Забезпечення землеробським реманентом слобідського села у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття

Основні об’єктивні й суб’єктивні фактори, які визначали розвиток землеробського реманенту в селянських та поміщицьких господарствах Харківської губернії. Регіональні та етнічні специфіки в розвитку традиційних землеробських знаряддях на Слобожанщині.

Рубрика История и исторические личности
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 13.08.2015
Размер файла 71,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. Н. КАРАЗІНА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Забезпечення землеробським реманентом Слобідського села у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Трубчанінов МИКОЛА АНАТОЛІЙОВИЧ

Харків - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Маслов Микола Павлович

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди,

професор кафедри історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Волосник Юрій Петрович

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна,

професор кафедри історії Росії

кандидат історичних наук, доцент

Москальов Борис Григорович

Харківський національний технічний університет сільського господарства імені Петра Василенка,

професор кафедри ЮНЕСКО “Філософія людського спілкування”, філософії та історії України

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження визначається тим, що для всебічного дослідження історії українського села, особливо для вивчення процесу становлення та поглиблення в аграрному секторі України ринкових відносин, першорядний інтерес представляє проблема особливостей розвитку продуктивних сил сільського господарства в окремих регіонах, зокрема на Слобожанщині. Історичний досвід свідчить, що протягом другої половини XIX - початку XX ст. важливою умовою організації ефективного сільськогосподарського виробництва було оптимальне формування й раціональне використання матеріально-технічної бази поміщицьких і селянських господарств, а саме ручних і кінно-тяглових сільськогосподарських знарядь, тяглової енергетики, різноманітних механізмів та механічних енергетичних потужностей та іншого землеробського реманенту. Процеси пов'язані з виробництвом, вдосконаленням, адаптацією до існуючих природних умов та використанням цього реманенту в сільськогосподарському виробництві мали в Україні багатовікову історію, довгий час посідали помітне місце в матеріальній культурі її сільського населення, а в досліджуваний період було важливою складовою національного господарства. Повсюдно в Україні на протязі пореформеного періоду відбувалось збільшення попиту на землеробський реманент, що приводило до збільшення кількості сільськогосподарських знарядь і машин в селянських і поміщицьких господарствах, зокрема і на Слобожанщині та до покращення їх функціональних властивостей.

На всіх етапах свого розвитку сільськогосподарський реманент віддзеркалював конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити українського народу. Землеробські знаряддя та техніка традиційно займали особливе місце серед інших ділянок української аграрно-виробничої культури як один з основних елементів її матеріально-технічної бази, були потужною продуктивною силою. Наукове вивчення історичної еволюції українського землеробського реманенту на Слобожанщині дозволяє значно збагатити не лише соціально-економічну історію України, але й такі галузі історичної науки, як історію науки і техніки, етнологію, історичну регіоналістику тощо. Але, не зважаючи на актуальність наукового вивчення обраної нами проблеми, вона довгий час ігнорувалася вітчизняною історичною наукою.

Усі перелічені обставини підтверджують, що для сучасної української історичної науки дослідження історії виробництва та використання землеробських знарядь і техніки у слобідському селі в другій половині XIX - на початку XX ст. залишається актуальним і має науковий і практичний інтерес.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі історії в межах наукової програми «Історія України: проблеми суспільного, політичного, культурного, економічного розвитку», що розробляється на історичному факультеті Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Обраний напрямок дисертаційного дослідження цілком відповідає вимогам сучасної української історичної науки щодо вивчення історії України на рівні її окремих регіонів, відповідає світовим тенденціям розвитку історичної регіоналістики.

Об'єктом наукового дослідження є процес історичного розвитку землеробського реманенту в поміщицьких і селянських господарствах Слобідської України як важливої складової формування матеріально-технічної бази сільського господарства в умовах ринкової трансформації українського суспільства у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є вивчення забезпечення землеробським реманентом слобідського села протягом другої половини XIX - початку XX ст.; кількісна та якісна динаміка сільськогосподарських знарядь і техніки в селянських та поміщицьких господарствах пореформеної Слобожанщини; еволюція саморобного, кустарного та індустріального виробництва окремих видів землеробського реманенту як головних джерел зміцнення матеріально-технічної бази селянських та поміщицьких господарств; основні напрями та особливості використання селянами та поміщиками в своїх господарствах різних традиційних та новітніх видів сільськогосподарського реманенту; діяльність слобожанських хліборобів в галузі функціонального вдосконалення, оптимізації та виробничої адаптації землеробського реманенту. При цьому під землеробським реманентом автором дисертації розуміється вся сукупність сільськогосподарських знарядь, техніки та іншого реманенту, який входив до складу майна будь-якого селянського та поміщицького господарства в пореформеній Харківській губернії й був призначений для виконання сільськогосподарського робіт.

Мета дисертаційного дослідження полягає у комплексному дослідженні, систематизації, інтерпретації та реконструкції процесу розвитку землеробського реманенту як важливої складової матеріально-технічної бази сільського господарства Слобожанщини в умовах ринкової трансформації українського суспільства, у вивченні процесу забезпечення сільськогосподарськими знаряддями, технікою та іншим інвентарем селянських та поміщицьких господарств Слобожанщини у другій половині XIX - на початку ХХ ст. Реалізація поставленої мети досягається шляхом розв'язання таких завдань:

? проаналізувати основні етапи розвитку наукової думки за проблемою дослідження і визначити своє місце у її подальшому розв'язанні;

? проаналізувати та дати загальну характеристику джерел з питань забезпечення землеробським реманентом слобідського села у другій половині XIX - на початку ХХ ст. та ввести в науковий обіг нові документальні матеріали з цих питань;

? упорядкувати науково-теоретичний та термінологічно-ідентифікаційний апарат аналізу історичного розвитку землеробського реманенту на Слобожанщині;

? проаналізувати основні об'єктивні й суб'єктивні фактори, які визначали розвиток землеробського реманенту в селянських та поміщицьких господарствах Харківської губернії;

? детально охарактеризувати напрямки, тенденції та регіональні особливості розвитку землеробського реманенту як важливого елементу матеріально-технічної бази та продуктивних сил сільського господарства Слобожанщини, на основі яких між суб'єктами виробничого процесу складалися відповідні виробничі відносини;

? виявити ступінь, форми і механізми впливу соціально-економічних процесів, які проходили в пореформеній Російській імперії, на динаміку сільськогосподарського реманенту в Слобідській Україні;

? проаналізувати кількісну та якісну динаміку окремих видів сільськогосподарських знарядь і техніки;

? обґрунтувати існування в пореформеній Харківської губернії передумов і умов виникнення та широкого розвитку саморобного та кустарного виробництва сільськогосподарського реманенту, показати динаміку та географію цього процесу;

? вивчити еволюцію індустріального виробництва окремих видів землеробського реманенту та їх місце в забезпечення необхідним реманентом селянських та поміщицьких господарств пореформеної Слобожанщини;

? проаналізувати основні аспекти діяльності селян та поміщиків Слобожанщини в галузі оптимізації використання та вдосконалення землеробського реманенту;

? довести наявність регіональної, етнічної та іншої специфіки в розвитку традиційних землеробських знаряддях на Слобожанщині;

? зробить внесок в справу відродження та популяризації забутих імен творців вітчизняної землеробської техніки;

? виділити суттєві риси пореформеної еволюції землеробського реманенту, найбільш важливі з точки зору можливостей їх використання для оптимізації сучасного аграрного розвитку України.

Хронологічні межі дисертаційного дослідження охоплюють 1861 - 1917 роки. Нижня межа дослідження обумовлена відміною кріпосного права і початком ліберальних реформ, які розчистили шлях для розвитку в Україні ринкових відносин й значно прискорили розвиток матеріально-технічної бази сільського господарства. Верхня межа дослідження обумовлена революційними подіями 1917 року, що призвели до знищення поміщицьких господарств, масштабного перерозподілу землеробського реманенту, розбудови в Україні нового соціально-економічного устрою. Отже хронологічні межі роботи повністю охоплюються той період в історії України, коли в умовах ринкової трансформації сільського господарства для розвитку та вдосконалення землеробського реманенту в країні існували найсприятливіші умови.

Територіальні межі дисертаційного дослідження охоплюють основну частину території Слобідської України, яка в другій половині XIX - на початку ХХ ст. знаходилася в межах Харківської губернії. На сьогоднішній час це майже вся територія Харківської області, східна частина Сумської, північні частини Луганської та Донецької областей України. При цьому особлива увага приділяється розгляду еволюції сільськогосподарського реманенту на Слобожанщині на рівні окремих повітів, волостей, слобід та сіл.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є однією з перших спроб всебічного комплексного наукового вивчення історії розвитку землеробського реманенту як важливої складової матеріально-технічної бази сільського господарства в умовах ринкової трансформації українського суспільства. Це перше в українській історичній регіоналістиці комплексне дослідження з історії землеробського реманенту, у якому на основі залучення широкого кола джерел та наукової літератури відтворюється розвиток землеробського реманенту в селянських і поміщицьких господарствах Слобожанщини впродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Вперше на міждисциплінарному рівні виявлено ступінь, форми і механізми впливу соціально-економічних процесів, які проходили в Україні, на динаміку сільськогосподарського реманенту на Слобожанщині. Досліджені основні об'єктивні та суб'єктивні фактори, які впливали на розвиток матеріально-технічної бази сільського господарства Слобожанщини та на забезпечення землеробським реманентом селянських і поміщицьких господарств, визначенні місце, роль та функції землеробського реманенту в процесі ринкової трансформації українського села впродовж другої половини XIX - початку ХХ ст.

Дисертаційне дослідження суттєво доповнює існуючі знання про загальноукраїнську та регіональну динаміку окремих видів сільськогосподарських знарядь і машин, про конструктивну й функціональну еволюцію землеробського реманенту, який знайшов широке використання в селянських і поміщицьких господарствах Харківської губернії протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Детально проаналізовано діяльності слобожанських селян та поміщиків в галузі використання та вдосконалення землеробського реманенту, досліджені основні етапи історичного розвитку тяглової енергетики, доведено наявність місцевої та етнічної специфіки в традиційних землеробських знаряддях, які існували на Слобожанщині. Виділено та проаналізовано основні етапи розвитку саморобного, кустарного та індустріального сільськогосподарського машинобудування на Слобожанщині.

До новизни дисертаційної роботи також цілком можна віднести упорядкування автором науково-теоретичного та термінологічно-ідентифікаційного апарату аналізу історії землеробського реманенту, широке використання в роботі й відповідне включення в науковий обіг, цілої групи маловідомих раніше архівних джерел, опублікованих документальних матеріалів, етнографічних, музейних та експериментальних матеріалів. Вперше проведено каталогізацію та систематизацію значної кількості зразків слобожанського землеробського реманенту, що відноситься до другої половини ХІХ - початку ХХ ст., та уточнено атрибуцію сільськогосподарських знарядь і машин із музейних колекцій. Реконструйовано українську народну аграрно-виробничу термінологію, у тому числі термінологію, безпосередньо пов'язану з виготовленням та використанням землеробського реманенту; відроджені імена багатьох селян та поміщиків пореформеної Слобожанщини; відроджені імена багатьох кустарів та назви виготовлених ними знарядь землеробської праці. Було реконструйовано регіональні назви багатьох видів землеробського реманенту та його окремих конструктивних частин.

При цьому автор демонструє новий концептуальний підхід до вивчення обраної проблеми, який принципово відрізняється від того, що панував в історичній науці за радянських часів й не передбачав звертання уваги на позитивні зміни в пореформеному розвитку землеробського реманенту, штучно протиставляв саморобний і кустарний землеробський реманент фабрично-заводському, протиставляв землеробську техніку дорадянських і радянських часів, ігнорував регіональні фактори в розвитку землеробського реманенту. Автор дисертаційної роботи зробив спробу подолати обмеженість такого підходу до вивчення історичної еволюції сільськогосподарського реманенту в Україні й тому розглядає цей процес як закономірно прогресивне явище дорадянського періоду, що зрештою сприяло динамічному розвитку ринкових відносин в аграрному секторі України. В дослідженні дістала подальший розвиток проблема використання історичного досвіду розвитку землеробського реманенту на Слобожанщині для оптимізації аграрного розвитку Україні на сучасному етапі.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що дисертаційна робота дає нові уявлення про загальноросійські, загальноукраїнські закономірності й регіональні особливості історичної еволюції землеробського реманенту на Слобожанщини в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Це відкриває широкі можливості використання її фактичних матеріалів, теоретичних узагальнень, оцінок і висновків для підготовки навчальних та методичних посібників, написання широкого кола краєзнавчої, етнографічної, науково-технічної, науково-пізнавальної та довідкової літератури. У перспективі вони також знайдуть відображення в шкільних курсах з Харківщинознавства, в університетських курсах з історії Слобожанщини та з історичного краєзнавства, в тематиках курсових, дипломних та магістерських робіт. Зокрема на основі дисертаційного дослідження розроблено авторський навчальний спецкурс «Історія сільського господарства Слобідської України» призначений для викладання на історичному факультеті Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди.

Матеріали проведеного дисертаційного дослідження можуть стати корисним джерелом інформації під час створення музейних експозицій та виставок; у випадку необхідності проведення експертного оцінювання або реставрації сільськогосподарських знарядь і машин, які є речовими пам'ятками історії й зберігаються в державних та приватних музейних колекціях України; у випадку необхідності проведення експертного порівняння української та регіональної народної аграрно-виробничої термінології; при підготовці та проведенні різноманітних історичних реконструкцій тощо. У наш час, історичний досвід аграрного розвитку Слобожанщини також може бути використаним представниками державної влади, громадськими діячами, господарниками у справі оптимізації розвитку фермерських господарств в Україні.

Наукова апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення і висновки дослідження неодноразово обговорювались на засіданнях кафедри історії Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, методологічному семінарі викладачів історичного факультету, на засіданнях науково-дослідного клубу «Краєзнавець», на науково-методичних конференціях шкільних вчителів Харківської області та міста Харкова, які проходили у 2007-2011 роках. Основні положення та висновки роботи були також апробовані автором на семи міжнародних наукових конференціях „Краєзнавство і учитель” (Харків, лютий 2005-2011 рр.), на п'яти міжнародних наукових конференціях молодих дослідників „Історичне краєзнавство в Україні та Росії” (Харків, травень 2006-2010 рр.), на міжнародній конференції, присвяченій історії українсько-російського прикордоння, що проходила у Бєлгороді у 2008 р., на міжнародній конференції, присвяченій п'ятирічному ювілею створення Єврорегіону Слобожанщина, що проходила у Харкові 2007 р.

Основні положення дисертації викладені автором у дев'яти наукових статтях загальним обсягом 9,5 друкованих аркушів, сім з яких опубліковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України, а дві ? у наукових виданнях Російської Федерації. Опубліковані праці достатньою мірою репрезентують матеріали дисертації, її основні положення та підсумки.

Структура роботи зумовлена метою і завданнями наукового дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, 16 додатків на 16 сторінках, списку використаних джерел (всього 685 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 256 сторінок, в тому числі 189 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано на її зв'язок із науковими програмами, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання, хронологічні та територіальні межі, охарактеризовано наукову новизну та практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база, методологія і методи дисертаційного дослідження” висвітлюється ступінь наукової розробки обраної проблеми, забезпеченість дослідження джерелами, обґрунтовуються методологія і методи дослідження.

У підрозділі 1.1 “Історіографія проблеми наукова література з досліджуваної проблеми аналізується в межах трьох основних періодів. Перший - дорадянський ? охоплює проміжок часу з 1861 до 1917 року, другий - радянський ? включає праці дослідників, що були опубліковані з 1917 р. до кінця 1980-х років, і третій - пострадянський - охоплює публікації українських дослідників з початку 1990-х років і до наших днів.

Характеризуючи перший період розвитку наукової думки з обраної теми відмічається, що саме в цей час з'явилися перші спроби наукового аналізу історичного процесу забезпечення сільськогосподарським реманентом селянських та поміщицьких господарств Слобожанщини. Вони були зроблені вже в 60-70-ті роки ХІХ ст. в основному у вигляді заміток і невеликих статей, розміщених у різних періодичних виданнях. Головними організаторами практичного вивчення стану землеробського реманенту в цей період виступали такі загальноросійські об'єднання як Російське технічне товариство, яке в 1879 р. відкрило своє регіональне відділення у Харківській губернії, Товариство для сприяння російській промисловості й торгівлі, Вільно-економічне товариство, Південно-Російське товариство сільського господарства, Московське товариство сільського господарства.

Завдяки консолідованим зусиллям цих товариств в дорадянський період було написано велику кількість наукових та науково-популярних праць, присвячених вивченню окремих аспектів матеріально-технічної бази пореформеного сільського господарства. Серед них численністю та ґрунтовністю виділялися перш за все дослідження економістів та земських діячів народницького напрямку. Приділяючи соціально-економічним проблемам багато уваги, вони досить часто ідеалізували селянське господарство й в основному оптимістично дивилися на пореформену динаміку розвитку матеріально-технічної бази сільського господарства. Такі автори, як Є.М. Андріїв, К. Бюхер, Г. Вагнер, В.І. Василенко, О.О. Васильчиков, П.О. Гаселукус, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Павлович, О. Братчиков, В. Шухевич, О.О. Русов та багато інших виявляли значний інтерес й до вивчення землеробських знарядь. Зокрема, О.О. Русов зробив першу спробу картографувати український традиційний землеробський реманент, склавши карту поширення різних типів знарядь обробітку ґрунту на Чернігівщині. Земський діяч В.І.Василенко дослідив на прикладі Полтавської губернії розвиток української народної термінології, що стосувалася землеробського реманенту.

В 1870-1890-х роках у світ вийшли монографічні праці вченого агронома, інспектора сільського господарства при Міністерстві державного майна В.В. Черняева, в яких на високому науковому рівні аналізувався розвиток сільськогосподарського машинобудування в Російській імперії. С точки зору нашої проблеми цінність робіт В.В. Черняева визначається тим, що він довгий час жив і працював на Слобожанщині, а тому добре знав всі особливості землеробського реманенту, який використовувався в місцевих селянських і поміщицьких господарствах. В усіх його роботах Харківська губернія завжди згадувалась як регіон широкого розвитку фабрично-заводського, кустарного та саморобного виробництва самого різноманітного землеробського реманенту. При цьому роботи В.В. Черняева цінні докладним описом конструкції окремих землеробських знарядь і машин, які побутували на Слобожанщині, точною характеристикою їх функціональних властивостей.

Серед робіт попередників, які були опубліковані наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. великий інтерес становлять роботи О.О. Барановського, В.В. Бирюковича, Б. Веселовського, О.О. Кареліна, І.П. Гливиця, М.В. Давнар-Запольского, М.Ф. Данієльсона, М.О. Каблукова, Ф.С. Голіцина, О.О. Ісаєв, О.С. Єрмолова та багатьох інших. Слідкуючи за загальним соціально-економічним розвитком як окремих регіонів, так й Російської імперії в цілому, вони виділили магістральні тенденції розвитку матеріально-технічної бази сільського господарства протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. й на цьому фоні визначали еволюцію окремих видів сільськогосподарського реманенту. Не приховуючи своїх особистих симпатій до селянства, ними були показані яскраві сторінки розвитку функціональних якостей та конструктивних особливостей землеробських знарядь праці, в тому числі й на пореформеній Слобожанщині.

Важливою складовою історіографії нашої проблеми є кілька цікавих робіт з історії сільськогосподарського машинобудування, яке було важливим джерелом поновлення реманенту селянських і поміщицьких господарств Слобожанщини. Найбільш вдалими з праць цього ряду стали численні статті та монографії В.П. Горячкина, О.О. Алова та Д.Д. Арцибашева. Зокрема з ім'ям В.П. Горячкина пов'язане народження в Російській імперії нової науки про сільськогосподарські машини ? землеробської механіки. Історичні аспекти вивчення розвитку землеробського реманенту висвітлені в роботах В.П. Горячкина. Саме синтетичне поєднання історичного досвіду, великого експериментального матеріалу та глибокі дослідження й випробування сільськогосподарських машин і знарядь характерне для робіт В.П. Горячкина, дозволяє нам краще зрозуміти, як загальноросійські, так й регіональні закономірності пореформеного розвитку землеробського реманенту. Наукові роботи О.О. Алова за рівнем глибини аналізу, величиною джерельної бази, колом охоплених питань, методикою підходів, на нашу думку, залишаються найкращими роботами з історії кустарного реманентобудування в пореформеній Харківській губернії, що були написані в дорадянські часи. На протязі багатьох років також досліджував розвиток сільськогосподарського машинобудування в Російській імперії, в тому числі на Слобожанщині, інженер-механік Д.Д. Арцибашев. В результаті на початку ХХ ст. вийшло у світ декілька його робіт з детальним аналізом еволюції фабрично-заводської та кустарної промисловості з виробництва сільськогосподарського реманенту, з техніко-технологічною характеристикою окремих видів землеробського реманенту, з яскравим описом землеробського реманенту селянських та поміщицьких господарств Харківської губернії. Деякі з цих робіт фактично стали навчальними посібниками для землеробів та виробників сільськогосподарських знарядь і машин.

У цілому дорадянський період історіографії нашої проблеми характеризувався використанням різноманітних даних про розвиток окремих процесів розвитку землеробського реманенту на Слобожанщині, здебільшого заснованих на анкетних матеріалах і особистих обстеженнях. Дорадянська історіографія не встигла систематизувати історію забезпечення реманентом землеробів Харківської губернії та й інших регіонів України. Проте, у цей період був накопичений значний фактичний матеріал, намічені ряд ключових проблеми, що зачіпали важливі аспекти еволюції окремих землеробських знарядь та техніки в слобожанському селі.

Історіографічна ситуація 20-х років ХХ ст., характеризувалася тим, що у зв'язку з істотним переглядом державної політики на селі, переходом до непу, питання про проблеми організації сільськогосподарського виробництва в індивідуальних селянських господарствах та про необхідність використання нової техніки набуло в Радянській державі особливої гостроти і значення. Статті на ці теми не сходили зі сторінок періодичної преси, жваво дебатувалися на усіляких з'їздах та нарадах. Одночасно, значно знизився науковий інтерес до вивчення історичного досвіду розвитку поміщицьких господарств, посилилися негативні оцінки всього, що стосувалося поміщиків. У працях А.Я. Альтермана, Ю.О. Вейса, П. Вовка, Гайстера, Б.О. Зінгера та інших. пореформена еволюція матеріально-технічної бази сільського господарства Слобожанщини в цілому аналізувалося в загальному контексті розвитку аграрних відносин в країні. В роки непу вийшли у світ кілька книг та брошур викладача Стебутовських сільськогосподарських курсів К.І. Дебу ? найавторитетнішого на той час спеціаліста з сільськогосподарського машинознавства. В його дослідженнях з історії розвитку землеробських знарядь та техніки намітився перехід від деталізації до узагальнюючих висновків.

Тривалий період з кінця 20-х й до початку 60-х років ХХ ст., по суті, випали із процесу наукового вивчення процесу історичного розвитку землеробського реманенту в поміщицьких і селянських господарства Слобідської України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Лише в першій половині 1960-х років ця тимчасова зупинка в дослідженні історії українського дорадянського села зрештою завершилася. Нові концепції історичного минулого Слобожанщини з великими труднощами пробивали собі шлях в офіційній історичній науці й знайшли певне відображення в роботах В.Ф Горленко, І.Д. Бойко, О.С. Куницького, К.К. Шияна, А.М. Авраменка та інших. Завдяки зусиллям цих дослідників 1960 ? 1980-ті роки стали періодом відродження в історичній науці інтересу до дослідження процесу забезпечення землеробським реманентом слобідського села протягом другої половини XIX - початку XX ст. В цілому радянський період розвитку наукової думки з обраної теми характеризувався тим, що дослідникам вдалося значно розширити характеристику історичної проблеми, що розглядається, уточнити її етапи й регіональні особливості, ввести в науковий обіг новий фактологічний матеріал.

Пострадянський етап в розвитку історіографії проблеми, який розпочався на початку 1990-х років й продовжується до теперішнього часу, характеризується спробами вітчизняних істориків вивчати історичний розвиток землеробського реманенту в слобідському селі протягом другої половини XIX - початку XX ст., опираючись на нові методологічні принципи і підходи. До найбільш важливих досліджень останніх десятиріч належать кілька робіт безпосередньо присвячених вивченню окремих аспектів сільського господарства Харківській губернії другої половини XIX - початку XX ст. Серед них слід особливо визначити дослідження В.В. Калініченка, В.О. Кулікова, В.В. Горбанева, В.С. Майстренка, М.П. Маслова, О.О. Малишева, Б.Г. Москальова, З.А. Шквири та інші, що стосуються окремих аспектів нашої проблеми. У них зібраний та узагальнений певний фактичний матеріал, який, в основному, дозволяє оцінити масштаби кількісних і якісних змін землеробських знарядь і техніки у Харківській губернії протягом другій половини XIX - початку XX ст. На цьому фоні істотно вирізнялися дослідження В.В. Калініченка та З.А. Шквири відзначені особливою глибиною теоретико-методологічного підходу до процесів, що вивчаються, фундаментальністю джерельної основи і якнайтоншою дослідницькою майстерністю. Вони по-новому висвітили найскладніші проблеми розвитку матеріально-технічної бази сільського господарства пореформеної України в широких хронологічних межах.

Проаналізувавши історіографію з теми дослідження, можна зробити висновок, що праці попередників не розставили однозначних акцентів у питанні розвитку землеробського реманенту в пореформеному слобідському селі, а лише окреслили коло невирішених проблем. Зроблений нами аналіз літератури дозволяє з достатньою підставою стверджувати про відсутність комплексного дослідження процесу забезпечення землеробським реманентом поміщицьких і селянських господарств Слобідської України в умовах ринкової трансформації українського суспільства у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Ця обставина значною мірою й обумовила вибір теми та основних дослідницьких параметрів даної дисертації.

У підрозділі 1.2 “Джерельна база дисертації зазначається, що джерельну базу дисертації становить різноманітний за походженням, змістом, формою та науковою цінністю комплекс документів та матеріалів. За типолого-видовом критерієм залучені джерела можна поділити на такі групи: законодавчі акти; документи центральних та адміністративних установ; документи технічних та господарчих товариств; документи наукових та освітніх установ; матеріали земського діловодства; статистичні та довідково-статистичні виданням матеріали; наративні джерела; періодична преса; мемуарна література; листування; графічні матеріали; речові пам'ятники з фондових зібрань музеїв України та Росії; етнографічні матеріали ? звіти етнографічних та інших польових експедицій проведених в різних регіонів Слобожанщини.

Найбільш важливе значення в кандидатській дисертації мало засвоєння нагромадженого науково-дослідного матеріалу, який зберігається в бібліотеках і архівах України та Російської Федерації. З бібліотек автором залучено низку важливих опублікованих письмових джерел, а основні архівні матеріали, на які ґрунтуються висновки і узагальнення проведеного дисертаційного дослідження, було опрацьовано автором в сьомих державних архівах України та шістьох державних архівах Російської Федерації. Зокрема велику кількість документів, які включають інформацію історичного, соціально-економічного, технічного та етнографічного характеру, знаходяться у Центральному державному історичному архіві України м. Києва, Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, Національному архіві наукових фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, державних архівах Харківської, Донецької, Луганської, Сумської областей. В Російській Федерації були використані документальні матеріали, що зберігаються в Державному архіві Російської Федерації, Російському державному історичному архіві, Російському державному військово-історичному архіві, Російському державному архіві економіки, Архіві Російського етнографічного музею, Державному архіві Белгородської області. Вони представлені документами діловодного характеру, пов'язаними з діяльністю на території Слобожанщини державних установ, органів земського самоврядування, господарських і науково-технічних товариств, сільських громад, а також окремих науковців, земських діячів та землеробів.

Значну кількість інформації про історичний розвиток землеробських знарядь і техніки на Слобожанщині протягом другій половині XIX - початку XX ст. автором дисертаційної роботи отримано в результаті опрацювання багатьох музейних експозицій і колекцій з фондів українських та російських музеїв. Важливим, досить повним і систематизованим джерелом у підготовці дисертаційної роботи виступають польові матеріали, зібрані в ході етнографічних експедицій проведених в окремих селах Харківської, Сумської, Донецької, Луганської областей. Сюди увійшла чимала кількість описів землеробського реманенту, відповіді на запитання спеціально розробленої програми-запитальника, замальовки та фотознімки, які дали можливість подати досліджуване явище наочно і різнопланово.

Перелічені групи джерел дають можливість відтворити реальний стан забезпечення землеробським реманентом слобідського села протягом другої половини XIX - початку XX ст. Разом із тим вони потребують критичного підходу при їх залученні, співставленні, з'ясуванні розбіжностей, оскільки у зазначений хронологічний період використовувалися самі різні підходи до вивчення матеріально-технічної бази сільського господарства. При роботі з різноманітними джерелами автором враховувалися деякі притаманні їм складності й недоліки, тому з великої кількості відбиралися лише тільки ті факти, відомості про які підтверджувалися іншими джерелами.

У підрозділі 1.3 “Методологія і методи дослідження”, зазначено, що використовуючи найрізноманітніші методологічні підходи, автор отримав можливість розглядати складний історичний процес забезпечення землеробським реманентом поміщицьких і селянських господарств Слобідської України, як розчленований на окремі явища, наділені певною цільовою функцією, так й в органічній єдності з цілим комплексом явищ, що були характерні для слобідського села у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Методологічну основу дослідження становить сукупність загальнонаукових принципів науковості, історизму, об'єктивності, системності; методи аналізу, синтезу, проблемно-хронологічний історико-хронологічний, аналогії, логічного та статистичного аналізу. Міждисциплінарний характер роботи зумовив залучення методичного інструментарію економічної історії, соціальної історії, етнології, соціології, соціальної психології, історії науки і техніки. В сукупності всі обрані принципи і методи наукового пізнання надали автору можливість вивчити наявні джерела та літературу, систематизувати й узагальнити отримані дані, та зробити науково обґрунтовані висновки.

У другому розділі “Зміни в забезпеченні землеробським реманентом селянських та поміщицьких господарств Слобожанщинидосліджуюся загальні умови та динаміка забезпечення землеробським реманентом слобідського села протягом другої половини ХІХ - початку ХІХ ст. землеробський реманент слобожанщина етнічний

У підрозділі 2.1 “Сільське населення Слобожанщини та його сільськогосподарська діяльність з'ясовуються основні історичні, природно-кліматичні, соціально-економічні, адміністративні та інші умови, які визначали розвиток продуктивних сил сільського господарства Слобожанщини, зокрема основні напрями і динаміку кількісних та якісних змін землеробського реманенту на протягом другої половини ХІХ - початку ХІХ ст. Наведені дані, свідчать про те, що на Слобожанщині були найсприятливіші умови для розвитку агарного сектору, за професійною орієнтацією переважна більшість її населення була пов'язана з сільськогосподарським виробництвом, а отже виступала в якості головних споживачів землеробського реманенту.

У підрозділі 2.2 “Головні тенденції динаміки кількісних та якісних змін землеробського реманенту в матеріально-технічному забезпеченні селянських та поміщицьких господарств Слобожанщини констатується, що важливою умовою організації ефективного сільськогосподарського виробництва в селянських та поміщицьких господарствах пореформеної Харківської губернії було оптимальне формування й раціональне використання їх матеріально-технічної бази, яка була багатогранною, мала певний натурально-вартісний склад й по своєму складу включала різноманітні ручні ґрунтообробні знаряддями, плуги, борони, сохи, рала, сівалки, віялки, молотарки та інший реманент. Поступальний розвиток товарного виробництва в селянських і поміщицьких господарствах Слобожанщини, який став характерним для другої половини ХІХ - початку ХХ ст., пред'являв чимраз більший попит селян і поміщиків на землеробський реманент, особливо на вдосконалений. Витрати на його придбання і ремонт поступово зробилися звичайними і постійними статтями видатку їх бюджетів. Дані за 1910 р. свідчать, що у сільському господарстві Харківської губернії використовувалося приблизно 839 тис. різноманітних сільськогосподарських знарядь та машин, серед яких селянам належало 769,0 тис. знарядь та машин (91 %), а поміщикам ? 70 тис. (9 %). Основну питому вагу мали плуги ? 44%, молотарки ? 22%, віялки і сортувалки ? 10%, сівалки ? 9%, жатки і косарки ? 6%. Всі ці види землеробського реманенту зіграли особливу роль в ринковій трансформації сільськогосподарського виробництва пореформеної Слобідської Україні.

У підрозділі 2.3 “Історична еволюція тяглової енергетики сільського господарства Слобожанщини” простежується еволюція тяглової енергетики в історії українського суспільства та аналізується рівень забезпеченості селянських та поміщицьких господарств різними видами тяглової енергетики протягом другої половини XIX - початку XX ст. З'ясовується, що по роду застосовуваної до землеробського реманенту тяги в сільському господарстві Слобожанщини виділялися такі основні види енергетики як людська, волова, кінна, канатна, вітряна, парова (локомобільна) та ін. Кожен з цих видів тяглової енергетики відігравав особливу роль в організації сільськогосподарського виробництва. Так людська біологічна енергія широко використовувалася в якості тяглової енергетики звичайно при оранні, боронуванні, прополці рослин, вирощуванні городніх культур, посіві, збиранні врожаю тощо. Енергія тварин в основному використовувалася для обробки ґрунту, перевезень і приведення в дію багатьох сільськогосподарських машин і пристроїв. Навіть на початку ХХ ст. близько 80% енергії, яка використовувалася в сільському господарстві, доводилося на тяглову силу робочої худоби. Велике значення для розвитку хліборобського реманенту мав перехід від вола, як основної тяглової тварини, до коня, в результаті цього енергетичний потенціал сільськогосподарського виробництва істотно зріс. На 1861 р. загальне поголів'я худоби в Харківській губернії налічувало майже 2,5 млн. голів, в тому числі 528,7 тис. великої рогатої худоби та 226,5 тис. коней. На 1916 р. загальне поголів'я худоби зменшилося приблизно до 2 млн. голів, тобто на 20 %, а поголів'я робочої худоби збільшилось в 2 рази. Мінімальне навантаження на одного коня, менш якого він не виправдовував свого утримання, становило на Слобожанщині - 4 дес. ріллі, а максимальне навантаження, більш якого кінь не здатний був обробити за сезон без зниження якості роботи, становило на Слобожанщині 10 дес.

Протягом другої половини XIX - початку XX ст. спостерігалися позитивні зрушення в плані забезпечення слобожанських землеробів якісно новими видами тяглової енергетики. Тяглову силу робочої худоби стала поступово витісняти механічна енергія, яка завдяки своїй рухливості, поступово стала впроваджуватися практично у всіх польових роботах, хоча інтенсивність її використання значно відрізнялася в різних селянських і поміщицьких господарствах. Зокрема, на початку ХХ ст. повсюдно на Слобожанщині при виконанні найрізноманітніших аграрних робіт знайшов використання близько 1,5 тис. локомобілів пересувного парового двигуна, що зробило революційний ефект в галузі розвитку тяглової енергетики сільськогосподарського виробництва. Поміщики і селяни Слобожанщини цінували такі переваги локомобіля, як надійність в роботі, невимогливість до якості води і палива, великий термін служби, простота монтажу і обслуговування на місці. Паливом для локомобіля служили не лише дрова і торф, а й різні відходи сільськогосподарського виробництва ? солома, костра, тріска, лузга тощо. Локомобіль дозволив слобідським землеробам розпочати поступово замінювати біологічну енергію тяглової робочої худоби на енергію механічних двигунів. Почався перехід до машинного сільськогосподарського виробництва з новою енергетикою, який став стрибком у розвитку ґрунтообробної техніки й стимулом її подальшого удосконалення на нових енергетичних основах і технологічних принципах.

У третьому розділі “Розвиток різних форм сільськогосподарського машинобудування та їх місце в забезпеченні селян і поміщиків Слобожанщини землеробським реманентом” досліджується еволюція саморобного, кустарного та індустріального виробництва окремих видів землеробського реманенту як головного джерела зміцнення матеріально-технічної бази селянських та поміщицьких господарств Слобожанщині.

У підрозділі 3.1 “Розвиток саморобного та кустарного виробництва сільськогосподарського реманенту на Слобожанщині” показано, що саморобне та кустарне виробництво сільськогосподарського реманенту має на Слобожанщині багату та яскраву історію. Протягом другої половини XIX - початку XX ст. воно поступово вдосконалювалося, орієнтуючись в основному на потреби місцевого землеробства. Виготовлення землеробських знарядь праці з дерева стало складовою кустарної деревообробної промисловості, а виготовлення землеробських знарядь праці з металу стало складовою ковальського промислу. Слобожанські селяни і кустарі, які займалися виготовленням землеробського реманенту, в більшості були неписьменні, але вони володіли значним запасом практичного досвіду і народних знань, в тому числі з агромеханіки. Це й дозволило їм винаходити, удосконалювати, пристосовувати до місцевих ґрунтових умов прості й досить надійні в роботі граблі, лопати, сапачки, вила, сохи, рала, плуги, борони, віялки, молотарки та ін.

Серед усіх хліборобських знарядь праці, якими користувалися слобожанські селяни та поміщики, знаряддя вироблені кустарями становили близько 60%, а в незаможних селянських господарствах майже весь господарський реманент був саморобним або придбаним у місцевих кустарів. В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. основними осередками кустарного реманентобудування на Слобожанщині стали сл. Біловодськ Старобільського повіту, сл. Котельва Охтирського повіту, сл. Новоселівка і Нова Водолага Валківського повіту, сл. Білопілля і Юнаківка Сумського повіту, сл. Дергачі і Вільшани Харківського повіту, міста Ізюм та Чугуїв. Лише в сл. Біловодськ щорічне кустарне виробництво металевих плугів досягало 1500 шт. Їх продавали не тільки на Слобожанщині, а й відвозили за її межі у Полтавську, Воронезьку, Курську, Катеринославську, Ставропольську губернії, Кубанську області та Землі війська Донського. Окремі ковалі цієї слободи, як наприклад, Г.М. Павлов, І.П. Павлов та Г.М. Кувичка, виготовляли по 100 -150 плугів на рік. У Валківському повіті тільки у сл. Новоселівка та Нова Водолага ковалями щорічно виготовляли до 1300 плугів, що цілком дозволяло забезпечувати місцеве селянство.

Протягом другій половині ХІХ - початку ХХ ст. слобожанські ковалі, орієнтуючись на потреби місцевого землеробства, дедалі частіше переходили від виготовлення традиційних, часто примітивних знарядь праці до значно вдосконалених землеробських знарядь і механізмів: суцільнометалевих плугів, борін, сівалок, соломорізок, дробарок, молотарок, віялок, кінних гребок, картоплесаджалків та ін. Завдяки цім тенденціям, саморобне та кустарне виробництва сільськогосподарського реманенту на Слобожанщині залишалося важливим джерелом виробництва високоякісних землеробських знарядь праці, що значно сприяло розвитку сільського господарства в регіоні.

У підрозділі 3.2 “Забезпечення слобожанських землеробів сільськогосподарським реманентом фабрично-заводського виробництва” зазначено, що друга половина XIX - початок XX ст. став періодом зародження і становлення масового індустріального виробництва в Україні сільськогосподарських знарядь і машин попит на які постійно зростав. Вже у середині XIX ст. різноманітні марки й типи землеробських знарядь виробництва вітчизняних та закордонних заводів (англійської фірми Рансома і Говарда, німецьких заводів Еккерта й Сакка та ін.) стали поширюватися в поміщицьких маєтках Харківської губернії. В 60-70-х роках XIX ст. тут переважали плуги фірми Рансома, які пізніше поступилася першістю перед сакківськими та еккертівськими плугами. На початку 90-х років ХІХ ст. центри сільськогосподарського машинобудування Російської імперії поступово перемістилися з Польщі і Прибалтики в Наддніпрянську Україну. У 1894 р. в Російській імперії нараховувалось 193 заводи сільськогосподарського машинобудування, з них 82 ? в Україні, вартість продукції яких доходила до 8 млн. крб. Головними центрами сільськогосподарського машинобудування стали Харків, Одеса, Бердянськ, Єлисаветград, Херсон, Олександрійськ, Біла Церква та ряд інших українських міст, з якиз землеробські знаряддя і машини в великій кількості надходили на Слобожанщину. За таких умов, за питомою вагою орних земель, що оброблялися реманентом фабрично-заводського виробництва, Слобожанщина стала випереджати інші регіони Російської імперії.

Основна частина імпортних плугів, культиваторів, жаток та іншого реманенту надходили на Слобожанщину з таких країн як Англія, Німеччина, Австрія, США та Франція. Наприклад, головним постачальником кіс в селянські та поміщицькі господарства Харківської губернії звичайно була Австрія. У Харкові, Сумах та інших повітових центрах Слобожанщини існували контори, які займалися доставкою й продажем так званих австро-штирійських кіс. На початку XX ст. закордонна й вітчизняна індустріальна промисловість стала постачати сільському господарству України такі складні землеробські знаряддя, як зерноочисні машини (трієри, конюшинні сортувальниці тощо), кінні граблі, сінні преси, зерносушилки, картоплесаджалки, сінокосарки та ін. В цей же час в країні значно поширюється виробництво сільськогосподарських локомобілів. Фабрично-заводською промисловістю виготовлялося багато видів землеробського реманенту, який за своєю надійністю в роботі, простотою наладки та ціною був доступним не лише для слобожанських поміщиків, а й для значної частини селянства. Повсюдно на Слобожанщині продукція машинобудівних заводів у великій кількості продавалась на ярмарках, але з початку 90-х років ХІХ ст. широких масштабів набуває постійна торгівля через мережу комерційних складів сільськогосподарських машин. Деякі з цих складів знаходилися при машинобудівних заводах, але більшість складів були створені при фінансовій та організаційній підтримці земських закладів Харківської губернії.

У висновках автор констатує, що протягом другої половини XIX - початку XX ст. на Слобожанщині поступово склалися всі необхідні як об'єктивні, так і суб'єктивні передумови для зміцнення матеріально-технічної бази селянських господарств, в тому числі для масштабних позитивних кількісних та якісних змін землеробського реманенту та для широкого розвитку тут індустріального, кустарного та саморобного виробництва землеробського реманенту. Роль землеробського реманенту в розвитку сільського господарства значно зростала у зв'язку з перехідними та модернізаційними процесами в пореформеній Україні. В селянських та поміщицьких господарствах Слобожанщини сформувалися й функціонували щонайменше чотири комплекси хліборобського реманенту ? ручні знаряддя обробки ґрунту, ґрунтообробні тяглові знаряддя і техніка, землеробський реманент призначений для сівби, хліборобський реманент призначений для збирання та обмолоту врожаю. Всі ці агрогосподарчі комплекси було важливими складовими сільськогосподарського виробництва Харківської губернії у другій половині XIX - на початку XX ст.

Вивчений матеріал свідчить, що разом з бурхливим розвитком ринкових відносин в аграрному секторі Слобожанщини у другій половині XIX - на початку XX ст. відбувалось значне збільшення попиту на землеробський реманент, особливо на нові, більш продуктивні сільськогосподарські машини та знаряддя праці. Застосування вдосконаленого землеробського реманенту вело до спеціалізації, концентрації виробництва та до застосування в землеробстві різних форм кооперації. Поліпшені знаряддя і машини могли окупитися тільки в умовах великого господарства, а тому запроваджувалися переважно поміщиками та заможними селянами, господарства яких успішно розвивалися як осередки ринкового виробництва. В тих селах, де швидше проходила ліквідація кріпосних пережитків, де були більш розвиненні ринкові відносини, де більше селянських господарств було втягнено в товарообіг, де спостерігалася їх диференціація, там швидше селянство обзаводились новими видами землеробського реманенту.

Таким чином, досвід аграрної історії Слобідської України переконливо свідчить, що процес забезпечення землеробським реманентом поміщицьких і селянських господарств був важливою складовою ринкової трансформації українського суспільства, необхідною умовою формування та зміцнення матеріально-технічної бази національного сільського господарства у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Трубчанінов М.А. Ринкова еволюція селянського господарства Харківської губернії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / М.А. Трубчанінов // Збірник наукових праць. Серія «Історія та географія» / Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди. - Х.: Майдан, 2006. - Вип. 21-22. ? С. 11-15.

...

Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.