Військово-політична діяльність Симона Петлюри

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

УДК 335. 484 (477)(092: Петлюра) “1917/1921”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Військово-політична діяльність Симона Петлюри

20.02.22 - Військова історія

Костишин Емілія Іванівна

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії, теорії та практики культури Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка” Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Зінкевич Роман Дмитрович, доцент кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету “Львівська політехніка”.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Патер Іван Григорович, завідувач відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України;

кандидат історичних наук, доцент Томюк Ігор Михайлович, заступник декана юридичного факультету Львівського університету бізнесу та права

Захист відбудеться 6 травня 2011 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15. у Національному університеті “Львівська політехніка” за адресою: 79013, Львів-13, вул. С. Бандери, 12, корпус 4, аудиторія 204.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, Львів-13, вул. Професорська, 1.

Автореферат розіслано “1” квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент І. В. Буковський.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Кожна історична епоха висуває лідерів, котрі б відчували пульс народного життя, усвідомлювали перед ним свою відповідальність, виявляли громадську й особисту мужність на шляху до поставленої мети. Чільне місце серед них посідає постать Симона Петлюри, з ім'ям якого пов'язана ціла епоха в історії визвольної боротьби українців за національну державність. Втім, упродовж десятиліть його ім'я очорнювалося не тільки ворогами української державності, а інколи й окремими тодішніми українськими діячами, що й сьогодні відчувається певна упередженість щодо його особи навіть у середовищі національної інтелектуальної еліти. Однак, з цим іменем пов'язано відродження військової традиції в Україні, хоча за фахом С. Петлюра був літератором. Феномен його особистості цікавий з наукового погляду, коли йдеться про роль Петлюри у національних та державотворчих процесах, вивченні практичного досвіду на посту лідера держави та армії, з'ясуванні бачення перспектив українського державотворення. Без неупередженого розгляду образу С. Петлюри неможливо подати об'єктивної і всеохоплюючої картини політичної та військової історії України ХХ ст., зрозуміти суспільно-політичні та ідеологічні аспекти боротьби. Відтак, неоднозначні оцінки українським суспільством постаті С. Петлюри лише підкреслюють потребу виваженої і глибокої оцінки поставленої у дисертації проблеми.

Незважаючи на те, що в останні роки з'явилося чимало публікацій, присвячених С. Петлюрі, здебільшого вони стосуються окремих сторін його діяльності: політичної, військової, дипломатичної, літературної. Наукових досліджень, які б висвітлювали його діяльність в комплексі, аналізуючи симбіоз політичної та військової компоненти, їх взаємовплив, все ще недостатньо.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація пов'язана з науково-дослідницькою роботою з історії Збройних Сил України, яка проводиться кафедрою історії, теорії і практики культури Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”.

Мета дисертації полягає у комплексному вивченні взаємовпливу військових та політичних складників діяльності С. Петлюри, що сформували його як лідера національно-визвольного руху української революції 1917 - 1921 рр.

Для досягнення мети у дисертаційному дослідженні розв'язано такі завдання:

§ проаналізовано джерельні матеріали та наявну на даний час історіографічну базу, що стосуються цієї теми;

§ з'ясовано історичні обставини формування політичного світогляду С. Петлюри;

§ визначено роль С. Петлюри в еволюції українського державотворення від автономії до самостійності в період Центральної Ради;

§ розкрито участь С. Петлюри у відродженні українських збройних сил;

§ висвітлено вплив С. Петлюри на розробку тактики і стратегії Армії УНР;

§ показано значення особи С. Петлюри у формуванні моделі Української держави, форм та методів її реалізації.

Об'єктом дослідження є постать С. Петлюри як державного та військового діяча.

Предмет дослідження становить військово-політична складова діяльності С. Петлюри у процесах національно-визвольної боротьби українського народу за державну незалежність, її вплив на форми та методи реалізації цілей українського визвольного руху першої чверті ХХ ст.

Методологічною основою дисертації є загальнонаукові методи пізнання - аналіз і синтез. Дослідження ґрунтується на принципах об'єктивності та історизму. Для розв'язання поставлених завдань використано проблемно-аналітичний, комплексно-хронологічний, описовий та історико-порівняльний методи дослідження.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1914 - 1921 рр. Основним критерієм вибору стала військово-політична діяльність С. Петлюри в період Першої світової війни та Української революції. В окремих випадках хронологія виходить за зазначені межі, оскільки стосується подій, що відбувалися перед 1914 р. та після 1921 р., й так чи інакше, впливали на формування військово-політичного світогляду С. Петлюри.

Географічні межі дослідження визначені відповідно до розгляду дисертаційної проблеми. Основну територію дослідження окреслено етнічними кордонами України, частково Польщі.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у здійсненні всебічного та комплексного аналізу взаємовпливу військових та політичних чинників у діяльності С. Петлюри, їх екстраполяцію на перебіг збройної боротьби Армії УНР та прийняття рішень щодо визначення стратегії і тактики військового та державного будівництва.

У дисертації обґрунтовано низку теоретичних положень, що виносяться на захист:

Ш С. Петлюра був одним із перших чільних політиків українського соціал-демократичного табору, котрий прийшов до усвідомлення значущості військового фактору в процесах державного відродження України;

Ш діяльність С. Петлюри на посаді генерального секретаря військових справ Центральної Ради значною мірою вплинула на радикалізацію її поглядів щодо перспектив державності України від автономії до самостійності;

Ш С. Петлюра був одним з діячів військового будівництва в УНР, відтак є ключовою постаттю української військової історії;

Ш С. Петлюра поєднував у собі якості політичного лідера і військового діяча, що безпосередньо впливало на вироблення доленосних для держави політичних рішень, з одного боку, та стратегічних військових операцій з іншого;

Ш військово-організаційні заходи С. Петлюри дали змогу створити національні Збройні сили, які стали вирішальним чинником у перетворенні України на суб'єкт міжнародної політики;

Ш С. Петлюра практичною діяльністю в галузі військового будівництва заклав підвалини національної військової доктрини новітнього часу.

Розгляд окреслених проблем дає підстави об'єктивно висвітлити роль С. Петлюри в історії українського національно-визвольного руху на загал та військового будівництва зокрема.

Науково-практична значущість. Фактологічний і теоретичний матеріал та його висновки можуть бути використані для наукових розробок щодо питань військової історії України, а також для підготовки лекційних курсів, навчально-методичних посібників і рекомендацій як у системі військової освіти, так і у виховній роботі з особовим складом Збройних Сил України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації апробовані на науковій конференції “Історичні пам'ятки Галичини” (м. Львів, 12 листопада 2010 р.) у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 4 наукові праці, з них - 4 у фахових наукових виданнях.

Структура й обсяг дисертації. Робота побудована за тематично-хронологічним принципом і складається із списку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг дисертації з додатками становить 224 сторінки, з них основного тексту - 176 сторінок, списку використаної літератури та джерел (293 найменувань) - 23 сторінки, додатків - 25 сторінок.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено предмет і об'єкт дослідження, його хронологічні та географічні межі, окреслено наукову новизну, практичне значення та методологічне підґрунтя дисертації.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” висвітлено ступінь наукової розробки теми, охарактеризовано джерельну базу, визначено методологічну основу дослідження.

Історіографію обраної теми можна розділити на блоки: радянська, українська (вітчизняна , діаспорна) та польська.

Особливістю першого блоку є діяльність С. Петлюри, що висвітлювалася крізь призму бачення конкретних політичних таборів. З огляду на те, що С. Петлюра та його оточення впродовж 20-х рр. ХХ ст. залишалися діючими політиками, радянська історіографія активно включилася в ідеологічну боротьбу, яку вело керівництво СРСР з українським “буржуазним націоналізмом”, що ототожнювався із уенерівським середовищем - так званою “петлюрівщиною”. Виконуючи політичне замовлення комуністичної партії, радянські дослідники отримали завдання пропагувати комуністичні ідеали та обґрунтувати закономірність перемоги більшовиків у подіях 1917-1921 рр. До публікацій цього напряму можна віднести праці Є. Бош, В. Антонова-Овсієнка, Г. Лапчинського, М. Майорова, які подають С. Петлюру в образі зрадника українського народу. Застосування методів порівняльного аналізу дає можливість почерпнути певний фактологічний матеріал, що стосується діяльності С. Петлюри на посаді генерального секретаря військових справ, голови Директорії УНР та Головного отамана Армії УНР з подальшим його узагальненням. У наступні роки, у радянській історіографії, факти військово-політичної діяльності Петлюри будуть замовчуватися та фальсифікуватися. Так, у роботах Ю. Білана, І. Білодіда, Е. Германа, І. Кулика, А. Лихолата, М. Супруненка, І. Рибалки він постає злочинцем, який мав на меті віддати Україну в рабство іноземним капіталістам Білан Ю. Героїчна боротьба трудящих України проти внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів у 1918-1920 роках / Ю. Білан. - К., 1957. - 48 с.; Білодід І. Українська РСР у період громадянської війни 1917-1920 / І. Білодід - К., 1967.- 422 с.; Лихолат А. В. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917-1922) / А. Лихолат. - Л., 1954. - 655 с.; Супруненко М. Спільна боротьба українського і російського народу за встановлення Радянської влади на Україні / М. Супруненко. - К., 1954. - 32 с..

На загал, у радянській історіографії не можливо знайти позитивної характеристики С. Петлюри. Дослідження пронизані негативною оцінкою як його особи, так і діяльності. У “Короткому курсі історії України” ім'я Петлюри згадано кілька разів. Особливо у зв'язку з обранням головою Українського Генерального Військового Комітету (УГВК), а згодом, як “члена буржуазної Директорії і головного отамана петлюрівських військ, що розправлялись з революційними робітниками і селянами” Історія України. Короткий курс / С. Бєлоусов, К. Гуслистий, О. Оглоблін та ін. - К.: Вид-во НАН УРСР, 1940. - 412 с.. У наступних радянських підручниках відомості про Петлюру подаються в такому ж стилі. Аналогічними за спрямуванням були й радянські праці, що стосувалися діяльності С. Петлюри в еміграції. Вони нагадують памфлети, у яких комуністична пропаганда “викривала” діяльність петлюрівського оточення у постреволюційний період Симоненко Р. Провал політики міжнародного імперіалізму на Україні (ІІ половина 1919 - березень 1921) / Р. Симоненко. - К., 1965 - 303 с.; Гай Ю. З ким і проти кого. Ганебний шлях петлюрівщини та її спадкоємців / Ю. Гай. - К.,1980. - 124 с..

Висвітлення постаті С. Петлюри у радянській історіографії у повоєнний період, зокрема у час відносної лібералізації середини 50 - их - початку 60 - их років і навіть у період “перебудови” другої половини 80 - их рр. ХХ ст. суттєвих корекцій не зазнало. До певної міри авторам цих праць більш детально зверталися до біографії С. Петлюри, вихоплюючи з неї окремі моменти, вигідні для критики Хміль І.С. Петлюра і петлюрівщина / І. Хміль. // Український історичний журнал. - 1990.-№3.- С.107-119; Його ж. Політичні метаморфози Симона Петлюри / І. Хміль. // Україна. - 1991. - № 4. - С.18-20..

Щодо української історіографії, яка творилася в іншому ментальному середовищі, вона знаково відрізняється від радянської, тому що писалася здебільшого колишніми її учасниками. Спогади цих людей відзначаються полярністю пояснень здобутків і прорахунків лідерів національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Частина дослідників, близьких до емігрантського уряду УНР, намагалася довести, що діяльність С. Петлюри була наслідком антимілітаристських настроїв, які панували у керівництві Центральної Ради та фаховою некомпетентністю її військових керівників. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. Доба Центральної Ради / Д. Дорошенко. - Ужгород, 1932.- Т.1.- 437 с.; Стахів М. Україна проти большевиків. Нариси з історії агресії Совєтської Росії / М. Стахів. - Тернопіль, 1992. - Кн.1. - 171 с.; 1993. - Кн. 2. - 248 с.. Серед численних публікацій слід виділити праці самого С. Петлюри, які кидають світло на еволюцію його поглядів щодо військового будівництва, дають змогу досліднику простежити ґенезу його політичних переконань. Петлюра С. (псевд. Ряст О.) Сучасна українська еміграція та її завдання // С. Петлюра Статті / С. Петлюра. - К., 1993. - С.220 - 228; Сучасна українська еміграція та її завдання // Там само. - С. 231 - 275. Окремо слід розглядати публікації В. Винниченка, який намагався перекласти вину за спільні огріхи у сфері військового та державного будівництва на плечі одного С. Петлюри.

Численні статті і спогади, які стосуються його особистості, як і епохи, у котрій йому довелося діяти, розміщені у “Збірнику пам'яти Симона Петлюри (1879-1926)”. Ця збірка містить статті авторів І. Мазепи, В. Проходи, С. Сірополка, О. Шульгина, В. Короліва-Старого, Ф. Щербини, які знали Петлюру особисто. Їх цінність у тому, що авторам вдалося підкреслити риси політичного та військового діяча, поруч із психологічними компонентами його особистості, що має не останнє значення для сучасного дослідника.

У міжвоєнний період сформувався опозиційний напрям щодо політики уряду УНР, а відтак і в оцінках діяльності С. Петлюри. Вихідною тезою їх публікацій є твердження, що провідники УНР були настільки “заражені” федералістськими ідеями, що не змогли від них звільнитися. Ці думки простежуються у працях М. Падалки, В. Євтимовича, С. Збаразького, а особливо у повоєнних монографіях М. Мірчука, Р. Млиновецького, О. Войнаренка та Я. Штендери.

У 1936 р. вийшло майже 400 монографій та статей, присвячених особі Петлюри Зленко П. Симон Петлюра. Матеріали до бібліографічного покажчика / П. Зленко. - Париж, 1939. - с.72.. У праці “Симон Петлюра” С. Корбута Корбут С. Симон Петлюра. 1926-1936 / С. Корбут. - Львів: Українське видавництво, 1941. - 52 с. акцентується увага на тому, що С. Петлюра “зриваючи з рабською двоєдушністю, нерішучістю і паралічем середовища, з якого вийшов, розпочав в кінці хоч і пізно одверту боротьбу з Москвою”. У 1991 р. в Україні репринтним способом було перевидано працю Василя Іваниса “Симон Петлюра - президент України (1879-1926)” (Торонто, 1952).

З відновленням незалежності України розпочався якісно новий етап у розвитку національної історіографії, у якій помітно простежуються два підходи. “Патріотично налаштовані” історики намагаються висвітлювати діяльність С. Петлюри як пророка і мудрого керівника, а “лівоналаштовані” - як політичного аутсайдера і нереалізованого диктатора.

Серед найновіших фундаментальних праць про С. Петлюру треба назвати монографії С. Литвина, В. Сергійчука та В. Савченка. Перші дві монографії спираються на солідну джерельну базу, автори критично аналізують історіографічний доробок попередників. Одначе у своїх оцінках С. Петлюри вони близькі до оцінок діаспорної літератури уенерівського табору.

У руслі монографії В. Іваниса написана праця Б. Дорошенка-Товмацького, присвячена життю і діяльності С. Петлюри. З державницьких позицій оцінено петлюрівсько-білогвардійські стосунки у монографії М. Ковальчука “Невідома війна 1919 року”. Автор подає чисельний архівний та картографічний матеріал.

Окремі сторінки військово-політичної діяльності С. Петлюри знайшли висвітлення у наукових статтях.

Поштовхом до активізації багатопланових досліджень біографії С. Петлюри стали різного роду конференції та конкурси. Їх підсумком є публікація відповідних збірників.

Незважаючи на помітний прогрес в об'єктивному висвітленні діяльності С. Петлюри, у середовищі вітчизняних істориків цього періоду надалі простежуються стереотипи, що перегукуються із старою радянською історіографією. Вони притаманні роботам Д. Табачника, В. Солдатенка, Ю. Павленка, Ю. Храмова.

У сучасних історіографічних дослідженнях серед кола проблем, які безпосередньо стосуються військово-політичної діяльності С. Петлюри можна виділити такі: участь у військовому русі та національному військовому будівництві, С. Петлюра і єврейські погроми в Україні, зовнішньополітична діяльність С. Петлюри, діяльність С. Петлюри та його однодумців в еміграційний період Колдянчук О. Українська військова еміграція у Польщі 1920-1939. / О. Колдянчук. - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крипякевича НАНУ, 2000.- 278 с.

Срібняк І. Польська доба Симона Петлюри: 1920-1923 роки // У 70-річчя паризької трагедії 1926-1996: Зб. пам'яті Симона Петлюри / І. Срібняк. - К., 1997. - С.187-199..

Серед зарубіжної історіографії, яка б тією чи іншою мірою стосувалася військово-політичної діяльності С. Петлюри, найбільші здобутки має польська. На проблемі Варшавського договору 1920 р. чимало уваги зосередили Р. Тожецький і Б. Скарадзінський Тorzecki R. Kwestia ukraiсska w Polsce w latach 1923-1929. - Krakуw,1989; Skaradziсski B. Polskie lata 1919-1920. -Warszawa,1993.- T.- 2.-457 s... Р. Потоцький у 1997 р. опублікував фундаментальну працю, присвячену українському питанню у політиці другої Речі Посполитої. Значну увагу постаті Петлюри приділив А. Середницький, який подає біографію Головного отамана на тлі українсько-польських взаємин. Серед найцікавіших, з наукового погляду, монографічних досліджень сучасних польських істориків можна виділити працю Я. Бруського, присвячену уенерівській політичній еміграції початкового періоду 1919-1924 рр.

Починаючи із середини 90-х рр. ХХ ст., проводяться тематичні українсько-польські конференції, у контексті яких часто порушуються проблеми взаємин УНР та другої Речі Посполитої, ролі у налагодженні діалогу між ними С. Петлюри та Ю. Пілсудського. Зокрема це стосується українсько-польської наукової конференції, яка відбулася у Луцьку в листопаді 2008 р.

Таким чином, історіографічний огляд проблеми дає підстави зробити висновок, що постать С. Петлюри, з огляду на його активну участь у державотворчих процесах в Україні періоду визвольних змагань, а також його діяльність в еміграції, постійно привертала увагу, як сучасних йому авторів, так і дослідників наступних десятиліть. Оскільки він завжди перебував в епіцентрі не лише політичної й ідейної, але реальної військової боротьби, то й по-різному оцінювався авторами, відповідно до їх політичних уподобань. В Україні до 1991 р. спеціальних досліджень присвячених його особі не було. Події, у яких він брав участь, трактувалися упереджено і вкрай суб'єктивно та фальсифіковано. Значно більші здобутки мала українська еміграційна історична наука. Однак і вона хибувала певними недоліками: вузькістю джерельної бази, надмірною політизацією. Сприятливі умови для справді об'єктивних студій над проблемою військово-політичної діяльності С. Петлюри, склалися в умовах незалежної України. Однак і сучасна історіографія ще не повністю звільнилася від стереотипів минулого. Політизація постаті С. Петлюри відчутна і в деяких сучасних дослідженнях, що не сприяє неупередженому й об'єктивному висвітленню його діяльності.

Джерельною базою для написання дисертації послужили передусім архівні матеріали. Частина з них опублікована у збірниках. Серед перших збірників, що містять документи про діяльність С. Петлюри, можна назвати “Замітки і матеріяли до історії Української революції” П. Христюка. Багатий матеріал щодо участі С. Петлюри у підготовці укладення Варшавського договору 1920 р. між УНР і Польською Республікою зібрав і видав у 1923 р. О. Доценко Доценко О. Літопис Української революції: Матеріяли і документи до історії Української революції 1917-1923 / О. Доценко. - Т.2. - Кн.4. - Київ, Львів, 1923. - 364 с., який намагався подавати лише ті документи, котрі позитивно висвітлювали цю контроверсійну в історії України подію.

Т. Гунчак у двохтомнику, виданому у 1983 р., подає більш різнобічний матеріал, що висвітлював перипетії підготовки і підписання Варшавського договору 1920 р. й оцінки українського та польського суспільства діяльності С. Петлюри Hunczak T. Ukraine and Poland in documents 1918-1922 / T. Hunczak - New-York, Paris, Sidney, Toronto, 1983. - Vol.1.- 456 p.;Vol.2. - 468 p.. У повоєнний період світ побачили діаспорні видання, які містять документи і матеріали, епістолярну спадщину С. Петлюри.

Після відновлення незалежності в Україні розпочалося активне видання документів, пов'язаних із проблематикою 1917-1921 рр. Чільне місце займають збірники, присвячені військово-політичній діяльності С. Петлюри. Цінними є матеріали, які проливають світло на постать С. Петлюри не лише з погляду військово-політичного діяча, а й приватної особи. Їх зібрав й опублікував у збірці “Симон Петлюра та його родина” директор Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі В. Михальчук. Для роботи над дисертаційною проблемою ці документи мають першорядне значення.

Окремі документи, що стосуються діяльності С. Петлюри на посаді генерального секретаря військових справ, містяться у двохтомному виданні документів Центральної Ради, підготовленої В. Верстюком. При написанні наукового дослідження використано фундаментальне видання документів “Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918-1920”.

Поруч із опублікованими архівними матеріалами, джерельну базу дисертації становлять неопубліковані архівні матеріали. Найбільш широко використані фонди ЦДАВО України: Українського військового комітету при Центральній Раді (Ф. 811), Ради Народних Міністрів УНР (Ф. 1063), Військового Міністерства УНР (Ф. 1075), Генерального Секретарства по справах військових (Ф.1076), Головного управління Генерального штабу (Ф. 1078), Канцелярії Директорії УНР (Ф. 1429), Українська військова місія в Речі Посполитій Польській (Ф. 2491). Серед матеріалів архіву міститься і особистий фонд С. Петлюри (Ф. 3809), проте він невеликий і малоінформативний, позаяк самих оригінальних документів, які б належали перу С. Петлюри тут небагато.

У фондах ЦДАГО України є чимало документів, котрі стосуються військово-політичної діяльності С. Петлюри. Це фонди ЦК Компартії України (Ф. 1), фонд Комісії з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У (Ф. 5), фонд історії партії (Ф. 17).

У Центральному державному історичному архіві України у Львові зібрано колекцію документів урядів та армії УНР та ЗУНР. Серед документів, що стосуються дисертаційної проблеми корисними є фонди О. Назарука та Г. Степури (Ф. 359; 760), з яких можна почерпнути цікаву інформацію про становище УНР восени 1919- початку 1920 рр., особисті враження авторів про С. Петлюру, записані у приватних щоденниках та листах. Цінні матеріали, які висвітлюють військово-політичну діяльність С. Петлюри на початковому етапі еміграції, зосереджені у фонді Наукового товариства ім. Т. Шевченка (Ф. 309).

Суттєвим доповненням архівних матеріалів є періодичні видання: газети, журнали, бюлетені. Періодику можна класифікувати на офіційні видання вищих органів державної влади 1917-1920 рр., військові видання, партійні офіціози, різноманітні періодичні видання, що виходили в еміграції. Діяльність С. Петлюри на посаді генерального секретаря військових справ УНР найкраще відображає “Вістник Генерального Секретарства Військових Справ УНР” (1917 р.), а на посаді Головного отамана - “Ставка” (1918 р.), “Українська Ставка” (1919 р.), “Вістник Української Народньої Республіки”, “Україна”, “Накази Головної Управи війська УНР” (1920). Еміграційний період його діяльності добре висвітлили журнали “Табор” і “Тризуб”. Непересічну інформативну вартість серед видань першої половини 1920-их рр. мають періодичні видання інтернованих у Польщі таборів. Wiszka E. Prasa emigracji ukraiсskiej w Polsce 1920-1939 / Wiszka E. - Toruс, 2001.- 134 s. Важливим джерелом щодо дії Армії УНР і діяльності С. Петлюри, є періодичний збірник “За Державність” (Матеріали до історії війська Українського), що почали виходити у 1929 р. у Каліші, а згодом - у Варшаві й після Другої світової війни у Торонто ( два видання 1964 і 1966 рр.).

Суттєво урізноманітнює джерельну базу дисертаційної роботи мемуарна література. Здебільшого це спогади колишніх чільних діячів УНР й особливо офіцерів та генералів інтернованих українських армій. Не зважаючи на властивий мемуарній літературі суб'єктивізм, уважне їх вивчення і порівняння дає можливість з'ясувати мотиви, якими керувався С. Петлюра у прийнятті рішень, його ставлення до оточення, методи та стиль керівництва армією та державними справами.

Білогвардійська мемуаристика, на відміну від української, оцінює діяльність С. Петлюри з погляду російського великодержавного шовінізму, тенденційно підбирає факти, які мали б дискредитувати його діяльність, а відтак і все українське національно-державне відродження, приписує С. Петлюрі політичну безпринципність, злочинну діяльність супроти власного народу. Близькими до них за ідейним спрямуванням, є мемуари колишнього генерала Армії УНР Ю. Тютюнника, написані після захоплення його більшовиками Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни / Ю. Тютюнник Ю. - Харків: Державне видавництво України, 1924. - 107 с. (репр. вид.).. В іноземній мемуаристиці С. Петлюра найчастіше зустрічається у польських авторів, що обумовлено його діяльністю на території Польщі у початковий період еміграції. Вони відзначаються прихильним ставленням до його особи й представляють його у дещо ідеалізованому світлі.

Отже, опрацьований і використаний для дисертаційного дослідження об'ємний та різноплановий матеріал може слугувати основою для вирішення дослідницьких цілей та завдань обраної теми.

У другому розділі “Початки військової кар'єри та державної діяльності” проаналізовано еволюцію політичних переконань С. Петлюри в національному питанні, показано його внесок у створення підвалин армії УНР в період Центральної Ради, проаналізовано оборонні заходи С. Петлюри під час першої українсько-більшовицької війни.

Початкові кроки на шляху суспільної діяльності Симон Петлюра зробив навчаючись у Полтавському духовному училищі. З 1902 р. він розпочинає займатися публіцистичною діяльністю і поступово опиняється у соціал-демократичному середовищі. С. Петлюра в цей період стояв на автономістських позиціях щодо майбутнього державного статусу України. Разом з тим, він не поділяв крайніх політичних переконань, які сповідувала російська соціал-демократія. Особливо це стало помітним у відмінних трактуваннях національного питання.

З початком Першої світової війни Петлюра потрапляє на фронт. Після повалення самодержавства в Росії у березні 1917 р., солдати-українці Західного фронту обирають С. Петлюру головою Українського військово-революційного комітету Західного фронту. З цього часу можна датувати початки його військової діяльності. Одночасно з нею, розпочалася й політична кар'єра С. Петлюри. На думку авторки, перший Всеукраїнський військовий з'їзд вивів С. Петлюру у велику політику. Вже на першому військовому з'їзді стали кристалізуватися його погляди на український військовий рух, що насамперед проявлявся у процесах українізації армії. Петлюра в цей період приходить до усвідомлення значущості військового фактору для національного відродження України. Перспективу створення національного війська він вбачав у планомірному й методичному розгортанні українізації в рамках російської армії, яка мала на меті, використовуючи загальноросійські тилові структури і військовий адміністративний апарат, провести виокремлення українських частин і зосередити їх на території України.

Новий етап у військово-політичній кар'єрі С. Петлюри розпочався у червні 1917 р., коли він призначається головою Генерального Секретаріату військових справ, тобто посідає посаду військового міністра України. Власне військовий фактор значною мірою спричинився до висунення С. Петлюри на провідні ролі поруч з М. Грушевським та В. Винниченком у тогочасному українському політикумі.

Нами встановлено, що погляди С. Петлюри на той час носили суперечливий характер: з одного боку, сповідуючи програмні постулати УСДРП, він виступав проти створення регулярної армії, а з другого - визнавав необхідність реальної військової сили. Йому належить заслуга, що УГВК перетворився у координуючий орган в масштабах російської імперської армії, котрий взяв на себе планомірне проведення українізації й здобув визнання в очах загальноросійської військової влади.

За період літа - осені 1917 р. погляди Петлюри щодо засад формування армії зазнали суттєвої корекції: він відмовився він концепції заміни регулярної армії народною міліцією і став обстоювати ідею розбудови боєздатної регулярної Української армії. Як наслідок, С. Петлюра посів одне з чільних місць серед політиків вищого державного керівництва УНР.

Військові переконання Петлюри знайшли своє фактичне вираження у другій половині листопада 1917 р. За його наказом розпочинається формування в Києві двох Сердюцьких дивізій, загальною чисельністю 15 тис. вояків, що стали зародком армії УНР та її першими регулярними частинами. Проведена українізація Київського та Одеського військових округів. Впродовж листопада-грудня 1917 р., за наказом С. Петлюри, розгорнулося формування якісно нових бойових частин молодої Української армії: Першого республіканського полку під командуванням полковника П. Болбочана, Гайдамацького коша Слобідської України, Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців.

До важливих організаційних моментів військового будівництва можна віднести рішення С. Петлюри щодо створення на основі колишніх Південно-Західного і Румунського фронтів єдиного Українського фронту. Важливим чинником, що мав вплинути на зміцнення дисципліни у військах, на думку С. Петлюри, була розробка і впровадження військових статутів. Перелік із 32 параграфів, у яких описувався військово-адміністративний та побутовий устрій українського війська дозволяє розглядати Петлюру не лише як фундатора українських збройних сил, але й як ретельного укладача порядку їх організації в умовах державної самостійності України. За ініціативою С. Петлюри українські військові звання отримали наступний поділ: козак, ройовий, чотар, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, осавул, полковник, отаман бригади, отаман дивізії, отаман корпусу.

Визначено, що цілеспрямована військово-організаційна робота С. Петлюри на посаді генерального військового секретаря найбільше спричинилася до конфронтації з більшовиками.

Від середини грудня 1917 р. розпочинається новий етап у військово-політичній діяльності С. Петлюри: на перший план висувається військова практика, спрямована на організацію відсічі більшовицькій Росії. Він видає низку наказів: українізованим частинам Північного фронту не виконувати розпоряджень М. Криленка; комісару Північного фронту вжити рішучих заходів щодо мобілізації дислокованих українських частин для організації відсічі більшовикам біля Петрограду; про скорочення числа дивізій, зводячи їх по дві-три в одну, укомплектовану відповідно до штатного розпису; про реорганізацію фронтових і тилових частин; про формування запасних частин і тилових служб Армії УНР.

Важливим заходом оборонного характеру став наказ С. Петлюри про не чинність наказів більшовицьких армійських ВРК на території УНР. Тут, чи не вперше, від імені високопоставленої офіційної особи вказувалося на тимчасовий статус перебування російських військ на території України, отже і перспективу їхнього цілковитого виведення. Паралельно він підтримав ідею відрядження на мирні переговори до Брест-Литовська самостійної української делегації.

Подальше розходження з лідерами Центральної ради мало суттєве значення у наступній військово-політичній діяльності Петлюри. Позиція голови уряду В. Винниченка відверто перешкоджала його військовим запровадженням і призвела до відставки, що згубно вплинуло на керівництво військовим будівництвом. У третьому розділі “Симон Петлюра на чолі держави та армії” висвітлюється діяльність Петлюри під час антигетьманського повстання, показано вплив Головного отамана на планування військових операцій армії УНР під час другої українсько-більшовицької війни, проаналізовано військово-дипломатичну діяльність на завершальному етапі боротьби, акцентовано увагу на основах національної військової доктрини.

Протигетьманське повстання знову поставило С. Петлюру до вищого керівництва у складі Директорії УНР та на чолі українського війська як Головного отамана республіканських збройних сил.

Сприйняття патріотично налаштованою частиною українства С. Петлюри як ватажка національно-визвольного руху, поглибила його протистояння із В. Винниченком, трансформувавши останнє із політичної площини в особисту. Постійна конфронтація двох очільників Директорії, один з яких таким був де-факто, а другий де-юре, негативно позначалася вже на початках виступу.

Вплив Головного отамана на планування військових операцій у ході другої українсько-більшовицької війни був ключовим, а відтак носив визначальний характер. Його військово-політичним осердям було усвідомлення російського більшовизму, як головної небезпеки для молодої української державності. Глибоке переконання Головного отамана позначилося на його стосунках із іншими воюючими сторонами - Антантою, білогвардійцями, поляками тощо.

Монополізація влади у його руках носила вимушений та тимчасовий характер і привела до покращення військового становища армії УНР на фронтах українсько-польсько-більшовицької війни.

Перебуваючи у вимушеній еміграції, Петлюра розгортає широку дипломатичну діяльність, спрямовану на доформування республіканської армії, визнання світовою спільнотою української самостійності та укладення українсько-польського військово-дипломатичного союзу. Глибокі державницькі переконання керівника Директорії змусили його піти на значні територіальні поступки Варшавської угоди, чим вибороли для України можливість подальшої збройної боротьби проти російського більшовизму. Проте антиукраїнські настрої у Польщі, міжнародна ізоляція Української народної республіки, білогвардійська непоступливість, залишили армію УНР один на один із вміло закамуфльованим комуністичною доктриною. Вичерпавши себе матеріально, але не морально, керовані Петлюрою республіканські війська змушені залишити терени Східної України з надією швидко переформуватися, доозброїтися і продовжити самостійну війну з більшовиками до переможного закінчення. Однак польська сепаратна угода із російськими комуністами унеможливила подальше розгортання бойових дій, а відтак поклала край державним сподіванням українців.

Український народ хоч і зазнав поразки у визвольних змаганнях, проте створив для більшості європейських народів можливість осібного національно-державного розвитку та став, до певної міри, на перешкоді щодо повного сприйняття комуністичних ідей.

Важливим елементом у закладенні підвалин національної військової доктрини були погляди С. Петлюри на місце збройних сил у системі загальнодержавного будівництва. Підвищене зацікавлення викликає внутрішнє наповнення військової доктрини. Щодо методів організації самої армії Петлюра не дотримувався стандартних зразків царської армії, а враховував українську національну ментальність, її історичне коріння та конкретну ситуацію в країні. Головний отаман відмовився від створення великих армійських з'єднань, а вдався до утворення невеликих мобільних частин, сформованих за “отаманським принципом”. Проте він дуже скоро переконався, що хоча такі загони в умовах незавершеності комплектування регулярних військ відігравали важливу роль в обороні держави, все ж не спромоглися стати стрижнем боєздатної армії, а навпаки руйнували її.

Значну увагу С. Петлюра надавав проблемам, пов'язаних із тиловим забезпеченням боєздатної української армії, яке має залежати від зовнішніх чинників. Основою національного військового будівництва повинна бути військова світова наука, військова література. Найавторитетнішими за кордоном С. Петлюра вважав академії генеральних штабів Франції, Польщі та Румунії, військова доктрина і структура збройних сил яких найбільше відповідали військовій доктрині УНР. До першочергових заходів доармійської підготовки він відніс важливість фізичного виховання населення та запровадження його до шкільних програм як обов'язкової дисципліни.

З іменем Головного отамана військ УНР С. Петлюри нерозривно пов'язана історія створення нагородної системи. Як військовий, політичний і державний діяч він розумів важливість фалеристичних пам'яток (орденів, медалей, нагрудних знаків), які мали, з одного боку, слугувати ствердженню ідеї державності і незалежності, з іншого - були виявом вдячності держави до своїх громадян, які своєю працею та військовою звитягою відстоювали її право на існування.

Як політик та державний дія С. Петлюра значну увагу приділяв розробці стратегічних питань з огляду на геополітичну ситуацію в Україні. Згідно з міркуваннями С. Петлюри, стратегія повинна бути тісно пов'язаною із усією державною політикою. Політико-економічним стрижнем української державності, на основі якого Петлюра вибудовував військову доктрину, він, оправдано, вважав східну Україну, де було зосереджено головний промисловий потенціал країни. Зміцнення народного господарства УНР, на думку Петлюри, є визначальним фундаментом утвердження як армії, так і державного потенціалу республіки.

Висновки

У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення і вирішено наукове завдання, яке полягає у висвітленні особливостей та виявленні тенденцій військово-політичної діяльності Симона Петлюри в умовах боротьби за українську державність під час панування Центральної ради, Директорії, антибільшовицьких воєн та українсько-польської співпраці. В результаті авторка прийшла до висновків:

1. Значна кількість наукових праць, присвячених історії Української народної республіки та місця і ролі С. Петлюри у ході визвольних змагань, оцінки його військово-політичної діяльності не знайшли всебічного висвітлення, а тому залишаються полярними і сьогодні. З'ясовано, що низка наукових праць, в яких розглядаються внутрішня та зовнішньополітична діяльність Петлюри, не позбавлена компартійних стереотипів “радянської” доби, однобоко трактується його історична постать, свідомо применшується роль Головного отамана та керівника Директорії в процесі відновлення державної самостійності України.

2. На початковій стадії розгортання української національної революції С. Петлюра належав до лівого крила її політичної палітри. Будучи у лавах УСДРП, він дотримувався усіх її програмних документів, політичних цілей щодо питань національного самовизначення України на автономних засадах у складі демократичної федеративної Російської республіки. У цей період, на відміну від колег по партії, його захоплював військовий аспект державного будівництва як результат глибокого усвідомлення його виключної значущості, особливо в умовах гострого військово-політичного протистояння. Він розглядав імперську армію як проміжний етап переходу від загальноросійської армії, через екстериторіальні частини, до формування останніх за принципом національної ознаки, тобто до комплектування регулярних, боєздатних збройних сил Української Народної Республіки.

3. Упродовж головування в УГВК С. Петлюра виявив себе ініціатором і талановитим організатором українського державотворення, особливо у сфері військового будівництва. Завдяки його старанням вдалося закласти підвалини регулярної армії УНР, досягнувши трансформації українізованих частин царської армії у територіальні війська українського республіканського війська. Ключовим вектором його діяльності була не лише військова реалізація, але й політична доцільність, започаткованої ним справи. Протягом літа - осені 1917 р. політичні та мілітарні погляди Петлюри зазнають помітної корекції. Він приходить до висновку, що слід відмовитися від концепції щодо заміни регулярних збройних сил загонами народної міліції та іншими цивільно-воєнізованими добровільними загонами. Широко обстоюючи ідею негайної розбудови регулярної української армії, сформованої на підставах загального призову та всенародної мобілізації, С. Петлюра зайняв чільне місце серед політиків вищого державного рангу української республіки. історичний петлюра український державотворення

4. Державницькі якості С. Петлюри у повною мірою виявилися у ході першої українсько-більшовицької війни. Хоч у цей період він не посідав державних посад, а відтак не ніс відповідальності за отриману поразку, однак відігравав важливу роль в організації оборони республіки. У найкритичніший момент, зумів організувати одну з найбільш боєздатних частин армії УНР - Гайдамацький кіш Слобідської України. У ході безпосереднього командування бойовими діями, виявив якості воєначальника здатного до прийняття неординарних рішень, а також доброго психолога, який розумів почуття своїх підлеглих. Саме в цей період його ім'я стало назавжди асоціюватися в широких народних верствах, зрештою як і серед ворогів, із культом української збройної сили. С. Петлюра проявив себе і як принциповий політик, який завжди відстоював свої погляди, але в водночас ніколи не ставив їх вище державних інтересів.

5. С. Петлюра був фактичним керівником антигетьманського виступу. Він провів низку заходів, скерованих на формування регулярної армії УНР, що уможливила переможний перебіг подій. Серед них численні універсали, директиви, відозви, накази, котрі ставали важливими чинниками та компонентами трансформації розрізнених, не завжди керованих, часто політично різновекторних, селянсько-робітничих воєнізованих загонів у боєздатну, регулярну, вишколену, ідейно налаштовану армію Директорії. Симон Петлюра досить чітко усвідомлював власну будівничу місію як фундатора держави та армії. Проте, державотворчі та армієбудівничі зусилля Петлюри постійно наштовхувалися на політичну розбіжність, нерозуміння, а подекуди і заздрість керівних очільників Директорії і передусім В. Винниченка. Політична та особиста конфронтація між чисельними українськими партіями, союзами та угрупуваннями була живильним джерелом політичного безладдя, постійних заколотів, зрад та бунтів, що нівелювало старання Петлюри організувати боєздатні військові сили УНР.

6. Вплив Головного отамана на планування військових операцій у ході другої українсько-більшовицької війни був ключовим, а відтак носив визначальний характер. Це не дозволило Директорії втратити остаточно владу та не скоритися більшовицькій навалі. На той час монополізація влади у його руках носила вимушений та тимчасовий характер і привела до покращення військового становища армії УНР на фронтах. Вузьке коло однодумців добре розуміло державотворчу безкомпромісність Головного отамана і тому біля нього гуртувалися ті, хто мав силу волі йти до переможного закінчення війни.

7. Військово-дипломатична діяльність С. Петлюри на завершальному етапі боротьби УНР за незалежність була ключовим вектором розгортання усієї національно-визвольної боротьби українського народу за державну незалежність. За умов більшовицько-білогвардійської військової блокади, антантівської міжнародної ізоляції, чисельних зрад як однопартійців, так і польових командирів УНР, фактичного розпаду Директорії та постійної зміни урядів, прикінцевого зречення галичан, Головний отаман змушений монополізувати військово-політичну владу не у власних амбіційних цілях, а з єдиною метою - збереження державної самостійності України. Перебуваючи у вимушеній еміграції, Петлюра розгорнув широку дипломатичну діяльність, спрямовану на доформування республіканської армії, визнання світовою спільнотою української самостійності та укладення українсько-польського військово-дипломатичного союзу. Глибокі державницькі переконання керівника Директорії змусили його піти на значні територіальні поступки, відповідно до Варшавської угоди, щоб вибороти для України можливість подальшої збройної боротьби. Проте антиукраїнські настрої у Польщі, міжнародна ізоляція Української народної республіки, білогвардійська непоступливість залишили армію УНР один на один із російським шовінізмом, відтепер вміло закамуфльованим комуністичною доктриною. Керовані Петлюрою республіканські війська змушені залишити терени Східної України з надією швидко переформуватися, доозброїтися і продовжити самостійну війну з більшовиками. Однак польська сепаратна угода 1921 р. із російськими більшовиками унеможливила подальше розгортання бойових дій, а відтак поклала край державним сподівання українців.

8. Ключове підґрунтя військової доктрини Української народної республіки створив найвизначніший її керівник - С. Петлюра. Йому належала концепція як військово-адміністративної структури збройних сил молодої республіки, так і напрацювання та реалізація їх стратегічних і тактичних підвалин. Його зусиллями розпочалася трансформація українських частин царської армії у військові сили незалежної української республіки. Він утворив перші регулярні збройні загони УНР, що стало прикладом для формування боєздатного республіканського війська. Будучи очільником військових інституцій УНР на всіх етапах визвольних змагань, Петлюра здолав хибне переконання щодо недоцільності утримання регулярних військ, доклав найбільше зусиль для перетворення розрізнених повстанських загонів у керовані з єдиного центру, діючі на постійній основі, збройні частини республіканців. Його перу належала розроблена практика і теорія організації збройних сил УНР, як єдиного захисника інтересів української державності. Зазначена військово-політична концепція С. Петлюри, програма та ідеологія відповідали потребам державотворчої парадигми українства. В узгодженості політики та військової стратегії, всебічній підготовці армії та населення до військової служби, головний отаман вбачав запоруку успіху у боротьбі за утвердження незалежної соборної української держави.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Костишин Е.І. Політична та військова зумовленість польсько-українського союзу Пілсудський - Петлюра 1920 року / Емілія Костишин // Військово-науковий вісник Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. - вип. 14. - Львів, 2009. - С. 38 - 48.

2. Костишин Е. І. Єврейське питання у часи Директорії Української народної республіки / Емілія Костишин // Всеукраїнський науковий журнал “Мандрівець”. - 2010. - № 4. - С. 33 - 37.

3. Костишин Е. І. Військово-політична діяльність Симона Петлюри у період Центральної ради / Емілія Костишин // Наукові праці історичного факультету Запорізького Національного університету Запоріжжя: ВНУ. - 2010. - вип. XXIX. - С. 48-53.

4. Костишин Е.І. Симон Петлюра та політичний курс Директорії УНР (кінець 1918 - сер. 1919 рр.): зовнішньополітичний аспект / Емілія Костишин // Історичні студії Волинського Національного університету ім. Л. Українки. - вип. ІІІ. - Луцьк, 2010. - С. 58 - 64.

Анотації

Костишин Е. І. Військово-політична діяльність Симона Петлюри. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія - Національний університет “Львівська політехніка”. - Львів, 2011.

Дисертація є комплексним дослідженням історичних, ідеологічних й суспільно-політичних процесів та явищ, що безпосередньо впливали на формування військово-політичних переконань С. Петлюри. На основі аналізу архівних, опублікованих джерел та спеціальної літератури автор робить спробу з'ясувати історичні обставини формування світогляду С. Петлюри, розкрити його роль в еволюції українського державотворення від автономії до самостійництва. У роботі визначено значення діяльності С. Петлюри у відродженні та творенні українського війська, його вплив на розробку тактики та стратегії збройної боротьби Армії УНР в ході першої та другої українсько-більшовицької війни. Значну увагу у роботі автор приділяє військово-дипломатична діяльність на завершальному етапі боротьби УНР за незалежність. Автор відзначає значний внесок С. Петлюри у розробку основ національної військової доктрини.

Ключові слова: українізація армії, армія УНР, більшовики, Раднарком, перша українсько-більшовицька війна, друга українсько-більшовицька війна, Варшавський договір, військова доктрина.

Костишин Э. И. Военно-политическая деятельность Симона Петлюры. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук за специальностью 20.02.22 - военная история - Национальный университет “Львовская политехника”. - Львов, 2011.

Диссертация является комплексным исследованием исторических, идеологических и общественно-политических процессов и явлений, которые непосредственно влияли на формирование военно-политических убеждений С. Петлюры. На основе анализа архивных, опубликованных источников и специальной литературы автор попытался выяснить исторические обстоятельства формирования мировоззрения С. Петлюры, раскрыть его роль в эволюции создания украинского государства от автономии к независимости. В работе определено значение деятельности С. Петлюры в возрождении и создании украинского войска, его влияние на разработку тактики и стратегии вооруженной борьбы Армии УНР в ходе первой и второй украинско-большевистской войны.