Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 94 (477.8) + 351.853 “1920/1939”

ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМ'ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (1920-1939 рр.)

07.00.01 - історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ЗАСТАВЕЦЬКА Наталія Ігорівна

Львів 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі стародавньої та середньовічної історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Петровський Олександр Миколайович, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, доцент кафедри стародавньої та середньовічної історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Голубко Віктор Євстахійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри історичного краєзнавства

кандидат історичних наук, доцент Гаврилюк Олександр Никифорович, Волинський національний університет імені Лесі Українки, доцент кафедри новітньої історії України

Захист відбудеться 18 травня 2010 р. 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 337).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розіслано 16 квітня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор О. М. Сухий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Пам'ятки історії та культури створюють ефект особистої причетності людини до визначних подій минулого, певної етносоціальної спільності. Процес згуртування та кристалізації нації потребує належного підґрунтя, підтвердження її неповторності та самобутності, що властиве для культурної спадщини народу. Тож пам'ятки історії та культури опосередковано виступають однією із складових повноцінної розбудови та зміцнення держави, піднесення її авторитету на міжнародному рівні.

У цьому контексті зростає актуальність пам'яткоохоронної проблематики. Для налагодження ефективної діяльності з охорони культурної спадщини важливим є аналіз історії руху за збереження пам'яток. Особливо вагомими є такі дослідження у регіональних аспектах: узагальнення їх результатів формує основу ефективної охорони, вивчення та використання пам'яток у масштабах усієї держави. Рух за збереження пам'яток історії та культури виконує не лише охоронні, просвітницькі, виховні функції, а й консолідує кращі наукові, творчі й громадські сили і потребує особливої уваги науковців. Зокрема, вимагає цілісного спеціального дослідження проблема збереження пам'яток історії та культури в Західній Україні у 1920-1939 рр. - в період її перебування у складі Польської держави. Інтерес викликає діяльність польських та українських громадських організацій, товариств і музеїв у сфері збереження культурної спадщини краю. Обрана тема є також одним із аспектів історичного зрізу українсько-польських взаємин. Зважаючи на потребу розвитку добросусідських міждержавних відносин, це особливо актуалізує досліджувану проблематику.

Вивчення практики збереження пам'яток історії та культури на території Східної Галичини і Західної Волині у визначений період, осмислення здобутків та прорахунків учасників руху за збереження пам'яток регіону сприяють оптимізації охорони культурної спадщини краю та України загалом, а тому мають важливе наукове значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в руслі наукової проблематики історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка “Україна в контексті європейської історії”, ухваленої вченою радою Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка 24 грудня 1998 р., протокол № 4.

Мета роботи полягає у всебічному, системному висвітленні основних напрямків збереження пам'яток історії та культури у діяльності польських та українських громадських організацій, товариств і музейних закладів на території Західної України.

Для реалізації мети необхідно дослідити:

джерельну базу та рівень наукової розробки проблематики;

процес збереження національних пам'яток у контексті політики Польської держави щодо полонізації і асиміляції українського населення;

особливості еволюції суспільної свідомості й процесу розвитку основних складових руху за збереження пам'яток історії та культури краю;

роль, функції й основні напрямки діяльності польських та українських громадських організацій зі збереження пам'яток історії та культури в Західній Україні;

напрямки, методи, форми роботи польських та українських музейних закладів зі збереження культурної спадщини у Східній Галичині і Західній Волині, спільні та відмінні риси пам'яткоохоронного аспекту їх діяльності;

можливості застосування досвіду збереження пам'яток історії та культури в сучасній Україні.

Об'єктом дослідження є пам'яткоохоронна справа в контексті суспільно-політичних, соціальних, культурних та етнонаціональних процесів, що відбувалися в Західній Україні у 1920-1939 рр.

Предмет дослідження - зміст, форми, методи, напрямки діяльності польських і українських громадських організацій, товариств та музейних закладів з виявлення, охорони, вивчення, використання й популяризації пам'яток історії та культури в Західній Україні.

Методологічною основою дослідження слугували принципи історизму, об'єктивності, логічності та системності, комплексного використання джерел. Специфіка роботи, визначені мета і завдання зумовили комплексне застосування світоглядних, загальнонаукових та спеціальнонаукових методів: методу діалектичного вивчення історичного процесу, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, узагальнення, структурно-системного, порівняльного, синхронного, діахронного, хронологічного, біографічного, історико-генетичного, статистичного, методу просторово-порівняльного дослідження, термінологічного аналізу та операціоналізації понять. пам'ятка національний музейний полонізація

Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною спрямованістю та завданнями й охоплюють 1920-1939 рр. Початок періоду пов'язаний з активізацією діяльності у пам'яткоохоронній сфері, відкритті для громадськості низки музейних закладів після закінчення Першої світової війни та захоплення Західної України Польщею у 1919 р. Кінець періоду обумовлений зупиненням руху зі збереження пам'яток регіону через початок Другої світової війни 1 вересня 1939 р.

Територіальні межі охоплюють етнічні українські землі, що після Першої світової війни були захоплені Польщею - Східну Галичину і Західну Волинь (тодішні Станіславівське, Тернопільське, частину Львівського та Волинське воєводства). Вибір територіальних меж зумовлений особливістю історичного розвитку регіону, унікальністю його культурної спадщини та особливостями практичного досвіду, набутого у сфері, що досліджується.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим в українській історіографії цілісним дослідженням руху за збереження пам'яток історії та культури в Західній Україні у 1920-1939 рр., в якому проаналізовано та узагальнено досвід діяльності польських та українських громадських організацій, товариств і музейних закладів з охорони, вивчення і використання пам'яток історії та культури протягом визначеного періоду, розкрито зміст і регіональні особливості проблеми збереження культурної спадщини, розглянуто складові руху за збереження пам'яток історії та культури в контексті політики полонізації, висвітлено роль пам'яткоохоронної діяльності у процесі консолідації української нації, виховання патріотизму, відродження духовності народу. У науковий обіг введено документи і матеріали, які раніше не публікувалися.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали, положення та висновки дисертації можуть бути використані при підготовці загальних праць з історії України, підручників і навчальних посібників з пам'яткознавства, історії пам'яткоохоронної роботи, музейної справи, історичного краєзнавства, а також при викладанні програмних курсів “Музеєзнавство”, “Історичне краєзнавство”, “Історія рідного краю” у вищих навчальних закладах, в організації історико-краєзнавчої роботи, реалізації державних програм, орієнтованих на збереження пам'яток історії та культури.

Наведені в роботі висновки спрямовані на оптимізацію сучасного стану справи охорони пам'яток в Україні загалом та в регіоні зокрема, активізацію громадської ініціативи на місцях, теоретичної та практичної підготовки населення до збереження культурної спадщини, формування й виховання пам'яткоохоронної культури.

Апробація основних положень і результатів дослідження здійснена шляхом обговорення на засіданнях кафедри стародавньої та середньовічної історії за участі викладачів кафедри нової та новітньої історії і методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка. Основні положення та висновки висвітлено в доповідях на 10 міжнародних, 2 всеукраїнських наукових конференціях, 3 науково-практичних семінарах, зокрема: на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Охорона культурної спадщини в Україні: історія, теорія, практика” (Тернопіль, 28-29 травня 2007 р.), VІ Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених “Шевченківська весна” (Київ, 20-21 березня 2008 р.), Міжнародній науковій конференції “Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ століття” (Дрогобич, 19-20 вересня 2008 р.), ХХVІ Міжнародній краєзнавчій конференції молодих вчених присвяченій 160-річчю від дня народження О. Я. Єфименко (Харків, 18 грудня 2008 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Просвіта” в національно-культурному житті українського народу (до 140-річчя з часу заснування)” (Тернопіль, 8-10 грудня 2008 р.), ІІ Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених, присвяченій 175-річчю Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Дні науки історичного факультету - 2009” (Київ, 23-24 квітня 2009 р.), LXII Міжнародній конференції молодих вчених “Каразінські читання” (Харків, 24 квітня 2009 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Культурна спадщина України” (Умань, 15-16 травня 2009 р.), Всеукраїнській науковій військово-історичній конференції “Воєнна історія Поділля та Буковини” (Кам'янець-Подільський, 25-26 листопада 2009 р.), ХVІ Санкт-Петербурзьких релігієзнавчих читаннях “Музейні колекції культових предметів та їх збирачі” (Санкт-Петербург, 1-3 грудня 2009 р.), І Міжнародній науково-практичній конференції молодих науковців, аспірантів, магістрантів “Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії” (Рівне, 9-10 грудня 2009 р.), ІІ Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Одеські читання: актуальні проблеми історії, археології та етнології” (Одеса, 28-29 січня 2010 р.), а також на V, VI і VII регіональних науково-практичних семінарах “Актуальні питання вивчення і збереження пам'яток історії та культури Галичини і Волині” (Тернопіль, 16 березня 2007 р., 28 травня 2008 р., 23 квітня 2009 р.).

Результати дослідження знайшли відображення у 16 публікаціях, із них 9 статей надруковано у наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України з історичних наук.

Структура дисертації. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається з переліку умовних скорочень, перекладених назв і термінів, вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (787 позицій) та додатків (11 одиниць). Основний текст дисертації викладено на 192 сторінках, повний обсяг дослідження - 288 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено об'єкт, предмет, хронологічні рамки, територіальні межі, мету і завдання, з'ясовано наукову новизну й практичне значення дисертаційної роботи, наведено відомості про апробацію одержаних результатів.

Перший розділ - “Історіографія, джерельна база й теоретико-методологічні засади дослідження”. У підрозділі 1.1. “Історіографія” проаналізовано публікації, які безпосередньо й опосередковано торкаються досліджуваної проблеми, розкривають причини й передумови зародження й активізації руху за збереження пам'яток історії та культури в Західній Україні у 1920-1939 рр., дають підстави для оцінки ролі пам'яткоохоронної діяльності у процесі відродження духовності української нації тощо. Здобутки української та зарубіжної (здебільшого польської) історіографії умовно поділено на три групи: 1) праці учасників справи збереження пам'яток історії та культури у 1920-1939 рр.; 2) публікації радянського періоду; 3) праці дослідників посткомуністичної доби.

Публікаціям міжвоєнного періоду притаманна певна тенденційність, залежність від державної політики, умов розвитку суспільства. У працях польських авторів домінантною була ідея збереження в Західній Україні так званих “пам'яток польської історії”. Пам'яткоохоронний аспект діяльності польських музеїв краю досліджували А. Копистянський, К. Пшемиський, Л. Савіцький, Я. Фіцтке, Я. Чарноцький та ін., звертаючи увагу на необхідність популяризації пам'яткоохоронної культури серед громадськості. Значний досвід збереження пам'яток узагальнено у спільній праці консерваторів Б. Януша та О. Чоловського “Минуле і пам'ятки Тернопільського воєводства”.

Українські дослідники Я. Пастернак, І. Филипчак та ін. вивчали пам'яткоохоронну проблематику в контексті збереження української нації, національної культурної спадщини краю. Вагомими для дослідження є праці директора Національного музею у Львові І. Свєнціцького: “Про музеї і музейництво”, “Музеї і книгозбірні сучасної України”, “Консервація і реставрація історичних пам'яток церковного мистецтва” та ін., яким, окрім фактологічно-описового характеру, притаманний практично-прикладний, аналітичний підхід викладу матеріалу.

У радянський період інтерес до збереження пам'яток знизився і відновився лише у кінці 1960-х рр. Заснування Українського товариства охорони пам'яток, видання часопису “Пам'ятки України” та багатотомної “Історії міст і сіл УРСР” засвідчили формування окремого напрямку наукових студій. У низці наукових пошуків цього періоду особливо вагомими є праці Р. Кирчіва та Г. Скрипник, присвячені розвитку музеїв Західної України.

Пам'яткоохоронна проблематика в контексті музейного розвитку краю, актуальна й на сучасному етапі українського історіописання, стала предметом наукових студій П. Арсенича, М. Батога, В. Бойка, І. Головацького, Р. Грисюка, А. Данилюка, І. Карсима, Л. Коваль, Є. Ковальчука, В. Лавренюка, М. Паньківа, Л. Понєдєльніка та ін.

Аналізу українського краєзнавчого руху в Галичині у 1918-1939 рр., учасники якого займалися збереженням пам'яток краю, присвячене дослідження А. Козицького. Логічного продовження набули студії з краєзнавства і туризму О. Дем'янюка, А. Кузишина, В. Петранівського, М. Рутинського, Л. Середяк, С. Терського та ін.

Упродовж останніх років з'явилися праці, присвячені різним аспектам діяльності українських та польських громадських організацій і товариств, зокрема, щодо збереження пам'яток в окреслений період. Наприклад, роль “Просвіти” в розвитку музейництва та збереженні культурної спадщини краю досліджували А. Грицан, І. Зуляк, Р. Іваничук, А. Середяк та ін.; участь українських молодіжних організацій, як от: “Сокіл”, “Січ”,“Пласт” - у збереженні пам'яток розглядали І. Андрухів, Я. Луцький, В. Окаринський, Б. Савчук, І. Шумський; аспекти краєзнавчої й пам'яткоохоронної діяльності Подільського туристично-краєзнавчого товариства (далі - ПТКТ) вивчав В. Парацій.

Пам'яткоохоронну діяльність церкви в контексті національно-культурного руху в Галичині у кінці XIX - XX ст. проаналізовано М. Бандрівським.

Нову якість у вивченні проблеми започаткували дослідження О. Іваник, В. Горняткевича, Л. Коць-Григорчук, О. Кратюк, В. Ленцика, О. Ошуркевича, І. Сварника, Б. Стули, Т. Тимченко та ін., присвячені діяльності учасників й сподвижників пам'яткоохронного руху: А. Шептицького, І. Свєнціцького, Я. Пастернака, В. Кобринського, В. Гуркевича та ін.

В результаті наукових пошуків, Н. Кінд-Войтюк з'ясувала роль науково-громадських товариств, музейних закладів, науковців та громадськості Волинського воєводства у дослідженні історії регіону, популяризації минувшини краю, виявленні та збереженні його пам'яток.

Становлення й діяльність державних органів охорони пам'яток історії та культури в Західній Україні у визначений період стали предметом дослідження істориків О. Гаврилюка та О. Петровського. У публікаціях останнього, зокрема, проаналізовано взаємодію державних структур з громадськістю та науковими інституціями краю в організаційному, політико- і нормативно-правовому аспектах збереження пам'яток.

Здобутки новітньої польської історіографії з досліджуваної тематики в основному представлені публікаціями членів Комісії історії і традиції головного управління Польського туристично-краєзнавчого товариства: Є. Капвона, В. Ковальського, С. Османа, В. Сковрон Я.-Б. Тварог, М. Чижевського та ін. Помітним досягненням стала монографія П. Детлофа “Відбудова і реставрація пам'яток архітектури у Польщі в 1918 - 1939 рр.: теорія і практика”, в якій зроблено спробу поглибленого аналізу системи охорони пам'яток архітектури у Польській державі.

Враховуючи суб'єктивність оцінок в історичних знаннях, сформованих паралельно із досліджуваними подіями, відзначимо, що наукові студії українських і польських дослідників зібрали багатий фактичний матеріал, який можна розглядати як емпіричну базу для теоретичних узагальнень та висновків.

У підпункті 1.2. “Джелельна база” проаналізовано використані матеріали з державних архівів, музеїв, наукових й універсальних бібліотек України за групами: 1) законодавчі акти вищих органів державної влади Польщі, розпорядження міністерств і відомств у сфері охорони пам'яток, документи регіональних управлінь Львівського, Станіславівського, Тернопільського та Волинського воєводств; 2) статути громадських організацій і товариств, що займалися збереженням пам'яток краю, установчі документи музеїв, звіти з діяльності, вхідна і вихідна документація; 3) публікації періодичних видань; 4) документи особистого походження; 5) статистичні дані; 6) довідкові матеріали в енциклопедіях, збірниках тощо.

У ЦДІА у м. Львові опрацьовано документи десяти фондів. У фонді 750 “Український національний музей” проаналізовано спогади І. Свєнціцького та митрополита А. Шептицького про історію створення й функціонування музею, звіти з діяльності закладу. У фонді 309 “Наукове товариство ім. Т. Шевченка” досліджено матеріали, що презентують пам'яткоохоронний аспект роботи товариства, інформують про заснування і діяльність Музею історично-воєнних пам'яток НТШ. У фонді 687 “Товариство “Союз українських наукових робітників книгозбірень і музеїв у Львові” проаналізовано статут товариства, протоколи засідань, листування тощо. Окремо у цьому фонді виділено справу про діяльність Народного музею “Гуцульщина” імені Й. Кобринського в Коломиї. У фонді 348 “Товариство “Просвіта”, м. Львів” досліджено листування з музеями Львова, Сокаля, Стрия, Сянока з питань координації діяльності. Напрямки роботи польських та українських музейних закладів зі збереження пам'яток історії та культури краю висвітлюють матеріали фонду 55 “Архів давніх актів міста Львова”. Інформативними є збірки фондів 357 “Крип'якевич Іван Петрович - професор, історик” та 376 “Скрутень Йосафат - священник”.

У ДАЛО проаналізовано документи фонду 1245 “Самбірський музей товариства “Бойківщина”: статути товариств “Бойківщина” в Стрию, в Самборі, в Яворові, в Чорткові, листування з музеями, науковими товариствами у Польщі і за кордоном щодо збирання пам'яток, повідомлення про скликання музейних з'їздів й матеріали їх проведення, звіти з діяльності, “Бюлетені Комітету українських обласних музеїв” тощо.

Серед документів, що зберігаються у ДАТО, в контексті обраної для дослідження теми, проаналізовано матеріали фонду 231 “Тернопільське воєводське управління” (передусім, листування з міністерствами та управліннями про виділення коштів на потреби музейництва й охорону пам'яток, звіти з діяльності воєводського управління, документи товариств “Плай”, “Рідна школа”, Української християнської організації, польського товариства “Народна школа” тощо), фонду 36 “Відділ Подільського краєзнавчого товариства в м. Тернополі” (звіти з діяльності товариства та його філій, вхідна й вихідна документація тощо), фонду 317 “Філіал українського товариства “Просвіта” в Теребовлі”.

У ДАІФО авторкою опрацьовано матеріали з фондів: 2 “Станіславське воєводське управління, м. Станіслав”, 366 “Станіславське товариство приятелів наук”, 367 “Станіславське відділення Товариства дослідження історії оборони Львова і південно-східних воєводств”, 370 “Станіславська експозитура головного управління Товариства приятелів Гуцульщини”.

Важливий конкретно-історичний матеріал почерпнуто з документів, що зберігаються у ДАВО, а саме: у фонді 46 “Волинське воєводське управління, м. Луцьк” (статути товариств), у фонді 46 “Волинське воєводське управління, м. Луцьк” (розпорядження міністерств, листування тощо), у фонді 36 “Луцьке повітове староство” (повідомлення районних управлінь у справі збереження пам'яток тощо).

Інформативною є збірка документів відділу охорони пам'яток культури та мистецтва управління консервації Львівського воєводства, що зберігається у фонді 26 відділу рукописів ЛННБ імені В. Стефаника.

Матеріали про діяльність Подільського музею українського товариства “Рідна школа” та Подільського музею польського товариства “Народна школа” у Тернополі зберігаються у відділі рідкісних документів Тернопільського обласного краєзнавчого музею, документи щодо діяльності Музею Кременецької землі - у фондах Кременецького краєзнавчого музею.

У дослідженні використано матеріали українськомовних (“Батьківщина”, “Громада”, “Громадська думка”, “Діло”, “Життя і знання”, “Жіноча доля”, “Зборівські вісті”, “Земля і воля”, “Літопис Червоної Калини”, “Мета”, “Народна справа”,“Наша культура”, “Новий час”, “Рада”, “Розбудова нації”, “Сурма”, “Українська громада”, “Український бескид” та ін.) та польськомовних (“Gazeta Lwуwska”, “Gіos Polski”, “Kwartalnik Historyczny”, “Ochrona zabytkуw sztuki”, “Wiadomoњci konserwatorskie”, “Wiadomoњci turystyczne”, “Ziemia”, “Ziemia Woіyсska”, “Zіoty szlak”, “Їycie Krzemienieckie” та ін.) періодичних видань.

Джерельну базу суттєво доповнюють документи особистого походження, серед таких - цикл спогадів, присвячений 25-річчю Національного музею у Львові.

Проведений джерелознавчий аналіз свідчить, що у фондах державних архівів, музеїв, відділах наукових й універсальних бібліотек зберігається достатня кількість матеріалів, що сприяють ґрунтовному дослідженню проблеми збереження пам'яток історії та культури в Західній Україні у 1920-1939 рр. Частина виявлених нами документів вперше введена в науковий обіг, а ті джерела, що вже стали об'єктом різного роду наукових студій, були компілятивно об'єднані, узагальнені й заново проаналізовані з огляду на специфіку дослідження.

У підпункті 1.3. “Теоретико-методологічні засади дослідження” деталізовано інструментарій наукового дослідження, розкрито адаптований авторкою специфічний понятійно-категоріальний апарат з урахуванням сучасного визначення термінів і понять та особливостей їх функціонування у досліджуваний період; подано тлумачення понять: “пам'ятка”, “пам'ятки історії та культури”, “пам'ятки воєнної історії”, “культурна спадщина”, “збереження пам'яток” тощо.

Другий розділ - “Суспільно-політичні та національні відносини в Західній Україні”. У підпункті 2.1. з'ясовано “Особливості політики Польської держави щодо українців у Східній Галичині і Західній Волині”. Зазначено, що націонал-демократи прагнули створити однонаціональну державу шляхом примусової асиміляції неполяків. Вони вигадали міф про історичну “неповноцінність” українців, представляли їх як пасивний етнос, не здатний до самостійного державотворення. Прибічники політичного табору Ю. Пілсудського використовували гнучкішу тактику. Полонізація торкалася усіх сфер життєдіяльності суспільства Західної України. Її особливістю було те, що, незважаючи на коливання політичного курсу в національному питанні, кінцева мета не змінювалася. Модифікувалася лише тактична лінія. Панівною залишалася тенденція невизнання українського народу як єдиного цілого, а лише розуміння його як сукупності розрізнених етнічних груп (гуцулів, бойків, лемків, волинян) - слаборозвиненого відгалуження польського етносу. Ще одна особливість політики Польської держави - застосування індивідуальних підходів до асиміляції населення Східної Галичини і Західної Волині з урахуванням різних історичних умов розвитку цих регіонів, рівня національної активності, авторитету греко-католицької та православної церков.

Отже, серед низки методів розв'язання українського питання в Західній Україні було використано метод тиску в культурній та духовній сфері, деформації історичної пам'яті українців, відповідно, позбавлення їх підґрунтя національної спорідненості та єдності.

“Місце пам'яткоохоронної проблематики в суспільно-політичному, культурно-освітньому та етнонаціональному житті Західної України” з'ясовано у підпункті 2.2. Визначено, що особливістю процесу збереження культурної спадщини в Західній Україні стала пряма залежність від характеру етнополітики Польської держави. З одного боку, влада розгортала кампанії зі збереження пам'яток, презентуючи їх польським історико-культурним надбанням, а з іншого - залишала без покарання екстремістські прояви щодо пам'яток української історії та культури, насамперед, православних церков, музейних колекцій, пам'яток малих архітектурних форм тощо, наприклад, під час так званого “умиротворення” (“пацифікації”) у Східній Галичині. Тоді учасники каральних експедицій били представників української інтелігенції, знищували майно культурно-освітніх організацій, пам'ятні знаки, встановлені на честь Українських січових стрільців тощо. Ще одним показовим прикладом став процес “ревіндикації” в Західній Волині, коли під приводом передання храмів від православної общини до католицької знищували пам'ятки сакрального мистецтва, що мали щонайменші ознаки української національної культури. Пам'яткоохоронний елемент став складовою політики денаціоналізації та придушення українського національного руху. Так, один із напрямків процесу “комасації” в Західній Україні, так звана “комасація” кладовищ, що передбачала укрупнення місць поховань вояків, формування воєнних кладовищ й перенесення на них одиничних могил тощо, призвела до знищення частини поховань Українських січових стрільців, дала можливість послабити національні тенденції шляхом перенесення останків з національно активних частин краю у більш ополячені.

Тісний зв'язок між збереженням культурної спадщини та збереженням нації обумовлював актуальність пам'яткоохоронної проблематики практично в усіх напрямках української опозиції: в діяльності українських політичних партій, представників наукових, господарських, фінансових осередків, кооперативів, греко-католицької церкви, ОУН тощо. Патріотичне піднесення на ґрунті пам'яткоохоронних торкнулося представників різних сегментів українського політикуму, зокрема, націоналістичного спрямування, націонал-демократичного, москвофільського та ін. Останні, наприклад, ініціювали формування культу героїв-талергофців, взявши опіку над талергофськими пам'ятками.

Отже, поляки використовували пам'ятки як підґрунтя для насадження українському населенню Східної Галичини і Західної Волині польської культури. З іншого боку, зростання інтересу громадськості до культурної спадщини краю, участь у пам'яткоохоронному русі активізували національно свідомі кола українців у боротьбі за збереження української нації.

Третій розділ - “Пам'яткоохоронний аспект діяльності громадських організацій і товариств Західної України”. У підпункті 3.1. “Краєзнавчі студії і пам'яткоохоронна робота польських товариств у Західній Україні” з'ясовано, що польський краєзнавчий рух визначався потребами розвитку Польщі. Взаємозв'язок із пам'яткоохоронною проблематикою дозволяв використовувати культурну спадщину як засіб полонізації Західної України. Поляки пропагували єдність краю з Польською державою і сприяли утвердженню такої позиції через краєзнавчий рух. Його лідером у 1920-х-1930-х рр. виступало Польське краєзнавче товариство (далі - ПКТ). Пам'яткоохоронна діяльність осередків ПКТ у Західній Україні зосереджувалась у таких напрямках: пошук та збір пам'яток, їх вивчення, систематизація, опис; охорона предметів старовини, передавання їх у краєзнавчі музеї; проведення реєстрації та обліку нерухомих пам'яток; фінансування консерваційних та реставраційних робіт; пропаганда збереження культурної спадщини в контексті краєзнавства і туризму.

Мережу відділень у Західній Україні закладали також Волинське краєзнавче товариство та опіки над пам'ятками минулого та Подільське туристично-краєзнавче товариство. Перше згодом увійшло до складу ПКТ і одержало статус Волинського округу ПКТ, а друге залишилося самостійною одиницею краєзнавчо-туристичного руху. Товариства реалізовували ідею збереження старовини за допомогою широкого спектру засобів: від пропаганди до практичної консервації пам'яток. Такі кроки сприяли порятунку низки архітектурних споруд регіону (замків, палаців, костелів, каплиць тощо), виявленню й музеєфікації пам'яток, але, водночас, збіднювали українську культурну спадщину через вилучення цінних експонатів і передавання їх у провідні польські музеї.

Тож, дослідження краю польськими науковими осередками сприяли формуванню зацікавлення місцевими пам'ятками в контексті розвитку польської нації, забезпечували безпосереднє збереження пам'яток історії та культури, але трактували їх як польські історико-культурні надбання. До збереження старожитностей долучалися також польські культурно-освітні установи, молодіжні громадські організації, об'єднання жіноцтва краю тощо. У пам'яткоохоронній практиці усі вони переслідували власні цілі, однак спільною залишалася єдина мета - інтегрування Західної України у Польську державу, у тому числі й засобами краєзнавчої та пам'яткоохоронної діяльності.

“Роль українських громадських організацій і товариств у збереженні культурної спадщини краю” проаналізовано у підпункті 3.2. Встановлено, що до збереження пам'яток історії та культури в Західній Україні особливо долучилися українські музейні товариства, як от: “Бойківщина” в Самборі, “Яворівщина” в Яворові, “Лемківщина” в Сяноку, “Верховина” в Стрию.

В середовищі українських науковців ідею збереження культурної спадщини реалізовувало Наукове товариство імені Шевченка (далі - НТШ). У міжвоєнний період його члени проводили археологічні розвідки та розкопки, з матеріалів яких формували колекції музею товариства.

Учасниками пам'яткоохоронного руху були “Кружок любителів Львова”, туристично-краєзнавчі організації “Чорногора” і “Плай”, культурно-освітні товариства “Рідна школа”, “Взаїмна поміч українському вчительству”, “Просвіта”. Так, серед форм роботи читалень “Просвіти” чільне місце відводилось діяльності Товариства з охорони пам'яток української культури, збору матеріалів до історії національно-визвольних змагань та догляду за могилами українських вояків. Методологічна спорідненість теоретичної музейної просвітянської мережі з чинною системою музейних закладів ПКТ дозволяє припустити, що заснування музеїв “Просвіти” було альтернативою поширення польського музейництва в Західній Україні.

Потреба формування у молоді історичної пам'яті, виховання патріотизму стала поштовхом розгортання діяльності зі збереження пам'яток українськими молодіжними товариствами “Сокіл”, “Січ”, “Луг”, “Орли”-КАУМ, “Пласт” та ін.

Збереженням пам'яток воєнної історії та плеканням культу борців, полеглих за волю України, займалися члени “Молодої Громади”, Комітету і Товариства охорони воєнних могил.

Низка архівних матеріалів та публікацій дозволяють говорити про опосередковану участь в пам'яткоохоронній справі таких українських об'єднань, як Української католицької організації, Товариства допомоги інвалідам, Товариства “Дністер” у Львові, товариств “Будучність” та “Жіноча Громада”, кооперативів “Вогні”, Центросоюз, Маслосоюз, Земельного банку, Українського кооперативного банку, товариств “Дністер”, “Сільський господар” та ін.

Отже, активними учасниками пам'яткоохоронного руху в Західній Україні у 1920-1939 рр. були практично всі українські громадські організації і товариства. Пам'яткоохоронний аспект їх діяльності відігравав роль одного із чинників активізації національної свідомості українців. Він передбачав низку засобів та методів, серед яких: збирання пам'яток для формування власних колекцій та поповнення музейних фондів, пропаганда пам'яткоохоронної культури, надання матеріальної підтримки руху за збереження пам'яток краю.

Четвертий розділ - “Діяльність музейних закладів зі збереження пам'яток Східної Галичини і Західної Волині”. У підпункті 4.1. “Пошукова і пам'яткоохоронна робота польських музеїв на території Західної України” визначено особливості функціонування польських музейних закладів, з'ясовано їх роль у збереженні пам'яток історії та культури краю.

Державно-громадська основа розвитку польського музейництва у 1920 - 1930-х рр. сприяла його широкій організаційно-видавничій діяльності та природної спеціалізації. Аналогом музейної мережі Польської держави виступала модель організації польських музейних закладів у Західній Україні, з урахуванням особливостей розвитку краю та пріоритетами етнополітики держави. Провідна роль належала Історичному музею м. Львова та Національному музею імені короля Яна ІІІ.

Сприяти поглибленню і збагаченню польської духовності шляхом вивчення і збереження пам'яток краю були покликані Подільський музей Товариства “Школа народна” у Тернополі, музейні заклади при відділеннях ПТКТ, польський музей у Станіславові та ін.

Помітний занепад науково-культурних процесів на Волині спричинив потребу формування кваліфікованого музейного центру, яким став Волинський музей у Луцьку, заснований у 1929 р. стараннями Волинського краєзнавчого товариства та опіки над пам'ятками минулого. В 1934 р. відкрито музей у Дубно, а в 1937 р. - у Кременці.

Складовою загальнопольського музейництва були музейні заклади, створені з ініціативи ПКТ із численними філіями, у тому числі в Західній Україні. Від центрального (столичного) до регіонального (воєводського) і, зрештою, провінційного (повітового) значення вони складали своєрідну краєзнавчу мережу, чільне місце у функціонуванні якої відводилося збереженню пам'яток історії та культури.

Таким чином, відповідно до рівня фондового забезпечення та значення для суспільства й держави, польське музейництво досліджуваного періоду можна умовно поділити на три категорії. Першу складали музеї державного рівня, що користувались урядовою підтримкою і виступали засобом реалізації провідних векторів внутрішньої політики. Виразником другої була мережа краєзнавчих музеїв ПКТ. Вони, хоч і мали громадську основу, але часто співпрацювали з державними органами влади і перебували під їх наглядом. Третю категорію складали так звані “міні-музеї”, організовані без дотриманням вимог до збору матеріалів та комплектування фондів приватними колекціонерами, учителями, місцевими “краєзнавцями”. Займаючись збереженням старожитностей, вони трактували культурну спадщину регіону як пам'ятки польської історії.

“Становлення українського музейництва краю та його роль у збереженні національних історико-культурних надбань” висвітлено у підпункті 4.2. Зазначено, що ідея самостійного українського музейництва здобула особливу підтримку з початку 1920-х рр. у Східній Галичині: у краї почали утворювати окремі музейні заклади, активізувався процес формування ідейного підґрунтя національного музейництва. Провідні позиції належали Національному музеєві у Львові, пам'яткоохоронний аспект діяльності якого передбачав збирання пам'яток, їх консервацію та систематизацію, участь у збереженні нерухомих пам'яток краю, читання лекцій, рефератів, публікацію статей у періодичних виданнях тощо з метою поширення пам'яткоохоронної культури тощо. За досліджуваний період співробітниками музею було розроблено засади національного музейництва, уточнено, розширено й апробовано методику справи збереження пам'яток.

Охорона культурної спадщини належала до першочергових завдань музею НТШ. Із 1937 р. збереженням пам'яток воєнної історії перейнявся створений при НТШ Музей воєнно-історичних пам'яток.

У 1920-х рр. зародилося й почало активно розвиватись українське регіональне музейництво. Відтак, уже через десятиріччя у Східній Галичині функціонувало близько п'ятнадцяти (не враховуючи Львівських) українських музейних закладів. Незважаючи на складні умови існування у складі Польської держави, українське музейництво активно займалося охороною культурної спадщини краю, популяризувало ідею збереження пам'яток серед громадськості, зрештою, формувало основи пам'яткоохоронної культури. Посилення тиску з боку Польської держави у сфері збереження пам'яток історії та культури, вилучення колекцій на користь польських музейних закладів та знищення окремих пам'яток підштовхнуло українську інтелігенцію до розгортання нової стратегії в українському пам'яткоохоронному русі. Відповідно до чинного законодавства було вироблено модель статутного товариства і на її основі утворено ряд українських регіональних осередків, як от: музейне товариство “Бойківщина” в Самборі, “Яворівщина” в Яворові, “Лемківщина” в Сяноку, “Стривігор” у Перемишлі тощо.

Керуючись потребою правового забезпечення діяльності зі збереження пам'яток історії та культури краю засновано Комітет українських музеїв у Польщі, товариство “Союз українських наукових робітників книгозбірень і музеїв у Львові” тощо. Оптимізації пам'яткоохоронної діяьності сприяли періодичні з'їзди музейників (1931 р., 1933 р., 1935 р., 1936 р., 1937 р., 1938 р.). Такі форми роботи формували підґрунтя для заснування нових музейних закладів, оформлення організаційної структури українського музейництва як складової пам'яткоохоронного руху в Західній Україні.

Отож, процес становлення українського музейництва краю у 1920-х рр. активізував поширення пам'яткоохоронних ідей. Українські музейні заклади краю, перебравши на себе значну частку діяльності зі збереження культурної спадщини, вступили на шлях боротьби за право опіки над пам'ятками історії та культури в Західній Україні.

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження і виділено положення, винесені на захист.

Історіографічний аналіз засвідчив, що обрана тема не знайшла достатнього висвітлення в українській і зарубіжній історичній науках. Частина досліджень відображає політичну тенденційність. Публікації розкривають лише окремі аспекти тематики. Більшість із них відзначається описовим характером і формує емпіричну базу наукових пошуків. Уведені до наукового обігу проаналізовані джерела забезпечили можливість поглиблено дослідити проблему збереження культурної спадщини в Західній Україні у визначений період, відтворити цілісну картину формування руху за збереження пам'яток історії та культури краю. Аналіз методологічних концепцій, політико-правових документів дав змогу авторці встановити відповідність між термінологією періоду 1920-1939 рр. і сучасним понятійним апаратом.

Діяльність зі збереження пам'яток історії та культури стала каталізатором національної активності українців, сприяла згуртуванню у боротьбі за збереження української нації та протидії полонізаторській політиці Польської держави. Остання, використовуючи пам'яткоохоронну сферу як засіб реалізації етнополітичної програми, обґрунтовувала культурну та етнонаціональну спорідненість між українцями й поляками, сприяла утвердженню польської національної ідеї та консолідації навколо неї суспільства і зміцнення державності.

Пам'яткоохоронна проблематика знайшла відбиток у краєзнавчій та туристичній діяльності, шкільництві, у протистоянні суспільно-політичних рухів, течій та ідеологій краю. Глибоке ідейне підґрунтя, значущість пам'яткоохоронної ініціативи як для поляків, так і для українців дали поштовх до формування широкого руху за збереження пам'яток історії та культури в Західній Україні у 1920-1939 рр. Його учасниками виступали польські та українські громадські організації, товариства і музейні заклади краю. Рівень національної свідомості українців вплинув на інтенсивність їх участі в пам'яткоохоронному русі. Остання була значною у Східній Галичині, однак малопомітною в Західній Волині.

Участь польських громадських організацій і товариств у збереженні пам'яток історії та культури в Західній Україні, з одного боку, сприяла порятунку архітектурних споруд, виявленню, музеєфікації предметів старовини, а з іншого - збіднювала українську культурну спадщину через передавання цінних експонатів у провідні польські музеї. Дослідження краю польськими науковими осередками формували зацікавлення пам'ятками українського регіону. Основним недоліком такого підходу було знищення національних коренів і трактування пам'яток Західної України як загальнопольського історико-культурного надбання.

Збереженням української культурної спадщини перейнялася українська національно-культурна інтелігенція, тож до справи долучилися українські громадські організації і товариства наукового, музейного, туристично-краєзнавчого, культурно-освітнього, релігійного, молодіжного, спортивного і навіть господарського та фінансового спрямування. Пам'яткоохоронний аспект їхньої діяльності полягав у збереженні пам'яток, форсуванні розвитку музейництва краю, проведенні краєзнавчих студій та пропаганді ідеї збереження старовини. Особливістю такої діяльності був її прямий зв'язок з піднесенням національної свідомості. Виняткову роль у цьому контексті відіграло збереження пам'яток воєнної історії, насамперед, могил Українських січових стрільців.

Особливостями польського музейництва краю, що істотно впливали на пам'яткоохоронну діяльність, були: історичні традиції музейного будівництва, чітка структура, організаційні засади та координація пам'яткоохоронної роботи, виразний авторитет краєзнавчих товариств, державне фінансування. Серед недоліків - слабка підтримка громадськості, передусім, у Східній Галичині, поступова втрата широкої функціональності, зосередження на збиранні старовини і, як наслідок, перетворення їх на закриті сховища пам'яток.

У вирішенні досліджуваної проблеми помітними були здобутки українського музейництва. Розвиваючись в умовах тиску та протидії з боку польської влади, українським музейникам вдалося: по-перше, розгорнути широку роботу щодо збору, концентрації, наукового опрацювання та збереження пам'яток; по-друге, сформувати багатий арсенал методів впливу на громадськість з метою виховання пам'яткоохоронної культури; по-третє, виробити механізм захисту національних збірок від зазіхань польської влади; по-четверте, організаційно долучити поодинокі музейні заклади до української складової руху за збереження пам'яток історії та культури. Своєрідним “продуктом” діяльності українських музейників стала сформована відповідно до польського законодавства і політичних обставин модель музейного товариства, сфера впливу якого охоплювала різні аспекти збереження пам'яток.

Висока активність громадськості у збереженні пам'яток історії та культури зумовлювалася не тільки етнонаціональним протистоянням, але й неспроможністю Польської держави повною мірою забезпечити збереження культурної спадщини. Тому, різнопланова пам'яткоохоронна діяльність польських та українських громадських організацій і товариств, музейних закладів у Західній Україні в 1920-1939 рр. переросла у своєрідний рух за збереження пам'яток історії та культури, який став одним з вагомих чинників українського націотворення.

Досвід участі громадськості у збереженні пам'яток історії та культури в Західній Україні у 1920-1939 рр. оптимізує діяльність у пам'яткоохоронної галузі на сучасному етапі розвитку України сприяє, дає змогу посилити формування патріотичних настроїв, сприяє консолідації нації, активізації націотворчого процесу.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Заставецька Н. Охорона пам'яток воєнної історії у Східній Галичині в 1919-1939 рр. як аспект україно-польських відносин (за матеріалами періодичних видань) / Н. Заставецька // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки. 2006. № 17 (112) жовтень. С. 188-194.

Заставецька Н. Історико-культурна спадщина східногалицького краю в політичних реаліях режиму “санацій” (на прикладі пам'яток воєнної історії) / Наталія Заставецька // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія Історія. 2007. Вип. 1. С. 111-115.

Заставецька Н. Питання увічнення пам'яті жертв Талергофу як чинник впливу СРСР у Другій Речі Посполиті (1930-1938 рр.) / Наталія Заставецька // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія Історія. 2007. Вип. 2. С. 138-142.

Заставецька Н. Пам'яткоохоронний аспект діяльності польських громадських організацій і товариств на західноукраїнських землях (1918-1939 рр.) / Наталія Заставецька // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія Історія. 2008. Вип. 3. С. 240-246.

Заставецька Н. Діяльність Польського товариства краєзнавчого у сфері збереження пам'яток історії та культури на західноукраїнських землях (1920-1930-ті рр.) / Наталія Заставецька // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. 2008. Вип. 17: Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ століття. С. 275-281.

Заставецька Н. Дослідження пам'яткоохоронного руху 1920-1930-х рр. на території Західної України в сучасній українській історіографії / Наталія Заставецька // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія Історія. 2009. Вип. 3. С. 300-309.

Заставецька Н. Охорона пам'яток як засіб формування пропольської свідомості у молоді Західної України (1920-1930 рр.) / Наталія Заставецька // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. 2009. Вип. 15. С. 74-78.

Заставецька Н. Популяризація ідеї збереження пам'яток у Східній Галичині в 1920-1930-х рр. (на прикладі діяльності Національного музею у Львові) / Наталія Заставецька // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. 2009. Вип. 16. С. 54-57.

Заставецька Н. І. Особливості реалізації ідеї збереження пам'яток у Західній Україні польськими музеями (1920-1930-ті рр.) / Н. І. Заставецька // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки. 2008. № 15 (154) серпень. С. 156-166.

Заставецька Н. Збереження пам'яток воєнної історії у Східній Галичині в контексті внутрішньої політики Польщі (1919-1939 рр.) / Наталія Заставецька // Охорона культурної спадщини в Україні: історія, теорія, практика. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції (28-29 травня 2007 р., м. Тернопіль) / М-во культури і туризму України, Ін-т історії України НАН України, Центр пам'яткознавства НАН України та УТОПІК, Тернопільський нац. пед. у-тет ім. В. Гнатюка, Тернопільське міське істор. тов. “Культурна спадщина”, Тернопільська міська рада - Тернопіль: ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2007. С. 48-52.

Заставецька Н. Пам'яткоохоронна діяльність музеїв на західноукраїнських землях у 30-ті рр. ХХ ст. / Наталія Заставецька // Шевченківська весна. Історія: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції молодих учених / Київ. нац. ун-т. ім. Т. Шевченка, істор. ф-тет, Наук. тов. студентів та аспірантів. Вип. VI: У 2-х част. Ч. 2. Праці аспірантів та студентів: У 2-х т. Т. 1. / Відпов. ред. Ю. В. Латиш. К.: СПД Цимбаленко Є. С., 2008. С. 150-152.