Розпад СРСР в кінці XX ст. як результат краху тоталітарної ідеології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Черкаський державний технологічний університет

Розпад СРСР в кінці XX ст. як результат краху тоталітарної ідеології

кандидат історичних наук

Буравченко Р.В.

Анотація

Метою дослідження є виявлення взаємозв'язку краху тоталітарної ідеології і розпаду Радянського Союзу в кінці XX ст. Незворотність краху тоталітаризму науково обґрунтував Ф. А. фон Гаєк в своїх дослідженнях незадовго до розпаду СРСР. Завдяки соціологічному методу аналізується вплив економічних відносин та соціальної структури на політичну систему СРСР кінця XX ст. Історичний метод дозволяє вивчити політичні явища в СРСР в зазначений період в їх послідовному часовому розвитку, виявити зв'язки минулого, сьогодення і майбутнього. Враховуючи, що в основу функціонування політичної системи СРСР з самого початку його створення був закладений оснований на хибних умовиводах базис антиринкових відносин, розпад СРСР після вичерпання основного ресурсу -- селянства, став логічним завершенням нежиттєздатної моделі в ринковому суспільстві. Даний розпад запустив нову реальність політичних взаємовідносин, як у світі в цілому, так і в Центрально-Східній Європі.

Ключові слова: СРСР, Україна, Росія, Прибалтика, створення, державний, республіки, Співдружність Незалежних Держав, М. С. Горбачов, Б. М. Єльцин, Л. М. Кравчук.

Епохальною подією кінця 80-х - поч. 90-х рр. XX ст. став крах комунізму та радянської системи. Складні соціально-економічні та суспільно-політичні процеси всередині СРСР спричинили розпад країни. Політика “перебудови”, демократизація, гласність поступово розхитували державно-політичний лад СРСР, який базувався на тоталітаризмі, плановій командно-адміністративній економіці і був нездатний ефективно конкурувати з країнами західної демократії в економічній, науковій, промисловій та технічній сферах.

Внутрішня нежиттєздатність державно-політичного ладу країн з тоталітарними режимами була науково обґрунтована в працях економіста, політичного філософа, доктора права і політичних наук, лауреатом Нобелівської премії Фрідрихом Августом фон Гаєком ще в 1944 році в праці “Шлях до рабства” (англ. “Road to Serfdom”) [11]. Останнє дослідження Ф. А. фон Гаєка “Пагубна самовпевненість: самоомана соціалізму” (англ. The Fatal Conceit: The Errors of Socialism), котра була ведена в науковий обіг в 1988 році, тобто за три роки до остаточного розпаду СРСР, по суті стала маніфестом антитоталітаризму, а розпад “соціалістичного табору”, падіння Берлінської вежі, і нарешті розпад СРСР стали емпіричним доказом теоретичного обґрунтування цих двох досліджень, між якими півстоліття, небезпечність для людства тоталітарних ідей, а також причин, котрі робили невідворотність провалу всіх проектів побудови тоталітарного суспільства [12].

Крах тоталітарного режиму в СРСР припав на кінець XX ст., т.зв. “період перебудови”. Насамперед, з кожним роком наростала внутрішня криза єдиної легальної партії - КПРС. У Радянському Союзі починають розгортатися національно-визвольні рухи, що прагнули спочатку скористатися формально федеративним устроєм для економічної самостійності республік, а з часом - конституційним правом виходу союзних республік зі складу СРСР. Насамперед сильні відцентрові тенденції спостерігаються в Прибалтиці, де в 1988 р. виникають могутні національно-демократичні організації - “Народний фронт Естонії” (2 жовтня), “Народний фронт Латвії” (7 жовтня), литовський “Саюдіс” (“Єдність”) (23 жовтня), які вперше аргументовано заговорили про вихід зі складу Радянського Союзу. А на початку 1989 р. (1 липня) виникла, а у вересні того ж року була структурно сформована організація “Народний рух України за перебудову”. Досить швидко “Рух” став впливовою політичною силою в Україні, опозиційною до правлячої компартії. У Молдавії з вимогою виходу зі складу СРСР виступив “Народний фронт Молдови”. Національно-патріотичні сили в республіках почали тіснити комуністів від керма влади. 24 лютого 1990 р. литовський “Саюдіс” переміг на виборах у Литві. Весною 1990 р. на виборах у центральні і місцеві органи влади в Естонії і Латвії також перемогли представники народних фронтів. Спроби союзного центру вплинути на керівництво Литви за допомогою економічної блокади наштовхнулися на твердий намір литовців відстояти свою незалежність.

Протягом 1989-1990 рр. і в інших республіках СРСР вперше відбулися вибори на альтернативних засадах, національно-патріотичні сили отримали право на представництво в вищих законодавчих органах та місцевих радах. Могутні дезінтеграційні процеси в СРСР, що стали результатом політики перебудови, демократизації, гласності, спершу започаткували так званий “парад суверенітетів” - прийняття вищими законодавчими органами союзних республік декларацій про їхній державний суверенітет. Вже 18 листопада 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР проголосила державний суверенітет Естонії. 11 березня, 30 березня та 4 травня 1990 р. відповідно - Верховні Ради Литви, Естонії та Латвії проголосили відновлення державного суверенітету своєї країни. Основи сучасного статусу Російської Федерації були закладені Декларацією про державний суверенітет від 12 червня 1990 р., який ухвалив Перший з'їзд народних депутатів цієї республіки. Головою Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки 29 травня обрано колишнього першого секретаря московського комітету КПРС Б. Єльцина, який перебував у відкритій опозиції до лідера КПРС та СРСР М. Горбачова. Наступними етапами державотворчого процесу Російської Федерації стало укладення 31 березня 1991 р. Федеративного договору між Центром і суб'єктами федерації (крім Татарстану й Чечні). 12 червня 1991 р. Б. Єльцина всенародним голосуванням на прямих виборах обрано першим президентом Російської РФСР. 16 липня 1990 р. новообрана Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Цей документ віддзеркалював віковічну мрію українського народу про незалежність і по сутті визначав політичні відносини УРСР з іншими союзними республіками як конфедеративні. Декларації про державний суверенітет проголосили також парламенти Білорусії, Молдови та Грузії. У Вірменії було проведено референдум, на якому абсолютна більшість населення проголосувала за незалежність. Процес проголошення суверенітетів охопив усі радянські та автономні республіки. Це був, по суті, початок розпаду радянської імперії [1, с. 292; 3, с. 252-254; 5, с. 282-284; 6, с. 557; 8, с. 306].

Рух союзних республік до незалежності супроводжувався етнічними та військовими конфліктами, більшість яких спровокував союзний центр. Так, ситуація в Молдові ускладнювалася боротьбою російськомовного населення Придністров' я, гагаузів та болгар за надання їм автономії в районах компактного розселення. У республіках Закавказзя та Середньої Азії загострюються міжнаціональні відносини. Невизначеність етнічних кордонів, складні екологічні, демографічні та соціальні проблеми, питання землекористування стали основою міжнаціональних сутичок. Першим у 1988-1989 рр. виник вірмено-азербайджанський конфлікт, що спалахнув через спірність проблеми Нагірного Карабаху. Він виявився найкривавішим, перерісши у справжню війну між Азербайджаном та Вірменією, що тривала з 1990-го по 1993 рр.

У 1989-1990 рр. міжнаціональні конфлікти вибухнули у Фергані, Андижані, Новому Узені (Казахстан), Душанбе (Таджикистан). Вони супроводжувалися людськими жертвами, руйнуванням будинків, вигнанням національних меншин із районів їхнього розселення. Досить запеклими і кривавими були грузинсько-абхазький і грузинсько-осетинський конфлікти, збройне зіткнення між Північною Осетією та Інгушетією, на території Молдови в Придністров'ї. Втрата контролю над подіями в союзних республіках також сприяла об'єднанню прихильників “твердої руки” серед політичної еліти СРСР. Відбулася серія спроб силового придушення прагнення народів Радянського Союзу до самостійності. 9 квітня 1989 р. радянські війська атакували багатотисячний мирний мітинг у Тбілісі, який проводився на підтримку суверенітету Грузії, убивши кілька десятків людей саперними лопатками. Сотні громадян стали жертвами нічного бронетанкового кидка в Баку в січні 1990 р., коли союзне керівництво рятувало комуністичне керівництво Азербайджану, влада від якого переходила до Народного фронту. Майже одночасно в Литві воєнізований спецрозділ силових служб атакував Вільнюський телецентр. Також було проголошено про запровадження надзвичайного стану в Литві та відсторонення від влади Верховної Ради Литви. На її захист піднялося майже все населення столиці, якому, не зважаючи на жертви, вдалося не допустити інсценований Москвою державний переворот в республіці [3, с. 251-252; 5, с. 283-284; 6, с. 557].

Постало питання про саме існування СРСР. Пересвідчившись, що країна невпинно йде до розпаду, і бажаючи принаймні стримати цей процес, М. Горбачов та його найближче оточення вирішили вдатися до, як їм здавалося, найвагомішого аргументу - проведення всенародного референдуму, який відбувся 17 березня 1991 р. Питання в бюлетені було сформовано некоректно, поєднувало декілька питань для того, щоб підштовхнути учасників голосування на підтримку ідеї оновленої Федерації. За підсумками референдуму понад 75% його учасників в масштабах СРСР начебто проголосували за збереження Союзу РСР в вигляді оновленого Союзу Суверенних Держав (ССД). Проте, в цій акції не взяли участь Грузія, Вірменія, Молдова, республіки Балтії. Навпаки в квітні 1991 р. Грузія оголошує про свою незалежність, змінює Конституцію і офіційну назву та обирає президента. В Україні під час референдуму було проведено паралельне опитування, котре допускало входження України до оновленого союзу лише на засадах Декларації про державний суверенітет, що по суті унеможливлювало створення ССД в формі федерації, а лише в формі конфедерації. В результаті, підсумки референдуму не зупинили процес розпаду СРСР. Тоді М. Горбачов зробив інший тактичний крок. 23 квітня 1991 р. він підписав в підмосковній резиденції Ново-Огарьово угоду з керівництвом дев'яти союзних республік - Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України про створення Співдружності Суверенних Держав, як демократичної федерації рівноправних радянських суверенних республік. У цій угоді, відомій як “Заява 9 + 1”, декларувалися принципи нового союзного договору. За наслідками угоди було опубліковано спільну заяву про невідкладні заходи щодо стабілізації ситуації в країні та подолання кризи. Остаточне підписання Документа призначалося на 20 серпня 1991 р. Розробка проекту нової союзної угоди викликала багато суперечностей - не лише між центром та республіками, а й усередині союзних суб'єктів. На фоні протистояння Горбачов - Єльцин, між парламентами СРСР та Росії розгорнулася справжня “війна законів”, яка паралізувала будь-яку

конструктивну діяльність і породила відвертий вакуум влади. Керівництво України підписувати договір погоджувалося лише на засадах Декларації про державний суверенітет, що по суті передбачав не федеративні, а конфедеративні відносини. М. Горбачов же прагнув створення ССД як федерацію союзного типу, яка мала регулюватися єдиною Конституцією, так як в іншому разі вся повнота влади належала б лідерам республік [5, с. 284-285; 6, с. 557; 8, с. 306].

З іншого боку з цим договором, що суттєво обмежував владу центру й залишав поза Союзом шість республік, також не погоджувалася консервативна частина вищого державно-партійного керівництва, котра вбачала в ньому капітуляцію центру перед вимогами націонал-сепаратистських сил у республіках. Контролюючи провідні посади в державі, прихильники відновлення в СРСР доперебудовних порядків зважилися на державний переворот.

Напередодні підписання цього договору, 19 серпня, по телебаченню та інших ЗМІ оприлюднили датований 18 серпня 1991 р. Указ Віце-президента СРСР Г. І. Янаєва, в якому, зокрема, зазначалось: “У зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконання

Горбачовим Михайлом Сергійовичем своїх обов'язків Президента СРСР на підставі статті 127(7) Конституції СРСР вступив (Г. І. Янаєв - автори) у виконання обов'язків Президента СРСР із 19 серпня 1991 року”. В наступній заяві, котру підписали Віце-президент СРСР Г. І. Янаєв, перший заступник голови Ради Оборони СРСР О. Д. Бакланов та Прем'єр-міністр СРСР В. С. Павлов було оголошено про наступне: 1) про

впровадження надзвичайного стану “в окремих місцевостях СРСР” на строк 6 місяців з 4 години за московським часом 19 серпня 1991 року; 2) про верховенство Конституції СРСР і законів Союзу РСР над відповідно республіканськими Конституціями і законами; 3) про створення Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС) у наступному складі: Янаєв Геннадій Іванович - Віце-президент СРСР, голова ДКНС, в.о. Президента СРСР; Бакланов Олег Дмитрович - перший заступник Голови Ради оборони СРСР; Крючков Володимир Олександрович - Голова Комітету Державної Безпеки СРСР; Павлов Валентин Сергійович - Прем'єр-міністр СРСР; Пуго Борис Карлович - Міністр внутрішніх справ СРСР; Стародубцев Василь Олександрович - Голова Селянської спілки СРСР; Тізяков Олександр Іванович - Президент Асоціації державних підприємств та об'єднань промисловості, транспорту та зв'язку; Язов Дмитро Тимофійович - Міністр оборони СРСР; 4) рішення ГКНС СРСР проголошувалися обов'язкові, які підлягали неухильному виконанню всіма “органами влади й керування, посадовими особами й громадянами на всій території Союзу РСР” [10, с. 9-14; 13, с. 14-16]. Залишається до кінця не з'ясованою роль у цих подіях самого М. Горбачова. Формально він був ізольований на державній дачі на Форосі (Крим, УРСР), де відпочивав. Однак певні обставини свідчать про те, що Президент використав сценарій, який уже було випробувано в дні тбіліської, бакинської та вільнюської трагедій. Не підтримуючи змовників відкрито, він дав їм можливість діяти на свій страх і ризик. У країні було оголошено надзвичайний стан, на вулиці Москви й ряду інших великих міст вивели війська, включаючи танки. Було заборонено вихід майже всіх центральних газет, припинили роботу всі, крім першого, канали Центрального телебачення, робота фактично всіх радіостанції були заблокована. Діяльність партій, за винятком КПРС, призупинялася. ЦК КПРС вимагав від партійних комітетів підтримати переворот. Повселюдний опір зусиллям заколотників, розгубленість у їхніх лавах, нерішучість військового керівництва, негативне ставлення урядів більшості країн світу та міжнародної громадської думку - усе це обумовило поразку путчу менш як за три доби. Хоча московський переворот 19-22 серпня 1991 р. мав на меті перешкодити підписанню союзного договору і в таким спосіб зберегти залишки влади КПРС, однак результат виявився протилежний - він лише стимулював процес дезінтеграції, якому намагався запобігти. Коли М. Горбачов повернувся до Москви, владу не лише в РРФРС, а й у союзних структурах уже захопив Б. Єльцин. 5 вересня 1991 р. з'їзд народних депутатів СРСР ухвалив останній закон поступаючись своїми повноваженнями суверенним республікам колишнього Радянського Союзу [3, с. 254; 5, с. 285-286; 6, с. 557; 8, с. 306, 351; 10, с. 9-14; 13, с. 14-16].

Після невдалої спроби консервативних сил здійснити державний переворот події в СРСР набули революційної стрімкості. Відразу ж після провалу путчу вісім республік заявили про свою незалежність. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, за яким колишня союзна республіка згідно закріпленого в Конституціях СРСР та УРСР права, стала не лише суверенною, а й незалежною державою. Також Верховна Рада України заявила про майбутній безядерний статус України. Згодом і інші республіки проголосили про створення самостійних держав. Серед інших постала нова держава - Російська Федерація (РФ) у складі 89 регіонів, у тому числі 21 автономної республіки. Балтійські республіки пішли ще далі. Вже визнані світовим співтовариством як незалежні держави, вони домоглися того, що 6 вересня 1991 р. Державна Рада СРСР за ініціативою М. Горбачова проголосувала за визнання самостійності Естонії, Латвії та Литви [3, с. 254; 5, с. 282-232; 8, с. 307, 351].

М. Горбачов під тиском обставин був змушений залишити посаду Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустити її Центральний комітет. Діяльність Комуністичної партії спочатку була призупинена, а згодом і заборонена. М. Горбачов докладав чимало відчайдушних зусиль, щоб урятувати радянську імперію. 14 листопада 1991 р. у Ново-Огарьово керівники семи республік (Росія, Білорусія,

Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан) оголосили про намір створити нове міждержавне утворення, однак не поспішали втілювати його в життя, оскільки очікували результатів Всеукраїнського референдуму щодо незалежності. Результати Всеукраїнського референдуму були вражаючими. 1 грудня 1991 р. понад 90% громадян, які брали участь у голосуванні, висловилися за самостійну суверенну державу. Того ж дня понад 61% виборців обрали першим Президентом України колишнього ІІ секретаря КПУ Леоніда Кравчука [3, с. 254-255; 5, с. 286].

На 10-12 грудня 1991 р. М. Горбачов вирішив скликати керівників радянських республік до Москви. Але 8 грудня о 14 годині 17 хвилин лідери України, Російської Федерації та Білорусі Л. Кравчук, Б. Єльцин та С. Шушкевич таємно від Президента СРСР М. Горбачова в мисливському будиночку в Біловезькій Пущі (Білорусь) підписали декларацію про припинення дії Союзного договору 1922 р. і діяльності державних структур СРСР, тобто про припинення існування самого СРСР. Наступного дня вони проголосили про створення конфедеративного утворення - Співдружності Незалежних Держав (СНД) у складі Білорусі, Росії і України. Співдружність проголошувалась відкритою для приєднання всіх держав - членів Союзу РСР, а також для інших держав, які поділяють її цілі і принципи. Через кілька днів виявили готовність приєднатися до Співдружності Казахстан і центральноазіатські республіки [1, с. 292; 3, с. 255; 5, с. 286; 6, с. 557; 8, с. 307, 351]. М. Горбачов, хоча і був незадоволений процесом розпаду СРСР, заявив про свою участь у процесі формування нового міжнародного альянсу. Проте його навіть не запросили на наступну зустріч керівників республік СРСР до Алма-Ати. тоталітарний економічний політичний радянський

21 грудня 1991 р. керівники одинадцяти незалежних держав, а саме: України, Російської Федерації, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану, проголосили створення Співдружності переважно з координаційними функціями, без будь-яких виконавчих, законодавчих чи судових інституцій і повноважень. Грузія, Литва, Латвія і Естонія не виявили навіть бажання брати участь у будь-яких альянсах. Ліквідація Радянського Союзу призвела до усунення від влади першого й останнього президента СРСР М. Горбачова, який фактично був уже президентом без країни і вимушений був добровільно скласти повноваження Президента СРСР - 25 грудня 1991 р. він офіційно передав владу Б. Єльцину та склав свої повноваження Президента СРСР. Увечері того ж дня Президент США Дж. Буш визнав незалежність Росії, України, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, тобто тих держав, у яких діяльність компартій вже було заборонено. Визнання міжнародним співтовариством незалежності колишніх союзних республік зробило розпад СРСР незворотним. 30 грудня 1991 р. на зустрічі глав СНД у Мінську ухвалено рішення про остаточне скасування державних структур СРСР. 31 грудях 1991 р. Союз Радянських Соціалістичних Республік перестав існувати [1, с. 292; 3, с. 255; 5, с. 286-287; 6, с. 557; 8, с. 307, 351].

Новоутворені держави зіткнулися з непростими проблемами. Це, насамперед, визначення шляхів переходу до нормального, цивілізованого ринкового суспільства, подолання економічної, політичної та психологічної спадщини минулого. Також на території колишнього СРСР виникали, а подекуди продовжують тліти локальні конфлікти (війна Росії проти Чечні та Грузії, абхазько-грузинський та осетинсько-грузинські конфлікти, вірменсько-азербайджанські зіткнення в Нагірному Карабасі, неврегульованість відносин між Молдовою і так званою Придністровською республікою), конфлікт в Таджикистані.

Важливим питанням постало цивілізоване входження до світового співтовариства, насамперед до ЄС. Співдружність незалежних держав (СНД), утворена 8 грудня 1991 р., розглядалася деякими лідерами країн-учасниць як своєрідний механізм узгодження та вирішення проблем, що дісталися в спадщину від СРСР, дехто із них вважав Співдружність інститутом нової інтеграції. Проте СНД не стала ні тим, ні іншим. Численні конфлікти, міждержавні тертя на просторах СНД свідчили про труднощі розлучного процесу, різну оцінку широким загалом і керівними структурами ситуації, що створилася після розпаду СРСР, перспектив майбутнього. З іншого боку, на пострадянському просторі відсутні будь-які об'єктивні передумови для розвитку інтеграційних процесів. Адже необхідними умовами інтеграції є насамперед приватна власність, ринок, соціальний характер економіки, глибокий демократизм суспільства та всіх його структур, високий рівень виробництва тощо. Нічого цього на теренах СНД не було. Полігамна, насильна інтеграція здатна привести лише до нового імперського утворення. Чи не тому всі рішення СНД залишалися нереалізованими. У цьому ж плані слід брати до уваги також різні рівні суспільно-політичного розвитку країн СНД. Якщо Росія у І пол. 1990-х рр. досягла певних успіхів у здійсненні ринкових перетворень, то Білорусь, Туркменістан, Таджикистан навіть не приступали до реформування своєї економіки на ринкових засадах.

На середину 90-х рр. різновекторність інтересів країн СНД стала ще очевиднішою. В організаційно-політичному плані Співдружність перетворилася на об'єднання, в якому простежуються принаймні три рівні взаємозв'язків. Перший - це тандем Росія - Білорусь, який після підписання Союзного договору (2 квітня 1996 р.) поступово прямував до створення єдиної держави, хоча в на початку XXI ст. цей процес призупинився. Другий рівень, оснований на

Ташкентському пакті 1994 р. (охоплює Росію, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан), передбачав співпрацю у галузі оборони. Щоправда, у 1991 р. Узбекистан заявив про припинення своєї участі у цьому пакті. Країни СНД, що входять до групи ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) складають третій рівень Співдружності, зв'язки якого з СНД можна назвати скоріше асоціативними. До співробітництва з країнами ГУАМ після виходу із Ташкентського пакту схилявся також Узбекистан. Учасники цього об'єднання підписали низку договорів, що стосуються військово-технічного співробітництва, торгівлі, транспорту тощо. Вони зобов'язалися дотримуватися принципів двостороннього співробітництва на основі взаємовигідного партнерства і багатостороннього - у випадку вирішення життєвих питань регіонального характеру (зокрема, використання нафтових ресурсів Каспійського моря і торговельного коридору “шовковий шлях”).

Учасники ГУАМ категорично виступали проти будь-якого домінування у СНД і створення наднаціональних структур. Рівні, що існують у СНД, об'єктивно свідчать про відсутність єдності й наявність конфліктності у Співдружності. Більшість рішень, прийнятих на самітах керівників держав - членів СНД не йшли далі звичайних декларацій, оскільки часто-густо не узгоджувалися з національно-державними інтересами тих чи інших країн. Так, давно виношувана ідея створення на теренах СНД зони вільної торгівлі, як показав січневий саміт 1991 р. у Москві, блокується Росією, яка не бажає втрачати монопольних прибутків від реалізації енергоносіїв і використання їх як засобів політичного тиску [1, с. 592-294; 8, с. 308].

Водночас в Російській Федерації існують і активно діють імперські сили. Імперські кола Росії не відмовилися від ідеї політичної інтеграції СНД під своїм керівництвом, що викликає відповідну реакцію з боку інших країн Співдружності. Прихильники відновлення СРСР у тій чи іншій формі діють і в нових незалежних державах. Протягом останніх років швидкими темпами відбувається політична і економічна інтеграція Росії і Білорусі; вона сприяла створенню союзу двох держав. Політики цих держав сподіваються на приєднання до союзу України і Казахстану. Російський уряд постійно намагається зберегти міцні зв'язки з колишніми республіками в межах СНД і створити наддержавні органи. Це пов'язано з тим що РФ залишається найбільшою за територією державою планети. Вона успадкувала від Радянського Союзу 75% території, 51% - населення, 60% основних виробничих фондів (у вартісному вираженні), 76% підприємств, що виробляли засоби виробництва. Їй належало 90% видобутку нафти, 73% - газу, 63% виробництва електроенергії. В її розпорядженні перебувало 80% експорту сирої нафти й майже 100% природного газу.

На початку 1990-х рр. Росія виробляла майже половину ВНП колишнього СРСР. За російською ініціативою з центром у Москві створено Міждержавний комітет СНД. Розроблено і затверджено статут Співдружності. Проте ці організації і документи не змогли забезпечити дійовість СНД, яке не являє собою єдиної оформленої організації. Навпаки, намагання здійснювати тиск на колишні союзні республіки завдає шкоди й самій Росії, змушує її партнерів міняти економічну й політичну орієнтацію, дистанціюватися від неї. Така ситуація дедалі більше переконує учасників Співдружності, що СНД - не початок нового, а осколок старого, незграбна тінь колишньої імперії. СНД у її нинішньому вигляді позбавлена будь-якої перспективи - різноманітні стосунки між державами, що виникли на теренах колишнього СРСР, розвивалися здебільшого на двосторонній основі [1, с. 292-294; 5, с. 288; 8, с. 308].

Таким чином у 1989-1991 рр. система, яка трималася на антиринкових засадах, насиллі, примусі, узурпації громадянських свобод та природних прав людини, упала настільки швидко й стрімко, що напрошується логічний висновок: економічні передумови краху комунізму визріли давно і лише страх перед військовою силою утримував народи від повалення насаджених тоталітарних режимів, що не виправдали надій і сподівань.

Шанс повернутися до демократичного шляху розвитку суспільства швидко й ефективно був використаний тими, хто жив за умов насильно насадженого тоталітаризму. Крах комунізму у країнах Центрально-східної Європи призвів до розвалу ялтинської системи поділу світу на сфери впливу переможців, яка відразу ж після 1945 р. стала системою протиборства і конфронтації, до швидкого згортання “холодної війни”. Водночас розпалися й міжнародні структури комуністичного блоку - ОВД та РЕВ (1991). Спроби М. Горбачова та його найближчого оточення зберегти СРСР шляхом підготовки й підписання нового союзного договору не дали бажаних наслідків. Незграбна спроба реакційних сил здійснити державний переворот закінчилася повним провалом. На очах у світової громадськості розвалилася радянська тоталітарна імперія. Колишні союзні республіки стали незалежними державами. У грудні 1991 р. лідери Росії, України і Білорусі в Біловезькій Пущі (біля Бреста) прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Важливо підкреслити, що радянська імперія розпалася не внаслідок воєнної агресії, а в результаті глибинних дезінтеграційних процесів, викликаних складними економічними й соціальними проблемами. Крах радянської системи стався внаслідок природних причин. На Радянський Союз не нападали, як варвари на античний Рим, його не піддавали поділу сусіди, як Річ Посполиту, він не впав під тягарем війни, як Австро-Угорщина, не зазнав поразки, як нацистський Рейх. Він розпався, бо мав розпастися: його внутрішня структура не могла забезпечити все, потрібне для життя людей.

Крах соціалізму в центрально-східноєвропейських країнах та дезінтеграція СРСР глобально змінили геополітичну систему світу. По-перше, зникла глобальна двосистемність (Схід-Захід, комунізм-капіталізм) і відповідно двополюсність у міжнародних відносинах (конфронтація по лініях СРСР - США, Варшавський договір - НАТО). У “холодній війні” зазнали поразки соціалістичні країни на чолі з їхнім лідером - Радянським Союзом. По-друге, у світі виникла багатополюсність з очевидною перевагою переможця в “холодній війні” - Сполучених Штатів Америки. Окремі центри геополітичної сили (Китай, Японія, Європейський Союз та ін.) вимагають перегляду світоустрою, що склався після Другої світової війни, обстоюють багатовимірність світового розвитку. По-третє, розвалилась Ялтинсько-Потсдамська система перерозподілу Європейського континенту на сфери впливу переможців у Другій світовій війні. По-четверте, зменшилася напруженість міжнародних відносин, остаточно було зламано “залізну завісу”, що відокремлювала народи колишньої комуністичної імперії від решти цивілізованого світу.

На геополітичному кліматі Європи рельєфно позначилося створення незалежної України, що докорінно змінило статус інших країн у Східній Європі. Уперше в новітній історії ці країни опинилися відокремленими від Росії. Незалежна й демократична Україна посилює відчуття безпеки в Словаччині Польщі, Румунії, Угорщині. Відокремлення України від Росії у процесі розпаду СРСР стало, на думку відомого американського політолога З. Бжезинського, центральною геополітичною подією, оскільки без України Росія нездатна відродити євразійську імперію.

Сфери впливу Росії після краху СРСР суттєво звузилися. Росія зіткнулася зі становищем, коли вона перестала бути господарем великої трансконтинентальної імперії. Кордони держави скоротилися, як шагренева шкіра. Вони стали такими, як із Заходом десь на 1600 р., за правління І. Грозного, з Кавказом - як на початку 1800-х рр., із Середньою Азією - як у середині тих же років. Ці територіальні зміни кинули суттєві виклики російським національним інтересам.

Розпад СРСР мав також глобальні міжнародні наслідки. З його крахом припинилася “холодна війна”, яка тривала майже півстоліття. Відійшов у минуле поділ світу на два ворогуючі між собою геополітичні центри. Розпалася “світова система соціалізму” разом з її провідними структурами - Організацією Варшавського договору та Радою економічної взаємодопомоги. Країни Центральної та Східної Європи стали на шлях інтеграції до економічних, військових і політичних європейських та світових структур [1, с. 587-588; 5, с. 287-288, 291; 8, с. 308].

Список використаних джерел

1. Газін В. П., Копилов С. А. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки): Навчальний посібник для студ. історичних спец. вузів / За ред. проф. А. О. Копилова. - К.: Либідь, 2004. - 624 с.

2. Горбачов М. С. Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу. - К.: Політвидав України, 1987. - 271 с.

3. Даниленко В. М., Кокін С. А. Всесвітня історія: Хронологія основних подій. - К.: Либідь, 1997. - 264 с.

4. Історія країн світу: довідник / І. І. Дахно. - К.: ЦУЛ, 2007. - 816 с.

5. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики. XX - початок XXI ст.: Навч. посіб. / В. Ф. Салабай, І. Д. Дудко, М. В. Борисенко, М. П. Чуб. - К.: КНЕУ, 2006. - 368 с.

6. Кіндер Г., Хільгеман В. Всесвітня історія: dtv-Atlas: Пер. з нім. / Худож. Гаральд і Рут Букор; Наук. ред. пер.: А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов. - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.

7. Краткий политический словарь / Абаренков В. П., Абова Т. Е., Аверкин А. Г. и др.; Сост. и общ. ред. Л. А. Оникова, Н. В. Шишлина. - 6-е изд., доп. - М.: Политиздат, 1989. - 623 с.

8. Панкова Є. В. Історія Європи: Навчальний посібник. - К.: Альтер-прес, 2007. - 352 с.

9. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

10. Путч (19-21 авг. 1991 г.). Хроника тревожных дней: Сборник / Ред. Э. В. Расшивалова, Н. С. Серегин. - М.: Прогресс, 1991. - 288 с.

11. Хайек Фридрих Август фон. Дорога к рабству / Пер. с англ. Михаил Гнедовский, Игорь Пильщиков - М.: Новое издательство, 2005. - 264 с.

12. Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность: ошибки социализма / Пер. с англ. Елены Осиновой; под ред.: У. У. Бартли, Е. Гордеевой. - М.: Изд-во “Новости”, 1992. - 304 с.

13. Хроніка опору: збірка матеріалів. - К.: Вік - Дніпро, 1991. 455 с.

14. Яровий В. І. Новітня історія країн Східної Європи 40-ві - 90-ті роки XX ст.: Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1997. - 269 с.

Размещено на Allbest.ru