Українська історіографія суспільно-політичних процесів у Галичині 1914-1919 рр.: умови становлення, етапи розвитку, особливості

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ У ГАЛИЧИНІ 1914-1919 рр.: УМОВИ СТАНОВЛЕННЯ, ЕТАПИ РОЗВИТКУ, ОСОБЛИВОСТІ

ВЕЛИКОЧИЙ ВОЛОДИМИР СТЕПАНОВИЧ

КИЇВ - 2010

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

історіографія політичний галичина державотворчий

Актуальність теми. Бурхливі події та перетворення, спричинені Першою світовою війною і Українською революцією, визначили зміст і значущість доленосної доби 1914-1920 років в історичному розвитку. Впродовж дев'яти десятиріч вона залишалася предметом активного вивчення істориками та представниками інших наук, унаслідок чого нагромадився величезний масив праць, який потребує аналізу, систематизації і творчого переосмислення задля визначення головних здобутків, прогалин і перспектив подальшого вивчення цієї безмежно багатогранної, складної, суперечливої проблеми. Вирішити це завдання спроможна історіографія, яка акумулює історичну пам'ять народу - одного з важливих чинників націо- і державотворення.

Невід'ємним складником загальнонаціональних суспільно-політичних процесів означеної доби залишалася Галичина, де їх розгортання мало свою специфіку, зумовлену особливостями її історичного розвитку, геополітичним становищем та багатьма іншими обставинами зовнішнього і внутрішнього порядку. Усе це відповідним чином відобразилося на змістовій наповненості й характері історичної літератури, де становище краю з'ясовувалося як у всеукраїнському контексті, так й у вигляді окремої тематики. Цей момент актуалізує потребу здійснення спеціального комплексного аналізу історіографічного здобутку про суспільно-політичний розвиток Галичини періоду Першої світової війни та існування Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Вирішення цього завдання ускладнюється і накладає додаткову відповідальність у зв'язку з посиленням уваги не лише наукових, а й широких громадських кіл до подій і явищ, пов'язаних з визвольною боротьбою українського народу за свою національну незалежність і державність.

Процес нагромадження знань й осмислення цієї теми в українській історіографії зумовлювався як науковими (теоретико-методологічні парадигми, дискурси, тощо), так і позанауковими чинниками. Така тенденція притаманна всім етапам історіографічного процесу: партійно-політична й ідейна заангажованість, національно-патріотичний пафос, глорифікація минулого, моноетноцентризм знаходили свої специфічні прояви у західноукраїнській літературі міжвоєнного періоду, в надбаннях українського зарубіжжя, у працях радянського періоду та в сучасних вітчизняних дослідженнях. Прискіплива увага широкої громадськості, соратників по політичних угрупованнях, зрештою, й колег по “історичному цеху” змушувала дослідників повсякчас “підправляти” свої історіописання відповідно до власних смаків, уподобань, очікувань. Це породило широке розмаїття думок, оцінок, поглядів як на фундаментальні процеси, що є головним змістом і суттю суспільно-політичних процесів у Галичині 1914-1919 рр., так і на конкретно-історичні події, явища, персоналії, які визначають окремі грані його складної палітри.

Такі науково-теоретичні й громадсько-політичні обставини та пізнавальні потреби зумовлюють і актуалізують доцільність проведення спеціального комплексного історіографічного аналізу всього масиву історичної й іншої літератури про національно-політичний рух у Галичині в 1914-1919 рр. Чергове переосмислення відображених у ній як загального досвіду розвитку історичної і суспільної думки, так і зазначеної конкретно-історичної теми сприятиме формуванню, корегуванню й увиразненню образу минулого в масовій історичній свідомості, розв'язанню певних політичних і національно-культурних проблем сучасного державотворення та становитиме продуктивний внесок у сучасну історичну науку в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося в рамках наукової проблематики Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Етнополітичні та культурні процеси в країнах Центральної і Південно-Східної Європи XIX - ХХ ст.”, а також держбюджетної теми № 102003441 “Етнополітичні процеси у слов'янському світі у ХХ ст. (на матеріалах східних областей Польщі та західних областей України)”.

Об'єктом вивчення є сукупність історіографічних джерел різного походження (науково-аналітичні публікації, історико-мемуарні й публіцистичні праці тощо) з історії суспільно-політичних процесів у Галичині у 1914-1919 рр., діяльність наукових центрів і творчий здобуток окремих дослідників у висвітленні вказаної теми. Як його складову розглядаємо і праці політологів, правознавців, педагогів, мистецтвознавців, представників інших гуманітарних і суспільних наук, що відображають процес нагромадження знань та уявлень з відповідної проблематики.

Предметом висвітлення є основні тенденції, закономірності, особливості розвитку історичних знань про суспільно-політичне становище Галичини в 1914-1919 рр. і встановлення їхньої достовірності, повноти, об'єктивності.

Хронологічні рамки дослідження визначаються двома вимірами. Перший зумовлюється обставинами конкретно-історичного розвитку Галичини періоду Першої світової війни та існування Західно-Української Народної Республіки: за нижню межу слугує вибух війни 19 липня - 1 серпня 1914 р., а за верхню - липень 1919 р., коли уряд і збройні сили ЗУНР залишили терени краю, де встановився польський державний режим. Цей період історії Галичини, який називаємо “воєнно-революційним”, відзначається відносною внутрішньою цілісністю складних і суперечливих суспільно-політичних процесів. Вони не завжди органічно збігаються з етапами та динамікою розгортання загальноукраїнських державотворчих процесів, однак виразно відображають характер й особливості національно-визвольного руху в Галичині, головний зміст яких становлять складні партійно-політичні трансформації, напружені міжнаціональні відносини, доцентрові і відцентрові тенденції у стосунках з імперським центром, соборницькі прагнення до єднання з Наддніпрянською Україною, якісні зрушення в царині церковно-релігійного і культурного життя.

Другий вимір визначається характером розвитку української історіографії: окреслюючись межами від появи перших історико-документальних та аналітичних праць за доби Першої світової війни до бурхливого наростання масиву літератури у теперішній час, він також передбачає поділ на окремі періоди, що визначаються становищем української історичної науки за різних державно-політичних режимів, а також часом та місцем зосередження наукових центрів і діяльності провідних істориків тощо.

Мета дисертаційної роботи полягає у здійсненні спеціального комплексного вивчення української історіографії суспільно-політичних процесів у Галичині в 1914-1919 рр. Її реалізація передбачає розв'язання таких взаємозумовлених завдань:

- розкрити теоретико-методологічні засади української історіографії зазначеної теми та виявити, систематизувати, класифікувати джерельну базу дослідження, визначити ступінь його наукової розробки;

- з'ясувати наукові інтерпретації істориків та здобутки і перспективи вивчення проблеми функціонування політичних режимів у Галичині за часів Першої світової війни й існування ЗУНР;

- показати контраверсійність висвітлення вченими процесів еволюції і трансформації партійно-політичної системи українців Галичини в зазначений період, що супроводжувалися їхньою консолідацією з наддніпрянською еміграцією та виникненням нових організаційних структур;

- проаналізувати стан вивчення військово-політичної діяльності зі створення і розбудови національних військових формувань у Галичині в 1914-1919 рр.;

- висвітлити оціночні характеристики, підходи й погляди представників різних наукових напрямів та ідейно-політичних течій на проблему соборницьких змагань українців за воєнно-революційної доби;

- показати й систематизувати наукові інтерпретації етнононаціональних стосунків у галицькому соціумі в роки Першої світової війни та ЗУНР;

- визначити стан і особливості відображення в наукових студіях церковно-релігійних та культурних процесів і явищ у Галичині в 1914-1919 рр.

Наукова новизна праці полягає в тому, що в ній комплексно, системно узагальнюється дев'яносторічний здобуток української історіографії про суспільно-політичні процеси в Галичині за складної воєнно-революційної доби 1914-1919 років. Науковці здійснювали головним чином фрагментарні спроби визначення стану і ступеня вивчення окремих аспектів означеної теми, про що засвідчують вступні чи окремі розділи дисертаційних та монографічних праць, присвячених конкретно-історичним проблемам історії Першої світової війни, Української революції. Наявні спеціальні історіографічні публікації з історії ЗУНР (С.Макарчук, Ю.Сливка, М.Литвин, А.Панчук та ін.) залишають чималий простір для поглибленого осмислення цієї важливої, складної проблеми як у плані залучення нових історіографічних джерел, так й особливо щодо аналітичного, переосмислення загального доробку через призму поглядів представників різних ідейних течій, наукових напрямів та під кутом визначення подальших дослідницьких перспектив.

У роботі запропоновано авторський погляд на теоретико-методологічні засади вивчення історіографії історії Галичини за доби Першої світової війни та української державності 1918-1919 рр.; здійснено систематизацію і класифікацію джерельного комплексу дослідження та його видову характеристику. Відповідно до предмета і завдань роботи запропоновано характеристику історіографічних періодів, які відображають динаміку й особливості нагромадження знань з вказаної теми. До наукового обігу залучено маловідомі публікації представників інтелектуальної еліти і праці, що становлять бібліографічну рідкість, а також найновіші розробки, які ще не піддавалися історіографічному аналізу. Поряд з визначенням “вузьких місць” при розгляді конкретних наукових проблем, уточнено авторство окремих публікацій, вказано на допущені фактологічні неточності, визначено комплекс дискусійних питань, які потребують поглибленого аналізу, окреслено контури і можливі підходи для їх подальшого вивчення.

Наскрізний усеохоплюючий аналіз наявної літератури з історії Галичини воєнно-революційної доби 1914-1919 років відкриває нові грані та спонукає до якісно іншого рівня аналітичного осмислення її історіографії порівняно із поглядами і висновками, які пропонуються вченими на основі вивчення праць з окремих наукових проблем. Новизна дисертаційної роботи зумовлюється і застосуванням міждисциплінарного підходу: в історіографічний простір включено результати розробок правознавців, політологів, педагогів, мистецтвознавців та представників інших гуманітарних і суспільних наук, які можуть бути цікавими і корисними для істориків. Розширенню горизонтів їх наукового пізнання також сприяє використання теоретико-методологічних новаційних підходів і методів історіографічного аналізу, апробованих західною наукою. Вони особливо корисні й ефективні при з'ясуванні характеру, здобутків і перспектив поступу сучасної вітчизняної історіографії.

Практичне значення дисертації визначається в науково-теоретичній та суспільно-політичній площинах. Сформульовані в ній аналітичні положення і висновки можуть бути цікавими і корисними при з'ясуванні визначальних тенденцій українського державотворення у ХХ ст., для розуміння генези й коріння невирішеності багатьох злободенних суспільних проблем сьогодення. Зібраний і систематизований масив наукової та іншої різножанрової літератури зможуть використати представники історичних й інших суміжних наукових галузей для кращої орієнтації в національній інтелектуальній спадщині з історії Європи, України та особливо Галичини за воєнно-революційного періоду 1914-1919 рр. Гадаємо, що витворений у роботі його “історіографічний образ” може стати окремою “цеглинкою” у загальній будові української історіографії.

Матеріали дисертації дозволяють рельєфніше уявити ступінь вивчення суспільно-політичного розвитку Галичини в 1914-1919 рр., зокрема виразно виявляють та ілюструють реальні досягнення, вузькі місця, прогалини, дискусійні й нерозв'язані проблеми та перспективи подальшого дослідження означеної теми загалом та її окремих аспектів зокрема. Викладені в роботі фактологічний матеріал, теоретичні положення та висновки можна використовувати при підготовці узагальнюючої наукової та навчально-методичної літератури, при розробці навчальних програм і спецкурсів з історіографії та історії України, пов'язаних з розвитком суспільної думки, національних рухів, міжнаціональних відносин, становленням українського соборництва, розвитком воєнної історії та історії церкви і культури тощо.

Апробація результатів дослідження відбувалася на міжнародних наукових конференціях: “Західно-Українська Народна Республіка: до 80-річчя утворення” (м. Львів-Івано-Франківськ, 1998), “Соціал-демократична ідея в українському та європейському політичному просторі” (м. Київ, 2001), “Соціал-демократія й соціальна політика: європейський досвід й українські перспективи” (м. Київ, 2003), “Національна інтелігенція в історії та культурі України” (м. Вінниця, 2008), “Західно-українська Народна Республіка 1918-1923. До 90-річчя утворення” (м. Львів-Івано-Франківськ-Чернівці, 2008), на Міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ ст.” (Чернівці, 2001); на всеукраїнських наукових конференціях: присвяченій праці Ю.Бачинського “Україна IRREDENTA” (м. Київ, 2002), “Володимир Винниченко й українська соціал-демократія” (м. Кіровоград, 2002), присвяченій пам'яті організатора січово-стрілецького руху в Галичині К.Трильовському (м. Коломия, 2007), “Роман Шухевич в українському національно-визвольному русі ХХ століття” (м. Івано-Франківськ, 2007); на науково-методичних семінарах, звітних наукових конференціях кафедр історії України, історіографії і джерелознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Публікації. Основні положення дисертації викладено в 47 публікаціях, 22 з яких - у фахових виданнях (11,2 др. арк.), визначених ВАК України, у 1 одноосібній (37,5 д.а.) і 5 колективних монографіях. Загальний обсяг публікацій становить 87,8 др. арк.

Структура роботи зумовлюється метою, завданнями, предметом дослідження, її конкретно-історичною проблематикою, що охоплює комплекс процесів і явищ суспільно-політичного руху в Галичині за воєнно-революційного періоду 1914-1919 рр., а також характером й особливостями становлення української історіографії. Вона складається зі вступу, семи розділів, поділених на дванадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі визначено актуальність теми дисертації, обґрунтовано її хронологічні межі і територіальні рамки, окреслено об'єкт і предмет, а також мету й завдання дослідження. Охарактеризовано його методологічну основу, з'ясовано наукову новизну і практичне значення, подано відомості про апробацію.

У першому розділі “Методологія, джерельна база дослідження та ступінь наукової розробки проблеми” визначено теоретико-методологічні засади і ступінь наукової розробки теми, здійснено класифікацію джерельного комплексу.

У підрозділі 1.1. “Теоретико-методологічні засади історіографії проблеми” з'ясовується сутність базових для нашої праці понять “українська історіографія”, “регіональна історіографія” та зміст дискусії довкола їх наукового апарату. Датування його хронологічних меж обґрунтовується через аналіз поглядів провідних науковців (Я.Грицак, В.Верстюк, В.Капелюшний, О.Реєнт, О.Рубльов, О.Павлишин, В.Солдатенко та ін.). До розширення хронологічних меж революційних подій з 1914 до 1923 рр. першими вдалися західноукраїнські історики міжвоєнного періоду (М.Голубець та ін.). Проти розгляду революції в Україні як регіонального варіанту російської революції виступали автори українського зарубіжжя І.Лисяк-Рудницький, Р.Шпорлюк. Сучасні вітчизняні вчені обстоюють різні погляди на цю проблему. Частина з них поділяє думку, що саме 1914 рік (початок Першої світової війни) став переломною віхою розвитку українського національного руху. Обґрунтування рубіжних дат його розгортання у Наддніпрянщині (1914/17-1920/21 рр.) виходить за межі нашого аналізу. Стосовно Галичини залишається дискусійною проблема “1923 рік - верхній рубіж”. Одні вчені вважають його “кінцем історії ЗУНР” (О.Карпенко та ін.), інші схиляються до компромісної позиції, поділяючи її на “територіальний” (до липня 1919 р.) та “екзильний”, “дипломатичний” (до березня 1923 р.) періоди (В.Гордієнко, С.Макарчук та ін.).

Зважаючи на територіально-часові й державно-політичні умови розвитку українства у ХХ ст. та властиві його інтелектуальній еліті ідейні, науково-методологічні, світоглядні риси, запропоновано періодизацію української історіографії суспільно-політичних процесів у Галичині в 1914-1919 рр. за наступними концептуально-хронологічними блоками: перший період - західноукраїнський (1920-30-ті роки); другий - зарубіжний або емігрантсько-діаспорний (20-ті роки ХХ ст. - початок XXI ст.); третій - радянський (1920-80-ті роки); четвертий - сучасний державницький (з 1991 р.). Попри умовність такої градації вважаємо її найоптимальнішою, адже кожен із визначених періодів представляє відносно цілісний етап нагромадження емпіричних знань та науково-методологічних пошукувань.

Характерними рисами західноукраїнської історіографії було те, що поряд із представниками львівського наукового осередку до їхнього вивчення істотно долучилися інтелектуали із числа непрофесійних істориків - учасників воєнно-революційних подій. Праці писалися переважно на засадах позитивізму, поєднували елементи романтизму і внутрішнього психологізму. За ідейно-політичними орієнтаціями тут виокремлюємо дві течії: національно-зорієнтовану і москвофільську. На поглядах представників першої течії, крім прихильності до державницьких ідеалів та ідеології консерватизму, позначилася приналежність до партійно-політичних угруповань націонал-демократичного, радикального, націоналістичного та іншого спрямування.

Через призму проблеми, що досліджується, з'ясовано інституціональне становлення, генеративний аспект, методологічні проблеми та основні напрями і течії історіографії українського зарубіжжя. Знані історики-державники (В.Липинський, С.Томашівській, Д.Дорошенко) з позицій консерватизму сприяли утвердженню в суспільній думці концепту “галицького п'ємонтизму”. Інша група представників національно-державницького напряму долучилася до вивчення історії Галичини на міждисциплінарному рівні (С.Рудницький, О.Бочковський, С.Дністрянський, В.Старосольський). Історики діаспори другої половини ХХ ст. також наслідували державницькі традиції, але загалом це була якісно інша, високоосвічена, політично незаангажована, генерація науковців, інтегрованих у соціокультурне середовище Заходу, зорієнтована на новітню плюралістичну методологію. Окремий науковий напрям закордоння представляла католицька історіографія.

Радянська історіографія пройшла складну й порівняно “поступальну” еволюцію у вивченні означеної проблеми. Вона посідала маргінальне становище в радянських історіописаннях, доки в 1950-х роках усталилася нова парадигма осмислення минулого неросійських народів. Її стрижнем стали “русофільство” і “русоцентризм”, що реалізовувалися у доведенні постулату про прагнення трудящих мас краю до єднання з російськими пролетаріатом, селянством, солдатами задля спільного виступу проти австро-німецького та російського імперіалізму. За доби хрущовської відлиги гостра войовничість історіописань згасає; домінуючу роль у дослідженні проблеми повертає львівський науковий осередок (Є.Галушко, І.Васюта, В.Ілько, О.Карпенко, М.Кравець, Г.Ковальчак, Ю.Сливка та ін.). Прикметними рисами надбань 1970-80-х років стає нарощування джерельної бази і поява колективних робіт, що нав'язували “єдиноправильний канонізований інтеграл” висвітлення теми.

Регіональний зріз “перебудовчої історіографії” закцентував увагу на багатьох аспектів розвитку Галичини в 1914-1919 рр., сприяв виведенню їх у пріоритети історичних досліджень. Через призму цієї проблеми з'ясовується інституціональний ландшафт української історіографії та її науково-методологічні пошукування. Попри вагомий вплив інтелектуального середовища Києва в силу об'єктивних суспільних і наукових чинників зростає питома вага у вивченні вказаної теми наукових осередків західного регіону України, які зазнали природної віково-генераційної зміни поколінь.

У річищі “боїв за методологію” (презентують погляди В.Смолія, О.Реєнта, Я.Калакури, Л.Зашкільняка, Н.Яковенко, В.Потульницького, І.Колесник, Л.Тарана та аналізуються актуальні для нашої теми проблеми. Їхнє дослідження розгорталося в руслі процесу “націоналізації” історії та відповідно до канонів нормативної історіографії (за Г.Касьяновим). Відкинувши радянські парадигми, історики взяли на озброєння ідею державницької школи про неминучість відродження української державності. Регіональної специфіки історіографії досліджуваної теми додавало творення “національного історичного міфу”. Загалом вона еволюціонувала в руслі романтичних і позитивістських ідей. Більшість істориків переконані, що завдяки поліпшенню інструментарію, вдосконаленню методів критики історичних джерел можна досягти бажаної “об'єктивності” у вивченні суспільних процесів і явищ.

Поряд із цим дедалі активніше застосовуються нові методологічні прийоми й підходи в руслі соціальної історії, мікроісторії, кліометрії, культурно-інтелектуальної історії (І.Колесник), просопографії, пресознавства тощо.

Отже, у ХХ ст. українська історіографія пройшла складний суперечливий шлях розвитку, що відповідним чином позначилося на характері і здобутках вивчення суспільно-політичних процесів у Галичині в 1914-1919 рр. Зміст, особливості, динаміку нагромадження знань з досліджуваної теми визначали такі головні фактори, як національна історіографічна традиція, західні науково-методологічні віяння, ідеологічні установки панівних державних режимів, фаховий рівень, світоглядні та ідейно-політичні уподобання істориків.

У підрозділі 1.2. “Класифікація джерельної бази та ступінь її наукової розробки” здійснено групування комплексу історіографічних джерел на основі існуючої в джерелознавстві класифікації за видовим принципом та з огляду на характер історіографічного процесу нагромадження знань. Виокремлено такі основні групи історіографічних джерел: 1) документальні матеріали; 2) наукова література синтетичного, спеціального (за тематикою) узагальнюючого та навчального характеру; 3) монографічні та дисертаційні роботи, автореферати; 4) публікації наукового і науково-популярного характеру (статті, матеріали конференцій тощо); 5) бібліографічні покажчики, критико-бібліографічні видання, рецензії; 6) мемуарна література; 7) публіцистична література. Охарактеризовано названі групи, зважаючи на їхні інформаційні можливості та інші специфічні властивості.

З'ясовано ступінь наукової розробки теми. За формально-функціональним критерієм публікації, що відображають рівень знань з історії Галичини за воєнно-революційної доби 1914-1919 рр., групуються таким чином: спеціальні історіографічні студії з проблеми Першої світової війни та Української революції 1917-1920 рр.; історіографічні огляди в дисертаційних і монографічних роботах, здійснювані у вступних чи окремих розділах; спеціальні (переважно статейні) публікації про історіографію окремих аспектів зазначеної теми; історико-біографічні праці про життєдіяльність знаних істориків, праці про розвиток історичної науки за певних періодів.

Розгляд цього історіографічного здобутку будуємо як за формально-видовими ознаками, так і за проблемно-хронологічними й тематичними критеріями, що розкривають архітектоніку теми, що вивчається.

Маємо дві сучасні комплексні праці про українську історіографію історії України періоду Першої світової війни: О.Реєнт і Б.Янишин представили оригінальний синтетичний аналіз проблеми, що підготовлений у руслі теоретико-методологічного дискурсу вітчизняної науки та відповідає західним постмодерністським викликам; Б.Кривошина у дисертаційній роботі пішов протореним шляхом, зосередивши увагу на темах, пов'язаних з “українським питанням” у міжнародній політиці, воєнною історією тощо. У традиційному дусі (анотативно, без урахування приналежності авторів до наукових напрямів, течій тощо) представлено історіографічні огляди у дисертаційних працях О.Мазура та І.Кучери з історії Галичини у Першій світовій війні. В інших такого ж роду роботах аналізується як українська, так і австрійська література, зокрема про політику австрійського уряду щодо своїх підданих українців (С.Попик); про політику Центральних держав щодо України й безпосередньо Галичини (О.Кураєв) та ін.

Високим ступенем наукової розробки відзначається історіографія ЗУНР. Вона висвітлюється у комплексних історіографічних дослідженнях з історії Української революції 1917-1921 рр. (В.Капелюшний, В.Солдатенко, О.Павлишин та ін.); у монографічних і дисертаційних роботах з історії ЗУНР й окремих проблем національно-визвольних змагань (В.Великочий, С.Макарчук, М.Литвин, О.Карпенко, О.Красівський, М.Кобилецький, А.Панчук, М.Сеньків, Л.Скорич, О.Павлишин та ін.); у низці спеціальних статей, що пропонують оригінальні узагальнення; у публікаціях С.Макарчука, Ю.Сливки, написаних в дусі “історіографічної самокритики”, тощо. Цей доробок відображає рівень історіографічного осмислення партійно-, військово-, державно-, етнополітичних аспектів історії ЗУНР та брак нових методологічних інтегративних підходів до з'ясування процесу нагромадження знань.

Конкретно-історичні аспекти теми нашої дисертаційної роботи відображено в узагальнюючих і вузькопрофільних публікаціях, де вони аналізуються за трьома підходами - “хронологічним”, “територіальним”, “проблемно-хронологічним”. В історіографічних оглядах, викладених у дисертаційних і монографічних працях Н.Винник, Л.Качмар, О.Каліщук, В.Ковальчука, М.Кугутяка, І.Михальського, А.Павка, Т.Панфілової, І.Срібняка, В.Расевича й інших науковців, розкриваються стан вивчення національно-політичного руху та діяльності окремих політичних партій. У площині різної тематики вчені вивчали нагромадження наукових знань про Союз визволення України (СВУ) (С.Адамович, І.Патер, І.Срібняк, Л.Качмар).

Глибину розробки військової історії Галичини воєнно-революційної доби 1914-1919 рр. відображають аналітичні студії Л.Шанковського, М.Литвина та історіографічні надбання про Українське січове стрілецтво (УСС) і Галицьку армію (А.Каляєв, З.Кісіль, М.Лазарович, Б.Савчук, Л.Скорич, Л.Кривизюк та ін.). Про рівень осмислення історіографії соборницького процесу за цього періоду засвідчують публікації Д.Вєдєнєєва, І.Вівсяної, І.Дробота, Я.Калакури, І.Кураса, М.Панчука, В.Солдатенка, М.Стопчака. Різновидові праці відстежують нарощування знань про етнонаціальні стосунки (М.Гон, Л.Зашкільняк, І.Монолатій. О.Рафальський та ін.) та відносини у церковно-релігійній сфері (Ю.Аввакумов, Л.Гентош, Г.Гладка, М.Гринишин, В.Марчук, В.Уляновський та ін.). Доволі обмеженим є коло праць, в яких вивчаються соціально-економічний, культурний розвиток краю за воєнно-революційної доби й Української революції 1917-1920 рр.

Отже, попри деяку умовність запропонована класифікація історіографічних джерел слугує основою для аналізу нарощування знань з означеної теми. У полі нашого вивчення перебувало близько 800 історичних синтезів, спеціальних узагальнюючих праць, наукових статей, рецензій, історико-мемуарних студій. Ступінь вивчення конкретно-історичних проблем відображають близько 30 спеціальних вузькопрофільних історіографічних публікацій, а також окремі розділи дисертаційних і монографічних праць. Вони засвідчують тенденцію відмови від описовості та пропонують оригінальні аналітичні екскурси, здійснювані в руслі наукових дискурсів вітчизняної науки та постмодерністських викликів.

У другому розділі “Політичні режими в Галичині у 1914-1919 рр.: наукові інтерпретації істориків” розглядаються їхні надбання про панування австро-угорської, російської та української влади в краї зазначеного періоду.

У підрозділі 2.1. “Студії про політику Австро-Угорщини і Росії щодо Галичини в роки Першої світової війни” аналізуються “причинкові” праці з порушеної проблеми, особливості її висвітлення на різних етапах історіографічного процесу, доробок з конкретно-історичних питань.

Однією з “улюблених” тем вітчизняної історіографії є “українське питання в політиці воюючих блоків напередодні та в роки Першої світової війни” (І.Вєтров, І.Кулінич, І.Теодорович, С.Троян, П.Чернега та ін.). Посилюються акценти на висвітленні ролі українського чинника у військово-політичному зіткненні (Б.Андрусишин, О.Реєнт та ін.). Елементи новизни у вивчення цього питання вносять дослідження, підготовлені на основі австро-німецьких джерел і нових методологічних підходів (С.Попик, О.Кураєв, О.Семотюк).

Активізацію вивчення російської політики в Галичині напередодні та під час війни засвідчила низка колективних та індивідуальних (І.Кучера, П.Передерко, Н.Ковальчук та ін.) праць. Простежуємо тенденцію посилення в них “антиросійського синдрому”, запозиченого з діаспорної літератури (В.Верига, В.Федорович). З іншого боку, має місце некритична ретрансляція здобутку російських істориків в український науковий простір. Посилюється вивчення українського руху в контексті національно-визвольної боротьби слов'янських народів Центральної і Південно-Східної Європи на початку ХХ ст. (Т.Винарчук, В.Яровий), зміщуються акценти на осмислення взаємин між міжнародними чинниками та українським національним рухом.

Масив праць про військові події на території Україні за доби війни аналізуються під кутом питань, пов'язаних зі зміною політичних режимів та розвитком суспільно-політичних процесів у Галичині в 1914-1919 рр. Доводиться потреба перегляду породженого радянською наукою погляду, згідно з яким Перша світова війна стала “братовбивчою” для українців.

Кожен етап нагромадження знань про політику російського та австро-угорського режимів у Галичині в 1914-1918 рр. відзначається особливою змістовою наповненістю. Працям В.Дорошенка, І.Крип'якевича, М.Лозинського, С.Томашівського, Л.Цегельського, що започаткували його осмислення вже в період Першої світової війни, притаманні полемічність у визначенні причин війни, критика російського шовінізму; мемуарно-публіцистичний стиль. На міжвоєнній західноукраїнській історіографії із цієї проблеми лежить відбиток позитивістської методології, політичної заангажованості авторів, національно-патріотична спрямованість студій (М.Андрусяк, М.Голубець, І.Карпинець, К.Левицький, М.Стахів). Дисонансом до них стали праці москвофілів (В.Ваврик, В.Маковський, А.Хиляк та ін.), які в основу концепту історії Галичини доби Першої світової війни поклали образ “талергофця-мученика”, що страждав за ідеали єдності з Росією. Між цими течіями точилася гостра полеміка.

Українське зарубіжжя представило різножанрові - від історико-мемуарних (Д.Долинський, І.Макух та ін.) до історіософських (І.Лисяк-Рудницький) студій про політичні режими в Галичині доби Великої війни. На окреслення історіографічних контурів і змістову наповненість цієї теми істотно вплинули мемуари і синтези Д.Дорошенка. Інші автори зарубіжжя майже не просунулися далі в плані її вивчення, адже у працях з політичної історії В.Вериги, Т.Гунчака, М.Лозинського, І.Нагаєвського, Т.Феденка іноземні панівні режими розглядаються лише як тло розвитку українського руху.

Головні концепти радянської історіографії Першої світової війни визначили контури висвітлення історії Галичини за цієї доби. Ставши зразком безапеляційної критики всіх учасників суспільного процесу, істотний вплив на вивчення проблеми справила книга В.Осечинського (1954), яка у зрілому вигляді представила сталінську доктрину історії регіону за “доби імперіалізму”. Колективні видання, монографії І.Компанійця, В.Маланчука та інша література 1960-70-х років суспільні явища висвітлювала в дусі компартійних штампів-кліше; деперсоналізація історичного процесу доповнювалася його “деінституціалізацією”. На тлі паплюження австро-угорського режиму “український” і “російсько-самодержавний” “шовінізми” протиставлялися один одному задля доведення соціально-класового зближення галицьких українців з росіянами.

У новітній історіографії простежується поступ у вивченні політики австрійського та російського режимів у Галичині в 1914-1918 рр. Вирізняється тенденція, згідно з якою ця проблема стає предметом окремого розгляду в працях узагальнюючого характеру та з історії Першої світової війни (Б.Андрусишин, С.Кульчицький, В.Сарбей, О.Реєнт та ін.), в історичних синтезах (Я.Грицак, В.Литвин, “Новітня історія України (1900-2000). - К., 2002, ін.) та студіях з регіональної історії Галичини, Буковини, Волині, Закарпаття (Б.Бернадський, В.Ботушанський, М.Кугутяк та ін.). Здобутки у вивченні цієї теми акумулюють дисертаційні дослідження з історії України (О.Кураєв) і Галичини (І.Кучера, О.Мазур, С.Попик) періоду Першої світової війни. При вивченні сутності австро-угорського і російського режимів у краї вчені намагаються комплексно аналізувати окремі складники їхньої політики, вивчають етапність, динаміку її еволюції, відмовляються від старих штампів й однобічних оцінок. У вітчизняний історіографічний простір привносяться окрім новиз джерел надбання зарубіжних дослідників, що нерідко “розчиняє” власні погляди українських істориків.

Окремий блок становлять різновидові публікації з різних конкретно-історичних проблем. Ідеться про австрійські репресії, трагічну долю української інтелігенції Галичини (О.Рубльов та ін.); про галицьке москвофільство (С.Макарчук, О.Сухий, О.Добржанський); про діяльність спецслужб ворогуючих країн та Української держави у 1914-1920 рр. (В.Сідак, А.Боляноський, В.Степанков); про запровадження етнічних назв “українець”, “український” в офіційному австрійському діловодстві (В.Дорошенко, М.Расевич, С.Попик, У.Уська) тощо. Доробок радянських і сучасних науковців про соціально-економічне становище Галичини в 1914-1918 рр. зазвичай поєднується з проблемою завданих війною “втрат” та її “наслідків” (В.Осечинський, І.Компанієць, Я.Хонігсман, Г.Ковальчак, О.Мазур, К.Кондратюк та ін.). Сучасні історики істотно просунулися у дослідженні тематики біженців і виселенців (Л.Жванко, О.Сердюк, Т.Лозанська, В.Любченко та ін.) та діяльності благодійницьких інституцій з допомоги жертвам війни (Н.Загребельна, І.Коляда, О.Донік, Ф.Ступак, І.Сулига, С.Кармалюк та ін.).

Вирізняємо значний пласт літератури історико-краєзнавчого характеру, де в типовому для радянської, зарубіжної, сучасної історіографії ключі розкривається національно-політичне становище Галичини за доби Першої світової війни.

Таким чином, широкий комплекс аспектів проблеми, пов'язаних з політикою австро-угорського і російського режимів у Галичині за доби Першої світової війни становить окрему важливу тему української історіографії. Процес нагромадження знань про неї визначається загальними тенденціями розгортання досліджень з історії Великої війни та має свої особливості, зумовлені об'єктивними суспільними і суб'єктивними науковими обставинами. Це спричинило диспропорції у з'ясуванні суті та наслідків їх функціонування, тому головну перспективу подальшого вивчення такої багатоаспектної теми пов'язуємо з адекватним комплексним урахуванням впливів різних чинників - “австрійського”, “російського”, москвофільського”, “польського” й “українського” на суспільні процеси цього переломного періоду історії.

У підрозділі 2.2. “Державотворчі процеси в Західноукраїнській Народній Республіці: здобутки і перспективи української історіографії” з'ясовуються здобутки, вузькі місця та перспективи подальшого вивчення комплексу пов'язаних з ними питань.

Нагромадився величезний пласт історичної та історико-мемуарної літератури з історії ЗУНР, яка за сукупністю емпірично-документальної бази і теоретико-методологічних розробок претендує на оформлення в українській історіографії окремого “зунрознавчого” напряму. У контексті історії України вона розглядається з трьох головних позицій: 1) як складник українських визвольних змагань, передусім ХХ ст.; 2) як складник Української революції 1917-1920 рр.; 3) як унікальний досвід національного державотворення. Особливість української історіографії полягає в тому, що, крім методологічних підходів, на осмисленні феномену ЗУНР істотніше позначалися ідейні погляди авторів. Вони витворюють плетиво контраверсійних трактувань, що ускладнює формування цілісного бачення предмета дослідження та його елементів.

Окреслюються вузлові етапи розвитку історіографії ЗУНР. Дослідники Галичини та еміграції 1920-30-х років (К.Левицький, М.Лозинський, О.Кузьма, В.Кучабський, М.Чубатий, І.Карпинець, О.Думін (А.Крезуб), Д.Долинський, О.Слободич та ін.) заклали фактологічні й оціночні контури висвітлення ЗУНР. Частина з них як вчені-мемуаристи виявили значну ідейну заангажованість у висвітленні проблеми. Їхні здобутки у вивченні історії ЗУНР полягають у її внутрішній структуризації (С.Ярославин) та розгляді в контексті політичної історії України й усієї Європи (М.Стахів, І.Кедрин, Л.Цегельський, С.Ріпецький, П.Феденко, І.Нагаєвський, Т.Гунчак, ін.). Радянські автори огульно критикували “буржуазно-націоналістичну”, “антинародну” ЗУНР. На такому тлі лунали окремі голоси, що пов'язували її з “буржуазно-демократичною революцією” (О.Карпенко) та з організаційно-ідеологічним оформленням українського національного руху в Галичині (Ю.Сливка) тощо.

За публікаціями з історії ЗУНР двох останніх десятиріч відстежуються трансформаційні процеси вітчизняної пострадянської історіографії (оновлення наукового інструментарію, методології, джерельної бази тощо). Від істориків радянської доби, котрі започаткували цей процес (О.Карпенко, С.Макарчук, Ю.Сливка, Я.Дашкевич), перебрала естафету молодша генерація. Динаміку нарощування знань з цієї проблеми увиразнюють монографічні і дисертаційні дослідження Б.Тищика, О.Вівчаренка, М.Литвина, К.Науменка, М.Сеньківа, І.Думинця, С.Макарчука, Л.Дещинського, В.Кондратюка, В.Регульського, О.Красівського, О.Павлишина, колективна праця “Західно-Українська Народна Республіка: Історія” (2001) та ін. Паралельно наростали тенденції розгляду ЗУНР як невід'ємного складника історії Української революції та її вивчення на перетині різних наукових дисциплін.

З'ясовується науковий здобуток з вивчення окремих проблем історії ЗУНР. При висвітленні передумов і підготовки Листопадового зриву 1918 р. та становлення української влади в Галичині вчені нерідко виступають “ретрансляторами” поглядів перших істориків-мемуаристів та представників різних ідеологічних течій, доповнюючи їх лише новим фактажем. На основі наявного комплексу історіографічних джерел уточнено питання, пов'язані з датуванням проголошення ЗУНР та визначення змісту, етапності, характеру переломних суспільно-політичних подій і явищ її становлення.

При вивченні історіографії ЗУНР з проблеми державного будівництва аналізуються дискусійні положення історичної та історико-правової літератури, що стосуються її конституційно-правової бази, формування і функціонування центральних і місцевих органів влади та органів охорони суспільного порядку, кадрового потенціалу тощо. Зовнішній формальний бік означених процесів і явищ розкрито досить глибоко, гірше з'ясовано їхні реальні механізми і здобутки.

У контексті найменш висвітленої в літературі проблеми соціальної політики ЗУНР розглядаються два пов'язані з нею дискусійні питання. Перше стосується аграрної політики, у вивченні якої істотно просунулися сучасні дослідники (О.Павлишин, М.Литвин). Друге - Дрогобицького повстання, яке активно вивчали й з відмінних позицій трактували радянські та зарубіжні українські історики, а сучасні науковці майже оминули увагою.

Проаналізовано репрезентативні різнопрофільні групи праць, що розкривають історію ЗУНР з позицій регіональної історії, історичної біографістики, джерелознавства, зокрема пресознавства, спеціальних історичних дисциплін (символіки, сфрагістики, нумізматики, боністики, філателії) тощо. Через порівняння доробку у вивченні цієї проблематики українських зарубіжних та сучасних вітчизняних авторів, з'ясовано здобутки, прогалини, перспективи її подальшого вивчення.

Висвітлюється полеміка між українськими та польськими вченими щодо оцінок і трактувань історії ЗУНР та її окремих аспектів. Концептуальні теоретико-методологічні характеристики польської історіографії ЗУНР випливають з наукових пошукувань С.Макарчука, Л.Зашкільняка, Ю.Сливки, М.Литвина та інших сучасних науковців.

Отже, впродовж дев'яти десятиріч в українській історіографії формується окремий “зунрознавчий” дослідницький напрям, представлений масивом різножанрової літератури. Наступність і тяглість вивчення історії ЗУНР та її особливі оціночні характеристики зумовлювали домінуючі на різних етапах та в певних напрямах і течіях української історіографії науково-теоретичні підходи й ідейно-політичні стереотипи. Окремі її аспекти мають різний ступінь наукової розробки та відзначаються контроверсійністю осмислення, суперечливістю трактувань.

У третьому розділі “Суспільно-політичні трансформації за доби визвольних змагань у контраверсійному висвітленні науковців” аналізується література із означеної проблеми у послідовності, зумовленій відозмінами української партійно-політичної системи за досліджуваного періоду.

У підрозділі 3.1. “Еволюція української партійно-політичної системи та виникнення нових політичних структур у Галичині” вказується, що науковий здобуток із цієї теми не відзначається такою тяглістю, як з інших досліджуваних історіографічних проблем. Її комплексний аналіз здійснюється за проблемним принципом.

Фактографічні, теоретичні основи вивчення цієї проблеми заклали історико-мемуарні, публіцистичні, аналітичні праці політичних діячів 1916/19 - 30-х років: С.Барана, М.Возняка, М.Ганкевича, В.Дорошенка, К.Коберського, К.Левицького, М.Лозинського, М.Стахіва, О.Назарука, В.Темницького, А.Чернецького, яким властиві ідейна заангажованість, полемічність, упередженість в оцінках, гіперболізація певних суспільних процесів. Ці риси властиві авторам українського зарубіжжя 1950-70-х років через протистояння між уенерівцями (соціалістами) та гетьманцями (консерваторами) (їх персоналізують П.Феденко та Д.Дорошенко). Долаючи ідеологічну закомплексованість, М.Стахів, П.Мірчук, І.Нагаєвський, С.Ярославин (І.Сохоцький), В.Верига, Т.Гунчак намагалися перенести з'ясування суперечливих історичних проблем у площину наукових дискусій, що більшою мірою вдалося І.Лисякові-Рудницькому.

Найменш продуктивною виявилася радянська історіографія, яка намагалася автоматично перенести ідейні й методологічні підходи до вивчення українських партій Наддніпрянщини на трактування політичних угруповань у Галичині. Ця проблема так і залишилася на її маргінесі.

Складними явищами супроводжувалося осмислення порушеної у дослідженні теми сучасними вченими. Поряд з науковцями Києва і Сходу України, головні здобутки у її вивченні належать історикам західних областей. Вона активно розробляється на міждисциплінарному рівні.

Сучасній вітчизняній історіографії про національні політичні партії і течії першої чверті ХХ ст. притаманне явище “наддніпряноцентризму”: автори, заявляючи у назвах публікацій про вивчення цих структур і їх діяльності “в Україні”, часто обмежуються аналізом їх функціонування в центральній і східній частинах країни. Це пояснюємо не стільки конкретно-історичними, скільки суб'єктивно-науковими обставинами. Чимало науковців комплексно показують зазначені процеси у різних регіонах. Зокрема А.Павко здійснив порівняльний аналіз становлення українських партійно-політичних систем у Наддніпрянщині й Галичині та показав функціонування тут іноетнічних угруповань у зазначений період. Доробок О.Бриндака, В.Ковальчука, С.Телешуна засвідчує тенденцію до зміщення акцентів на висвітлення націо- й державотворчих функцій політичних партій. Доводиться, що питання самовизначення було головним складником їхніх програм і діяльності.

Основний масив праць стосується діяльності окремих партійно-політичних угруповань (рухів), які репрезентували відповідні ідеологічні течії. Найповніше в історіографії представлена соціал-демократична партія. За відсутності спеціальних наукових розробок про її діяльність за воєнно-революційної доби це питання висвітлюється в дослідженнях, що охоплюють ширші хронологічні межі (Л.Ганкевич (1920); В.Темницький (1932), І.Курас, О.Жерноклеєв, І.Райківський та ін.). Спеціальні наукові праці про найвпливовішу націонал-демократичну партію з'являються лише у 1990-х рр. (О.Красівський, М.Кугутяк, В.Расевич, Т.Панфілова). Вивчення радикального руху в Галичині розпочалося за міжвоєнного періоду в рамках “партійної історіографії” (І.Макух, М.Стахів, К.Коберський та ін.). Сучасні вчені головно вивчали початковий етап його розгортання, тому привертає увагу комплексне історико-політологічне дослідження М.Міщук про радикальний рух.

Діяльність зазначених партій і рухів за воєнно-революційної доби в Галичині висвітлюється у схожих ракурсах. Прикметною рисою цих праць є використання в якості оціночних критеріїв діяльності того чи іншого угруповання їхніх офіційних документів, трактувань партійних лідерів, що призводило до однобічних характеристик.

З вибухом війни українська партійно-політична система Галичини зазнала якісних трансформаційних змін: зі згортанням діяльності крайових партійних структур виникають міжпартійні об'єднання - Головна українська рада (ГУР), Загальна українська рада (ЗУР), Українська парламентська репрезентація (УПР). Осмислення цього феномену розпочалося у 1916-1917 рр. в історико-мемуарних й аналітичних працях С.Барана, М.Лозинського, В.Темницького. Документально-мемуарні студії міжвоєнного періоду заклали емпіричну базу вивчення проблеми. Великий вплив на її дослідження справила монументальна “Історія визвольних змагань” (1929) К.Левицького, яка за проблемно-хронологічним принципом деталізує партійно-політичне життя галицьких українців за 1914-1919 рр. на тлі зрушень в Європі. Автори українського зарубіжжя в інформаційно-аналітичному відношенні майже не просунулися у вивченні діяльності ГУР, ЗУР, УПР, що розглядалися ними на “другому плані” - як чинники, покликані сприяти вирішенню “більш значущих” питань.

При вивченні суспільно-політичних процесів у Галичині за доби Першої світової війни сучасні історики активно апробують нові методологічні схеми і підходи. Ця проблема стає предметом спеціальних досліджень; поглиблюється тенденція щодо комплексного, компаративістського її висвітлення у “підросійській” та “підавстрійській” Україні. Залишається дискусійним питання щодо впливів (позитивний - динамізуючий чи негативний - гальмуючий) Першої світової війни на розгортання українського національного руху. Чимала кількість колективних й індивідуальних досліджень у вигляді історичних нарисів, монографій, навчальних посібників показують роль і місце Галичини 1914-1919 рр. у розвитку українського політичного руху України ХХ ст.

Аналізуються спеціальні публікації про розвиток національних політичних об'єднань. Ця проблема комплексно вивчалася у дисертаціях І.Михальського і В.Ковальчика; діяльність ГУР, ЗУР, УПР висвітлювали І.Патер, О.Добржанський, П.Ліпісевич; становище українських політичних організацій у Відні показав В.Расевич; стосунки українського політикуму Галичини з Берліном і Віднем розкрив О.Кураєв. Ставлення російських громадських, політичних, урядових чинників до українського руху Наддніпрянщини і Галичини досліджували Л.Щербін, М.Якупов та інші науковці.

Глибоку історіографічну традицію має проблема політичних орієнтацій українців у Першій світовій війні. Основи її осмислення за міжвоєнного періоду заклали М.Возняк, В.Дорошенко, А.Жук, І.Крип'якевич, К.Левицький, М.Лозинський. Попри всеохоплюючий характер цього питання сучасні вчені не здійснили його спеціального комплексного дослідження. З акцентом на зовнішньополітичні орієнтації українського політикуму з'ясовуються суть і наслідки його “австрофільства”, “русофільства”, “полонофільства” (В.Расевич, М.Мудрий, Ю.Горбань, В.Шпаченко, А.Круглашов, С.Телешун та ін.).

Аналізується масив літератури з питання запровадження в Україні Гетьманату.

Вивчення істориками партійно-політичного життя ЗУНР здійснювалося у різних тематичних ракурсах: у зв'язку з формуванням органів влади, у контексті військової політики чи вирішення інших питань державного будівництва.

Таким чином, з історії розвитку партійно-політичної системи в Галичині за воєнно-революційної доби 1914-1919 рр. маємо значний науковий доробок, що відображає риси й характеристики, притаманні жанру політичної історії. Про наступність, тяглість його осмислення можна говорити лише умовно, позаяк через ідейну заангажованість та національно-патріотичні почування автори різних течій і напрямів часто з діаметрально протилежних позицій трактували цю проблематику.

У підрозділі 3.2. “Консолідація наддніпрянської еміграції та діяльність Союзу визволення України [CВУ]” окреслюються особливості висвітлення проблеми на певних етапах історіографічного процесу, з'ясовується рівень дослідження головних аспектів його розвитку.

Осмислення феномену СВУ розпочалося в період Першої світової війни й відразу набрало гострого полемічного характеру, що пояснюється характером його діяльності та причетністю до нього плеяди знаних діячів, які зі своїх ідейних і світоглядних позицій трактували роль Союзу в національній історії (М.Возняк, В.Дорошенко, А.Жук, М.Залізняк, М.Меленський, В.Левинський, Ю.Липа, М.Лозинський, В.Сімович, О.Скоропис-Йолтуховський, В.Темницький, О.Терлецький, Л.Цегельський та ін.). Їхні різножанрові праці заклали фактологічну базу і засадничі оцінки СВУ. За міжвоєнного періоду розширився тематичний спектр вивчення СВУ, що розглядався як важливий чинник взаємин між українським політикумом Наддніпрянщини, Галичини та австро-німецьким блоком (І.Німчук, К.Левицький, О.Карманюк та ін.).