Брестська церковна унія та її наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Проблема релігії та віросповідання існували завжди і всюди. Потреба Унії постала після розколу християн у 1054 р. на західну католицьку і східну православну церкви. Упродовж століть робилися більш-менш активні спроби об'єднання християн в рамках єдиної церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу -- на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн. Найближче до рішення цього питання підійшов Флорентійський собор в 1439 р. Собор успішно здолав основні догматичні розбіжності двох церков і теоретично добився їх об'єднання. Проте проти такого ходу подій виступили католицька Польща і православна Московія, що не дозволило реально об'єднати християнство.

На теренах України це питання підіймалось особливо гостро. Чого варте лише згадати події 1054 року. З того часу ідея возз'єднання Православної та Католицької Церкви набула великого значення. Хотілося б нагадати найважливіші події, які відбувалися навколо об'єднання цих двох церков.

Проблема релігійного порозуміння між православним і католицьким віросповіданнями на землях України і Білорусі вперше постала ще наприкінці ХIVст., коли внаслідок укладення Кревської унії були об'єднані під владою одного монарха поляки, литовці та русини. Першою спробою досягти порозуміння в цьому питанні стала ініціатива митрополита Київського Ісидора, котрий на Флорентійському соборі 1439 року підписав акт з'єднання Східної і Західної християнських Церков. Рішення Флорентійського собору залишились нереалізованими, проте як прецедент і теологічне підґрунтя були згадані у другій половині XVІ ст., в умовах загострення міжконфесійних взаємин в часи Контрреформації.

Неможливо оминути увагою особистість та діяльність Костянтина Острозького - «некоронованого короля України». Крім того,що він був могутнім магнатом, власником деяких земель в Україні, він ,спостерігаючи занепад православ'я , прагнув його об'єднання з Католицькою Церквою. Костянтин не раз намагався вплинути на владу задля досягнення мети, але щоразу йому не вдавалося. Не діставши згоди на скликання собору, щоб обговорити справу унії, князь Острозький видав «Окружник» проти унії, зокрема проти діянь владик.

Серйозним поштовхом, який схилив до унійної ідеї польського короля і політичне керівництво Речі Посполитої, стали події, пов'язані з проголошенням у 1589 році автокефальної Московської патріархії, глава якої прийняв титул патріарха Московського й Усієї Русі. Підтекст цього титулування -- претензії на землі України і Білорусі, населення яких сповідувало православ'я, -- був адекватно прочитаний як у Варшаві, так і Вільно.

1. Передумови Берестейської унії

Уперше думка щодо необхідності проведення церковної унії у ранній Новий час прозвучала під час засідань Тридентського собору в контексті подолання реформаційного руху у християнському світі. Причому, на Тридентському соборі 1554-1563 років йшлося про реалізацію так званої «універсальної унії», яка б загалом об'єднала Західну і Східну церкви.

На землях Речі Посполитої ідеї універсальної церковної унії пропагували публіцист і громадський діяч, виходець з Русі Станіслав Оріховський (Ожеховський) і католицький місіонер Бенедикт Гербест. Програма передбачала об'єднання Церков на засадах рівності, у дусі еклезіального універсалізму та гуманістичної рівності всіх християн.

До спроб реалізації цього проекту дійшло лише у 1581 році, коли папський легат Антоніо Посевіно відвідав Московію і передав відповідні пропозиції цареві Івану Грозному.

Однак місія Посевіно успіхом не увінчалась. Натомість, познайомившись ближче із специфікою православ'я, папський легат запропонував іншу «дорожню карту» для реалізації унійних задумів. За нею, першою на унію з Римом мала перейти православна Русь, що й не дивно -- адже саме їй належала першість у східнослов'янському світі. Московія ж -- аби не залишитись обабіч християнського життя -- буде змушена приєднатися до унії вже згодом. Тобто ідея універсальної унії трансформувалась в концепцію унії регіональної.

Визнаний лідер православної Русі князь Костянтин Острозький загалом не заперечував укладенню церковної унії. Зокрема, ознайомившись із планами Посевіно, ще в 1585 році в листі до Папи Римського князь з ентузіазмом зазначав: «Нічого палкіше не бажаю, як єдності віри і згоди всіх християн, і якби справа вимагала за таке велике добро віддати життя, я б не завагався…»

Щоправда, для Острозького церковна унія все ж концептуально відповідала масштабам, первісно проектованим Римською курією, тобто як об'єднання з католицьким світом на рівноправній основі всього світу православного, в тому числі і Московії, і Східних патріархатів. Крім того, князь виступав не лише за об'єднання, а й докорінне реформування церковного життя через поширення освіти та книгодрукування. Православні і римо-католики мали бути прирівняні в правах, причому, з гарантією того, що східний обряд буде збережено за рахунок заборони переходити з унії на католицизм.

Першою очевидною перепоною на шляху реалізації планів Острозького стало проголошення у 1589 році автокефалії Московського патріархату, котре недвозначно засвідчило прагнення Москви до першості в православному християнському світі.

Це прагнення відверто дисонувало з баченням римо-католицьких ієрархів суті з'єднання, зокрема польського кардинала Станіслава Гозія. Адже унія, за Гозієм, мала засвідчити підпорядкування східної Церкви Риму.

Ще більш радикально свої погляди на унійний процес висловлював інший тогочасний римо-католицький ідеолог, єзуїт Петро Скарга. Скарга переконував, що єдино «істинною» Церквою є римо-католицька Церква. А тому й то церковна унія православної Русі з Римом може відбуватися лише у формі визнання православними русинами своїх «помилок» і відречення від «греків» та по тому -- навернення до «істинної віри», яку уособлює собою Папа Римський.

Утім, попри зверхнє ставлення до православ'я римо-католицьких лідерів, у православних ієрархів були власні резони щодо зближення з Римом. Зокрема, православний клір узагальнена назва священнослужителів у Християнській Церкві непокоїло помітне неозброєним оком відставання православного духовенства від католицького в умовах перебудови того у відповідності з постановами Тридентського собору. Крім того, тенденція до зміцнення позицій католицизму унаочнювала соціальне аутсайдерство православних, у тому числі й кліру, залежного від примх навернутих до католицизму землевласників.

Для православних ієрархів дедалі більший дискомфорт створювало втручання в церковні справи мирян, об'єднаних у братства і наділених відповідними повноваженнями від Константинопольської патріархії. Ще більше проблем обіцяло підвищення статусу Московської церкви. Унія з Римом обіцяла розв'язання цих проблем, а до того ж мала принести в державу суспільний спокій і подолання релігійного розбрату.

На підтримку унії виступали єпископи Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Лев Пелчицький, Діонісій Збируйський. Ще більш зміцнілі позиції прихильників унії, коли в 1593 році єпископом Володимирським і Берестейським став колишній берестейський каштелян і сенатор, впливовий у Речі Посполитій Іпатій Потій. Саме Потій разом з Терлецьким наприкінці 1594 року в м.Торчині на Волині склали знамениті Артикули, на основі яких розпочалися переговори з Римом щодо об'єднання православної церкви Русі з римо-католицькою Церквою.

На момент укладення Торчинських артикулів проти унії рішуче виступив її колишній палкий прибічник -- князь Костянтин Острозький. Князь був незадоволений з того, що унія, котра задумувалася як універсальна акція для християн всього східного обряду, перетворилася на регіональний проект лише для Русі. Вочевидь, не менше обурення Острозького викликала й сама спроба уладнати цю «велику справу», обійшовши його -- некоронованого короля русинів.

Торчинські артикули, підписані київським митрополитом Михайлом Рогозою і сімома єпископами, на початку наступного року були передані до Риму. А наприкінці року у папській столиці за присутності самого Папи і кардиналів Терлецький і Потій від імені ієрархів і вірних Київської митрополії відбули урочисту церемонію об'єднання церков.

Руські владики визнали першість апостольського престолу, а Римського Папу -- наступником св. Петра та намісником Ісуса Христа, главою, отцем і вчителем усіх християн; прийняли католицьке віросповідання, включно з догматом про походження Святого Духа в його тридентському формулюванні -- від Отця і Сина. Натомість Римська курія погодилась залишити незмінною обрядовість православної Церкви, літургію, богослужбовий чин, форму таїнства хрещення тощо.

2. Підписання унії

брестський церковний унія

У XVI ст. ярим поборником об'єднання церков став орден єзуїтів, який активно діяв у Польщі та в Україні. Цього разу релігійна ідея об'єднання християн доповнювалася політичними й економічними інтересами. Польща була зацікавлена в підпорядкуванні української православної церкви Риму, оскільки це ще міцніше пов'язало б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й послабило би вплив на цих землях православної Московії. Тому фанатичним прихильником церковної унії (об'єднання) виступав польський король Сигізмунд III. З іншого боку, прихильники унії існували і серед українського населення Речі Посполитої. Створення єдиної церкви обіцяло для українців отримання рівних прав з поляками у політичній та економічній сферах. Однак ціною цього рівноправ'я була відмова від віри предків, а також неминуча полонізація України. Проте сама ідея виглядала досить привабливо і знайшла своїх впливових прихильників.

Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;

б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

У 1590 році частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом ІІІ, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви.

У 1590 р. львівський єпископ Балабан провів таємну нараду владик у місті Белзі, де були присутні єпископи Луцький, Холмський і Туровський, що схвалили ідею церковної унії. Пізніше до них приєдналися єпископи Володимирський і Перемишльський, а також київський митрополит Рогоза. Владики погоджувалися визнати авторитет і духовне лідерство римського папи, але при збереженні традиційних православних церковних обрядів.

Наприкінці 1595 р. два українські єпископи відбули до Риму для переговорів з папою Климентієм VIII, який з готовністю відгукнувся на пропозицію унії. 23 грудня 1595 р. в урочистій обстановці папа Климентій VIII офіційно прийняв українську православну церкву під свою владу.

Коли таємне стало явним і в Україні відкрито проголосили церковну унію, обуренню більшості українців не було межі. Населення країни лякала реальна загроза латинізації та полонізації України. На чолі антиуніатських виступів постав найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький. Ситуація, що склалася, змусила польського короля Сигізмунда III піти на скликання церковного собору в Бресті з метою остаточного вирішення питання про унію.

Восени 1596 р. до Бресту прибули численні представники української шляхти, міщанства і духовенства. З польського боку були присутні деякі католицькі єпископи, представники польської шляхти і короля. З самого початку собор не зміг прийти ні до якої угоди і фактично розпався на два - католицький і православний, причому в католицькому взяли участь митрополит київський Рогоза і 8 православних єпископів. З 8 по 10 лютого обидва собори проводили свою роботу в Бресті та прийшли до кардинально протилежних рішень: католицький затвердив створення нової уніатської церкви (згодом її сталі називати греко-католицькою), а православний засудив унію. Уніатський собор - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

Берестейська унія була укладена 15 грудня 1596 р. Згідно з умов Берестейської унії українська церква зберігала східний обряд,церковнослов'янську мову, право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр,вживання юліанського календаря. Але в той же час визнавалась зверхність римського папи як першої людини всієї християнської церкви. Також були прийняті догми католицької церкви та відбулося збереження православних обрядів.

Те, що розпочалося як намір здійснити об'єднання християнської пастви, закінчилося ще більшим розколом, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна і уніатська, або греко-католицька. Але, незважаючи на погрози польського уряду, православні виступили на захист своєї віри. Лише несприятливе зовнішньополітичне становище Речі Посполитої на початку XVII ст. спонукало сейм у 1603 і 1607 роках зробити ряд поступок. Зокрема, сейм оголосив про припинення переслідування православних.

Під проводом К. В. Острозького, патріарха Никифора відбувся православний синод у Бересті. Висвячення православної ієрархії єрусалимським патріархом Теофаном 16 жовтня 1620 створило дві митрополії, католицьку і православну, -- і загострило боротьбу, кульмінаційним пунктом якої було вбивство архієпископа полоцького Йосафата Кунцевича.

Проти унії протестувала значна частина православної шляхти, деякі магнати, частина духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника Івана Вишенського.

1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським пат-ріархом Теофаном було відновлено вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького.

Внаслідок опору українського і білоруського народів уряд Речі Посполитої на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу католицизму та унії. Українська революція 1648--1676 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.

3. Наслідки підписання Берестейської унії

Підписання унії - безумовне створення та функціонування Греко-Католицької Церкви. Звичайно, унія мала національно-визвольний характер. Та проблеми, які існували під час підписання унії, продовжували очікувати Україну і після. Внаслідок укладання Берестейської унії, православне духовенство, що визнало її рішення, було зрівняне в правах з католицьким, звільнялось від сплати податків та виконання інших повинностей. Обіцянка надання місць в сенаті Речі Посполитої для єпископів не була підтверджена та виконана. Проте міщани та шляхта зрівнялись у своїх правах з католиками і отримали право займати посади у державних і міських урядах. За допомогою цієї унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати і ополячити український народ. Фактично - унія насаджувалась силою, і тільки міщани, селяни та козаки активно та стійко боролися проти нав'язування католицтва та рішення унії. Чому я сказала, що вона мала націо-нально-визвольний характер? Бо це була реальна боротьба проти кріпосницького і національно-релігійного гніту українців зі сторони панування шляхетсько-католицької Польщі. Внаслідок Берестейського собору унію прийняли ще 8 єпархій: Київська, Володимиро-Волинська, Луцька, Холмська, Полоцька, Перемишльска та Львівська.

Висновок

Отже, можна з впевненістю стверджувати,що Берестейська унія 1596 року - це одна з найважливіших подій в історії державного та релігійного життя України. Вона була необхідністю для виправлення наслідків церковного розколу між римським престолом та константинопольським патріархатом. Проте, дивлячись на наслідки її підписання можна стверджувати, що в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну духовно-політичну боротьбу в Україні. Польський уряд на чолі з королем Сигізмундом III повністю встав на бік уніатів і почав пряме переслідування православних в Україні. Новий митрополит київський Іпатій також повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів, лишаючи їх приходу і сану, відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі та сподіваючись набути нових пільг і привілеїв, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ'я.

Використана література

1. Алексеев Ю. М., Вертерел А. Г. Історія України.: Навчальний посібник. - К: Каравела, 2004. - 256 с.

2. Білоцерківський В. Я. Історія України: навчальний посібник. - К: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Д. Історія України. К: ВЦ "Академія", 2001. - 656 с.

4. Дорошенко Д. Нарис історії України.: у 2-х томах. - К.: Глобус.1992.

5. Історія України: Навчальний посібник / Під загальною ред. В. А. Смолія. - К: Альтернатива, 1997. - 424 с.

6. Історія України: нове бачення / Під ред. В. А. Смолія. - К: Альтернатива, 2000. - 464 с.

7. Історія України: Посібник / за загальною ред. Г. Д. Темка, Л. С. Тупчієнка. - К.: Вид. центр "Академія", 2002. - 480 с.

8. Історія України: Навчальний посібник / Під ред. М. О. Скрипника. - К: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

9. Історія України. Документи. Матеріали: посібник для студентів вузів / Укладач В. Ю. Король. - К: Академія. - 2001. - 448 с.

10. Історія України: навчально-методичний посібник для семінарських занять / В. М. Литвин, А. Г. Слюсаренко, В. Ф. Колесник та ін.; за ред. В. М Литвина. - К: Знання - Прес, 2006. - 460 с.

11. Комаринська 3. М. Історія України: посібник для самостійного вивчення та підготовки до семінарських занять. - Львів: ЛБІ НБУ, 2005. - 191 с.

12. Савченко Н. М., Подолъсъкий М. К Історія України: модульний курс. Навчальний посібник. - К: Видав. "Фірма ІНКОС," "Центр навчальної літератури", 2006. - 544 с.

13. Уривалкін О. М. Історія України (кінець XVII - початок XXI ст.). - К.: КНТ, 2007. - 433 с.

14. Чутский А. І. Історія України: навчальний посібник. К: МАУП. 2006

Размещено на Allbest.ru