Етнокультурна ситуація на території України за доби раннього заліза

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнокультурна ситуація на території України за доби раннього заліза

Вступ

За доби раннього заліза в межах України виникли три світи, що різнилися етнічною належністю, господарством, способом життя, рівнем розвитку і менталітетом. Хоча вони активно взаємодіяли, а відтак впливали один на одного, кожен із них зберігав своєрідність.

Перший світ -- світ еллінів. Це -- грецькі міста на північному узбережжі Чорного моря, хоча грецька ойкумена була набагато більшою. Греки, а точніше елліни, з'явилися на нашій території десь у середині VII ст. до н. е. Саме тоді виник перший грецький апойкій (виселок) у Північному Надчорномор'ї -- Борисфен на сучасному острові Березань неподалік м. Очакова. А згодом усе північне узбережжя Чорного моря вкрилося грецькими містами й містечками, селищами.

Активні й винахідливі греки хутко обзавелися тут власним господарством, налагодили обмін з місцевим населенням. Ідеальними партнерами для них були хлібороби лісостепової смуги. Це населення складало другий світ, етнічно строкатий, із якого вийшли згодом слов'яни. З упровадженням заліза землероби дістали новий імпульс для розвитку, а поява торговельних партнерів в особі еллінів значною мірою стимулювала цей процес.

Проте ці світи розмежувала третя і вельми неспокійна сила --- кочовики, які опанували степові простори. Вони належали до кола давньоіранських народів. Войовничість і зухвалість кочовиків швидко відчули на собі не лише навколишні, а й віддалені народи. Водночас у межах сучасної України існували також спільноти, які тяжіли до південно-західного фракійського (чи фрако-іллірійського) ареалу або північного, мабуть, давньобалтського. Своєрідний анклав становили таври Гірського Криму.

Ранній залізний вік в історії України та інших суміжних регіонів позначився виходом на історичну арену кочовиків -- кіммерійців, скіфів та інших народів. Кочівництво -- особливий феномен. Його основу становить моногалузеве, тобто спеціалізоване, господарство, яке базується на розведенні худоби. Худоба -- основне багатство кочовиків. Вона є мірилом соціального та майнового стану індивіда й ширше -- сім'ї, общини. Худоба виступає основним об'єктом ритуальної діяльності, що засвідчено стосовно скіфів Геродотом (IV, 71, 72) і розкопками курганів. На підкурганній поверхні, у ровах навколо насипів та в могилах трапляються кістки тварин -- сліди поховальної та поминальної трапез, харчів, що призначалися богам та небіжчикам.

Акцентація уваги на худобі має наслідком кочовий спосіб життя. Адже утримання значної кількості худоби вимагає постійного пересування з одного пасовиська на інше. А разом із худобою пересуваються й люди. Отож життя кочовиків проходить у дорозі. Вони не мають постійних місць мешкання, і лише кургани, насипані над могилами, позначують ареали їхнього проживання.

Як свідчать етнографічні джерела, кочовики презирливо ставилися до хліборобської праці, і не було для них страшнішої кари, як обробляти землю. Не дуже поважали вони й ремісничу справу, що стосовно скіфів засвідчив Геродот (II, 167). Простір, рух, кінь, військова спритність та мужність, а ще гладка, численна худоба -- сутність менталітету кочовика. Давнім грекам цей менталітет був геть незрозумілим. Як анекдот передає відомий давньогрецький письменник і філософ Плутарх (46--126 pp.) епізод із життя скіфського царя Атея, який начебто відмовився послухати гру захопленого в полон уславленого флейтиста Ісменія, заявивши, що йому більш до вподоби іржання коня. Кінь -- вірний товариш кочовика, життя якого проходить у постійному русі, в постійній небезпеці й сутичках. Пригніченим почувався кочовик без коня, не маючи змоги брати участь у військових походах, аби проявити доблесть і збагатитися.

Власне й саме виникнення кочівництва певною мірою пов'язане з подальшим освоєнням коня. Адже лише на зламі доби бронзи і заліза було винайдено досконалу металеву вуздечку -- вудила та псалії. Це дало можливість краще маневрувати конем, користуватися ним не лише для їзди верхи, а й у військових діях. Так з'явилися кінні воїни-вершники.

Вони екіпіровані іншою зброєю, аніж воїни доби бронзи. Окрім лука та стріл, списів, значного поширення набувають мечі та кинджали, тобто рукопашна зброя. її майже не знає попередній час, коли панувала дистанційна зброя. Вершникові потрібен довгий меч. Реакцією на досконалішу зброю було застосування металевого захисного обладунку: шоломів, панцирів, пасків. Усе це визначило формування нової військової тактики. Раніше, за панування метальної зброї, бій піших воїнів з часом почав доповнюватися загонами воїнів на колісницях, що для нашої території засвідчено пам'ятками культури багатоваликової кераміки. З появою кочовиків та нового озброєння на перше місце висувається вершник із луком і стрілами, озброєний також кинджалом, мечем, списом та сокирою. Цією зброєю кочовики добре володіли змалечку. Їхні військові загони, а за ними й усе населення, нерідко долали величезні простори, аби зайняти кращі екологічні ніші.

За своєю природою кочове суспільство є агресивним, його інтереси спрямовані назовні. Причина цього криється у самому кочовому господарстві. Адже прогрес виробництва визначається можливістю його інтенсифікувати -- шляхом упровадження нових знарядь, нової організації праці, нових агро- і зоотехнічних прийомів, селекційної роботи. Такі можливості надає комплексне господарство, що поєднує хліборобство й скотарство, та осілий спосіб життя, котрі сприяють і розвиткові нехарчових сфер діяльності.

Господарство кочовиків є суто екстенсивним. Воно базується на випасанні худоби. Багаті пасовиська сприяють накопиченню худоби. Проте її можна і враз утратити. Особливо тяжкою порою для кочовиків була зима, коли від холоду й голоду гинуло багато худоби. Страшним випробуванням був джут, коли після відлиги раптово вдарить мороз, і пасовиська вкриваються крижаною плівкою, з-під якої неможливо дістати суху траву. А ще войовничі сусіди, хвороби. Таким чином, кочове господарство є доволі вразливим і залежить від умов мешкання та примх природи. Воно не вимагає ніяких технічних новацій, а мобільний побут не сприяє розвиткові інших сфер діяльності, накопиченню багатств не лише матеріальних, а й інтелектуальних. Це позбавляє кочівницьке господарство внутрішніх потенцій. І тимчасові піднесення кочових суспільств пов'язані із зайняттям вигідної екологічної та особливо соціальної ніші. Саме останнє й дає змогу компенсувати за рахунок обміну чи поборів із сусідів вади спеціалізованого господарства й мати хліб, ремісничі товари тощо. Але така ситуація не може тривати надто довго -- хтось не витримає цього протистояння. Надмірні побори можуть виснажити сусідів-хліборобів, а це неодмінно відіб'ється на добробуті кочовиків, або ж осілі спільноти знайдуть сили протистояти кочовикам, і тоді їм доведеться шукати нової ніші або ж підкоритися долі і вести скромне, а то й жебрацьке життя. Як бачимо, будь-яке завершення такого протистояння не на користь кочовиків. Тому вони намагалися підтримувати добрі стосунки з сусідами.

Періодизація і хронологія. Джерела

Залізний вік -- остання доба археологічної періодизації, яка фактично продовжується до сьогодні. Відкритість верхньої межі спричинила поділ цієї доби на два періоди -- ранній залізний вік і пізній. Перший охоплює час від IX ст. до н. е. по IV ст. н. е., другий починається з V ст. Фактично поняттям пізній залізний вік в археології не користуються. З падінням Римської імперії завершується епоха стародавньої історії і розпочинається доба середньовіччя. І з цього часу цілковитий пріоритет належить уже історичній періодизації.

Визначальна роль певних спільнот в історії великих регіонів спричинила розбіжності у внутрішній періодизації раннього залізного віку. В Центральній та Західній Європі провідними явищами виступають Гальштатська, Латенська та Римська доба. Періоди раннього залізного віку Східної Європи названо за кочовими народами, які змінювали тут один одного: кіммерійський -- IX -- середина VII ст. до н. е.; скіфський -- середина VII -- початок III ст. до н. е. і сарматський -- кінець III ст. до н. е. -- перша половина IV ст. н. е. Назви періодів відбивають не лише гегемонію певних кочівницьких об'єднань (вони належали до кола Іраномовних народів), а й зміну матеріального комплексу, поширення якого виходило за межі степової смуги -- зони мешкання кочовиків.

Провідними для відтворення стародавньої історії є археологічні джерела. Вони зберігають свою цінність і для цієї доби, оскільки представлені всіма різновидами пам'яток. Активне накопичення цих джерел розпочалося з середини XIX ст. -- з розкопок курганів, а з кінця XIX ст. -- і фунтових могильників та поселень. На сьогодні досліджено тисячі пам'яток. Вони є основою для розв'язання культурно-хронологічних, етногенетичних проблем та відтворення різних сторін і аспектів життя давніх спільнот.

Слід зауважити, що з добою раннього заліза ми вступаємо у писемний період нашої історії. Історія попереднього часу постає перед нами ніби в анонімному вигляді, тепер вона набуває персоніфікованого вигляду (з'являються імена народів, правителів, богів), а перебіг подій -- певної конкретики. Тому для відтворення минулого відтепер мають залучатися не лише археологічні, а й писемні джерела.

Писемні джерела можна поділити на дві групи: 1) античні -- грецьких і римських авторів і 2) східні -- клинописні джерела для кіммерійців та скіфів, китайські -- для сарматів. Своєю чергою, античні джерела включають два різновиди. Це, по-перше, твори грецьких і римських поетів, письменників, учених та хроністів. Першим ученим, який поставив собі за мету оприлюднити всі джерела, що стосуються народів Північного Причорномор'я, був відомий російський дослідник академік В. В. Латишев. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. він видав два томи "Scythica et Caucasica" (SC), до яких увійшли уривки з творів кількох сотень авторів мовою оригіналу та в перекладі, а також так звані схолії -- коментарі, складені пізнішими авторами. Вони являють собою пояснення та роздуми з приводу якоїсь інформації і зазвичай є анонімними. Переклад цих текстів, уточнений і дещо доповнений, перевидано в журналі "Вестник древней истории" за 1947--1949 pp. Крім того, багато творів античних авторів видано повністю у вигляді окремих книг. Блискучий аналіз цих джерел здійснено В. В. Латишевим, М. І. Ростовцевим, С. О. Жебельовим, А. І. Доватуром, Б. М. Траковим та багатьма іншими дослідниками.

Окремо слід виділити писемні джерела, що стосуються ранньої історії слов'ян. Зведення їх мовою оригіналу, з перекладом та коментарями представлено у виданні "Свод древнейших письменных известий о славянах" (Т. 1. М., 1991; Т. 2. М., 1995).

Інший різновид античних джерел становлять епіграфічні пам'ятки, ви карбу ва ні на камені або нанесені на інші речі написи. Це, зокрема, декрети, "видані" з приводу якихось подій, на пошану діячів, як посвяти богам чи звернення до них, а також клейма тощо. Видання їх також було розпочате В. В. Латишевим зведенням у кількох томах під назвою "Inscriptiones antiquas огае septentrional is Ponti Euxini graecae et latine" (IOSPE). Надалі нові надходження публікували у різних виданнях. Серед них "Корпус боспорских надписей" (КБН), виданий 1965 р., та ін.

Перебування кіммерійців та скіфів у Передній Азії знайшло відображення й у клинописних джерелах. їх поділяють на три групи: 1) так звані "аннали" ассирійських царів -- будівельні написи зі зверненнями до божеств (закладалися у фундамент будівель), які містили також інформацію про воєнні подвиги царя; 2) листування правителів із чиновниками та астрологами; 3) запити царя до бога Шамаша стосовно справ, які хвилювали правителя. Такі тексти, складені оракулами, містять не лише запит, а й відповідь, яку додавали після огляду печінки жертовної тварини. Інколи документи "завірено" підписами жерців із зазначенням місця і дати проведення ворожіння. їх наведено у працях 1. М. Дьяконова та А. І. Іванчика. Відлуння цих подій знайшло відображення й у "Біблії".

Особливу групу становлять нумізматичні джерела. Адже саме за доби раннього заліза винайшли справжні грошові знаки -- монети, які були в обігу в розвинених суспільствах, проте потрапляли й до варварських. Вони є важливим датуючим матеріалом. ранній залізо кочівник кіммерієць

Таким чином, археологія доби раннього заліза збагатилася в порівнянні з попередньою цілим комплексом нових джерел. Завдяки цьому історичний процес набув більшої конкретики.

Кіммерійці та їхні сусіди

Першим народом на території нашої країни, назва якого стала відомою завдяки писемним джерелам, були кіммерійці. Вони започатковують історію кочовиків у Північнопричорноморських степах.

Писемні свідчення про кіммерійців

Свідчення про кіммерійців в античних джерелах надзвичайно скупі. Найдавніші згадки про них знаходимо у славнозвісного Гомера (друга половина VIII ст. до н. е.). В "Іліаді" (XIII, 1--7) саме їх, мабуть, охарактеризовано такими епітетами, як "дивні гіппемолги" (доярі кобил), "галактофаги" (молокоїди), "бідні" (абії) і "найсправедливіші". В "Одіссеї" (XI, 13--19) уже фігурує цей етнонім, проте кіммерійці постають як міфічний народ, що мешкає на краю світу -- на вході до царства Аїда, вкритого вічним мороком:

Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.

Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,

Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим

Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,

Чи віл землі воно йде у зоряні неба глибини,

Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, --

Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.

(переклад Б. Тена)

Грецький історик Геродот (із цією визначною постаттю ми познайомимося пізніше) вважав кіммерійців автохтонним населенням Північного Причорномор'я або, в усякому разі, таким, що передувало тут скіфам (IV, 11, 12). Навала скіфів змусила їх полишити батьківщину. Переслідувані скіфами кіммерійці опинилися аж у Передній Азії, де воювали з Лідією та грабували іонійські міста (І, 6, 15). А пам'ять про них у Північному Причорномор'ї збереглася хіба що в назвах. І тепер ще у Скіфській землі, -- писав Геродот, -- існують кіммерійські укріплення і кіммерійські переправи, є область під назвою Кім мерія і так званий Боспор Кіммерійський (Керченська протока).

Хоча Геродот жив у V ст. до н. е., тобто значно пізніше описуваних ним подій, його версія викликає довіру, оскільки перегукується з давнішою. Мається на увазі поема Арістея із Проконнеса (друга половина VII ст. до н. е.) "Арімаспея", уривок із якої переказав Геродот (IV, 13). Той Арістей -- мудрець і служитель культу Аполлона -- описав свою подорож до країни ісседонів, що межувала з войовничими народами. Він, зокрема, повідомляє, що ісседонів вигнали з їхньої країни арімаспи (одноокі), ті, своєю чергою, потіснили скіфів, а вони -- кіммерійців.

До цього додамо, що згадка про Боспор Кіммерійський та якесь кіммерійське місто є також в одного із попередників Геродота -- Гекатея з Мілету (рубіж VI--V ст. до н. е.). А старший сучасник Геродота, знаменитий трагік Есхіл (525--456 pp. до н. е.), у "Прикутому Прометеї" згадує Кіммерійський перешийок (вірш 755). Та й пізніші автори однозначно пов'язують кіммерійців із Північним Причорномор'ям.

І все ж греки пізнали зухвалість цього народу, щоправда, не тут, а в Малій Азії. Найдавніший з відомих елегічних поетів Камін (перша половина VII ст. до н. е.) родом з Ефесу, де містилося одне з див стародавнього світу -- знаменитий храм Артеміди (спалений Геростратом), був сучасником кіммерійського вторгнення у Малу Азію. Кіммерійці захопили м. Сарди (столицю Лідії), а потім зруйнували грецьке місто Магнесію й загрожували іншим. Поет виступив із закликом боронити батьківщину від зухвальців. Войовничих кіммерійців у цьому регіоні згадує також тогочасний поет Архілох. Цю інформацію продубльовано й пізнішими авторами. Так, за словами глави олександрійських поетів, ученого, що завідував бібліотекою Мусейона, Каллімаха (310--240 pp. до н. е.), ці вояки загрожували Ефесу, куди свавільний Лігдаміс привів величезне військо доярів кобил -- кіммерійців, котрим не судилося вернутися до Скіфії (гімн "До Артеміди"). За елліністичною традицією, за це Лігдаміс був покараний -- він помер від тяжкої хвороби.

Зауважимо, що визначний грецький географ та історик, блискучий знавець античної літератури Страбон (64 р. до н. е. -- 24 р. н. е.), автор фундаментальної "Географії" (у 17-ти книгах), згадував про давнє, ще до Гомера чи за часів його життя, вторгнення кіммерійців у Малу Азію (І, 2, 9; III, 2, 12). Відлуння тих далеких подій знайшло відображення й у пізніших авторів.

Уточнити час перебування кіммерійців у Передній Азії та їхню участь у подіях тогочасної історії дають можливість клинописні джерела. Тексти, в яких згадується народ гіміррі, були виявлені в 1849 р. англійським офіцером Г. Лейярдом під час розкопок останньої столиці Ассирії Ніневії. Більшість із них походить саме із цього міста, де було відкрито, крім того, розкішний палац та бібліотеку Ашшурбаніпала, яка зберігається тепер у Британському музеї і відома як Куюнджицька колекція (Куюнджик -- назва пагорба, що приховував руїни Ніневії). Учені незабаром ототожнили цих гіміррі з кіммерійцями античних джерел.

Перша згадка про кіммерійців сягає часів правління Саргона II (722--705), тобто останньої чверті VIII ст. до н. е. Тоді кіммерійці завдали нищівної поразки цареві Урарту Русі І. Ця подія набула розголосу через тривале суперництво двох країн. Саргон II, скориставшись цією поразкою, у 714 р. до н. е. завдав ще одного удару Урарту. Проте невдовзі (705 р. до н. е.) ассирійський цар сам загинув, найімовірніше, у битві з кіммерійцями. Після цього настає якесь затишшя, і за правління сина Саргона II Сінаххеріба (705--681) ніяких згадок про цих степовиків немає.

Свідчення про кіммерійців знову з'являються за правління Асархаддона (689--669). Кіммерійці-гіміррі з'являються на східних околицях Ассирії -- в Манні і Мідії, де вступають у боротьбу проти Ассирії в союзі з мідійцями. Одне з таких зіткнень завершилося поразкою кіммерійського царя Теушпа. Уперше згадуються тут і скіфи на чолі з Ішпакаєм. Водночас інше угруповання кіммерійців діяло в Анатолії (Малій Азії), де першою постраждала від них Фрігія.

За правління Ашшурбаніпала, тобто з 660-х років, кіммерійці діють лише в Малій Азії, де на якийсь час вони стали провідною силою. В одному із документів ватажка кіммерійців названо "царем Всесвіту". Цар Лідії Гіг (саме за його правління почали карбувати перші у світі монети) доклав чимало зусиль, аби здолати їх, однак у 644 р. кіммерійці таки захопили Сарди, а сам Гіг загинув. Однак після смерті в 640 р. їхнього ватажка Дугдамме (Лігдаміс в античних джерелах), за правління його сина Сандакшатру, кіммерійці втратили колишню міць і зійшли з історичної арени. Неабияку роль у цьому відіграли також скіфи. Проте грізні кіммерійці закарбувалися у пам'яті тамтешніх народів, згадуються вони й у "Біблії".

Размещено на Allbest.ru