Заселення Донбасу у ХVІ-ХІХ століттях

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Заселення Донбасу у ХVІ-ХІХ століттях

Вступ

Археологічні відкриття переконують у тому, що Донбас належить до тих регіонів України, які були заселені в глибокій давнині[1]. Однак епоха великих переселень народів негативно позначилася на його залюдненні. Особливо тяжко відбилися монголо-татарські завоювання. Після них місцеве населення, що не встигло переселитися на захід і північ, було переміщене на схід для будівництва міст у центральних районах монгольської держави, частково знищене, а невелика частина, що залишилася на місці, - асимільована і включена до складу створеної монголами азіатсько-європейської імперії - Золотої Орди. Її кордони на заході доходили до сучасних західних меж Одеської і Черкаської областей, у Подніпров'ї - до Ворскли, а виходили за межі сучасної України на межі північних районів Луганщини з Російською Федерацією. Оскільки татарські улуси, особливо взимку, здебільшого зосереджувалися в приморській смузі Причорномор'я, то інші території фактично складали майже обезлюднілий степ, своєрідну санітарну зону між руськими князівствами й татарськими кочовищами, за яким в європейських джерелах закріпилася назва «Дикого поля», а в офіційних московських документах ХVІ - XVII ст. - просто «Поля». На узбережжях Чорного та Азовського морів генуезько-венеціанські купці мали свої колонії, де вони обмінювали західноєвропейські (переважно промислові вироби) на продукти тваринництва, що складали основний товар місцевого татарського населення. До їх числа на території сьогоднішньої Донеччини належала імпорія в гирлі р. Кальміус, яка нанесена на тогочасних західноєвропейських картах і під назвою Адомахи згадується в російських писемних джерелах ХVІІІ ст. [2] Більш давнім поселенням, яке функціонувало в Середньому Подонців'ї з часу салтово- маяцької культури й до кінця ХІV ст., було Маяцьке поселення, що проіснувало з часів салтово-маяцької культури до кінця ХІV ст. і було зруйноване під час походу хана Едигея. На сьогодні воно достатньо вивчене археологами [3].

Лише окремі історики зверталися до історії Донбасу, процесу заселення й господарського освоєння Донеччини. Серед них історики Подов В.І., Курило В.С., Яруцький Л.Д., Пірко В. Цікавою є монографія Пірко В. «Заселення степової України».

1. Заселення Донбасу ХVІ-ХІХ століть

На рубежі ХV-ХV1 ст. середня течія Сіверського Дінця стає природною межею між Великим князівством Московським і щойно створеним на руїнах Золотої Орди Кримським ханством. Відтоді лівий бік Дінця в російських джерелах часто називається "московським", згодом "російським", а правий - "кримським". Південно-східні кордони Великого князівства Литовського від збудованої наприкінці ХІV ст. князями Коріатовичами на створеному р. Стрипою при впадінні в Дністер острові Кам'янець-Подільської фортеці йшли вдовж останнього до його впадіння у Чорне море, де було зведено також добре укріплений Білгород-Дністровський, від нього - Чорноморським узбережжям до Дніпровського лиману, по руслу Дніпра піднімалися до Хортиці, а відтак р. Кінськими Водами (Конкою) виходили на Приазовську височину; перейшовши Сіверський Донець в районі Ізюмської переправи, виходили на Оскол, на верхів'ях якого зустрічалися з південно-західними кордонами Московської держави, що й вплинуло в майбутньому на процес заселення та формування етнічного складу населення нинішньої Донеччини. [7]

З давніх часів з Кримського півострова через Донеччину на лівобережжя Дніпра аж до Москви вела Муравська дорога, яку з початку XVI ст. орди кримського хана стали використовувати для набігів не тільки на українські землі, але й на терени Московської держави. Вона йшла від Перекопу на витоки Кінських Вод та Берди, по Приазовській височині виходила на вододіл Дніпра і Сіверського Дінця, а далі прямувала через Білгород, Тулу до Москви. Для московських дипломатів, які найбільше нею користувались, цей шлях вважався "способнейшим, прямейшим, гладким и ровным путем из Руси к татарам", у той час як запорожці вважали його "безкрайнім", оскільки він перетинав їх володіння з південного заходу на північний схід. Жартома вони про нього говорили: "лежить гася простяглася, а як устане, то й неба дістане" [5].

Першим з укріплених міст, збудованих на правому боці Сіверського Дінця «ратними людьми» під керівництвом білгородця Я. Філімонова за вказівкою царського уряду, стало містечко Маяки. 16 квітня 1663 р. на ім'я білгородського воєводи Г.Ромодановського надійшла нова царська грамота з розпорядженням "поставить на Тору стоялый острог со всеми крепостьми, в том остроге устроить на вечное житье людей из украинных городов".

8 червня того ж року з Білгорода на Тор відправили для будівництва міста 600 чол. ратних людей, а для поселення в ньому по 50 "сведенцов" з Валуйок і Чугуєва та 12 - із Харкова[5]. Боярський син Я.Філімонов повідомляв Г.Ромодановському, що після прибуття на Тор вони "стали обозом", тобто огородилися возами і окопалися ровом. Цей факт дає підстави стверджувати, що до цього на р. Торі не було ніяких укріплень, котрі можна було б використати для захисту від нападів татар, хоча дехто з краєзнавців схильний уважати, що Маяцький острог був збудований в 1644 р., а Тор під передзвін кремлівських курантів і салюту 45 гармат в м. Торі - в 1645 р. Коли б ці укріплені форпости існували, то їх, очевидно, використали б керівники згаданих вище експедицій, а не влаштовували б з возів табір та обкопували його ровом. Як і його попередники, Я.Філімонов, оглянувши місцевість, прийшов до висновку, що найбільш зручним місцем для побудови міста є район Маяцького озера - поруч знаходився ліс, потрібний для зведення острогу, а в Дінці чудова вода для пиття, в той час як у Торі вода була солона. Влітку 1663 р. на Маяцькому городищі (від якого і отримало назву містечко, а не від козацьких маяків, тобто сигнальних веж, як зазначається в краєзнавчих дослідженнях) було зведено острог із закопаних в землю дубових колод. На його стінах влаштували облами (прикриті місця для захисників), накотили кати (колоди, каміння для скидання їх на наступаючих). Довжина стін острогу без веж складала 185 саж. Із 6 веж дві були проїзні, а 4 - глухих. Все місто обнесли земляним валом. Його довжина від Сіверського Дінця складала 485 саж., ширина і глибина по 1,25 саж. На валу збудували дві вартові вежі. В байраці на25 100 сажнях закопали надовби "в одну кобилину" і на 200 саж. - в дві "кобилини" (ряди). Далі надовби тягнулися до Басаратового байраку, від нього до великого лісу на 750 саж., а в лісі - влаштували на 602 саж. ,засіки завширшки 60 саж. В місті на перших порах поселили названих вище "зведенців". Про побудову в 1663 р. Маяцького повідомляється не лише у звітах керівників загонів, що направлялися на Тор, але й у скарзі архімандрита Святогірського монастиря, який у 1664 р. скаржився царю, що з побудовою Маяцького у монастиря забрали частину угідь, збудували напроти містечка на Дінці міст і стали на ньому збирати мито на користь казни, а паром, яким монахи перевозили з давніх часів через Донець на Торські промисли чумаків, що приїжджали за сіллю, забрали в монастиря, через що в монахів не залишилось засобів до життя й подальшої розбудови монастиря. До того ж частину монастирських угідь привласнили собі не тільки маячани, але й цареборисівці[7]. Під прикриттям Маяцького острогу в березні 1664 р. біля торських соляних озер за вказівкою царя завели казенні варниці й почали виварювати сіль на казну. Казани для виварювання солі доставили з м. Єльця, звідтіля ж прислали 215 робітних людей і 15 осіб адміністративного персоналу та 88 стрільців для охорони промислів. У 1665 р. на Тор воронезький воєвода направив С.Тітова, доручивши йому добудувати містечко Маяки та варити на казну сіль.

З повідомлень того ж Тітова також видно, що казенна сіль на той час уже виварювалася в 40 казанах. Однак часті напади татар на Торські промисли, в степу на чумаків, що їхали на Тор або поверталися з нього, перешкоджали розвиткові солеваріння. Тому в квітні 1666 р. воєвода направив на Тор В.Струкова з дорученням виміряти й описати місця, якими татари здійснюють напади на соляні промисли, визначити, які де укріплення необхідно збудувати, щоб захистити від татар не лише промисли, але й Маяцький острог та Святогірський монастир. Оглянувши місцевість, Струков дійшов висновку, що Маяцький острог збудований далеко (близько 5 верст) від промислів і не може служити для них надійним захистом. Він запропонував перенести острог до гирла р. Тор і побудувати його біля Татарської переправи, різні укріплення збудувати вздовж лівого берега р. Тор аж до Черкаського лісу, а на краю Черкаського лісу збудувати велике місто, яке прикривало б промисли з заходу. Ці укріплення захистили б не тільки соляні промисли на Торі, але й Святогірський монастир. Щоб улітку виконати усі необхідні роботи, Струков просив направити на Тор 2000 чоловік. Оскільки таку кількість людей влітку для побудови укріплень уряд не мав змоги направити, то в 1666 р. в межиріччі Тору й Сіверського Дінця не було збудовано запропонованих Струковим укріплень. Ці роботи було відкладено на більш сприятливий час. Лише при соляних варницях установили постійну варту, яку несли "ратні люди". [5]

У той же час було проведене розмежування володінь Святогірського монастиря, Маяцкого містечка і Цареборисова. По Сіверському Дінцю, на сході, монастирські володіння досягали Сухарівського юрту, що належав до Війська Донського, і до р. Бахмут. Це дає підстави стверджувати, що до середини XVII ст. донські козаки селилися тільки на лівому боці Сіверського Дінця, до річки Чорний Жеребець. Джерела вказують на те, що після побудови казенних варниць на Торських соляних озерах розширився видобуток солі. Сюди все більше стали приїжджати за сіллю чумаки не тільки з України, але й сусідніх південно-західних повітів Росії. Біля озер вони самі будували різноманітні укріплення, щоб попередити раптовість набігів татар на промисли. Важкі умови життя на Торі як робітних людей, що направлялися на казенні промисли з сусідніх російських повітів, так і ратних людей, що захищали промисли від нападів татар, призвели до того, що під час козацького бунту І.Брюховецького у 1668 р. робітні люди та ратники покинули промисли, а зведенці - Маяцький і розійшлися. При цьому напередодні виступу у Маяцьку перебувало на державній службі 27 боярських дітей, 45 стрільців, 22 козаки та 6 гарматників, а також 35 "черкаських" козаків[5]. Цар наказав спіймати втікачів, покарати їх та відправити на Тор.

Участь робітних людей та мешканців Маяцького в антиурядових актах 1668 і 1670 рр., а також почастішання татарських нападів, у зв'язку з турецько-російською війною 1673- 1681 рр., змусили царський уряд приділити більше уваги зміцненню обороноздатності цього регіону. В 1676 р. за вказівкою царя білгородським воєводою Г.Ромодановським на Тор була направлена нова експедиція під керівництвом Р.Маслова, якій доручалася не тільки охорона регіону, але й зведення поруч з соляними озерами укріпленого містечка й поселення в ньому вихідців "из малороссийских заднепровских городов" [7]. Цією експедицією при Кривому озері була за- кладена невеличка фортеця, що послужила основою "жилого города" Соляного, а на рубежі XVII-XVIII ст. у зв'язку з перенесенням центру солеваріння на Бахмут за ним закріпилася назва Тор (в 1784 р. - перейменовано у м. Слов'янськ).

З відписки Г.Ромодановського до Розрядного наказу від 12 січня 1677р. видно, що будівництво острогу на той час ще не було завершене, але в новому поселенні вже на той час оселилися і побудували свої двори 245 вихідців із «малороссийских городов», інші продовжували приходити і селитися. 30 січня 1678 р. за дорученням білгородського воєводи до Соляного прибув Б.Протасов із завданням "всякое строение и заводы и людей переписать и тому всему ученить переписные книги" й надіслати їх до Розряду. У складених Протасовим книгах зазначається, що в 1676 р. в м. Соляному збудували дві вежі проїзні та 4 глухих, а між ними 161 сажень стіни. Навколо міста викопали рів завширшки 2,5 сажня, в глибину в 1,5 сажня. На території острогу знаходились: при казний двір, караульня, тюрма та колодязь. На фортечних стінах встановили 6 піщалей, які доставили з Цареборисова, Маяків та інших міст. Ф.Олексіїв, котрий доставив у 1678 р. до Розряду переписні книги, повідомив, що мешканці Соляного прийшли з різних "малоросійських" міст два роки тому і живуть у цьому місті за рахунок соляного промислу. [1]

У зв'язку з частими нападами на промисли татар мешканці Соляного просили "прибавить наряду, зелья и свинцу", бо інакше вимушені будуть покинути Соляне й повернутися назад.

Однак і після зведення при Торських соляних озерах укріпленого містечка Соляного набіги татар на промисли та на порубіжні поселення Московської держави продовжувалися. У 1679 р. кримські татари не тільки зруйнували Святогірський монастир, але й забрали в полон усіх монахів.

Через важкі умови життя в цих містечках, неувагу до їх потреб з боку як місцевої, так і центральної влади мали місце втечі мешканців Маяків, Соляного до інших міст на Запорожжя. Так, у 1683 р. з Тору на Запорожжя подалося 60 чол. найманців, що охороняли місто. Воєводі вдалося наздогнати на полтавській дорозі й повернути назад лише 16 чол. [1] Все це, а також вступ Росії в 1686 р. до антитурецької коаліції змушувало царський уряд надавати більше уваги укріпленню містечок регіону наприкінці ХVІІ ст. Так, наприкінці літа 1696 р. Соляне містечко і посад з укріпленнями "згоріли повністю". Приказний голова Ізносков вимагав негайно направити на Тор людей для їх відбудови. За розпорядженням білгородського воєводи Б.Шереметєва для відбудови Соляного та його охорони на Тор відрядили полк С.Короб'їна, до якогопо дорозі приєдналися козаки Харківського та Ізюмського полків, і разом протягом літа вони працювали на відбудові містечка. Рапорт Короб'їна свідчить, що острог було відновлено на старій основі і збудовано із стоячих дубових колод заввишки над землею на 2,25 саж. Правда, замість 6 веж збудували лише 5, з яких одна була проїзною. У травні наступного року місто знову потерпіло від нападу 5-тисячної кримської орди. Соляні промисли й посад були спалені. Частково потерпів і острог Соляного та посад Маяцького. Думається, що останні напади були відповіддю на облогу російськими військами та українськими козаками Азовської фортеці. Після цього мешканці Соляного, а за ними й маячани стали переходити на Бахмут і освоювати там відкриті козаками Сухарівського юрту (вперше згадується в 1666 р. в районі нинішнього с. Ямпіль) соляні джерела, ропа яких виявилася майже втричі вищої концентрації в порівнянні з торською, котра навесні та восени опріснювалася в озерах дощовими та сніговими водами. Переселення на Бахмут торян і маячан послужило поштовхом до виникнення нового містечка на "кримському" боці Сіверського Дінця. [7]

Перелічені заходи по укріпленню та охороні міст Подонців'я наприкінці XVII ст., приєднання Азова в 1696 р. до Росії, безумовно, прискорювали заселення краю. Красномовно про це свідчить хід заселення Райгородка, що простежується за матеріалами ревізьких казок 1720 р. За перших 20 років XVIII ст. до містечка переселилось 42 родини: 16 з них прибули з Чугуєва, по 4 - з Курська і Лівен, З - з Харкова, по 2 - з Доне- цького, Нового Осколу і Хотмиська, по одній - з Айдара, Білгорода, Валуйок, Маяка, Новосілля, Полатова, Рильська, Севська і Чернявська[1]. Наведені відомості переконливо доводять, що більшість мешканців містечка складали вихідці із Слобожанщини. Це спростовує висновок В.Кабузана не лише про час заснування Райгородка в 1701 р., але його заселення виключно однодвірцями. На масові переселення із Слобожанщини в Приазов'я на початку XVIII ст. вказується і в царській грамоті від 7 липня 1707 р. В ній говориться: "Чугуївці, харків'яни, золочівці, маячани, служилі та жилецькі люди, покидаючи свої будівлі з дружинами і дітьми, а інші, покинувши родину, ідуть на Дон і в донецькі городки" [5]. Масові переселення сприяли збільшенню чисельності населення в регіоні на рубежі XVII-XVIII ст., появі 37 нових поселень. Переконливим доказом цього може служити нове містечко Бахмут, основну частину перших мешканців якого складали вихідці з Тора, Маяцького та Райгородка, про що свідчить перший його перепис 1703р. Більш інтенсивно в другій половині XVII ст. заселялася територія на лівому березі Сіверського Дінця, зокрема межиріччя Жеребця й Айдару. У її заселенні основна роль належала слобідським козакам, які все далі зі своїми поселеннями просувалися на південний схід, освоюючи верхів'я та середні течії Жеребця, Красної, а назустріч їм з південного сходу на північний захід просувались донські козаки. Тому не дивно, що часто населені пункти цих двох козацьких общин на цій території розташовувались поруч. Наприклад, на р. Жеребці Ізюмського слобідського полку с. Ямпіль та сл. Сухарівська - донських козаків. Останні разом із слобожанами не тільки відвідували богослужіння у Святогірському монастирі, але й робили вклади на його розбудову. Після приєднання до Росії м. Азова царський уряд став направляти в новозбудовані в Подонців'ї міста служилих людей, а донських козаків розселяти вздовж доріг, які вели до новопридбаного міста, що спричинилось до їх осідання і на правому боці Дінця. Правда, донське козацтво чинило опір цим заходам уряду. Воно не тільки не погоджувалось на переселення на нові місця, але й часто покидало їх, що змушувало уряд вживати проти непокірних репресивні заходи. Серед поселень на лівобережжі Дінця особливо виділялися Сухарівська слобода, Новоайдар, Великолуцьк, Біловодськ, Брянка та ін. [1] Активне освоєння у другій половині XVII ст. лівобережжя Дінця сприяло просуванню місцевих жителів усе далі в степи в пошуках вільних земель під пасовища, пасіки, сінокоси, пе- реходам на правий (кримський) бік Дінця. У найбільшій мірі для зазначених вище занять мешканцями Маяків, Райгородка, Соляного та Сухарівського юрту використовувалася територія по обидва боки річки Бахмут. На берегах цієї річки мешканці названих вище поселень пасли худобу, косили сіно, тримали пасіки, не відбуючи ніяких повинностей, а в 1683 р. розвідали соляні джерела. Збільшення чисельності населення в регіоні сприяло росту попиту на сіль, і торські соляні промисли не могли уже його забезпечувати. Тим більше що через опріснення навесні та восени озер виварка солі ставала нерентабельною. Тому торські солевари наприкінці 70-х - початку 80-х рр. відшукали соляні джерела на більш захищеному лівому боці Дінця. В 1681 р. мешканці Соляного Іван Клушина та Омелян і Тимофій Сазонови звернулися до чугуївського воєводи за дозволом виварювати сіль на берегах річки Жеребець. Їх прохання було задоволене, і на початку 90-х рр. на правому і лівому берегах річки уже функціонувало 70 криниць, ропа яких вико- ристовувалася для виварювання солі переважно жителями Соляного і Маяцкого. Козаки Сухарівської слободи в 1683 р. розвідали соляні джерела на середній течії р. Бахмут і використовували їх деякий час «наїздом», тобто таким же спосоом, як до 60-х рр. використовувались торські соляні озера. З 1697 р., після зруйнування татарами соляних промислів на Торі і самого містечка, на Бахмут стали переселятися торяни і маячани. До 1701 р. біля соляних джерел на Бахмуті виросла невеличка слобода, жителі якої звернулися до уряду за дозволом побудувати на Бахмуті острог для захисту від нападів "неприятельских людей". Очевидно, поки в урядових установах Білгорода та Москви виясняли, звідкіля на р.Бахмуті взялися люди, кому вони підпорядковані, то, очевидно, місцеві козаки самі звели невеликий острог. На цю думку наштовхують матеріали царської грамоти від 14 жовтня 1704 р. В ній відмічається, що 14 серпня 1702 р. до Білгорода була направлена грамота, за якою місцевий воєвода повинен був відрядити на Бахмут "кого пригоже", щоб на тій річці переписати усіх мешканців, що поселилися там. Князь Іван Кольцов-Мосальський відрядив на Бахмут поручика Петра Язикова, котрим було встановлено, що "на річці Бахмуті російських громадян (торських, маяцьких та інших міст) 36 чоловік, укра- їнців Ізюмського полку (торських і маяцьких мешканців) 112 чоловік, донських козаків - 2 чол., в т.ч. один сказав, що з Черкаської станиці і живе наїздом на р.Бахмуті прикажчиком у донського козака для виварки солі, другий - з Дурновської станиці прийшов на Бахмут для виварки солі. У всіх цих мешканців було 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор, 48 куренів і землянок[5]

Якщо в заселенні Подонців'я, де урядова колонізація йшла слідом за народною, подекуди зливаючись з нею, а здебільшого обтяжливими своїми повинностями вона примушувала переселенців проникати все далі в глибину Дикого поля і освоювати його. Переважно у ній брали участь не тільки вихідці з України (у другій половині XVII - на початку XVIII 40 ст. здебільшого з Правобережної), але і південних повітів Росії та Війська Донського. На противагу північно-східній частині нинішньої Донеччини, південно-західні її райони здебільшого заселялися запорожцями. На берегах річок Вовчої, Кривого Торця, Кальміусу, Кринки та інших місцевих рік у другій половині ХУІІ ст. появляються нові зимівники. Так, згідно з церковними відомостями, в 90-х рр. численні зимівники згадуються при витоках Кальміусу, на базі яких у 1778 р. нащадком ізюмського полковника Євдокимом Шидловським була заснована слобода і названа на честь сина Олександрівка (нині вона входить до Київського району м. Донецька). У той же час при витоках лівої притоки Кальміусу р. Грузької згадуються зимівники, які поклали початок Ясенівській слободі, що входить нині до Червоногвардійського району м. Макіївки. Водночас вихідцями з Лівобереж- ної України було закладено ряд зимівників у Залізній балці при витоках Кривого Торця, які поклали початок слободі Государів Байрак, що нині є складовою частиною м. Горлівки. Саме з цих зимівників на початку XVIII ст. до м. Бахмута доставлялася сільськогосподарська продукція, де вона обмінювалася на сіль. В зимівниках при витоках Кальміусу зі своїм загоном під час переходу із Запорожжя на Дон зупинявся К.Булавін, очікуючи на запорожців, з якими він домовився про допомогу у відстоюванні козацьких вольностей. Це дає всі підстави для перегляду початкової історії нинішніх міст Донбасу, до складу яких увійшли ці поселення - Донецька, Горлівки та Макіївки. Про активізацію в освоєнні регіону на рубежі ХVII - XVIII cт. свідчить розширення володінь Святогірського монастиря. У 1705 р. він придбав землю під млин ("мельничную заимку") у цареборисівського козака С.Ситника на річці Студенок і заселив її, заснувавши село, яке й по нині виступає під такою назвою. Через чотири роки монастир придбав хутір на р. Осинівці з умовою спільного користування млином. У той же час ігумен монастиря скаржився на відсутність приміщень для утримання худоби, через що монастир зазнавав втрату в худобі не лише від диких звірів, але й від "лихих людей". Загалом більш активне освоєння цієї території на рубежі XVII-XVIII ст. у значній мірі було зумовлене боротьбою Росії за вихід до Азовського і Чорного морів, активною участю у цій боротьбі українського козацтва. Яскравим доказом цього може служити процес формування населення вже згадуваного Райгородка та заснування нових поселень на лівобережжі Дінця. Якщо в царській грамоті від 1704 р. не вказується конкретних дат заснування поселень на лівобережжі Дінця донськими козаками, то в справах посольського приказу про розшук втікачів на Дон від 1707 р. зазначається, що Лугань (нині Станично-Луганське) збудована 30 років тому, а нині в ньому 149 чол.; Староайдарськ - також 30 років тому (77 чол.); Теплинськ - стільки ж років тому (67 чол.); Трьохізбенськ - 28 років тому (61 чол.); Борівське - 30 років тому (120 чол.); Краснянськ - 20 років тому (115 чол.); Сухарівськ - 28 років (88 чол.); Новокраснянський юрт - 2 роки тому (28 чол.); Новоайдарськ - 20 років тому (70 чол.); Бельськ ("Беленской") - тому 8-й рік (41 чол.); Обливи, що на р.Деркул, - 35 чол.; Закотинський - також 8-й рік (58 чол.)33. Враховуючи той факт, що Сухарівський юрт як поселення вперше згадується в 1666 р. при розмежуванні володінь Святогірського монастиря, то важко повірити в достовірність усіх дат про час заснування перелічених поселень. Однак немає сумніву у тому, що перелічені поселення в основному з'явились у другій половині ХУІІ ст. Зігдно з повідомленням капітана Г.Скурихіна, Кабанячий юрт на однойменній річці був збудований у 1702 р. На початок ХУ- ІІІ ст. (1707 р.) можна віднести заснування Нового Борівського городка, який виник у результаті переселення козаків з Борівського на р. Борову. Однак після розгрому повстання Булавіна згідно з указом Петра І від 1707 р. закріплена за Новоборівським земля передавалася Святогірському монастиреві, але царська грамота на володіння монастирем цією землею не була видана. Тому азовський губернатор П.Толстой, якому для поселення селян відвели малопридатні землі с. Трьохізбенки, звернувся до царя з проханням передати йому землі Новоборівського. Згідно з указом від 5 червня 1710 р. він отримав право на ці землі.

Про стан заселення Середнього Подонців'я на рубежі XVII-XVIII ст. можна зробити також певні висновки і на підставі опису місцевих лісів, придатних для кораблебудування, що проводився у 1697 р. У ньому перераховуються наступні поелення: Гундорів, Митякін, Айдарський, Трьохізбенський, Краснянський, Боровський, Сухарів і Маяк. Перелічені вище городки, за винятком Маяка, можна віднести до числа поселень, що виникли в процесі стихійних народних міграцій. Серед урядових заходів, що до пеної міри вплинули на заселення цього району, необхідно назвати також і згадану вище спробу розселити донських козаків вздовж шляхів, що проходили із центральних повітів Росії до Азова і Троїцької фортеці з метою створення регулярної поштової служби. На виконання цього царського указу в 1701 р. було переселено близько 1000 донських козаків. На підставі повідомлення отамана Війська Донського Якима Філіпова на лівому боці Дінця були засновані Осиновий, Ровеньки і Шульгін городки на Айдарі та Кабанячий - на Красній. У 1706 р. губернатор запропонував закласти городок при гирлі Айдару для постачання хліба до Азова і Таганрога. Перелік поселень свідчить, що всі вони були закладені на лівому боці Дінця і жодного - на правобережжі. [5]

Певне пожвавлення в заселенні краю наприкінці XVII - початку XVIII ст. уже на рубежі першого та другого десятиліть XVIII ст. призупинилось у зв'язку з повстанням К. Булавіна, розгромом урядовими військами Старої Запорозької Січі і відходом запорожців під Олешки, а також зміною південних кордонів Росії після невдалого Прутського походу. Після розгро- му повстання Булавіна багато поселень, що служили опорни- ми пунктами повсталих, каральні загони В. Долгорукого (брата страченого К. Булавіним в жовтні 1707 р. при Шульгінському Ю.Долгорукого) зруйнували дощенту. Так, після розгрому загону С. Драного, що намагався оволодіти Маяком і Тором, на початку липня в 1708 р. при Кривій Луці (поблизу Тора) урядові війська направилися до Бахмута, «де було злодійське зборище з запорозькими козаками... І та післана партія той Бахмут випалила і розорила дощенту... ». Така ж доля спіткала і Трьохізбенську станицю, в якій народився Булавін. Необхідно також врахувати, що частина повсталих, ря- туючись від каральних загонів, втекла на Кубань і в інші місця. У межі Кримського ханства переселилася більшість запорожців, рятуючись від переслідувань з боку царської влади після розгрому Старої Січі. Якщо за умовами Костантинопольського договору 1700 р. майже вся Донеччина опинилася під владою Російської держави, то після поразки російських військ при Пруті, згідно з умовами Прутського (1711 р.), Константино- польського (1712 р.), Адріанопольського (1713 р.) договорів, кордон між Росією і Туреччиною проходив від Дону по його правій притоці р. Темерник на р. Тузлів, з останньої - на Міус, перейшовши Міус, по дорозі Азов-Бахмут на вододіл Кринка- Лугань, Кальміус-Бахмут і Кривий Торець. Перейшовши його при балці Залізній, виходив на Казенний Торець, а з нього на витоки Сухого Торця. З останнього - по межиріччю Самари й Орелі виходив до Дніпра. Таким чином, у складі Росії фактично залишився лише Бахмутський повіт, створений у процесі губернської реформи наприкінці 1708 р. як складова частина Азовської губернії. До нього увійшли наступні поселення краю: містечка - Бахмут, Тор, Маяки, Райгородок та Цареборисів і слободи - Співаківська, Ямпільська, Сухарівська, Борова, Краснянська, Новоайдарська, Староайдарська, Трьохізбенська та Борівська, що до цього входили до Ізюмського полку та Війська Донського. Остання територія сучасної Донеччини опинилася у складі Кримського ханства як складової частини Османської імперії. Тому не дивно, що запорозька колонізація, віддаляючись від російсько-турецького кордону, переважно по північному узбережжю Азовського моря просувалася все далі на схід і уже на початку 40-х рр. досягла Кубані. На Єйській косі запорожці тримали рибні заводи. Зі встановленням на Січі в 30-х рр. паланкового поділу ця територія входила до Кальміуської та Єланецької паланок. Якщо Кальміуська паланка займала землі між Кальміусом, Вовчою, Терсою, узбережжям Азовського моря, Бердою та Конкою (Кінськими Водами), то Єланецька - решту земель на схід від Кальміусу аж до Кубані. [7]

Таким чином, у другій половині XVII - на початку XVIII ст. заселення Донеччини значно прискорилось. Цьому сприяли не лише масові переселення українських селян і міщан з Правобережної України, Волині та Поділля, яке з 1672 р. опинилось під владою Туреччини, але й зміцнення позицій Росії в цьому регіоні після Переяславської ради. Однак розгром царськими військами повстання Кіндрата Булавіна, Старої Січі та перенесення російсько-турецького кордону у 1713 р. з узбережжя Азовського моря на Азовсько-Донецький та Самарсько-Орельський вододіли спричинились не тільки до зруйнування частини місцевих поселень, але й відпливу населення з регіону, якому постійно загрожували орди кримського хана.

Перенесення російсько-турецького кордону в 1713 р. з узбережжя Азовського моря на Азовсько-Донецько-Дніпровський вододіл, а з нього в межиріччя Самари й Орелі негативно позначилось на заселенні краю. Незважаючи на численні заходи російського уряду по зміцненню на цій дільниці кордону, особливо міст Бахмут і Тор, до початку 40-х рр. відмічалось, особливо у Бахмутській провінції, скорочення чисельності на- селення. І лише після повернення в межі Росії запорожців, її переможної війни 1735-1739 рр. з Туреччиною і повернення кордону на узбережжя Азовського моря намітилось більш активне заселення регіону. Щоб більш надійно забезпечити південні кордони в середині XVIII ст., царський уряд не тільки зводить на південних рубежах нові оборонні лінії, але й укріпляє старі міста, в тому числі Бахмут і Тор. Вздовж кордону розміщує військові посе- лення, які він формував не тільки з служилих людей центральних районів Росії (однодвірців), але й з іноземців, що мали досвід збройної боротьби проти турецько-татарської агресії.

На відміну від попередніх століть, що відзначалися переважно стихійним переходом українського населення до степової зони й поступовим її освоєнням, ХVІІІ ст. характеризується поєднанням стихійних міграцій з цілеспрямованою політикою царського уряду, спрямованою на зміцнення позицій Росії у Північному Причорномор'ї. Залежно від заходів, що вживалися царським урядом для прискорення заселення регіону, взаємостосунків Росії зі своїми сусідам, результати освоєння краю протягом ХVІІІ ст. можна поділити на наступні періоди: 30-40і рр., 50-і, середину 60х, другу половину 60х - першу половину 70-х рр., останню чверть ХVІІІ ст. 1

Роздивимося факти:

- перехід запорожців у межі Кримського ханства, перенесення російсько-турецького кордону у межиріччя Самари й Орелі, а також вороже ставлення царського уряду до запорожців на певний час загальмували перехід української людності до степової зони. Виняток складали лише території Бахмутського повіту, коли в 1731 р. почалося будівництво так званої Української укріпленої лінії.

- 1723-1750 рр. царський уряд заселив південні землі також іноземними колоністами: сербами, греками, болгарами і волохами.

- 1729 р. - серби заселили землі між Тором і Белгородською лінією (І. Хорвак).

- 1734 р. - форсуючи заселення південних земель, царський уряд дозволив повернутися на батьківщину запорізьким козакам, які після ліквідації в 1709 р. Старої (Чортомлинської) Січі, змушені були проживати в володіннях Кримського хана- в Олешківській Січі (тепер м. Цюрюпінськ, Херсонська обл.).

Козаки заснували поблизу теперішнього села Покровського Дніпропетровської області Нову Січ. Січ складалася із паланок. Південні землі сучасної Донецької області входили до складу Кальміуської паланки, а 1745 р. - стає фортеця Кальміус, збудована на місці зимівника Домахи (тепер сквер - майдан Визволення в Маріуполі).

Середина ХVІІІ ст. - посилилося заселення земель на схід від Кальміуса. 15 червня 1746 р. грамотою цариці Єлизавети Петрівни ці землі і весь басейн Міусу закріплено за донським козацтвом.1

1752 р. - слідом за командою І. Хорвата до Києва прибули зі своїми людьми полковники І. Шевич та Р. Прерадович (в рос. діловодстві Депрерадович). [3]

Після тривалого обговорення на різних рівнях питання розміщення цієї партії вихідців із Австрії було вирішено поселити їх між річками Бахмутом та Луганню. 31 березня 1753 р. на спільному засіданні Сенату, Військової та Іноземних справ колегій поселення полків розглядалося в загальному контексті проблеми: зміцнення південних кордонів Росії. На засіданні прийняли ухвалу замість Української лінії, що залишилася позаду нових поселень, побудувати нову - від гирла Самари до Бахмутської фортеці, а між Бахмутом і Луганню розмістити людей Прерадовича і Шевича. Передбачалося на цій території поселити не менше 3000 дворів, а в разі потреби чисельність можна було довести до 5000. Таким чином було остаточно визначено місце майбутньої Слов'яносербії. Оскільки притік іноземних поселенців з перших кроків організації Слов'яносербії був незначним, то власті лояльно поставилися до населення, що жило на цій території до утворення Слов'яносербії. Це не тільки прискорило адаптацію іноземних поселенців на нових містах, але й заселення Слов'яносербії. Все це визначило багатоетнічний склад населення цього військово-землеробського формування.

На кінець 50-х рр.. - у Бахмутському повіті проживали представники майже трьох десятків етносів[1]. 60-70-ті рр. - заселення півдня значною мірою визначилося політикою царського уряду у цій справі. Уже з кінця 1762 р. царський уряд починає відходити від обмеження релігійної приналежності переселенців. Він дозволив селитися на півдні усім переселенцям за винятком лише євреїв(скасовано цю заборону в 1769 р.). Указом від 22 липня 1763 р. уряд гарантував не тільки свободу віросповідання, але й усі форми господарської діяльності іноземним поселенцям. Однак, не зважаючи на усі заходи, очікуваного масового переселення іноземців на південь України, не наступило.

На початку 70 рр. - населення Бахмутської провінції складали здебільшого вихідці із Слобожанщини та сусідніх губерній Росії.

1770 р. - спостерігається переселення на цю територію молдаван, волохів. Вони були розміщені у старих запорізьких поселеннях при витоках Казенного Торця (Ясенуватій, Землянках, Зайцевомута ін.), Бахмуті та Лугані (Государів Байрак), Кринці. [3]

У 1771 р. - майору Гитеричу вдалося вивести і поселити у своїх володіннях 3595 молдаван і волохів. За спостереженням академіка Гільденхитеда, вони швидко акліматизувалися на нових місцях і в 1774 р. «їх важко було відлічити від малоросів».

70 -ті рр. - під час війни з Туреччиною на південь України переселилися частина старообрядців, які після розгрому повстання К. Булавіна (1708-1709 рр.) втекли до Османської імперії. П. Рум'янцев за один раз відправив для поселення в Новоросії 1242 родини старообрядців, з яких частина поселилася в опустілих у 1769 р. слободах, а інші заснували нові. Згідно з указами 1764-1765 рр. царський уряд не тільки дозволив зберігти свою віру, але й надав ряд пільг, у тому числі: звільнив від військової служби.

1778 р. - серед масових урядових поселень того часу на території Азовської губернії особливе місце посідає переселення з Криму греків, вірмен, грузин і волохів. Відбувалося воно на прохання митрополита Ігнатія, який 16 липня 1778 р. попрохав притулку разом зі своєю паствою в межах Російської імперії. Царський уряд вирішив скористатися з цього, щоб підірвати економічні устої Кримського ханства, оскільки греки, вірмени та грузини переважно займалися землеробством, ремеслом і торгівлею, за рахунок яких поповнювалася ханська казна. І хоча жалувана грамота греками Катерина ІІ підписала лише 21 травня 1779 р., кримських християн в межі Азовської губернії привезли на початку осені 1778 р.

Така поспішність була обумовлена не тільки намірами царського уряду задовольнити прохання митрополита Ігнатія, але й очевидно, міжнародними обставинами, зокрема, введенням турецьких військ на підвласні хану землі в межиріччі Дністра та Беру. Перевезені під наглядом командувача російською армією в Криму О. Суворова греки, вірмени і волохи спочатку були розміщені в межах колишніх Самарської та Кальміуської паланок. Оскільки в цих місцях жили запорожці, то греки попросили відвести для них майже пусті землі між Кальміусом та Бердою ближче до моря. Вірмени, які більше займалися торгівлею, попросили дозволу на поселення біля Ростовської фортеці. Греки, грузини та волохи згідно з грамотою імператриці від 21 травня 1779 р. осіли на території Кальміуської паланки. На місці колишньої запорізької Домахи вони побудували м. Маріуполь, а на захід по узбережжю Азовського моря та на північ до р. Вовчої - 20 сільських поселень. Всього в межах Азовської губернії поселилося 18407 греків, 12598 вірмен, 219 грузинів, 162 волохів - разом 31386 чоловік.3 Переселення до Азовської губернії кримських християн відчутно позначилося на етнічному складі її населення. На грані 70-80 рр. українці в губернії складали 59,39%, росіяни - 11,41%, греки - 12,25%, молдавани і волохи - 4,96%.1В Бахмутському повіті з 1745 по 1762 рр. населення виросло майже в два рази і складало 13217 душ чоловічої статі. Серед них: українців - більш ніж 75%, росіян - біля 5%, молдаван - трохи більше 17% і тільки 3% приходилося на сербів, угорців, татар та інших етнічних груп.2 Наприкінці ХVІІІ ст. найповільніше зростала чисельність населення Бахмутського повіту. Очевидно, позначився тут той факт, що поселенців зобов'язували забезпечувати соляні заводи дровами, доставляти сіль до казених складів та інш. З 1762-1767 рр. тут не було засновано, крім хуторів, нових поселень. [3]

За соціальним складом найбільш заселену групу населення краю, як і раніше, складали військові поселяни: у Бахмутському повіті - 23,9%; державних селян - припадало - 20,8%, а разом з однодвірцами - 34,5%. Чисельність поміщицьких селян - 37,15%. Враховуючи те, що до відомості не внесені дворяни, купці, священнослужителі, чиновники державних установ і люди вільних професій (лікарі, вчителі, художники та інш.), то стає зрозумілим, що загальна чисельність населення дещо занижена. [3]

Отже, основний тягар освоєння регіону випав на долю українців. До кінця ХVІІІ ст. чисельність населення в регіоні досягла майже 1 млн. чоловік. Притому збільшувалося воно не тільки за рахунок механічного, але й природного приросту. Засновані ним поселення в переважній більшості під такими ж назвами збереглися й до сьогодення.

2. Друга половина ХVІІІ ст. час остаточної втрати Української державності

Перехід Кримського ханства згідно з умовами Кючун - Кайнарджийського договору під зверхність Росії відвертав загрозу татарських нападників на південні рубежі Російської імперії. Боротьба запорожців за свої володіння ставала перешкодою реалізації імперських планів царського уряду. Це й визначило долю Запорожської Січі, а разом з нею й остаточного оплоту української державності. 4 серпня 1775 р. царський генерал П. Текелі, згідно з секретним розпорядженням імператриці Катерини ІІ зруйнував Січ.

Другим наслідком підписання турецько - російського договору постало питання про зміни в адміністративно - територіальному поділу Степової України.

Згідно з розпорядженням уряду пропонувалося на місті Новоросійської губернії створити дві: Азовську та Новоросійську.

Однак у процесі реформ не всі задуми були здійснені. Згідно з указом від 14 лютого 1775 р. Азовська губернія створювалася з частин Новоросійської губернії та Війська Донського зі своїм внутрішнім устроєм. За указом 20 жовтня 1775 р. до Азовської губернії передавалися із Слобідсько - Української м. Тор ( з 1784 - Слов'янськ) з повітом, а також містечка Нові і Старі Водола. Відповідно до указу від 20 квітня 1776 р. між губерніями или землі Війська Запорізького. Лівобережжя ввійшло до складу Азовської губернії.

У 1783 р. з Азовської та Новоросійської губерній створено Катеринославське намісництво, яке складалося з 15 повітів.

На початку ХІХ ст. значна частина території області (Маріупольщина та Бахмутській повіт) увійшли до складу Катеринославської губернії (1796 р.), північно-західна частина її (сучасний слов'янський район) була у складі Слободсько-Української (з 1835 р. Харківської) губернії, а південно-східні землі (нинішні Новоазовський, Старобешевський, Шахтарський, Амвроієвський райони) стали територією області Війська Донського.

Ліквідація Запорізької Січі дозволила російському уряду приступити до масових роздач запорізьких земель на умовах затверджених для заселення Слов'яносербії 1764 року. Особливо інтенсивно роздача земель велась в межах Азовської губернії. За 1776-1778 рр. тут було роздано 22,29% відведених під заселення земель. Досталися вони здебільшого представникам місцевої чиновницької верхівки, столичним вельможам.

Незначна частина земель досталася козацькій старшині, котра перейшла на російську службу. Відповідно до рангів вона отримала офіцерські звання, а заодно, згідно з петровським «Табеле про ранги» - дворянство.

Основна частина розданих земель дісталася офіцерському корпусу, розміщеному у Новоросійській губернії військово-землеробських поселень (понад 85%).

Наприклад: прапорщику Олексію Кириловичу Рутченко дістався земельний участок площею 5108 десятин з селом Григор'євкою (Гуляй Поле).

- Капітану Мєльнікову - пустка площею 2510 десятин.

- Генерал-ад'ютанту Данилі Давидовичу Мандрикіну пустка площею 7989 десятин.

Серед інших власників понад 5% припадало на дворян, що не займали ніяких посад; 5,4%- на купців; 2,3% - на духівництво.

- Протопопу (протоієрею) Калиновичу (виходець з дворян), участок загальною площею 3250 десятин з селом Бурґявкою. 2

- Економічним державним селянам, пустка Осиковата площею5126 десятин. [3]

На решту припадало лише близько 3% від загальної кількості розданих земель.

Таким чином місцеве дворянство в основному формувалося із середньої ланки офіцерів. Найбільш показовою в цьому питанні може бути родина Штернів із Слов'яносербії. На початку ХVІІІ ст.. у Бахмутському повіті їй належало 7 сіл і пустка Попасна, земельні угіддя яких складали понад 24000 десятин.

У другій половині ХІХ ст. відбулося стрімке зростання важкої індустрії Російської імперії, яке за оцінками видатного мислителя М. Кондратьєва не має аналогів у світовій історії1. Саме тому соціально-економічний розвиток цього краю у ХІХ знову й знову привертає увагу дослідників. Значне приско- рення розвитку промисловості Донбасу зумовило кардинальні зміни у соціальному середовищі цього регіону. Масове відкриття все нових і нових копалень та заводів на Донбасі спричинило колосальний притік робочої сили вчорашніх кріпосних селян як з території України так і з центральних губерній Російської імперії котра була вивільнена в результаті селянської реформи 1861 р.

Необхідно визнати, що з другої половини ХІХ ст. разом з швидким зростанням видобутку вугілля та розвитком металургії Донбас на тривалий час став зоною взаємодії та взаємопроникнення національних культур, тереном для змагання соціо- та етнокультурних впливів. Історія Донбасу ХІХ -- початку ХХ ст. тісно пов'язана зі становленням важкої індустрії. У зв'язку з цим одним з найголовніших факторів, які вплинули на розвиток промисловості краю був технічний переворот, який знаменував собою масове запровадження у виробництво парових машин, що значною мірою прискорювали виробничий процес і частково заміняли ручну працю.

Значний вплив на розвиток різних соціально-економічних перетворень на Донбасі в минулому мала постійно зростаюча урбанізація, адже саме завдяки реформам імператора Олександра II у 1860-1870-х рр. у регіоні виник цілий ряд робітничих селищ, збільшилася концентрація промислового населення в містах. На межі ХІХ-ХХ ст. на Донбасі утворилась найбільш розгалужена мережа міст і робітничих селищ. Швидкими темпами зростала концентрація робітничого населення з його проблемами й досягненнями та викликами всьому суспільству.

Процес заселення Донбасу у першій половині ХІХ ст. зумовлювався відповідними політичними, економічними та соціальними чинниками. Зокрема, у відповідності до політики колонізації Півдня Російської імперії тут осіло чимало вихідців з європейських країн. Важливим фактором був потік біглих кріпаків, котрі, позбувшись панської неволі, прибували сюди не лише з українських земель, а й з центральних губерній та ін. Головною причиною, котра приваблювала на Донбас переселенців, була наявність вільних земель. Разом з тим, на початок XIX ст. кількість незайнятої казенної землі на Донбасі значно скоротилася. Тому переселенська політика уряду була стриманою. Уживалися заходи щодо закріплення вже прибулих поселенців. Ще 12 грудня 1796 р. на користь дворянства було прийнято указ про припинення самовільного переходу селян з місця на місце в Катеринославській губернії. Уряд ішов і на інші поступки землевласникам. Результатом таких дій влади стало посилення суспільних рухів, серед яких виділяється масова втеча «поміщицьких підданих» з приватновласницьких земель Бахмутського і Павлоградського повітів Землі Війська Донського у 1800 р. Стривожені прикріпленням до землі і передбачаючи важкі наслідки цього заходу, селяни цілими селами знімались з обжитих місць і, забираючи свою худобу і майно, прямували на схід, щоб оселитися в Сибіру на підставі указу від 17 жовтня 1799 р. Насправді цей указ мав на увазі спрявати до Сибіру відставних солдатів, злочинців, а також тих «кріпосних людей», від яких бажали позбавитися поміщики. Владі вдалося частково повернути поселенців на старі місця. Під час так званого «донського руху 1820 р.» відбувалися масові виступи селян Катеринославської губернії, котрі охопили 9 тис. чол. у Ростовському, Бахмутському та Слов'яносербському повітах.

7 квітня 1802 р. був прийнятий новий указ, за яким навіть незаселені землі, якщо за них справно вносився податок, залишалися за власником. У цей час переселення казенних селян на вільні землі могло проводитися тільки на добровільних засадах. З боку казни переселенцям ніякої допомоги не надавалося. [1]

Загалом темпи приросту населення в краї в першій половині ХІХ ст. були невисокими. Однак це ще був регіон інтенсивного освоєння. З V по Х ревізію (1795-1858 рр.) населення тут зросло на 203% (з V по VІІ ревізію (1795-1816 рр.) -- 53,8%, з VІІ по VІІІ (1816-1836 рр.) -- на 36,3%, з VІІІ по ІХ (1836-1851 рр.) -- на 24,5% і з ІХ по Х (1851-1858рр.) -- на 16,5%)[3].

Уже до середини ХІХ ст. на Донбасі внаслідок особливостей освоєння території, колонізаторської політики уряду та створення сприятливих умов для іноземних поселенців сформувалася строката етноструктура. Однак абсолютну більшість становили українські селяни, які складали за Х ревізією 1858 р. 75% населення краю. Питома вага росіян становила 13,5%34. Загалом на території Новоросії темпи природного приросту були високими, але й значення міграцій у першій половині ХІХ ст. залишалось помітним (з 1795 по 1858 рр. на частку переселень припадало 40,4% загального приросту). У другій половині ХІХ ст. в етнодемографічній структурі Донбасу відбувалися зміни, зумовлені різким підйомом промислового виробництва, проведенням селянської реформи 1861 р. та ін. Так, на Юзівському металургійному заводі спочатку працювали 425 колишніх селян Луганської, Скотоватської, Авдіївської та Олександрівської волостей повіту. Перебиралися на роботу на фабрики та заводи селяни Орловської, Курської, Тульської, Воронезької, Тамбовської, Харківської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської губерній. У 1871 р. в регіон прибуло 82,5% робітників з чорноземної смуги Росії, 15,6% з українських губерній та Області Війська Донського.

Висновок

Загалом зміни в етнодемографічній палітрі українського Донбасу мали наступні особливості.

1. У першій половині ХІХ ст. корінне місцеве населення кочовиків, котре займалося переважно тваринництвом, через відповідні заходи імперської адміністрації було виселене до інших регіонів. Видається, що саме таким чином влада прагнула убезпечити становище на кордоні, адже через близькість вічно бунтівного Північного Кавказу та Оттоманської Порти могли відбутися і зовнішні військові вторгнення, і повстання місцевого тубільного населення. Звільнений від кочівників регіон, незважаючи на важкі кліматичні умови, активно освоювався українськими селянами, котрі були вихідцями як із Правобережної так, і Лівобережної України. Наявність вільних земель приваблювала хліборобів у першу чергу з тих українських губерній Росії, де панувало кріпосництво і було істотне аграрне перенаселення. Разом з тим, переселялися на Донбас і представники інших народів: росіяни, греки, євреї, німці, поляки та ін. Аналіз правового поля, яке забезпечувало умови переселення, дозволяє стверджувати, що в найбільш незахищеному стані були саме вихідці з українських земель, тоді як переселенці з власне російських територій та з-за кордону мали відповідні пільги. донбас етнодемографічний історія переселення

2. Починаючи з другої половини ХІХ ст. масштаби збільшення населення на Донбасі істотно зростають. Причинами цього були і початок промислового освоєння вугільних родовищ Донецького кряжу, і масовий розвиток металургії, і селянська реформа 1861 р. У цей період темпи переселення вихідців з українських губерній поступово вповільнюються, тоді як потік переселенців з центральних губерній Російської імперії зріс.

3. Разом зі стрімким розвитком важкої індустрії на Донбасі значними темпами зростала кількість найманих робітників і щільність населення.