686 c.

4. Історія України: Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. -- К.: Центр учбової літератури, 2007.- 536 c.

5. Козакевич Єжи. Рухаємось у доброму і бажаному напрямі.--Політика і час. -- 1995.--№ 4.--С.21.

6. Кресіна І.О. Українська національна самосвідомість і сучасні політичні процеси (етнополітичний аналіз). - К., 1998. - С. 111.

7. Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. - К., 2004. - С. 431.

8. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. - К., 2004. - С. 116.

9. Пеленський Ярослав. Україна в польській опозиційній публіцистиці // Подляський Казімєж. Білоруси -- литовці--українці: наші вороги -- чи брати? -- Мюнхен. -- 1986.--С.17.

10. Сверстюк Є. Українська перспектива: гуманітарні аспекти // Українська перспектива: свідомісні та соціокультурні виміри. - К., 2005. - С. 21.

11. Сливка Ю.Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939). -- Київ, 1985.--С.142

Размещено на Allbest.ru