Розвиток політичної думки в Київській та Галицько-Волинській державах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра давньої історії України та архівознавства

Реферат на тему

«Розвиток політичної думки в Київській та Галицько-Волинській державах»

З нормативного курсу

Давня історія України

Виконала Студентка ІСТ-23

Перевірив доц.

2012р.

Вступ

Займаючись проблемою розвитку політичної думки Київської Русі і Галицько-Волинського князівства , слід спиратися на те що це не була наука самостійно існуючі само по собі. А невід'ємно потребуюча підкріплення різного роду впливів зокрема і релігії. Релігію ніяк не можливо розглядати окремо від політики того часу , оскільки вона часто ставала підкріпленням легітимності права престолонаслідування , рішень головуючої верхівки, та й сама церква часто виступала як юридична особа.

1. Політична думка Київської Русі

християнство київський середньовіччя князівство

Християнська концепція.

Важливим рубежем у духовно-культурному і політичному житті Київської Русі стало прийняття християнства. Становлення могутньої феодальної держави з усіма її атрибутами потребувало державної ідеології. Як відомо, ідеологія держави -- поняття та явище надзвичайно складне і багатогранне. Поряд зі світосприйняттям тут присутні мораль, право, суспільно-політичні погляди певних класів та соціальних груп. В умовах середньовіччя основною ідеології була релігія. Володимир Святославович як політичний діяч розумів, що розбудувати державу можна лише за умови міцної релігійної централізації. Давньоруське язичество з його багатобожжям не могло сприяти цьому, хоча й були такі спроби з боку київських князів. Саме тому Володимир, відкинувши серйозні сумніви та вагання, звертається до монотеїстичних релігій і обирає серед них християнство. Релігійна реформа Володимира остаточно утвердила це віровчення в ролі державної релігії Київської Русі. Прийняття християнства мало важливе значення для зростання міжнародних зв'язків Київської держави, входження її до числа могутніх держав раннього середньовіччя.

У той же час нова релігія як серцевина державної ідеології сприяла розвиткові політичної могутності владних структур. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ньому могутню ідеологічну опору. «Церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незначне раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя».

Однак не слід однобоке і однозначно оцінювати прийняття християнства на Русі. Не можна не бачити того, що насильницьке введення християнства не залишило місця попередній духовній культурі народу. Його вікові традиції відкидались, нехтувалися, піддавалися нещадним руйнуванням. «Народ залишався без минулого, не мав права на свою мораль, свій спосіб мислення і життєвий устрій. Йому силоміць нав'язували чужі стереотипи. Це була, якщо глибоко задуматися, національна трагедія, певною мірою подібна до комуністичної доби».

Саме тому християнізація Русі проходила не без боротьби й опору з боку широких верств населення і тривала значний час. Проте народним традиціям вдалося зберегти немало своїх позицій. Як наслідок, нова релігія сприймалася в народі через призму традиційного світогляду, більше того, піддавалася переробці відповідно до його принципів. «Мало місце збереження язичества, збереження, безумовно, не повне, не абсолютне, в основному лише його життєздатних рис, яких, однак, було цілком достатньо, щоб існувати самобутнім розумовим джерелом в панівній християнській ідеології, здійснювати вплив на її головні засновки і визначення».

Для аналізу суспільно-політичних поглядів Київської держави важливе значення має те, що до наших днів дійшло немало тогочасних писемних джерел:літописи, політико-релігійні трактати окремих релігійних діячів, збірники і зведення законів та інші. Серед них можна назвати «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборник Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Климентія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та інші.

Розвиток і характер політичного мислення в добу Київської Русі були зумовлені надзвичайно високим культурно-освітнім рівнем країни. У ті часи освіченість була досить поширеною в різних колах старокиївського суспільства -- не лише серед феодалів, вищого духовенства і монахів, але й серед купців, ремісників та інших міських жителів. У до татарську епоху Київська Русь була однією з найбільш цивілізованих країн Європи.

Дослідники тієї епохи пишуть не просто про велике поширення освіченості народу, а навіть про культ книжних знань. «Книжність» осмислювалась як одна з найвищих чеснот людини, як запорука її мудрості, політичної зрілості. Особливі заслуги у сфері духовного життя мав київський князь Ярослав (1019-1054 рр.), який опікувався розвитком освіти, науки, філософії, письменства, містобудування, образотворчого мистецтва. «За Ярослава при Софіївському соборі в Києві склався вчений гурток книжників, багато було зроблено у книжковій справі зокрема, засновано першу державну книгозбірню». З великою теплотою говорить автор «Повісті временних літ» про любов до книги Ярослава, який читав часто і вдень, і вночі. Та, як видно з тексту, сам літописець теж був далеко не байдужим до освіти, до книги, розумів її високе покликання в людському бутті: «Велика-бо користь буває людині від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння; і мудрість, і стриманість добуваємо із слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це джерело мудрості. Книга бездонна глибина».

Як показують джерела, автори тогочасної вітчизняної літератури були знайомі з текстами Аристотеля, Платона, Гомера, Плутарха, Геродота, Сократа, Піфагора, Демокрита, Демосфена, Епікура, Зенона. Прийняття християнства, створення слов'янської абетки Кирилом і Мефодієм стали важливими віхами на шляху поширення освіти у східнослов'янській державі.

У Київській Русі значного рівня розвитку досягає політико-правова думка. У документах, що дійшли до нас, ми знаходимо постановку і шляхи розв'язання найбільш суттєвих проблем: походження держави; шляхів виникнення правлячої династії; єдності і суверенності політичної влади; організації найбільш доцільних форм правління (можливостей і навіть необхідності обмеження влади великого князя за допомогою ради дружини, ради бояр тощо); законності і реалізації вищих владних повноважень; відносин між церквою і державою; формування юридичної термінології. Важливим джерелом дослідження права, політико-правих відносин є судово-правові документи того часу, що збереглися до наших днів. Відомо, що прийняття християнства привело до поширення на Русі візантійського права, головним чином, у сфері церковного законодавства. Високий ступінь розвитку політичного життя привів до вироблення на Русі власного права і до його кодифікації у першій половині XI ст. у відомому зведенні законів «Руська правда».

Значні кроки у розвитку і зміцненні правових основ суспільства зробив Володимир Мономах (1113-1125 рр.), «князь діяльний, сильний волею, визначився здоровим умом серед своїх братів... являє ся в руській історії законодавцем». Велике суспільне звучання мав на той час релігійний і філософсько-політичний твір «Слово про закон і благодать» видатного мислителя XI ст. Іларіона -- першого українця на престолі київської метрополії, піднесеного на цю посаду без дозволу візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва нового центру давньокиївської митрополії -- Софії -- і знаменувало незалежність руської православної церкви від Константинополя. В цьому творі ми зустрічаємо найважливіші правові думки про владу і закон, про мудрість і владу, про основу і межі закону не лише в релігійному, а й у конкретному політичному аспекті. Автор звертається до «закону», «істини», з'ясовує їхні зв'язок і взаємозалежність. Базуючись на релігійно-християнському вченні, Іларіон акцентує увагу на тому, що закон роз'єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших, що свідчить про рабський стан людини. Цілком протилежною зазначає він, є істина: вона універсальна, всеохоплююча, і тому тотожна благодаті, яка усуває недосконалість закону, і подібно сонцю, рівно світить усім людям.

На думку Іларіона, істина стоїть вище, ніж минуща користь, вище, ніж саме людство. У той же час вона зміцнює «животворяще» буття, породжує спасіння. Закону ж не властиве уявлення про вище благо, волю, він цілком заглиблений у побут, у суму земних пристрастей. Він не облагороджує, не очищає, а лише породжує заздрість і позови, гнів і злочини, веселить явним, не відаючи таємного, дає мале, не знаючи вічного. Істину Іларіон сприймає як якийсь абсолют, ідеал людської досконалості, єдиний для всіх часів і народів, що дає змогу робити оцінку навколишньої дійсності і поведінки людей. Безумовно, що за тих часів вищою істиною проголошувалося вчення Христа, пізнання і засвоєння якого дають змогу дійти до істини буття.

У силу характерної для раннього середньовіччя невіддільності теологічних і правових категорій закон розумівся як боже веління, Іларіон наголошує, що закон є зовнішнім обмежувачем поведінки людини в суспільному бутті, а істина є виявленням високого морального стану людини, що дає змогу піднятись над законом, досягти благодаті. За словами Іларіона, закон є тимчасовим явищем для людини, яке виводить її на шлях істини, волі. Воля не зводиться просто до незалежності однієї людини від іншої; вона як явище -- багатогранніша, що передбачає у першу чергу моральну лінію поведінки і відповідальності. Ми бачимо надзвичайно важливий для політико-правових ідей нерозривний зв'язок закону і моральних цінностей; наголошується на пріоритеті моральних критеріїв у поведінці людей, Іларіон один з перших вводить до правової термінології поняття «правда» як юридичний термін, що включає і моральну мотивацію, і виступає як зведення законів про право судити. Слід звернути увагу ще на один важливий аспект цього документа: Іларіон відстоює рівноправність усіх християнських народів, думку про те, що час обираності одного народу відійшов у минуле через те, що місія Христа полягає в урятуванні всіх «язиців», що тепер настав час рівності всіх перед Богом.

У тогочасних документах, зокрема у «Слові» Іларіона, «Повісті временних літ», «Сказанні про життя Бориса і Гліба», «Посланії» Кліментія Смолятича та ін. ми знаходимо нові важливі історіософські концепції: шляхів і причин розвитку людського суспільства, історії слов'янства і, зокрема, Руської землі; а також обґрунтування необхідності збереження незалежності давньоруської держави перед загрозою чужоземних загарбань, засудження між князівських усобиць. Центральною тут є думка про універсальність історичного процесу розвитку людського суспільства. Це ми знаходимо, зокрема, у поглядах на «богоданість» князівської влади, яка виступає об'єдную вальною основою держави, у прагненні поєднати історію княжіння з єдиною історією землі Руської, включити історію слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнювалася з історією людства.

Широко використовуючи образи нової релігії та принципи грецької історіографії, старокиївські мислителі відходять від християнських догматів і схем історичного процесу, за якими історія людства чи окремого народу починається лише з прийняття християнського вірування. Вони значно розширюють горизонт історичних знань за рахунок включення доісторичного процесу, дохристиянського періоду як рівноцінного усій наступній історії. «Слово» Іларіона, зазначав І. Будовніц, вражає багатством ідей і образів, широким горизонтом автора, що окидав своїм поглядом всю історію людства і легко, без будь-якого натягування пов'язував всесвітньо-історичні процеси з історією країни, Іларіон наголошує, що Київська Русь стала відомою світові не лише після прийняття християнства, а про неї знали і раніш «всі чотири кінці землі», що тут князі управляють «правдою, мужністю і розумом».

Вагоме місце в історіософських поглядах займає думка про самовладдя, свободу волі людини, свободу, яка оголошується однією з головних властивостей душі. На основі вчення про самовладдя людини формується концепція, яка обґрунтовує уявлення про людину як активного суб'єкта, хоча ця активність ще мала суто релігійне спрямування. Це був значний крок уперед у порівнянні з міфологічною свідомістю, де колективістські основи переважали над індивідуа­лістичними, підпорядковували їх собі, а норми поведінки особи визначалися традиціями і ритуалом; де весь історизм був пов'язаний з культом предків, відображенням у родових легендах та переказах.

Поняття про форму державного устрою.

Становлення ідеології Київської держави, політико-правових норм відбувалося в тісному зв'язку зі складними процесами в суспільному житті, відобра­жаючи його вимоги і потреби. Як відомо, з Х по XIII ст. організація Київської держави, її влада і соціальна структура зазнали великих змін. Спершу держава складалася з розрізнених територіальних одиниць. За князювання Володимира було проведено адміністративну реформу, спрямовану на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу країни на уділи-землі довкола найбільших міст. Очолювали адміністративно-політичну владу сини великого князя або довірені особи з великокнязівського оточення -- посадники. За Володимира та Ярослава процеси централізації досягли високого ступеня розвитку. На роки їхнього князювання припадає завершення формування основних атрибутів державності, ранньофеодального апарату відірваної від народу публічної влади, відповідної політичної і правової ідеології, створення писаного законодавства. Центральне місце в суспільно-політичній думці Київської Русі займала проблема князювання, князівської влади. Як і багато інших державних інститутів ранньокласового суспільства, князівська влада формувалася з органів воєнної демократії. У процесі еволюції військово-політичних союзів VI - IX ст. створювались умови для перетворення племінних вождів у носіїв державно-політичної влади, формувалися відповіді функціональні обов'язки. Важливе місце серед них займали виконання завдань військового керівництва, організація військових походів проти ворогів, обов'язок «блюсти», захищати свою землю від чужоземних завойовників.

До позитивних здобутків політичної думки Київської Русі слід віднести докорінну зміну поглядів на війну, на її роль у суспільному бутті. Зокрема, Ярослав Мудрий не любив військової справи і не прагнув розширювати свої володіння військовою силою. У тогочасній літературі ми знаходимо рішуче засудження війни і всього, що з нею пов'язано. Ідея миру, мирних взаємин яскраво проходить через передсмертне звертання Ярослава до своїх синів: «Якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, у сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим. Але слухайте брат брата, живіть мирно». Рішуче засудження війни ми бачимо в геніальному «Слові о полку Ігоревім». Автор негативно говорить про винуватців нещасливого походу 1185 року, безкомпромісно засуджує їх саме за прихильність до міжусобної боротьби, за готовність заради фальшивої лицарської слави завдати країні незмірних страждань і горя. Мужність, хоробрість, войовничість в авторському уявленні є не чеснотами, якими можна пишатися чи захоплюватися, а вадами, що межують зі злочином.

У системі політичної діяльності князя вагоме місце займала судова діяльність, основне вістря якої було спрямоване на придушення класового невдово­лення, на регулювання правових відносин між громадянами суспільства. Згідно з тогочасними документами вищою судовою інстанцією в країні був князь. Безумовно, що він, як і вся тогочасна адміністрація та закони, відстоював класові інтереси феодалів. У свідомості ж народу ще довго зберігалася повага до родоплемінної старшини, а тому князя у народі сприймали як вищого справедливого суддю. Згідно із церковно-державною політичною доктриною князь був утіленням Божої справедливості на землі. Із зростанням класових суперечностей у суспільстві ідеал справедливого суду пов'язувався із князівською владою. Це давало князю значні можливості для розв'язання суперечностей, що виникали в суспільстві.

Поступово судова діяльність на місцях переходила до рук васалів та адміністрації князя, ставала державною функцією, що привело до необхідності судо­вої реформи, яка проведена була Володимиром і в ході якої відбулося розмежування сфери юрисдикції між князем, церквою і князівськими васалами. Це було важливим елементом розподілу владних відносин у політичному житті, відшаруванням судової влади, хоча ще й не на вищому рівні, від законодавчої виконавчої. За князем залишався розгляд найбільш важливих кримінальних справ. Князівський суд поступово став регулятором взаємин у класі феодалів. М.Брайчевський зазначає, що в країні не вдалося ввести смертну кару. Важливе місце в політичній думці Київської Русі займало питання легітимності влади князя. Дослідження давньоруських уявлень про місце князя у владних системах, про суть і рамки князівської влади фактично лише починається. Найбільш повно це питання подано у книзі О. Толочка «Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология». На основі широкого кола джерел, в тому числі іноземних, спираючись на дослідницьку, хоча й не таку значну, літературну базу, автор висловлює свою точку зору на дану проблему. На його думку, в давньоруських поглядах на державну владу існувало дві протилежні правові концепції: колективних форм влади та одноосібної влади.

Доктрина колективного володарювання знайшла свій вияв в існуванні київських дуумвіратів XII ст., де ми бачимо, наприклад, співправління князів Ізяслава І Мстиславовича і В'ячеслава Володимировича, Рюрика Ростиславовича і Святослава Всеволодовича та інші. Безумовно, така форма правління змогла зіграти позитивну роль у певних специфічних умовах.

У той же час, чільне місце в політичній думці і політичній практиці займає одноосібна влада. У часи домінування цього принципу першою умовою для зайняття загальноруського державного столу згідно з нормами «сімейного права» було дотримання принципу «старшинства», цебто зайняття престолу старшим з князівського роду. Політична думка Київської Русі XI - XIII ст. засуджувала як прояви самовладдя, так і спроби його встановлення особистими зусиллями. «Політична думка виходила із того, що поставлення князя і розмах його влади цілком в руках вищих сил, і бажати, а гірше того, домагатися більшого означає ігнорувати Божий промисел, іти проти світопорядку».

Дослідники вважають, що абсолютної влади і навіть її ідей Русь XI - XIII ст. не знала. Те, що ми зустрічаємо у джерелах поняття «самовладдя», «самодержавство», говорить не про принципово іншу владу, яка існувала у реальному житті, а лише про відступ від ідеальної норми. Єдиновладдя сприймалося не як альтернативна 4юрма правління відносно колективної влади, а виключно як тимчасовий стан у рамках колективного владарювання.

Центральне місце в давньоруських поглядах на суть державної влади займала думка, що суб'єктом влади і пов'язаної з нею земельної власності був не один якийсь князь, навіть київський, а весь князівський рід, стосовно якого правлячий князь виступає як тимчасовий володар. Цим поглядам відповідало і те, що правова свідомість до монгольської епохи визнавала право на державну владу, а відповідно і на зайняття княжого столу, лише за представниками одного роду -- династії Юриковичів.

Важливе місце за часів Київської Русі в політичній думці, що стосувалася князівської влади, займало те, що князь уже від народження розглядався як влада, необхідний елемент державної структури. Право князя на престол -- невід'ємна його якість, якою він обдарований і володіє від народження. Тому князі володіли екстраординарним статусом відносно решти населення. Князь сприймався в суспільній свідомості як стрижень усієї політичної структури, без якого весь механізм не міг діяти. Дослідник В. Рогов зазначає, що руський князь ніколи не був першим серед рівних у середовищі світських феодалів, що за будь-яких умов він завжди залишався вище свого оточення.

В XI ст. політико-ідеологічне обґрунтування ролі одноосібної влади посилювалось. Уже на час боротьби Ярослава Мудрого зі своїм братом Святополком за великокнязівський престол автор «Повісті временнихліт» включив до неї традиційну доктрину, що заперечувала випадковість у становленні монархічної влади розглядаючи її як суворо детерміноване явище, зазначаючи, що Бог дає владу кощ забажає. Подібні мотиви чітко проходять у «Слові» Іларіона, який гаряче відстоював монархічну тенденцію в князівській владі. Єдиновладдя він вбачав як вирі­шальний чинник єдності і сили держави, її територіальної цілісності, збереженню національної державності. Великокнязівський централізм, вважав він, є єдиним шляхом подолання тенденцій до роздрібнення країни, до зростаючого удільно-феодального сепаратизму. У пізніших документах, зокрема в «Поданні» Володимира Мономаха, вже значно виразніше бачимо спрямування на повну відповідальність монарха за долю країни. Політичні доктрини, частково зливаючись з релігійними, спрямовуються на обґрунтування екстраординарного становища князівської влади; поширюється думка про сувору відданість і васальну вірність князеві його підданих. Політичний аспект подібної доктрини зміцнював особливе становище давньоруського князя, який ніс лише моральну відповідальність перед Богом і не підлягав ніяким санкціям.

Тут доречним буде навести думку Ф. Енгельса про роль сильної централізованої влади у розвитку європейських країн. Він писав, що в умовах загального тогочасного хаосу, вона була прогресивним елементом, виступала представником нації, що народжувалась, до неї тяжіли молоді революційні сили. Так ось союз королівської влади і бюргерства, що брав свій початок з Х ст. і нерідко порушувався внаслідок конфліктів, тому що протягом усіх середніх віків розвиток не йшов безперервно в одному напрямі, цей союз знову поновлювався, ставав сильнішим, могутнішим, поки не допоміг королівській владі одержати остаточну перемогу.

У системі політичних поглядів феодальної руської держави і влади формування владних відносин важливе місце займали представницькі установи, що мали глибокі історичні демократичні традиції. У Київський Русі, як і в багатьох інших феодальних державах, існували такі структури: князівська рада, боярська рада, феодальні з'їзди, собори тощо.

Серед них найбільш впливовою можна назвати князівську раду, становлення якої було наслідком компромісу міцної державної структури з відживаючими щез періоду родової демократії установами. Склад ради був аморфним, а компетенція -- чітко не визначеною. Формувалася рада з родоплемінних верхівок, з близьких до князя людей, із числа дружинників, з церковних і міських кіл, з торгово-промислової верхівки, яка в той час уже набирала сили в князівській державі. З часом князівська рада стає відносно постійним державним органом. У певний час в його діяльності домінували проблеми військової політики, в інший -- господарської: розв'язувалися питання законодавчого, управлінського, фінансового і політичного життя.

Структурою, що мала досить помітний вплив на функціонування князівської влади, взаємини між князем і «людьми» -- широкими масами селян, і міським населенням, -- залишалося віче, яке прийшло із сивої давнини родоплемінного суспільства. Безумовним є те, що «золотий вік» віча у період Київської Русі вже був далеко в минулому. Але заперечувати його, не рахуватися з ним князі не могли:їхнє володарювання значною мірою залежало від волі віча. Та й серед народних мас ще досить сильною була ця традиційна установа. Відомий дослідник давньоруського суспільства В. Сергієвич пише, що характер віча «визначений двома умовами: слабкістю князівської влади і всесильністю особистої волі, такої звичайної для первісного суспільства».

Характерною ознакою віча, зазначає дослідник, є безпосередня участь народу в його роботі. Йдучи на віче, в силу свого особистого права, народ безпо­середньо брав участь в обговоренні і розв'язанні спільних справ. Кожен учасник віча нічим не був обмежений у своїх міркуваннях, висловлюваннях, брав участь у виконанні прийнятих рішень. Віче було формою безпосередньої участі народу в спільних справах, а не через представників. Участь у вічі розумілася у стародавній Русі як право, а не обов'язок. Із тих, хто мав право, ніхто не зобов'язаний був відвідувати вічові зібрання, приходив той, хто бажав. Без народного бажання віче ніколи не могло відбутися, коли б навіть скликав його князь. Компетенції віча були надзвичайно широкими. Воно було верховним органом влади міст і земель, займалося питаннями війни і миру, фінансів, обговорювало закони. З давніх часів віче мало право «закликати князів», ставити їх на володіння, виганяючи тих, які не влаштовували громаду. Безумовно, всі ці ситуації не регулювалися лише бажаннями народного зібрання, бо існували правила, закони, котрі регламентували суспільні відносини як у містах, так і в сільській місцевості, відкриваючи широкі можливості самоврядуванню.

Ось тому, незважаючи на авторитет і громадську вагу князя, існування віча в добу Київської Русі обмежувало князівську владу, робило її інститутом, покликаним оберігати інтереси суспільства.

2. Політична думка Галицько-Волинського князівства

В Галицько-Волинському князівстві, як в інших князівствах Русі періоду роздробленості, державна влада належала князю, який спирався на феодальну верхівку країни -- великих землевласників -- бояр та місцевий патриціат. Князь і боярсько-патриціанська верхівка були пов'язані спільними інтересами, скерованими проти експлуатованих груп -- селян, дрібних бояр та незаможного населення міст; вони держали спільний фронт, придушуючи всякі виступи незадоволених мас. Але, одночасно, між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити всі державні функції та стати «самодержцем», бояри -- обмежити владу князя і зробити його своїм знаряддям. Ця боротьба знаходила відбиток у деяких формах державного устрою.

Внаслідок близьких зв'язків з Польщею, Угорщиною та іншими країнами Центральної Європи в устрої Галицько-Волинського князівства з'явилися деякі елементи західного права, яких не зустрічаємо в інших князівствах Русі.

Галицько-волинські, як і всі інші, князі виводили свою \116\ владу із спадщини предків. Данило вважав Волинську землю за «отцину», а Галичину називав «полуотчиною» Такі самі погляди були поширені серед боярської верхівки. Бояри просили угорського короля: «Дай нам, отчича, в Галич Данила», і посадили його «на столі його батька великого князя Романа» . Князі у грамотах підкреслювали свою генеалогію: «Се я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів...», «Се я, князь Мстислав, син короля, внук Романа» Юрій II титулує себе «уродженим князем» або «дідичем»

Загально прийнятим титулом галицько-волинських правителів був «князь». Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів. Деяким князям як виняток надавало титул «великого князя».

Так титулуються в Галицько-Волинському літописі Роман Мстиславич та його жінка «княгиня велика» Романова 6. Але ці титули вживало лише після смерті Романа і лише в Галицько-Волинському літописі, -- отже, виникає питання, чи Роман справді називав себе великим князем. Великими князями звалися видатні київські князі, але цей титул не був постійним і не перетворився у сан київських князів. Тривалий титул «великих князів» встановили лише суздальські князі. Роман деякий час володів Києвом і Київщиною -- може, виходячи із цього, літописці називали його великим князем. Галицько-Волинський літопис у деяких випадках називає великим князем Данила, а один раз обох братів, Данила і Василька 7. З цього видно прагнення літописця звеличати своїх князів найбільш почесними назвами. Але місце «великого князя» надалі зайняв титул короля. Цей титул прийшов на західноукраїнські землі із Західної Європи. «Королем Галичини» вперше назвав себе угорський король Бела III 1189 p.8 Пізніше Андрій II, прийнявши протекторат над молодшими Романовичами, почав звати себе королем Галичини і Володимирії (з 1206 р.) В 1215 -- 1216 рр., за згодою папи, коронованим королем Галичини був син Андрія, Коломан.

Титул «король» римські папи вживали інколи в листуванні з руськими князями. Так, Гонорій III 1227 р. запитував «всіх королів Русі», чи вони бажають з'єднатися з римською церквою; Григорій IX 1231 р. закликав «світлого короля Русі» приєднатися до католицької віри 11. Інокентій IV, починаючи з 1246 р., постійно титулує Данила і Василька «королями».

Після довгих переговорів з Римом Данило погодився 1253 р. прийняти «королівський сан» . Із папських бул видно, що папа визнав за Данилом титул короля Русі . Титул короля добув значну популярність в оточенні князя, і сучасний Данилові літописець постійно і послідовно називає його королем.

З наступників Данила титул короля вживав його онук, Юрій Львович. Його документи невідомі, але збереглася печатка з титулом короля Русі і князя Володимира. В літературі останніх галицько-волинських князів XIV ст. привертають увагу деякі риси, що не зустрічалися в ранішому часі. Насамперед князі називають себе володарями «божою милістю» (Андрій і Лев Юрійовичі, Юрій II). Ця характерна формула була загально поширеною в Західній Європі і звідти її прийняли галицько-волинські князі. Цей титул підкреслював незалежність князівської влади, яка «спиралася на божеське походження». Друга особлива риса: поряд з назвами Галичини і Володимирії в титулі згадується Русь. Така титулатура виступає в різних видах. Адрій і Лев Юрійовичі 1316 р. називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимирії»; Андрій Юрійович 1320 р. «божою милістю Володимирський князь і володар землі Русі»; Юрій II 1325 р. «божою милістю князь Русі»; 1327 р, «божою милістю князь землі Русі і Володимирії»; 1334 р. «з дару бога уроджений князь і володар Русі»; 1335 р. «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі»; 1339 р. «божою милістю князь і дідич королівства Русі» . Назва королівства Русі для Галицько-Володимирського князівства була загально прийнята на заході Європи, і польський король Казимир, заграбавши пізніше галицько-волинські землі, прийняв їх як «королівство Русі».

Маємо певні відомості, в який спосіб новий князь приймав престол. Це відбувалося за деяким традиційним церемоніалом, найчастіше як акт «посадження» на престол, в чому брала участь боярська верхівка. Таким способом Данило одержав Галицьке князівство 1211 р.: «Тоді ж бояри володимирські і галицькі, -- Вячеслав володимирський і Володислав галицький і всі бояри володимирські і галицькі воєводи угорські посадили князя Данила на столі його батька, великого князя Романа, в церкві святої Богородиці приснодіви Марії» . Князь, який пройшов посадження, не повторював його, навіть коли на деякий час втрачав престол. Коли Данило 1238 р. заново здобув Галич, «увійшов у свій город, і прийшов до пречистої, святої Богородиці, і прийняв стіл свого батька» . Отже, цим разом він прийняв владу без особливого церемоніалу.

Князі, які розпоряджалися більшою силою, обходилися без «посадження» і безпосередньо займали престол. Так, 1219 р. Мстислав Мстиславич, не рахуючись з боярами, «засів у Галичі» . Таким самовільним рішенням прийняв владу в Галичині боярин Володислав 1213 р.: «Володислав в'їхав у Галич вокняжився і сів на столі».

Літопис докладно описує обставини передачі Волинського князівства Володимиром Васильковичем Мстиславу Даниловичу. Почуваючи себе немічним через важку хворобу, Володимир переказав Мстиславу через послів, що передає йому «землю свою всю і городи після свого життя». Тоді на Волині знаходилися хани Телебуга і Алгуй, і Володимир підкреслив, що передає свої землі «при царях і їх рядцях». І Володимир, і Мстислав повідомили про рішення Льва Даниловича і його сина Юрія, і вони прийняли це до відома.

Мстислав прагнув зразу ж увійти у свої права як наступник Володимира і навіть почав роздавати боярам деякі землі. Володимир, засмучений такою поведінкою Мстислава, постановив скласти з племінником точну угоду, «ряд учинити про все». Мстислав приїхав до Любомля і тут з ним вів переговори володимирський єпископ Євсигній. Після того Володимир наказав написати грамоту такого змісту: «Се я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів, даю землю свою і городи після свого життя, брату Мстиславу, і столичний свій город Володимир...». Копію цієї грамоти передано Мстиславу. Другу грамоту князь склав для своєї дружини, заповідаючи їй деякі землі, і Мстислав присягнув, що не порушить його постанов.

Скінчивши переговори в Любомлі, Мстислав поїхав у місто Володимир, і тут було вселюдно проголошено постанову Володимира Васильковича. У володимирському соборі зібралися бояри і міщани («містичі»), Русь і німці, перед ними було прочитано грамоту Володимира і «слухали всі, від малого і до великого». З цими зборами був з'єднаний і церковний церемоніал: володимирський єпископ «благословив Мстислава хрестом воздвигальним на князівство Володимирське».

Фактичну владу у Володимирському князівстві Мстислав прийняв лише після смерті Володимира: «засів на столі свого брата», у Володимирі 10 квітня 1289 р. Прийняття престолу відбувалося також у святковій обстановці: «з'їхалися до нього бояри його старі і молоді, незліченна сила».

Князь був єдиним найвищим представником влади. Рідко, в період малолітності князя траплялися випадки регентства. Після смерті Романа Мстиславича, коли його сини Данило і Василько були малолітніми, князівством управляла вдова, княгиня Романова. Молоді князі разом з матір'ю князювали «у малих містах Тихомлі і Перемилі», а литовські князі прислали посольство «великій княгині Романовій і Данилові і Василькові».

Траплялися також випадки спільного володіння двох князів. Данило протягом довгих років управляв волинськими землями спільно з Васильком. Вони провадили спільну внутрішню і зовнішню політику і разом ходили у воєнні походи. Літопис подає цілий ряд даних про спільні виступи князів: близько 1222 р. мир з польським князем Лешком, \120\ 1228 p. походи на Луцьк і Чорторийськ, 1229 р. похід на Каліш, 1232 р. переговори з Андрієм угорським, 1240 р. угода з Михайлом чернігівським, 1241 р. виступ проти бояр, 1246 р. поставлення Курила митрополитом, 1248 р. посольство до Земовита мазовецького, 1255 р. похід на Возвягль26. Спільною столицею обох князів був Володимир, і лише пізніше Данило відступив це місто Василькові, а сам обрав собі за столицю Холм.

Пізніше співправителями були Андрій і Лев Юрійовичі, які у грамоті 1316 р. називають себе «божою милистю князі всієї Русі, Галичини і Володимирі!».

Галицько-волинські князі вживали деякі ознаки князівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор та ін. Вони були відомі і в Київській Русі та в удільних князівствах, але в Галицько-Волинському князівстві набули особливого розвитку під впливом зв'язків з західними державами. Якими ознаками влади користувалися галицькі і волинські князі в ранішому періоді, невідомо; наші відомості починаються з половини XIII ст.

Розповідаючи про коронацію Данила, літописець згадує, що папа прислав послів, «які принесли вінець і скіпетр, і коруну, що називається королівський сан» . Вінець -- це королівська діадема або корона, скіпетр -- жезл, «коруна» -- це так звана «держава», куля з хрестом зверху. На печатці Юрія І князь зображений сидячи на престолі, в мантії, застібнутій ланцюжком, з короною на голові та жезлом у правій руці; в лівій руці в нього нема «держави», рука лежить на ланцюжку.

Малопольська хроніка, описуючи події 1340 р., розповідає, що польський король Казимир вивіз із Львова скарбницю галицько-волинських князів, в якій було кілька золотих хрестів, «дві дорогоцінні діадеми, одна дуже цінна туніка та престол, прикрашений золотом і дорогим камінням».

Галицько-волинські князі мали свої родові знаки, герби -- як і інші князі того періоду. Ті герби відтворювалися на князівських печатках, прапорах, будинках. Літописець згадує, що недалеко від Холма (в Білавино) побудовано кам'яний «стовп», «а на ньому вирізаний кам'яний орел, а висота каменя десять ліктів, з головами ж і з підніжками 12 ліктів».

З цього опису виходить, що скульптура зображала двоголового орла. Неясно, чи це була тільки архітектурна прикраса стовпа чи герб. Якщо це княжий герб, то він належить Данилу, який побудував цей «стовп» разом з іншими холмськими укріпленнями. Цікаво було б з'ясувати, як цей герб знайшовся в Галицько-Волинському князівстві. В тому часі двоголовий орел був гербом візантійських імператорів.

На зворотній стороні печатки Юрія І зображений вершник, який у правій руці тримає прапор, а на лівому рамені щит . Напис латинською мовою: «Печатка пана Юрія, князя Володимирії» вказує, що це печатка Володимирського князівства. На щиті, який держить вершник на рамені, нарисований лев, звернений вправо. Зображення лева є також на печатці, прикріпленій до листа князів Андрія і Льва 1316 р. -- лев з хвостом, піднятим уверх, повернений вліво. Походження цього герба не з'ясовано . Можливо, герб має зв'язок з іменем Льва Даниловича: Лев міг прийняти знак лева, як свій герб, його онук, Лев Юрійович, також ним користувався. Оскільки Володимирське князівство мало за герб вершника, слід припускати, що лев вважався гербом Галицького князівства. Пізніше він набув ширшого значення, як герб Руського королівства, яке об'єднувало Галичину і Волинь. Лев, як герб, знаходиться на печатці Любарта, який вважається спадкоємцем Галицько-Волинського князівства. Лев зображений також на монетах з написом «монета Русі», які карбували королі Казимир і Людовик та князь Владислав Опольський та на печатці того ж Владислава . Зображення лева вміщено у гербі міста Львова, починаючи з XIV ст. Літопис згадує прапори галицько-волинських князів та їх полків. Жителі польського міста Каліша говорили Конраду мазовецькому: «якщо руська корогва стане на заборолах, то кому честь зробиш, чи не Романовичам?». Здобувши Галич 1238 р., Данило «відзначив перемогу і поставив на Німецьких воротах свою корогву» . На печатці Юрія І відтворений вершник зі списом у правій руці, а на кінці списа прапор, розділений на три смуги. Але немає звісток, якого кольору були прапори та які знаки на них зображено.

Князь об'єднував різні функції державної влади -- законодавчу, виконавчу, судову. Та хоч князь вважався «самодержцем», тобто необмеженим володарем, насправді він залежав від соціальної верхівки, яка вважала себе представником всього населення країни. Князь повинен був допускати цю верхівку до участі в управлінні.

В Галицькому князівстві XII ст. зустрічаємо єдину згадку про стародавнє віче. 1146 р. військо Всеволода київського облягало Звенигород і спалило «острог» міста: «на другий день звенигородці створили віче, хотячи здатися», але княжий воєвода Іван Халдієвич репресіями придушив цей виступ . Як видно з ходу подій, це віче скликали самі жителі міста, без відома представника княжої влади -- отже, це було народне зібрання, що в X -- XI ст. висловлювало волю населення.

В Галицько-Волинському літописі згадується ще віче близько 1232 р.: «Сам Данило скликав віче». Але з тексту літопису виходить, що це не було широке народне зібрання, а лише збори невеликої кількості війська, перед яким виступив князь, закликаючи воїнів до вірності 40.Інколи князі закликали населення на зібрання, які не мали назви віча і де не проходили ніякі дискусії, а князь лише передавав зібраним свою волю. Так, Ярослав Осмомисл, важко хворіючи 1187 р., «скликав мужів своїх і всю Галицьку землю закликав і усі збори і монастирі, і убогих і сильних і нужденних». Збори тривали три дні, князь каявся за свої гріхи, просив пробачення, роздавав майно і врешті проголосив свою волю, що Галицьке князівство передає синові Олегові, а Перемишль -- Володимирові. Учасники зборів не проголошували ніяких заяв, лише «мужі галицькі» мусили присягти, що не порушать князівської волі.

Великі народні збори, як було згадано вище, скликав Мстислав Данилович у Володимирі 1287 р., щоб сповістити грамоту Володимира Васильковича про передання йому князівства. У зборах брали участь володимирські бояри і «містичі», але своїх поглядів вони не висловлювали, а лише «слухали всі, від малого до великого» . Отже, стародавнє віче в цьому періоді вже втратило значення.

Більше значення мала боярська «дума». Рада, складена з бояр, існувала при князях з давніх часів і значення її зросло особливо в період роздроблення. Князі були змушені зважати на великих бояр, що володіли більшістю земель і одночасно займали найважливіші місцяв управлінні та в війську. Щоб провести будь-яку важливу справу, князь повинен був здобути згоду боярства. Прямих вказівок про існування боярської ради в Галицько-Волинському князівстві небагато.

При князях часто зустрічаємо коло близьких людей, з якими вони вирішували державні справи. Коли галицькі бояри виступали проти малолітніх Романовичів, княгиня Романова «зробила раду» з боярами Мирославом і Дядьком . Юрій Львович 1289 р. захопив Берестейщину «за порадою безумних своїх бояр молодих» . Але це були тільки близькі радники князя, а не формально організована рада. Боярська рада виступає як організований інститут тоді, коли існують напружені відносини між князем та боярством, що загострюються до боротьби між ними. Такий організований виступ бояр стався в Галичі 1173 р., коли «галичани», тобто боярська опозиція, розправилася з фавориткою Ярослава Осмомисла, а його самого «водили до хреста», примусили присягнути, що буде чесно жити з жінкою -- «і так уладилися». В такому моменті могла організуватися формально боярська рада.

Князі, які почували себе досить сильними, намагались обминати боярську раду. Розповідаючи про свавілля Володимира Ярославича, літописець відзначає, що він «не любив думи з мужами своїми» . Отже, інститут боярської ради існував, але князь намагався применшити його вплив.

До найбільшої могутності галицьке боярство прийшло в період боротьби за Галицьке князівство у перші десятиріччя XIII ст. Бояри тоді добирали собі князів і намагалися зробити їх залежними. В той час повинна була існувати особливо міцно організована боярська рада. 1222 р. угорський король Андрій II був примушений надати угорським феодалам державні землі, звільнив їх від податків, передав адміністративну і судову владу в комітатах та зобов'язався щорічно скликати сейм. При близьких зв'язках між Галичиною і Угорщиною галицькі бояри напевно були поінформовані про ці поступки короля феодалам і брали собі Золоту буллу за зразок для здійснення своїх соціально-політичних устремлінь. Можна припускати і те, що Андрій II, загарбавши Галичину, застої совував тут деякі постанови Золотої булли, щоб приєднати собі боярство.

Коли ж Данило вже засів на Галицькому престолі, бояри намагалися обмежити його владу: «Данила князем собі називали, а самі землю держали» . Літописець лише раз згадує засідання боярської ради в Галичі 1230 р., в якій брали участь Данило і Василько («вони сиділи в думі»), проте нічого не повідомляє, які питання на ній обговорювалися. Становище було напружене, бояри під проводом «невірних» Молибоговичів підготовляли заколот, хотіли підпалити будинок, де відбувалася рада, і убити князів. Але Василько, побачивши небезпеку, вхопився за меч, з ним дружинники, і змова була ліквідована.

Боярська рада як постійний орган виступає при галицько-волинських князях першої половини XIV ст. У княжих грамотах того часу згадуються бояри, як радники князя. Так, грамота Андрія Юрійовича торунським міщанам 1320 р. складена «за порадою наших вельмож і панів».

Юрій II виставляє свої грамоти «разом з нашими улюбленими і вірними вельможами і воїнами», імена яких наведено повністю. В грамоті 1334 р. -- це галицький єпископ Ходор, Дмитро Дядько, Хотко, суддя княжого двору, Юрій Лисий, Михайло Єлезарович, Олександр Молдаович, Бориско Кракула, в грамоті 1335 р. -- Дмитро Дядько, Михайло Єлезарович, белзький воєвода, Васько Кудинович, суддя княжого двору, Грицько Косачович, перемишльський воєвода, Бориско Кракула, львівський воєвода, \125\ Ходор Отек, луцький воєвода Хотко, син Яромира , Як видно із цих імен, до ради входили високі княжі сановники, як суддя княжого двору та воєводи, а також представники боярства, які не мали посад; був тут представник духовенства галицький єпископ. В обох списках повторюються ті самі прізвища, це вказує, що склад ради був постійний.

Про законодавчі функції князів літопис згадує тільки принагідно. Законодавчими актами можна вважати грамоту Володимира Васильковича 1287 р. про передачу князівства Мстиславу Даниловичу та грамоту Мстислава 1289 р. про данину, накладену на жителів Берестя.

Важливою функцією князів була організація зовнішньополітичних дипломатичних зв'язків. Галицько-волинські князі підтримували відносини з іншими князівствами Русі, а також іноземними державами: Польщею, Угорщиною, Австрією, німецькими князівствами, Німецьким орденом, Великим князівством Литовським, половецькими ханами, Золотою ордою, Візантією, папським Римом.

Дипломатичні переговори князі вели особисто або через послів. Послами були видатні бояри або духовники, рідше княжі сини. Через послів князі передавали усні доручення або листи. Зберігся ряд листів Андрія і Льва Юрійовичів та Юрія II до Німецького ордену, до міста Торуня і Кракова та Дмитра Дядька міщанам Торуня.

Часто відбувалися княжі з'їзди, на яких князі двох сторін особисто вели переговори. Місцем для таких з'їздів, або «снемів», часто були пограничні місцевості, наприклад, Сянок на галицько-угорськім пограниччі, або Тернава на холмсько-польському кордоні.

На з'їздах узгоджувалися умови про мир або угоди про інші справи. Так, 1229 р. Данило уклав договір з польськими князями, що на випадок війни обидві сторони не будуть брати полонених; \126\1262 p. про інші спірні справи . Договір звався «ряд» . Деколи угоду стверджували присягою . На знак особливої дружби, щоб ближче зв'язати свої країни, князі домовлялися про шлюби між своїми дітьми.

При міжнародних взаєминах виникли деякі дипломатичні звичаї, які вважалися непорушними. Загально витримувалась незайманість послів: «не личить нам убити посла», говорять володимирці, хоч і розлючені нахабністю посла Володимира Ігоровича . Коли князь проїздив через територію іншого князя, повинен був переслати привітання через свого посла; Данило почувався ображеним Михайлом Всеволодовичем, який «пройшов його землю, не пославши посла» . Князь волів не приймати іноземних послів на чужій території. Коли Данило 1258 р. перебував у поході на Сілезію, у Кракові бажали з ним зустрітись папські посли, але Данило відказав: «не личить мені бачитися з вами на чужій землі» . Князі посилали володарям, з якими вели переговори, цінні подарунки та обдаровували послів, які до них приїжджали.

Висновки

Політична думка Київської Русі та Галицького - Волинського князівства складне та різностороне питання для його розгляду слід долучити розгляд літописних пам'яток, перших юридичних актів, договорів між церквою та князями , відношення та різного роду взаємовигода церковної верхівки та князівської, також політична думка того часу не може відриватися від договорів, актів , які були її матеріальним підкріпленням.

Список використаної літератури

1. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. - К.,1997.

2. Брегеда А.Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К., 1999.

3. Вазар І.М. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія, праксеологія. - К., 1994.

4. Гаєвський Б. Українська політологія. - К., 1995.

5. Гаєвський Б. Філософія політики. -К., 1993.

6. Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? - К., 1996.

7. Гелей С., Рутар С. Основи політології. - Львів, 1996.

8. Будовниц И. У. Общественно-политическая мысль Древней Руси (XI-XIV вв.). - М: Издательство Академии наук СССР, 1960. - 488с.

9. Древняя Русь: проблемы права и правовой идеологии: Сб. науч. трудов / Всесоюзный юридический институт; отв. ред. Швеков Г. В. - М.: ВЮЗИ, 1984. - 116 с.

10. Карасевич А. О., Лисенко Л. Г. Київська Русь: історія політичної думки та її джерела: Навчальний посіб. - К.: Науковий світ, 2002.- 215с.

11. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України. - 3-тє. вид. - К.: Либідь,1995. Т. 1: До середини XVII століття. - 1995. - 588 с.

12. Скиба В. Й., Горбатенко В.П., Туренко В. В. Вступ до політології. Екскурс в історію правничо-політичної думки.; К.: Основи, 1996. - 717 с.

13. Толочко П. П. Київська Русь. - К.: Абрис, 1996. - 360 с.

Размещено на Allbest.ur