Процеси реабілітації в Україні жертв політичних репресій радянської доби у другій половині ХХ - на початку ХХІ століття: історико-соціальний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

07.00.01 - історія України

Процеси реабілітації в Україні жертв політичних репресій радянської доби у другій половині ХХ--на початку ХХІ століття: історико-соціальний аспект

Місінкевич Леонід Леонідович

Чернівці 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України.

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор, академік НАН України Тронько Петро Тимофійович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу регіональних проблем історії України.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Даниленко Віктор Михайлович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України другої половини ХХ століття;

доктор історичних наук, професор Брицький Петро Павлович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри історії України;

доктор історичних наук, професор Турченко Федір Григорович, Запорізький національний університет, проректор з науково-педагогічної та навчальної роботи.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Г.М. Скорейко.

Анотація

жертва політичний репресія

Місінкевич Л.Л. Процеси реабілітації в Україні жертв політичних репресій радянської доби у другій половині ХХ-на початку ХХІ століття: історико-соціальний аспект. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2009 р.

У дисертації на тлі загальної політичної, соціально-економічної історії комплексно досліджено механізм відновлення в правах репресованих, особливості форм і методів організації реабілітаційних заходів щодо жертв політичних репресій, визначено етапи проведення реабілітації у суспільстві впродовж другої половини ХХ-початку ХХІ століття. Підсумовано результати наукової праці на основі ґрунтовної джерельної бази, що висвітлюють обставини формування нормативно-правових актів та практичні кроки владних структур у реалізації соціально-правового захисту реабілітованих, розкрито механізм та межі діяльності партійних та радянських органів, компетенції центральних та місцевих комісій, проаналізовано діяльність органів прокуратури, суду, держбезпеки, МВС та органів місцевого самоврядування у запроваджені юридичної, політичної та публічної реабілітації жертв державного терору радянської доби.

Досліджуваний період оцінено як епохальні зміни у суспільно-політичному житті держави, що сталися після смерті «вождя народів» Й. Сталіна. Основою для узагальнення політичних змін у суспільстві стало висвітлення еволюції реабілітаційних процесів, ліквідація закритих десятиріччями таємниць репресій та реабілітації наших співвітчизників, переосмислення прожитих років. Усуненню бар'єру закритості сприяє державна політика незалежної України, зокрема Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» і практика його застосування. Проаналізовано недоліки та протиріччя, які мають місце у чинному законодавстві, внесено конкретні пропозиції для майбутніх змін при формуванні нового вітчизняного законодавства для забезпечення реабілітаційних заходів жертв політичних репресій в Україні.

Дослідження дає змогу усвідомити наслідки трагічного минулого, збагнути всю складність реабілітаційного процесу, відстежити його перебіг на певних історичних етапах розвитку держави.

Ключові слова: реабілітаційний процес, реабілітація юридична, реабілітація політична, реабілітація публічна, репресії, депортації, соціальна адаптація реабілітованих.

Аннотация

Мисинкевич Л.Л. Процессы реабилитации в Украине жертв политических репрессий советского периода во второй половине ХХ-начала ХХІ века: историко-социальный аспект. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 2009 р.

В диссертации комплексно исследованы проблемы общественно-политического, социально-экономического характера по восстановлению в правах репрессированных граждан, особенности форм и методов реабилитационных мероприятий, определены этапы проведения реабилитации во второй половине ХХ-начала ХХІ века. Критический анализ и обобщение рассекреченных фондов центральных, областных и отраслевых архивов службы госбезопасности послужили основанием в отслеживании обстоятельств произвола карательной системы тоталитарного общества, засвидетельствовали причастность центральных, республиканских и местных партийных органов, государственных структур к проведению реабилитационных мероприятий, формированию нормативно-правовой базы по восстановлению в правах жертв политических репрессий. В работе оценена компетенция и деятельность центральных и местных комиссий периода хрущевской «оттепели», проанализирована деятельность органов прокуратуры, госбезопасности, МВД, судов в проведении юридической, политической и публичной реабилитации жертв государственного террора советского периода.

Отмечено, что реабилитационный процесс середины 1950-960-х гг. вскрыл несогласованность в действиях правоохранительных органов, проявляющаяся в предвзятом отношении к репрессированным. Новые обстоятельства требовали от работников правоохранительных институций, причастных в прошлом к репрессиям, не продления сроков заключения осужденных, а освобождения в прошлом «врагов народа». Установлено, что освобождение с мест лишения свободы необходимо рассматривать, как реабилитацию ограниченного характера по реально отбытым срокам, амнистии или с учетом политического характера текущего момента.

Инициировав восстановление в правах репрессированных, высшее партийно-государственное руководство страны осуществляло ограниченный и избирательный подход в проведении реабилитационных мероприятий с учетом строгой секретности. Стремясь к стабильности общественно-политической ситуации в Украине, руководство республики отрицательно относилось к решениям союзных инстанций о досрочном и условно-досрочном освобождении с мест лишения свободы осужденных из Западной Украины. Нецелесообразность такого возвращения зафиксировано в Указе Президиума Верховного Совета УССР от 9 ноября 1956 г., запрещающем осужденным и отбывшим наказание, руководителям и участникам украинского националистического подполья возвращаться в западные области Украины на постоянное место жительства. Крымский регион был закрыт для депортированного крымскотатарского населения.

В исследовании раскрыто сложное становление социальной адаптации репрессированных периода хрущевской «оттепели», сумевшая демонтировать механизм массовых репрессий, но не восстановившая в правах полную реабилитацию жертв государственного террора из-за отсутствия необходимой нормативно-правовой базы. В работе отслежена деятельность союзных и республиканских институтов власти, комиссий политбюро ЦК КПСС и ЦК Компартии Украины в процессе реализации реабилитационных мероприятий периода горбачевской перестройки. Главные из них - признание Комиссией политбюро ЦК КПСС личной вины И. Сталина и его ближайшего окружения перед народом в проведении массовых репрессий, беззакония и произвола, имевших тяжелые последствия для общества, признание антиконституционной деятельности внесудебных органов. В диссертационном исследовании оценены действия государственных органов власти Украины в условиях национально-культурного возрождения, в осуществлении реабилитационных мероприятий, принятых Верховным Советом Украины Закона «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине», в котором определен главный приоритет - восстановление исторической справедливости по возобновлению в правах репрессированных. Принятые вместе с Законом нормативно-правовые документы позволили комплексно рассмотреть вопросы возмещения денежных компенсаций, возвращения конфискованного или изъятого имущества, государственных и правительственных наград, начисления пенсий и предоставления льгот, восстановления производственного стажа, возвращения из мест депортации крымско-татарского населения.

Среди вопросов реализации реабилитационных мероприятий освещена деятельность научных работников и общественных организаций по выполнению Государственной программы «Реабилитированы историей», утвержденной в 1992 г. Президиумом Верховного Совета и Кабинетом Министров Украины. Используя рассекреченные архивные фонды, документальные материалы, Главная редакционная коллегия «Реабилитированы историей» ведет издание многотомной научно-документальной серии книг по увековечению памяти репрессированных, созданию Национального банка сведений о жертвах политических репрессий.

Отмечено, что в действующем законодательстве осталась вне внимания категория граждан, пострадавших от политических репрессий. К ним относятся дети репрессированных, подвергнуты различным формам преследования как родственники «врагов народа». Испытав страдания и лишения репрессивной системы, они заслуживают на введение конкретных социальных гарантий в действующее законодательство. В этой ситуации государство должно проявить заботу о своих соотечественниках, исходя из того, что процесс реабилитации далеко еще не завершенный.

Ключевые слова: реабилитационный процесс, реабилитация юридическая, реабилитация политическая, реабилитация публичная, репрессии, депортация, социальная адаптация реабилитированных.

Annotation

Misinkevich L.L. The processes of rehabilitation in Ukraine the victims of political repressions during the Soviet period in the second part of XX and the beginning of XXI centuries: historical-social aspect. Manuscript.

The thesis for competition scientific degree as a doctor of historical science in specialty 07.00.01. History of Ukraine. - Institute History of Ukraine NAS of Ukraine. Kiev 2009. The mechanism of restoration in the rights of repressive persons has been complexity researched against a background of general political, social-economic History in the thesis, and peculiarities the forms and methods of organization the rehabilitation measures for the victims of political repressions, the stages of conducting rehabilitation are determined in the society during the second part of XX and the beginning of XXI centuries.

Total results of scientific work on the basis of substantial base are thrown light the circumstances of forming normative base and practical steps of the structures for realization social-law defence rehabilitative persons it is opened the mechanism and degree of activity Soviet government bodies competence the central and local commissions is analysed the activity of Procurator's office, Court, Security Services, MBS and the Institutions of local self-government for juridical, political and public rehabilitation of the victims of state terror in the period of Soviet era.

Investigated period is examined as epoch changes in the social-political life of the state after the death of “the leader of nations” I.V. Stalin. The base of political changes in the society was the evolution of rehabilitation processes, liquidation of mysteries of repression and rehabilitation of our citizens, another glance for, the living years. State political of independent Ukraine assists in removal the baize of closing especially the law of Ukraine “About the rehabilitation of the victims of political repressions in Ukraine” and the practice of its using. It is analized all the faults and contradictions which take place in our active legislation, introduced concrete conditions for future change for forming new, native legislation for supporting rehabilitation measures of the victims political repressions in Ukraine. This investigation gives us possibility for understanding the results of the tragically pages of history, rehabilitation process for knowing its changes at the certain stages of the state's development.

Significant words: rehabilitation process, juridical rehabilitation, political rehabilitation, public rehabilitation, repressions, deportations, social adaptation of rehabilitative.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. За умов національно-культурного відродження України, розбудови її державності особливого значення набуває дослідження історії України, особливо тих її сторінок, які тривалий час невиправдано замовчувалися. У вітчизняній історії до них необхідно віднести репресивну та реабілітаційну політику вищих державно-політичних структур, яка мала місце в минулому столітті.

У цьому контексті особливої наукової цінності і практичного значення набуває досвід ”хрущовської відлиги”, який спрямовувався на подолання жахливих явищ тоталітарного режиму, започатковував лібералізацію суспільного життя в державі, поновлення в правах безневинно репресованих за контрреволюційні, політичні, посадові та господарські злочини. Запроваджені упродовж десяти років реабілітаційні процеси зумовили звільнення з ув'язнення репресованих 1930-1950-х рр., проте більше половини з них так і не було реабілітовано. Поза реабілітаційними заходами залишилися такі категорії репресованих, як спецпереселенці та спецпоселенці.

Поновлений через чверть століття реабілітаційний процес кінця 1980-1990-х рр. розкрив недосконалість союзного та українського законодавства стосовно вирішення питань захищеності й надання пільг реабілітованим, правову обмеженість місцевих реабілітаційних комісій, нескоординованість у діяльності органів, які безпосередньо займалися реабілітацією, й органів соціального захисту населення. Помітно виокремлювалася чиновницька індиферентність щодо подальшого вдосконалення нормативно-правової бази процесу реабілітації стосовно різних статусних груп репресованих для подальшого вирішення їх соціальної захищеності. Соціальна значущість дослідження характеризується вивченням процесу реабілітації громадян, починаючи з так званої берієвської ”відлиги”, упродовж другої половини ХХ та початку ХХІ століття, з подальшим залученням їх до суспільного життя. Вивчення проблем відновлення в правах жертв терору радянської доби дозволяє не лише узагальнити досвід суспільно-політичного розвитку означеного історичного періоду, але й застерігає не допустити подібного у майбутньому, зобов'язує увічнити пам'ять наших співвітчизників, які стали заручниками власної держави. Усе це разом додає темі дослідження суспільної актуальності.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження органічно пов'язане з плановою темою “Увічнення пам'яті жертв політичних репресій 1930-1940-х-початку 1950 років у контексті розробки проблем регіональної історії” Інституту історії України НАН України та виконання державної програми підготовки науково документальної серії книг ”Реабілітовані історією”, затвердженої постановами Президії Верховної Ради за № 2256-ХІІ від 6 квітня 1992 року та Кабінетом Міністрів за № 530 від 11 вересня 1992 року, а також науковою тематикою відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України.

Метою роботи є багатокомпонентне комплексне дослідження передумов, причин, практичних завдань реабілітаційного характеру, особливостей форм і методів поновлення прав жертв політичних репресій в Україні упродовж другої половини ХХ-початку ХХІ ст. з утвердженням соціально-політичних змін у суспільстві.

Для досягнення мети сформульовано такі наукові завдання:

- проаналізувати розвиток історичної думки з проблем реабілітації в СРСР та джерельну базу дослідження;

- узагальнити систему заходів партійно-державного керівництва СРСР щодо здійснення масових політичних репресій в УСРР-УРСР та причини послаблення репресивних дій, що мали місце в діяльності правоохоронних органів у 1939-1940-х рр.;

- з'ясувати механізм та межі компетенції діяльності центральних та місцевих реабілітаційних комісій, які сприяли започаткуванню реабілітаційних заходів у 1954-1956-х рр.;

- охарактеризувати хід реабілітації у 1950-1960-х рр., формування нормативно-правової бази, практичні кроки владних структур щодо реалізації соціально-правового захисту різних категорій реабілітованих;

- розкрити позицію керівництва СРСР та УРСР стосовно реабілітації жертв політичних репресій, формування політичних та правових основ реабілітації;

- висвітлити особливості процесу реабілітації кінця 1980-початку 1990-х рр., його вплив на суспільно-політичне життя;

- з'ясувати роль партійних і державних органів кінця 1980-початку 1990-х рр. у відновленні прав жертв політичних репресій в Україні, вплив їхніх зусиль на роботу правоохоронних органів;

- охарактеризувати позицію керівництва незалежної України щодо запровадження реабілітаційних заходів, формування політичних та правових основ реабілітаційної політики;

- окреслити основні напрями сучасного етапу реабілітаційного процесу. Проаналізувати діяльність органів прокуратури, суду, держбезпеки, МВС та органів місцевого самоврядування щодо проведення реабілітації, розкрити трансформацію їхніх структур та повноважень;

- узагальнити основні причини незавершеності реабілітаційного процесу в Україні та наслідки його подальшого проведення в сучасних умовах розвитку суспільства.

Об'єктом дослідження є діяльність вищого та місцевого партійно-державного керівництва СРСР та УРСР, виконавчих органів незалежної України, правоохоронних та судових органів, які здійснювали процес реабілітації жертв політичних репресій.

Предметом дослідження став процес реабілітації жертв терору радянської доби з його політичними, соціальними та історико-правовими аспектами.

Методологія дослідження. Основою наукового пошуку є принципи історизму і об'єктивності. Поставлені завдання вирішувалися на основі універсальних принципів наукового пізнання. Вважаючи суспільство складною багатофункціональною системою, дисертант для вивчення відновлення в правах жертв політичних репресій застосовував принцип системності. У межах системного підходу дослідження реабілітаційних процесів розглядалося як складова загальносоюзних, етнополітичних заходів, що дозволило вивчити заявлену проблематику в цілому і на окремих системних рівнях (суспільно-політична, соціально-економічна, юридично-правова складова, регіональний аспект).

Для реконструкції та аналізу реабілітаційних процесів в УРСР широко застосовувалися спеціальні методи: історико-функціональний (встановлення обумовленості відновлення в правах політрепресантів та залучення їх до суспільного життя); історико-генетичний (відображення еволюції розвитку реабілітаційного процесу впродовж досліджуваного періоду); історико-порівняльний (відстеження особливостей етапів і факторів впровадження реабілітаційних заходів як соціального явища); історико-системний (теоретичне осмислення реабілітаційної політики щодо жертв політичних репресій, зокрема запровадження юридичної, політичної та публічної реабілітації, з розв'язанням проблем соціальної адаптації реабілітованих громадян); проблемно-хронологічний (структурування матеріалу дисертації); історико-правового аналізу реалізації питань реабілітаційного характеру; емпіричного аналізу (оцінка і впорядкування історичних фактів та явищ); історизму (відстеження в історичній ретроспективі еволюції реабілітаційного процесу на етапах суспільного розвитку, враховуючи проблеми поновлення в правах громадян Західної України та кримськотатарського населення); комплексності.

Комплексне застосування універсальних принципів і спеціальних методів наукового пізнання дисертант вирішував за допомогою методичних підходів інших наук. Аналізуючи різнобічну нормативно-правову базу, автор використовував метод її конкретної інтерпретації. При аналізі кількісних показників застосовувалися математично-статистичні чинники. Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з кінця 1930-х років (так звану берієвську "відлигу") до кінця ХХ ст. та перші роки ХХІ ст. Упродовж цих меж проаналізовано становлення, розвиток та провадження реабілітаційних заходів партійно-державними органами періоду хрущовської відлиги, горбачовської перебудови та діяльності уряду незалежної України. Територіальні рамки дослідження охоплюють Українську РСР, включаючи Кримську область, яка увійшла до складу України в лютому 1954 року.

Наукова новизна та теоретичне значення одержаних результатів зумовлені постановкою та вивченням комплексної історичної проблеми, яка не в повному обсязі до цього часу була виділена як предмет спеціального наукового дослідження. Автор вперше дослідив причини послаблення репресивних дій у 1939-1940-х рр., періоду берієвської "відлиги", системно вивчив процес реабілітації жертв політичних репресій після смерті Й. Сталіна і до ХХ з'їзду КПРС, періоду хрущовської "відлиги", 80-90-х рр. ХХ ст. та періоду діяльності уряду незалежної України.

Науковою новизною визначаються такі аспекти:

- вперше залучено до наукового обігу низку документальних матеріалів з фондів Центральних архівів України та Російської Федерації, Галузевого державного архіву Служби безпеки України та обласних державних архівів.

- на основі джерельної бази охарактеризовано вплив реабілітації на процес трансформації радянської політичної системи, обґрунтовано періодизацію етапів реабілітаційного процесу;

- комплексно й системно відповідно до проблемно-хронологічного принципу розглянуто процес реабілітації жертв політичних репресій. У цьому контексті в дисертації виділено та конкретизовано передумови та хід реабілітаційної роботи, особливості виявлення та облаштування місць поховань жертв політичних репресій, увічнення їхньої пам'яті;

- на підставі широкого застосування статистичного та історико-системного методів оприлюднено дані про чисельність різних категорій реабілітованих. Досліджено особливості процесу реабілітації в Україні;

- в історичній ретроспективі вперше розглянуто питання взаємодії судових і правоохоронних органів у процесі реабілітації. Ґрунтовно проаналізовано нормативно-правову базу здійснення реабілітації;

- узагальнено досвід роботи реабілітаційних комісій, відстежено недоліки їхньої роботи, прогалини, що мають місце в нормативно-правовій базі.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації охоплюють значний хронологічно-територіальний простір і стосуються різних аспектів реабілітації жертв політичних процесів в Україні. У зв'язку з цим положення та висновки дослідження можуть використовуватися при підготовці узагальнювальних праць з історії України ХХ століття, навчальних посібників та підручників.

Викладені в дисертації положення, узагальнення, аналітичні матеріали, зокрема правового характеру, мають сприяти розробленню та введенню нових нормативних і спеціальних курсів на гуманітарних факультетах вищих навчальних закладів різного рівня акредитації.

Основні положення і висновки дисертації впроваджуються автором та науково-педагогічними працівниками кафедр теорії та історії держави і права, філософії та політології Хмельницького університету управління та права при викладанні нормативних курсів "Історія держави і права України" та "Історія України". Аналіз нормативної бази реабілітації, законодавчих актів 1990-х років може стати основою майбутніх змін формування нового українського законодавства, із використанням при цьому досвіду країн близького зарубіжжя, у першу чергу Російської Федерації, для завершення реабілітації жертв політичних репресій в Україні.

Апробація результатів дисертації систематично здійснювалася в процесі участі дисертанта в міжнародних, всеукраїнських, регіональних науково-теоретичних та науково-практичних конференціях, симпозіумах, круглих столах, зокрема: "Хмельниччина: минуле, сучасне, майбутнє" (Хмельницький, 2002 р.), "Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи" (Кам'янець-Подільський, 2002 р.), регіональному науковому симпозіумі "Репресії проти етнічних поляків Поділля в 20-30-ті роки ХХ ст." (Хмельницький, 2002 р.), другому Міжнародному науковому конгресі українських істориків "Українська історична наука на сучасному етапі розвитку", першій, другій та третій міжнародних науково-практичних конференціях "Кам'янець-Подільський у контексті українсько-європейських культурних зв'язків: історія і сучасність" (Кам'янець-Подільський, 2003, 2005, та 2006-хрр.), ХІ Всеукраїнській науковій конференції "Велика Вітчизняна війна: нові сторінки історії, імена, події", присвяченій 60-річчю визволення України від фашистських загарбників (Хмельницький, 2004 р.) та ХІ Подільській історико-краєзнавчій конференції (Кам'янець-Подільський, 2004 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Громадсько-політичне та суспільно-культурне життя України на початку ХХ століття" (Хмельницький, 2005 р.), V Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 130-річчю Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича (Чернівці, 2005 р.) та міжнародній науковій конференції "Поляки в Україні у ХІХ-ХХ століттях" (Хмельницький, 2005 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Знищення опозиції в 20-30 рр. ХХ століття як засіб формування тоталітарної системи в Україні" (Хмельницький, 2006 р.), у круглих столах "ХХ з'їзд КПРС і реабілітаційні процеси в Україні" (м. Київ, 23 травня 2006 р.) і "Великий терор" 1937-1938 рр. в Україні: регіональні особливості, механізми здійснення, наслідки" (м. Київ, 2 березня 2007 р.), проведених Інститутом історії України НАН України, круглому столі "П'ятнадцята річниця незалежності України: здобутки та відкриття" (Хмельницький, 2006 р.), ІІІ та ІV круглих столах "Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі у ХVІІІ-на початку ХХІ ст." (Кам'янець-Подільський, 2006), круглому столі "Актуальні проблеми вивчення Голодомору та політичних репресій 1930-х років в Україні" (Полтава, 2008 р.), науково-практичній конференції "Голодомор 1932 - 1933 рр. в Україні: історико-правові та соціально-економічні аспекти" (Хмельницький 2006 р.), науковій конференції "Місто Хмельницький в контексті історії України", присвяченій 575-й річниці першої згадки про Хмельницький (Плоскирів, Проскурів) в історичних документах, за участю іноземних та українських науковців, істориків і краєзнавців (Хмельницький, 2006 р.), VІ Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 600-річчю першої писемної згадки про Чернівці (Чернівці, 2007 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми становлення і розвитку конституційної держави в Україні" (Хмельницький, 2008 р.).

Крім того, результати дослідження оприлюднювалися на щорічних (2002-2009 рр.) наукових конференціях професорсько-викладацького складу Хмельницького університету управління та права, використовувалися під час читання курсів "Історія держави і права України", "Політологія" та "Соціологія" в названому університеті. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права та кафедри філософії та політології Хмельницького університету управління та права, а також на засіданні відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України. Публікації. Основні положення та висновки дисертації висвітлено в індивідуальній монографії "Реабілітація жертв політичних репресій в Україні (друга половина ХХ-початок ХХІ століття)" обсягом 24,11 ум. др. арк., у першому томі книги "Реабілітовані історією. Хмельницька область" (авторський обсяг 5,8 ум. др. арк.) та 37 статтях, 22 з яких надруковано у фахових виданнях. Загальний обсяг опублікованих праць за темою дисертації становить 49,34 ум. др. арк.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, п'яти розділів (14 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (89 с., 723 найменувань), додатків (23 с.). Загальний обсяг тексту дисертації становить 510 с., з них 398 с. основного тексту.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, відзначено її зв'язок з науковими програмами, визначено мету і завдання, об'єкт і предмет; описано методи дослідження, хронологічні й територіальні рамки, висвітлено наукову новизну і практичне значення, подано дані про апробацію та структуру роботи.

У першому розділі - “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” розкрито процес наукового осмислення проблеми в українській і зарубіжній історіографії, схарактеризовано джерела, використані для виконання поставлених завдань. В історіографічному огляді з'ясовано становлення наукових пошуків, які поділено на три етапи. Перший - започаткований у працях дослідників і очевидців із середини 1950-х до середини 1980-х рр., другий - публікації періоду горбачовської перебудови, третій - дослідження посткомуністичного часу.

Упродовж першого історіографічного етапу cформована концептуальна партійна доктрина реабілітації жертв державного терору в доповіді М. Хрущова ”Про культ особи і його наслідки”, у якій відображена жахливість політичних репресій, негативна роль культу особи Й. Сталіна. Інформованість суспільства щодо злочинів сталінізму обмежувалася лише партійним середовищем через закритість джерельної бази, ідеологічне табу державних та партійних органів на означену тематику. ХХІІ з'їзд КПРС започаткував публічну реабілітацію, знявши заборону на публікацію наукових праць, художніх творів ”ворогів народу”, монографічні дослідження про життя і діяльність репресованих. Вперше висловлена доцільність спорудження пам'ятника жертвам політичних репресій.

На відміну від радянських істориків зарубіжні дослідники на підставі періодичних партійних, літературних видань намагалися відстежити реабілітаційні процеси, але, як правило, у рамках локального поняття, визначити їх напрями, окреслити причини, що спонукали до запровадження цього суспільного явища, даючи свою оцінку суперечливому періоду розвитку радянської держави. У 1960-х рр. Г. Костюк у роботі, опублікованій в англомовній редакції, намагався розкрити витоки репресій, узаконених комуністичною партією. Б. Кравців розглядав реабілітацію як локальний процес відновлення справедливості щодо репресованих письменників республіки, участь у цій справі Спілки письменників України та комісій з упорядкування посмертної спадщини репресованих авторів.

Детальний аналіз здобутків зарубіжних авторів з вивчення процесів реабілітації в Радянському Союзі подали Ю. Борисов та А. Голубєв. Системний підхід до вивчення реабілітації в Радянському Союзі започаткував американський соціолог Л. Лабедз, який розмежував її на юридичну, політичну та публічну. Юридична реабілітація знімала звинувачення чисто кримінального характеру, політична - визначалась як поновлення в партії і зняття заборони на згадку імен репресованих у пресі та науковій літературі, а публічна - інформувала громадськість про припинення кримінальних справ і відсутність складу злочину. За оцінкою А. Ван Гаудоувера, виділялась особиста реабілітація - перегляд справ і визнання невинуватості; соціальна - компенсація за заподіяні страждання, повернення конфіскованого майна, поновлення на роботі, пенсійне та соціальне забезпечення; партійна - поновлення в партії. Посмертна та повна політична реабілітація застосовувалась, як правило, до окремих видатних державних діячів. Процес реабілітації розцінював дослідник як стратегічне завдання партії -повністю змінити своє ставлення до терору. Особистий погляд на перебіг політичних подій мав С. Оппенхейм, визнаючи реабілітацію як засіб відмови від політики терору задля особистої безпеки вищих ешелонів влади, руйнування вождізму Сталіна.

Дж. Шапіро вважав, що процес поновлення в правах репресованих проводився як антисталінська кампанія, яка сприяла М. Хрущову в боротьбі за владу. Таку ж точку зору щодо перебігу реабілітації частково поділяв Б. Левицький. Реабілітаційні процеси в контексті політичних подій середини 1950-х рр. дали підстави західним історикам стверджувати, що реабілітація використовувалась як засіб боротьби за владу з політичними суперниками сталінської генерації. Поразка ”антипартійної групи” в 1957 р. зміцнила позиції М. Хрущова. Відновлення в правах безпідставно репресованих поступово почало відходити на другий план. Перевагу віддали запровадженню економічних реформ.

У західній історіографії можна відстежити три етапи в розвитку реабілітаційних процесів. Перший - з березня 1953 р. по лютий 1956 р., коли проводилась так звана вибіркова реабілітація, яка стосувалася лише окремих осіб. Другий етап - з лютого 1956 р. по жовтень 1961 р. Вона, як і раніше, носила закритий характер, проте у різних виданнях почали з'являтися заборонені раніше імена репресованих. Третій етап - з жовтня 1961р. по 1967 р. Специфіка вітчизняних досліджень реабілітаційного процесу полягала в тому, що над ними тяжіло вето, зумовлене політичними обставинами монополізму КПРС. Першими до цих проблем звернулися правознавці, вивчаючи правові теоретичні аспекти, зокрема нормативно-правову базу врегулювання майнових та соціальних питань реабілітованих. Обґрунтування правових питань репресованих громадян за політичними мотивами зустрічаємо у працях правників В. Савицького Г. Коблая, М. Полякова, Б. Безлєпкіна, які визначали юридичне бачення загальної концепції реабілітації без чіткого виходу на категорії репресованих та політичні оцінки цього суспільного явища.

Партійна ортодоксальна система стояла на заваді вітчизняних історичних та історико-правових досліджень політичних репресій та реабілітаційних процесів. Державна ідеологія виключала будь-яку можливість широкого розголошення, а тим більше наукового аналізу фактологічного матеріалу, який компрометував існуючий лад. Сувора правда ХХ та ХХІІ з'їздів КПРС сприяла поширенню дисидентського руху, який у самвидавських публікаціях намагався оприлюднити зловісний механізм політичних репресій. Особливий вплив мали опубліковані матеріали ташкентського процесу над представниками кримськотатарського народу, спогади Е. Осипова, мемуари М. Нарізи, інформаційні повідомлення українських дисидентів, видруковані у «Літопису Волині». У контексті обраної теми можна виокремити деякі праці Ф. Бурлацького. Подані езопівською мовою, вони залишалися заідеологізованими, не були позбавлені упередженості, але досить чітко в них відстежувалися події, які надалі допомогли дослідникам розібратися в питаннях реабілітації.

Другий історіографічний етап розробки цієї проблеми припадає на кінець 1980-х рр. Дослідження політичних репресій та реабілітаційних заходів стали предметом відкритого обговорення після виступу Генерального секретаря М. Горбачова на урочистому засіданні 2 листопада 1987 р., присвяченому 70-річчю Жовтневої революції, який визнав, що процес відновлення справедливості не був доведений до кінця. Його заява надавала політичний дозвіл на проведення дослідження політичних репресій і реабілітаційних заходів.

Це зумовило справжній прорив інформаційної блокади в радянській суспільно-політичній літературі щодо висвітлення впливу культу особи на формування репресивної політики. Публікації В. Амлинського, І. Анфєртьєва, Ю. Аксютіна, Ю. Борисова, Ф. Бурлацького, І. Іванова, Д. Волкогонова, Р. Медвєдєва, К. Симонова, Д. Шелєстова та інших дозволяли розкрити маловідомі сторінки масових репресій та механізм їх здійснення. Палітра поглядів, оцінок авторів відбивала різноманітні ідеологічні спектри: від марксистсько-ленінських до антимарксистських і демократичних. Означеним проблемам присвячені роботи А. Рибакова, Я. Рапопорта, О. Лаціса, Г. Померанца, І. Клямкіна, М. Барсукова, В. Новікова, В. Земського, Ю. Шевельова, О. Солженіцина, Н. Сєрова, які досліджували проблеми сталінізму, аналізували витоки терору і масових репресій, зосереджували увагу на політичній боротьбі у вищих ешелонах партійного середовища. Означеним проблемам були приурочені дослідження О. Аксютіна, О. Волобуєва, О. Зубкової, В. Наумова, але питання реабілітації як цілісної системи оновлення суспільства в них не розглядалися, а концентрувалася увага на політичних передумовах і шляхах її проведення. Історіографічні дослідження реабілітаційних процесів започатковуються у працях Б. Вікторова та Н. Каткова, у яких висвітлювалась діяльність органів прокуратури СРСР щодо перегляду в судових інстанціях кримінальних справ репресованих осіб, звинувачених у контрреволюційних злочинах, відстежувались етапи реабілітаційних заходів. У дослідженні реабілітаційних процесів важливе місце займали публікації, підготовлені на підставі архівних джерел, які вийшли у світ у кінці 1980-х - початку 1990-х рр. у збірниках публіцистичних статей «Возвращенные имена» та «Реабилитация: Политические процессы 30-50-х годов». Не залишилися осторонь досліджуваної проблеми і правознавці. У наукових розвідках Б. Безлєпкіна, Л. Косарської, Л. Бойцової та В. Бойцової, Б. Цой започаткована спроба аналізу існуючої правової бази, періодизації проведення реабілітаційного процесу, еволюційного відновлення соціальних прав реабілітованих громадян у союзних республіках 50-60-х та 80-90-х рр. ХХ століття.

Третій історіографічний етап дослідження репресивної політики та проблем реабілітаційних процесів у вітчизняній історії розпочався з урахуванням потреб перебудови історичної науки та корегування наукових пріоритетів. У дослідженнях Інституту історії України НАН України була започаткована абсолютно нова історіографічна тематика щодо ”Увічнення пам'яті жертв незаконних репресій 30-40-х-початку 50-х рр. в контексті розробки проблем регіональної історії”.

З прийняттям 17 квітня 1991 р. Закону УРСР ”Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” суттєво підвищилась зацікавленість тематикою реабілітації жертв державного терору. Місце виваженого наукового аналізу у відновленні в правах репресованих займають наукові розробки ”круглого столу”, присвяченого 40-річчю проголошення М. Хрущовим доповіді ”Про культ особи та його наслідки”. Особливе значення в осмисленні політичної історії займають праці відомого дослідника історичної науки С. Кульчицького, у яких відображено реабілітацію в контексті загальнодержавного процесу оновлення суспільства, започаткованого колективним керівництвом СРСР. На думку автора, однією з причин розпочатого процесу реабілітації стало зростаюче невдоволення репресивною політикою, яке проявилося через страйки, повстання в'язнів ГУТАБу. За його переконаннями, реабілітація виступила як складова частина реформування суспільно-політичного ладу, але за своїм перебігом була вибірковою, утаємниною і поширювалася на незначну частину громадян. Ініціатори та ідеологи репресивної політики, проводячи реабілітацію, прагнули приховати свою причетність до злочинної політики, перекладаючи вину на політичних діячів, що відійшли у небуття.

У цьому контексті наукову цінність мають дослідження В. Барана, у яких проаналізована еволюція тоталітарної системи, започатковано аналіз реабілітаційних заходів, діяльності правоохоронних органів, залучених до їх проведення, правових засад оновлення суспільства в системі суспільно-політичних змін.

Помітне місце в узагальненні важливих заходів реабілітаційного характеру займають наукові розвідки О. Бажана, у яких проаналізовано ставлення вищих посадових осіб, партійно-державного апарату республіки до процесу десталінізації. Зосереджена увага на незавершеності процесу реабілітації 1950-1960-х рр. Виокремлена громадська думка щодо учасників українського національно-визвольного руху 1940-х-початку 1950-х рр., релігійно-сектантських груп, які зазнавали переслідування за інакодумство.

Важливим у контексті порушеної теми є дослідження Є. Цокура, у якому висвітлено взаємовідносини владних органів та безпідставно репресованих у період хрущовської «відлиги»: систематизовані основні заходи реабілітаційного процесу, взаємодія органів прокуратури, суду, держбезпеки та МВС, шляхи відшкодування майнових прав реабілітованих, прагнення державних структур розв'язати проблеми їхнього працевлаштування. Особливим явищем поточного історіографічного періоду є активізація зусиль науковців щодо широкомасштабного увічнення пам'яті жертв політичних репресій. У наукових дослідженнях П. Тронька, С. Тимченка, Є. Скляренка, А. Амонса, Р. Подкура, Н. Платонової, В. Васильєва, О. Авербуха, М. Шитюка та інших розглядаються проблеми історико-правового порядку, зумовлені реалізацією Закону ”Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. Позитивним кроком у напрямі узагальнення історичного досвіду відновлення в правах репресованих в Україні стало створення узагальнених праць з історії регіонів у ході виконання Державної програми видання науково-документальної серії книг ”Реабілітовані історією”.

Сучасна українська історіографія означеної проблеми суттєво відстає від російської, більшість її досліджень носить фрагментарний характер. Російські дослідники, маючи у розпорядженні величезний масив розсекречених архівних джерел, працюють більш плідно. Зокрема, у 2000-2004 рр. опубліковано тритомне документальне видання ”Реабилитация: как это было”(за редакцією О. Яковлєва), у якому вміщено понад 600 документів з історії реабілітації жертв політичних репресій. Конкретний аналіз дослідження цієї проблематики зроблений у монографії А. Петрова. На значних архівних матеріалах розкриті важливі питання подолання наслідків тоталітарного режиму в працях М. Бугая, А. Гонова, О. Кузнецової, В. Карнасевич, О. Ряполової. У цих та багатьох інших наукових дослідженнях російські історики лише побіжно розглядають питання реабілітації жертв політичних репресій в Україні.

Незважаючи на безсумнівні успіхи у дослідженні питань поновлення прав жертв політичних репресій, тематичне розмаїття публікацій, широкий спектр опрацьованих джерел, все ж вивчення реабілітаційного процесу далеко не завершене. Продовжують залишатися невідомими аналітичні та статистичні дані, матеріали архівних кримінальних справ, протоколи судових засідань, загальна переписка з вищими органами партійних та державних інституцій. Прагнення комплексно дослідити взаємовідносини влади, політичних та громадських організацій з жертвами державного терору у контексті соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя народу України спонукало проведенню наукової розвідки. Джерельна база дисертації представницька і різноманітна. Вагому групу джерел становлять акти радянського законодавства, матеріали партійних з'їздів, пленумів, політбюро ЦК партії та органів державної влади, аналіз яких дозволив розкрити зміни в суспільно-політичному житті, проведенні репресивної політики та політичної боротьби, що її супроводжувала, реабілітаційних процесах. Найбільш важливі в цій групі - матеріали ХХ та ХХІІ з'їзду КПРС, комісії президії ЦК КПРС про результати розслідування причин репресій та місцевих комісій з реабілітації жертв державного терору.

Безпосередню джерельну базу дослідження склали архівні матеріали центральних державних і обласних архівів України, Російської Федерації, Галузевого державного архіву Служби безпеки України та його обласних управлінь. Основне місце серед архівних джерел посідає колекція Центрального державного архіву громадських об'єднань (ЦДАГО) України, зокрема документи фонду ЦК Компартії України (ф. 1), та картотека репресованих і реабілітованих громадян. Матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України, а саме фонди Ради Міністрів УРСР (ф. 2) та Прокуратури УРСР (ф. 228) висвітлюють питання соціальної адоптації, зокрема регламентації паспортного режиму, проблеми повернення конфіскату та житлового фонду.

Повнішому і глибшому розкриттю теми сприяли фонди Російського державного архіву новітньої історії (РДАНІ), насамперед колекція розсекречених документів (ф. 89), у якому відклалися матеріали протоколів засідання політбюро ЦК ВКП(б), листування Й. Сталіна, В. Молотова з керівництвом РНК СРСР, НКВС, МВД, Прокуратурою СРСР, іншими міністерствами і відомствами, республіканськими і місцевими партійними та радянськими органами, документи Відділу партійних органів ЦК КПРС союзних республік (ф. 5), Комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б), Комітету партійного контролю при ЦК КПРС та Партійної комісії при ЦК КПРС (ф. 6). Важливі документи для дослідження поточної діяльності ДПУ-ОДПУ-НКВС відібрані у Російському державному архіві соціально-політичної історії (РДАСПІ), зокрема у фонді 17 - Особливий сектор ЦК ВКП(б). Документи Державного архіву Російської федерації (ДАРФ) - фонд 9414 (Міністерство внутрішніх справ СРСР), фонд 7525 (Президія Верховної Ради СРСР), фонд 8131 (Прокуратура СРСР), дозволили відстежити реабілітацію групових справ спецпоселенців і репресованих народів.

Залучення матеріалів місцевих архівів дозволило відобразити регіональний аспект проблеми. Це у першу чергу фонди обласних партійних комітетів областей: Вінницької (ДАВінО. - Ф. П. 136, - Ф. Р. 29), Дніпропетровської (ДАДнО. - Ф. П. 27), Житомирської (ДАЖО. - Ф. П. 3809), Київської (ДАКО. - Ф. П. 5), Полтавської (ДАПО. - Ф. П. 15), Харківської (ДАХО. - Ф. П. 2), Чернівецької (ДАЧО. - Ф. П. 2), Хмельницької (ДАХмО. - Ф. П. 475), Хмельницької обласної Ради народних депутатів (ДАХмО. - Ф. Р. 338), Хмельницької обласної прокуратури (ДАХмО. - Ф. Р. 1823) та ін., за якими вдалося відстежити зміни в настроях громадськості, реакцію населення на суспільно-політичні зміни в державі.

Важливою групою джерел стали архівно-слідчі справи репресованих громадян, які допомогли розкрити чимало утаємнених сторінок історії з життя політрепресантів, відстежити ”режисуру” сфабрикованих справ. Суттєвим надбанням у збиранні та популяризації історичної спадщини стали археографічні публікації. Серед збірок окреме місце посідають публікації документів і матеріалів як архівного, так і нормативно-правового характеру, видані в кінці 1990-2000-х рр. у Російській Федерації та Україні. Безперечний інтерес становлять матеріали політбюро ЦК КПРС, ВЦВК, ЦВК СРСР, РНК - РМ СРСР, ОДПУ-НКВС-МВС, МЮ СРСР, які відображають реалії суспільно-політичного життя, допомагають повніше усвідомити події, пов'язані з репресіями та реабілітаційними процесами, розкривають механіку прийняття рішень з реабілітації, об'єктивні оцінки минулого, повернення репресованим чесного імені, конфіскованого майна як у Радянському Союзі, так і в Україні. Певне значення для дослідження мала мемуарна література, яка дозволила детальніше дослідити історію відновлення справедливості в ході реабілітаційних заходів. Серед цих джерел помітне місце займають спогади керівників партійного олімпу - М. Хрущова, В. Молотова, А. Мікояна, О. Аджубея, С. Берії, О. Ляшка, П. Шелеста, В. Семичасного та інших представників правлячої еліти. В означених публікаціях оцінюється діяльність центральних та республіканських партійних органів, державних структур щодо шляхів і методів реалізації реабілітаційних процесів, розкривається прагнення владних структур до демократизації суспільства. Заслуговують на увагу спогади представників іншого рангу. Б. Вікторов, Ю. Чірков та А. Жигулін намагалися проілюструвати процес реабілітації в усій його складності, залежно від свого статусу. Перший розглянув її з позиції працівника правоохоронних органів, інші оцінили як жертви тоталітарної системи, що пройшли тортури ув'язнення, заслання.

У процесі дослідження теми використовувалися численні матеріали періодичної преси, наукових конференцій, круглих столів з розглядом питань формування тоталітарної системи та відновлення в правах жертв політичних репресій в Україні, що слугувало достовірності як історіографічного аналізу, так і джерельної бази. Дослідженню проблеми сприяли матеріали діяльності Головної редакційної колегії з виконання Державної програми ”Реабілітовані історією”. Багатотомне видання уможливило аналіз широкого масиву архівних матеріалів МВС, СБУ, прокуратури та суду, введення у науковий обіг значної кількості архівних документів.

Застосування сучасних методик джерелознавчої праці разом з уточненням методологічних засад дослідження розглядалося як передумова комплексної наукової розвідки, яка відповідатиме сучасному стану історичної науки і сприятиме прирощенню наукових знань з проблематики. У підрозділі методологія та методи дослідження висвітлюються теоретико-методологічні засади праці. Зазначено, що крах існуючої політичної системи та ідеології призвів до кризи методологічних підходів щодо вивчення сучасної історії, зокрема такого явища тоталітарного суспільства, як репресії та реабілітаційні процеси. Поляризації наукових уявлень сприяла зміна державної історичної парадигми, багатополярність політичного мислення, практикування у науковому просторі множини історико-політичних доктрин.

У ході дослідження підтримувалася точка зору, за якої методологічною основою вивчення тоталітаризму і його наслідків став цивілізаційний підхід, головним критерієм якого є основна оцінка особистості. Громадяни будь-якого соціального походження апріорі мають право на життя, свободу творчості, свободу діяльності, думки, слова тощо. Кульмінацією у визначенні основних прав і свобод людей стала Загальна декларація прав людини Генеральної Асамблеї ООН 1948 р., у якій з усіх означених положень особливо виділяється право на життя, свободу і особисту недоторканність.

У першій в світі соціалістичній державі - СРСР - деклароване в документах право на життя, свободу і особисту недоторканність у період існування сталінської тоталітарної системи не забезпечувалося. Навіть після смерті Й. Сталіна реальні права і свободи були відновлені в обмежених рамках при вирішенні проблем реабілітаційного характеру тих громадян, які в різні часи потрапили під молох репресивної системи. Реабілітація жертв політичних репресій і пов'язані з нею процеси стали логічним завершенням існування тоталітарного режиму.

В історичному розвитку реабілітаційні процеси пройшли складний шлях, який уможливив виокремити їх складові елементи. Перший - скасовував наслідки дії судових або позасудових рішень і поновлював у правах осіб, які безневинно зазнали репресій, знімаючи з них обвинувачення кримінального, адміністративного або дисциплінарного характеру. Другий - відновлення доброго імені, репутації безневинно засудженого. І третім складовим елементом реабілітаційних заходів стало відшкодування державою моральних та матеріальних збитків репресованим. Реабілітація розглядається як система загальних принципів, підходів та методів, які сприяють визначенню незаконності кримінального переслідування щодо конкретних осіб шляхом прийняття відповідних процесуальних рішень. Концептуально реабілітаційні заходи реалізовувалися у разі виправдувального вироку суду, закриття кримінальної справи за відсутності події злочину, відсутності в діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину. За цих обставин реабілітація передбачала компенсацію репресованим матеріальних і моральних збитків. У разі позбавлення військових або інших звань, державних нагород, припинення членства в партії їм поновлювалися звання, поверталися державні нагороди, відновлювалося членство в партії. За обставинами відновлення прав репресованих визначається юридична, політична та публічна реабілітація.