Археологія як джерело вивчення історії рідного краю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Археологія як джерело вивчення історії рідного краю

Археологія - наука, що вивчає історичне минуле людства на основі речових пам'яток. Термін «археологія» вперше використав давньогрецький філософ Платон (427-347 рр. до н.е.), маючи на увазі взагалі науку про стародавність («архайос» - стародавній, «логос» - наука, слово).

Основними джерелами археології є речові пам'ятки, але разом із тим вона не має змоги розвиватися без допомоги інших наук та їхньої джерельної бази. В свою чергу багато інших наук тією чи іншою мірою використовують висновки археології. Ясна річ, такий взаємообмін стосується насамперед історичних дисциплін. Так, завдяки етнографії стало зрозумілим, що предмети, звані в народі «громовими знаками», «чортовими пальцями», були знаряддями праці чи зброєю пращурів європейців, бо саме такі списи, сокири, ножі використовували племена Америки, Африки, Океанії. Зі свого ж боку археологія сприяла виявленню коріння або початку багатьох явищ, відомих з етнографії. Важко переоцінити і взаємозв'язки археології та писемної історії: велика кількість археологічних об'єктів і знахідок стала зрозумілою завдяки описам їх у писемних джерелах (розповіді Геродота про скіфів та ін.), а майже всі давні написи були знайдені (а іноді й розшифровані) археологами. Особливо тісною є «дружба» між археологією та історією первісного суспільства.

Вся історія народів, що передувала появі писемності, може бути вивчена лише за речовими пам'ятками. Враховуючи, що люди існують на нашій планеті близько 3 млн. років, дописемна історія, або, як її називають західні дослідники, передісторія, складає в цілому 99,998% історії людства. Іншими словами, більша частина історії людства досліджується лише за археологічними даними, і лише 0,002% - за писемними джерелами. Але речові пам'ятки на відміну від писемних не містять прямої розповіді про історичні події, і засновані на них висновки - результат наукової реконструкції.

Археологія (від грецького archaios - давній і logos - вчення, наука) - галузь історичної науки, що вивчає розвиток людського суспільства в докласовий і ранньокласовий періоди на підставі досліджень археологічних пам'яток - матеріальних свідчень давніх культур. Розрізняють два рівні археології: 1) емпіричний - археологічне дослідження у вузькому розумінні (польові розкопки та лабораторні дослідження); 2) теоретичний - історична реконструкція минулого суспільства з усією можливою повнотою. Головним засобом упорядкування археологічних джерел є їх періодизація, що будується відповідно до змін сировини, яку використовували для виготовлення знарядь праці. Залежно від цього виокремлюють такі археологічні епохи або віки: кам'яний, міді, бронзи, залізний.

До археологічних пам'яток належать стоянки, поселення, поховання, знаряддя праці, зброя, посуд, прикраси тощо. Основний спосіб виявлення і вивчення археологічних пам'яток - археологічні розкопки.

Як наука археологія має свої методи, найголовнішими серед яких є методи польових досліджень археологічних пам'яток. Археологічними пам'ятками вважаються всі матеріальні рештки діяльності людини або змінене людською працею (зі слідами діяльності людини) природне середовище.

Археологічні пам'ятки доходять до нас найчастіше у вигляді культурного шару, утвореного із суміші землі з рештками матеріальної культури давніх людей. Культурний шар рідко коли залягає на поверхні, як правило, його перекриває пізніший за часом ґрунт.

Іноді запитують: як археологічні пам'ятки опинилися під землею? Товща землі над залишками занедбаних поселень та іншими слідами життя людини росте й зараз, кожного року і кожного дня. За підрахунками спеціалістів, на сьогодні щороку піднімається в повітря, а потім осідає 5 млн км3 породи. Води розмивають і переносять з місця на місце ще більше - 15 млн км3 ґрунту. Польові бурі в 1960 р. знищили декілька мільйонів гектарів посівів.

На Римському форумі товща культурного шару - 15 м, в Ніппурі (Месопотамія) - 20 м, в поселенні Анау (Середня Азія) - 36 м.

Культурний шар вивчають у три етапи. Перший - це польові дослідження на місці розташування пам'ятки. При цьому проводять археологічну розвідку та розкопки. Розвідку здійснюють простим візуальним оглядом місцевості, аерофотозйомкою, геофізичними та іншими методами. Розвідка буває загальною (коли виявляють усі без винятку археологічні пам'ятки, що трапляються на пошуковому маршруті) або цільовою (коли шукають лише ті пам'ятки, які особливо цікавлять дослідника).

Найповніше вивчення пам'яток в польових умовах досягається їх розкопками. Вони передбачають фіксацію всіх шарів пам'ятки й знахідок у плані та розрізі. Для цього поселення, городища, житла ділять на квадрати (наприклад, 2 х 2 м), залишаючи між ними по можливості незаймані стінки шару (брівку). Фіксація має бути потрійною (опис у польовому щоденнику, зняття креслень у плані та розрізі, фотографування). Звичайно розкопки призводять до знищення пам'ятки. Тому, заглиблюючись у культурний шар, учені зберігають зразки ґрунту, кістки, залишки дерева тощо для наступних аналізів, збирають по можливості й усі знахідки.

На другому етапі відбувається дослідження археологічної пам'ятки в лабораторії.

Третій етап - історична реконструкція розкритого в полі об'єкта.

Але цікавим завданням вивчення археологічних знахідок є визначення часу їхнього існування відносно нас (відносно сучасного календаря), тобто визначення хронології.

Слово «хронологія» походить від слів «хронос» - час та «логос» - слово. Це наука про вимір часу. Вона розподіляється на дві частини: астрономічну й історичну. Перша вивчає закономірності руху небесних тіл і астрономічних явищ і покликана встановлювати точний астрономічний час. Друга вивчає способи виміру часу різними народами в різні часи, а також історію розвитку календаря. Опираючись на дані письменних та археологічних джерел, історична хронологія уточнює дати подій, співставляє їх із сучасною системою виміру часу.

Як відомо, історичний факт, не пов'язаний з певною датою, втрачає своє наукове значення. Це наштовхує на необхідність користування певними методами встановлення хронології. У датуванні древньої історії застосовуються методи абсолютної та відносної хронології.

Абсолютна хронологія вказує з більшою чи меншою точністю, коли відбулися ті чи інші події. Відносна хронологія встановлює співвідношення між подіями у часі, вказує їхню послідовність. Відносна хронологія встановлюється на основі вивчення типологічного та стратиграфічного методів.

Типологічний метод базується на порівнянні схожих за формою та типом речей, із яких одні вже датовані, при цьому слід врахувати, що не завжди подібні речі одночасні.

Стратиграфічний метод пов'язаний із вивченням нашарувань. За умови непотривожених нашарувань верхні завжди будуть пізнішими (молодшими) за нижні. Тому й об'єкти, при зведенні яких порушується певний шар, завжди будуть пізнішими за цей шар. Хоча стратиграфічний метод допомагає встановити послідовність нашарувань, тобто їх відносну хронологію, та не дає вказівки на їхній абсолютний вік, він залишається основним в археологічних дослідженнях. Для установлення абсолютної хронології використовують методи, які застосовуються у природничих дисциплінах. Одним із цих методів є метод вивчення стрічкових глин, які утворилися в період таяння льодовика, розроблений ще в кінці XIX ст. у Швеції де Геєром. Пізніше була складена шкала для визначення певного віку за стрічковими глинами.

Методом спорово-пилкового аналізу визначається склад та процентне відношення пилку та спор різних рослин; самі рослини розкладаються з часом, але пилок і спори мають властивість зберігатися в землі. Встановлено, який вид рослини і в якому процентному відношенні характерний для певного періоду палеоліту та неоліту; ось чому, визначивши наявність спор та пилку в якому-небудь шарі та їх кількість, можна визначити абсолютний вік цього шару.

Древні греки рахували роки за Олімпійськими іграми, які проходили кожні чотири роки. Наприклад, перший рік 24 Олімпіади, другий, третій, четвертий. Потім йшов перший рік 25 Олімпіади і т.д.

Для древніх римлян відлік йшов від легендарного заснування Риму (753 р. до н.е.).

Як і звідки виникла «християнська ера» (або, як її називали, «від різдва Христового»), яка використовується в більшості країн світу? Ера «від створення світу» існувала в декількох варіантах: за давньоєврейським календарем створення світу відбулось у 3761 р. до н.е., а за візантійським - у 5508 р. до н.е. Наше літочислення виникло в результаті досліджень римського монаха Діонісія, який жив у VI ст. Він рахував пасхалії, тобто дати свята Пасхи, на ряд років вперед і при цьому визначив дату народження Христа. Він дійшов висновку, що Христос народився за 532 роки до початку складання пасхалій. Це число 19x28 (19 - коло Місяця; через кожні 19 років всі фази Місяця припадають на ті самі числа. 28 - це коло Сонця, через кожні 28 років числа і місяці, і припадають на ті самі дні тижня). Число 532 є граничним між нашою ерою і попередньою.

Християнське літочислення, запропоноване Діонісієм, було прийняте не відразу і не всюди. Тільки в середині XV ст. в усіх документах вказується дата «від різдва Христового».

Метод фтору застосовується при датуванні давніх кісткових матеріалів. Фтор - хімічний елемент, який не зустрічається у природі у вільному стані; його можна виявити тільки в сполуках, наприклад у мінералах. Фтор міститься і в пилах органічного походження, наприклад у кістках, і особливо в емалі зубів. У розчиненому вигляді фтор знайдено в мінеральних водах, які циркулюють в осадових відкладеннях. У такому стані він насичує інші тіла, в тому числі кістки, і відкладається у них з плином часу шляхом іонного обміну.

Кількість фтору в кістках тварин змінюється в залежності від часу їх поховання. Вміст фтору у кістках з віком поховання збільшується. Методом фтору визначається вік археологічних пам'ятників і палеонтологічних матеріалів у великих хронологічних масштабах. Метод фтору використовується також для вивчення різночасових кісткових матеріалів, знайдених в одному місці й за однакових умов.

Термолюмінісцентний метод. Суть його зводиться до того, що глині властива радіоактивність. При випалі вона знищується, а потім знову розпочинається її накопичення. Чим більше часу пройшло з моменту виготовлення глиняної речі, тим більше накопичується повторної радіації. Вимір цієї радіації й надає змогу визначити час виготовлення глиняної речі.

Крім того, якщо нагріти древню кераміку до температури 400 - 500°, то вона світитиметься. Світіння тим інтенсивніше, чим давніша кераміка (сучасна кераміка при нагріванні не світиться). Складені графіки інтенсивності світіння, які дають можливість розпізнати дату останнього сильного нагрівання кераміки, а відповідно - і дату її останнього використання.

Радіовуглецевий метод. Справа в тому, що в результаті обміну речовин живі організми протягом життя накопичують в однаковій пропорції радіоактивний С14 та звичайний С12. Це накопичення припиняється зі смертю, а відтак починається розклад См. Вимір вмісту вуглецю з урахуванням швидкості розпаду радіоактивного вуглецю надає можливість установити дату смерті. Відкритий американським хіміком У.Ліббі, удостоєним за це Нобелівської премії, цей метод набув великого поширення в археології, хоча він і датує об'єкти в межах певних інтервалів. Надійно дає змогу датувати археологічні пам'ятки давністю до 40 тис. років. Труднощі методу зумовлені тим, що вміст

радіоактивного вуглецю в минулому відрізнявся від сучасного. На точність визначення віку зразка істотно впливають також якість обладнання лабораторій та рівень кваліфікації фахівців. Тому для однієї пам'ятки може бути запропоновано кілька «абсолютних» визначень віку.

Дендрохронологічний метод ґрунтується на аналізі річних кілець деревини, специфіку утворення яких (ширина, колір) детерміновано природними умовами (стан Сонця, посушливі чи вологі роки). Припущення щодо хронологічних можливостей деревини існували давно, але детальну розробку названого методу здійснено лише американським астрофізиком А. Дугласом. Теоретичні можливості методу дають змогу датувати археологічні об'єкти давністю 7 тис. років. Недоліком методу є його локальне застосування та труднощі в кореляції дат, одержаних з віддалених регіонів, не пов'язаних єдиним банком даних.

Археомагнітний метод ґрунтується на виявленні намагніченості об'єктів, які побували під дією вогню. Під час нагрівання (глиняний посуд при випалі) або спалювання (дерево) окис заліза втрачає свої магнітні властивості. Останні відновлюються при охолодженні та набувають напрямку та сили магнітного поля тієї точки Землі, де знаходиться об'єкт. Ці показники змінюються залежно від часу, на ґрунті й розробляється своєрідна шкала таких змін, зіставлення з якою результатів обстеження зразка (кераміки, деревного вугілля) дає його дату з точністю ± 50 років.

19 грудня 7207 р. від «створення світу» цар Петро І видав указ про святкування Нового року за європейською традицією:»… все те народы согласно лета считают от Рождества Христова осьмь дней спустя, то есть Ген - варя с 1 числа, а не от создания мира, за многую разнь и считание в тех летах, и ныне от Рождества Христова доходит 1699 год, а будущаго Генваря с 1 числа настает новый 1700 год купно и новый столетий век…». Петро І помилково вважав 1700 р. початком століття. Але цар не збирався переходити на новий, григоріанський календар, що існував у католицькій Європі з 1582 р.

Юліанський календар на Русі було запроваджено Великим князем Київським Володимиром одночасно з уведенням християнства. Літочислення велося так само, як у Візантії, - від «створення світу», точніше віддати «народження» Адама, якого Господь зліпив у п'ятницю, 1 березня 5508 р. до Різдва Христового. Відтоді Новий рік святкували 1 березня.

У 7000 р. (1492 р.) Новий рік почали відзначати 1 вересня у день церковного новоліття. Вірогідно, що так намагалися уникнути «кінця світу», пов'язаного з тисячолітнім ювілеєм.

З 1700-го до 1918-го Новий рік у Росії наставав на восьмий (за церковним включним рахунком) день після Різдва - 1 січня. Східноправославні церкви й досі користуються старим стилем, тому ювілейне Різдво 2000 р. християни відзначали з 25 грудня 1999 р. по 6 січня 2001 р.).

Калій-аргоновий метод ґрунтується на врахуванні періоду напіврозпаду радіоактивного калію (40) або аргону (40), які містяться в гірських породах з моменту їх формувань (у базальті, туфі, багатьох мінералах). Знаючи, що період напіврозпаду дорівнює 1,3 * 109 років із поправкою на 10%, можна датувати геологічні породи (в основному старші за 400 тис. років), а отже й пам'ятки археології, знайдені в цих породах.

Слід зазначити, що майже всі вказані методи технологічно складні та не виключають помилок різного характеру, які лише частково усуваються з розвитком науки, зокрема шляхом удосконалення приладів. Об'єктивні труднощі криються в тому, що в різні історичні періоди вміст того самого С14 в атмосфері міг бути різним. Тому лише зіставлення серій дат, отриманих різними способами, надає їм надійності.

Археологічні дослідження на території України

Одним із перших археологічних досліджень на території України вважають розкопки Десятинної церкви у Києві в 30-х роках XVII ст., проведені з ініціативи митрополита П. Могили. А перші наукові розкопки в Україні були здійснені поблизу с. Кучерівка, де в 1763 р. за наказом Новоросійського губернатора О. Мельгунова розкопали скіфський курган.

У 1771 р. російський сенат дав вказівку землемірам відзначати на топографічних планах залишки старовинних курганів, руїн, валів тощо, завдяки чому багато археологічних пам'яток було документально зафіксовано ще у XVIII ст. Велике значення мала також організація «вчених подорожей», у тому числі й по Україні. Результати таких подорожей відбиті, наприклад, у публікаціях академіка П. Палласа (їздив по Криму в 1793-1794), англійської письменниці Марії Гюртрі, яка побувала в Південній Україні, у творах «Дозвілля кримського судді» П. Сумарокова (1803-1805), «Подорожі по Тавріді в 1820 р.» І. Муравйова-Апостола.

У 1821 р. відомий поет В. Капніст після подорожі по Криму звернув увагу міністра народної освіти Росії А. Голіцина на руйнування археологічних пам'яток. У відповідь на це до Криму були відряджені академік Е. Келер та архітектор Е. Паскаль. Після поїздки вони домоглися від уряду асигнувань для реставраційних робіт у Керчі та Херсонесі.

Першими археологами тоді виступали не науковці, а військові. Й серед них - дослідник керченських курганів начальник флотилії Н. Патініоті (1812), катеринославський генерал-губернатор В. Каховський, який описав старовинні руїни між Південним Бугом і Дністром. Розкопками займалися здебільшого іноземці, що перебували на російській службі й були обізнані з досягненнями археології в Європі. Це, наприклад, грек П. Ніковул, голландець І. Бларамберг (Одеса), француз П. Дюбрюкс (Керч). Останній у 1811 р. почав дослідження пантікапейського некрополя.

Важливим етапом у розвитку археології в Україні було створення гуртка археологів в Одесі, до якого входили І. Стемпковський, І. Бларамберг, А. Левшин та ін. Бларамберг одним із перших визначив місце розташування Неаполя Скіфського (під Сімферополем) і надрукував у Парижі в 1822 р. працю, що знайомила європейську науку зі старожитностями Тавриди.

В 1839 р. було створено Одеське товариство історії та старожит - ностей - одне з перших наукових історичних товариств в Європі. Воно видавало «Записки Одесского общества истории и древностей» (з 1844 по 1919 рр. вийшло 33 томи), реставрувало археологічно-архітектурні пам'ятки тощо.

В 1824 р. в Києві почалися розкопки Десятинної церкви. В 1838 р. були розкриті руїни Золотих воріт. У 1834 р. в Києві відкрився університет, а через рік у ньому вже діяв «Тимчасовий комітет пошуків старожитностей». Зібрані ним знахідки надходили до Київського університету, де 17 березня 1837 року був організований археологічний музей. У 1859 р. була заснована Археологічна комісія (діяла до 1917). Поряд із розкопками проводилося й вивчення історії Києва. Активну діяльність із фіксації археологічних пам'яток України розгорнула створена в 1843 р. у Києві Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. В 1845-1846 рр. співробітником цієї комісії був Т. Шевченко. Це йому належать слова: «Люблю археологію - таємничу матір історії». Шевченко зафіксував чимало стародавніх курганів, пам'яток козацької старовини, в тому числі й руїн столиці Б. Хмельницького - Чигирина. Шевченко був знайомий і подорожував Україною з О. Капністом, який зі своїм батьком - В. Капністом - створював програму збереження античних пам'яток Криму. Серед знайомих поета були також відомі археологи та історики І. Забєлін, М.Іванишев, О. Вельтман, П. Шафарик.

Археологічні дослідження другої половини XIX ст. - початку XX ст. охопили майже всю територію України. Археологія стала однією з провідних навчальних дисциплін в університетах Києва, Одеси, Харкова, Львова. Почалося дослідження пам'яток епохи палеоліту, трипільської культури, курганів епохи міді, бронзи, розкопки античних міст Північного Причорномор'я. Досліджувалися городища раннього залізного віку, скіфські, так звані «царські» кургани - Чортомлик, Солоха та ін., слов'янські та давньоруські пам'ятки (Чорна могила в Чернігові).

Після революції 1917 р. археологічні дослідження не припинилися. В 1918 р. на Полтавщині виникло Українське наукове товариство дослідження й охорони пам'яток старовини та мистецтва, що ви давало свої «Записки». В 1919 р. була створена Комісія зі складанню археологічної карти України - перша археологічна установа Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). В той же час у Києві продовжувало працювати Українське наукове товариство зі спеціальною секцією археології.

Найдавнішим істориком на території України вважається один із античних науковців Сириск. У 1908 р. на території античного міста Херсонес, археологи знайшли стелу з текстом III ст. до н.е. Напис вдалося розшифрувати, і з'ясувалося, що стелу було встановлено на честь херсонесіта Сириска, сина Геракліда, увінчаного за історичні дослідження золотим вінком Нині стела зберігається в Херсонеському історико-архітектурному заповіднику в Севастополі.

В 1921 р. у складі ВУАН була організована Археологічна комісія - вища наукова установа республіки в галузі не тільки археології, а й мистецтвознавства, архітектури, музеєзнавства, етнографії.

В 1923-1924 рр. її перетворили на Всеукраїнський Археологічний комітет (ВУАК), котрий одночасно був головним органом української науки у справі охорони та реставрації стародавніх пам'яток. Комітет мав широке представництво як в Україні, так і за кордоном.

Масштабні польові й дослідницькі роботи розгорнула Одеська комісія краєзнавства (1923-1930), яка видавала свій «Вісник…». В 20-30-х рр. ВУАК організував дослідження пам'яток різних епох, в тому числі неолітичної стоянки на р. Смячка (поблизу Новгород-Сіверського), території, прилеглої до Софійського собору в Києві, трипільських поселень. Тривали розкопки Ольвії, античного поселення на о. Березань, ранньослов'янських і давньоруських старожитностей.

Крім ВУАКу, в структурі АН УРСР діяв Кабінет антропології ім. Ф. Вовка, заснований у 1921 р. В 1934 р. на базі ВУАКу і Кабінету антропології був створений Інститут історії матеріальної культури. В 1938 р. він був реорганізований в Інститут археології АН УРСР (нині - Інститут археології АН України).

В повоєнні роки Інститут археології, крім польових експедицій та широкомасштабних розкопок, підготував історію розвитку археології та спеціальну археологічну бібліографію пореволюційного періоду в СРСР та Україні: «Нариси стародавньої історії Української РСР»; «Археологія Української РСР (1918-1980)», «Археологія Української РСР (1971-1975)».

Крім Інституту археології АН України, археологічні дослідження в нашій державі проводять й інші установи Академії наук: відділ археології Інституту суспільних наук у Львові, Інститут зоології АН України, Археологічний музей АН України (Київ), Одеський археологічний музей АН України, а також наукові колективи університетів, педагогічних інститутів, музеїв Міністерства культури України.

У березні 2004 року Верховною Радою України ухвалено Закон України «Про охорону археологічної спадщини». Цей Закон регулює відносини, пов'язані з охороною археологічної спадщини України - невід'ємної частини культурної спадщини людства, вразливого і невідновлюваного джерела знань про історичне минуле нашої країни. Закон також визначає права та обов'язки дослідників-археологів, державних та наукових установ, міжнародне співробітництво щодо археологічної спадщини, подає науково обґрунтовану термінологію багатьох понять, таких як археологічні розкопки, розвідка, дослідження, наукова експертиза, пам'ятки археології тощо.

Закон про археологічну спадщину має допомогти краєзнавцям у вивченні історії свого краю, їх співробітництві з археологами-дослідниками, організувати охорону та збереження археологічних пам'яток, вести роботу з так званими «чорними» археологами.

Придесення в добу кам'яного віку, епохи бронзи та заліза

Судячи з археологічних даних, Придесення починає заселятися людьми в мустьєрську епоху (ранній палеоліт), 150-40 тис. рр. тому. Про це свідчать знайдені в селах Чулатів і Араповичі Новгород-Сіверського району предмети з кременю, виготовлені первісними мисливцями. В пізньому палеоліті (40-13 тис. років тому) людина починає переходити до осідлості. На території сучасних Варвинського, Коропського, Менського, Новгород-Сіверського і Щорського районів виявлено близько 20 поселень цієї доби. Біля Новгород-Сіверського знайдено унікальні вироби з кременю дуже великих розмірів, що дістали назву гігантолітів. Великий інтерес становлять також залишки трьох чумоподібних жител у поселенні поблизу с. Пушкарів.

Однією з найвизначніших пізньопалеолітичних пам'яток є повністю розкопане поселення у селі Мезин Коропського району. Мезинська стоянка була відкрита в 1907 р. і досліджувалася впродовж 16 польових сезонів із перервами від 1908 до 1961 р. Серед дослідників палеолітичного Мезина видатні українські вчені - Ф. Вовк та І. Шовкопляс. Умови життя палеолітової людини були дуже важкими. Щойно розтанув могутній панцир льодовика, і Мезинська балка, поглиблена талими водами, вкрилася напівтундровою рослинністю - місцем проживання та харчування мамонтів, песців, північних оленів, зубрів. Ці тварини й забезпечували харчування людей того часу. Практикувалося загінне полювання на великих тварин, чому сприяла наявність високих урвищ. У таких умовах полювання було справою колективною, за участю всіх членів громади. М'ясо забитих тварин йшло на їжу, а з кісток споруджувалися каркаси жител, на зразок чумів, вкритих шкірами тих самих тварин.

Найдавніші музичні інструменти. Серед знайдених в Україні найдавнішими вважаються флейта з відростка рогу північного оленя, яку вдалося відшукати на палеолітичній стоянці Молодове в Чернівецькій області у 1953 р., а також резонаторні та безрезонаторні ударні інструменти, знайдені в поселенні Мезин Чернігівської обл.

Важко повірити, але в таких складних умовах зародилося мистецтво. Розпис червоною вохрою зберігся на лопатці та двох щелепах мамонта. На Мезинській стоянці знайдені пластинки з орнаментом (меандр, кути, «ялинки»), а також два браслети: один зроблено у вигляді широкої пластинки, вирізаної з мамонтового бивня та орнаментованої зигзагом і меандром, інший - із п'яти дужок - пластинок, укритих рядами різьблених похилених ліній, що утворюють шеврони. Статуетки, відкопані у Мезині, прикрашені геометричним орнаментом, вважаються символами або жінки, або пташки, або фалоса. Жіночі статуетки пов'язують із культом прародительки, інші - з мисливською магією. Частина кісток з Мезина, наприклад, лопатка, тазова кістка, гомілка, нижня щелепа мамонта використовувалися, на думку археолога С.Бібікова, як ударні музичні інструменти.

Культурний шар Мезинської стоянки, розташованої в гирлі глибокого яру на схилі давньої балки, залягав у лісовидному суглинку на глибині до 4 м і містив залишки невеликих округлих і овальних (діаметром до 6 м) наметоподібних жител. Каркас будівлі був зроблений з дерев'яних жердин та бивнів мамонта. Фасад житла тримався на арці. (Вважається, що арочний метод був винайдений десь в античності, але широко використовуватися почав лише в середні віки. Однак будівлі у Мезині свідчать, що арка була відома в Україні близько 15 тис. років тому.) Арка ця була зроблена з двох бивнів мамонта, закріплених в основі в щелепі мамонта і з'єднаних в середині муфтою, виготовленою також із бивнів мамонта. Цоколь житла був збудований зі щелепів мамонтів, вкопаних на глибину до 40 см, на деяких із них невийняті бивні були, повернуті так, що вони підтримували покрівлю житла разом з іншими 20 арками із жердин. Арка утримувала покрівлю вагою у 2-3 т.

Біля сіл Смяча, Кудлаївка і Чулатова Новгород-Сіверського району виявлено поселення доби мезоліту (13-8 тис. років тому). На той час людина вже користувалася луком, стрілами з крем'яними наконечниками.

Перші приручені тварини на території України з'явилися 9-8 тис. років тому. Як свідчать знахідки археологів, першою свійською твариною був собака. Пізніше люди одомашнили свиню і всіх основних сільськогосподарських тварин, у тому числі коня, якого привчили до верхової їзди.

Землеробство виникло 8-7 тисяч років тому. Під час розкопок поселень на берегах річок Південний Буг, Дністер, Дніпро знайдено керамічні вироби з відбитками зерна. За визначенням ботаніків, вони належать пшениці, ячменю, просу.

Найдавнішими свідками існування колісного транспорту на території України є рештки возів, розкопані у Сторожовій Могилі поблизу Дніпропетровська. Як тяглову силу до них впрягали волів. Вік возів - 4-5 тис. років.

У добу неоліту (V-III тис. до н.е.) починається перехід до землеробства й скотарства. Проте на території Чернігівщини, як і раніше, переважало мисливство й рибальство. Мисливсько-рибальські племена розташовувалися досить густо по берегах річок Десни, Сейму і Снову. Таких поселень зараз відомо понад 100. У північно-східній частині Чернігівщини жили племена, які поширювалися також у Волго - Окському басейні та північних районах Східної Європи. Південно-західну частину чернігівських земель населяли племена, які мешкали на середній Наддніпрянщині. З неолітичних пам'яток Чернігівщини найбільш вивченими є поселення в селі Анисові й біля села Пустинки Чернігівського району.

За доби міді (III тис. до н.е.) з правобережного Придніпров'я в південно-західну частину Чернігівщини починають проникати землеробські племена трипільської культури. їх поселення виявлені в Козелецькому районі біля м. Остра, сіл Виповзова, Євминки та Лутави. Як показують археологічні дослідження, тут вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно зберігали в глиняному посуді.

В добу бронзи (II-І тис. до н.е.) басейни рік Десни та Сейму заселяли племена середньодніпровської культури шнурової кераміки. Поширення шнурової кераміки на теренах Європи пов'язується багатьма дослідниками з розселенням індоєвропейських племен, зокрема прибалто-германо-слов'ян. До речі, і саме слово «шнур» - снур та дієслово «снувати» належить до найдавніших індоєвропейських. Можливо, що й назва річки Снов - правої притоки Десни - утвердилася ще в бронзовому віці. На посуді середньодніпровської культури переважають відбитки багатожильного шнура, який засвідчує також і наявність ткацького виробництва. Територія Чернігівщини в той час була заселена також землеробсько-скотарськими протослов'янськими племенами, які залишили археологічні пам'ятки комарівсько-тшинецької культури, що поширювалася в основному в північній частині правобережного Придніпров'я вздовж берегів р. Десни та її приток. На поселеннях біля Сосниці, сіл Долинського Сосницького району і Пустинки Чернігівського району досліджено житла з вогнищами, а біля сіл Анисова Чернігівського, Вовчка Козелецького і Радуля Ріпкинського районів - залишки бронзоливарного виробництва.

Кургани та поселення скіфських часів (УИ-ІІІ ст. до н.е.), які належали землеробсько-скотарським племенам, досліджені в південній частині, а також у басейні річок Борзянки та Десни, біля Борзни та Сосниці. Північно-східна частина в цей час була заселена скотарсько-землеробськими племенами, поширеними в VI-III ст. до н.е., також на території сучасної Сумської області та на Курському Посейм'ї. Одне з городищ цих племен, що вперше було досліджено біля села Юхнове Новгород-Сіверського району, дало назву археологічній культурі - «юхнівська». Подібні городища обносили земляним валом або обкопували ровом, вони були густо заселені.

Наземні, обмазані глиною житла в плані мали довгасто-овальну форму площею 5x3 м і були збудовані з дерев'яних кілків, переплетених лозою; долівка жител - глиняна. У житлах були глинобитні печі й ями господарського призначення. Серед знахідок у городищах зустрічаються глиняні грузила для рибальства, глиняні пряслиці для веретен і тягарці для ткацького верстата, керамічний посуд (переважно орнаментовані високі горнята).

Економічну основу життя Юхнівських племен становило землеробство і скотарство. Про це свідчать знахідки обвуглених зерен хлібних культур, значна кількість кісток домашніх тварин. Рибальство і полювання були допоміжними.

Археологічні дослідження і теоретичні висновки сучасної науки дозволяють вважати прабатьківщиною слов'ян з II тис. до н.е. територію між Одером на заході та басейном середнього Дніпра на сході. Її північним кордоном було лівобережжя Прип'яті, південним - рубежі лісостепу й степу. Археологічною відповідністю слов'ян є так звана зарубинецька культура, яка була залишена осідлим землеробським населенням лісостепової зони Східної Європи (кінець III ст. до н.е. - II ст. н.е.), а також пам'ятки пшеворської культури у верхній течії Вісли (II ст. до н.е. - IV ст. н.е.). На зміну зарубинецькій культурі у лісостеповій зоні сучасної території України у II ст. н.е. прийшла черняхівська культура.

Дані антропології вказують на близькість антропологічного типу черняхівців та літописного східнослов'янського племені полян, що свідчить про безперервну традицію заселення цієї території слов'янами.

Слов'янські племена, що у II ст. до н.е. - V ст. н.е. селилися головним чином у північній частині Чернігівщини, за своєю культурою близькі до зарубинецької. їх поселення відомі біля Любеча. Південну частину Чернігівщини по річках Остру, Удаю, Недрі в II-VI ст. населяли слов'янські племена черняхівської культури. їхні поселення та могильники виявлено біля Линовиці, Малої Дівиці Прилуцького, сіл Журавки Варвинського, Веприка Бобровицького районів. У VП-IX ст. Чернігівщина була заселена слов'янським племінним об'єднанням «съвера», або «северо», «сівери», «сіверяни», згодом відомі як «севрюки». В літописі «Повість минулих літ» з цього приводу сказано:»… Осіли на Десні й по Сейму, по Сулі й назвалися сіверянами…».

Складні колонізаційні процеси формувалися і ширилися під тиском південно-східних войовничих кочових сусідів. Захищаючись від них природною перепоною - Дніпром, східні слов'яни, уникаючи небезпеки, рухалися Правобережжям на північ, у надійні сховища - ліси. Ймовірно, цим фактом пояснюється і назва лісової притоки Дніпра - Десни (права, правиця), тобто по праву руку на шляху просування.

Слід погодитися з С. Соловйовим, який, аналізуючи літописні джерела, дійшов висновку, що слов'янське народонаселення, рухаючись спочатку Правобережжям Дніпра на північ, а потім по Лівобережжю у зворотному напрямку (з сівера), через те й набуло ім'я сіверян (одна з версій). Наші предки з північних країн, захищених лісами й болотами, нестримно рухались у спустошені нападниками й небезпечні, але багаті природними ресурсами південні краї. Дехто з істориків твердить, що з Полісся сіверяни йшли аж до Дінця, Дону, а звідти - в широкі приазовські степи. Очевидно, такі явища пов'язані з політичним поширенням території Чернігівського князівства. Основна ж маса сіверян компактно мешкала в басейнах Десни, Сейму та Сули. На півночі з ними сусідили кривичі, вододіл Сожа й Десни відділяв сіверян від радимичів, а Оки - від в'ятичів, Дніпро утворював межу з полянами. На півдні літописець обмежує сіверянську територію басейном Сули, через те суличі (посуличі, суляки) не відносяться до якогось окремого племені, вони є посульським відгалуженням сіверян.

Незважаючи на літописне свідчення про неоднаковий рівень розвитку східнослов'янських племен, сіверяни були близькі до полян, радимичів, древлян і в'ятичів. Ця близькість підтверджується й археологічними матеріалами. На думку М. Брайчевського, зближували ці племена одні й ті самі чинники. Зокрема, з IX ст. чернігівська частина сіверян разом з полянами, древлянами і дреговичами входили до складу Русі. А з X ст. Чернігівщина була одним з найбільших князівств могутньої слов'янської держави - Київської Русі.

Археологічні культури мезоліту

У мезоліті поглибилася етнічна диференціація людства, переконливим свідченням чого була поява численних археологічних культур на мезолітичній карті Європи. Лише на території України відомі пам'ятки близько десятка культур мезоліту (рис. 24), які поділяються на ранньомезолітичні (VIII, VII тис. до н. е.) та пізньомезолітичні (VII, VI тис. до н. е.). Кожній із них властивий своєрідний набір стандартизованих мікролітичних наконечників стріл, значна частина яких мала геометричну форму різноманітних трапецій, сегментів, трикутників тощо (рис. 21). Як і у фінальному палеоліті, культури належали до двох різних культурних провінцій - північної балтійської та південної надчорноморської. Серед культур південної групи мезоліту України, пов'язаної зі степовим Надчорномор'ям та Середземномор'ям, виділимо кукрецьку, гребениківську, донецьку, шпанську та мурзак-кобинську.

Кукрецька культура - одна з найбільш вивчених і наймасштабніших за площею мезолітичних культур України. Крем'яний інвентар характеризується вкладнями кукрецького типу (рис. 26, 1-4) олівцеподібними нуклеусами, численними відтискними мікропластинами, круглими скребачками, різцями на відщепах з плоским різцевим сколом, кістяними наконечниками списів з пазами для вклади і в.

Кукрецькі стоянки відомі від Гірського Криму на півдні до Київського Полісся на півночі, від гирла Дунаю на заході до Приазов'я на сході. Найвідоміші стоянки - Кукрек, Вишенне І, Балін-Кош, Кам'яна Могила, Абузова Балка, Ігрень VIII, Добрянка, Велика Андрусівка, Лазарівка та ін. (рис.). Культура датується від початку мезоліту до раннього неоліту - VIII-V тис. років до н. е. Кукрецьке населення Гірського Криму полювало на лісових копитних, степового Надчорномор'я - на лісостепових тварин, Надпоріжжя - на турів, благородних оленів, кабанів прирічкових лісів, ловило рибу.

Крем'яні вироби та кістяні наконечники кукрецької культури зі стоянки Ігрень 8 (Надпоріжжя):

1-4 - кукрецькі вкладні; 5 - ніж із ретушшю; 6,7 - вкладні до наконечників; 8-10 - нуклеуси олівцеподібні; 11, 12 - кістяні наконечники списів; 13-17 - скребачки; 18-23 - різці

Культура постала у степовому Надчорномор'ї на місцевому епіграветському підґрунті, на зламі фінального палеоліту і мезоліту. Протягом мезоліту її носії розселялися в північному напрямі долинами Південного Бугу та Дніпра аж до Київського Полісся. Кукрецькі впливи простежені в Середньому Подністров'ї та на Сіверському Дінці. Наявність кукрецьких виробів у крем'яних комплексах раннього неоліту України свідчить про участь носіїв кукрецьких традицій у формуванні неолітичних культур Надпоріжжя та Надазов'я (сурська), Криму (олексіївська, ташаїрська), Південного Бугу (буго-дністровська), Середнього Подніпров'я (дніпро-донецька).

Гребениківська культура - група споріднених пам'яток пізнього мезоліту Північно-Західного Надчорномор'я зі специфічним крем'яним інвентарем (рис. 27, 2), якому властиві численні трапеції на перетинах правильних пластин, відтискна техніка розколювання кременю, плоскі, одноплощинні нуклеуси, численні «нігтьові» скребачки на невеликих відщепах, відсутність різців.

Нуклеуси, мікроліти-наконечники та інші вироби з кременю мезолітичних культур України:

1 - яніславицької (Полісся); 2 - гребениківської (Одещина); 3 - мурзак-кобинської (Гірський Крим)

Поширена у степовій смузі Надчорномор'я між гирлом Дунаю і Нижнім Прутом на заході та Інгульцем на сході (рис. 24). Серед найвідоміших стоянок Мирне (площа розколу 1807 м²), Гіржеве, Гребеники, Познанка, Казанка, Довжанка, Карпово. Датуються пізнім мезолітом - VII-VI тис. до н. е. Фауністичні рештки на стоянках свідчать, що гребениківська людність полювала на копитних лісостепу та степу - тура, коня, меншою мірою сайгака, віслюка, а також деяких лісових тварин (олень, кабан).

Крем'яний інвентар має аналогії в пізньому мезоліті та ранньому неоліті Нижнього Подунав'я та Балкан. Це дає підстави вважати, що культура постала внаслідок просування мігрантів із Балкано-Дунайського регіону на Одещину. Домішки матеріалів кукрецької культури (олівцеподібні нуклеуси, кукрецькі вкладні, мікрогравети, кістяні наконечники з пазами) свідчать, що мігранти застали у степовому Надчорномор'ї місцеву кукрецьку людність, з якою активно контактували. Гребениківці були першою протонеолітичною хвилею мігрантів із Балкан і Подунав'я у Південно-Західну Україну, яка передувала просуванню у регіон неолітичних землеробів культур Криш, лінійно-стрічкової кераміки, Кукутені-Трипілля.

Донецька культура - група споріднених пам'яток пізнього мезоліту з однотипним крем'яним інвентарем, якому властиві яніславицькі вістря, мікропластинки з притупленим краєм, численні трапеції. Техніка розколювання кременю мікропластинчаста, нуклеус - правильний конічний, скребачки - кінцеві та округлі, різці на зламаних пластинах, сокири. Знайдені кістяні наконечники списів з крем'яними пластинками в пазах. На пізніх пам'ятках наявна неолітична кераміка з гребінцевим орнаментом. Численні пам'ятки відомі у басейні Сіверського Дінця та на Донецькому кряжі: Петрівська 4, 28, Пришиб, Ізюм, Шевченкове, Пелагіївка, Ольхова 5, Моспіно (рис. 24). Датується VII-V тис. до н. е.

Донецька людність полювала з луком та списом на копитних прирічкових лісів (олень, кабан, кінь). Значну роль відігравало рибальство. Культура сформувалася на місцевих традиціях степових мисливців кінця палеоліту під яніславицьким впливом з Полісся і, своєю чергою, вплинула на формування неоліту Сіверського Дінця з гребінцевою керамікою.

Платівський Став - тип пам'яток, крем'яний інвентар яких характеризується невеликими сегментами й трапеціями з плоскою ретушшю, що заходить на спинку, олівцеподібними нуклеусами для мікропластинок, кінцевими скребачками. Поширюються на зламі мезоліту і неоліту в пониззі Сіверського Дінця (Платівський Став, Мурзіна балка, Зимівники І). Генетично пов'язані з раннім неолітом Прикаспію та Північного Кавказу.

Шпанська культура представлена у Гірському Криму невеликою кількістю пам'яток зі своєрідним крем'яним інвентарем. Йому властиві специфічні шпанські трикутники, мікровістря з притупленим краєм, вістря з мікрорізцевим сколом, мікрорізці, пластинчаста техніка розколювання кременю, кінцеві скребачки та різці на пластинах. Найвиразніші шпанські матеріали походять із печерних стоянок Шпан-Коба (середній шар), Шан-Коба (шари 4, 3), Фатьма-Коба (шари 4, 3). Датується раннім мезолітом - 8-6 тис. років до н. е.

Основою економіки було полювання на лісових копитних Кримських гір та, можливо, степових травоїдних. Культура виникла на епіграветському підґрунті на зламі фінального палеоліту і мезоліту близько 10 тис. років тому.

Мурзак-кобинська культура - група мезолітичних пам'яток Гірського Криму з крем'яним інвентарем, якому властиві різноманітні геометричні мікроліти (трикутники, асиметричні та симетричні трапеції) (рис. 27, 3), сплощені одноплощинні нуклеуси для відтискних пластин, скребачки на відщепах, пластини з ретушованими виїмками (анкоші), кістяні гарпуни. Найвідомішими є печерні стоянки Мурзак-Коба, Фатьма-Коба (шари 3, 4), Шан-Коба (шари 2, 3), Кара-Коба, Ласпі 7. До мурзак-кобинської культури відносять поховання людей міцної статури в печерах Мурзак-Коба та Фатьма-Коба. Культура датується другою половиною мезоліту VII-V тис. до н. е.

Судячи з кісток тварин, населення полювало на копитних лісів Кримських гір (благородний олень, кабан, косуля), рибалило в гірських річках, займалося збиральництвом. У холодну пору року люди жили в печерах і навісах у долинах гірських річок. Улітку піднімалися на яйли слідом за травоїдними. Мурзак-кобинська людність брала участь у формуванні неоліту Гірського Криму.

До балтійської провінції мезоліту Європи входила Поліська низовина, де протягом цього періоду розвивалися культурні явища, аналогічні дослідженим на території Польщі, Литви, Північної Німеччини, Данії, Англії. Це кудлаївська, яніславицька культури, пісочнорівська Полісся, частково зимівниківська лісостепового Лівобережжя.

Кудлаївська культура - група споріднених пам'яток раннього мезоліту, яким властиві дрібні пластинки та вістря з притупленим краєм (рис. 21, 1-3, 22), що використовувалися як вкладні в пазах кістяних наконечників стріл та метальних списів. Техніка розколювання кременю відщепова, мікролітична. Знайдені дрібні нуклеуси для грубих мікропластин, численні дрібні скребачки на відщепах, різці, сокири на відщепах. Пам'ятки поширені в межах Поліської низовини: Кудлаївка, Таценки, Селище, Коржі, Кухарі, Мартиновичі, Броди, Люботинь 3, Криниця, Поляни (рис. 24). Останнім часом виявлені в басейні Німану. Датуються VIII-VII тис. до н. е.

Кудлаївське населення полювало на лісових копитних (тур, лось, олень, кабан) за допомогою лука, займалося рибальством. Культура генетично пов'язана із західними сусідами: коморницькою (Польща) та Дювенсі (Північна Німеччина). Сформувалася в басейні Прип'яті на початку мезоліту під впливом мігрантів з басейну Вісли. У другій половині мезоліту поступилася місцем новій хвилі мігрантів із заходу - людності яніславицької культури.

Пісочнорівська культура - група споріднених пам'яток з крем'яним інвентарем, який характеризується асиметричними вістрями алтинівського типу, грубими високими трапеціями (рис. 21, 14-21, 25, 26), відщеповою технікою обробки кременю, одноплощинними нуклеусами, скребачками та різцями на відщепах. На пізньому етапі (стоянки типу Студенок) домінантним типом наконечників стріл стає висока трапеція. Поширена в басейні Десни у Новгород-Сіверському Поліссі, де вивчені стоянки Пісочний Рів, Гридасове, Ком'ягіне, Студенок, Мураги (рис. 24). Датується VIII-VI тис. до н. е.

Мешкаючи в лісовій зоні, пісочнорівське населення полювало на лісових копитних (лось, тур, олень, кабан, косуля), а також рибалило. Найближчими аналогами спільноти є гренська культура Верхнього Подніпров'я та єнівська - верхів'їв Волги. Походить від краси осільської культури фінального палеоліту. Брала участь у формуванні неоліту басейну Десни.

Зимівниківська культура - група стоянок з крем'яним інвентарем, якому властиві грубі, високі трапеції (рис. 21, 18-20, 25, 26), відщепова техніка обробки кременю за допомогою твердого відбійника, одноплошинні нуклеуси, скребачки та різці на відщепах. Поширена в лісостеповій частині Східної України. Досліджені стоянки Зимівники, Сурський V, Сабівка, Загай І, В'язівок 4 а, Дніпровець (рис. 24). Датується кінцем IX-VII тис. до н. е.

На стоянці В'язівок 4а під Лубнами розкопано рештки п'яти округлих у плані зимових напівземлянок, господарчі ями. Знайдено кістки тура, оленя, лося, коня, бобра, птиці, риби, а також кістяні вістря, уламки кісток з геометричним орнаментом. Основою господарства було полювання на копитних лісостепу та рибальство. Культура сформувалася на місцевому підґрунті під впливом красносільської культури Полісся. Розвивалася в контакті з пісочнорівською культурою Подесення.

Яніславицька культура - група споріднених пам'яток пізнього мезоліту, крем'яним виробам якої властиві яніславицькі вістря та трикутники (рис. 27, 7; 21, 13, 24). У колекціях багато правильних пластин, трапецій, мікрорізців, одноплощинних нуклеусів для відтискних пластин, скребачок на аморфних відщепах, сокири. На пізніх пам'ятках знайдена неолітична кераміка з гребінцевим орнаментом. Поширена в басейнах Вісли, Німану та Прип'яті. В Українському Поліссі досліджені пам'ятки Сенчиці 5а, Переволока 2, Непірець, Рудня, Протереб, Оболонь, Вишгород, Бородянка 3б, Рудий Острів (рис. 24). Датується VI-V тис до н. е.

Яніславицьке населення полювало з луком на лісових травоїдних (благородний олень, тур, кабан, косуля), ловило рибу. Культура виникла внаслідок просування населення культури Маглемезе із Західної Балтії на схід. Цей міграційний рух із північного заходу через Полісся у Надпоріжжя і навіть у басейн Сіверського Дінця (рис. 24) фіксується поширенням характерних для Полісся яніславицьких вістер.

Просування мезолітичного населення Балтії в Середнє Подніпров'я підтверджують дані антропології. Могильники Подніпров'я (Василівка І, ІІІ, Вовниги, Ясиновата, Вільнянка, Микільське) свідчать про появу тут у мезоліті масивних, високих північних європеоїдів, морфологічно близьких антропологічним решткам із могильників Західної Балтії. Яніславицька людність у V тис. до н. е. брала участь у формуванні неоліту гребінцевої кераміки басейнів Прип'яті та Німану.

Різке скорочення поголів'я промислових тварин наприкінці мезоліту зумовило кризу мисливства й створило передумови для неолітизації автохтонів Європи. Перехід на новий, неолітичний етап розвитку відбувся під безпосереднім впливом ранніх землеробів балкано-дунайського регіону, від яких мезолітичні автохтони Європи запозичили неолітичні новації - глиняний посуд, навички землеробства, скотарства, разом із домашніми тваринами (вівця, коза) та рослинами (пшениця, ячмінь, горох).

В Україні відомо більш як 1000 пам'яток доби верхнього палеоліту. Дослідження стоянок, у яких культурний шар добре зберігся, показало, що вони найчастіше складаються з окремих скупчень знахідок діаметром близько 10 м, у центрі яких нерідко виявляли невелике житло. Такі археологічні об'єкти називають господарсько-побутовими комплексами (ГПК). їх розглядають як сліди мешкання невеликих колективів, найімовірніше окремих сімей прильодовикових мисливців. У сприятливих для поселення місцях, до яких люди не раз поверталися, окремі сімейні скупчення могли зливатися в одну велику пляму діаметром десятки метрів, яка буває перенасичена різноманітними знахідками. В особливо вигідних для мешкання місцях, розташованих поруч із традиційними шляхами сезонних міграцій травоїдних чи неподалік від родовищ кременю, виникали стоянки з численними культурними горизонтами, що нашаровувалися один на одного.

Культурні шари доби палеоліту, як правило, лежать нижче сучасного фунтового шару в світло-коричневих лесових відкладах льодовикової доби. Розглянемо деякі найвідоміші стоянки верхнього палеоліту України.

Амвросіївка - пізньопалеолітична стоянка й унікальне кістковище з рештками полювання на бізонів неподалік м. Амвросіївка на Донеччині (рис. 15). Серед сотень розчленованих скелетів бізонів на кістковищі трапляються кістяні наконечники списів, крем'яні вкладні до них, ножі, виготовлені з крем'яних пластин. Загнаних до балки й упольованих тут бізонів мисливці розбирали за допомогою крем'яних ножів, а м'ясо споживали за 200 м від місця полювання, на стоянці. В культурному шарі стоянки знайдені крем'яні вироби, характерні для епігравету Надчорномор'я з елементами оріньяцької традиції. Подібні до Амвросіївського кістковиша в місцях колективного полювання на бізонів відомі в преріях Північної Америки.

Велика Аккаржа - відома стоянка мисливців на бізонів, на березі р. Аккаржа під Одесою. Відкрита й розкопувалася П.Й. Борисковським у I9SS р., а в 80-90-ті роки була досліджена на всій площі (близько 300 м²) І. В. Сапожниковим. У культурному шарі знайдено вироби з кременю, характерні для епігравету Надчорномор'я (мікровістря з притупленим краєм, кінцеві скребачки, бічні різці), а також вогнища, кістки бізонів.