Протиборство Директорії УНР з ліворадикальними українськими політичними силами: інтерпретації радянської історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОТИБОРСТВО ДИРЕКТОРІЇ УНР З ЛІВОРАДИКАЛЬНИМИ УКРАЇНСЬКИМИ ПОЛІТИЧНИМИ СИЛАМИ: ІНТЕРПРЕТАЦІЇ РАДЯНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

У статті проаналізована література радянського періоду щодо протиборства Директорії УНР з українськими політичними партіями ліворадикального спрямування, охарактеризовані методологічні підходи радянської історіографії до висвітлення цієї теми. Ключові слова: радянська історіографія, Директорія УНР, українські ліворадикальні політичні партії, УСДРП (незалежних), УПСР (боротьбистів)

За доби Директорії УНР було зроблено третю спробу створити незалежну Українську державу, що, на жаль, завершилося поразкою. Аналізуючи її причини, дослідники звертають увагу на відсутність єдності в державницькому таборі, гостре протиборство різноманітних політичних сил з ключових питань державотворення, яке згодом переросло у фазу жорстокої боротьби за владу, розпорошивши державотворчий потенціал нації. Тому в умовах сучасної розбудови незалежної України, коли на її політичній арені діє близько сотні політичних партій і рухів, надзвичайно важливим є ретельне вивчення і осмислення як позитивного, так і негативного досвіду взаємин Директорії з різноманітними політичними силами. Адже це дає ключ до розуміння глибинних суспільно-політичних та економічних процесів, що відбуваються у нашій державі зараз, а відтак, дозволить сучасним керівникам України уникнути небажаних помилок.

Серед широкого спектру політичних партій, що діяли в Україні за доби Директорії, впливові позиції посідав табір ліворадикальних сил, представлений, в першу чергу, такими політичними партіями, як УСДРП (незалежних), що утворилась після VI конгресу УСДРП (січень 1919 р.), а також УПСР (боротьбистів). На думку багатьох істориків, саме боротьба ліворадикальних сил проти Директорії, а згодом їхнє співробітництво з більшовиками, призвели до розриву єдиного українського національного фронту, що, в свою чергу, мало фатальне значення для національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 рр., оскільки сприяло окупації України більшовиками.

Варто зазначити, що за роки незалежності вітчизняними істориками створено чимало узагальнюючих і монографічних праць, брошур, статей, захищено низку кандидатських і докторських дисертацій, присвячених Українській революції, в яких, поряд з іншими проблемами, розглядаються й різноманітні аспекти діяльності політичних партій ліворадикального спрямування, їх взаємини з Директорією УНР. Проте, їх аналіз засвідчує, що, попри значне просування у дослідженні зазначеної теми, мають певною мірою місце спроби запозичувати з радянської історичної науки і обстоювати застарілі ідеологічні штампи, при оцінці головних засад політичних доктрин цих партій, напрямів і підсумків їх діяльності. Це призводить до появи неадекватних історичним реаліям висновків. Звідси випливає необхідність наукового історіографічного осмислення методологічних підходів радянських істориків до висвітлення діяльності сил ліворадикальної опозиції в роки Української революції, зокрема і за доби Директорії УНР.

У сучасній вітчизняній науці відсутні праці, які б комплексно аналізували публікації радянських авторів, присвячені цій проблемі. Як правило, українські фахівці обмежуються короткими історіографічними сюжетами, в яких, з одного боку, констатують певні досягнення радянських істориків щодо висвітлення досліджуваної проблеми (залучення ними цінного, часто унікального, фактологічного матеріалу; спроби розпочати вивчення теоретичних проблем, на дослідження яких за життя Й. Сталіна існувала заборона: соціальна база ліворадикальних українських партій, сутність українського націонал-комунізму, що виник на їх основі, вплив ліворадикальних партій на соціально-економічні та політичні процеси в 1918-1920 рр.). З іншого - резюмують крайній суб'єктивізм радянських істориків, наголошують, що вони, з огляду на ідеологічний контроль КПРС, все ж не могли створити праці, які б незаангажовано висвітлили діяльність українських соціалістичних партій, у т. ч. ліворадикального спрямування, складний характер їх взаємовідносин з Директорією [1-10]. Недостатнє вивчення теми й зумовило її вибір, як об'єкту наукового аналізу. Автор поставив за мету комплексно проаналізувати науковий доробок радянських істориків з проблеми взаємин Директорії УНР з силами ліворадикальної опозиції і на цій основі з'ясувати основні тенденції та складові концепції радянської історіографії із зазначеної теми.

Слід зауважити, що радянська історіографія, за більш ніж 70-річне існування, накопичила певний обсяг матеріалу з досліджуваної теми. Вже у 1920-х рр. з'явилися перші праці з означеної проблематики. Адже саме тоді в Україні почала поширюватись концепція «багатокорінності» утворення КП(б)У, що змушувало істориків більшовицької партії до ґрунтовнішого дослідження історії інших лівих сил, з яких частина членів увійшла згодом до лав КП(б)У Зокрема на цьому етапі активно досліджували проблему такі історики, як О. Гермайзе [11], М. Майоров [12], М. Равич-Черкаський [13], М. Попов [14], М. Волін [15], В. Ерде [16], М. Яворський [17] та ін. Висвітлювалась вона й у працях активних учасників революції, опублікованих в Україні. Мова йде про праці В. Антонова-Овсієнка [18; 19], А. Бубнова [20], М. Скрипника [21] та ін. Вивчення цих студій засвідчує їхню однобокість, адже діяльність ліворадикальних політичних сил, їх взаємини з керівними центрами УНР та УСРР розглядалися лише в контексті їх відповідності чи невідповідності стратегічній лінії КП(б)У з національно-державних питань. Проте, хоч ці праці й мають відчутне марксистське забарвлення та відповідну ідеологічну спрямованість, не можна відкидати того факту, що вони були написані з використанням значної джерельної бази і т. ч. давали можливість з'ясувати ряд аспектів взаємин ліворадикальних партій як з більшовицькою владою, так і Директорією періоду Української революції 1917-1921 рр.

Певна інформація щодо діяльності партій ліворадикального спрямування міститься у спогадах колишніх її членів, зокрема А. Хвилі [22], В. Блакитного [23], А. Буценка [24], С. Кокошка [25], П. Попова [26]. Однак, присвячені цій темі, роботи мали переважно пропагандистське спрямування та не містили серйозного аналізу взаємин ліворадикальних партій з Директорією та її урядами.

Творчий процес дослідження Української революції, українських лівих політичних течій кінця 20 - початку 30-х рр. XX ст. був зупинений через утвердження однопартійної системи та встановлення тоталітарного режиму в СРСР. В історичній літературі утвердився погляд, що всі «небільшовицькі партії», припинивши існування після громадянської війни, були за своєю суттю дрібнобуржуазними і антинародними, тому не заслуговують на увагу дослідників. Відтак, у 1930 - першій половині 1950-х рр. у Радянській Україні не з'явилося жодної публікації щодо діяльності українських політичних партій, в т. ч. ліворадикального спрямування.

Аналіз радянської історіографії повоєнного періоду свідчить, що більшість істориків покірно дотримувались ідеологічного табу, накладеного на дослідження діяльності опозиційних ВКП(б) партій. З украй суб'єктивістських позицій висвітлюється ця тема в працях А. Лихолата [27; 28]. Він безапеляційно стверджує, що розколи в УСДРП і УПСР, виділення з них лівих фракцій і течій стались винятково завдяки успіхам радянської влади й зростанню впливу комуністичної партії. Щоб не втратити залишків авторитету серед народних мас, ці партії, на його думку, підступно вдались до «брехливих заяв» щодо зміни своїх програмних засад, проголосивши себе прибічниками більшовиків і радянської влади [28, 274]. Проте, головна їх мета залишалась незмінною. Маскуючись прихильністю до комунізму і удаваним визнанням платформи радянської влади, боротьбисти та «незалежники», - пише автор, - намагались «послабити вплив Комуністичної партії серед трудящих мас України, розкласти органи Радянської влади зсередини і підготувати, таким чином, ґрунт для захоплення влади в свої руки» [28, 606]. При цьому, взаємини ліворадикальних сил з Директорією висвітлюються автором вкрай прямолінійно. Він вбачає в них лише «агентів націоналістичної Директорії», що постійно допомагали їй зміцнювати буржуазно-поміщицьку диктатуру в Україні. Такий підхід виявляється зокрема в ході висвітлення вченим однієї з ключових проблем у взаємовідносинах Директорії з ліворадикальною опозицією - ставлення до селянського повстанського руху. Автор замовчує той факт, що селянський повстанський рух України в 1919 р. знаходився під значним впливом ліворадикальних сил, і що саме ці сили, сподіваючись на лояльне ставлення більшовиків до української державності, фактично агітували селянство до підтримки більшовицької влади, а це призвело до відкритого протистояння «лівих» з Директорією.

Не заперечуючи значного розмаху повстань українського селянства проти більшовицької влади навесні 1919 р., А. Лихолат все одно характеризує їх винятково як куркульсько-націоналістичні, безапеляційно стверджуючи, що вони були «організовані агентами Директорії, спільно з представниками українських “лівих” есерів, незалежників, та інших контрреволюційних партій». На його думку, більшість повстанських отаманів, які вели боротьбу проти більшовицької влади, були вихідцями саме з партій ліворадикального табору [28, 333].

Припинення існування ліворадикальних політичних партій автор вважає закономірним явищем. Не вдаючись до глибокого аналізу програмних засад їх діяльності, він вбачає головну причину їх поразки в політиці підтримки ними «петлюрівської Директорії та серії маріонеткових буржуазних націоналістичних «урядів», що вели боротьбу проти Радянської влади і Комуністичної партії, догоджаючи при цьому інтервентам і білогвардійцям» [28, 311].

Деякі позитивні зрушення у вивченні радянськими істориками діяльності українських національних партій, у т. ч. й ліворадикального спрямування, їх взаємин з Директорією припадають на другу половину 1950-х рр., коли в СРСР почалась десталінізація. Певним поштовхом для активізації досліджень у цьому напрямі послужила стаття «Про розробку і висвітлення деяких питань історії КП України», опублікована в органі ЦК КПУ - «Комуніст України». У ній визнавалось за доцільне продовжити вивчення історії українських національних партій у контексті боротьби проти них більшовиків [29, 88-93]. Уже в 60-х рр., залучивши новий архівний матеріал, активно досліджували різні аспекти діяльності українських політичних партій, зокрема ліворадикального напряму, тактику КП(б)У щодо них М. Куліченко [30], Ф. Курас, В. Полушкіна [31], Г. Овчаров [32] В. Сарбей [33], М. Супруненко [34]. Так, 1966 р. вийшла монографія М. Супруненка «Начерки історії громадянської війни і іноземної воєнної інтервенції на Україні». Вона засвідчила, що в питаннях оцінки діяльності ліворадикальних партій, їх взаємин з Директорією, автор відійшов від усталених стереотипів. Зокрема він вступив у полеміку з колишнім помічником М. Скрипника - Г. Овчаровим, який в одному з номерів «Комуніста України» за 1958 р. надрукував статтю «З приводу висвітлення питання щодо боротьбизму». Він не погодився з оцінкою Г. Овчаровим боротьбистів як партії куркульської контрреволюції. На його думку, це була дрібнобуржуазна партія переважно середнього селянства з усіма недоліками, притаманними цьому соціальному прошарку [34, 115].

Автор вперше в радянській історіографії, хоч і зі звичною компартійною риторикою, відкрито визнав значний вплив цих партій на селянство: «Незважаючи на непослідовність і хитання, сама поява лівих дрібнобуржуазних груп на політичній арені України мала значне позитивне значення. Їх публічні заяви і виступи, спрямовані проти Директорії і “трудового конгресу”, їх вимоги припинити переговори з Антантою і почати мирні переговори з Радянською Росією і, зрештою, їх демонстративне залишення “трудового конгресу” сприяло подальшому відходу від Директорії дрібнобуржуазних мас, і перш за все, селянства» [34, 116]. Водночас історик не уникнув суб'єктивізму в оцінці подій, пов'язаних з періодом, хоч і короткотривалим, співробітництва ліворадикальних партій з Директорією наприкінці весни 1919 р. Він пов'язував їх із звичайними хитаннями, що, згідно з комуністичною доктриною, притаманні дрібнобуржуазним партіям.

Однак далеко не всі історики 60-х рр. у своїх працях наважувались відійти від усталених догм, висвітлюючи взаємини Директорії з ліворадикальною опозицією періоду революції. Власна безпека, як зазначив Ю. Г амрецький, примушувала багатьох учених оминати подібні теми, «обмежуватися загальними міркуваннями, або спиратися на безпрограшну схему “про керівну і спрямовуючу роль”. У противному разі з'являлася пряма загроза звинувачення в націоналізмі, з відповідними службово-партійними висновками» [35, 60]. Тому в низці праць цього періоду оцінки досліджуваної проблеми залишалися непорушними. Як приклад - монографія І. Рибалки «Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні» [36].

З кінця 1960-х рр., в умовах відходу партійно- радянського керівництва від обмежених реформ доби М. Хрущова, посилення командно-адміністративної системи, ідеологічні штампи щодо діяльності Директорії, національних політичних партій стали ще суворішими. Так, у тритомнику «Українська РСР в період громадянської війни (1917-1920 рр.)» прихід до влади Директорії пояснювався лише політичною недосвідченістю селянства, яке, нібито, повірило, запозиченим Директорією в більшовиків, гаслам про боротьбу з буржуазією за землю і волю [37, 48-51]. Замовчуючи справжні причини виступів широких мас селянства проти більшовицької влади навесні 1919 р., автори тритомника намагалися довести, що це були вияви т. зв. куркульського бандитизму, організованого за дорученням Директорії її підручними - українськими дрібнобуржуазними та буржуазно-націоналістичними партіями й угрупуваннями [37, 295-296]. Повстанські загони селян образливо називалися «зграями як відверто націоналістичного, петлюрівського, так і анархо-махновського напряму» [37, 291].

Не змінились суттєво підходи до дослідження історії українських політичних партій у їхніх взаєминах з Директорією й у 70-80-х рр. ХХ ст. Хоча в кількісному плані відбувалося зростання. Активно працювали в цьому напрямі Ю. Клінтух [38], І. Курас [39; 40], В. Полушкіна [41], Ю. Терещенко [42]. Серед праць цього періоду варто виділити монографії І. Кураса - «Повчальний урок історії: Ідейно-політичне банкрутство Української соціал-демократичної партії» (1986 р.) та «Торжество пролетарского інтернаціоналізму і крах дрібнобуржуазних партій на Україні» (1978 р.). З огляду на розмаїття джерельної бази, комплексний характер дослідження, ці праці й зараз не втратили своєї значущості. У них не лише були досліджені етапи формування й розвитку провідних ліворадикальних партій УНР періоду Директорії - УКП (боротьбистів) та УКП, алей здійснена спроба дати цілісну оцінку українського націонал-комунізму як течії в революційному русі українського народу [39, 233]. Проте, методологічною основою цих праць залишалась марксистська теоретична спадщина, що зумовила напрям дослідження й зміст висновків. У руслі ленінських настанов ці праці визначають ліворадикальні українські партії як «лівий фланг дрібнобуржуазних партій». Їхнє утворення автор пов'язує із спробою дрібної буржуазії «зберегти свій певний вплив на частину дрібнобуржуазних мас» [39, 235]. радянський історіографія директорія ліворадикальний

Варто зазначити, що в цей час були створені узагальнюючі видання фундаментального характеру. Серед них - восьмитомна «Історія Української РСР» (1977 р.) [43], «Непролетарские партии России: урок истории» (1984 р.) [44], «Великий Жовтень і Україна» (1987 р.) [45], «Непролетарские партии России в трех революціях» (1989 р.) [46] та ін. Зміст цих праць свідчив про небажання комуністичних ідеологів визнавати об'єктивну революційну роль українських національних партій, у тому числі й ліворадикального характеру, їхню здатність впливати на широкі верстви населення. Звідси й оцінка цих партій як націоналістичних і шкідливих, чия діяльність, разом з «петлюрівською Директорією», була спрямована лише на те, щоб «відмежувати Україну національним кордоном від цієї (соціалістичної - М. С.) революції та здійснення її соціально- економічних програм» [45, 42]. Маючи такі ідеологічні настанови, українські історики не могли вести об'єктивних історичних досліджень.

Отже, попри все багатство джерельної бази, праці радянських істориків не дали об'єктивного висвітлення складних і суперечливих взаємин Директорії УНР з силами ліворадикальної опозиції. Так званий класовий принцип, якого вони були змушені суворо дотримуватись, зумовлював розгляд цього питання лише в контексті героїчної боротьби більшовицької партії з «антинародними контрреволюційними режимами», до яких вони відносили й Директорію УНР, що спиралась на підтримку не менш «контрреволюційних» політичних партій. Факти, що стосувалися цієї проблеми, підбирались при цьому тенденційно, оцінювались апологетично.

Література

1. Стрілець В.В. Державотворча діяльність політичних партій України (1917--1920pp.): Автореф. дис.... канд. іст. наук. К., 1992.

2. Любовець О.М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив революційної доби (1917--1920рр): Автореф. дис.... д-ра іст. наук. К., 2006.

3. Єфименко О.Г. Українські політичні партії та їх роль у розвитку державотворчих процесів в Україні (1917-- 1920рр.): Автореф. дис.... канд. іст. наук. Х., 1998.

4. Васковський Р.Ю. Діяльність Директорії УНР (листопад 1918 -- квітень 1919 рр.): Автореф. дис.... канд. іст. наук. Донецьк, 1999.

5. Нагорний В.І. Ґенеза українського націонал-комунізму (1917--1920рр.) // Україна: минуле, сьогодення, майбутнє: Зб. наук. пр. К., 1999.

6. Радченко Л. О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917--1920рр. Х., 1996.

7. Яблонський В. Від влади п 'ятьох до диктатури одного: історико-політичний аналіз Директорії УНР. К., 2001.

8. Кудлай І.А. Селянський повстанський рух в Україні. Рік 1919: до проблеми національно-політичної орієнтації (історіографічний нарис) // Вісник Київського нац. лінгвіст. ун-ту. К., 2001. № 5.

9. Лозовий В. Внутрішня та зовнішня політика Директорії Української Народної Республіки: Кам 'янецька доба. Кам 'янець-Подільський, 2005.

10. Солдатенко В.Ф. Українська революція: історичний нарис. К., 1999.

11. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т. 1: Революційна Українська Партія. Б. м., 1925.

12. Майоров М. Из истории революционной борьбы на Украине (1914-1919). К., 1922.

13. Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии (большевиков) Украины. К., 1923.

14. Попов Н.Н. Очерки истории Коммунистической партии (большевиков) Украины. Б. м., 1931.

15. Волин М. История КП(б)У в сжатом очерке. Х., 1930.

16. Эрде Д. Революция на Украине: от керенщины до немецкой оккупации. Х., 1927.

17. Яворський М. Революція на Вкраїні в її головніших етапах. Х., 1920.

18. Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне: воспоминания: в 4 т. М.; Л., 1924--1933.

19. Антонов-Овсієнко В. В боротьбі проти Директорії // Літопис революції.1929. № 5/6; 1930. № 1, 2, 3/4, 5.

20. Бубнов А. Гетманщина, Директория и наша тактика (1918--1919 гг.) //Пролетарская революция. М., 1927. № 7.

21. Скрипник М.О. Історія пролетарської революції на Вкраїні: короткий нарис. Х., 1923.

22. Хвиля А. Нариси історії партії//Боротьба. Чернігів, 1919. Ч. 17, 19, 22.

23. Блакитний В. Правда про боротьбистів: хто такі комуністи-боротьбисти. К., 1919.

24. Буценко А. О расколе УСДРП (1917--1918 гг.) // Летопись революции. 1923. № 4.

25. Кокошко С. Дещо про московську групу УСДРП//Літопис революції. 1929. № 4.

26. Попов П. Московська група «лівих» в УСДРП//Літопис революції. 1928. № 6.

27. Лихолат А.В. Разгром буржуазно-националистической Директории на Украине. М., 1949.

28. Лихолат А.В. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917--1922 гг.). М., 1954.

29. Коммунист Украины. 1958. № 12.

30. Кулиниченко М.И. Тактика большевистской партии в связи с особенностями развития социалистической революции на Украине // Вопр. истории КПСС. 1962. № 10.

31. Курас І.Ф., Полушкіна В.О. До питання про організаційний та політичний крах українських буржуазно- націоналістичних партій (1917--1920 рр.) // Наук. пр. з історії КПРС. К., 1968. Вип. 22.

32. Овчаров Г. По поводу освещения вопроса о боротьбизме // Коммунист Украины. 1958. № 2.

33. Сарбей В.Г Критика В. І. Леніним буржуазно-націоналістичної концепції лідерів УСДРП та її історіографічне значення // Укр. істор. журн. 1966. № 3.

34. Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918-- 1920). М., 1966.

35. Гамрецький Ю.М. До вивчення національно-визвольного руху на Україні // Укр. іст. журн. 1990. № 12.

36. Рибалка І.К. Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні. Х., 1962.

37. Українська РСР в період громадянської війни 1917-- 1920 рр. К., 1968.

38. Клинтух Ю. Ф. Тактика Коммунистической партии по отношению к мелкобуржуазной националистической партии боротьбистов. Одесса, 1973;

39. Курас И. Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. К., 1978.

40. Курас І. Ф. Повчальний урок історії (ідейно-політ. банкрутство Укр. соціал-демокр. робітнич. партії). К., 1986.

41. Полушкина В.А. Рост влияния большевиков и крах мелкобуржуазных партий на Украине на завершающем этапе гражданской войны: Автореф. дисс.... канд. ист. наук. К., 1972.

42. Терещенко Ю.И. Политическая борьба на выборах в городские думы Украины в 1917 г.: Автореф. дисс.... канд. ист. наук. К., 1971.

43. Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К., 1977. Т. 5.

44. Непролетарские партии России: урок истории. М., 1984.

Размещено на Allbest.ru