Зміни в соціальній структурі населення Гетьманщини в період намісництва П. Румянцева-Задунайського (1764-1796 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІНИ В СОЦІАЛЬНІЙ СТРУКТУРІ НАСЕЛЕННЯ ГЕТЬМАНЩИНИ В ПЕРІОД НАМІСНИЦТВА П. РУМ'ЯНЦЕВА- ЗАДУНАЙСЬКОГО (1764-1796 РР.)

Прокоп Т.І.

Проаналізовано процес зміни в соціальній структурі населення Гетьманщини в період генерал-губернаторства П. Румянцева-Задунайського, який був ставлеником Катерини II. Досліджено становище найбільш чисельних верств тогочасного населення Гетьманщини, козацької старшини, козаків, міщанства та селянства. Розглянуто процес інкорпорації козацької старшини до стану російського дворянства, знищення козацтва як окремого військового формування та закріпачення селян.

При написанні роботи застосовано структурний аналіз, історико-порівняльний, описовий, хронологічний та конкретно-історичний методи. Оскільки в роботі розглядались соціальні зміни через призму діяльності П. Румянцева, чинне місце під час дослідження мав метод персоналізації.

В умовах конфлікту між Росією та Україною надзвичайно важливим постає питання історичного розвитку українських земель під зверхністю Російської імперії. Досліджуючи зміни в соціальній структурі населення Гетьманщини в період намісництва П. Румянцева-Задунайського можна простежити справжні наміри російської влади по відношенні до українців. Це дослідження дасть можливість простежити процес злиття соціальної структури Гетьманщини з загальноімперською. Якою була політика царського уряду щодо козацтва та селянства на українських землях, як відбувався процес асиміляції козацької старшини та якими були причини знищення Запорозької Січі, на ці та інші питання ми спробуємо дати відповіді у цій статті. Розвінчування міфів Російської історіографії щодо добросусідського існування двох “братських” народів в минулому може стати вагомим інструментом в інформаційній війні проти пропаганди, яка ведеться російськими правлячими колами.

Об'єкт дослідження - соціальні процеси на Лівобережній Україні в період генерал-губернаторства П. Румянцева-Задунайського.

Предмет дослідження - політика російської імперської влади по відношенні до різних соціальних груп колишньої Гетьманщини та зміни в їх становищі.

Мета роботи - на основі комплексного аналізу історіографії та джерел дослідити політику російської влади щодо різних соціальних груп Гетьманщини в період генерал-губернаторства П. Румянцева-

Задунайського в Малоросії.

В дослідженні ставляться такі завдання:

- Дослідити зміни в становищі козаків в період генерал-губернаторства П. Румянцева-Задунайського;

- Простежити процес асиміляції козацької старшини;

- З'ясувати вплив ліквідації Запорозької Січі на становище козацтва;

- Дослідити становище селян в період генерал-губернаторства П. Румянцева-Задунайського.

Географічні рамки дослідження - територія Лівобережної України, а саме колишня Гетьманщина, яка перебувала під протекторатом Російської імперії в другій половині XVIII ст.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від призначення П. Румянцева-Задунайського генерал-губернатором Малоросії (1764 р.) і до його смерті (1796 р.).

Вагоме місце в дослідженні цього питання посідають праці істориків народницького спрямування, які розглядали козацьку еру як період боротьби мас за свободу і соціальну справедливість проти експлуатації українського населення. О. Лазаревський, досліджував ліквідацію автономії Гетьманщини, опираючись на архівний матеріал, він викрив дворянські фальсифікації історії України. В основному Лазаревський зосереджувався на питаннях соціальної історії. Його найвідомішою працею є “Опис старої Малоросії". Для дослідження намісництва П. Рум'янцева на території України цінними є праця “По поводу ста лет от смерти гр. П. Рум'янцева” того ж таки О. Лазаревського. До представників цього напрямку належить також А. Маркевич. Чи не єдиною працею, яка стосується виключно діяльності П. Рум'янцева та Другої Малоросійської колегії, є робота Г. Максимовича “Деятельность Рум'янцева-Задунайского по управлению Малороссией”. Він розглядав колегію як особливу форму правління Україною, яка, на його думку, уже існувала у 1734¬1751 роках, а Катерина не ввела нічого нового, а тільки збільшила кількість членів колегії, змінила порядок засідань і зрівняла в правах українських і російських чиновників.

Вагомий внесок в дослідження історії Гетьманщини другої половини XVIII ст. був зроблений О. Оглоблиним, який в своїй праці “Люди старої України” показав опозиційність української козацької старшини до імперської політики російських царів. Та найбільшої уваги серед діаспорних істориків заслуговує праця З. Когута “Російський централізм і українська автономія: ліквідація Гетьманщини 1760-1830”.

В цій праці детально проаналізований процес інкорпорації український владних та соціальних структур в всеросійську адміністративну систему. Автор аналізує політичні, соціальні та економічні зміни, які відбувались з підвладними російській імперії українськими землями. Однак в той час З. Когут не мав змоги працювати з архівними матеріалами, тому обмежився вже опублікованими джерелами. В радянський період питання ліквідації автономії Гетьманщини фактично не висвітлювалось. Тільки в умовах лібералізації комуністичного режиму в Україні до проблеми Другої Малоросійської колегії та генерал-губернаторства П. Рум'янцева звернувся О. Путро. В своєму дослідженні “Лівобережна Україна в складі Російської держави в другій половині XVIII ст.” він показав процес перетворення козацької старшини в дворянство та закріпачення селянсько-козацьких мас. О. Путро розкрив сутність старшинської панівної верхівки, а також простежив юридичне оформлення кріпосних відносин того періоду.

В сучасній українській історіографії дослідженням діяльності Другої Малоросійської колегії займається О. Струкевич, який розглядає причини заснування, визначення компетенції та напрямків політико- адміністративної діяльності Другої Малоросійської колегії. Більше істориків займалися дослідженням української еліти того періоду, до їх числа належать: A. Демиденко, В. Кривошея, В. Кононенко, B. Панашенко та інші. Питаннями змін в соціальній структурі населення Гетьманщини займався В. Борисенко. Проте жоден з сучасних українських дослідників, окрім О. Струкевича не зосереджувався на ролі П. Румянцева-Задунайського в цих процесах. Таким чином, на сучасному етапі розвитку історичної науки в Україні є велика потреба в розробці нових досліджень, які дозволили б висвітлити всі аспекти процесу поступового знищення автономії Гетьманщини та її інтеграції в структуру Російської імперії. Для написання статті використано широкий спектр досліджуваних джерел різних видів. В першу чергу залучено архівні джерела. Зокрема, використано матеріали з Центрального державного історичного архіву України в м. Києві в яких міститься інформація про становище українських селян другої половини XVIII ст., а також матеріали з Російського державного архіву давніх актів м. Москва: “Про знищення Січі Запорізької”, “Про заборону продажу малоросійських селян, які належали поміщикам і зарахування їх в склад великоросійських селян”, “Донесення графа П. Румянцева про неблагонадійні думки в Малоросії з приводу створення комісії для складання нового положення”.

Ще у другій половині XVII ст. на території Гетьманщини почався процес соціальної трансформації, який остаточно завершився у XVIII ст. В цей період Російський царат законодавчо закріпив права та обов'язки за різними соціальними групами населення Лівобережної України і максимально наблизив структуру населення цієї території до соціальної структури Російської імперії. Все це стало можливим завдяки відданій роботі П. Румянцева-Задунайського під керівництвом Катерини II.

Після призначення Петра Румянцева-Задунайського генерал-губернатором Малоросії етнополітична картина українських земель зазнала значних змін. Етнічна структура українського суспільства стала більш строкатою, а політична культура - виразно фрагментованою. Найбільший вплив на український етнос справили росіяни: якщо на початку XVIII ст. за підрахунками російських демографів В. Кабузана та С. Брука, як на Правобережжі, так і на Лівобережжі росіян практично не було, то наприкінці XVIII ст., за даними перепису 1795 р., “вони вже розселились в усіх регіонах: на Лівобережжі - 175 тис. (5.2%). Правобережжі - 4 тис. (0.1%), в Новоросії - 308 тис. (19.1%)”. За підрахунками З. Когута, на 1760-ті рр. українська еліта нараховувала 2100-2300 чол. Протягом цього десятиліття до найвищої аристократії належали приблизно 300 осіб, які мали доступ до вищого і середнього рівня у гетьманській адміністрації. Згідно з реєстром 1763 р., у Значному військовому товаристві, яке являло собою привілейований козацький стан в Гетьманщині, перебувало 221 бунчуковий товариш, 329 військових товаришів і 722 значкових товаришів. На 1760-ті роки було близько 300 канцеляристів різних рангів. Посади середнього рівня і більшість посад нижчого рівня займали 500 представників козацької еліти. Дрібне шляхетство у кількості 1300-1500 чол. мало доступ до найнижчих посад у Гетьманщині. Важливо, що на 1760-ті рр. змінилося ставлення до престижної у Гетьманщині інституції - Значного військового товариства. Членство у військовому товаристві з ліквідацією Гетьманщини (1764 р.) почали розглядати як почесний чин. Українська шляхта поєднувала перебування в Значному військовому товаристві з іншими посадами. Більше того, у наступні 1770-ті рр. у військове товариство почали записувати дітей подібно до практики російських дворян. Це свідчило, що світські інтелектуали та козацька еліта у цілому почали переймати цінності соціального життя російського дворянства. Однак це суперечило організації та призначенню Значного військового товариства.

Як стверджував А. Каппелер, у системі уніфікації традиційних установ українська козацько-старшинська еліта “по суті мала дві перспективи: або вона домагалася визнання себе за дворян, або опускалася до стану державних селян або інородців”. Звичайно, що більшість схилялася до першого варіанту, оскільки кооптація до російської аристократії “гарантувала збереження привілеїв і земельних володінь”.

П. Рум'янцев захищав претензії на дворянство для тих українців, які перебували на урядовій службі. Він пропонував, щоб всі українські чиновники разом з посадою автоматично отримували рівні з росіянами чини. Але ця ідея не знайшла підтримки в російських урядових колах. Та Рум'янцев знову звернувся до генерального прокурора А. В'яземського після чого отримав право надавати звання корнета, що давало шляхетські привілеї. Ще на початку правління Катерини ІІ російська влада не визнавала соціально-економічний статус української еліти і тільки із скасуванням українських інституцій та запровадженням у 1775 році губернського регламенту ситуація змінилася. “Положення про губернії” у своїй першій главі передбачало створення у губерніях намісницького чи губернського правління, тобто відповідних органів державних влади.

Потужним стимулом до злиття української еліти з російською була “Жалувана грамота дворянству”, видана 1785 р., яка надавала дворянам різні особисті та соціально-економічні привілеї (спадковість дворянського достоїнства, вільність і свободу, дозвіл купувати маєтки та вільно розпоряджатися ними, будувати заводи, запроваджувати ярмарки і т. д.), що істотно зменшило різницю між російським дворянством та шляхтою. Таким чином, лише ставши частиною російського дворянства, шляхта могла здобути велику частину тих привілеїв, на які вона претендувала.

Особливо гострим було питання соціального становища козаків. Спершу, П. Рум'янцев розраховував, що за переписом козаки будуть організовані у постійний військовий стан, вони мали зберегти за собою окремі козацькі привілеї, такі як особиста свобода, право на майно, торгівлю і виробництво спиртних напоїв. Та захищаючи козаків від утисків старшини, Рум'янцев одночасно позбавив їх права обирати своїх провідників. Це значно посилило контроль старшини над козаками. З початку 60-х років XVIII ст. козаки обирали старшин вже тільки на рівні сотень, а з 1767 р. взагалі були позбавлені цього права. Всіх вищих офіцерів призначала українська адміністрація. Цього року звільнилася посада сотника Корибутівської сотні Прилуцького полку і козаки, за традицією, обрали нового, але Рум'янцеву стало відомо, що переможець перед виборами споював козаків. Розгніваний генерал-губернатор анулював результати виборів і наказав, щоб від цього часу всіх сотенних чинів призначав полковник або його канцелярія. Цей наказ, що ґрунтувався на глибокій невірі Рум'янцева у здатність козаків приймати будь-яке відповідальне рішення, поставив їх у повну залежність від вищої адміністрації. Генерал-губернатор обмежив традиційні козацькі права також і в інших сферах. Він спробував перетворити козаків у більш дисципліновану, вимуштрувану та ефективну бойову силу. Взявши за зразок російську армію, П. Рум'янцев вимагав такої ж муштри від козаків. Він сформував спеціальний загін, належним чином озброєний та обмундирований, для охорони архіву Малоросійської колегії, генерального суду і скарбниці. Коли хто з козаків відмовлявся виконувати таку регулярну службу, Рум'янцев наказував бити їх “без пощады”. Так, 1768 р. він наказав, щоб тих козаків, котрі не підкоряються своїм командирам, сікти різками, а впертіших - позбавляли козацького стану та реєстрували як селян. Найрадикальніші зміни, однак, мали місце в грудні 1768 p., на початку війни з Туреччиною. На прохання Рум'янцева сенат розповсюдив на мобілізовані козацькі загони юрисдикцію російського військового права. Це фактично розв'язало генерал-губернатору руки в питаннях військової дисципліни і позбавило козаків ще одного стародавнього права, коли козака міг судити тільки суд рівних (тобто козаків) за своїми власними законами. 1775 р. три козацькі загони вільних найманців, що колись становили гетьманську охорону, було реорганізовано в регулярні армійські полки. Це був ще один крок до запровадження російського військового устрою в Гетьманщині. В період намісництва П. Рум'янцева Військо Запорозьке низове було передано у відання Малоросійської колегії. З цього приводу Кошем було подано петицію до імператриці Катерини ІІ, з проханням про передачу Війська під зверхність Колегії іноземних справ, однак, запорозькі козаки не просто не змогли домогтися своєї вимоги, але й мало не були заарештовані на вимоги П. Рум'янцева та К. Штофельна. Адміністративний устрій Запорозького Війська зазнав значних змін у порівнянні з попереднім часом. На різних щаблях влади вівся збір матеріалів відносно соціального устрою Запорожжя, його економічної та військової могутності, які у будь-яку мить могли бути використані у справі поглинання козацької автономії.

20 грудня 1768 р. Катерина ІІ підписала наказ до Малоросійської колегії, згідно з яким всі козацькі війська, які перебували у відомстві цієї колегії, мали у цивільній частині керуватися та судитися згідно “малоросійських прав та статутів”, а у всіх справах, належних до військової частини, підлягати дії “Військового положення” та “Військового артикула”. Також передбачалося якнайшвидше поширення текстів цих юридичних документальних комплексів серед запорозького козацтва та впровадження їх у дію вже з 1769 р.

Після підписання Кучук-Карнарджийського мирного договору Російська імперія одержала два трикутники землі: на південному заході, між Бугом та Дніпром, і на південному сході - між східнім берегом Азовського моря, течією Єї та течією Єгорлика і Манича. Кримське ханство було проголошено незалежним від Туреччини і перестало служити для неї плацдармом у війнах з Росією. Для України найгіршим було те, що Запоріжжя опинилося в оточені російських володінь і втратило своє оборонне значення. На початку червня 1775 р. Катерина ІІ віддала наказ про ліквідацію Січі. Знищення Запорізької Січі було для України страшною катастрофою, яка поклала нову межу в її соціальній та економічній історії спричинила глибоку травму в психології народу: Запоріжжя було останньою твердинею українських традицій, української державності, з її занепадом Україну було зрівняно з іншими частинами Російської імперії.

Зміни торкнулись і населення міст Гетьманщини. Катерина ІІ писала Румянцеву, що через вільний перехід селян з місця на місце міста перестали відповідати своєму статусу, оскільки їх заполонили селяни і в них почало з'являтись все більше винокурень і шинків. Тому Катерина 1783 р. видала наказ П. Румянцеву звільнити міста від селян викупивши їхні земельні володіння, або ж просто відібрати без будь-якого слідства і суду. Роком раніше Катерина запровадила обмеження для купців. Указом 1782 року було вказано, що селяни, які стали купцями чи міщанами повинні жити тільки в тих містах, в яких вони вписані. Мотивувалось таке рішення тим, що часто ці люди прагнули уникнути повинностей, які несе за собою статус міщанина і займалися землеробством поряд з іншою роботою. Катерина казала, що міщани, забезпечивши себе продовольством займаючись землеробством, не займаються промислами, якими мають займатись міщани і віддають перевагу алкоголю. Селянство Гетьманщини XVIII ст. ділилося на дві основні соціальні групи - залежних від власників маєтностей та особисто вільних. До першої групи належали піддані старшини, шляхти, монастирів. Друга група мала фактично те саме соціальне становище, що й перша, а відрізнялась хіба що характером виконуваних повинностей і різних поборів. У одному випадку переважали панщинні відробітки, в іншому - співіснували з іншими повинностями, наприклад сплатою поборів грошима або натурою.

Разом з законодавчим тиском з боку російської влади зростав і гніт селян з боку їхніх поміщиків. Це не могло не вилитись в спонтанні селянські повстання, які відбувалися в різних куточках Гетьманщини. Спільність соціально-економічних інтересів імперського уряду й української нової шляхти досить драматично проявилася під час повстання в селі Кліщинці (1767 р.). Подавши до перепису козаків, що мешкали в селі, як селян, місцеві поміщики Лисенки спробували примусити їх виконувати відповідні трудові повинності. Козаки звернулися до суду та центральної імперської адміністрації, але їх зусилля були марними через втручання генерального писаря Василя Туманського, що був шваґром Лисенка. Обурені такою несправедливістю, селяни зруйнували лисенківський маєток. Пограбування потягнуло за собою втручання імперської влади, але ні каральні експедиції козацького війська, ні вмовляння козацьких і російських офіцерів не змогли заспокоїти село. Селяни стали озброєним табором і відмовилися визнавати будь-яку владу. Врешті-решт, 1774 р. імперські війська придушили повстання силою, вбивши 7 і захопивши в полон 53 повстанців. Пізніше 176 бунтівників були притягнені до суду, внаслідок чого керівників повстання заслали на Сибір, а виборних козаків позбавили стану та закріпачили. З ростом невдоволення селянства ріс і тиск з боку влади. В 1769 році був виданий наказ згідно з яким поміщикам дозволялось відправляти селян в Сибір. А вже 1783 р. через неефективність раніше виданого наказу про заборону переходу селян з одного місця на інше, царських уряд вирішив ще жорсткіше поставитись до них і вже назовсім заборонив селянам переміщатися з того місця проживання на якому він був записаний під час останньої ревізії. Цим самим було запроваджено остаточне закріпачення українського селянина і підведення його під дію загальноросійського закону про закріпачення. Цей момент вдало висвітлив А. К. Толстой, обігравши листування Катерини ІІ з Вольтером і Дідро:

Madame, при вас на диво

Порядок расцветет, -

Писали ей учтиво

Вольтер и Дидерот, -

Лишь надобно народу,

Которому вы мать,

Скорее дать свободу,

Скорей свободу дать.

Дуже цікавим з історично-політичної точки зору є вірш-діалог перекладача Генеральної канцелярії Семена Дівовича “Розмова Великоросії з Малоросією” (1762), написаний майже цілком чистою російською мовою з деякими українізмами. Автор захищає інтереси козацької старшини, зацікавленої у наданні їй дворянського статусу в Російській імперії. В його творі яскраво відбилося давнє бачення союзу України з Росією, притаманне козацькій старшині, яка сприймала царя як чергового сюзерена, якому козаки добровільно служили так само, як і російське дворянство. Цей сюзерен у творі не є репрезентантом “Великоросії”, він стоїть ніби понад племінним поділом і нібито у вдячність за службу захищає і українські інтереси. С. Дівович підкреслює, що союз України і Росії був добровільним, тому відносини між ними повинні бути рівними. Окрім об'ємних екскурсів в українську історію з описами різних битв і уславленням гетьмана Б. Хмельницького твір Дівовича містить і сатиричні замальовки, що висміюють малоосвічене і безкультурне російське дворянство, сповнене безпідставної пихи і погорди до всього неросійського. О. Струкевич, згадуючи останній період діяльності П. Рум'янцева на Лівобережній Україні писав: “Взявши в січні 1782 р. активну участь у офіційних кількаденних церемоніях по відкриттю Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництва, Рум'янцев припиняє здійснення безпосереднього управління краєм і лише наглядає за роботою адміністративних установ у намісництвах, де він особисто підібрав усіх начальників”.

Таким чином в період намісництва П. Рум'янцева на території Лівобережної України соціальна структура населення Гетьманщини зазнала чималих змін. Представники козацької старшини фактично добровільно були інкорпоровані в стан російського дворянства, що дало їм можливість обіймати посади та користуватися привілеями, а ті що не бажали вливатись в імперську соціальну структуру, зазнавали утисків та приниження. У боротьбі з прогресивними силами Гетьманщини уряд Росії одержав перемогу і продовжив наступ насамперед на національні особливості окремих земель. Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.

Козаки як окремий стан фактично зникли, оскільки їх позбавили будь-яких прав і в статусі вони були зрівняні зі звичайними селянами.

Селяни в свою чергу були позбавлені взагалі прав і 1783 р. були позбавлені навіть можливості переходу з одного місця на інше. Залишилися тільки пам'ять та незначні відмінності між різними станами й соціальними групами населення. Соціальна структура населення Гетьманщини за досить короткий термін злилась зі структурою населення Російської імперії. Все це робилось руками П. Румянцева-Задунайського, під пильним керівництвом Катерини ІІ, щоб знищити різницю між населенням українських земель та російської імперії. історичний закріпачення козацтво

Список використаних джерел

1. Борисенко В. Еволюція соціальної структури населення Гетьманщини / В.Й. Борисенко. - К.: УДПУ ім. М. Драгоманова, 1997.

2. Василенко М.Н. “Права, по которым судится малоросийский народ” як джерело державного права України XVIII ст. // Ювілейний збірник ВУАН на пошану акад. Грушевського. - Київ, 1928. - Ч. 1. - С. 13-23.

3. Демиденко Д. Асиміляторство чи автономізм: дилема ідейно-політичної орієнтації української управлінської еліти кінця XVIII - початку ХІХ ст. / Д. Демиденко // Держава та регіони: наук. - вироб. журн. Серія: Державне управління. - Запоріжжя: Класич. приватний ун-т, 2006. - С. 37.

4. Замечания до Малой России принадлежащие. - Москва: В университетской типографии, 1997.

5. Каппелер А. Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії / А. Каппелер // Київська старовина. - 2001. - №5. - С. 34.

6. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830 / З. Когут. - К.: Основи, 1996.

7. Кононенко В. Світська інтелектуальна еліта Гетьманщини у десятиліття модернізаційних проектів / В. Кононенко // Український історичний збірник. - 2010. - Вип. 13. - С. 26-32.

8. Кривошея В. Козацька еліта Гетьманщини / В. Кривошея. - К.: ІПІЕНД ім. І. Кураса, 2008.

9. Лазаревский А. По поводу ста лет от смерти гр. П. А. Рум'янцева / А. Лазаревский // Киевская старина. - 1896. - №12. - С. 374-394.

10. Максимович Г. Деятельность Рум'янцева-Задунайского по управлению Малороссией / Г. Максимович. - Нежин, 1913.

11. Маркевич А. Южная Русь при Екатерине ІІ. / А. Маркевич. - Одеса, 1893.

12. Материалы для истории общественного и частного быта в Малоросии XVIII века // Чтение в историческом обществе Нестора Летописца. - К., 1899. - Кн. 13. - C. 60-89.

13. Мельник Л. Політична історія Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах / Л. Мельник. - К., 1997.

14. Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малоросии. Превращение козацкой старшины в дворянство // КС. - 1897. - №2. - С. 119.

15. Мільчев В. Особливості адміністрування Запорізького / Чорноморського козацтва владними структурами Російської держави впродовж XVIII ст. / В. Мільчев // Гілея. - К., 2011. - Вип. 52. - С. 34-37.

16. Оглоблин О. Люди старої України / О. Оглоблин. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1959.

17. Пам'ять о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи // Чтение в императорском обществе истории и древностей российских. - М., 1876. - Кн. 3. - С. 126-154.

18. Петров Н. Разговор Великороссии с Малороссией (литературный памятник второй половины XVIII века) // Киевская старина. - 1882. - №2. - С. 313-365.

19. Путро А. И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века / А. И. Путро. - Київ: Вища школа, 1988. - 140 с.

20. РГАДА. - Ф. 13. - Оп. 1. - Од. зб.92. Об уничтожение Сечи Запорожской.

21. Там же. - Од. зб.98. О воспрещение личной продажи малоросийских помещичьих крестьян и причесление их в состав великоросийских.

22. Рубан В. Краткая летопись Малой России / В. Рубан. - СПб, 1777.

23. Струкевич О. Друга Малоросійська колегія та політична автономія України 1768-1780 / О. Струкевич // Старожитності. - 1993. - №7. - С. 45-58.

24. Толстой А. История государства Российского от Гостомысла до Тимашева / А. Толстой. - М.: Художественная литература, 1981. - Т. 1.

Размещено на Allbest.ru