Огляд історії України

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ, ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Мабуть, із жодної дисципліни, які вивчають у вищій школі, не видано останнім часом стільки спеціальної літератури, як з історії України. Нинішньому студентові вже доступні капітальні праці видатних істориків, чиї імена десятиліттями замовчували або називали з метою поганьблення їх; розвідки, нарисові, монографічні дослідження, написані та вперше видані за рубежем; різноманітні праці, наснажені оригінальним концептуальним баченням нашого минулого сучасними вітчизняними істориками; низка довідково-енциклопедичних видань. Размещено на Allbest.ru

За таких обставин зважитись на випуск у світ ще одного посібника, можливо, було б ризиковане, якби йшлося про стереотипний за мисленням і манерою викладу твір. У даному разі автор і видавництво проектували за багатьма параметрами непересічний посібник, функціональний у навчальному процесі, читабельний, доступний щодо сприйняття. Рукопис, якого недовго довелося чекати, переконав у великій імовірності появи дуже цікавого за концептуальним мисленням, свіжого фактологічне, оригінального за стильовими аспектами, компактного за обсягом тексту навчального видання.

Історія постає в ньому без глянцу, без ідеологічних перебільшень чи замовчувань, без гонитви за "жертвами часу", без кон'юнктурного славослов'я. Це самодостатня праця. Думка і слово в ній пройняті авторським вживанням у події далекого чи близького минулого, прагненням розглядати 'їх в єдності, суперечностях різноманітних тенденцій, процесів на рідних теренах та поза їх межами. Сміливим і водночас зваженим є підхід автора до не-достаньо висвітлених в історичній літературі сюжетів і осіб, Широко представлені концептуальні погляди щодо спірних проблем. Зримо простежується контекст світового історичного розвитку, відчутне використання новітнього інструментарію багатьох суміжних дисциплін - філософії, економічної теорії, політолопї. соціології, географії, етнографії, культурології тошо. Нерідко автор у глибині віків бачить витоки сучасних проблем, залучаючи до аргументації унікальні архівні матеріали. Не уникає він складних і суперечливих сучасних колізій, які, з огляду на різні обставини й чинники, історики змушені здебільшого обминати.

І все це викладено лаконічно, без нарочитої наукоподібності, емоційного епатажу. Систематизують відомості, дисциплінують мислення короткі, але місткі за змістом висновки наприкінці кожної теми, які відзначаються концентрованою інформативністю, а почасти й концептуальною оригінальністю.

Автор добре знає специфіку викладання предмета у вищій школі, тому посібник дуже функціональний щодо його використання в навчальному процесі. Але чи не найголовнішим видається те, що в ньому простежуються намагання уникати категоричної однозначності суджень щодо драматичних сторінок нашої історії, спроби осмислити їх у контексті того часу. Досить відчутним є й моральний аспект, чим завжди відзначаються праці з української історії. Попри незаангажованість, ідеологічну безпристрасність і в думці, і в слові простежується громадянська позиція автора, який прагне розібратися в причинах історичних колізій, зрозуміти мотиви вчинків конкретних історичних осіб, пам'ятаючи, що всі вони - наші співвітчизники, а їхні подвиги і помилки - наша історична доля.

І все ж час від часу при читанні цієї справді за багатьма ознаками непересічної книжки зринає думка, що наше суспільство ще довго торуватиме собі шлях до толерантності в оцінках складних історичних подій, неоднозначних постатей минулого, долаючи ейфорію ситуативних переможців, реваншизм осіб, відтиснутих з авансцени подій. Але у всіх нас одна історія і дуже важливо усвідомити хоча б з історичного досвіду, що ставали міцними ті держави, громадяни яких завжди були готовими подати руку, а не оголювати один супроти одного шабель.

2. ПЕРВІСНООБЩИННИЙ ЛАД НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. НАЙДАВНІШІ ПОСЕЛЕННЯ

На території України люди жили дуже давно, вже у стародавній кам'яній добі, що ввійшла в історію під назвою палеоліт. Назва походить від старогрецьких слів: «палеос» - стародавній і «літос» - камінь. Вони збирали їстівні овочі та полювали на диких звірів. Знаряддя праці, які робили з дерева, кості, кременю, були дуже примітивні: ручним рубилом обробляли дерево, розрубували м'ясо тварин; гостроконечником користувалися як ножем або списом; скреблом очищали шкіри тощо.

Перша людина з'явилася на землях України близько 1 млн років тому. У зв'язку з тим, що клімат був дуже холодним, люди поселялися здебільшого в південній частині України. Сліди життя тодішніх людей знайдено в с. Лука Врублівецька на Дністрі, у м. Києві на Дніпрі тощо. Всіх палеолітичних стоянок знайдено в Україні понад двісті.

Поховання померлої стародавньої людини свідчать про те, що вже тоді були свої релігійні поняття й обряди, а також віра у потойбічне життя. Жили люди в печерах, а трохи згодом навчилися споруджувати примітивні курені, котрі накривали шкірами звірів. У кінці палеоліту знайдено на стінах цих жител малюнки різних звірів, зокрема мамонтів, коней, вовків, собак, риб, а також фігурки жінок, кістяні браслети з малюнками диких звірів.

Тоді територія України була одним із трьох центрів Європи - центром так званої оріньякської культури.

Перехідним періодом від стародавнього до нового кам'яного віку був мезоліт, що в перекладі із старогрецької мови означає середній кам'яний вік. Льодова доба закінчилася, однак люди вели ще кочовий спосіб життя. Через те, що великі тварини вимерли у льодовиковий період, людям доводилося харчуватися не лише дрібними звірятами, а й рибами, птахами, слимаками та ін. Тоді на землях України утворився осередок так званої тарденуазької культури.

Від 5000 до 1800 р. до н.е. на території Україні тривала нова кам'яна доба - неоліт. Знаряддя праці стали досконалішими, люди приручили диких звірів, почали займатися землеробством, освоювали ткацтво, гончарство, міняли свої вироби, плавали річками на примітивних човнах, будували постійне житло.

Найбільш відомим у добу неоліту було населення трипільської культури (4000-2000 рр. до н.е.), рештки якої знайдено у с. Трипілля на Київщині. Жили тут у постійних оселях. Це були будівлі правильної чотирикутної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був чотирисхильний, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю. Ріллю спушували дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев'яні і кістяні серпи із крем'яною вкладкою та кам'яні зернотертки, на яких терли зерно на борошно.

3. РАБОВЛАСНИЦЬКІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я ТА КРИМУ (1 ТИС. ДО Н.Е. ПОЧ. 1 ТИС.Н.Е.)

VIII - кінець VI ст. до н.е. - це період "Великої грецької колонізації", вдним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що "колонізація" не зовсім вдалий термін, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллі- ' нів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище "переселенням", а "колонії" - грецьким словом "опойкій", що означає "переселене поселення"¹.

"Велика грецька колонізація" була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо у XI-IX ст. до н.е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то у наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1. "Демографічну" - демографічний вибух, що відбувся у цей час, зумовив перенаселення у материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати.

2. "Аграрну" - нестача землі у метрополії штовхала до освоєння нових територій.

3. "Торговельну" - колонізація - це побічний продукт торгової експансії

4. "Сировинну" - в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало у Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо.

5. "Воєнну" - до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів.

6. "Соціальну" - невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати.

7. "Етнічну" - етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, і тому часто міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Пон-ійської, хоча певну роль відіграли і переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н.е. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду - перше еллінське поселення у цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику "Великої грецької колонізації" Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, "неначе жаби ставок". Основними осередками античної цивілізації у Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства - поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала безпосередньо місто як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури, а також хору - прилеглу сільськогосподарську округу. Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. "Повноправні громадяни" полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися широкими правами. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були або ж аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес, до І ст. до н.е. Проте колонізаційна хвиля принесла у Північне Причорномор'я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н.е. на Керченському та Таманському півостровах, очевидно, під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство.

4. СХІДНІ СЛОВ'ЯНИ: ТЕРИТОРІЯ РОЗСЕЛЕННЯ, СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ, ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ

З VI ст. н е. слов'янські племена почали відігравати важливу роль у житті середньовічної Європи. Вони активно переселялись на територію Візантійської імперії. Про східних слов'ян У-УП ст. збереглося мало письмових джерел. Це переважно свідчення візантійських істориків та політиків: Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Йордана, Феофілакта Сімокатти та хроністів середньовічної Європи. У своїх творах вони описують слов'ян, як людей відважних, войовничих, витривалих на всяку негоду. У стародавніх писемних джерелах слов'яни згадуються під назвами венети, склавшої і анти. Найбільш могутнім у У-УІ ст. був Антський союз слов'янських племен. Найхоробрішими поміж слов'ян історик Йордан називає плем'я антів.

Анти походять від одного кореня, жили на території від Дністра до Дніпра. Займалися вони землеробством і скотарством. У землеробстві застосовували перелогову систему обробітку та парову з двопільною та трипільною сівозмінами. Із знарядь праці було поширеним дерев'яне рало з широкими залізними наконечниками, залізні серпи, коси. Значного розвитку набули ремесла. Існували центри металургії (на острові на Південному Бузі навпроти Гайворона). Розвивалася ювелірна справа. Поширення також набула кам'яиорізна справа. Для обробки каменю застосовували токарний верстат. Важливу роль у господарському житті антів відігравала торгівля з містами-державами Північного Причорномор'я (Керч, Херсонес), арабськими країнами. Торговий міжнародний шлях зі Скандинавії на південь пролягав Дніпром.

Поселення антів простягалися вздовж берега на 200-800 м. Основним типом житла була напівземлянка.

Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям, коли на чолі племені стояв князь та старійшини, а основні питання житія племені вирішували народні збори - віче.

Антські племена зазнавали нападів різних племен: готів, гунів, аварів, хазарів та ін. Для свого захисту анти будували земляні вали, а також використовували «Троянові вали». Анти не тільки оборонялися від нападів сусідів, а й вели самі постійні війни. Антський племінний союз проіснував до 600 р., під ударами аварів він розпався.

Протягом УІІІ-ІХ ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи, над Дніпром та його притоками. Про розселення слов'ян нам повідомляє літопис «Повість минулих літ», автором якого був монах Нестор. Арабський письменник IX ст. аль-Балхі описує три центри у східних слов'ян: Куябію, Славію та Артанію. Вважають, що це Київська земля. Новгородська або Переяславська і Тмутаракань.

5. СЛОВ'ЯНСЬКІ ПЛЕМЕННІ СОЮЗИ. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ У СЛОВ'ЯН. СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬК ОБ'ЄДНАННЯ ПЛЕМЕН НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

За даними літописів, у східних слов'ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об'єднань, половина з яких пов'язана з територією України.

Особливу роль в історії Київської Русі відіграли поляни. Літописець називає їх "мужами мудрими й тямущими". Головним центром полян, які розселилися у середньому Подніпров'ї, був Київ. За найновішими археологічними відомостями, в зону, заселену цим племенем, входили також Переяслав, Любеч, Василів, Білгород. Поляни першими серед населення східнослов'янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави. Етнонім "Русь" пізніше поширився на інші племена. Спроби пояснити цю назву від інших неслов'янських північних чи південних народів не визнаються вдалими. Натомість дослідники звертають увагу на співзвучність цієї назви з назвою ріки Рось, найбільшої після Дніпра на території полян, та назвами рік Россава, Роставиця в цьому регіоні.

З Бугом пов'язує літописець місце проживання дулібів, бужан і волинян. Дуліби були одним з найраніших племінних об'єднань східних слов'ян. Вже в часи візантійського імператора Іраклія (610-641), повідомляє літопис, авари "воювали проти слов'ян і примучили дулібів". Письмові джерела фіксують також дулібів у Чехії, на Верхньому Дунаї і Балканах, що свідчить про їх розселення на ці землі. В басейні Бугу розміщений адміністративний і політичний центр одного з дулібських племен - Зимнівське городище VI-VII ст. Дослідники по-різному визначають територію, яку охоплювало дулібське племінне об'єднання. Одні називають тільки Західну Волинь, інші відводять їм обширну територію між Середнім Дніпром і басейном Західного Бугу. Однак усі сходяться на думці про важливу роль дулібського об'єднання як одного з початкових етапів державності східних слов'ян. На це вказують археологічні матеріали та арабські джерела, які згадують пов'язане з дулібами плем'я волинян, що в минулому панувало над іншими племенами.

Бужани та волиняни були вже пізнішими територіальними об'єднаннями, що виникли на основі дулібського і були пов'язані з містами Буськ та Волинь. Назва волинян була найпізнішою і з'явилася після IX ст. Саме вона дала назву історичній Волині.

На території Східної Волині між волинянами на заході та полянами на сході проживали деревляни. Їх територію окреслюють за наявністю характерних вугільно-попельних прошарків у насипах поховальних пам'яток - курганів. Деревляни мали добре розвинуту племінну організацію на чолі з князем та племінною знаттю. Їх центром був Їскоростень (Коростень). Тривала боротьба київських князів з деревлянами закінчилася їх включенням до складу Київської держави.

На схід від полян на території Дніпровського Лівобережжя проживали племена сіверян. Ареал розселення цих племен, що визначається за своєрідними жіночими прикрасами - спіралеподібними скроневими кільцями, охоплює також Брянське Подесення і Курсько-Білгородське Посейм'я Росії. Увійшовши до складу Київської Русі наприкінці IX ст., сіверяни звільнилися від панування Хазарії, держави, яка утворилася на південно-східній периферії східних слов'ян, і стали надійним щитом, що захищав молоду державу від нападів кочовиків. З цим племенем пов'язують пам'ятки так званих волинцівської (VII-VIII ст.) та роменської (VIII-Х ст.) культур. До останньої дуже близькі синхронні слов'янські пам'ятки у верхній та середній течії Дону, відомі під назвою борщівських.

Найпівденнішу частину східнослов'янської території займали племена тиверців і уличів. Літописні вказівки на місце проживання уличів дуже суперечливі. За археологічними відомостями уличі проживали у Південному Подніпров'ї до середини Х ст. Їм відповідають тут пам'ятки VII-IX ст. пізнього етапу пеньківської та лука-райковецької культур. Тривала боротьба київських князів за підкорення уличів завершується 940 р., коли після трирічної облоги центр цього племені Пересічен був взятий воєводою Свенельдом. Ці події, а також натиск з боку печенігів спричинилися до міграції частини уличів у межиріччя Південного Бугу та Дністра по сусідству з тиверцями.

Тиверці, згідно з письмовими джерелами та археологічними дослідженнями, проживали в Середньому Подністров'ї та Дністровсько-Прутському межиріччі. Назву цього об'єднання племен пов'язують з грецьким найменуванням р. Дністер - Тірас. Уже 907 р. після сутичок з київськими князями "тиверці, які є толковини", брали участь у поході Олега на Візантію. Вчені вважають, що термін "толковини" означає "союзники". У поході Ігоря на Візантію 944 р. тиверці теж брали участь, що підтверджує їх цілковиту залежність від Києва.

Східні хорвати, що увійшли до складу Київської Русі, належали спочатку до обширного племінного об'єднання, яке займало північні та південні області, які нині входять до складу України (Східне Прикарпаття), Польщі, Словаччини та Угорщини. Під натиском аварів об'єднання розпалося і хорвати розселилися частково на Балкани та в Середню Європу.

6. ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ: ПОГЛЯДИ НА ПРОБЛЕМУ

Однією з визначальних рис історії людської цивілізації є те, що вона виникла і розвивалася у формі окремих людських спільнот, відмінних одна від одної за способом життя, культурою, мовою частково фізичним складом.

Залежно від історичного етапу існування, ступеня внутрішньої організації та єдності, чисельності та інших факторів такі спільності називаються племенами, народностями, народами, націями або узагальнюючим словом «етноси». Етнос характеризується усвідомленням його носіями спільності походження та історичної долі, мовою, народною культурою, що включає в себе спосіб життя і матеріального виробництва. Етносу властиві спільна самоназва, психологія, моральні норми (бачення доброго і злого, правильного і поганого), звичаї та обряди. Спільність етносу базується також на родинній близькості, кровній спорідненості.

Українці є східною гілкою слов'ян. Слов'янська прабатьківщина знаходилась між давніми іранцями (скіфами) і балтами. Вона простягалась від Вісли до середнього Дніпра. У першій половині І тис н.е. слов'яни поділялись на західних (венедів), південних (скловінів) і східних (антів). Антські племена були предками східних слов'ян, які згодом склали основу держави Київська Русь

У ІХ-ХІ1 ст в складі Київської Русі існували три етнічні слов'янські масиви з помітними відмінностями. 3 1187р у літописах з'являється термін «Україна». Чимало істориків пов'язують з цією літописною згадкою виділення українського етносу із давньоруського народу Величезну роль у творенні українського етносу і формуванні української державності відіграло Галицьке-Волинське князівство (ХІП-ХІУ ст)

У часи Литовсько-руської держави (ХІУ-ХУІ ст) до Люблінської унії у соціальній, культурній, політичній сферах та у розвитку національної самосвідомості, що виростала на грунті антитатарської (протимусульманської) та антипольської (протикатолицької) боротьби український народ зробив важливий крок вперед Після Люблінської уни українська соціальна верхівка зраджує свою національність і релігію та переходить на бік іноземної пануючої верстви Проте, втрата національної аристократії була компенсована по-явою козацтва Воно стало на чолі національного духовного життя, виступило на захист національної мови, освіти, релігії, очолило визвольну боротьбу народу.

Повстання під проводом Б Хмельницького і національно-визвольна війна можуть вважатися завершальним рубежем складання українського етносу, Саме тоді народ піднявся до усвідомлення необхідності завоювання національної свободи, своєї єдності і творення національної держави

Деякі вчені, зокрема Лисяк-Рудницький, вважають, що з 80-х років XIX ст формується сучасна («модерна») українська нація, як вища форма існування етносу Українці як «історична нація» стають рушійною силою створення національної держави. Національний рух розвивається у напрямку розширення своєї соціальної бази, міцніє розуміння необхідності єдності усіх суспільних верств для здобуття державності. З іншого боку національний рух починає усвідомлювати, що українська політична нація має творитися не лише етнічними українцями, але й національними меншинами, які проживають в Україні. Становлення нації великою мірою залежить від рівня національної свідомості Національна свідомість - фактор самозахисту і виживання нації, її розвитку й утвердження в колі рівноправних народів світу.

7. УТВОРЕННЯ, ФОРМУВАННЯ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК КИЇВСЬКОЇ РУСІ (ЇХ - 30-ТІ РР. XII СТ.)

В історичній науці й досі киплять пристрасті щодо походження слова Русь. Усе почалося з другої половини XVIII ст., коли російські професори німецького походження Д. Шлецер і Г. Міллер у своїх працях висунули гіпотезу про варязьке походження слова Русь, що й саму державу заснували вікінги, чи нормани. Російські вчені, починаючи від Ломоносова, довели антинорманське, власне, слов'янське походження Русі. Вони відкидають будь-яку участь у державотворчому процесі Київської Русі варягів, називають державні утворення антських князів Божа, Андрагоста, Мезамира, що виникли до приходу на Русь норманів. Те ж стосується київських князів - братів Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либіді.

Українські історики недавнього минулого також стояли на антинорманських позиціях. Ряд іноземних дослідників та сучасних українських вчених вважають, що нормани відіграли певну, але не вирішальну роль у становленні України-Русі.

В літописах Руссю називали такі слов'янські племена: полян, які жили на Київщині, згодом населення сусідніх територій - Чернігівщини і Переяславщини (Лівобережжя), а ще пізніше - мешканців галицько-волинських земель. Першими київськими князями IX ст. літописець називає Аскольда і Діра. Їх по-зрадницьки вбив Олег, який був опікуном Ігоря, сина нормандського князя Рюрика. Так почався в Київській державі рід Рюриковичів, який панував сотні літ. Олег був володарем країни до 912 р. З його іменем пов'язані успішні походи русичів проти хозарів, Константинополя, укладення в 911 р. дуже вигідного торговельного договору з Візантією.

Князь Ігор (912-945) змушений був докласти чимало зусиль, щоб підкорити волелюбних уличів і древлян. Він здійснив похід на Константинополь, але цей похід не вдався. Греки застосували для захисту «грецький вогонь» (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися, багато з них кидалося в море, щоб не згоріти у човнах, і затонули в морських хвилях. У 944 р. Ігор уклав новий договір з греками, що був кроком назад порівняно з договором Олега (911). Грекам дозволили поселятися біля гирла Дніпра і займатися там рибальством. У 944 р. Ігор ходив походом на Каспій, де здобув перемогу, та за Кавказькі гори, ведучи бої з персами й арабами. Загинув Ігор у 945 р. у сутичці з древлянами, збираючи з них непомірну данину.

Повстання древлян жорстоко придушила дружина Ігоря - княгиня Ольга. Спаливши їхнє головне місто Іскоро-стень (нині - Коростень), воїни Ольги нещадно розправилися з його мужніми захисниками. Майже всіх чоловіків стратили. За словами літописця, древлянського князя Мала та його дочку Малушу взяли в полон. Ольга поселила Мала в невеличке село між Коростенем і Києвом, яке й нині носить його ім'я - Малин, а юну красуню забрала до свого палацу ключницею. Згодом Малуша народила від Святослава позашлюбного сина, який увійшов в історію України як один з найвизначніших князів під іменем Володимир Великий.

Син Ігоря Святослав, будучи малолітнім, не міг керувати країною. Нею правила княгиня Ольга (945-964). Вийшовши із селянського роду, керувала державою розумно й обачно. Зокрема, відрегулювала збирання данини. Ольга першою з київських князів прийняла християнство - під ім'ям Олена. Передавши згодом князівство синові Святославу, померла в глибокій старості.

Князь Святослав (964-972) з молодих років - у військових походах. Він був останнім з київських князів, який так наполегливо, вперто проводив експансивну політику за оволодіння Чорним морем і прилеглими до нього землями. У походи Святослав не брав ні возів, ні військового обозу, навіть казана, щоб варити їжу, а пік м'ясо на розжареному вугіллі. Не мав і намету^» спати лягав просто неба, поклавши під голову сідло. Не любив підступності і зради. Йдучи війною на інші країни, наперед повідомляв: «Іду на вас!». Він підкорив в'ятичів на річці Оці, остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході; підкорив на Північному Кавказі ясів (осетинів) і косогів (адигейців).

Та основна мета Святослава полягала в іншому. Він намагався перетворити за допомогою військової сили Київську Русь у наймогутнішу державу Європи, її столицю планував перенести з Києва на річку Дунай. Багата Болгарія повинна була стати складовою частиною його імперії. Пониззя Дунаю і Чорне море відкривали найкращі умови для міжнародної торгівлі, а отже, й до процвітання Київської Русі. Сюди купці з Греції привозили золото, дорогі тканини, вино, південні овочі, з Чехії - срібло, Угорщини - коні, України - хутро, віск, мед, рабів (полонених). Двічі князь Святослав вирушав з великим військом до берегів Дунаю, Балканських гір, загрожував самому Константинополю, але мети не досягнув. Об'єднані армії Візантії та Болгарії змусили Святослава, не зважаючи на героїзм його дружини, залишити завойовані багаті землі.

Знесилені важкими боями, оточені підступними ордами печенігів, воїни Святослава були розбиті в 972 р. на Дніпровських порогах, повертаючись до Києва. Поліг героїчною смертю і князь. Сповнилися пророчі слова одного з воєвод, звернені до Святослава: «Чужого шукаючи, своє згубиш». В історії України цей князь посідає почесне місце під іменем Святослава Завойовника.

Після смерті Святослава його сини почали міжусобні криваві війни за великокнязівський київський престол. Нарешті, повну перемогу здобув Володимир. Завдяки його розумній державній діяльності, яку успішно продовжив Ярослав Мудрий, Русь досягла найбільшої могутності.

Володимир Великий (980-1015) приєднав до Київської Русі землі над Західним Бугом і збудував Берестьє (Брест), а також відвоював у Польщі Галичину й Холмщину; будував міста, в т.ч. найбільші: Перемишль і Червен (тепер с.Че-ремно на Холмщині). Здійснивши похід на Волгу, об'єднав усі слов'янські землі.

На відміну від своїх попередників, які шукали багатств у зовнішніх війнах, збиранні данин, Володимир дбав переважно про ріст добробуту у своїх володіннях, розбудовуючи там старі й зводячи нові міста. Звертав увагу на піднесення сільського господарства, міського ремесла, торгівлю. Особливо дбав про культурний розвиток своєї держави, яка за територією стала найбільшою в Європі.

Саме він ліквідував язичеську віру і прийняв християнство. Ця епохальна подія відбулася в 988 р. і мала надзвичайно важливе значення для українського народу, його держави. Разом з християнством на наші землі прийшли письменність, висока європейська духовна культура, з'явилися перші школи, розвинулися архітектура, живопис, хорова музика.

Князь Володимир довго вагався, яку релігію впровадити для свого народу. Спочатку модернізував язичество, ознайомився з іудаїзмом і мусульманством. Після тривалих роздумів зробив остаточний вибір - Русь-Україна прийняла християнство з Візантії. Церква отримала всебічну підтримку від княжої держави. Десята частина її прибутків йшла на будівництво храмів, придбання священних книг, релігійної атрибутики.

Християнство відкривало дорогу київським князям для міжнародних зв'язків з дворами Європи. До того ж, у православній церкві князі отримали ідеологічну опору, про яку до того не могли й мріяти.

Князь Володимир дбав про недоторканність кордонів Київської держави, утримуючи для цього добре озброєну велику дружину. Зовнішня політика Володимира Великого була спрямована на забезпечення миру і злагоди між сусідами.

Помер Володимир у 1015 р., залишивши десять законних синів. Найстарший - Святополк, якого літописець прозвав за жорстокість «Окаянним», бажаючи одноосібне панувати в Київській державі, почав знищувати своїх братів. Спочатку вбив Бориса і Гліба, потім у Карпатах - Святослава. Проти Святополка виступив Ярослав, який князював у Великому Новгороді. Святополк звернувся за допомогою до Польщі, до свого тестя короля Болеслава Хороброго. Звідси привів на рідну землю іноземців. Польське військо зайняло Київ, грабуючи і вбиваючи населення.

Народ повстав і вигнав іноземців разом із Святополком. Останній, мабуть, із жалю за підступне вбивство братів Святослава, Бориса і Гліба, в покару за закликання чужинців у Київ та інші гріхи проти свого народу зійшов з розуму, втік за кордон і там, блукаючи по Чехії й Польщі, загинув.

Князем у Києві став Ярослав Мудрий (1019-1054). Він розбудував столицю, звів Золоті Ворота, церкву св. Софії, 1039 р. заснував митрополію у Києві. Ходив походами проти Польщі, за р. Сян, до Балтійського моря і там заснував місто Юріїв (тепер Тарту) в Естонії, розбив печенігів, у 1043 р. здійснив останній похід на Царгород і на косогів.

Прославився Ярослав Мудрий і виданням «Руської правди» - першого кодексу законів. Цей документ узагальнив правові норми для громадян усієї держави. Старі звичаєві закони поступово усувалися, наприклад, кровну помсту замінили грошовими карами. «Руська правда» чітко регулювала майнові та станові взаємини на Русі.

В історії України князь Ярослав отримав прізвище Мудрий. За його довгого, стабільного панування тільки в Києві діяло 400 церков. Він не шкодував коштів на їх будівництво, внутрішнє оформлення. Турбувався про школи, бібліотеку. За його наказом переписували найкращі книжки візантійської і світової літератури, прикрашали їх благородними металами, дорогоцінними каменями, чудовими гравюрами.

Припинивши агресію зовнішніх ворогів, Ярослав Мудрий усі зусилля віддавав справі внутрішньої розбудови величезної держави. У містах стимулював розвиток ремесел. За його правління лише в Києві були ремісники більш як60 спеціальностей. Столиця стала торговельним центром не тільки Київської Русі, а й Східної Європи.

Усе це посилювало славу нашої держави, піднімало авторитет Ярослава Мудрого на міжнародній арені. З усієї Європи поспішали королі, імператори породичатися з київським двором. Ярослав Мудрий і члени його сім'ї започаткували династичні шлюбні зв'язки з королями Швеції, Норвегії, Франції, Польщі, Німеччини, Угорщини, візантійськими імператорами та ін.

Перед смертю, не забуваючи сумний досвід із власного життя, Ярослав Мудрий вирішив передавати владу за принципом старшого. Найстаршому синові Ізяславу заповів Київ і Великий Новгород, другому за віком - Святославові - Чернігів, третьому - Всеволодові - Переяслав, В'ячеславові - Смоленськ, наймолодшому, Ігорю, - Володимир-Волинський. Ця система була складена так, що кожний із синів мав право претендувати на вищу ступінь у князівській ієрархії, коли звільнялося місце на престолі безпосередньо старшого від нього брата. На думку Ярослава Мудрого, такий принцип передачі влади повинен був врятувати Київську Русь від можливих кривавих міжусобних воєн.

Спочатку сини Ярослава Мудрого жили дружно, спільно обороняли країну від агресивних половців, які з'явилися на степових просторах України. Спільно вирішували гострі злободенні проблеми. Синам вдалося вдосконалити «Руську правду». Незабаром, однак, виявилося, що заповіт Ярослава Мудрого недосконалий. У ньому не були враховані права синів на місця батьків, які вибували з князівської ієрархії. Ця обставина призвела до всезростаючих міжусобних чвар і суперечок. Покривджені князі закликали собі на допомогу іноземців, особливо ж половців. Безконечні міжусобні війни підточували сили і могутність держави. Київська Русь занепадала.

Останнім великим князем Русі-України був Володимир Мономах (1113-1125). Син Всеволода, князь Мономах зумів припинити міжкнязівські чвари на Русі, як і соціальні спалахи невдоволення простого народу. Маючи дивовижну енергію, він разом з іншими князями провів понад 80 успішних походів на половців. Це надовго припинило агресивні напади степових кочівників на землю руську. Велич цього князя зафіксована у порадах, які він залишив своїм боярам, щоб надмірно не гнобити «бідного смерда і вбогу вдовицю».

До кінця існування централізованої держави в країні склалися організаційно-культурні середовища - сільське, лицарське (дружина), міське (промислово-торгові верстви) і духовне (ченці). Ці середовища, тобто народ Київської Русі, створили високу матеріальну і духовну культуру, яка зайняла визначне місце у розвитку світової культури епохи середньовіччя.

У 1132 р. помер Мстислав, син князя Мономаха, і Київська Русь розпалася на ряд самостійних князівств.

Після смерті Ярослава Мудрого прийшов кінець єдиній могутній Київській Русі-Україні. Його сини і внуки стали дбати більше про свої уділи, ніж про спільну державу. Почалися безконечні чвари між князями, криваві війни, що спустошували рідну землю. З цього користали агресивні сусіди. Із заходу посилилися набіги угрів, поляків, литовців, із сходу - торків, берендеїв, особливо половців. З останніми точилася запекла боротьба південно-східних князівств протягом майже двох століть, до монгольської навали. Ускладнювалася вона тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на ті чи інші райони південно-східних князівств. Після себе залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодих забирали в полон.

Тепер кожне князівство змушене було формувати власні збройні сили, ослаблений центр вже не міг захищати інтереси всіх. До Києва неодноразово доходили орди половців,

8. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КИЇВСЬКОЇ РУСІ: ФЕОДАЛЬНЕ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ, ВОТЧИНА, РОЗВИТОК МІСТ, РЕМЕСЛА І ТОРГІВЛІ

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство у східних слов'ян. В цілому становлення феодальних відносин в Давньоруській державі відбувалося у загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно.

Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, так зване "полюддя". У Х ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності у верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви.

У Х-ХП ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі у спадок та її відчуження без згоди князя. В міру ослаблення князівської влади, посилення відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина - спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості" по-перше, в Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку; по-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, госпо-дарськи неосвоєної землі.

У Х-ХІІІ ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі з одного боку ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники, з іншого - активно йшов процес диференціації серед фе-одально залежного населення. Основними верствами цього населення були:

Смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними.

Закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку).

Рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції.

9. КИЇВСЬКА РУСЬ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ. МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА НА РУСЬ

Після смерті Ярослава Мудрого прийшов кінець єдиній могутній Київській Русі-Україні. Його сини і внуки стали дбати більше про свої уділи, ніж про спільну державу. Почалися безконечні чвари між князями, криваві війни, що спустошували рідну землю. З цього користали агресивні сусіди. Із заходу посилилися набіги угрів, поляків, литовців, із сходу - торків, берендеїв, особливо половців. З останніми точилася запекла боротьба південно-східних князівств протягом майже двох століть, до монгольської навали. Ускладнювалася вона тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на ті чи інші райони південно-східних князівств. Після себе залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодих забирали в полон.

Тепер кожне князівство змушене було формувати власні збройні сили, ослаблений центр вже не міг захищати інтереси всіх. До Києва неодноразово доходили орди половців, руйнуючи його передмістя. Претендентів на столичний престол було чимало. Місто занепадало. У 1169 р. полки ростово-суздальського князя Андрія Боголюбського, захопивши Київ, три дні грабували, нищили «матір городів руських». Наприкінці XII ст. він не раз переходив з рук у руки, поки в 1202 р. не був остаточно розграбований. Внаслідок братовбивчих суперечок Київ перетворився на провінційне містечко. Треба підкреслити, що в Західній Європі тоді не залишилося жодної великої централізованої держави. Отже, феодальна роздробленість панувала скрізь, будучи для всіх тогочасних країн закономірним явищем.

Однією з причин феодальної роздробленості на Русі стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб припинити чвари, вони визнали право успадковувати землі тому власникові, який володів ними в даний момент. Кожному удільному князівству загрожували різні вороги. Щоб оборонити свої землі, князі запрошували озброєні загони чужинців, а їм, ясна річ, було однаково, з ким воювати, кого вбивати, що руйнувати.

Важливо підкреслити, що феодальна роздробленість Київської Русі у XII ст. поглиблювалася і внаслідок панування натурального господарства (економічний чинник). Через те, що тоді не було спеціалізації виробництва сільськогосподарської продукції, відпадала потреба в економічних зв'язках між князівствами. Всі вони вирощуваній одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами.

Таким чином, починаючи з першої половини XII ст., Київська Русь розпадається на самостійні князівства і землі: Великий Новгород, Володимиро-Суздальське, Київське, Галицьке, Чернігівське, Волинське та багато інших. Спочатку їх було 12, а згодом - сотні.

Із занепадом Києва Чернігівська, Переяславська, Волинська, Галицька та інші українські землі унезалежнювалися. У XII ст. чернігівські князі, володіючи значними територіями північно-східної частини України, успішно відбивали полчища половців, вели експансивну політику щодо інших українських князівств. Династії «Ольговичів» втручалися в справи не тільки Києва, а й Переяслава, Волині і Галича. Чернігів прикрасили палати знаті, розкішні собори. Тут сформувався один із центрів духовної культури України. Наприкінці XII - на початку XIII ст. Чернігівське князівство втратило могутність. Його силу підірвали безперервні війни з половцями, які перетворили на руїну південні та східні частини заможної держави. Тільки в лісових південних районах Чернігівщини ще жевріло суспільно-економічне життя.

Переяславське князівство остаточно відокремилося від Києва в другій половині XII ст. Розташоване на межі з дикими азіатськими ордами, які нестримно насувалися на Русь-Україну, воно протягом століть героїчно боролося з ними. Спочатку з печенігами, згодом з чорними клобуками, торками, берендеями і, особливо, з половцями. Князі переяславські то втрачали значні території, то знову їх відвойовували. Так у їхніх руках опинилися майже всі землі сучасної Полтавської області, значна частина Київщини, південь Чернігівщини. Роль Переяслава у суспільному житті України XII ст. була настільки значною, що тамтешні єпископи йменували себе навіть митрополитами. Собори міста за оздобленням і красою були не гіршими від храмів Києва чи Чернігова.

Переяславщина стала не лише одним з культурних центрів, а й сильним військовим районом на південному Сході. Захищені більшими чи меншими фортецями, валами, оборонними спорудами, вояки української землі протягом століть стримували ворожі навали, перетворивши князівство в надійний щит «землі руської». Про її героїв складені пісні, легенди, окремі з яких збереглися у літописах до нашого часу. Не дивно, що саме з цим князівством пов'язана перша згадка про назву «Україна». У літописі під 1187 р. йдеться про переяславського князя Володимира Глібовича, який помер після походу на половців: «... він бо любив.

Питання про роль монгольського нашестя та золотоордин-ського іга в слов'янській історії завжди належало до розряду надзвичайно важливих, але водночас гранично складних, дискусійних. Вичерпної однозначної відповіді на це питання ми не ' маємо й досі. Багатовікове вивчення проблеми привело дослідників до абсолютно різних оцінок та полярних висновків. Одні .з них (Л. Гумільов, Б. Васильєв та ін.) вважають, що іга фактично не було, а був лише союз Русі з Ордою, інші - вказують на руйнівні наслідки золотоординського іга, яке загальмувало розвиток слов'янських земель, зумовивши в перспективі помітне відставання від країн Західної Європи (Б. Рибаков, П. Толочко, М. Котляр та ін.).

Широковживаний термін "монголо-татарське нашестя" є умовним і не зовсім точним. Адже хоча монголи і не становили більшості у війську (їх налічувалося лише кілька відсотків загальної численності), саме вони були його цементуючим ядром, військовою елітою, яка вела за собою підкорені народи. Що ж стосується татар, то цей народ - лише одне з підкорених племен, представники якого обіймали високі посади при дворі монгольського хана, але їхня роль у монгольській державі не була головною, домінуючою. Отже, грандіозну експансію східних народів у західному напрямку доцільніше називати монгольською, оскільки саме монголи були її організаторами і лідерами. Поява терміна "монголо-татари" зумовлена багатьма обставинами. Так, китайські хроністи, описуючи народи, що проживали на північ від Китаю, у Великому Степу, називали всі степові етнічні об'єднання одним іменем - "татари", так як ми називаємо "європейцями" французів та іспанців. З часом ця традиція укорінилася в європейській термінології XIII-XIV ст., у якій поняття "татари" вживалося для позначення монголів-завойовників. Тому в епоху середньовіччя слова "татари" і "монголи" для хроністів та літописців стали майже синонімами. Можливо, що синтезний термін "татаро-монголи" вживався для більш повної загальної характеристики ординців, адже він фіксував певну єдність лідера (монголи) і маси (татари як збірна назва кочівників Великого Степу).

Монгольська держава утворилася наприкінці XII - на початку XIII ст. внаслідок активної об'єднавчої політики монгольського хана Темучіна. Надзвичайно складною була доля цієї людини. Він був онуком першого монгольського хана Хабула. Після смерті батька Есугей-багатура, 9-річний хлопчик потрапив у вир феодальних війн та протистоянь. Через зраду Темучін на три роки потрапляє в рабство і з дерев'яною колодкою на шиї виконує найважчі роботи на кузні ворожого племені. Після втечі з полону понад двадцять років він веде жорстоку, безкомпромісну боротьбу за владу. В 1206 р. Темучіна було проголошено верховним правителем Монголії - Чин-гісханом. Країна перетворилася на воєнний табір і розпочала активне завоювання сусідніх територій та народів.

У 1223 р. на річці Калці відбувається перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинами. Об'єднані русько-половецькі сили зазнали страшної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Давньоруський билинний епос саме з Калкою пов'язує загибель трьох руських богатирів Іллі Муромця, Альоші Поповича та Добрині Нікитича. Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 р„ коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чингісхана - Батия. Серією рішучих ударів, схожих на помахи татарської шаблі, завойовники перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста і підійшли до'Ки-єва. Падіння 1240 р. центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники у 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засновують нову державу у складі Монгольської імперії - Золоту Орду 3 цього часу Давньоруська держава перестає існувати, і на Русі встановлюється іноземне іго на довгих 238 років.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель.

1. Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII-XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років після навали Батия.

2. Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності у ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.

3. Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали трьома головними чинниками, які помітно зменшили кількість населення на Півдні Русі. Проте тотального обезлюднення цієї території не відбулося. Як зазначає М. Грушевський, лісовий пояс став своєрідним резервуаром, у якому степова людність ховалася у часи лихоліття, а за кращих обставин знову починала колонізацію полишених земель.

4. Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель у боротьбі з завойовниками багатьох професійних воїнів-феодалів - князів та дружинників не тільки помітно ослабила протидію загарбникам з боку місцевого населення у початковий період встановлення іга, а й суттєво загальмувала і деформувала розвиток феодального землеволодіння та всієї системи феодальних відносин.

Суть золотоординського іга як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординське іго виявилося насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повин-ностей - данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов'язок слов'янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях - баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Півден-но-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золо-тоординців.

Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особливості:

1. Руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди.

2. На території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідується.

3. Толерантне ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства. (Відповідно до монгольських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, виконання наказів, але не відмови від віри, традицій та звичаїв).

Саме ці особливості золотоординського панування значною мірою дали змогу східним слов'янам не тільки зберегти власну етнічну самобутність, а й накопичити державотворчі сили.

10. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА: УТВОРЕННЯ, ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ТА МІСЦЕ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ

У другій третині XII ст. розпалася Київська держава. З 1199 р. об'єднана Галицько-волинська держава стала найбільшою і наймогугнішою серед удільних князівств, що виділилися на українських землях.