Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Спеціальність 20.02.22 -- військова історія

ПРИКОРДОННА ПОЛІТИКА РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ (І-ІІІ ст. н.е.)

ЛОЗИНСЬКА Світлана Олексіївна

Львів -- 2010

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку історичної науки ми повною мірою усвідомлюємо, що не можна впевнено рухатися до майбутнього, не відтворивши історичну реальність. Однією із складних і дискусійних проблем у сучасній історіографії античності є питання зовнішньої та військової політики Римської імперії протягом І-ІІІ ст. н.е. Зовнішня експансія Риму в цей період була однією із найважливіших передумов розширення і розквіту Імперії. Численні аспекти даної теми докладно розглядалися різними дослідниками і часто ставали предметом наукових дискусій. Проте певна підпорядкованість загальним науковим проблемам, відсутність комплексного дослідження, а також безсистемне вивчення окремих аспектів теми призвело до того, що ряд питань не було розглянуто взагалі, деякі моменти вимагають перегляду, а в цілому відсутнє єдине уявлення про прикордонну політику І-ІІІ ст. н.е. Слід зазначити, що значна частина дослідників при вивченні цієї теми переважно обмежувались лише констатацією факту розширення кордонів за рахунок загарбницької політики імператорів, але особливої актуальності набуває питання приєднання захоплених земель і утворення провінцій, яке відкриває можливість розкриття низки важливих проблем не лише економічного, але й військового характеру, а саме вивчення досвіду організації збройних сил Римської імперії, дослідження особливостей військово-політичних стосунків Риму з варварами на східних кордонах, аналіз форм і методів римського військового управління на анексованих землях. Через це назріла необхідність розглянути процес становлення та розвитку системи прикордонної політики як цілісну і важливу складову політики Римської імперії. Все це підкреслює актуальність обраної теми дослідження - “Прикордонна політика Римської імперії у Центрально-Східній Європі (І-ІІІ ст. н.е.)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової проблематики Львівського національного університету імені Івана Франка і є складовим компонентом наукового проекту в рамках теми “Історія та культура населення Центрально-Східної Європи від найдавніших часів до ХVІІ ст.”.

Мета дослідження полягає у комплексному висвітленні прикордонної політики Римської імперії у Центрально-Східній Європі в період І-ІІІ ст. н.е., з'ясуванні цілісної ролі системи лімесних укріплень в період загарбницьких війн, а також змін переходу Риму до політики “стримування” на східноєвропейських кордонах.

Досягнення поставленої мети передбачає дослідити такі завдання:

- стан джерел та ступінь наукового опрацювання проблеми;

- характер і зміст прикордонної політики Риму;

- процес еволюції політики, яка проводилась в районах Карпато-Дунайських земель;

- роль військових з'єднань в цьому регіоні;

- основні етапи розбудови східноєвропейських лімесів та їх роль у багатофункціональній системі взаємин Риму з варварськими племенами;

- роль і характер намісництва в здійсненні лімесної оборони і організації функціонування провінцій;

- вплив різноманітних факторів, які сприяли романізації провінцій та населення в прикордонній смузі;

- причини і характер змін прикордонної політики Риму у середині ІІ-ІІІ ст. н.е.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Римської імперії.

Предметом дослідження є військовий аспект прикордоної політики Римської імперії у Центрально-Східній Європі у І-ІІІ ст. н.е.

Хронологічні межі роботи охоплюють період ранньої імперії - І-ІІІ ст. н.е. Встановлення нижнього рубежу обумовлене часом формування принципату - від заснування і правління династії Юліїв-Клавдіїв. Верхня межа пов'язана з початком кризи і занепаду Імперії в ІІІ ст. н.е. Проте, з метою визначення передумов становлення зовнішньої політики на східноєвропейських кордонах, витоків відносин з варварськими народами, а також для висвітлення еволюції зовнішньої політики Риму, зроблені відповідні історичні екскурси.

Методологічну основу дисертації становлять принципи історизму і об'єктивності до висвітлення явищ минулого на основі комплексного використання джерел у поєднанні із спеціальними методами історичних досліджень, а саме: порівняльного аналізу, періодизації, класифікації, систематизації документальних фактів тощо. Огляд наукової літератури здійснено за структурно-тематичним та хронологічним принципами історіографії.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в наступному:

- вперше в українському антикознавстві на основі використання свідчень історичних джерел та з врахуванням результатів досягнень сучасної історіографії зроблено аналіз основних етапів формування, розбудови та еволюції паннонського та дакійського лімесів на Дунайському кордоні;

- розкрито роль, показано місце лімесів та їх військової організації у багатофункціональній системі взаємин Риму з варварськими племенами;

- висвітлено причини і характер еволюції прикордонної політики Римської імперії у Центрально-Східній Європі протягом І-ІІІ ст. н.е.;

- формування і діяльність збройних сил Римської імперії висвітлюється у контексті подій на європейському континенті у другій половині І - на початку ІІІ ст. н.е. та в умовах Маркоманських війн;

- аналіз проблеми здійснено системно, показано взаємозв'язок між внутрішнім становищем Римської імперії та міжнародною обстановкою, розвитком подій на захоплених територіях.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що викладені у дисертаційному дослідженні основні положення, фактичний матеріал та висновки можуть бути використані при підготовці монографій і посібників з історії стародавнього Риму та міжнародних відносин, історії збройних сил, під час розробки інших питань, пов'язаних з глобальною проблемою зовнішньої політики римської держави. Наведений у дисертації фактичний матеріал, концептуальні положення та висновки можуть бути також використаними для підготовки курсів лекцій, спецкурсів, методичних матеріалів з історії Стародавнього Риму, для написання дипломних та курсових робіт студентами, що спеціалізуються з історії Стародавнього світу.

Особистий внесок здобувача характеризується тим, що автором виявлено і досліджено ряд документів, які вводяться у науковий обіг вперше. Виявлені і використані маловідомі та важкодоступні джерела і література, матеріали періодичної преси, дали дисертанту змогу більш системно відобразити процес формування і здійснення прикордонної політики і розбудови збройних сил Римської імперії на захоплених провінційних територіях у досліджуваний період.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри археології та історії стародавнього світу Львівського національного університету імені Івана Франка і кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Ужгородського національного університету.

Основні положення і висновки дисертації доповідалися автором на міжнародному симпозіумі “Етнокультурні та політичні процеси Карпато-Дунайського ареалу І тис. н.е.” в Ужгороді (жовтень 2006 р.); на Четвертій науковій краєзнавчій конференції “Історичні пам'ятки Галичини” у Львові (листопад 2006 р.) та міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми історії стародавнього світу” у Києві (травень 2007 р.).

Структура дисертації визначається змістом і суттю проблеми, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (десяти підрозділів), висновків, додатків та списку використаних джерел. У “Додатках” містяться хронологічна таблиця епохи Імперії, відомості про римські провінції за порядком їх утворення, список римських імператорів і династій, таблиця військових легіонів римської армії та карти. Загальний обсяг дисертації - 240 cторінок, із них основного тексту - 185 сторінок.

Основний зміст дисертації

прикордонний політика рим лімес

У “Вступі” обґрунтовується вибір теми, її актуальність, хронологічні рамки, сформульовано методологічні принципи дослідження, об'єкт і предмет роботи, визначено мету і завдання, обґрунтовано наукову новизну та розкрито практичне і теоретичне значення дисертації. Звернено увагу на її зв'язок з плановими науковими темами та наукову апробацію основних положень.

Перший розділ “Огляд джерел та історіографія проблеми” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі подається розгорнутий аналіз основних видів джерел, використаних в роботі. Особливість джерельної бази дисертаційного дослідження полягає у тому, що вона включає в себе значний обсяг джерел різних за типом, характером і часом походження. Серед них виділяються наративні і археологічні джерела, епіграфічний і нумізматичний матеріали та ін. Такий склад джерельної бази вважається методологічно виправданим і застосовується в усіх сучасних дослідженнях з античної історії.

Основну групу наративних джерел з дослідження проблеми прикордонної політики Римської імперії у Центрально-Східній Європі І-ІІІ ст. н.е. складають свідчення античних істориків, зокрема твори Публія Корнелiя Тацiта, Гая Светонiя Транквiлла, Веллея Патеркула, Плiнiя Старшого і Плiнiя Молодшого, Страбона, Діона Кассія, Йосифа Флавія, Геродіана, Йордана, Флавія Вегеція Рената та ін. Для дослідження питань прикордонної та віськової політики Риму ІІ-ІІІ ст. н.е. надзвичайно важливим джерелом є твір “Письменники історії Августів” (“Scriptores Historiae Augustae”) - один з найбільш дискусійних пам'яток римської літератури. Він об'єднує 30 біографій імператорів, узурпаторів та претендентів на трон від Адріана до Нумеріана (117-284 рр.). Поряд із сумнівними даними збірник містить важливий фактичний матеріал. Без його критичного використання сьогодні неможливо уявити наші знання про Рим ІІ-ІІІ ст. н.е. Для окремих років даний збірник є чи не єдиним історичним джерелом. Збірка коротких біографій римських імператорів від Октавіана Августа до Юліана (31 р. до н.е. - 361 р. н.е.) подається у творі Секста Аврелія Віктора “Про Цезарів”. В ній багато місця надається моральній оцінці правителів Римської імперії, проте зустрічаються хронологічні та фактичні неточності.

Окремі факти з теми дослідження зустрічаємо також у творах інших античних авторів - істориків та поетів: Горація, Лівія, Овідія, Марціалла, Плутарха, Ювенала, Аппіана та ін. Особливої довіри заслуговують повідомлення професійних військових, котрі жили у досліджуваний період: Вітрувія, Йосифа Флавія, Фронтіна, а також Юлія Цезаря, хронологічно близького до епохи раннього принципату. Залучення цього матеріалу з одного боку розширює джерельну базу дослідження, з іншого - дає можливість більш об'єктивно та виважено підійти до оцінки тих чи інших історичних явищ.

Унікальними джерелами для теми дослідження є археологічні матеріали. Дані археологічних розкопок, які проводились на місці існуючих військових таборів, лімесних укріплень, шляхів сполучень найбільше дають матеріалу для вивчення таких питань, як зміни у політичній і соціальній структурі римського суспільства, характер воєнного будівництва, особливості зовнішньополітичного становища Римської імперії. Особливе місце серед археологічних знахідок займає епіграфічний матеріал. Багаточисельні посвячення та інші написи на камені, металі, дереві, папірусі є відмінною особливістю римської античної цивілізації епохи Ранньої Імперії. Ця епіграфіка служить основним джерелом по питаннях комплектації, соціального та правового статусу солдат і ветеранів римських легіонів Ранньої Імперії.

Важливе значення для досліджуваної теми мають і дані сфрагістики, які дозволяють скорегувати або підтвердити наративні та епіграфічні джерела. Вагомим засобом датування важливих подій в житті Римської імперії виступають нумізматичні джерела. Значну групу джерел з історії центрально-східних провінцій Римської імперії складають документи юридичного характеру (офіційні документи, приватна документація, архіви, листи та ін.). Їх свідоцтва дозволяють уточнювати хронологію воєнних і політичних подій, титули римських імператорів та претендентів на імператорську владу тощо, дозволяють робити висновки щодо юридичного становища вояків римської армії.

У другому підрозділі послідовно розглядається рівень вивчення найбільш важливих питань, що стосуються основних аспектів здійснення прикордонної політики Римської імперії у Центрально-Східній Європі (І-ІІІ ст. н.е.). Слід зазначити, що сучасна українська історіографічна школа антикознавства, яка нині багата цікавими ідеями та неординарними науковими розвідками, знаходиться на етапі свого відродження та реформування. Активну розробку різних аспектів проблем історії Стародавнього Риму проводять вчені провідних академічних та науково-освітніх установ Києва, Харкова, Львова, Ужгорода, Чернівців та інших міст України. Сучасний стан розвитку історіографії даної проблеми відкрив можливість здійснювати активний обмін першоджерелами та літературою, об'єднати надбання творчої спадщини різних наукових шкіл, що загалом об'єктивно сприяло підвищенню якості та результативності досліджень історії Стародавнього Риму.

Історично склалось так, що тривалий час, зокрема в Росії, традиційно займались історією Греції та Візантії набагато більше, ніж історією Риму. В радянські часи виявилась неможливість археологічних досліджень в Західній Європі. В результаті цих причин в загальних курсах з історії Риму (С.Ковальов, М.Машкін, В.Сергеєв та ін.) епоха Ранньої Імперії, зокрема історія провінцій і лімесів, виглядала дуже блідо. Але одночас було б помилково стверджувати, що історія східноєвропейської політики Риму в російській дореволюційній і радянській науці не вивчалась. Проте роботам бракувало нових концептуальних підходів до досліджуваних питань. Тому значний інтерес становлять праці сучасних дослідників, в яких закладаються напрямки, за якими в подальшому, в основному, буде йти вивчення найбільш актуальних проблем: особливості становлення і розвитку принципату І-ІІІ ст. н.е. - К.Вержбицький, Г.Дельбрук, Е.Гіббон, В.Дмитрієнко, А.Єгоров, В.Парфьонов, І.Сергеєв, С.Сердюкова, Є.Смірнова, Д.Федченков, Г.Ферреро; військовий фактор в державному будівництві Імперії і віськовій політиці - О.Бандровський, Д.Бені, Є.Данілов, І.Зомбор, Т.Євсеєнко, А.Колобов, Я.Ле-Боєк, А.Махлаюк, І.Прохненко, С.Рубцов, С.Утченко, В.Шустов та ін. Для сучасних праць характерний більш виважений підхід до аналізу подій, намагання вчених розширити джерелознавчу базу наукових праць через залучення нових археологічних матеріалів та надбання попередніх поколінь істориків.

Серед першочергових завдань, які ставилися в наукових дослідженнях, був комплексний аналіз питань соціально-політичної історії Римської імперії, які здійснювали значний вплив на зовнішню та військову політику [В.Парфьонов, С.Утченко, О.Штаєрман]. Особливе місце в колі питань, які порушувала зарубіжна історіографія належить висвітленню причин кризи і занепаду Імперії [Ф.Альфельді, Е.Гіббон, Г.Ферреро]. Цікавими є публікації досліджень Н.Бєлової. На її думку, загальна нестабільність Імперії до кінця ІІІ ст. н.е. обумовлювалась продовженням традиційної політики управління державою, як державою-полісом. Досить детально вивчали події політичного життя римської держави до ІІІ ст. н.е. історики В.Дьяков, А.Ременніков та ін. Серед сучасних досліджень слід відзначити узагальнюючі праці за редакцією В.Кузіщина та Є.Голубцової. Систематично і докладно висвітлюються питання зародження, розквіту та падіння староримської цивілізації, починаючи з утворення міста-поліса Рима та закінчуючи падінням Західної Римської імперії в результаті внутрішніх протиріч і варварських завоювань в працях В.Балуха. У його книгах вміщені різноманітні додатки, покажчики, ілюстрації та карти. Значний інтерес складає робота харківського антикознавця І.Сергеєва, присвячена вивченню соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е. Вона має велике значення для з'ясування закономірностей та особливостей історії римлян при вивченні імператорської епохи. Водночас дослідники частіше, ніж на попередньому етапі розвитку історичної науки, зверталися до висвітлення подій повсякденності в житті Римської імперії.

Для поглибленого вивчення особливостей зовнішньої і прикордонної політики Риму велике значення має дослідження біографій правлячої римської еліти, котра визначала цю політику. Основи цієї історіографічної традиціїї були закладені античними істориками. Завдяки Р.Сайму просопографічний метод із інструменту елементарної і сухої статистики, призначеного для виявлення деталей службової кар'єри окремих людей, перетворився в знаряддя аналізу стану і динаміки розвитку цілих суспільних груп, зокрема військової аристократії. Біографічні дані перших правителів династії Юліїв-Клавдіїв у контексті сучасних історичних та історіографічних досліджень змальовано в працях Г.Мерчінга, Ч.Сміча, І.Шіфмана. Значної уваги заслуговує колективна робота чернівецьких вчених В.Балуха, І.Возного, В.Коцура, до якої увійшли нариси про видатних державних діячів і воєначальників, законодавців і реформаторів. Їхні біографії та діяльність розкриті на основі значної кількості історичних джерел.

Якщо у Ед.Мейера підвищена увага до політичної творчості видатних римлян ще носить швидше традиційний характер, то у представників молодшого покоління ця увага принципово обґрунтовується і знаходить вияв у культивованому просопографічному напрямку. Вагомий внесок у розробку проблеми участі сенаторів в командуванні легіонами внесли Г.Альфельді, Е.Бірлі, Е.Бірлі-молодший, Т.Франк, В.Ек. Аналіз державних і військових кар'єр для періоду всього принципату зробив Х.Девіжвер, a Б.Добсон написав дослідження присвячене центуріонам. М.Клаус присвятив свою монографію принципалам - володарям старшого солдатського рангу в легіонах і, нарешті, проблема соціального походження рядових легіонерів розкривається в узагальняючих працях Р.Макмаллена, Дж.Форні та ін.

Одним із важливих напрямів сучасних світових досліджень античності є вивчення проблематики, пов'язаної з історією армії Римської імперії. Армія була головним інструментом внутрішньої і зовнішньої політики Риму. Не маючи повної картини про роль армії у формуванні структури імперського суспільства, неможливо і об'єктивно оцінити сильні та слабкі сторони системи принципату. Перші дослідники римської армії як соціального інституту Т.Моммзен і А.Домашевський спирались, насамперед, на епіграфічний матеріал із європейських провінцій Імперії. Цю традицію продовжили Х.Паркер і Г.Альфельді. В російській науці до проблеми історії легіонів одним із перших звернувся учень Т.Моммзена Ю.Кулаковський. Важливими дослідженнями є праці Е.Ріттерлінга і Е.Штайна, які проаналізували командний склад римських військ. Під впливом Ф.Міллара в сучасній історіографії римської античності сформувалося уявлення про армію епохи принципату, і насамперед про легіони як своєрідних клієнтел Імперії. Р.Макмаллен у своєму дослідженні “Римський легіон як суспільство” приділив особливу увагу солдатській масі як специфічній групі із загальною психологією і духом корпоративізму. В останні десятиліття з'явились роботи Р.Девіса, Б.Добсона, І.Кембелла, І.Манна, в яких висвітлюється проблематика внутрішніх відносин, традицій і цінностей римської армії. Напрацьований матеріал вченими із Німеччини, Австрії, Франції, Великобританії, Польщі, США та Угорщини по вивченню римського війська в епоху Імперії був узагальнений відомим французьким дослідником римської армії Я.Ле-Боєком.

Однією з дискусійних проблем у сучасній історіографії античності є зовнішня політика Римської імперії у І-ІІІ ст. н.е. Умовою об'єктивного дослідження цієї проблеми є розуміння впливу на зовнішню політику внутріполітичних змін. Дослідниками в цих питаннях були Т.Моммзен, Р.Віппер, Е.Гіббон. Значна увага цим питанням приділена в узагальнюючих працях А.Махлаюка, В.Шустова, П.Коннолі та інших дослідників, присвячених історії римських війн. Оригінальні дослідження О.Бокщаніна, М.Кареєва, П.Князєва, О.Колобова, В.Парфьонова, А.Ременнікова, Е.Лутвака і Е.Гріна висвітлюють питання розробки стратегії зовнішньої політики Риму. Значний інтерес складають монографії і дослідження О.Петречка, присвячені аналізу зовнішньої політики і суспільно-політичного розвитку Римської імперії І ст. до н.е. - початку ІІІ ст. н.е. Автор справедливо наголошує, що принципово новим моментом у зовнішній політиці Римської держави епохи принципату, була роль принцепса у формуванні стратегії та здійсненні практичних зовнішньополітичних заходів. Аналізує процеси трансформації римських політичних та суспільних інститутів, виявляє закономірності функціонування системи принципату, показує особливості ідеологічного обґрунтування політичного режиму на чолі з імператором та ін.

У сучасній західній історіографії проглядається “проримська” політика щодо питання впливу на сусідні племена [С.Болін, Д.Браунд, М.Уїллер та ін.]. На наш погляд, труднощі із освоєнням нових територій були пов'язані з тим, що римляни підкоряли регіони, які являлися центрами старих цивілізацій, або ті які знаходилися у сфері їх впливу. Цікавим в цьому плані є дослідження львівського вченого О.Бандровського, який вивчаючи політику Риму у взаємовідносинах з племенами Карпатського регіону в І-ІІІ ст. н.е., показав особливості приєднаних територій і вагому роль римських легіонів в процесі їх романізації та вказав на зміни зовнішньої політики Риму у відношенні Дакії і Паннонії.

Особливо слід відмітити прогрес, досягнутий у вивченні досліджуваної теми на матеріалах Балкано-Дунайських територій. Традиції дослідження ролі римської армії в цьому регіоні з позиції соціальної історії були закладені австрійськими вченими К.Патчем та А.Бетцем. Багато археологічного матеріалу з придунайських територій ввів в науковий обіг В.Хоффілер. До ролі римської армії як соціоорганізуючого фактору на Дунаї і Балканах зверталися російські вчені Т.Златковська, Ю.Колосовська, І.Круглікова, О.Кудрявцев, С.Рубцов та ін. А.Євтушенко, на підставі введення до наукового обігу нових археологічних, епіграфічних і нумізматичних джерел проаналізував роль армії в романізації провінції Дакія у ІІ-ІІІ ст. н.е. Проблемам легіонного комплектування, ролі ветеранів у формуванні античного суспільства на рубежах Імперії - в Паннонії і Верхній Мезії присвячені дослідження А.Мочі. Питання етнополітичних процесів у Карпато-Дунайському басейні, Верхньому Потиссі і Подністров'ї, Паннонії і Дакії досліджували сучасні українські науковці В.Котигорошко, В.Цигилик та ін.

З розвитком історіографічного процесу встановлюються тенденції показувати різницю політики Риму у відношенні до зовнішньої експансії, підтверджуючи тезу про значні переміни, які відбулись в цей час в напрямі розриву з римською традицією [Г.Пфалум]. Ці проблеми також знайшли висвітлення у дослідженнях вченого А.Ременнікова, який намалював племінну картину регіону і їх участь у найбільших Дунайських війнах, які тривали до кінця ІІІ ст. н.е. В середині ХХ ст. археологи відкрили в повному об'ємі римський лімес - систему фортифікаційних споруд, які протягнулись за подобою Великому китайському муру на тисячі кілометрів від Північного до Чорного морів по Рейну і Дунаю. В зарубіжній історіографії склалось “opinion communis“, згідно якому фактор стабільного і непрохідного на протязі чотирьох століть кордону сприяли формуванню єдиного культурно-історичного простору, який став своєрідним прообразом сучасної об'єднаної Європи. Дослідник А.Колобов, спираючись на археологічні дані, які проводились в останні десятиліття на територіях країн Центральної і Східної Європи дає змогу переглянути деякі вкорінені стереотипи. Насамперед, виявилось, що варварські племена досить розрізнялись між собою за рівнем розвитку. І далеко не зі всіма із них римляни ворогували. Важливе місце, як вияснилось, у стосунках Риму і варварів займала торгівля, яка не припинялась навіть під час військових дій. І саме протягом багатьох століть функціонувала т.зв. “бурштинова дорога” - головна торгівельна магістраль між римлянами і варварами на території Європи.

Аналізуючи історіографічний доробок проблеми прикордонної політики Римської імперії у І-ІІІ ст. н.е., не можна оминути узагальнюючих статей з багатим фактичним матеріалом в енциклопедіях і виданнях довідкового характеру, передовсім військового профілю, які за змістом мають характер дослідження, заснованого на переважному джерельному матеріалі. Вони стосуються детальних біографічних відомостей про римських імператорів та їх найближчої родини, вищого командного складу армії та ін. Саме в них акумульовані найважливіші відомості до розглядуваної проблематики. Частково наведена література, яка є ключовою до вивчення і дослідження конкретних питань з названої тематики. З окремими спеціальними дослідженнями, які стосуються античної історії та історії римського війська, можна було ознайомитися у всесвітній мережі інтернет (web-internet).

Таким чином, джерельна база та історіографія дослідження дають змогу здійснити комплексний аналіз проблеми згідно з поставленою метою і пов'язаними з нею завданнями.

У другому розділі “Зовнішня політика Римської імперії на східноєвропейських кордонах в І ст. н.е.” розглядаються події раннього етапу становлення зовнішньої політики і військово-політичних стосунків на східних кордонах.

У першому підрозділі “Просування римлян в райони Карпато-Дунайських земель в добу правління Юліїв-Клавдіїв” наголошено, що однією з характерних рис принципату було проведення активної зовнішньополітичної діяльності принцепса. Нові завоювання повинні були встановити його міцне політичне положення, забезпечити Рим запасами корисних копалин, резервами родючих земель, джерелами поповнення рабів. Первісно саме цю мету переслідували Август і Тіберій, коли вони посилали свої легіони в напрямі Карпато-Дунайських земель. У зовнішній політиці Римської держави епохи принципату укріпилася роль принцепса у формуванні стратегії та виконанні конкретних зовнішньополітичних заходів. І хоча політика перших принцепсів споконвічно носила агресивний наступальний характер, основні тактичні завдання були поставлені лише наприкінці І ст. до н.е. (бл. 15 р. до н.е.). Вони вимагали активної експансіоністської політики, яка по-перше, мала б володіти конкретними знаннями про супротивника, по-друге, скористатися важливими стратегічними пунктами і базами, які змогли б забезпечити цю тактичну і стратегічну лінію.

В добу Юліїв-Клавдіїв захисні мотиви військової політики стосувалися виключно кордонів Італії. Завоювання Мезії та Паннонії було покликане забезпечити спокій для комунікацій, які з'єднували Італію з Грецією та східними провінціями. Основними рисами зовнішньої політики Тіберія, що продовжували традиції останніх років принципату Августа, були: відмова від широкомасштабних завойовницьких кампаній, пов'язаних з ризиком великих людських і фінансових утрат, і в економічних відносинах найчастіше, такі що не виправдовували витрачених зусиль; прагнення підтримувати спокій на кордонах Імперії в першу чергу дипломатичними прийомами, стримуючи варварів руками самих же варварів; гнучке реагування на зовнішньополітичні ускладнення, що виникали час від часу. Таким чином, можна ствердно говорити, що Август і Тіберій заклали основні риси зовнішньополітичної лінії з якої випливало і особливе місце дунайського кордону.

Римській експансії у дунайські землі передували військові походи та експедиції, які створили плацдарм і умови для її успішного початку. В ходi бойових дiй римляни долали як опір противника, так i важкодоступнiсть регiону. Результатом був не тільки здобуток Іллірії сам по собі, але й підвищення безпеки Північної Італії. Завоювання Паннонії мало велике військово-стратегічне значення, оскільки це вивело римлян на правий берег Дунаю, де була утворена лінія захисту і одночасно кордон з варварськими племенами. Головне бажання римських імператорів в цих балканських кампаніях полягало в прагненні зробити добросусідські царства кордонами Римської імперії. Для цього існували різні форми клієнтської залежності. Рим намагався використати вождів і царів з варварських племен як представників імператорської адміністрації та в ролі "буфера" проти інших племен. Варварські царі швидко погоджувалися із залежністю від Риму. Тоді вони користувалися не лише підтримкою з боку Риму (моральною, економічною та військовою), але часто i римським громадянством на випадок непередбачених ситуацій.

У другому підрозділі “Військово-політичні стосунки Риму з варварами на східних кордонах” акцентується увага на характеристиці тих процесів, які спричинили просування римлян в напрямі Середньої та Східної Європи. Експансія Риму прискорила процеси розвитку місцевих племен, що відзначалося активністю варварських народів на дунайському напрямку. В межах придунайських земель якраз проходили процеси формування могутніх племінних союзів та протодержавних об'єднань. Римська політика у відношенні до цих племен формувалася у I ст. н.е. таким чином, щоб зміцнити захист кордонів на півночі і північному сході Імперії: на Рейні і Дунаї. Ця політика будувалася на нейтралізації грубої, фізичної сили племен і одночасно на агресивних прагненнях римлян - протистояти рухам племен, обмеживши їхні межі руслами великих річок Європи. Для I ст. н.е. Риму це вдавалося, хоча германські племена залишилися поза сферою римської влади. Після військових успіхів з варварами на східних кордонах римляни почали мріяти про утворення там системи безпеки. З метою контролювати ситуацію вони почали створювати систему клієнтських вассальних утворень, використавши окремі особливості варварського державотворення.

У третьому підрозділі “Військові з'єднання та їх роль в східноєвропейській прикордонній політиці” проаналізована роль армії у процесах зміцнення орієнтації на виконання прикордонних завдань. Незважаючи на всі зміни у відносинах центру і периферії Імперії, найважливішим засобом для підтримки римського панування в провінціях та прикордонних смугах виступав фактор сили. Армія була головним знаряддям римської політики на Дунаї, особливо в малороманізованих областях. Її роль не вичерпувалася тільки функцією, як апарату примусу. Легіони, допоміжні війська, колонії ветеранів відігравали важливу роль у справі романізації провінцій, а військова служба була головним джерелом для одержання жителями провінцій прав римського і латинського громадянства.

Римська армія остаточно перетворюється в постійну, регулярну і професійну. Чисельність регулярних військ до кінця правління Августа складала близько 300 тис. чол. Половина з них служила в легіонах, половина - у допоміжних військах. Ці сили, загалом, не дуже великі, з огляду на величезну довжину кордонів, були розподілені по провінціях для їхнього захисту. Значно зросла роль армії в процесах зміцнення орієнтації на виконання завдань захисту кордонів. Головне спрямування у своїй діяльності імператори робили на основні підрозділи - легіони. На виконання завдань прикордонної політики було задіяно 27 легіонів, що інформаційно підтверджується списком частин. Легіонери не складали монолітної єдності, близько 80 % складу - були рядовими (milites gregarii чи munifices). Особливу категорію складали т.зв. іммуни і принципали - 20 % солдатської маси (близько 1000 воїнів у легіоні). Власники цих звань були звільнені від повсякденної служби. Іммуни - були, головним чином, виконавцями спеціалізованих функцій: писарі, сурмачі, санітари та ін., і отримували, при цьому, оклад рядового солдата. У легіоні їх було близько 600 чол. Найбільш привілейовану частину солдатського корпусу складали принципали - прапороносці, бенефіціарії, спекулятори, опціони, що отримували полуторний і подвійний оклад (близько 500 чол. у легіоні). З одного боку, принципали виконували в центурії функції унтер-офіцерів, з іншого боку - відігравали роль штабних службовців при вищих офіцерах легіону й у ставці намісника провінції. Структура солдатських звань і посад в середині легіону сформувалася протягом I-ІІ ст., і нараховувала понад 100 проміжних сходинок між рядовим і центуріоном. Особливу категорію офіцерів легіону складали центуріони - професіонали вищого класу, які завдяки мужності, знанням і досвіду в римській армії стали еталоном військової організації усіх часів античності. Відповідно до поширеної думки, легіонні центуріони розглядаються як вищий прошарок солдатської маси.

Легіонні укріплення римляни споруджували на високих берегах Дунаю біля переправи. На дунайському кордоні їм довелося зіштовхнутися з проблемою додаткового зміцнення фортечних брам, оскільки гети і даки, на відміну від германців і британських кельтів, уміли штурмувати укріплення. Тому тут уперше були апробовані побудовані ліворуч і праворуч від воріт вежі, що видавалися вперед з фортечної стіни. Ворота в дунайських таборах робили подвійні, а у випадку прориву через зовнішні ворота на бічних, прилягаючих до воріт стінах, були влаштовані балкони, з яких легіонери могли знищувати ворогів метальною зброєю. Слідом за спорудженням табору легіонери приступали до будівництва доріг. Шляхи мали, насамперед, стратегічне призначення. Вони зв'язували між собою прикордонні укріплення і з'єднували лімес із внутрішніми територіями Імперії.

Крім утримання легіонів, прикордонна політика Риму, зокрема, полягала в залученні для несення військової служби місцевих племен. У військовій силі римляни активно використовували допоміжні загони з числа варварських племен. Вони несли службу на сторожових заставах за свій власний кошт. Пересування прикордонних племен контролювалося. Коли вони мали намір зібратися у якійсь римській колонії, їх пропускали туди без зброї, під наглядом і після сплати податку за кожну людину.

Таким чином, основною силою, яка тримала в спокої весь Дунайський кордон, були, звичайно, легіони. Вони відіграли важливу роль у подіях, що мали місце після падіння династії Юліїв-Клавдіїв. У період правління наступних династій ситуація на східноєвропейських кордонах не зазнала суттєвих змін, лише зросла кількість допоміжних з'єднань, які стали основою для розбудови лімесу.

Розділ третій “Дунайський кордон у зовнішній політиці Риму І-ІІ ст. н.е.” висвітлює процес становлення Дунайського кордону і значення Паннонського і Дакійського лімесів у здійсненні прикордонної політики Римської імперії. У першому підрозділі “Становлення Дунайського кордону і його роль у відносинах з варварськими племенами” наголошується, що просування Риму за Дунай диктувало необхідність зміни невпинного і дещо авантюрного римського експансіонізму на ретельну підготовку щодо подальшого здійснення прикордонної політики. Одночасно це означало і посилення культурного впливу римського світу на світ племен. Ця політика Риму складалася у залученні членів племен до своїх цивільних і моральних цінностей шляхом відбування військової служби в допоміжних військах Імперії, а також отримання в дарунок прав римського громадянства царькам і представникам племінної знаті. Це був перший крок до розвитку процесу романізації у варварському середовищі.

Новоутворені племінні об'єднання трансформувалися в римлян, ставши такими за мовою, способом життя, культурою, а інші народи - навіть за адміністративним устроєм своїх громад. Не тільки аристократія племен звичайно служила провідником романізації провінцій: армія також стала головним інструментом поширення римського впливу в завойованих землях на Дунаї. Армія і римське місто завжди залишалися центрами становлення римського авторитету в племінному середовищі.

Після того як Дунай став римським кордоном з племенами Карпатського регіону, римляни ретельно вибудовували свою стратегічну політику у відносинах з кожним етносом у цьому районі. Спочатку ця політика проводилася на принципах превентивних походів намісників придунайських провінцій, які часто завершувалися переселенням племен та ізоляцією тих, хто рішуче виступав проти миру з Римом. Яскравим свідченням такої політики було переселення сарматів-язигів на Тисо-Дунайську низовину, гетів - на територію Мезії, маркоманів до коліна Дунаю. Після ізоляції гето-даків римляни почали активно формувати своє відношення до їх подальшої долі.

З приходом до влади Траяна в зовнішньополітичному курсі Імперії відбувається повернення до лінії Августа. У літературі багато говориться про різні причини дакійських війн Траяна. Серед них називаються такі, як забезпечення оборони Дунайського кордону, контроль за стратегічним районом у Карпатському басейні, прагнення опанувати покладами природних копалин. Найбільш логічними є дві останні причини.

Таким чином, оцінивши стан стосунків Римської імперії з племінним світом Карпатського регіону у І-ІІ ст. н.е., можна підкреслити, що безпеку дунайських провінцій римляни намагалися забезпечити не тільки за допомогою будівництва укріплень або лімесів, але й шляхом політики створення залежних від Риму клієнтських держав. Останні зобов'язувалися не пропускати через свої землі племена, що рухалися вздовж Дунаю або дозволяли вільний прохід римської армії, яка могла вцілити в тил воюючим із Римом етносам. Вони були зобов'язані постачати римлянам продовольство, а в окремих випадках - військові контингенти, не вступати в союзи проти римлян і не вести військових дій проти клієнтів Риму. Племена могли дозволити римлянам будувати військові фортеці та сторожові вежі і споруджувати шляхи в межах прикордонної смуги, що прилягала до лімесу.

В другому підрозділі “Паннонський лімес його статус і завдання”, враховуючи територіальний принцип комплектування армії проаналізовано систему розбудови елементів Паннонського лімесу. Всі римські шляхи спочатку йшли в напрямі регіонів для завоювання, але в добу Октавіана Августа вони почались з'єднуватися сегментними дорогами для переміщення військових з'єднаннь в напрямку головного удару. Ці з'єднуючі шляхи і вважались кордонами Імперії. Перетинати таку дорогу заборонялося вночі взагалі, а вдень її переходили з дозволу офіцера, який командував підрозділом. Останній відповідав за стан цієї дороги та здійснював її вартовий об'їзд.

Першим і найбільш важливим елементом лімесу була дорога, яка розгалужувалася шляхами, що вели вглиб Імперії. По всьому проміжку вона була укріплена природніми (ріки, гори) або штучними (рови, вали) засобами. Другий елемент лімесу складали війська та зони їх операційних дій, як на римській, так і на варварській територіях. Третім елементом лімесу стала система укріплень і форпостів. Кожному етапу розвитку лімесу відповідала система прикордонної оборони. Вона відповідала взаємовідносинам з племенами та об'єктивним умовам розвитку армії. Періоди розвитку лімесу пов'язують з дислокацією основних військових сил Імперії на кордонах з племенами Центральної та Східної Європи.

Перший етап розвитку Паннонського лімесу починається після виходу римлян на Дунай і пов'язаний з прагненням імператорів перетворити його у свою важливу дорогу. Особливо активно почала використовуватися нижня течія Дунаю. У районі верхньодунайського кордону впродовж першого періоду була використана тактика створення прикордонної оборони за рахунок племен-клієнтів. В епоху Веспасіана завершується перший період розвитку Паннонського лімесу (10-79 рр.), для якого було притаманним створення нижньодунайського лімесу та системи “племінної оборони” на ділянці верхньодунайського кордону.

На другому етапі розвитку Паннонського лімесу - 80-170 рр. - його елементи відокремлюються від військових гарнізонів провінцій. На кордоні починається будівництво кам'яних фортифікаційних споруд. Легіони відходять від кордонів, залишаючи територію прикордонних районів. Зміни були пов'язані з кризою “племінної оборони”. Адже посилення Дакійської держави Децебала призвело до того, що силами племен-союзників стримувати набіги даків стало неможливо. Це спричинило масове виникнення поселень ветеранів у прикордонній смузі. Зв'язок усіх прикордонних укріплень забезпечували підрозділи річкового паннонського флоту. Велику увагу для спорудження паннонського відрізку лімесу надавалося саме в добу імператора Траяна. Під час другого періоду розвитку саме Паннонський лімес отримав визначений військово-юридичний статус. Всі його пункти являли собою укріплені табори легіонів, когорт і ал. Важливу роль почали відігравати міста, розквіт яких припав на II ст. Визначальну роль у їхньому житті мали військові. З ветеранів виходило значне число декуріонів і магістратів.

Для третього періоду розвитку паннонського лімесу була характерна висока концентрація військових підрозділів. Так, у Паннонії під час Маркоманських війн, було сконцентровано близько 45 тис. воїнів, причому понад 20 тис. з них перебували в Нижній Паннонії.

У третьому підрозділі “Завоювання Дакії та розбудова Дакійського лімесу” розглянуто етапи розбудови Дакійського лімесу, який почав будуватися за часів правління імператора Траяна у вигляді шляхів і судноплавного каналу на правому березі Дунаю. Він відрізнявся від паннонського тим, що в його основі лежали тільки дороги, а не водяні артерії. Освоєння нових земель римська армія почала із широкомасштабного шляхового будівництва. Ці шляхи стали основою для розвитку захисту Дакії та розбудови Дакійського лімесу. В гористій системі Трансильванії починалася гірська ділянка Дакійського лімесу. В районі гір Кодру-Мома та Біхор римляни не створювали укріплень, проте особливі підрозділи контролювали гірські ущелини, перевали, долини річок, закриваючи доступ в район золотих копалень. Це був особливий військовий округ з когортами, які охороняли копальні.

Північний кордон Дакії в добу імператора Траяна посилюється рядом фортець (castellum) та укріплених таборів (castra). Після захоплення Дакії актуальним стало питання про розбудову східного кордону. В районі річок Прут та Сірет, споруджуються земляні вали. За Антонія Пія були збудовані укріплення на північ від перевалів у південних Карпатах. Західний район лімесу мав протистояти набігам сарматських племен.

Дакійський лімес мав найбільш складну систему прикордонної оборони. Тут вперше була введена стратегічна концепція оборони на рубежах. Перший період (106-170 рр.) мав перехід від тактики “передової оборони” до нового типу “гнучкої оборони”, де використовувались водні перешкоди. Другий етап (170-203 рр.) носив риси глибокої оборони. Його характеризувала відсутність пунктів на закордонних територіях. Табори, міста, маєтки, зерносховища тут набували вигляду фортифікаційних споруд. Для другого етапу була характерна остаточна розбудова Дакійського лімесу, пов'язана частково із змінами після реорганізації територіально-адміністративного поділу. Верхня Дакія була поділена на дві частини - Dacia Superior та Dacia Porolissensis. Це викликало необхідність укріпити північний кордон, де лімес мав свої особливості. Третій етап (203-274 рр.) був спробою відновити ефективність лімесу, який підсилювався спорудженням додаткових укріплень, внаслідок контактів населення за межами кордонів. Останній період (270-276 рр.) був пов'язаний із планом переходу до оборони по лінії Дунаю та евакуацією військових підрозділів з неї.

У четвертому розділі “Зміна характеру прикордонної політики у середині ІІ-ІІІ ст. н.е.” розглянуто організацію лімесів дунайських провінцій та їх роль у здійсненні римської політики на східноєвропейських кордонах. У першому підрозділі “Лімеси дунайських провінцій і зовнішня політика Риму” зазначено, що завершення будівництва двох річкових (паннонського і верхньогерманського) та двох сухопутних (ретійського та дакійського) захисних комплексів відповідало тактиці “гнучкої оборони”. Її суть полягала в тому, що контроль за прикордонною смугою покладався на солдат допоміжних з'єднань, які стежили за пересуванням племінних угруповань і повідомляли про загрозу римському кордону. Легіони, як основні тактичні підрозділи створювали в глибині римських провінцій своєрідні укріплені райони і контролювали важливі шляхи, по яких могло відбуватися вторгнення. Така система була розрахована на активний контроль за прикордонним світом і орієнтувалася на активну експансію в райони Карпатського регіону.

Відзначаючи розвиток лімесних комунікацій в II - на початку ІІІ ст. н.е. потрібно підкреслити, що власне вони не лише сприяли мобільному перекиданню війська вздовж кордону однієї провінції, але й дозволили використовувати на кордоні сили відразу двох або навіть декількох провінцій. Найважчими для римлян виявилися Маркоманські війни (167-180 рр.), які торкнулися всіх дунайських провінцій Риму. Це було перше значне збройне протистояння римлян і варварів у Південно-Східній Європі. Воно поставило на порядок денний питання про існування Римської імперії. Найбільш небезпечними для римлян, через свою войовничість, виявилися люди марки - маркомани. Вони здебільшого опинялися в ролі переможців у тодішніх війнах з іншими племенами. Маркоманські війни призвели до спустошення прикордонних провінцій і виникла проблема заселення спустошених земель. Краще всього для цієї мети підходили латенізовані племена кельтського, іллірійського, фракійського походження, але ніяк не войовничі германці та язиги.

Натомість друга особливість римської політики по відношенню до племен, учасників Маркоманських війн, вимальовувалась в новій системі договірних відносин. Угоди, які в кожному випадку містили однобічну стилізовану умову нейтралітету та союзництва та разом з тим мали виразні елементи клієнтської залежності (foedus iniquum). В цю систему органічно входять дві мирні угоди з квадами (172 та 174 рp.), дві угоди з маркоманами (173 та 174 рр.) та угода з язигами (175 р.). Маркоманські війни фактично були зіткненням двох цивілізацій. Варварські племена об'єдналися для боротьби з Римом. Маркомани були лише однією з артерій у могутньому потоці племен, добре підготовлених до війни. І хоча варвари в ході військових подій були лише ослаблені, вони продовжували залишатися на своїх місцях як потенційна загроза для Імперії.

Другий підрозділ “Перехід Риму до політики “стримування” на східноєвропейських кордонах” висвітлює розвиток відносно мирного періоду взаємостосунків Риму і варварів. Племена могли дозволити римлянам будувати військові фортеці та сторожові вежі і споруджувати шляхи в межах прикордонної смуги, що прилягала до лімесу. У свою чергу, римський уряд зобов'язувався виплачувати царям таких клієнтських держав грошові субсидії (stipendium), а також підтримувати царя і знать. Римляни могли зажадати скинення небажанного для Імперії царя, замінивши його римським ставлеником. У той же час клієнтські держави зберігали власний державний устрій, свої форми життя і право, але вони піддавалися римському тиску у випадку проведення ворожої для Риму політики.

Римський лімес як укріплений рубіж, що відокремлював римлян від варварів, у міру розвитку торговельних і культурних зв'язків із племенами одержував все більш багатофункціональний характер. Дунай, природний рубіж на півночі Імперії, став не лише життєво важливою торговою дорогою, але також, й військово-стратегічним маршрутом.

Кінець ІІ - початок ІІІ ст. ознаменувався етнічною зміною у прикордонній смузі Римської імперії. Появляються чергові грізні сусіди, які спричиняють нові збройні сутички і навіть локальні війни. Це був час, коли на Рим посилили натиск готи та інші варварські племена. З району Нижньої Вісли готи рухалися двома напрямками - до північно-східних кордонів Римської імперії та до району Північного Причорномор'я. При цьому вони істотно зачепили населення лівого берега Дунаю. Численні і різноманітні дунайські етноси або відступали під їхнім натиском, або розчинялися у готському середовищі. Ці події були першими ознаками великого переселення народів, яке спричинило нові кровопролитні війни в дунайському регіоні.

Безпеку своїх кордонів римляни намагалися забезпечити створенням системи залежних від Риму варварських держав, а також будівництвом нових укріплень на лімесі. Щоб послабити натиск одних племен, римський уряд приймав в межі своєї Імперії інші етноси. Але, у міру того як на історичну арену вступали нові племінні союзи, Римська імперія була вимушена зважати і на їхнє існування. Під час правління Клавдія II (268-270 рр.) у прикордонній дунайській смузі з'являються племена певкінів, грейтунгів, остготів, тервінгів, візіготів, гепідів, герулів та ін. Це спричиняє поступовий перехід до захисної тактики, якій повністю відповідає нова система прикордонної оборони. Згідно з нею передбачалося створення захисних споруд вже за лімесними укріпленнями на напрямках небезпечних ударів.

Під час правління імператора Валеріана (253-260 рр.) через Дунай переправилася нова хвиля варварів, чим викликала черговий переляк римлян. Захоплення Дакії варварами мало для них надзвичайно важливе значення. Адже римські воєнні і економічні бази були значно відсунуті від життєво важливих областей варварів і тим самим знімалася безпосередня воєнна загроза для їхніх земель. Більше того, варвари самі отримали чудовий плацдарм для нових вторгнень в землі Римської імперії і вирівняли кордон так, що це дало їм незабаром можливість зробити одночасний напад уздовж майже усієї лінії Дунаю.

Висновки

Проведене дослідження й узагальнення його результатів підтверджують, що вихідна методологія правильна, поставлені завдання реалізовані, мета досягнута. На основі здійсненого дослідження зроблені такі основні висновки й пропозиції.

1. З'совано, що залучена джерельна база повною мірою відповідає поставленій меті і завданням дисертації. Визначено, що стан наукової розробки теми є неповним, ряд питань, насамперед пов'язаних із роллю і місцем римських збройних сил у здійсненні прикордонної політики на східноєвропейських напрямах, вимагають поглибленого вивчення. В цілому, залучення свідчень історичних джерел та вивчення літератури дали можливість комплексно дослідити процес становлення та розвитку системи прикордонної політики в східно-європейському регіоні, як цілісну і важливу складову політики Римської імперії. При цьому головна увага була приділена тим аспектам проблеми, які недостатньо були досліджені сучасними істориками або викликали серед них дискусії.