Інфраструктура та технічна характеристика цукрових заводів українських губерній Російської імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інфраструктура та технічна характеристика цукрових заводів українських губерній Російської імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

М.М. Москалюк

У пореформений період у процесі технічного перевороту неухильно зростала енергоозброєність і механізація цукрової промисловості українських губерній Російської імперії. Із розвитком матеріально-технічної бази підприємств відбувається удосконалення техніки та технології виробництва продукції, збільшується потужність та продуктивність заводів.

Над цією проблематикою у різний період працював ряд дослідників, серед яких можна виокремити К. Ар- хіпова, Л. Волохова, Н. Сиркіна, М. Зуєва та ін. Проблематика дослідження цікавить сьогодні як істориків, так і економістів, але вони вивчали лише частково окремі аспекти пропонованої теми, яка не втрачає своєї актуальності, а лише набирає певних обертів дослідження у колі науковців. Тому одним із основних завдань нашої статті є спроба дослідити закономірності інфраструктури та технічних можливостей цукрових підприємств в Україні середини ХІХ - початку ХХ ст.

Перші цукрові заводи були досить примітивними (“вогневими”) підприємствами, де панувала ручна праця, а продуктивність була досить низькою. Разом ці 449 заводів виробляли наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. ХІХ ст. лише 1,5 - 2 млн пудів цукру [1, 52].

Проте, у фаховій літературі присутнє цифрове різноманіття відносно кількості цукрових заводів в Україні досліджуваного періоду. Зокрема, щодо Лівобережних та Правобережних губерній наводяться різні цифри про кількість заводів майже за кожний рік. При цьому, різні цифри про чисельність цукрозаводів ми спостерігаємо в одних і тих самих роботах. Так, у джерелах підприємства цукрової промисловості за характером виробленої ними продукції поділяли на цукробурякові (пісочні), пісочні з рафінадними відділеннями (пісочно-рафінадні) і рафінадні заводи. Окрім того, у виробничому сезоні відрізнялися діючі і не діючі заводи. Автори, які писали про цукрову промисловість, здебільшого, уникали цих дефініцій, що було однією із причин цифрового різноголосся. Так, у відомостях про діяльність діючих цукрових заводів, які систематично вміщувалися у періодичному виданні Всеросійського товариства цукрозавод- чиків, не уточнювалося, про які цукрові заводи йде мова: пісочні, пісочно-рафінадні чи про всі діючі заводи. Тому наведені там дані про чисельність заводів не співпадають з даними інших джерел. Зустрічаються випадки, коли поряд, в одному номері журналу, в одній відомості наводяться одні цифри, а в наступній - зовсім інші. Господарський рік у цукровій промисловості, в силу специфіки виробництва, розпочинався восени і продовжувався до січня наступного року. Тому, наприклад, в одному випадку діючий завод статисти зараховували до 1895 р., а в іншому - до 1896 р. У підсумку це також зумовлювало різнобій. Часто суперечності у цифровому матеріалі пояснюються недоглядом самих укладачів документу, де йшлося про цукрову промисловість [2, 31]. Що стосується підрахунків загальної чисельності цукрових заводів у Російській імперії, то тут непорозуміння виходить додатково ще й з тієї причини, що одні дослідники враховували і дані по Царству Польському, яке було складовою частиною імперії, а в іншому випадку - автори не враховували цифри щодо польських губерній, при цьому далеко не завжди вказували це.

В українських землях, що перебували у складі Російської імперії, існували два регіони, де розміщувалися цукрові заводи - Провобережжя і Лівобережжя. За межами цих регіонів на початку ХХ ст. було всього три цукрових (пісочних) заводи: один у Хотинському повіті Бессарабської губернії і два на півночі Херсонщини, у перехідній зоні між лісостепом і степом. Ця зона була подібна за кліматичними і природними умовами до сусідніх повітів правобережних губерній. Враховуючи, що на Правобережжі було майже півтори сотні заводів, то ці три заводи, за відповідних підрахунків автори теж, як правило, приєднували до правобережного регіону. Всі ці обставини ми врахували при підрахунках кількості цукрових заводів.

Ринковий характер цукрової промисловості визначив високий рівень концентрації виробництва, яка протягом пореформених років продовжувала невпинно зростати. В ході концентрації виробництва відбулася ліквідація старих невеликих і погано оснащених заводів. Так, по всій Україні на початку 90-х рр. ХІХ ст. залишилася лише третина заводів, побудованих ще у передреформені роки. Із загальної кількості цукроварень, побудованих до 1850 р., на 1892 р. залишалося на Правобережжі 43,7%, на Лівобережжі - 20%, а з числа “парових” заводів, побудованих до 1850 р., залишилося на 1892 р. на Правобережжі 66%, на Ліобережжі - 40% [3, 74].

Про швидкі темпи зростання концентрації виробництва у цукровій промисловості свідчить наступна динаміка: протягом 14 років (з 1862 р. до кризи 1876 р.) середня продуктивність однієї цукроварні зросла на Київщині у 5 разів, на Поділлі - у 4,3 рази, на Волині - у 4 рази. При цьому концентрація виробництва на Правобережжі здійснювалася поряд із зростанням кількості заводів; на Лівобережжі кількість цукроварень, навпаки, значно скорочується (за рахунок ліквідації “вогневих”), темпи ж зростання потужностей були значно вищі, ніж на Правобережжі: на Чернігівщині середня виробнича потужність цукроварні, наприклад, за вказаний період, зросла у 9 разів, на Харківщині - у 12 разів. Внаслідок цих процесів, наприкінці 1880-х рр. технічний рівень виробництва на Лівобережжі та Правобережжі став майже однаковим. Криза 1876 р., що охопила і цукрову промисловість (свідчення того, що остання стала галуззю великої ринкової промисловості), позначилася на подальшому прискоренні (в окремих районах) процесу концентрації виробництва. Особливо помітним етапом у процесі концентрації виробництва була криза початку 1880-х рр., протягом якої продуктивність цукроварень збільшилася удвічі, а подекуди й утричі.

Цукробурякове виробництво виникло порівняно пізно, проте завдяки технічному перевороту воно перетворилося на одну з найрозвинутіших галузей вітчизняної промисловості. Внаслідок технічної перебудови цукроварень підвищилася концентрація виробництва і органічна будова капіталу, продовжилися сезони цукроваріння, поліпшилося використання сировини тощо.

Протягом останніх десятиріч XIX ст. технічний процес у цукровій промисловості України, як і Російської імперії в цілому, відбувався головним чином по лінії вдосконалення техніки і підвищення технічного рівня ринкової фабрики. Це знайшло свій вияв, зокрема в тому, що на цукрових підприємствах фабричного типу встановлювалися дифузори підвищеної місткості, запроваджувалися випарні апарати нових конструкцій, зміцнювалася енергетична база. В результаті виробіток цукру на одного робітника на початку 1890-х рр. досяг 400 пудів на виробничий рік.

Динаміка кількості цукрових заводів з розподілом за характером виробленої ними продукції (пісочні або цукробурякові, пісочно-рафінадні і рафінадні) за 1900 - 1914 рр. показує, що у 1913 - 1914 рр. у лівобережних губерніях України діяли 58 цукрових заводи - 27,1% їх кількості в Україні. Решта 156 підприємств, або 72,9% припадала на правобережні губернії [4, 3 - 21]. Всього в українських губерніях в 1913 - 1914 рр. діяли 214 заводів з 315, що працювали у межах Російської імперії, або 67,9% їх чисельності. Динаміка чисельності цукрових заводів, зокрема на Лівобережній Україні, зросла у 1894 - 1914 рр. з 40 до 59, тобто майже на одну третину. Більшість цих заводів складали цукробурякові (пісочні) заводи [5, 44 - 45]. Це цілком зрозуміло: рафінадні заводи були спроможні переробити продукцію (цукровий пісок) кількох цукробурякових заводів, а тому їх чисельність була жорстко обумовлена наявною кількістю цукрових підприємств.

Географія розміщення цукрових заводів свідчить, що у Харківській губернії 11 із 13 заводів були у Сумському повіті, а враховуючи сусідні з ним Охтирський, Богодухівський і Лебединський повіти, то у них було зосереджено 26 із 31 заводу або 84% [6, 110 - 113]. Головна причина цього - сприятливий для вирощування буряка північно-західний природно-географічний район губернії.

У Чернігівській губернії географія розміщення цукрових заводів чітко виділяла південні лісостепові повіти, включаючи і південну частину Новгород-Сіверського повіту, де ґрунти були сприятливіші для вирощування цукристих, ніж у північних поліських повітах.

До Першої світової війни половина цукру-піску, який виробляли цукрові заводи, потрапляли на переробку на рафінадні заводи і звідти у вигляді голівок, плиток, шматків та пудри відправлялися на ринок [5, 38].

Явище збільшення продуктивності заводів, тобто концентрації виробництва, цілком природне і пояснюється прагненням заводів зменшити собівартість цукру [7, 92]. Концентрація здешевлювала виробництво, економила обігові кошти. Так, видатки на виробництво одного пуда цукру-піску на цукрових заводах лівобережних губерній у 1906 - 1907 рр. становили на заводах з добовою переробкою менше 2 тис. берківців буряку 2,65 крб., а на заводах з добовою переробкою понад 4 тис. берківців - 1,63 крб. Отже, на виробництво одного пуда цукру видатки на великих заводах були менші на 1,02 крб., або 39% [5, 69 - 70].

Наступна причина, що спонукала підприємців, полягала в особливостях закону 1895 р. про нормування цукрової промисловості у Російській імперії. Згідно із ним, встановлювався певний контингент цукру на внутрішній ринок, котрий розподілявся між заводами. При цьому, перші 60 тис. пудів цукру по кожному заводу були вільні для випуску на внутрішній ринок, решту - обкладали великим акцизним збором. Втім, безакциз- ний цукор становив незначну частину визначеного контингенту, значно більша частина квот на реалізацію цукру розподілялася між заводами у відсотковому відношенні до величини виробництва заводу. З цього випливає, що чим більша була продуктивність заводу, тим більше вільного для продажу цукру припадало на його частку і тим більша прибутковість була забезпечена заводу, так як прибуток заводів залежав у першу чергу від цукру, який вільно продавався на внутрішньому ринку [10, 4 - 5]. Тому майже всі цукрові заводи в країні у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. прагнули збільшити свою продуктивність.

У цукровому виробництві, так само як і в інших галузях промисловості, діяв економічний закон зростаючої продуктивності нових витрат капіталу та праці на одиницю виробленої продукції. При цьому, витрати, із розрахунку на одиницю готового продукту на механічну його переробку, можуть бути зменшені завдяки досягненням технічного прогресу. Здешевлення собівартості цукру значною мірою залежало від більш досконалої і продуктивнішої техніки переробки буряка. З кінця ХІХ ст. удосконалення в цукровій промисловості були спрямовані передусім на зниження собівартості продукції, що було пов'язано з падінням цін на цукор і підвищенням цін на матеріали, буряк, паливо і великим акцизом. А в умовах конкуренції здешевлення продукту стало життєво необхідним. За даними 1908 р. видатки на технічне обладнання в загальній сумі собівартості цукру на заводах становили від 18% до 24%. Цукровари встановлювали новітнє обладнання, в результаті чого машини та апарати тим самим досягали значного підвищення загальної продуктивності заводу, від чого, у свою чергу, витрати, з розрахунку на одиницю готової продукції, відповідно зменшувалися. Тому новий витрачений капітал на технічне вдосконалення виробництва давав більший відсоток прибутку Власники цукрових заводів це прекрасно розуміли і не економили на технічному прогресі [9, 91].

Запровадження нових технологій, машин, парової енергетики дало могутній поштовх для підвищення продуктивності праці, збільшення обсягів виробництва продукції. Слід сказати, що вартість промислової продукції (без гірничої і гірничозаводської) протягом другої половини XIX ст. виросла більш як у 8 разів. Причому темпи зростання виробництва були значно вищими у перші два пореформені десятиріччя, протягом яких обсяг готової продукції збільшився у 5,5 рази. Це було, безумовно, пов'язано із завершенням найбільшого буму у залізничному будівництві та поширенням парового виробництва майже в усіх провідних галузях промисловості. Наступне десятиріччя продемонструвало наявні процеси концентрації виробництва, за яких кількість підприємств скоротилася в 1,1 рази, а обсяг виробництва зріс у 1,5 рази, тобто на 49,8%, порівняно з 1879 р.

Отже, у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. відбувався невпинний ріст продуктивності цукрорафінадних заводів, аналогічний тому процесу, який був на цукробурякових (пісочних) заводах.

цукровий завод український пореформений

Література

1. Архипов Г.К. Сахарная промышленность и крестьянское свеклосеяние. -- Х., 1923.

2. Сахарная промышленность Украины: Отчет сахаротреста за 1922 год. -- Х., 1922.

3. Обзор Одесского градоначальства за 1883 год. -- Одесса, 1884.

4. Производства, обложенные акцизом (по данным статистики производств, обложенных акцизом Главного Управления неокладных сборов и казенной палаты питей Министерства финансов за годы 1900-1914 // Статистика Украины. --1922. -- Т. 1. -- Вып. 7. -- № 17.

5. Волохов Л. Ф. Сахарная промышленность России в цифрах. -- К., 1913.

6. Сахарная промышленность Левобережной Украины. -- Сумы, 1919.

7. Архипов Г. Сахарная свекла // Очерки товарных отраслей сельского хозяйства в связи с кредитованием. --1926. -- Вып. 1.

8. Сыркин Н.С. Законодательство об акционерных предприятиях и интересы русской сахарной промышленности. -- К., 1916.

9. Зуев М.Д. Сахар и его производство. -- Х., 1923.

Размещено на Allbest.ru