Чисельність дворянства міста Тучкова та фортеці Ізмаїл у першій третині ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧИСЕЛЬНІСТЬ ДВОРЯНСТВА МІСТА ТУЧКОВА ТА ФОРТЕЦІ ІЗМАЇЛ У ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХІХ ст.

Л.Ф. Циганенко

На основі формулярних списків, статистичних відомостей і журналів обліку домовласників м. Тучкова та фортеці Ізмаїл (що зберігаються в місцевому архіві), визначено чисельність дворянства, його динаміку в першій третині ХІХ ст.

Ключові слова: Південна Бессарабія, Тучков, Ізмаїл, дворянство, нобілітація

Серед чисельних соціальних груп, верств і класів, які відіграли важливу роль в історії Російської імперії, одне з основних місць належить дворянству Маючи фінансову незалежність, володіючи певними важелями політичного впливу, протягом ХУІІІ-ХІХ ст. дворянство було титульним станом цієї держави. Її багатоетнічний склад, освоєння нових територій і земель - все це сприяло суттєвим змінам у структурі означеної верстви, а в російського дворянства з'явилися свої регіональні, етнічні, конфесійні особливості. Як відомо, на початку ХІХ ст. до складу Російської імперії, зі сталою законодавчою системою та розгалуженою соціальною структурою, ввійшла Бессарабія. Активна колонізаційна політика царського уряду, щедрі роздачі землі сприяли збільшенню дворянської верстви в краї. На підставі архівних документів, які зберігаються в фондах комунальної установи «Ізмаїльський архів», ми проаналізуємо кількісний та якісний склад представників цієї верстви, на прикладі фортеці Ізмаїл та м. Тучкова у 1810-1830 рр.

До питання структури населення південноукраїнських земель Російської імперії зверталися сучасні українські дослідники О. Лебеденко, А. Тичина, А. Діза- нова, С. Паламарчук, але чимало аспектів з історії означеного періоду, зокрема щодо формування місцевого дворянства, поки ще залишаються поза увагою вчених. Наша стаття покликана критично проаналізувати наявні відомості щодо кількості аристократів у краї, з'ясувавши специфіку процесів дворянської колонізації та нобілітації.

Нагадаємо, що в ХУІ-ХУІІ ст. на березі Дунаю виникло військове укріплення, яке згодом отримало назву фортеця Ізмаїл. Поступово на території фортеці, поряд з військовими, оселялися цивільні мешканці, присутність яких сприяла процвітанню та розвитку останньої. Це були торговці, ковалі, кравці, шевці, міняли, землероби тощо. Згодом, коли територія фортеці вже не вміщувала всіх бажаючих, поряд з нею виникло однойменне передмістя, яке отримало додаткові стимули в розвитку саме на початку ХІХ ст. Зокрема 14 жовтня 1812 р. імператор Олександр І підписав указ «Про найменування побудованого перед Ізмаїлом передмістя містом Тучковим», в якому зазначалося, що перед фортецею виникло поселення, яке за своїм виглядом і розташуванням може стати новим містом: «На той час в передмісті існувало понад 1500 будинків і крамниць, які належали вірменським, грецьким, українським, болгарським, єврейським переселенцям» [1, 443]. Етнічна палітра мешканців міста та фортеці була досить строкатою - тут проживали вірмени, молдавани, євреї, українці, росіяни, греки, болгари тощо. Більшість цивільного населення передмістя та фортеці в 18101812 рр. становили торговці, ремісники, селяни.

Детальне дослідження джерел дозволило нам знайти відомості й про перших представників шляхетної верстви, які переселилися до Південної Бессарабії на початку ХІХ ст. Це дворянин Семен Дімов (40 років), разом із дружиною Марфою (30 років), трьома синами та двома доньками [2, 65-66]. До 1810 р. родина Дімових проживала у селищі Чинига Тираспольського повіту, Херсонської губ. У цей же час відбулося переселення до Ізмаїла з Подільської губ. (м. Балта) шляхтича Івана Чинковського [2, 96-97]; з Херсонської губ. родин дворянина Митрофана Латієва [3, 48-49]; та Арсенія Мандри [3, 79-80]; з Молдавії польського шляхтича Костянтина Дегорського [4, 13-14].

Як у будь-якому нормальному місті, в Тучкові з перших років його існування місцевою адміністрацією проводився збір різноманітних статистичних відомостей. Один з архівних документів, датований жовтнем 1817р., дає нам уявлення про рівень розвитку міста в означений час. Ця інформація допомагає співставити дані щодо різних категорій населення міста та фортеці. Так, наприкінці 1817 р. у м. Тучкові, фортеці Ізмаїл і найближчих хуторах діяли 8 церков і 2 монастирі; було 1212 дерев'яних, чамурових, кам'яних будинків і 575 землянок; працювали 97 крамниць (на території фортеці їх було 160), 104 млина та 139 питних закладів [7, 1-4]. Кількість населення міста становила 6772 особи обох статей, 663 мешкали на території фортеці, 3020 - на хуторах, що належали місту [5, 7-8]. Таким чином, у жовтні 1817 р. на цих територіях мешкали 10455 осіб.

Серед усього розмаїття етнічних груп і верств тогочасний статистик виділив невеличку підгрупу під назвою «дворяни польського стану». Представники жодної з решти етнічних груп не удостоїлися такого виокремлення. Загальна кількість польських аристократів за статистичними відомостями становила 40 осіб (0,38 %), причому лише 17 польських шляхтичів мешкали в місті.

Наступні статистичні відомості датовані березнем 1818р. За півроку населення міста та фортеці збільшилося на 1124 мешканці та склало 8559 осіб. Значний приріст населення спостерігався на хуторах, що належали місту: за півроку воно збільшилося майже на 6 тис. і становило 8929 осіб. Щодо польських аристократів, то їхня кількість за цей час не змінилася взагалі [9, 33-41]. Окрім м. Тучкова, польські шляхтичі мешкали також на хуторі дворянки Броско (8 осіб) та у селищі Кугурлуй (16 осіб) [5, 52]. Статистичні відомості за 1820 р. демонструють нам значне зростання чисельності представників дворянського стану в місті та околицях. В документах ми зустрічаємо список «дворян грецької нації» (9 родин, 31 особа) та «дворян польського стану» (12 родин, 58 осіб) [6, 7-8]. Однак більш детальне ознайомлення з відомостями щодо роду занять, кількістю майна, наявністю власних будинків ставить під великий сумнів наведені цифри та статус позначених в них осіб.

Всі так звані «дворяни грецької нації» мали власні будинки, а дехто й два. Серед голів родин один був позначений як чиновник 14 класу (Костянтин Вай- нуйський). Іншими словами, за існуючою на той час градацією, він мав статус особистого дворянина. Решта грецьких аристократів - Костянтин Попазолопрасін, Діорей Попандопуло-Корфіно, Костянтин Сачагло, Петро Варнаіот, Андрій Заравіно, Олександр Несте- рович, Матвій Драгічевич, Іван Думан - займалися комерцією. На нашу думку, погоджуватися з віднесенням цих людей до дворянства, потрібно досить обережно. З одного боку, викликає сумніви поєднання названої сфери діяльності (комерція) та шляхетного статусу.

Крім того, в наведеному переліку ми дійсно бачимо представників відомих дворянських прізвищ - Попандопуло-Корфіно, Сачаго, хоча з іншого погляду, в 1820 р. процес нобілітації бессарабських аристократів та визнання їх належності до шляхетної верстви ще не був завершеним. Комісія, що працювала в Кишиневі, з метою складання родовідної книги дворян Бессарабської губ., на той час ще не завершила свою роботу. Тому, якщо ми й можемо погодитися з визначенням, що подане в статистичних таблицях, то лише за умови визнання означених осіб як іноземних дворян.

Ситуація з «дворянами польського стану» ще більш сумнівна. По-перше, викликає здивування їх рівень життя: частина представників цієї верстви мешкали в землянках, а це не зовсім співпадає з нашими традиційними уявленнями про матеріальне забезпечення аристократів. По-друге, як для представників аристократії, польські шляхтичі займалися досить «незвичною» для них роботою. В списку «дворян польського стану» ми зустрічаємо наступну інформацію про сферу їх діяльності: Михайло Ремишевський - кушнір, Осип Границький - коваль, Йосип Блажиєвський - водовоз, Данило Вітаський - поденна праця [6, 8]. Тому, ймовірніше за все, більшість, з внесених до зазначеного переліку осіб, не мала жодного відношення до дворянської верстви. Хоча у цьому списку є й особи, шляхетне походження яких не викликає сумніву, зокрема Ян Барановський, Олександр Петровський, Роман та Василь Помазани, в графі про сферу діяльності яких, навпроти кожного прізвища зазначено: торгівля. У Національному архіві Республіки Молдова є низка документів, які підтверджують аристократичне походження названих осіб [7, 131-174].

На, прилежних до міста й фортеці, хуторах мешкали представники ще однієї «напівшляхетної» верстви - молдавські мазили. Це були особисто вільні власники земельних ділянок, які за місцевими законами мали певні привілеї, порівняно з іншими категоріями сільського населення. Оскільки ж у Російській імперії наявність у тієї чи іншої особи власної землі автоматично означала приналежність до дворянського стану, стає зрозумілим, чому представники місцевої адміністрації записали мазилів до привілейованої категорії населення (про що свідчать документи 1810-1817 рр.). У 1817 р. на околицях міста мешкали 86 мазилів [8, 10-12]. Лише «Статут управління Бессарабською областю», затверджений урядом 29 квітня 1818 р., вніс ясність у це питання, відмовивши мазилам у шляхетному статусі й зарахувавши їх до категорії сільських мешканців, на зразок російських однодворців.

Суттєві доповнення для нашого дослідження містять відомості з «Книги реєстрації домовласників і будинків міста Тучкова та фортеці Ізмаїл для розквартирування воїнських частин» (1821 р.), на сторінках якої було виявлено «Список будинків панських та свя- щеницьких». Ми підрахували, що 1821 р. у місті та фортеці мешкали 34 представники дворянського стану. Серед інших, до списку були внесені дворяни- військовослужбовці: полковники Тиковський, Лавров, Брічагін, Попандопуло; інженер-полковник Лівов, майор Пахомов; офіцери Секпунов, Бачинський, Вілансь- кий. Згадані у цьому списку й цивільні дворяни - чиновник Іванович, поміщик Карауш, губернський секретар Буліч, присяжний повітового суду Кірєєв та ін. [9, 67-71]. Кожен, хто був включений до цього списку, мав власний будинок (іноді й не один), погреби, лавки, стайні, комори тощо. Більшість крамниць та погребів власники здавали в оренду місцевим купцям і торговцям (як правило, німцям, грекам або євреям), а в деяких будинках, окрім господарів, мешкали також квартиранти. Були серед аристократів і явні «олігархи». Так, полковник артилерії Лавров був власником п'яти будинків, стайні, 4 шинків на території м. Тучков, а на території фортеці Ізмаїл йому належали ще 2 будинки та 6 крамниць. Для порівняння, градоначальник міста, генерал-майор Сергій Тучков, на відміну від свого підлеглого, мав по одному будинку на території фортеці та міста.

Відомості за 1826 р. демонструють поступове збільшення аристократії в краї, причому це вже справді дворяни - зі своїми рангами, чинами, статусом і відповідними документами.

Так, на цей час у місті мешкали дворяни Прісина, Дункогло, Сіванов; канцеляристи Поротулако, Крівчін, Нелідов, Міхайлов; колезькі реєстратори Церковський, Дуров, Кусков; губернський секретар Подгурський; титулярні радники Мініоті, Шамотін, Пісаревський, Чечиков; надвірні радники Мілявський, Вардалов; комісар карантинної служби Мавракордат; майор Ізмаїльської митної застави Вейнер; підполковники Адашев, Бейдик, Шитов [10, 1241]. Всього, за нашими підрахунками, в Тучкові й Ізмаїлі на середину 1820-х рр. мешкали 74 дворянина.

Аналіз кількісних даних щодо дворянської верстви Бессарабії наприкінці 30 - на початку 40-х рр. ХІХ ст. дозволяє зробити висновок, що розвиток краю відбувався у відповідності до загальноросійських тенденцій. За даними річного звіту канцелярії Ізмаїльського градоначальства та відомостей про стан народонаселення, на 1843 р. у його межах проживали 1285 дворян: 76 були спадковими (з них лише 12 мали право голосу на виборах до губернських дворянських зборів) та 1209 - особистими.

Про що свідчать наведені цифри?

По-перше, включення нових територій до складу Російської імперії, їх господарське, військове, адміністративне освоєння вимагало певної кількості спеціалістів, обізнаних у сфері державного управління. Тому саме на дворян (військових і цивільних) покладалися практично всі завдання державної політики. Царський уряд щедрою рукою роздавав аристократам нові землі, посади, статуси, за умови переселення до Бессарабії. Поступове збільшення дворянства в регіоні є яскравим підтвердженням цієї політики.

По-друге, відсутність чіткої системи законодавчого визнання місцевих звань і рангів, строката етнічна структура населення давали можливість представникам різних станів увійти до привілейованої дворянської категорії. Іноді ці претензії мали під собою підстави, але частіше були авантюрами.

Література

1. О именовании выстроенного перед Измаилом предместья городом Тучковым //Полное собрание законов Российской империи. -- СПб., 1830. -- Собр. І. -- Т. ХХХІІ.

2. Комунальна установа Ізмаїльський архів (далі -- КУІА), ф. 514, оп.1, спр. 2.

3. КУІА, ф. 514, оп.1, спр. 4.

4. КУІА, ф. 514, оп.1, спр. 5.

5. КУІА, ф. 514, оп.1, спр. 12.

6. КУІА, ф. 514, оп.1, спр. 33.

7. Національний архів Республіки Молдова, ф. 3, оп. 2, спр. 214.

8. КУІА, ф. 514, оп.1, спр. 33.

9. КУІА, ф. 514, оп.1, спр. 36.

10. КУІА, ф. 514, оп.1, спр. 51.

11. КУІА, ф. 56, оп.1, спр. 585.

Размещено на Allbest.ur