Размещено на http://allbest.ru

Зміст

1. Слобожанщина

2. Південна Україна

3. Правобережжя

4. Західна Україна

Список використаної літератури

1. Слобожанщина

Слобідська Україна, або Слобожанщина (назва походить від найпоширеніших населених пунктів -- слобід і "вільного" становища населення -- свобод)і має окрему історію. У XVI ст. це були незаселені простори, названі "Диким полем", які охоплювали територію сучасних Харківської, Сумської та суміжних із ними частин Донецької, Луганської, Воронезької та Курської областей (останні дві сьогодні знаходяться у складі Росії). Ці родючі, квітучі за княжої доби терени сплюндрувала і знелюдніла у XIII ст. татарська навала.

Першу колонізацію цього краю проводили монастирі, зокрема відомий Святогорський монастир. Згодом сюди переселялось українське козацтво, особливо після невдалих повстань, і селянство. У 1638 р. відбулася перша масова колонізація Слобідської України. Нова хвиля міграції була після Берестецької поразки в 1651 p., а згодом -- у роки Руїни. Внаслідок цього, за словами відомого історика Дмитра Баталія, тут було забезпечено "усюди... панування української, як то кажуть стихії, себто української національності й утворених на її.' ґрунті й підставі форм народного життя". У той же час з усіх українських земель Слобожанщина була найтісніше і найщільніше пов'язана з Московією.

Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але підпорядковувалися московському уряду, повинні були охороняти московські кордони від татарських нападів, зберігаючи таку ж військову організацію, як у Гетьманщині. Тут було створено 5 полків: Острозький, Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюмський. Полки поділялися на сотні, затверджував полковників московський цар.

Полкова старшина складалася з обозного, судді, двох писарів, осавулів та хорунжого. У сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину. Саме це відрізняло устрій Слобожанщини від Гетьманщини. Лад Слобідської України відрізнявся від Гетьманщини ще тим, що тут встановився порядок спадковості полковників. Полки не мали спільного проводу -- гетьмана, а були підпорядковані владі білгородського воєводи.

З іншими українськими землями Слобожанщина перебувала у слабких зв'язках, хоча в Гетьманщині не раз виникала ідея об'єднати її під гетьманською булавою. Зокрема, гетьман І.Самойлович намагався включити Слобідську Україну в гетьманське управління, проте безуспішно: царський уряд перечив цьому.

Крім охорони земель від татарських нападів, царизм примушував слобідських козаків здійснювати походи проти Гетьманщини, зокрема проти гетьманів І.Виговського та П.Орлика.

Усіх слобідських козаків залучали до азовських походів, у 1708--1709 pp. -- до війни зі шведами. Петро І використовував слобідських людей для будівництва укріплень над Дніпром, на Ладозькому каналі, фортеці на кордоні з Персією тощо. У 1700 р. він видав указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків. Відтоді почався наступ на автономію Слобідської України.

Слобожанщина мала родючі землі, добре розвинуте землеробство, скотарство, виноградарство, тут сіяли тютюн. Жителі міст займалися ремеслами. Продукти господарства експортували до Гетьманщини, Москви, за кордон.

На Слобожанщині було багато орної землі і, незважаючи на щедре наділення нею старшини, залишалися вільні простори, які могли обробляти всі бажаючі. Ці землі називалися "займанщиною" і були приватною власністю тих, хто їх обробляв. Тому Слобідська Україна стала місцем великого землеволодіння.

Російський уряд зробив усе для того, щоб максимально використати матеріальні сили Слобожанщини. Він обклав населення податком, впровадив обов'язкову військову службу, а для більшого контролю Слобідську Україну включили до Азовської губернії.

Новим кроком на шляху поступової ліквідації автономії Слобожанщини став царський указ від 28 грудня 1732 р. Були обмежені права слобідських полковників та старшини у керівництві місцевими полками. Із частини козаків та селян формували регулярні військові роти, які очолювали ротмістри.

Згодом із цих формувань був утворений Слобідський драгунський полк, до якого царські власті включили нових козаків зі слобідських полків. У1766 р. імператриця Катерина II повністю ліквідувала полково-козацький устрій на Слобожанщині, перейменувала її в Слобідсько-Українську губернію з російськими установами й розгулом реакції.

Культурне життя Слобожанщини було тісно пов'язане з гетьманською Україною. Діти слобідської козацької старшини і навіть простих козаків вчилися у школах Гетьманщини, особливо в Києво-Могилянській академії. Книги, друковані в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і західноукраїнських друкарнях, поширювалися серед слобідського населення.

Уже на поч. XVIII ст. Слобожанщина мала власну вищу школу-колегію, засновану спочатку в Білгороді, а згодом перенесену до Харкова. Вона була подібна до Київської академії. Поширеною була народна школа. Зразком культурної єдності обох українських земель може служити діяльність знаменитого українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди (1722--1794), який однаково " належить " як Слобідській, так і Гетьманській Україні.

Якщо Слобідська Україна не зробила важливого внеску в українську політичну історію, то у літопис культурно-національного розвитку України вона вписала яскраві сторінки.

слобожанщина україна колонізація новоросія

2. Південна Україна

Впродовж століть південні землі України перебували під постійною загрозою турецько-татарських нападів. Лише у першій пол. XVII ст. завойовники понад 76 разів вторгалися в Україну. Вони забрали в полон більш як 50 тис. українців. Невільницькі ринки були переповнені полоненими. Без сумніву, це призводило до значного скорочення кількості населення, загрожувало геноцидом українського народу.

Рідну землю боронило запорізьке козацтво на чолі зі славетними ватажками Д.Байдою-Вишневецьким, П.Сагайдачним, І.Сірком та багатьма ін. За підрахунками історика Д.Яворницького, лише І.Сірко, який 12 разів (!) з 1659 р. до серпня 1680 p., тобто до самої смерті, обирався січовиками кошовим, вчинив 55 походів проти Османської імперії та Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки.

У 40-х pp. XVIII ст., згідно з Білгородським договором між Росією і Туреччиною, південноукраїнські землі відійшли до Росії. Почався колонізаційний рух у цьому краї.

Сюди переселялися росіяни у пошуках кращої долі, втікали українці з Правобережної У країни, Слобожанщини, Гетьманщини. У Південну Україну прибуло чимало іноземних колоністів: сербів, болгар, молдаван, німців. Вони селилися хуторами та слободами, а з сер. XVIII ст. царський уряд створював із переселенців військові поселення. У1764 р. тут засновано Новоросійську губернію, до якої згодом було приєднано чимало земель Запорізької Січі.

На освоєних землях Південної України зводили нові міста і села, освоювали природні багатства. Наприкінці XVIII ст. виникли міста Херсон, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса та ін. Завдяки використанню покладів корисних копалин розвивалася промисловість краю.

Значним районом, де добували вугілля, поступово ставав Донбас. Виникли суконні мануфактури у Катеринославі, ливарні в Херсоні та Луганську. На верфях Миколаєва і Херсона будували військовій торгові судна.

Після російсько-турецьких воєн другої пол. XVIII ст. домінуючим фактором політики Катерини II була анексія південноукраїнських земель, чорноморських та азовських портів, міжнародних торговельних шляхів. З ліквідацією Гетьманщини і її включенням до загальноімперської структурну 1774р. Росія за воювала, а у 1783 р. остаточно приєднала Кримське ханство, забезпечивши повний контроль над північним Чорноморським узбережжям.

31780-х років почалася нова колонізація Півдня. Тут неухильно зростала російська адміністративна та військова присутність. Незважаючи на неодноразові реорганізації та перейменування, ця територія стала називатися Новоросією.

3. Правобережжя

Тереном довголітньої гострої національно-визвольної боротьби проти Польщі, Московщини, турків і татар була Правобережна Україна. Особливо тяжкою стала для неї доба Руїни. Правобережжя було перетворене на безлюдну пустелю. Козацький літописець С.Величко писав про Правобережну Україну: " Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замости, Бродів, далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали, що стали пристановищем і житлом для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали..."

Наприкінці XVII ст. територію правобережного Подніпров'я почали поступово заселяти. Тут виникло кілька козацьких полків, які згодом вступили у боротьбу проти польсько-шляхетського панування.

Визначна роль в організації та формуванні полків належала Семенові Палію, який на поч. XVIII ст. очолив визвольний руху Правобережній Україні. Тоді за Правобережжя боролися три сили: повстанці на чолі з Семеном Палієм, Польща, яка жорстокими репресіями намагалася придушити повстання, та гетьман І. Мазепа з лівобережними козаками. У складній боротьбі перемогу отримав лівобережний гетьман, який на деякий час об'єднав Правобережжя з Гетьманщиною.

У 1714р. за польсько-турецьким договором Правобережна Україна опинилася знову під владою Польщі. Почалася нова колонізація українських земель польськими магнатами. До сер. XVIII ст. бл. 40 магнатських родин, вигнаних у 1648 p., заволоділи 80 % території Правобережжя.

На цих землях встановлювали шляхетські порядки. Селяни змушені були відбувати важку панщину, виконувати інші численні повинності. У феодальну залежність від вельмож потрапляла дрібна шляхта. Під владу магнатів переходили міста, що втрачали рештки самоврядування.

Було відновлено тяжкі утиски православної віри. З поч. XVIII ст. на правобережних землях розгортається народна боротьба проти соціального і національного гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки (від тюрк, еайде -- гнати, нападати) діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.

Перше велике гайдамацьке повстання у Правобережній Україні відбулося в 1734 р. Найбільший гайдамацький загін очолив сотник Верлан. Повстанці оволоділи Вінницею, іншими містами. На Брацлавщині діяли загони М.Гриви, Г.Медвідя, М.Моторного.

Гайдамаки нападали на шляхетські маєтки, руйнували їх, спалювали документи королівських судів, воєводських і повітових канцелярій. Лише з допомогою введених на Правобережжя царських військ польській шляхті вдалося придушити цей народний виступ.

Нова хвиля національно-визвольного руху почалася навесні 1760 р. У гайдамацький рух влилися поповнення із запорізьких козаків. Найвідомішими ватажками повстанських загонів ставали переважно вихідці із Запоріжжя: М.Тесля-Мочула, О.Письменний, І.Подоляка та багато ін. Гайдамацькі загони здійснювали успішні напади навіть на добре укріплені міста, брали в облогу великі замки.

Вони захопили Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Радомишль. Загони гайдамаків з'явилися також на Лівобережній Україні. Проте і цього разу повстання було розгромлене силами шляхетської Польщі й царської Росії.

У другій пол. XVIII ст. гайдамацький рух на Правобережжі не тільки не припинявся, а й переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Причини були різні: економічні, соціальні, національні, релігійні.

Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив запорізький козак Максим Залізняк. Виступивши з урочища Холодний Яр (неподалік м. Чигирина), повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані -- добре укріпленої фортеці. Магнат С.Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі із сотником Іваном Гонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.

Основною силою Коліївщини було селянство. Його ватажки підняли на боротьбу з гнобителями козацтво, численних селян з Білорусі, Молдавії, Литви і Польщі, які втікали від кріпацтва.

В гайдамацьких загонах Г.Тарана, І.Бондаренка, С.Неживого та інших ватажків було немало росіян, які перейшли набік повстанців з гарнізонів царських військ, що дислокувалися у Києві та містах Лівобережної України.

У другій пол. травня -- на поч. червня 1768 р. повстанці визволили з-під польсько-шляхетської влади Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші населені пункти.

Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні -- липні на Правобережжі діяло бл. 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи органи самоуправління.

Об'єднаними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися.

Багатьох ув'язнених стратили, серед них й І.Ґонту та його найближчих сподвижників. М.Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу у Сибір. Образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися у народній пам'яті.

4. Західна Україна

Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби в західноукраїнських землях. Галичина, Холмщина і Волинь впродовж століть були під польським поневоленням. Тут кріпосницький і національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на Правобережжі.

У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти польської сваволі народні месники -- опришки (від лат. opressor-- порушник, знищувач), які продовжили національно-визвольну боротьбу, розпочату ще Б. Хмельницьким.

До них приєднувалися селяни, наймити, міська біднота. Найбільшого розмаху рух опришків набрав у ЗО--40-х роках XVIII ст., коли його очолив Олекса Довбу ш. Безстрашний ватажок повсталих селян упродовж тривалого часу був грозою для польської шляхти й урядовців.

Використовуючи тактику партизанської боротьби, невеликі мобільні загони опришків за підтримки місцевого населення десятиліттями воювали проти Речі Посполитої -- однієї з наймілітарніших держав тогочасної Європи. Діючи на території майже всього Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині, Закарпатті, сягаючи Перемишля і Кам'янця-Подільського, вони громили шляхту й орендарів, роздавали панське майно бідноті.

Опришків підтримували селяни, а ватажок О.Довбуш, який загинув від кулі панського найманця у 1745 р., став національним героєм. Його тіло, за наказом коронного гетьмана Й. Потоцького, порубали на 12 частин і розвісили на палях у населених пунктах

Прикарпаття, аби налякати і впокорити українських селян. Такого знущання не зазнала жодна відома постать у світовій історії.

Незважаючи на успіхи Речі Посполитої в придушенні національно-визвольного руху на правобережних та західноукраїнських землях, її власні підвалини теж були розхитані. Польщу роздирали соціальні і національні внутрішні суперечності -- вона йшла до занепаду.

Свідченням цього стали три поділи Речі Посполитої в останній третині XVIII ст., в результаті яких вона втратила державну незалежність, а всі українські землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна, остаточно втративши свою державність, завершувала століття як колоніальне надбання двох імперій.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кін. XVIII- поч.. XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

13. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

14. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

15. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

16. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

17. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

18. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

19. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

20. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

21. ЯворницькийД. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. - К, 2012.

Размещено на Allbest.ru