Спроби оптимізації сільського господарства УРСР у період "відлиги"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Спроби оптимізації сільського господарства УРСР у період «Відлиги»

T.Д. Булах

У статті проаналізовано основні аспекти оптимізації сільського господарства УРСР доби «відлиги». Простежено зміну державної політики у галузі сільського господарства, порівняно з попереднім періодом.

Ключові слова: оптимізація, реформування, стимулювання праці, колективні господарства, децентралізація.

У час радикальних змін усіх сфер національної економіки України аграрна галузь залишається не лише провідною, але й такою, що вимагає подальшого енергійного реформування. Для забезпечення її подальшого розвитку, в першу чергу, необхідно переглянути відносини між державою та виробниками сільської продукції, а також звернути особливу увагу на заохочення і стимулювання національного виробника. Для ефективнішого вирішення цих ключових питань потрібно детально розглянути досвід попереднього періоду, зокрема доби «відлиги» - 1953-1964 рр. У той час українська радянської економіка характеризувалася збереженням адміністративної системи і одночасним започаткуванням процесів лібералізації, першими спробами стимулювання праці колгоспників, запровадженням економічних методів управління народним господарством.

Сучасна українська історіографія характеризується появою нових напрямів у вивченні аграрної галузі. Вітчизняними дослідниками критично проаналізовано економічну політику радянської влади, реформування сільського господарства, становище соціально-побутової інфраструктури села та політику щодо релігії. Серед сучасних дослідників означеної проблематики слід виділити фундаментальну монографію В. Лисак «Повсякденність українських селян в умовах радянської дійсності 1950-І960-х рр. XX ст.» [1], де показана зміна державної політики відносно українського селянства після смерті Й. Сталіна. Значний внесок у дослідження зміцнення та стимулювання аграрного сектору Українській РСР періоду «відлиги» зробили І. Романюк [2], П. Панченко [3] та ін. Метою цієї статті є аналіз процесів оптимізації українського села в 1953-1964 рр., особливо методи стимулювання праці селянина.

Період 1953-1964 рр., відомий під назвою «відлига», у радянській і сучасній літературі не знайшов однозначних оцінок серед науковців. Проте, більшість з них характеризують його як динамічний та дієвий. Ми вважаємо, що доба «відлиги», попри суперечливі моменти, все ж таки принесла для українського села чимало позитивного і саме вона призупинила (або на деякий час законсервувала) систему економічного пограбування українського села. Адже попередній етап радянської історії (перебування Й. Сталіна на посаді генсека) відзначився для України найтрагічними сторінками в її історії. Жорстка тоталітарна політика «батька народів» була направленою на контролювання кожної верстви суспільства. До українського селянства ж у вождя було «особливе» ставлення, яке характеризувалося всеохоплюючим контролем, масовими репресіями, насадженою колективізацією та Голодомором 1932-1933 рр. Таке ставлення зумовлювалося передусім тим, що партійне керівництво вбачало саме в українському селі носія етнічних традицій, а це було недопустимо для побудови нового комуністичного суспільства. Звільнити село від поміщицької та куркульської кабали означало, на думку влади, знищити будь-які вияви націоналізму, що з часом призвело до тяжкого стану села.

На початку 1950-х рр. сільське господарство переживало кризові моменти і саме політика сталінського керівництва стала головною причиною деструкції аграрного сектору, так як базувалася на адміністративному позаекономічному примусі, на ігноруванні основних економічних законів і цілеспрямованому постійному викачуванні матеріальних ресурсів із нього. Фінансово-економічний стан більшості колгоспів був незадовільним і продовжував погіршуватися. Через це ефективність колективних господарств залишалася низькою. На початку 1950-х рр. сільське господарство країни за основними показниками не досягло навіть рівня 1913 р. [2, 23]. Така ситуація пояснювалася ще й тим, що село знаходилося у безправному становищі: існувала тільки натуральна форма оплати за трудодень, що не давало можливості родинам задовольняти свої навіть мінімальні потреби. Людям не дозволялося залишати село, яке було одним із важливих джерел наповнення коштів для відбудови промисловості. Надії селян на відміну або хоча б пом'якшення колгоспного державного кріпацтва не виправдалися. Двічі (в 1948 та 1952 рр.) підвищувався сільгоспподаток, який населенню було вкрай тяжко заплатити [4, 368].

Нове партійне керівництво вирішило переглянути цю традицію. М. Хрущов та його оточення добре розуміли, що не можна залишити село у такому стані, адже це могло привести як до економічної, так і політичної криз. Тож, вперше вістря реформ головним чином було направлене на зміцнення та стимулювання аграрного сектору, зокрема і в Українській РСР. Розпочався складний процес аграрного реформування. Так, вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС започаткував вагомий етап у трансформації сільського господарства. В ході пленуму М. Хрущов піддав гострій критиці сталінську аграрну політику, проаналізував причини тяжкого становища, в якому опинилося село. На його думку, криза сільського господарства крилася у слабкій матеріально-технічній базі та відсутності стимулювання колгоспників, що зумовило скрутне становище села. На цьому пленумі були вироблені основні положення вирішення нагальних проблем, які відобразилися у постанові «Про заходи подальшого розвитку сільського господарства СРСР», що передбачала зменшення сільгоспподатку в 2,5 рази, списання недоїмок по сільському податку попередніх років, збільшення розмірів присадибних ділянок колгоспників, підвищення заготівельних цін на продукцію, розширення можливостей для розвитку колгоспного ринку, підвищення оплати праці колгоспників, розширення побутово-культурного будівництва на селі тощо [5, 47].

Процес децентралізації змінив вже уставлену систему відносин держави та республік, надавши останнім більше можливостей для власного розвитку. Реформи Хрущова стосувалися й урегулювання відносин між державою та колгоспами. Найбільш яскраво ця тенденція отримали вираження в постанові ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 9 березня 1955 р. «Про зміну практики планування сільського господарства». Тут прямо зазначалося, що попередній порядок планування, за яким колгоспам доводилися до відома суворо визначені плани, в яких зазначалося, забезпечення держави сільськогосподарською продукцією, зовсім не потрібно було із центру доводити колгоспам і радгоспам плани сівби по всім культурах, планувати всі видихудоби і кількість поголів'я, не даючи колгоспам і радгоспам для виявлення ініціативи в більш правильному і раціональному ведені господарства [4, 416].

Одним з ключових аспектів стимулювання працівників села було збільшення закупівельних цін. До реформування аграрного сектору вони відображали тривалу систему пограбування села, адже державні органи закуповували у колгоспі пшеницю за одну копійку за кілограм, при роздрібній ціні на борошно 31 коп.; яловичину - за 23 коп., а продавали у містах в середньому за 1,5 коп.; молоко, відповідно, 2,8 за літр і 22 коп. в роздріб [6, 368]. Такі ціни мали грабіжницький характер і ніяк не могли покрити реальні потреби. Протягом 1953-1958 рр. ціни на зерно збільшилися майже всемеро, на картоплю майже у 8, а продукти тваринництва - 5,5 разів. Відповідно, підвищення закупівельних цін заохотило селян до виготовлення більшої кількості продукції.

У процесі подальшого реформування українського села значні зрушення сталися й у системі оплати. Вже у 1958 р. 500 колгоспникам Української РСР збільшили гарантовану оплату трудоднів. Деякі колективні господарства, наприклад «Більшовик» Сумської обл., «Комсомолець» Київської обл. та ряд ін., перейшли на оплату праці за грошовими розцінками, без нарахування трудоднів. Практика таких господарств показала, що грошова форма оплати праці колгоспників дає можливість значно збільшити ефективність праці та знизити собівартість продукції [6, 39]. Підвищення оплати було направлене на стимулювання колгоспників та переконання їх залишатися працювати в селі. Недостатній рівень заробітної праці попередніх років призвів до того, що частина колгоспників, особливо у відсталих господарствах, залишали роботу і йшли працювати на промислові підприємства та в інші галузі народного господарства [8, 22]. Вже у 1958 р. загалом у республіці фонд оплати заробітної праці колгоспників складав приблизно 34 млрд. руб., тобто, втричі більше, порівняно з 1953 р. Оплата ж праці за трудодні в грошовій формі зросла у 1,6 разів. Вже у 1957 р. на оплату трудоднів видали 12,1 млрд. руб. Того ж року розпочався процес постійного авансування колгоспників [8, 43].

Особливо увага до питань мотивації праці знайшла своє відображення у резолюціях ХХІ з'їзду партії та програмі КПРС. Основний акцент приділявся матеріальній зацікавленості колгоспників, застосуванню додаткової оплати праці, іншим формам заохочування за кращі господарські результати. ЦК КП України вивчило досвід застосування додаткової оплати в колективних господарствах і, виходячи із рішення березневого (1962 р.) Пленуму ЦК КПРС, враховуючи конкретні особливості республіки, розробив відповідні рекомендації [9, 70].

З ініціативи М. Хрущова, на січневому (1961 р.) Пленумі ЦК КП України, додаткова оплата праці була ведена вже у всіх колгоспах республіки. На його думку, її широке застосування мало значно підвищити матеріальну зацікавленість колгоспників й стало однією з важливих передумов зростання ефективності праці та збільшення виготовлення продукції [9, 71]. Ефективність таких рішень засвідчив той факт, що з 66 колгоспів республіки, внаслідок застосування додаткової оплати праці під час обробітку цукрового буряку, заробітки у 1961 р. зросли на 15 %, а виготовлення цукрового буряку на трудодень - на 23 % [9, 71]. Таким чином, можна стверджувати що застосування матеріальної мотивації праці принесло очікувані результати.

З вище викладеного можна зробити висновки, що в окреслений період нове партійне керівництво, визнавши вперше кризовий стан села, звернуло увагу на його потреби. Держава, починаючи з вересневого пленуму 1953 р. розпочала динамічний процес реформування аграрної сфери, хоча й не відмовилася від командно-адміністративних методів господарювання, зробивши все ж значні кроки у процесі децентралізації та мотивації праці колгоспів і селян. Це насамперед втілилося у зміні відносин між державою та колгоспами, підвищенні закупівельних цін та заробітної плати й у інших формах підвищення матеріальної зацікавленості селян.

Література

сільський господарство хрущов реформа

1. Лисак В.Ф. Повсякденність українських селян в умовах радянської дійсності 1950-60-х рр.: Автореф. дис. ... д-ра іст. наук. - Донецьк, 2013.

2. Романюк І.М. Українське село в 50-ті - першій половині 60-х рр. ХХ ст. - Вінниця, 2005.

3. Панченко П.П. Аграрна історія України: Навч. пос. - К., 2007.

4. Історія українського селянства: Нариси в 2 т. / Ред- кол.: В. Смолій та ін. - К., 2006.

5. КПСС в резолюциях, решениях зьездов, конференцый и пленумов ЦК. - Т. 6. - М., 1971.

6. Пленум Центрального Комитета Комуннестической партии Украины 5--6 января 1959 г. Стенографический отчет. - К., 1959.

7. Талан Є. Колгоспи Української РСР в період завершення будівництва соціалізму (1951--1958 рр.). -- К., 1966.

8. ЦДАГО. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 24.

9. ЦДАВО. - Ф. 1. - Оп. 80. - Спр. 1298.

Размещено на Allbest.ru