Одним з безпосередніх помічників Є. Плетенецького став український письменник, культурний і церковний діяч 3. Копистенський. Виходець із Перемишля (дата народження невідома), освіту отримав у Львівській братській школі. В 1616 р. переїхав до Києва, вступив до Київського братства, де розгорнув видавничу і полемічно-літературну діяльність. З 1624 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври, керівник вченого гуртка її друкарні. З творів 3. Копистенського відомі "Часослов" (1617), "Книга о вbрb единой и святой соборной апостольськой церкви" (1619 - 1621), "Палінодія, або Книга оборони" (1621-1622), "Книга про правдиву єдність православних християн" (1623). Помер у Києві в 1627 р.

"Книга о вbрb единой." була видана під псевдонімом Азаріаса і являла собою найгрунтовніший полемічний твір того часу, який охоплював проблеми догматики, таїнств, обрядності, соціальної практики християнської церкви. Основний зміст твору - полеміка навколо основних догматів, передусім божественної трійці, при розгляді яких Копистенський виходив з визнання єдиної, непізнавальної і світоносно-еманаційної сутності божества та його іпостасей, що витлумачувалися з позицій неоплатонізму та апофатичної теології, при широкому використанні ареопагітики, праць пізніших візантійських неоплатоніків. Обґрунтовуючи положення про те, що святий дух походить також від сина, він постійно звертався і до філософських проблем, пов'язаних з розумінням сутності і явища, взаємозв'язку душі і тіла, особистості, свободи волі, демонструючи при цьому антиномічність метафізичного мислення, де Бог розглядався і як єдиний, духовний, трансцендентний і як множинність, втілення сутності.

Полемізуючи з католиками і протестантами, 3. Копистенський звертався до філософсько-категоріального апарату, логічних прийомів та операцій, які були розроблені європейською наукою, використовував філософію, хоча ще побічно, у функції, властивій схоластиці. В аргументації своїх поглядів спирався не тільки на Біблію, а й на твори католицьких письменників (Т. Бєди, Т. Аквінського, В. Платіни, П. Скарги), твори західних істориків (Ц. Баронія, Б. Кромера, М. Стрийковського), аналіз творів представників Реформації (М. Лютера, Т. Кальвіна, Я. Гуса, Л. Социна, С. Будного, М. Чеховця, У. Цвінглі, Бландрота), хоча орієнтувався на слов'янську історію, відбиту в літописах і хроніках. Як і Й. Борецький, звертався до історії українського народу, відтворюючи правдиву картину життя України, що знайшло своє відображення в його "Палінодії.".

"Палінодія, або Книга оборони" - найбільш популярний твір Копистенського, одна з перших спроб заглянути в далеке минуле рідного народу, щоб почерпнути в ньому силу для боротьби проти іноземного поневолення. Спрямована вона проти книги віленського уніатського архімандрита Лева Кревзи "Obrona jednosci cierkiewney". Основний зміст твору - спростування тверджень католицьких авторів, які обстоював і Кревза, про зверхність влади папи римського над усіма християнськими церквами, викриття спроб Ватикану будь-якими способами насадити католицизм серед народів православного сповідання. В полеміці із своїми противниками Копистенський звертався до громадянської і церковної історії, всієї попередньої культури, підкреслюючи, що його "Палінодія." з великою працею написана, а матеріал він почерпнув не тільки із Св. Письма, а й з певних авторів, істориків. Полемізуючи з католицькими авторами, він проявив глибоку ерудицію в богословській і полемічній літературі, а створений ним звинувачувальний список джерел налічує більш як 100 назв.

Полеміка з католицизмом сприяла постановці і дослідженню 3. Копистенським цілого ряду соціально-політичних та історико-культурних проблем, зокрема загальнослов'янської єдності, розвитку письма, книжності слов'янських народів, взаємодії їх культур, внеску кожного з них у загальну скарбницю духовних багатств слов'янського світу. За глибиною і ґрунтовністю поставлених проблем, їх науковою аргументацією твір Копистенського не мав собі рівних у літературі того часу. Прославляючи "зацность" і "мужество" народу руського, він за літературною традицією виводить походження слов'ян від біблійного Яфета, наголошуючи, що цей народ славним був, від чого й пішла його назва "славенський". Звертаючись до історії свого народу, постійно вказував на абсолютний суверенітет русинів щодо Риму, чим відкидав його претензії на духовне підкорення слов'янських народів. З глибокою повагою і толерантністю він ставився і до інших народів - сербів, чехів, словаків, поляків, висловлюючи особливі симпатії до болгар. На думку Копистенського, це споріднені народи, які могли б жити у злагоді і мирі, якби унія не роз'єднала їх, завдавши великої шкоди слов'янству. Як ніхто з його попередників, він усвідомив антинародну, анти слов'янську суть унії, її денаціоналізаторський зміст, зазначав, що від унії найбільше страждає простий народ, здирства і насильства над яким католики й уніати чинять спільно з панами і шляхтою при потуранні, а то й при підтримці польського уряду. Проводячи ідею єдності східнослов'янських народів, прославляючи їх героїчне минуле, закликаючи до зближення і згуртування в боротьбі із зовнішніми ворогами, Копистенський захоплено говорив про козаків як захисників не лише слов'янських народів від постійного нападу татар і турків.

У відповідь на твердження католицьких авторів про невченість, неосвіченість слов'янських народів, 3. Копистенський називав цілий ряд імен, які репрезентували візантійсько-слов'янську культуру, істинну мудрість і високу освіченість. Крім просвітницької діяльності Кирила і Мефодія, якій присвячується в "Палинодії." кілька розділів, він називає відомих богословів і вчених XII-XVI ст. (Максима Грека, Артемія та ін., своїх сучасників - Ст. Зизанія, Л. Карповича, високо оцінюючи і свою власну працю). Більше того, Копистенський підкреслював, що вченість, якою вихваляються латиняни, має грецьке походження. Вона занесена на Захід греками після розгрому Константинополя турками. Як приклад називаються відомі візантійські гуманісти XIV-XV ст., які внаслідок турецького поневолення змушені були залишити батьківщину і поселитися в Падуї, Венеції, Флоренції, сприяючи розвитку італійського гуманізму: Емануїл Христолярол, Теофан Газ, Георгій Трапезондський, Карул Константинопольський, Дмитро Халкокондул. Саме останній з них, як відомо, в 1460 р. вперше видав "Іліаду" та "Одіссею" Гомера, твори Ісократа. Націй підставі Копистенський зазначав, що, беручи науку у латинян, ми по суті повертаємо своє власне.

Підкреслюючи необхідність засвоєння західноєвропейської вченості, 3. Копистенський радив відмітати "сміття", підходити до творів іноземних авторів з позицій запитів вітчизняної традиції, що мало важливе значення для розвитку духовної культури українського народу. "И мы, Россове, - писав він, - коли для науки в края немецкие удаємося не по латинский, але по грецкій розум удаємося, где свое власнеє знаходим, от греков на час короткий поваренное отбираемо, а розтропностно еднак сметье отметаемо, а зерно беремо, уголие застивуємо, а золото вьіймуємо".

Певне місце у творчості Копистенського займала проблема співвідношення філософії і релігії, де він займав компромісну позицію, принципово допускаючи використання поряд з християнськими творами античних авторів, сам, як ми бачили, вводив у свої твори імена давньогрецьких і римських мислителів, істориків, державних діячів. Не заперечував і необхідності вивчення світських наук, хоча зверхність визнавав за вірною внутрішньою духовністю, а не за зовнішньою світською мудрістю. В першій, розробленій візантійсько-слов'янськими вчителями і проповідниками, вбачав основу православної віри, тоді як латиняни, змінивши догмати віри, залишили істинну мудрість, взялися за виставлення науки і впали в єресі. В той час, як вони припиралися в різних силогізмах та аргументаціях, русичі і греки міцно трималися заповідей апостольської церкви, навчаючи доброчесності і побожного життя, наслідуючи перших християн.

Подібно до інших братчиків Копистенський ідеалізував первіснохристиянські громади як взірець для всіх наступних поколінь, де його приваблювали рівність, єдність членів громади між собою, без чого, на його думку, не може існувати істинна віра. Спроби внести в неї щось нове, відійти від настанов апостольської, а отже, Христової церкви, означає відхід від істини, а отже, і від Бога. Однак це не перешкоджало йому стверджувати, що якщо божественна істина завжди залишається незмінною, то людство постійно змінюється, поповнюється, збагачується і це не повинно викликати осудження. Відповідно до викладеного Копистенський не тільки визнавав правомірність інокультурних впливів, розвитку світської науки та освіти, а й пропонував культурно-освітню і філософську програму, де визнавалася необхідність засвоєння здобутків західноєвропейської вченості, висування нових оригінальних обгрунтувань цієї необхідності, переломлення інтелектуальних здобутків з позиції власних вітчизняних традицій, слідування за видатними візантійськими гуманістами, на яких і орієнтував він свого читача.

Лаврентій Зизаній

У плеяді діячів вченого гуртка Лаврської друкарні оригінальною особистістю був український письменник, перекладач, церковний діяч, філософ, відомий гуманіст України, Білорусії, Литви Лаврентій Іванович Зизаній-Тустановський, молодший брат Ст. Зизанія. Народився Л. Зизаній в с. Потеличі, освіту отримав в Острозі. До 1591 р. викладав у Львівській братській школі, а пізніше у братських школах Бреста (1593-1594), Вільно (1595-1597). З 1597 по 1600 р. - домашній вчитель князя Богдана Соломирецького, з 1600 р. навчав дітей князя Олександра

Острозького. Після смерті князя його дружина позбавила Л. Зизанія місця вихователя із 1612 р. він жив у князя Євтимія Корецького як корецький протопіп. Близько 1619 р. прибув до Києва, де працював у Києво-Печерській Лаврській друкарні як перекладач і редактор. У 1626 - 1627 рр. брав участь у місії Київського митрополита Й. Борецького до Москви.

До творів Л. Зизанія належать "Граматика словенська съвершенно искуства осми части слова.", буквар "Наука ку чтению и разуменbню письма словенского.", до якого додано церковнослов'янсько-український словник "Лексис". Виданий у Вільно в 1591 р., він отримав широку популярність. Основним твором Л. Зизанія все-таки є "Великий катехізис". Помер Л. Зизаній не пізніше 1634 р. у м. Корець (нині Рівненська область).

Творчість Л. Зизанія з самих ранніх етапів мала ренесансно-гуманістичну і реформаційну спрямованість, проявившись, зокрема, в його філологічних студіях. Одним з перших він виступив за перетлумачення книжної церковнослов'янської мови народомовними засобами, розробив в українському мовознавстві основи лексикографічних правил і методів укладання словника, втіливши їх у своєму "Лексисі" - першому церковнослов'янсько-українському словнику. На загальному фоні панування концепцій тримовності вказане розкривало значні можливості національної мови не тільки для церковної служби, а й для заняття наукою і філософією.

Стосовно власних філософських поглядів Л. Зизанія, то вони найбільш повно відбилися в праці "Великий катехізис", яка була підготовлена на прохання московського патріарха Філарета як підручник при вивченні основ православного віросповідання для братських шкіл вищого типу. З певних міркувань (загострення відносин між православними і католиками після вбивства біскупа Кунцевича) його не можна було видати в Україні, тому передбачалося видати його у Москві. Обережний Філарет побоявся взяти на себе відповідальність за видання книги і передав її на розгляд Книжкової палати. На засіданні 18 лютого 1627 р. московські православні книжники у складі ігумена Московського Богоявленського монастиря Іллі, книжного справника Григорія Онісімова, князя Івана Борисовича Черкаського, думного дяка Федора Лихачова оцінили книгу як єретичну, внесли в неї ряд поправок. Ознайомившись з правками, Л. Зизаній відмовився від авторства. Книга все-таки була набрана в 1627 р. у Москві, але не побачила світ. "Великий катехізис" було видано тільки в 1783 р. з наступними перевиданнями в 1787, 1788 рр., а потім у Пскові старообрядцями в 1874 р.

Написаний у вигляді запитань і відповідей, "Великий катехізис" Л. Зизанія містив багато цікавих моментів філософської думки. Тут відчувається помітний вплив західноєвропейської схоластичної філософії. Підготувавши книгу релігійного змісту, Л. Зизаній вніс в неї ряд світських моментів, зосереджуючи увагу на явищах природи, що відбилося в його тлумаченнях про небесні кола, планети, затемнення місяця, про грім і блискавку, комети та інші зірки, де він звертався в основному до даних досвіду, спостережень, роздумів за допомогою натурфілософії Арістотеля. Розглядаючи проблему творення світу Богом із стихій, Л. Зизаній визнавав їх відносно самостійними, хоча і виступав проти тих античних філософів, які стверджували повну незалежність світу від Бога. Відповідно до космології Арістотеля пояснював рух небесних світил обертанням саморухомих сфер, що приводило до визнання кулястості землі і суперечило біблійним уявленням про наявність чашоподібного купола небесних сфер над землею, по яких рухаються світила. Час створення світу, на думку Зизанія, охоплює віки і вічність, де остання мислиться ним як актуальна безкінечність. У зверненнях до земного життя, поясненнях природи Л. Зизаній не вдавався до трансцендентних сил, а розглядав ті чи інші явища, процеси як такі, що відбуваються на основі природних закономірностей.

Крім значного інтересу до земного життя поглядам Л. Зизанія властиве неортодоксальне трактування ряду християнських обрядів і догматів, що давало підставу для їх оцінки московськими книжниками як єретичних. Так, на думку Л. Зизанія, обряд хрещення може здійснюватися за певних умов і мирянами і не обов'язково в освяченій воді. Не надавав він значення благословленню при шлюбі, вважаючи, що його встановлення залежить від тих, хто вступає в шлюб і бере на себе взаємні обов'язки один відносно одного. Якщо ці обов'язки порушуються, то і шлюб стає недійсним. При розгляді питання про трійцю і відмінності божественних іпостасей Л. Зизаній дотримувався поглядів, які тяжіли до антитринітаризму, зокрема до соціанства. Він вважав, що єдиним і головним Богом постає перша особа трійці Бог-Отець, а дві інші відносяться до нього як підпорядковані і нижчі іпостасі. Вони мають своє "существо" ("сын рождением, а дух святий исхождением"), постають не як єдність, а як окремі іпостасі, кожна з яких має свою сутність і свою природу. Досить оригінальним було тлумачення Л, Зизанієм співвідношення божества і Ісуса Христа, божественного і людського. Він стверджував, що під час розп'яття Христа Бог постраждав плоттю, тому що по з'єднанню страждало і божество, і людина, бо, приймаючи людську природу, божество стає з нею нероздільним. Отже, якщо людська природа Христа зазнала страждання і смерті, то разом з нею страждала і вмирала божественна природа, саме божество. Звідси думка про те, що Ісус Христос не рівний Богу-Отцю за гідністю, більше того, в нього божественне "перевершується тварним". Звідси можна дійти висновку, що Христос був створеною істотою, звичайною людиною, яка своїми чеснотами піднеслася до Бога і в неї вселився сам Бог, який страждав разом з нею.

Із своєрідності попередніх тверджень випливало і своєрідне розуміння Л. Зизанієм людини, її сутності та сенсу буття. Розділяючи світ на чотири рівні - стихії, рослини, тварини, людина, де кожний нижчий рівень підпорядковується вищому, він людину розглядав як мікрокосм, що втілює в собі весь світ, відповідно до чого вона є "царь и облидатель земных всехъ". Як цар і володар усього земного, людина складається з душі і тіла. У питанні про походження душі Л. Зизаній займав компромісну позицію по відношенню до існуючих тоді точок зору, згідно з однією з яких душа створена Богом, а згідно з другою - передається від батьків. Сам він обстоював точку зору, що душа створюється Богом через природне започаткування батьками тіла дитини, в якому починає діяти тільки після розвитку тілесних органів. Водночас вірячи в безсмертність душі, Л. Зизаній змушений був визнавати її буття як самостійну сутність, можливість її існування без тіла, хоча постійно наголошував на їх єдності. Душа не має локалізації в окремих органах і проявляється в діях розуму і волі людини, відповідно до чого їй притаманна свобода волі, здатність обирати добро і зло, нести відповідальність за свої вчинки. Спираючись на зазначене, Л. Зизаній обстоював ідею "самовладдя людини", згідно з якою людина є творцем своєї долі. Від волі і розуму людини залежить той шлях, який вона обирає у житті/ а всі проступки, вчинки як добрі, так і погані, залежать від неї самої. На противагу офіційному православ'ю з цього посилання випливає висновок, що у такому випадку люди можуть бути добродійними самі по собі і для них не потрібна ні жертва Христа, ні його церква.

Спираючись на античних авторів, Л. Зизаній обґрунтовував думку про те, що життя людини має бути сповнене активною творчою працею і добрими вчинками, надаючи суто світським мотивам перевагу над релігійними. Якщо прихильники аскетично-споглядальних ідеалів (І. Вишенський, Й. Княгиницький та ін.) вважали, що людину може врятувати тільки таїнство віри, то Л. Зизаній наголошував на необхідності творення добрих вчинків. Людина має активно трудитися на благо суспільства, керуючись глибоким переконанням, що це принесе користь людям, а не зі страху кари за бездіяльність у потойбічному світі. Служити добру на землі людина повинна завжди, навіть тоді, коли б ніяких мук грішникам не було. Те, що життя людини коротке, не повинно нас лякати, бо й за короткий час можна зробити багато для утвердження своєї людської суті. Розглядаючи людину як тілесно і духовно здорову, Л. Зизаній до певної міри скептично сприймав Ідею гріхопадіння. На його думку, людина не зіпсована гріховодно минулим, зберегла свої духовні і фізичні сили такими, якими вони були в Адама до так званого гріхопадіння. А коли так, то людина не потребує "спасіння" від Бога і може врятувати сама себе.

У дусі ренесансного звеличування людини до божества Л. Зизаній розвиток і самовдосконалення людини пов'язував з розвитком індивідуальної самосвідомості через усвідомлення значущості діяльності кожного індивіда на користь суспільства. При осмисленні проблем суспільного життя він наголошував на рівності всіх людей перед Богом, не осуджуючи ні багатих, ні бідних. Щодо багатства, власності, то Л. Зизаній зазначав, що багатство може бути і добрим, і злим залежно від того, як воно використовується. До речі, саме таке відношення до власності зайняв II Вселенський Ватиканський собор у своїх адаптаціях до сучасності.

Павло Беринда

Тенденції ренесансно-гуманістичної орієнтації на народну, національну мову, закладені в українській духовній культурі М. Смотрицьким і Л. Зизанієм, були продовжені українським педагогом, письменником, лексикографом Павло (Павлом) Бериндою. Виходець з Прикарпаття, він працював друкарем і гравером в Стрятині, Перемишлі, входив до балабанівської вченої колегії, був друкарем Львівського братства і дидаскалом в його школі. У 1619 р. на запрошення Є. Плетенецького він переїздить до Києва, де стає одним з найвидатніших діячів вченого гуртка Лаврської друкарні, головним друкарем, редактором, перекладачем і гравером, зачинателем поезії та шкільної драми в Україні. Найважливішою працею П. Беринди є "Лексіконь словеноросский альбо ймень тлеbкованіє" - перший друкований український словник, виданий Лаврською друкарнею в 1627 р. Серед праць П. Беринди називають також "От отеченника скотского повесть удивительна о діявол" (1626). Є припущення, що саме П. Беринда автор майже усіх віршів у збірці "О воспитаніи чад".

"Лексікон." п. Беринди - фундаментальний на той час твір, призначався як посібник для студентів і включав 7 тис. термінів. Так само, як і М. Смотрицький, Л. Зизаній, Беринда через науково-теоретичне опрацювання церковнослов'янської мови прагнув поставити її поруч зі світовими мовами - латинською і грецькою, засвідчити так всесвітньо-історичне значення східнослов'янських культурних традицій, їх рівноправність з іншими визнаними традиціями християнського світу - греко-візантійського і латино-римського. Результатом цієї праці став "Лексікон." - перший церковнослов'янсько-український словник, який протягом XVII ст. був найбільшим зібранням словникового багатства однієї з найпоширеніших мов своєї доби, знаряддям освіти і культури східного слов'янства, південнослов'янських народів. Прославляючи цю мову, П. Беринда на перший план ставив її загальнослов'янське значення як спільного надбання багатьох слов'янських народів. Разом з тим він свідомо наголошував на тому, що церковнослов'янська і сучасна українська проста мова є поняття не тотожні. Рекомендував використовувати просту українську мову, яка, на його думку, годиться як для оригінальної літературної творчості, так і для перекладу з інших мов. На противагу середньовічним традиціям, за якими вирішальним чинником народності визнавалася віра, П. Беринда визначав народність за мовою.

При укладанні "Лексікона." П. Беринда звертався до грецької, латинської, єврейської, майже усіх слов'янських мов, мов народів Західної Європи, осмислення і узагальнення даних науки та освіти того часу. Для нього характерним є використання багатьох термінів філософсько-категоріального значення, що дають розуміння буття, пізнавального процесу, людини, її діяльності, етичних та естетичних категорій: любо мудріє - філософія, коханєх ся в мудрості; бытие - битность, вещество - матерія или вещ, дух-душа - животнє диханье, вещество-природа - натура, количество, качество - якость, время, час тощо, закон, существо-истинность, мысль, познаніє, мудрованіє, вbденіє, внbманіє, изображеніє та ін. Завершується "Лексікон." тлумачним словником імен, де поруч з іменами біблійних персонажів наведено імена грецьких та римських богів, що раніше сприймалося як єресь, святотатство.

"Лексікон." як енциклопедичне зібрання про зовнішній світ, природу, людину, мислення вміщував відтворення українською мовою термінології освітніх наук, поєднував християнство з античністю, що свідчило про проникнення гуманістичних ідей у тогочасну вітчизняну культуру. В гуманістичному дусі витриманий твір П. Беринди "На рождество Христово вbршb", де розглядається призначення віршових творів не тільки для повчання, а й отримання естетичної насолоди. В багатьох своїх інших віршах Беринда ставив питання про тогочасну національно-визвольну боротьбу українського і білоруського народів, що особливо чітко простежується у вірші "На Стефана-первомученика", в якому проведено певні аналогії з полум'яними борцями проти католицизму (Ст. Зизанієм). Весь пафос твору спрямовано на релігійно-політичну боротьбу, яка уособлювала на той час боротьбу народу за своє визволення. Глибоким патріотизмом відрізнялася і мова П. Беринди. Він постійно звертався до української мови без різних церковнослов'янізмів.

У контексті загального аналізу творчості і поглядів провідних діячів вченого гуртка Лаврської друкарні доречно, в межах наявної інформації, зупинитися на творчості Т. Земки та Г. Дорофієвича.

Лекції 8-9. Національно-визвольна боротьба 1648-1656 рр. ЇЇ здобутки та втрати в Україні

Важливою подією в історії українського народу стала його національно-визвольна боротьба проти польського поневолення під проводом Б. Хмельницького, яку досить часто кваліфікують революцією ранньобуржуазного типу. І хоча, в силу політичних причин того часу, вона не привела до об'єднання всіх українських земель, та здобутки її були досить вагомими: на значній території України вдалось створити власну державність, свій соціальний устрій, в якому народні маси здобули волю, громадянські права. В боротьбі за існування цієї державності зароджувалось почуття патріотизму усвідомлення національної окремішності, любові до рідної землі, цінування волі та індивідуальності, що стали національними рисами українського народу. Всіма наявними засобами Б. Хмельницький зміцнював основи цієї державності і незалежності, протягом десяти років зберігаючи Україну вільною від будь-якого іноземного гніту, здобуваючи визнання її серед інших народів. І навіть переходячи під владу Росії, Україна залишала за собою право на самостійне ведення зовнішньої і внутрішньої політики. Проектом Переяславської угоди, або конвенції, передбачалось збереження волі та привілей Війська Запорозького (так офіційно називалась Українська держава, трансформуючись у назву Малоросія при зносинах з Росією, територіально закріплюючись Київським воєводством, Поділлям, частиною Волині, не виключаючи як можливості збирання інших українських земель, так і можливості пошуку нових союзників у збереженні своєї незалежності), права обрання гетьмана та інших виборних посад, використання оренди для потреб Війська Запорозького і місцевого самоврядування. Чисельність Війська Запорозького становила близько 60 тис. чоловік. Україна зобов'язувалася добровільно давати щорічний дар, але побори для нього повинні були проводитися без участі московських воєвод, підтримувати царя у війнах, а він обіцяв захищати Україну від будь-яких ворогів. Не вирішено до кінця було лише одне питання - право приймати чужих послів. Хоча цар з ним і погоджувався, проте застерігав, що козаки можуть приймати послів тільки із законними пропозиціями і ніколи не приймати послів короля польського та Порти. Однак, довівши гетьманську владу до верхів могутності, Б. Хмельницький сам вирішував законодавчі справи, очолював військові сили, орудував скарбом. Як при всіх давніших комбінаціях, так і після Переяславської угоди, він не рахувався з накиненими зобов'язаннями, а йшов своїм власним шляхом до скріплення своєї влади і держави, майстерно використовував усі суперечності для зміцнення її становища, розширення території, укріплення міжнародного положення України. Пильнуючи добрі відносини зі своїм новим союзником, Хмельницький докладав усіх зусиль, щоб не потрапити під його гніт, досить швидко відчувши підступність нового сюзерена, який відразу ж почав втручатися у фінансові справи, намагався взяти під свою владу здобуті у війні території і усунути з них українську залогу. Більше того, в 1656 р. Росія почала переговори з Польщею, не допустивши до них українських делегатів. Під час цих переговорів польська сторона зобов'язувалася після смерті свого короля покликати на престол Олексія Михайловича, а той обіцяв захищати Польщу від шведів, повернути їй Україну і вгамувати козаків.

Проте доводиться констатувати, що як при Хмельницькому, так і після нього не було проголошено самостійності України, а її доля залежала від політичних комбінацій Росії, Польщі, Туреччини. За Андрусівським договором 1667 р. Україна була поділена між Польщею і Росією. Без участі українців, поза їх волею і бажаннями правобережна частина України підпала під владу Польщі, лівобережна - Росії. Чергова політична комбінація Росія - Порта і Крим в 1681 р. завершується пануванням Росії на лівому березі Дніпра, а правобережну частину було віддано Туреччині. Під страхом смертної кари українцям забороняється переходити з одного боку на другий. Укладення "вічного миру", звернутого проти Туреччини, знову надає право Польщі володіти правим берегом. Не сприяло укріпленню Української держави розв'язання громадянської війни, яка почалась незабаром після смерті

Б. Хмельницького і завершилася руїною. Однак і за таких умов різних політичних орієнтацій, вибору союзників, польської чи московської провінції Україна тривалий час вела свою незалежну політику (спроби Дорошенка об'єднати Лівобережну і Правобережну Україну; боротьба Мазепи за розширення української автономії; прагнення Орлика надати українському питанню міжнародного значення; реформаційна діяльність Розумовського), поки московський уряд на наклав руку на українську автономію, руйнування якої Петром І після Полтавської битви завершила Катерина II, знищивши сам інститут гетьманства, його військову силу, відвертою політикою русифікації, що й призвело не тільки до знищення української державності, а й до втрати Україною своєї національної незалежності.

З розвитком української державності в ході національно-визвольної боротьби організовувалося в Україні й своє самовизначене господарство, яке не тільки задовольняло потреби населення, а й виробляло досить продукції на експорт. Поряд з розвитком хліборобства, сільської промисловості йшов процес укріплення міст, розширення внутрішньої та зовнішньої торгівлі. За кордон Україна постачала продукти і вироби сільського господарства, а з-за кордону ввозила промислові вироби і колоніальні товари. Важливими торговими центрами того часу стають Київ, Ніжин, Чернігів, Стародуб та ін. Широкого розвитку набувала кредитна справа, що створювала умови перетворення України на самостійний чинник світової торгівлі. Однак знову-таки московський уряд робив усе для того, щоб пристосувати українську торгівлю до потреб Російської імперії, усіма засобами ламав її традиції, стримував український вивіз, направляв його до своїх портів, визначав купцям примусові шляхи, не дозволяв експортувати ряд товарів, накладав високі мита. Так Україна втрачала не тільки політичну, а Й одночасно економічну самостійність.

Специфічність економічного і політичного життя України того часу накладала відбиток на розвиток її культури. Якщо до першої половини XVII ст. перед у розвитку національної культури й ідеології, які сприяли розширенню національно-визвольної боротьби, вели західні землі, то у другій половині XVII ст. центри культурного життя переносяться на Наддніпрянщину. Галичина, Холмщина, Волинь після Хмельницького потрапили під польське панування. Польський наступ, ослаблений козацькими війнами на цих землях, став знову надзвичайно сильним. Польське панство, з яким рука в руку йшла католицька церква, робило все, щоб знищити ненависну "хлопську націю", сполонізувати український народ. Шляхом планово організованої акції насаджування польських звичаїв і польської культури відбувалося ополячування не тільки магнатів, шляхти. Польщилися також міста й українське міщанство, дедалі втрачаючи свою активність. Братства, що раніше були осередком широкого культурного життя, обмежили свою діяльність церковними справами. Вище духівництво не мало ні хисту, ні бажання стояти в національному проводі, а його діяльність не виходила поза суто релігійні справи. В 1636 р. завершила своє існування Острозька академія. Коли К. Острозький помер, його син Януш, який був католиком, не бажав продовжувати культурно-національні діяння батька. На другорядні позиції зійшла Львівська братська школа, яка поза видавництвом церковних книг не виявляла інтересу до розвитку культури та освіти. На загальному фоні розвитку європейської освіти і науки знизився авторитет Замойської академії, хоча вона до кінця XVIII ст. продовжувала традиції професійного викладання філософії.

Цілком очевидно, що стан суспільно-політичного та економічного життя України потребував освічених людей, здатних розв'язувати поставлені новими умовами завдання. Ось чому, ще в часи Хмельницького, характерним побутом для України став розвиток початкових шкіл. У XVIII ст. кожне велике село на Україні мало свою школу і навіть жінки в церкві читали з молитовника. Діти козацьких старшин, заможних селян та міщан виїздили для навчання на Захід (до Італії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Німеччини, Англії, Голландії, де студіювали в університетах Лейпцига, Гейдельберга, Кенігсберга, Страсбурга, Лейдена, Лондона, Праги та ін.), що сприяло зростанню української інтелігенції. Через вихованців західних університетів в Україну проступали нові культурні течії, пристосовуючись до умов української дійсності. Швидкими темпами відбувалося упорядкування бібліотек, що були не тільки при навчальних закладах, а й у приватних осіб. До складу їх зібрань входили стародавні рукописи, хроніки старої книжковості, видання класичних авторів з коментарями. Спостерігається зібрання книг з тих чи інших галузей науки: математики, астрономії, медицини, географії, історії, права тощо. Українська культура входила в таку силу, що не тільки опиралася полонізації, протиставлялася московському наступові, а й здобувала значний вплив у Росії, несучи в неї освіту і науку, що було започатковане Є. Славинецьким та іншими культурно-освітніми діячами України.

Єпифаній Славинецький