Теорії походження Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблема походження Київської Русі -- одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців -- "норманістами" та "антинорманістами".

"Норманісти" вважали, що як державність, так і саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги -- нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення "Повісті минулих літ", де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

"Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" -- слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський учений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Вага лій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX--XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Її перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II -- початок VII ст.).

Так само хибною є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. З VII ст. він поширився на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.

Не витримала критичної перевірки і хозарська гіпотеза американського вченого українського походження О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату, що розташовувався в пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.

Напри кін. VIII -- у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкін. VIII ст. руський князь Бравлін фактично підпорядкував собі Таврійський півострів. У першій пол. IX ст. русини поширили свій вплив на значну територію Малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. У 839 р. руське посольство відвідало імператора франків з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.

Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає Хозарський каганат, який прагнув підкорити деякі слов'янські племена. Однак, зміцнівши, праукраїнська держава зуміла протистояти експансії.

Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів -- Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті -- поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці -- Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.

Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.

Перші князі, їх зовнішня і внутрішня політика

У 882 р. Олег організував похід на кривичів, а згодом, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів утвердилася династія Рюриковичів.

З утвердженням Олега в Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується "Руська земля" в широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Київської Русі.

Князювання Олега в Києві (882--912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Замість федеративної Руської землі з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу обкладалися даниною. Місцеве населення мало також постачати військо під час воєнних походів, на нього поширювалася князівська влада.

Важливу роль і надалі відігравати закордонні воєнні походи. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава утверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія, яка після династичного перевороту в Києві фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити сплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. зробив успішний похід на Константинополь, і домігся вигідного для своєї держави договору. У 911 р. договір було поновлено.

Активною була політика Русі й на Сході. Ще у 884 і 885 рр. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909--910 рр. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 р. -- на Закавказзя. За однією з версій, в останньому з походів і загинув київський князь Олег.

Будівництво держави продовжив князь Ігор (912--945). Київська Русь у той час ще не була остаточно консолідована й організаційно завершена. Могутні племінні об'єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка -- багатство і владу. Тому нащадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб підпорядкувати їх Києву.

Проводячи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на Візантію, яка, очевидно, недотримувалася умов договору 911 р. Перший із них у 941 р. не вдався. Не змирившись із невдачею, Ігор у 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром. 944 р. було укладено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега.

На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів, прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з'явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом багатьох десятиліть завдавали їй значної шкоди.

Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя вбили.

Після смерті Ігоря владу здобула його вдова - княгиня Ольга (945--964), яка правила Київською Руссю до змужніння сина Святослава і виявила себе як розумна, енергійна і далекоглядна державна діячка. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство чоловіка. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила низку важливих реформ, спрямованих на впорядкування збирання данини (встановлювалися норми, призначався час і пункти збору, в які звозилася данина), регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов'ян при князівському дворі.

На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними -- у 957 р.) здійснила візит до Константинополя. Припускають, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією. Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв'язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною.

У 964 р. у великокнязівські права вступив Святослав Ігорович (964--972), який з молодих років брав участь у воєнних походах. На першому етапі князювання він спрямував свою активність на Схід. Упродовж 964--967 рр. він включив до складу Київської Русі в'ятичів, підкорив на Північному Кавказі ясів і косогів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське князівство, переміг волзьких булгар, у 968 р. остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря.

У другій половині правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Приводом стало запрошення візантійським імператором, занепокоєним, успіхами Русі на Сході, допомогти йому в боротьбі проти Болгарії. Так Візантія сподівалася послабити двох могутніх суперників, зіштовхнувши їх між собою, а також завадити руській експансії на підконтрольні їй землі у Північному Причорномор'ї. Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р. Святослав, завдавши поразки болгарам під Доростолом, здобув 80 подунайських міст і зробив Переяславець своєю резиденцією. Зрозумівши, що він не збирається покидати Балкани, Константинополь негайно відновив дружні відносини з Болгарією й одночасно намовив печенігів напасти на Київ.

Дізнавшись про облогу столиці печенізькими ордами (968), Святослав кинувся рятувати Київ. Однак, маючи намір перетворити Русь у наймогутнішу державу Європи, він не збирався відмовлятися від балканських завоювань.

Перед тим як повернутися у Подунав'я, Святослав, дбаючи про територіальну цілісність держави, провів адміністративну реформу. У трьох ключових землях він призначив намісниками синів: старшого, Ярополка, посадив у Києві, молодшого, Олега, -- у Древлянській землі, Володимира -- у Новгороді. Цим Святослав започаткував важливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.

У 969 р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани, який, незважаючи на початкові успіхи, закінчився невдачею. За мирною угодою 971 р. Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї.

Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав.

Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності та значно зміцнивши свої міжнародні позиції, ставала динамічним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. Водночас розширення кордонів Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відпливу значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.

Піднесення та розквіт Київської Русі.

Володимир Великий та Ярослав Мудрий.

Після смерті князя Святослава в Києві почав правити його старший син Ярополк (972--980). Та невдовзі між ним і його братами Олегом і Володимиром почалася кривава міжусобна боротьба за великокнязівський престол, переможцем у якій став останній.

Князювання Володимира (980--1015), одного а найвизначніших державних діячів, розпочалося в скрутні часи. Країна була знесилена постійним війнами Святослава та між князівськими чварами; печенізька навала спустошувала південні землі, загрожуючи столиці; в суспільстві активізувалися відцентрові тенденції. Тому новий володар спрямовує зусилля на зміцнення внутрішнього становища держави. Він приєднав Полоцьку землю, зайняв Перемишль, Червень та інші порубіжні міста на заході, де проживали дуліби та хорвати, а згодом і Закарпаття; придушив на півночі повстання в'ятичів і радимичів. У той час фактично завершується тривалий процес формування державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням схід них слов'ян.

Ставши правителем величезної країни, князі Володимир зосередив увагу на захисті власних кордонів. Зокрема, він давав належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів, волзьким болгарам, полякам, які зазіхали на руські землі. Щоб убезпечити західний кордон, заснував над Бугом місто, назване його іменем -- Володимир (Волинський). Упродовж майже всього правління вів наполегливу і виснажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд. Для захисту від кочівників розпочав будівництво т.зв. Змієвих Валів -- системи гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст, яка простягалася майже на тисячу кілометрів.

Водночас зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи -- землі навколо найбільших міст. Усього таких уділів було вісім. Туди призначали врятувати синів великого князя або його довірених осіб -- посадників, які безпосередньо залежали від нього. Так Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно в руках своєї династії.

Значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні особистої влади великого князя, відіграла військова реформа. Вона спрямовувалася на ліквідацію "племінних" збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння -- бенефіції надавалися за умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади.

Політичне об'єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном -- т.зв. шестибожія. Однак збагнувши, що язичництво зжило себе і перешкоджає зв'язкам із християнськими країнами Європи, він схилився до прийняття християнства з Візантії. київський русь державний

Хрещення Київської держави, що розпочалося в 988 р., відбувалося повільно, зі значним опором народу, який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Розширилися її політичні" економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами.

Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами також завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Вони були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, економічні, культурні зв'язки між Руссю-Україною та рештою європейського світу.

Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі та зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших на Русі золотих і срібних монет -- злотників і срібників. На деяких із них уперше як герб князя було викарбовано знак тризуба.

Після раптової смерті князя Володимира в 1015 р. на Русі розпочалися побачені досі драматичні події. Його старший син Святополк, якого літописець прозвав за жорстокість "Окаянним", бажаючи одноосібно панувати в Київській державі, почав знищувати зведених братів: спочатку Бориса і Гліба, потім Святослава. Проти нього виступив Ярослав, який князював у Новгороді Великому. Навесні 1019 р. сталася вирішальна битва між двома братами на р. Альта біля Переяслава. Перемогу здобув Ярослав, названий сучасниками Мудрим.

Ставши князем у Києві, Ярослав Мудрий (1019-- 1054) спрямував свої зусилля на відновлення централізованої держави, що послабилася за часів між князівських усобиць та набігів печенігів. Передусім він порозумівся щез одним братом -- Мстиславом. Хоробрим, який претендував на великокнязівський престол. Поділивши Русь по Дніпру, брати управляли нею з двох центрів: Ярослав -- з Києва, а Мстислав -- із Чернігова. Після смерті останнього в 1036 р. одноосібним правителем величезної держави став Ярослав, який успішно продовжив реформаторську діяльність батька.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого досягла найбільшого піднесення. Дбаючи про захисні держави, він відвоював захоплені Польщею Червенські міста і Волзьку волость, знову підкорив угро-фінські племена чуді, провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів і литовців, заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв над Чудським озером, які мали сприяти зміцненню північно-західних кордонів країни. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема, закладаючи по р. Рось міста Юр'їв, Корсунь та ін. У 1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом.

Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота -- головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд. Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир. Дбав великий князь про розвиток освіти, засновував школи і бібліотеки. Неослабною князівською підтримкою користувалося християнство. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Найбільший із них -- славнозвісний Києво-Печерський -- став важливим осередком не лише чернечого життя, а й культури, освіти, літописання. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З призначенням у 1051 р. київським митрополитом відомого вітчизняного релігійного діяча і письменника Іларіона було зроблено спробу зменшити залежність руської церкви від Константинополя.

Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування одного з перших писаних зводів законів -- "Руської правди". Він узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства. До того часу належить також створення першого літописного зводу 1037-- 1039 рр.

Свідченням могутності Київської Русі часів Ярослава, досягнення нею рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були численні шлюби членів; великокнязівського роду з представниками найвпливовіших правлячих династій Заходу. Не випадково сучасники називали руського князя "тестем Європи". Усе це зміцнювало міжнародний авторитет Київської держави. Сам був одружений з донькою шведського короля Олафа - Інгігердою, його донька Єлизавета вийшла заміж за короля Норвегії Гарольда Суворого. Друга донька Анна стала дружиною французького короля Генріха І. Донька Анастасія була у шлюбі з угорським королем Андрашем І. Крім того, син Всеволод був одружений з донькою візантійського імператора Марією.

В останні роки правління Ярослав Мудрий, прагнучи запобігти князівським міжусобицям після його смерті, запровадив принцип сеньйорату, згідно з яким поділ земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства. У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат чи найстарший син і всі князі пересувалися на один щабель угору в князівській ієрархії. Правда, пізніше з'ясувалося, що закладена у заповіті Ярослава система ротації влади була недосконалою, оскільки суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Це з часом призвело до зростання міжусобних чвар, насамперед між племінниками і дядьками. Нескінченні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.

Размещено на Allbest.ru