Сповідь у житті православних мирян Лівобережної України (30-70-і рр. XVIII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут історії України

УДК 248.156:281.9(477.5)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Сповідь у житті православних мирян Лівобережної України (30-70-і рр. XVIII ст.)

07.00.01 - історія України

Романова Оксана Олексіївна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України середніх віків і раннього нового часу Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Горобець Віктор Миколайович, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник відділу історії України середніх віків та раннього нового часу, завідувач центру соціальної історії.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Мордвінцев В'ячеслав Михайлович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії Росії;

кандидат історичних наук Яременко Максим Васильович, Національний університет «Києво-Могилянська академія», завідувач науково-дослідного центру «Спадщина Києво-Могилянської академії».

Захист відбудеться «24» квітня 2009 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий «19» березня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Будь-яке знання про історичну подію буде неповним без врахування загальноісторичного тла епохи (історія повсякдення), яке, у свою чергу, неможливо осягнути без вивчення особливостей світоглядних засад і ціннісних орієнтирів суспільства.

У християнському світі, де моральність особи визначається через ставлення людини до Бога і окреслюється поняттями “гріх” (як порушення Божих заповідей) та “чеснота” (Богоугодна поведінка), роль механізму регулювання суспільної моралі Цей термін ми використовуємо умовно щодо реалій XVIII ст. на позначення узагальненого поняття християнської опозиції: “чеснота” - “гріх”. значною мірою виконувала Церква. Тому при дослідженні українського соціуму важливим є встановлення ролі православної Церкви у контролі за мораллю своїх парафіян та способів реалізації цього завдання. Оскільки уявлення про благочестя далеко не завжди відповідає колективним практичним стратегіям індивідів (що значною мірою формуються під впливом ситуативного розуміння користі, тиску обставин тощо), тож великої ваги набуває аналіз дисциплінуючих заходів Церкви та відповіді на них окремих осіб.

Дисертація присвячена вивченню сповіді - одного з найвагоміших чинників формування суспільної моралі ранньомодерного часу. На прикладі значення сповіді в житті лаїка простежується роль православної Церкви у вихованні благочестивих мирян та окреслюються основні важелі безпосереднього впливу духовенства (через Таїнства Сповіді і Причастя) на свідомість та моральний стан пастви.

У центрі уваги дослідження - система заходів православної Церкви щодо контролю за регулярністю сповіді мирян у парафіяльного ієрея, покликана “вирівняти” і “покращити” морально-релігійне життя людей відповідно до пропагованого Синодом розуміння “благочестя” і віри, а також дієвість цих заходів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, напрямами, темами. Дисертація виконана в межах планових тем відділу історії України середніх віків та раннього нового часу Інституту історії України НАН України: “Ранньомодерний соціум України у світлі мікроісторичного аналізу: політико-правові практики та ідеологічні установки стратегій поведінки” (реєстраційний номер № 0206U002766); “Соціальні групи та стани України доби пізнього середньовіччя - раннього нового часу: стратифікація, статус, внутрішня і міжстанова мобільність, система ціннісних орієнтацій” (реєстраційний № 0106U002152).

Об'єктом вивчення є стосунки кліру Київської митрополії та пастви, що втілюються у церковно-правових актах і практичних заходах по їх реалізації.

Предмет становлять заходи православної Церкви щодо налагодження контролю за “благочестям” пастви через упровадження обов'язкової щорічної сповіді мирян у парафіяльного ієрея та їхнє сприйняття парафіянами.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють цілісний період в історії Київської митрополії (30-70 рр. XVIII ст.), пов'язаний із діяльністю трьох київських архієреїв (Рафаїла Заборовського, Тимофія Щербацького та Арсенія Могилянського), за часів правління яких православна Церква київської традиції зазнала найсуттєвіших змін під впливом синодальних приписів. Окреслення нижньої межі обумовлюється тим, що у 30-х рр. уряд імператриці Анни Іоанівни повернувся до згорнутої попередниками Петровської реформи благочестя та поширив її на територію Гетьманщини. Як наслідок, посилився вплив російської церковної традиції на теренах Київської митрополії.

Вибір верхньої межі грунтується на тому, що саме на 70-ті рр. XVIII ст. припадає остаточна ліквідація Синодом залишків колишніх прав Київської митрополії, що вплинуло на пониження статусу Київської митрополії до рівня пересічної єпархії, та підпорядкування православної Церкви державним інтересам Російської імперії.

Географічні межі окреслені територією Київської митрополії, у складі Київського, Ніжинського, Прилуцького, Гадяцького, Лубенського, Миргородського і Полтавського полків. Частина Правобережної України, яка входила до складу Речі Посполитої, хоч і належала до церковної юрисдикції Київської митрополії (закордонна частина), лишились поза межами дослідження, оскільки статус православної Церкви в Речі Посполитій був іншим, а, відповідно, синодальні приписи не набули тут обов'язкового характеру.

Мета роботи полягає в тому, аби дослідити сповідальні практики парафіян у 30-70-х рр. XVIII ст. та визначити роль православної Церкви у формуванні суспільної моралі.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких завдань:

- охарактеризувати джерела та стан розробки проблеми в історіографії;

- вивчити законодавчу базу, якою керувалась Церква у своїй діяльності з контролю за сповіддю, та простежити заходи щодо практичної реалізації цих норм;

- охарактеризувати основні засоби впливу на порушників закону про сповідь, визначити роль світської влади та окреслити межі її компетенції;

- реконструювати вимоги, які ставились Церквою перед духівниками, та відповідність до них тогочасної практики;

- з'ясувати, наскільки дієвими були вживані заходи;

- проаналізувати ставлення українського суспільства XVIII ст. до обов'язку регулярної сповіді перед парафіяльним ієреєм;

- простежити зміни, які відбувалися в розумінні суті гріха мирянами;

Комплексне застосування методів історичних досліджень при використанні різного типу джерел дало змогу провести всебічний аналіз цього явища в його розвитку та з урахуванням соціокультурної специфіки цієї історичної доби. Вивчення актових джерел ґрунтується на критично-порівняльному методі. Оскільки характерною особливістю джерельної основи є наявність значного обсягу однотипних, або схожих джерел, то для їх опрацювання використовувався проблемно-хронологічний метод із застосуванням елементів статистичного аналізу, що дозволило встановити їхню типологію за хронологічними показниками. Опрацювання інформації, наявної в джерелах різних типів, зведення її до суцільної картини провадилося шляхом застосування методу системного аналізу, що дозволило якомога повніше здійснити поставлені завдання.

Окремі сюжети, присвячені сприйняттю синодальних постанов мирянами на рівні повсякденних практик, аналізувалися з використанням мікроісторичних підходів. Реконструкція ціннісних орієнтирів віруючих Київської митрополії здійснювалася за допомогою контент-аналізу та методів історичної антропології.

Джерелознавчий аналіз провадився для з'ясування достовірності джерел та їхнього інформаційного потенціалу.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена комплексним підходом до вивчення народної побожності, що аналізується на прикладі ставлення лаїків до сповіді, а також впливу держави та церковних інституцій на формування релігійної свідомості. Значна частина використаних у дослідженні архівних матеріалів уперше впроваджується до наукового обігу.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні її висновки та залучені до наукового обігу джерела можуть бути використані при розробці широкого кола питань з історії ранньомодерної України та країн Центрально-Східної Європи, при підготовці узагальнюючих праць, створенні навчальних курсів і навчально-методологічних посібників з історії православної Церкви, соціальної антропології, культурології.

Апробація одержаних результатів була здійснена на обговоренні у центрі соціальної історії, відділі історії України середніх віків та раннього нового часу Інституту історії України НАН України, а також на міжнародних конференціях: “XII-ті Міжнародні Могилянські читання” (Київ, 6-7 грудня 2007 р.), XVIII-ій Міжнародній конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 12-15 травня 2008 р.), VI-ій Міжнародній науковій конференції “Православ'я - наука - суспільство: питання взаємодії” (Київ, Czкstochowa, 29-30 травня 2008 р.); Міжнародній конференції “Київська Церква: еклезіальна традиція - історіографічна проблема - екуменічна перспектива” (Київ, 11-14 вересня 2008 р.). Матеріали дисертації також тричі обговорювались на семінарі Товариства дослідників Центрально-Східної Європи, який діє при Києво-Могилянській академії (2007-2008 рр.).

Основні положення роботи викладено у 7статтях, опублікованих у фахових виданнях. Загальний обсяг публікацій становить 7,75 др. арк.

Структура дисертації відповідає поставленій меті та розв'язанню основних завдань дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків (загалом 194 с.), списку використаних джерел та літератури (загалом 861 позиція), списку вживаних скорочень та додатків (с. 195-269). Повний обсяг дисертації - 368 с.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні та територіальні рамки. Визначено об'єкт та предмет дослідження, сформульовано мету і завдання. Розкрито новизну роботи, її практичне значення, подано відомості про апробацію дисертаційної роботи.

У першому розділі - “Історіографія, характеристика джерел та методологія дослідження” - проаналізовано стан наукової розробки теми, охарактеризовано джерельну базу та використану методологію. Аналіз історіографії дозволив виділити наступні сюжетні блоки, безпосередньо пов'язані із проблематикою дисертаційної роботи: 1) історія церковного устрою Київської митрополії; 2) дослідження проблем народної побожності, суспільної моралі; 3) історіографія покаянної дисципліни та сповідальних практик; 4) підходи до вивчення сповідальних розписів.

У вітчизняній церковній історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст. вивчення внутрішньоцерковного устрою значною мірою ґрунтувалося на аналізі історії єпархії та заходах окремих митрополитів, спрямованих на підвищення благочестя пастви. Запроваджена випускниками Київської духовної академії методика дослідження церковного життя упродовж діяльності окремих архієреїв була досить дієвою з огляду на широту залучених джерел, що дозволяло розглядати тогочасне церковне життя в усій його повноті. Зібрані ж ними статистичні дані та підбірки митрополичих указів донині становлять неабияку історичну цінність Болховитинов Е. Описание Киевософийского собора и киевской иерархии / Евгений Болховитинов (Митр.). - К., 1825. - 291+279 с.; В[ишневский] Д. Киевский митрополит Рафаил Заборовский и его меры к исправлению духовенства / Д. Вишневский // Киевская старина. - 1899. - № 3. - С. 397-423; Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники / С. Голубев. - Т. І-ІІ. - К., 1883-1898; Граевский И. Киевский митрополит Тимофей Щербацкий / И. Граевский. - К., 1912. - 241 с.; Титов Ф. Русская Православная Церковь в Польско-Литовском государстве в XVII-XVIII вв. / Ф. Титов. - Т. 2. - К., 1905. - 481 с.; Шпачинский Н. Киевский митрополит Арсений Могилянский и состояние Киевской епархии в его правление (1757-1770 гг.) / Н. Шпачинский. - К., 1907. - 667 с..

Окремо слід відмітити роботи, присвячені різним питанням щодо статусу парафіяльного духовенства на українських землях у цей період (П. Знаменський, Є. Крижановський, С. Сеник, П. Лебединцев, М. Яременко) та системи управління єпархією (Є. Крижановський, В. Перерва, О. Прокоп'юк).

До другого тематичного блоку можна віднести роботи, присвячені вивченню соціально-релігійної тематики, увага до якої зросла під впливом західноєвропейської історіографії з її гуманістичною настановою. Вагому частку серед них займають дослідження особливостей покаянної дисципліни в католицькій та протестантських Церквах, значення сповіді в процесах катехізації, конфесіоналізації та формуванню моральних норм життям пастви.

До вивчення морально-етичних норм та різних проявів народної побожності жителів Давньої Русі та Російської імперії звертаються сучасні російські науковці, котрі працюють у галузі історичної антропології (А. Буличев, І. Данілєвський, В. Долгов, О. Журавель, Л. Найденова, Н. Пушкарьова та ін.).

Серед робіт, присвячених питанням співвідношення офіційного і народного християнства в свідомості жителів Російської імперії XVIII ст. та зусиль церковної верхівки, направлених на конфесіоналізацію московського православ'я та катехізацію простонароддя, перш за все слід відмітити праці О. Бєлякової, М. Корзо, О. Лаврова, О. Смілянської, Б. Успенського Белякова Е. Церковный суд и проблемы церковной жизни / Е. Белякова. - М.: ППП “Типография-Наука”, 2004. - 664 с.; Корзо М. Украинская и белорусская катехетическая традиция конца XVI-XVIII вв. / М. Корзо. - М.: «Кантон+» РООИ «Реабилитация», 2007. - 762 с.; Лавров А. Колдовство и религия в России. 1700-1740 гг. / А. Лавров. - М.: Древлехранилище, 2000. - 574 с.; Смилянская Е. Волшебники. Богохульники. Еретики. Народная религиозность и духовные преступления в России XVIII в. / Е. Смилянская. - М.: Индрик, 2003. - 464 с.; Успенский Б. Избранные труды. - Т. І: Семиотика истории. Семиотика культуры / Б. Успенский. - М.: Школа «Языки русской культуры», 1996.. Особливістю згаданих робіт є звернення і до українських джерел. Хоча залучені українські матеріали (зокрема стосовно імперської доби) часто не узгоджуються із дослідницькими схемами, автори, переважно, обмежуються лише заувагою, що на українських теренах описувані процеси і явища не фіксуються або мають певні особливі риси.

У сучасній українській історіографії напрям історичної антропології лишень формується, тож питання народної побожності та внутрішньо-церковного (і повсякденного) життя поки що перебувають на початковій стадії досліджень. Серед робіт з цієї проблематики слід виділити праці І. Скочиляса, який вивчає різні аспекти функціонування уніатської Церкви на Правобережній Україні. З позицій історичної антропології підходять до вивчення особливостей самоідентифікації різних соціальних груп ранньомодерного соціуму О. Дзюба, В. Маслійчук, М. Яременко. Досліджуються питання релігійних конверсій в українському соціумі, міжконфесійних відносин та ментальних установок (М. Довбищенко, Л. Довга, Н. Яковенко, М. Яременко), окремі аспекти народної побожності (концепт чуда та формування культів окремих святих, магічні практики (К. Диса, А. Кізлова, Н. Сінкевич). Питання ж релігійних практик жителів Лівобережної України здебільшого лишаються поза увагою професійних істориків.

Щодо історіографії покаянної дисципліни та сповідальних практик, то значною мірою вона зводиться до вивчення складання і побутування покаянних текстів, особливо в перші віки поширення християнства на Русі (О. Алмазов, М. Арранц, О. Дмитрієвський, М. Корогодіна, Н. Одинцов, О. Павлов, Р. Піхойя, С. Смірнов, М. Суворов та ін.) Алмазов А. Тайная исповедь в Православной Восточной Церкви / А. Алмазов. - Т. І-ІІІ. - Одесса, 1894; Арранц М. SJ Избранные сочинения по литургике / М. Арранц SJ. - Т. І-V. - Москва-Рим: Институт Философии, Теологии и Истории св. Фомы, 2003-2006.; Дмитриевский А. Богослужение в русской церкви в XVI веке / А. Дмитриевский. - Ч. І. - Казань, 1884. - 434+135+24+VI с.; Корогодина М. Исповедь в России в XIV-XIX вв. / М. Корогодина. - СПб.: Дмитрий Буланин, 2006. - 584 с.; Одинцов Н. Порядок общественного и частного богослужения в древней России до XVI века / Н. Одинцов. - СПб., 1881. - 300 с.; Павлов А. Номоканон при Большом Требнике / А. Павлов. - [М., 1897]. - 520 с.; Пихоя Р. Церковь в Древней Руси (кон. Х - пер. пол. ХІІІ в.). Древнерусское покаянное право как исторический источник: Автореф. дисс... на соискание научной степени кан. ист. наук: спец. 07.00.02 “История СССР” / Р. Германович. - Свердловск, 1974. - 24 с.; Смирнов С. Древнерусский духовник / С. Смирнов. - М., 1913. - 290 с.; Суворов Н. Вероятный состав древнейшаго исповеднаго и покаяннаго устава в Восточной Церкви / Николай Суворов // Византийский временник, издаваемый императорской АН. - Т. VIII. - СПб., 1901. - Вип. 3-4. - С. 357-434.. До проблем сповіді широко звертались представники російської канонічної школи кінця ХІХ - поч. ХХ ст., які вивчали розвиток і побутування церковного права загалом, та дисциплінуюче значення таїнства сповіді і каяття, зокрема (М. Заозерский, М. Суворов).

Натомість сповідні практики як вияв народної побожності до сьогодні не мали належного висвітлення в історіографії. Можна хіба що вказати на роботи В. Дьячкова і Б. Міронова Дьячков В. Декабрьские рождения. К вопросу о роли религиозного фактора в демографическом поведении традиционного крестьянства. Тамбовская губерния. ХІХ - нач. ХХ в. / В. Дьячков, Р. Кончаков, В. Капищев // Родословное древо. - Режим доступу до журн.: <http://www/kraeved.ru/tambovdem/thesises.php.>; Дьячков В. Труд, хлеб, любовь и космос, или о факторах формирования крестьянской семьи во второй половине ХIХ - нач. ХХ в. / В. Дьячков // Родословное древо. - Режим доступу до журн.: <http://www/kraeved.ru/tambovdem/thesises.php.>; Миронов Б. Социальная история России периода империи (XVIII - начало ХХ в.) / Б. Миронов. - Т. I-ІІ. - СПб.: Дмитрий Буланин, 1999., які зверталися до окремих аспектів цієї проблеми як складової ширших соціальних явищ, однак без урахування української специфіки. Окремо вивчалося ставлення до сповіді жителів Сибіру в контексті дослідження парафіяльної громади (Н. Зольнікова) та системи обліку старовірів (М. Покровський). Нині чи не єдиною роботою, що безпосередньо стосується сповідальних практик на українських теренах, є стаття М. Яременка, який використав матеріали щодо ставлення локальних еліт до Таїнств Сповіді і Причастя з метою характеристики стосунків світської і духовної влади на Лівобережній Україні у XVIII ст.

Окремо слід виділити роботи, присвячені вивченню сповідальних розписів, що цікавили дослідників як джерело з демографії (Б. Миронов, В. Мордвінцев, А. Перковський), генеалогії (І. Лиман, В. Томазов). До них звертаються при вивченні проблем шлюбності, вікових характеристик населення, структури сім'ї, типології домогосподарств тощо. (Ю. Волошин, Л. Гісцова, О. Сакало).

Отже, можна відмітити існування певної історіографічної традиції щодо вивчення Таїнства Сповіді з церковно-теологічного погляду, а також через еволюцію і побутування сповідального чину та покаянних текстів, на підставі яких робилися спроби охарактеризувати моральне життя тогочасного соціуму. Питання ретельності ведення обліку сповідальників неодноразово привертало увагу істориків-демографів та фахівців з генеалогії. Тема церковного контролю за регулярністю сповіді в повсякденних практиках, дієвість цього контролю, а також народне ставлення до Таїнства Сповіді як вияву народної побожності, здебільшого залишалися поза увагою дослідників.

Джерельна база дисертаційної роботи представлена комплексом різнопланових джерел, які умовно можна поділити на такі групи:
1) матеріали судово-слідчих справ над порушниками церковної моралі та щодо вирішення різних “недоуменних” випадків, з якими зустрічалися в своїй практиці парафіяльні ієреї. Особливістю цього типу джерел є їхня внутрішня різноплановість. Насправді це - окремий комплекс джерел, який складається із донесення (“прошенія”), матеріалів судового розшуку (запитальники, допити задіяних осіб і свідків, характеристики духівників дані фігурантам справ, розписки про сповідь в інших парафіях тощо), супровідна документація, що відображає стосунки КДК в ході слідчої процедури із різними гілками влади, протоколи засідань духовних правлінь і консисторії, їхні рішення. Зіставлення даних, які подавались у первісному донесенні, з їх подальшим дублюванням в інших документах слідства дозволяє виділити ціннісні пріоритети та компетенцію тієї чи іншої інстанції.

2) Звітно-статистична документація, яка щорічно надсилалася кожним парафіяльним священиком через протопопа (де складались зведені звіти) до Київської духовної консисторії (метричні книги, сповідальні розписи, відомості про пропуски сповіді, про відсутність марновірств в єпархії тощо). При роботі з таким типом джерел варто пам'ятати, що для духовних осіб щорічна звітність була обтяжливим приписом, невиконання якого тягнуло за собою покарання, а це, відповідно, призводило до вкрай формального характеру звітної документації. Для перевірки наведеної в церковній звітній документації інформації використовувалися матеріали світських переписів, які впродовж XVIII ст. кілька разів проводились на території Гетьманщини.

3) Аналіз діяльності органів церковної влади і суду неможливий без знання законодавчого поля, в якому функціонує соціум. Тому для розуміння способів урегулювання порушень усталеного порядку з боку Церкви і держави були використані різні правові кодекси (церковні та світські), які в різний спосіб використовувалися в тогочасній юридичній та літургійній практиках (Литовські статути, законодавство Російської імперії, зокрема Духовний регламент, святоотецька література, тогочасні видання требників, служебників, молитовників, окремі видання чину сповіді, «розрішальних» молитов, Кормча книга, українські і московські видання т. зв. Єпитимійного Номоканону).

Для кращого розуміння “духу епохи” використовувалися щоденники, пам'ятки тогочасної художньої, проповідної та “покаянної” літератури.

Переважна більшість залучених до аналізу архівних джерел, частина яких вводиться до наукового обігу вперше, зберігається в ЦДІАК України в фонді Київської духовної консисторії (Ф. 127), а також в фондах окремих монастирів, духовних правлінь (Ф. 128, 130, 1981) та світських органів влади (Ф. 51, 57, 59, 269). Широко залучались до аналізу також матеріали Інституту рукопису НБУВ (Ф. 160, 232, ХІІІ), та матеріали з відділів стародруків НБУВ та Державної історичної бібліотеки.

Таким чином, інформація звітно-статистичних джерел доповнюється за рахунок великої кількості різнопланових джерел, що дозволяє вважати джерельну базу достатньо репрезентативною для вивчення запропонованої теми. церква сповідь порушник ієрей

В центрі уваги дисертаційного дослідження є соціорелігійна історія, що є предметним полем історичної антропології, тож дисертація виконана в рамках методології історичної антропології.

У другому розділі - “Контроль за річною сповіддю пастви з боку православної Церкви та світської влади: канонічно-правові аспекти” - проаналізовано світське та церковне законодавство щодо неодмінності річної сповіді кожного християнина та форми контролю з боку Церкви та державної влади за дотриманням лаїками цих приписів. Наголошується, що в Московській патріархії потреба державного контролю за річною сповіддю всіх віруючих саме в парафіяльного ієрея була спричинена боротьбою із старовірами, які відмовлялися сповідуватися у никонівських церквах. Тож, з 1716 р. рядом синодальних указів запроваджувалась по всій імперії обов'язкова щорічна сповідь у парафіяльного ієрея. З 1722 р. також запроваджувалась практика видачі письмових дозволів і посвідчень на випадок сповіді поза межами парафії та обов'язок сповіді мешканців у парафії з семилітнього віку. Пропуск сповіді карався штрафом. В цьому ж році духівників зобов'язали, всупереч церковним правилам, доносити про почуті на сповіді злі наміри проти царя та держави, а також давати причастя всім, незалежно від тяжкості гріха. Синодальним указом 1734 р. було заборонено духівникам відлучати від Церкви парафіян без дозволу архієрея. З 1765 р. в разі неплатоспроможності особи, що пропустила сповідь, передбачалось замінити тілесні покарання на духовні, а в 1801 р. штрафи за сповідь для всіх категорій населення були замінені публічною єпитимією.

З 1722 р. священики були зобов'язані складати щорічно списки своїх парафіян з поміткою про їхню сповідь. У 1737 р. Синод запровадив єдину форму сповідних розписів, яка в незмінному стані залишалась до 1917 р.

В Київській митрополії пропозиція про доцільність ведення обліку сповідальників парафіяльними ієреями вперше була висловлена митрополитом Петром Могилою, але не набула практичного поширення. Через відсутність проблеми старовірів на місцевому ґрунті (окрім переселенців), синодальні нововведення 1722 р. щодо контролю за сповіддю парафіян тут також не були сприйняті. Поодинокі збережені зразки перепису сповідальників Київської митрополії цього періоду швидше нагадують собою відгомін старої могилянської традиції, аніж виконання синодальних приписів. Практика обов'язкової великодньої сповіді саме в парафіяльного ієрея почала запроваджуватись у Київській митрополії з 1737 р. Саме цим роком датуються перші збережені сповідні розписи і судові справи над порушниками указів про сповідь. До видання указу 1737 р. парафіяльні ієреї доволі поблажливо ставились до випадків багаторічного неприставання до сповіді парафіян.

У наступні роки Синодом та київськими митрополитами була видана ще низка указів, покликаних удосконалити механізм контролю за сповіддю мирян. Зокрема, уточнювався термін пересилання сповідних розписів та кількість їхніх примірників, запроваджувалась вимога достовірного ведення цих розписів і звірки наведеної в них інформації з минулорічними книгами, а згодом і з даними світських переписів; вимагалося ведення додаткових відомостей про відсутніх на сповіді з метою вдосконалення системи стягнення штрафів. Синодальні укази набували поширення на теренах Київської митрополії з значними запізненням.

На порушників законів про сповідь накладався штраф (подвійний податок). Проте механізм його збору не був достатньо налагодженим, що дозволяло окремим особам ухилятись від “свого християнського обов'язку” впродовж кількох років. Спроби притягнення до відповідальності злісних порушників законів про сповідь не були дієвими, бо Церкві бракувало засобів. Світська влада Гетьманщини, всупереч синодальним приписам, не поспішала надавати священикам допомогу в притягненні до відповідальності злісних несповідальників, оскільки у вимозі неодмінної сповіді саме в особі парафіяльного ієрея вбачала обмеження своїх давніх вольностей. Попри брак зацікавленості світської влади у співпраці з духовенством, спостерігається поступове перебирання на себе ряду функцій духовної влади світською, що виявилося у практиці визначення норм єпитимій світськими судами, та поступової передачі справ стосовно притягнення до відповідальності лаїків за пропуск сповіді до світських судів. Відсутність чітких механізмів притягнення до відповідальності порушників сповідних норм породжувало значну судово-бюрократичну тяганину, в ході якої губилась первісна причина позову до суду.

Місцеве духовенство також не усвідомлювало значення нав'язуваних із Синоду сповідних норм, що проявлялося у доволі формальному виконанні покладених на нього обов'язків. До того ж недостатньо високий освітній рівень значної частини практикуючих ієреїв, їхня залежність від думки громади та свобода пересування жителів Гетьманщини значною мірою послаблювала реальні важелі впливу на паству. Також фіксується низка парафій, де єдиним наставником був молодий ієрей у віці до 30 років, в той час як церковні правила забороняли посвячувати в сан (в Київській митрополії лише заборона сповідувати) осіб, молодших 30-річного віку.

Із входженням Київської митрополії до Московської патріархії було запроваджено деякі зміни до сповідного чину. Зокрема, в синодальній редакції чину сповіді, що була незмінною у всіх Требниках, друкованих на теренах Лівобережної України, Таїнство Сповіді передбачало прощення всіх гріхів особі під час їх перераховування покаяльником. Саме тому до чину включались розлогі переліки гріхів у формі запитання, які мав поставити духівник “чаду духовному”. Сповідальник мав лише покірно визнавати свої провини. Проте, духівники Київської митрополії впродовж XVIII ст. продовжували послуговуватись старими українськими досинодальними виданнями богослужбових книг, де чин сповіді передбачав свідоме перелічування сповідальником своїх гріхів та необхідність їх покути перед отриманням прощення. Як свідчать розглянуті приклади, священик під час прийняття сповіді доволі пасивно вислуховував покаяльника, не уточнюючи всі обставини гріха, і, зазвичай, не поспішав вдаватися до накладення єпитимій у формі заборони на причастя. Хоча правило про обов'язковість причастя всіх сповідальників, незалежно від міри їхнього гріха, очевидно, не набуло поширення на теренах Київської митрополії. Випадки відлучення від Церкви (нерідко - сім'ями) в джерелах фіксуються лише у разі конфлікту парафіянина з духівником. Згадувані в джерелах норми єпитимій є значно м'якшими, порівняно із пропонованими за відповідні гріхи святоотецькими правилами. Це свідчить про поблажливе ставлення духовенства до “слабостей” своїх “чад духовних”, а також про їхній острах відвернути від Церкви і без того недостатньо побожну паству.

У третьому розділі - “Механізм церковного контролю за сповіддю парафіян” - досліджуються практичні механізми контролю за сповіддю лаїків. Насамперед описано вертикаль церковного управління та простежено основні принципи формування територіальних меж парафій. Вертикаль церковного управління Київської митрополії складалась із духовних правлінь (протопопій), хрестових намістній, статус яких уважався дещо нижчим від протопопій, та монастирських вотчин, статус яких прирівнювався до протопопій. Точні підрахунки кількості духовних правлінь ускладнюються тим, що в досліджуваний період спостерігаються випадки виокремлення нових та закриття деяких відомих із джерел попередніх років протопопій, зміни статусу окремих духовних правлінь, перенесення центру з одного міста до іншого, що могло також відображатись у назві. Хоча загалом, попри певні структурні зміни, сумарна кількість протопопій упродовж досліджуваного періоду лишалась більш-менш сталою (22-25). Крім того, простежується тенденція до перепідпорядкування всіх парафій (монастирських вотчин та хрестових намістній) до відання протопопій на територіальних засадах. Швидкість поглинання духовних правлінь нижчого рівня крупнішими значною мірою залежала від авторитету і волі особи, яка очолювала те чи інше духовне правління. Суперечним щодо підзвітності територіальним протопопам був статус національних церков (етнічні громади греків, сербів тощо), які прагнули мати свою церковну громаду, безпосередньо підпорядковану митрополитові.

Окремі духовні правління різняться між собою кількістю належних до них парафій (від 10 до 100). Певні зміни в кількості парафій спостерігаються також у межах одного духовного правління, але в різні роки, що зачасти пояснюється закриттям або відкриттям нових церков, а також включенням до протопопських правлінь парафій, які до того перебували у віданні монастирів. Подібні коливання кількості парафій у складі одного духовного правління значно ускладнюють роботу дослідника. Крім того, подібна різниця кількості парафій у складі одного духовного правління може відображати ігнорування певною частиною духовенства покладених на них обов'язків щодо пересилки звітної документації.

Зазвичай, межі церковної парафії співпадали з межами населеного пункту. Причому, до уваги бралася саме наявність власного помешкання або ж постійне проживання “в сусідах” у дворах інших парафіян. До складу парафії, як правило, прикріплялись також жителі довколишніх хуторів та невеличких сіл. Інколи поселення, особливо містечка, могли поділятися на кілька приходів. Окремі парафії різнились між собою кількістю належних до них дворів (від 20 до 300). Відмічено значну сталість кількості і складу парафіян у церквах невеличких сіл у порівнянні із міськими. Підвідомчість поселення визначалася юридичною приналежністю більшості жителів села та власника сільських ґрунтів (монастирські чи панські), на землі якого розташовувались поселення чи церква.

Надвірні церкви, хоча і були офіційно заборонені ще за часів правління Петра І, на практиці продовжували існувати, і навіть подеколи відкривались нові. Відкриття домових церков аргументувалося прагматичними причинами, хоча за ними криється прагнення козацької старшини вивищитись з-поміж оточення, наслідуючи приклад московської родової аристократії.

Для української соціальної еліти, перш за все козацької старшини, вимога неодмінної належності до конкретної парафії послаблювалась. Наразі не відомо жодного випадку притягнення до відповідальності за пропуск сповіді козацької старшини, хоча самі випадки їх свідомого ухиляння від сповіді фіксуються джерелами.

На особливу увагу при аналізі сповідальних розписів заслуговує проблема достовірності наведених у них даних, що, в свою чергу, свідчить про незацікавленість та недбале ставлення парафіяльного духовенства до ведення подібної документації. Нами відмічено випадки суттєвих різночитань у сповідних розписах з однієї парафії за кілька років поспіль стосовно імен, віку, сімейного статусу парафіян, недбалості при нумеруванні й підрахунку кількості дворів, часом взагалі відсутні помітки про сповідь конкретних осіб. Подеколи підсумкові таблиці в кінці розписів є простим повтором минулорічних. Митрополити впродовж століття видавали укази, покликані виправити названі недоліки, проте передбачені ними санкції не були достатньо дієвими, позаяк парафіяльні священики не поспішали їх виконувати. Сповідальні книги присилались, зазвичай, із значним запізненням або ж готувалися заздалегідь, ще до кінця Великоднього посту, а, отже, фактичної сповіді всіх парафіян. Супроводжуюча звітна документація (відомості про відсутніх на сповіді, вибулі двори тощо) почасти не надсилалася з місць як окремі рапорти. Перевірки в духовних правліннях і навіть у консисторії присланих книг “на ісправність” були досить формальними. Серед цих перевірок бракує будь-яких спроб з'ясувати відповідність названих у цих парафіях осіб такими, що сповідувались і причащались, з їх фактичним відвідинами сповіді, причастя, і, тим більше, їхньої гідності щодо цього. Відомі приклади, коли особи, які в судовій документації значаться як затяті несповідальники, у сповідальних розписах записані як такі, що сповідувались. З метою уникнення зайвих клопотів, священики воліли не вписувати до сповідальних розписів пропуски своїми парафіянами річної сповіді, чи не фіксувати в цих книгах осіб, які в силу певних причин привернули до себе увагу суду. Про подібні пропуски, як і про “утайки” священиками дійсної кількості парафіяльних дворів дізнаємось лише у випадку виникнення певного конфлікту, коли зацікавлені сторони подавали скаргу на “несправного” ієрея.

Зазначено, що причини “утайки” священиками дійсного числа дворів криються не стільки у злій волі укладачів цих розписів, скільки у відсутності чітких критеріїв для визначення поняття “двір” та “бездвірна хата”.

Плутанина у визначенні віку парафіян була наслідком доволі байдужого ставлення тогочасних жителів до свого та чужого (особливо дитячого) віку, який, зазвичай, називався приблизно. Цю тезу підтверджує згаданий вище брак певних вікових груп серед переліку жителів конкретних парафій. В умовах неможливості (складності) визначити точний дитячий вік, вимога до регулярної дитячої сповіді з 7-річного віку на практиці сходила нанівець. Сам факт належності дитини до побожної родини, відвідини нею Церкви та отримання причастя незалежно від виконання Таїнства Сповіді, означало зарахування її до кола побожних парафіян. Лише за умови сумнівної слави батьків, факти пропусків дітьми відповідного віку сповіді могли занепокоїти ієрея.

У четвертому розділі - “Ставлення населення до сповіді” - шляхом використання мікроісторичного аналізу робиться спроба охарактеризувати ставлення тогочасного населення до вимоги неодмінної сповіді в парафії та на прикладі зміни в усвідомленні людьми суті гріха простежити зміни, які відбувались в побожності населення впродовж періоду. Фіксований судовими матеріалами пієтет лаїків перед сповіддю при глибшому аналізі видається дещо удаваним. У XVIII ст. сповідання свідчило про чисте сумління, оскільки людина, яка регулярно ставала до сповіді, викликала менші підозри щодо своєї релігійної і моральної благонадійності. Тому постійні наголоси підозрюваних у скоєнні тих чи інших злочинів, що вони регулярно сповідуються, чи прагнуть сповідатись найближчим часом, свідчать радше про бажання пом'якшити свою провину. Поза межами суду часто про подібні наміри доволі швидко забували.

У Київській митрополії, де проблема розколу не була настільки актуальною як на території Росії, а жителі користувалися правом вільного пересування, важливість прикріплення особи до конкретної парафії не усвідомлювали ані в церковних колах, ані серед лаїків. Судячи з подиву парафіян і байдужості духовенства щодо сповіді за межами парафії аж до 1737 р., можна зробити висновок, що саме в цьому році вперше на території Київської митрополії була запроваджена обов'язкова щорічна сповідь у парафіяльного священика. Упродовж усього XVIII ст. фіксуються приклади порушення цієї норми, хоч на кінець досліджуваного періоду відмічається розуміння необхідності населенням приставати до сповіді у власній парафії. Про це свідчить поява в останній чверті століття офіційних прохань про дозвіл мирянам зі зміною місця проживання переводитися до іншої парафії.

Церковні правила рекомендували віруючим сповідуватись по мірі внутрішньої потреби, принаймні чотири рази на рік. В дійсності ж, у XVIII ст. віруючі Київської митрополії, окрім випадків сповіді, приурочених до конкретних подій життєвого циклу (вінчання, втрата жінкою плоду, наближення смерті тощо) зазвичай сповідалися раз на рік: у Великодній піст, а саме в його останні дні, інколи ж у Петрів або Спасів піст. Фіксуються поодинокі приклади (з другої половини століття - лише декларація намірів) сповіді на Різдвяний (Пилипів) піст, найчастіше у випадку, коли людині закидалося духовним судом пропуск великодньої сповіді. Вони вважали це цілком достатнім для зарахування себе до кола побожних парафіян. Звичка ж відкладати сповідь на останні дні посту нерідко ставала їм на заваді сповідатися хоча б раз на рік. Траплялись випадки, коли віруючі не ставали до сповіді роками.

Сповідь як засіб очищення совісті від гріха набувала великого значення в очах людей лише в передчутті смерті або за умов негараздів (остраху за майбутнє), коли свої невдачі віруючі починали пояснювати через непокутувані гріхи. Тож із наближенням до старості відмічається зростання внутрішньої потреби особи до сповіді та покутування замовчуваних раніше гріхів.

Для тогочасних людей важливим був сам факт сповіді і причастя як символу добропорядності, а не усвідомлена потреба очистити свою совість через щире каяття. Для них на першому плані стояла добра репутація в очах сучасників, і аж ніяк не чиста совість перед Всевишнім. Заради доброї слави, з їхньої точки зору, можна було не відкривати всі гріхи на сповіді. Гріх для них - це передовсім злочини фізичного світу, вчинені свідомо (вбивство, крадіжка, перелюб тощо). Про гріхи, вчинені з примусу, вони не вважали за потрібне сповідуватись. Про гріхи ж духу, здається, навіть не здогадувались, бо для них не існувало такого поняття. Все, що священик не забороняв робити - дозволено, не є гріхом, в тому числі магічні практики. Одного разу сповідане - не потребувало повторювання, що було особливо актуальним в умовах, коли вірні, усупереч законодавчим приписам, продовжували відвідувати різних духівників. Це дозволяло шляхом частих змін духівника набувати собі репутацію побожних християн. Тож можемо припустити, що відвідини сповіді у XVIII ст. - це перш за все турбота про власну репутацію в очах локальної соціальної групи, а вже згодом, з наближенням смерті, турбота про свою душу і потойбічне життя, адже за життя люди мало замислювались про посмертну відплату душі за її гріхи.

Висновки

У висновках підсумовуються найважливіші результати дослідження, узагальнюються обґрунтовані у дисертації основні положення, що виносяться на захист.

Відсутність спеціальних робіт, присвячених висвітленню сповідальних практик віруючих Київської митрополії XVIII ст. у їх повсякденних проявах, зумовлює актуальність вивчення цієї теми з позицій історичної антропології.

Налагодження державного контролю за регулярністю сповіді лаїків, прикріплення їх до конкретної парафії та стягнення штрафів за порушення цих приписів було продиктоване потребою боротьби з розколом у Московській патріархії. Проте проблема боротьби із старообрядцями не була настільки злободенною для Київської митрополії. Тож поширене в 1737 р. на теренах Київської єпархії синодальне законодавство про сповідь не знаходило належного розуміння як з боку українського соціуму, так і церковної влади. Всі синодальні приписи поширювались тут із значним запізненням та набували чинності в дещо пом'якшених формах, а згодом звелись лише до контролю за правильністю ведення сповідальних розписів як своєрідної форми обліку податкового населення.

Попри низку урядових, синодальних та митрополичих указів, покликаних впорядкувати і налагодити якомога більш дієвий нагляд за регулярністю сповіді в Київській митрополії, такі заходи сходили нанівець, коли йшлося про просте духовенство, позбавлене зацікавленості веденням відповідної документації. Реєстри сповідальних книг як форма контролю за мораллю (релігійною совістю та благонадійністю) громади з ускладненням вимог до їх ведення перетворювалися в реєстри доходів священика, що породжувало протидію останніх та байдужість духовенства.

Не сприяли ретельності ієреїв у їх душпастирській службі такі явища, як низький освітній рівень духовенства, злитість із місцевою громадою та незабезпеченість парафіяльних церков необхідною для духівника посібною літературою.

До того ж, в умовах виборності, а отже, підзвітності українського духовенства перед церковною громадою, парафіяльні священики опинились в непривабливій ситуації, коли невиконання ними синодальних приписів щодо регулярного контролю за річною сповіддю тягло за собою грошові штрафи, і навіть позбавлення сану. Занадто ж ретельне нав'язування громаді чужих і незрозумілих для неї вимог неодмінної сповіді в парафії із накладенням в разі потреби єпитимій з суворими приписами церковного правила призводило до розбрату з парафіянами. Духовенство воліло відбутися формальними відписками у формі сповідальних розписів, згідно яких сповідувалися всі і регулярно, аніж дійсно використовувати контроль за сповіддю парафіян як дієвий важіль впливу на мораль пастви. В умовах загальноімперської бюрократичної системи духовенство зводилося до рівня чиновників, для яких формальне виконання приписів важливіше, ніж турбота про спасіння душ своїх підданих.

Не останню роль у послаблені дієвого контролю за річною сповіддю парафіян в досліджуваний період відігравали право вільного пересування жителів Лівобережної України, існування домових та відкриття впродовж століття нових церков, брак чіткої структури церковно-адміністративної підзвітності окремих духовних управлінь та незацікавленість тогочасної світської влади (як імперської так і полково-сотенної адміністрації) в продуктивній співпраці в цій царині із церковними інституціями. Натомість світська влада впродовж XVIII ст. намагалася підпорядкувати собі Церкву завдяки поступовому перебиранню на себе ряду церковних повноважень навіть в суто духовних справах, зокрема призначення світським судом єпитимій, що аж ніяк не сприяло піднесенню авторитету Церкви в очах простих парафіян.

Нав'язування ззовні норм, невластивих київській церковній традиції, незацікавленість у їх втіленні рядового духовенства, втручання держави у сферу духовного життя віруючого спричинились до того, що жителі Київської митрополії XVIII ст. поступово втрачали потребу в очищенні сумління через Таїнство Сповіді, підмінюючи її формальними відвідинами духівника раз на рік.

Усвідомлення людьми гріха як неугодної Богові поведінки поступово замінювалося простим страхом людського осуду. Гріх, який щоразу менше прив'язувався до можливих суспільних і природних катаклізмів, індивідуалізувався. Громада втратила зацікавленість у контролі за моральним життям соціуму, і гріх, таким чином перетворився в особисту проблему людини, за яку, в разі його приховування від духівника та соціуму, цілком можна було уникнути покарання за земного життя.

Замість сподіваної конфесіоналізації церковного життя пастви та її катехізації, наслідком описуваних вище заходів стала секуляризація суспільної свідомості. Після скасування принципу добровільності й таємності сповіді та запровадження одночасної сповіді і причастя незалежно від міри гріха, обов'язковість передсмертної сповіді і причастя спричинились до того, що Таїнство Сповіді втратило свою морально-очисну функцію, перетворившись в просту, але неминучу формальність.

Основні положення та висновки дисертації висвітлено у таких фахових публікаціях автора

1. Романова О.О. “Зубоєжа” з Уставу Володимира Святого - хто це? / О.О. Романова // Київська старовина. - 2006. - № 3. - С. 3-39.

2. Романова О.О. Проблема моралі в творчості Іоаникія Галятовського або “гріх” та “чесноти” очима проповідника XVII ст. / О.О. Романова // Український історичний збірник. 2006 / Гол. ред. Т. Чухліб. - Вип. 9. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2006. - С. 53-62.

3. Романова О.О. Сюжет “А оже лазuть д­ти не смыслuче?” із “Вопрошанія Кирика” - спроба нового прочитання / О.О. Романова // Український історичний збірник. 2007 / Гол. ред. Т. Чухліб. - Вип. 10. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2007. - С. 28-37.

4. Романова О.О. Народне розуміння християнської “праведності” та “гріховності” (на матеріалах Київської духовної консисторії XVIII ст.) / О.О. Романова // Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова / Відп. ред. В. А. Смолій. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2007. - С. 456-476.

5. Романова О.О. Значення передсмертної сповіді та поховання за християнським обрядом у свідомості людей XVIII ст. / О.О. Романова // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.) / Відп. ред. В. А. Смолій. - Вип. 7. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2007. - С. 216-238.

6. Романова О.О. Сповідальні книги Київської митрополії XVIII cт. як спосіб церковного контролю за мораллю парафіян / О.О. Романова // Український історичний журнал. - 2008. - № 4. - С. 122-148.

7. Романова О.О. Стереотипи магічного мислення в контексті українських, російських та білоруських замовлянь (кін. XVIII - поч. ХХ ст.) / О.О. Романова // Український історичний збірник. 2008 / Гол. ред. Т. Чухліб. - Вип. 11. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. - С. 100-112.

Анотація

Романова О.О. Сповідь у житті православних мирян Лівобережної України (30-70-і рр. XVIII ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2009.

У роботі на основі широкого кола джерел досліджено роль сповіді у житті мирян Київської митрополії у 30-70-ті рр. XVIII ст. Вивчено церковне та світське законодавство, яке регламентувало місце сповіді в житі особи. Охарактеризовано «професійний» рівень практикуючих духівників. Окреслено вертикаль церковного управління та засади формування парафій. Проаналізовано ефективність вживаних заходів щодо налагодження системи державного контролю за річною сповіддю лаїків, відмічено типові перешкоди. З'ясовано ставлення мирян до вимоги сповіді в парафії, її частотність, показано зміни в усвідомленні людьми суті гріха.

З'ясовано, що синодальні заходи щодо налагодження системи контролю за сповіддю не знаходили належного розуміння ні серед місцевого духовенства, ні серед лаїків. Підкреслено, що наслідком досліджуваних заходів стала секуляризація суспільної свідомості.

Ключові слова: сповідь, духівник, сповідальник, сповідальна практика, сповідний розпис, гріх, єпитимія.

Аннотация

Романова О.А. Исповедь в жизни православных мирян Левобережной Украины (30-70-e гг. XVIII в.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 2009.

В работе на основании широкого круга источников исследовано роль исповеди в жизни мирян Киевской митрополии в 30-70-е гг. XVIII в. Изучено церковное и светское законодательство, регламентирующее место исповеди в жизни индивида. Дана характеристика «професиональному» уровню практикующих духовников. Начертана вертикаль церковного управления и принципы формирования приходов. Проанализирована эффективность принимаемых мер с целью наладить систему государственного контроля над годовой исповедью лаиков, отмечены типичные преграды. Исследовано отношение мирян к требованиям исповеди в приходе, ее частота, показаны изменения в осознании людьми сущности греха.

Установлено, что синодальные меры с целью организации системы контроля над исповедью не встречали должного понимания ни среди местного духовенства, ни среди лаиков. Подчеркнуто, что следствием исследуемых мер стала секуляризация общественного сознания.