Вплив індустріалізації на науково-дослідну діяльність у Всеукраїнській академії наук у 1930-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Індустріалізація в СРСР, що проводилася у 1930-х рр. -- важливий, складний та неоднозначний процес у вітчизняній історії. В цей час більшовицьке керівництво поставило за мету надіндустріалізацію країни будь-якою ціною. Щоб досягнути цієї мети держава потребувала створення могутнього промислового та сировинного потенціалу. Тому перед вітчизняними науковцями було поставлено завдання прискореної розробки нових технологій та пошук нових сировинних ресурсів. З цієї причини більшість наукових установ було включено до загального плану розвитку країни. А провідна роль належала Всеукраїнській академії наук (далі ВУАН). Актуальність теми полягає в тому, що на сьогодні роль вітчизняних науковців в індустріалізації не є достатньо вивченою. Робіт, які б окремо досліджували вплив індустріалізації на діяльність Академії, на сьогодні також не маємо. Тому метою даної роботи є аналіз впливу індустріалізації в Україні на науково-дослідну діяльність у Всеукраїнській Академії наук у 1930-х рр.

Відповідно до мети необхідно вирішити наступні завдання:

- проаналізувати ступінь вивчення визначеної проблеми та наявну джерельну базу;

- з'ясувати, яку роль відводило керівництво УСРР Академії при розробці планів індустріалізації;

- охарактеризувати напрямки діяльності підрозділів, що було утворено в межах ВУАН спеціально для вирішення потреб урядових планів по промисловій модернізації країни;

- висвітлити основні досягнення цих, спеціально утворених підрозділів у 1930-х рр.

Дана тематика побіжно розглядалася науковцями як радянського, так і сучасного періодів. Щоправда, радянські історики здебільшого наголошували на позитивному взаємозв'язку держави з наукою. Їхні праці насичені фактажем, але позбавлені критичного осмислення процесів, що відбувалися в державі під час індустріалізації. Тому ці вчені показували лише позитивний вплив політики індустріалізації на наукову діяльність, замовчуючи негативний бік цього впливу для науки.

Сучасні історики схильні більш критично оцінювати події 1930-х рр. Такі науковці як М. Дорошко, Н. Блажевич та ін., вважають, що держава діяла лише у власних інтересах. Через це вона почала контролювати наукові установи та вчених подібно до того, як контролювала всі сфери суспільного, громадського та економічного життя. На їхню думку, це, в кінцевому рахунку, негативно вплинуло на розвиток української науки.

Основу джерельної бази даного дослідження склали документи, що містяться у виданих збірниках документів та у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Наукового архіву Президії Академії наук України. Саме ці документи містять найбільше фактичної інформації, що демонструє вплив індустріалізації в державі на діяльність Академії наук.

Не менш важливу частину джерельної бази становлять роботи, виступи, публікації в періодичних виданнях партійних чиновників, які були членами правління ВУАН, її окремих підрозділів та інститутів, фактично керуючи нею. Ці матеріали дають уявлення про їх погляди на процес індустріалізації в Україні, ступінь участі держави в функціонуванні Академії.

На етапі індустріалізації держава потребувала вітчизняної техніки і технологій. Саме тому більшість наукових установ було включено до загального плану розвитку країни. Позитивним підсумком підпорядкування наукової діяльності плануванню слід вважати підготовку великих комплексних державних програм, у вирішення яких включилась Академія наук. У першу чергу, це проблеми „Великого Дніпра”, пошуку нафти в Україні, проблема „Великого Донбасу” та ін., які вимагали участі багатьох академічних установ.

У 1934 р. утворено Раду по вивченню продуктивних сил України при ВУАН (далі Рада). Вона була утворена на базі Комісії по вивченню продуктивних сил, організованої ще у 1919 р. В. Вернадським та передана в листопаді 1929 р. у підпорядкування Третього соціально-економічного відділу ВУАН, яким керував О. Шліхтер. 28 травня 1934 р. було затверджено першу президію Ради з 7 чоловік у такому складі: голова -- О. Шліхтер -- віце-президент ВУАН, заступник голови, директор Інституту геологічних наук ВУАН -- М. Світальський, директор Інституту фізики ВУАН -- О. Гольдман, директор Інституту водного господарства ВУАН -- Є. Оппоковок, директор Інституту електрозварювання ВУАН -- Є. Патон, голова комісії з філософії та соціальної комісії ВУАН -- С. Семковський (Бронштейн), директор Інституту ботаніки ВУАН -- О. Фомін. Завданням Ради було проведення економічно-географічного дослідження окремих районів України.

Більшість запропонованих її керівництвом ідей відповідали потребам індустріального розвитку та мали ряд особливостей. По-перше, робився наголос на надіндустріалізацію республіки. У процесі її реалізації особливого значення надавалося дослідженню та розвитку сировинної бази в Україні. По-друге, висунуті пропозиції лежали в руслі соціалістичного гігантизму, відповідно до якого по всій країні мали будуватися найбільші у світі підприємства, гідроелектростанції, змінюватися русла річок тощо.

Одним із основних напрямків роботи Ради визначено дослідження низки проблем з використання водних ресурсів в Україні. Ці питання становили так звану концепцію „Великого Дніпра”. Її було сформовано поступово, допоки всі її складові частини не склали єдину завершену концепцію в 1930-х рр. Вона передбачала вирішити в центральній європейській частині СРСР цілий комплекс завдань: транспортних, енергетичних, водогосподарських та ін. -- через створення по всій довжині Дніпра каскаду гідроелектростанцій з водосховищами, які, водночас, ставали складовою частиною Чорноморсько-Балтійського водного шляху. Для дослідження цієї тематики при Раді було створено Комітет по великому Дніпру.

З початком своєї роботи Комітет спільно з Бюро Нижнього Дніпра при Ленінградському відділі Діпроводу СРСР та Українським науково-дослідним інститутом соціалістичної реконструкції у Харкові переважно орієнтувались на дослідження потенціалу Нижнього Дніпра (територію якого тоді обмежували відстанню від Запоріжжя до гирла). У результаті досліджень було складено „Робочу гіпотезу Нижнього Дніпра”. У ній передбачалась реконструкція сільського господарства в районі Нижнього Подніпров'я шляхом побудови іригаційних систем. Окрім того, планувалася перебудова Дніпровського транспортного шляху та енергетичне використання річки (спорудження електростанцій). Звісно, вирішити всі поставлені завдання лише на території Нижнього Дніпра було неможливо, для цього необхідно було „модернізувати” всю річку, разом з притоками. Тому на початку 1930-х рр. група вчених-енергетиків на чолі з О. Вінтером висунули ідею „Великого Дніпра”. Відповідно до неї науковцями Комітету розроблено план, в якому окреслено територію, що потенційно могла входити до складу Великого Дніпра. Відповідно до нього, до Великого Дніпра входили: весь басейн Дніпра, тобто територіально близько 530 тис. кв. км. Сюди включалася вся територія тодішньої Білорусії і майже вся територія тодішньої України (західні області, Чернігівська, Київська, Дніпропетровська, Одеська, Харківська та ін.). Тобто план використання водних ресурсів Дніпра далеко виходив за рамки його басейну. Цю територію було розбито на три основні групи районів: Верхнього, Середнього та Нижнього Дніпра. Щоправда, без чіткого розмежування через недостатню з'ясованість майбутньої прив'язки певних областей до певних галузей промисловості.

Вважалося, що в групі районів Нижнього Дніпра передусім має розвиватись металургія, машинобудування, сільське господарство (зернові культури в поєднанні з тваринництвом), культивування субтропічних культур (бавовни, конопель, арахісу та ін.). Цей регіон повинен був включати машинобудівний і металургійний вузол Дніпропетровщини, Запоріжжя, Криворізький рудний басейн, Нікопольський марганцевий басейн з металообробною промисловістю Нікополя, Херсон, Миколаїв, Кропивницький, весь зрошувальний масив засушливого степу України та Північного Криму (орієнтовно до 4 млн. гектарів). Характерно, що це розмежування відображало гіпотезу не Бюро по Нижньому Дніпру, а інституту Гідроенергопроекту, який передбачав включити до складу Нижнього Дніпра території від Києва до гирла.

Пріоритетними напрямками в розвитку Середнього Дніпра визначено створення машинобудівної галузі й точної механіки в Києві, які б мали зв'язки з металургією Нижнього Дніпра, харчової промисловості, розвиток сільського господарства на основі осушувальної меліорації та вирощування технічних культур. До цього району зараховано більшу частину Київської області, значну частину Вінницької, практично все Правобережжя лісостепу і правобережне Полісся, західну частину Харківської області.

До Верхнього Дніпра передбачалося включити Білорусію, західні області України та частину Полісся. Тут пріоритет надавався хімічній, машинобудівній та металургійній промисловостях на основі металевих руд, що були знайдені в західних областях, сільському господарстві, що базувалось на осушувальній меліорації та спеціалізувалось на вирощуванні технічних, городніх, кормових культур, молочного та свинарського господарства з організацією зернової бази для місцевих потреб.

У зв'язок із комплексом Великого Дніпра пропонувалося ставити Донбаський район, Ленінградську область та центральні промислові райони Росії. Оскільки передбачалося, що Донбас буде ще досить довгий час відігравати роль основної бази металургійного палива, а металургія Нижнього Дніпра буде забезпечувати промисловість центральних російських районів та Ленінграда, то це підсилюватиме транспортний зв'язок всіх цих регіонів з Наддніпрянщиною.

Ідея „Великого Дніпра”, оформлена в теоретичних роботах, пройшла апробацію в керівних органах. 16 жовтня 1931 р. в Держплані СРСР відбулася конференція, за підсумками якої 13 квітня 1932 р. було створено Техніко-економічну раду з реконструкції Дніпра при Держплані СРСР. Остання доручила українському відділу Інституту „Гідроенергопроект” (Укргідеп) скласти робочу гіпотезу комплексного використання Дніпра. А постанова Ради праці і оборони від 31 серпня 1932 р. координувала проведення проектно-пошукових робіт. Саме до цього етапу дослідження були залучені науковці ВУАН. На засіданнях Академії, які проходили протягом 4-9 березня 1933 р., основні положення ідеї розвитку проекту „Великого Дніпра” було схвалено. У липні 1933 р. відбулася Перша конференція „Великого Дніпра”. Резолюція, що була ухвалена за результатами її проведення, передбачала: визнавати керівну роль важкої промисловості, при побудові нових підприємств розмішувати їх якомога ближче до джерел сировини. Протилежності між містом і селом передбачалося ліквідувати, а весь комплекс заходів мав привести, в першу чергу, до підвищення військового оснащення та обороноздатності СРСР.

Характерно, що на цьому етапі пріоритетним вважали вирішення транспортної проблеми, що було необхідним для створення наскрізного водного шляху між Чорним і Балтійським морями. Це наголосила постанова ЦВК і РНК СРСР від 17 листопада 1934 р. „Про другий п'ятирічний план розвитку народного господарства Союзу РСР (1933-1937 рр.)”, де йшлося про необхідність проведення гідротехнічних робіт на діючих водних шляхах в обсягах, які б забезпечили створення єдиної водної системи європейської частини СРСР. Чорноморсько-Балтійське з'єднання мало стати складовою частиною цієї водної системи. При цьому Дніпро мав перетворитись на суцільну судноплавну ріку, від витоку до гирла, з утворенням „виходів”: на північному заході -- до Балтійського моря, на півночі -- через Біломорський канал до Білого моря, на північний схід -- через Самару-Вовчу-Торець-Північний Донець вглиб Донбасу, далі -- в одному напрямку до Харкова, а в другому -- на Дон. Так, найбільша річка України зі своїми притоками мала становити частину єдиної системи водних шляхів, що охоплювали всю європейську частину Союзу, сполучивши моря Балтійське, Північне, Полярне, Азовське та Каспійське. Найголовнішою складовою частиною цієї величезної водної системи мали стати транспортні системи Великої Волги та Великого Дніпра. На ній мали опинитися, зокрема, Донбас і Харків. Харків, таким чином, міг перетворитися на великий порт, з якого можна було доїхати водою до Чорного моря, до Москви й Ленінграда.

Але орієнтація лише на транспортне використання водних шляхів економічно не була вигідною. Тому у 1936 р. Експертна комісія науково-технічної ради Держплану СРСР розглянула „Робочу гіпотезу Великого Дніпра”, яка передбачала будівництво ряду водосховищ для покращення судноплавства в районі Нижнього Дніпра. Комісія зробила ряд зауважень і поправок: при подальшому проектуванні орієнтуватися в основному на гідроенергетичне використання Дніпра з супутнім покращенням транспортних умов. Була внесена поправка плану зрошення: передбачалося охопити на Півдні України близько 3 млн. гектарів землі.У зв'язку з переорієнтацією на комплексне вирішення проблем, пов'язаних з використанням водних ресурсів, великої уваги в Комітеті надавали також використанню малих річок України „як джерел електроенергії для місцевих потреб, як шляхів дешевого місцевого водного транспорту ... як джерел води для зрошення та водопостачання, як водоприймальні для осушення заболочених і надмірно вологих земель”. До списку малих річок, що підлягали реконструкції, включено: Снов, Сейм, Сула, Удай, Псьол, Хорол, Ворскла, Орель, Самара, Уж, Тетерів, Случ, Рось, Вільшанка, Тясмин, Південний Буг, Синюха, Сіверський Донець, Оскіл, Айдар, Лугань.

Така переорієнтація поглядів не була випадковою й диктувалась офіційними догмами. Так, постанова XVII з'їзду ВКП(б) та постанова Ради праці й оборони від 9 червня 1934 р. підтверджували необхідність створення флоту для мілких водойм та будівництво малих ГЕС на річках з метою швидкого впровадження електрифікації на місцях. Наслідуючи союзний приклад, ЦВК УСРР 20 липня 1936 р. ухвалив постанову, яка зобов'язала місцеві водні організації до кінця п'ятирічки освоювати для потреб транспорту не менше як по тисячі кілометрів малих річок. Передбачалося, що в наступні роки основна увага буде зосереджена на транспортному освоєнні малих річок.

Ще одним напрямком діяльності Ради під час її організації було визначено пошук нових родовищ корисних копалин та ресурсів на території України. У 1934 р. в Раді постало питання пошуку нафтових родовищ в Україні. Про можливість їх існування в центральній Україні вперше заговорив професор М. Шатський, який вважав, що, оскільки в районі міст Ромни і Лубни знайдені соляні куполи, які зазвичай супроводжують нафтові поклади, то, ймовірно, тут є і нафта. Відповідно до таких висновків Рада отримала асигнування від уряду на проведення розвідувальних робіт в цьому регіоні. Було споруджено свердловину № 1 біля Ромен. А наступного, 1935 р., з ініціативи Ради організовано комплексну геологічну експедицію, яка виявила в ґрунтах гази, що супроводжують звичайно родовища нафти. Асигнування на ці дослідження здійснювало управління Головнафти. Меншою мірою такі роботи проводились у районах Миргорода та Полтави.

У доповідній записці від 20 червня 1936 р. до ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР очільник Ради О. Шліхтер повідомляв, що після закінчення цих підготовчих робіт у 1936 р. тут було закладено другу свердловину № 2/С, яка дала нафту. Щоправда, розробка свердловини науковцями не була завершена, оскільки її було передано для подальшого дослідження, і, в разі його успішного завершення, промислового видобутку -- Головнафті. Відділенню були передані для використання під час розвідок усі матеріали експедиції ВУАН з відповідними висновками. Разом з тим, О. Шліхтер висловлював невдоволення роботою, яку проводили науковці Головнафти при вивченні родовищ у Полтавській області. Так, виступаючи на конференції по нафті, що відбувалася в Києві у квітні 1938 р., він говорив, що робота з промислового видобутку нафти значно затягнулася і відставала від плану. Це відбувалось через наступні причини: по-перше, відділення Головнафти, маючи попередні дані досліджень Ради по Роменському родовищу, не провело своєчасно геофізичні дослідження, а надані кошти витрачалися на розвідувальні роботи в інших районах (Миргород, Позняки, Лохвиця тощо.). У результаті Роменський район виявився недостатньо підготовлений до початку буріння. По-друге, компетенція та обов'язки між Академією наук та Головнафтою були нерозмежовані. Основу цієї дилеми становило питання, хто з них мав займатися підготовкою до розвідування нових площ. О. Шліхтер пропонував, щоб Академія зосереджувалась на науково-дослідних питаннях, а Головнафта -- на геологорозвідувальних. Це б, на його думку, мало привести до підвищення продуктивності праці, зменшити витрати та прискорити видобування промислової нафти в Роменському районі. Третьою причиною стала висока аварійність свердловини та недостатнє опанування технікою буріння.

Вислухавши пропозиції та зауваження представників Ради, Раднарком УРСР видав постанову 8 лютого 1938 р., якою затвердив план геологорозвідувальних робіт та доручив Академії наук загальний нагляд за роботами з дослідження нафтоносності УСРР. Це покращило становище Ради, а її керівники стверджували, що „Рада вивчення продуктивних сил й Інститут геології Академії наук УСРР запевняють, що докладуть всіх зусиль, аби в найближчому майбутньому розв'язати питання про знаходження в УСРР покладів нафти промислового значення”. Для цього передбачалося провести якомога швидшими темпами дослідницьку роботу, яка б дала відповідь, чи потрібно й надалі працювати над цим родовищем, чи починати її пошуки в інших районах. Основне завдання Ради вбачалося у науковому та теоретичному обґрунтуванні всіх робіт, пов'язаних із майбутнім видобутком нафти.

Окрім пошуків нафти, завданням Ради було розвідування та розробка родовищ інших корисних копалин. Основною метою стало підпорядкування цих пошуків напрямам розвитку промисловості. Відповідно до постанови ХVІ з'їзду ВКП(б), що відбувся у 1930 р. і орієнтував роботу геологорозвідувальних установ на забезпечення промисловості мінеральною сировиною, ЦК КП(б)У наприкінці 1936 р. видає постанову „Про роботу Академії наук УСРР”. У ній керівництво академії звинувачувалося в тому, що „Академія не встановила достатнього зв'язку з виробництвом, з галузевими інститутами та організаціями АН СРСР”. Тому переважна більшість праць, виданих в цей період у ВУАН, пов'язаних із питанням видобутку корисних копалин в Україні, присвячу-вались комплексному використанню ресурсів та підпорядкуванню досліджень потребам виробництва і п'ятирічного плану. Інститути зобов'язувалися організовувати геологічну службу так, щоб забезпечити промисловість УСРР. Всі науково-дослідні установи мали здійснювати ряд завдань: забезпечувати вивченими родовищами корисних копалин усі діючі та проектовані підприємства, що споживали мінеральну сировину, забезпечувати високоякісними геологорозвідувальними роботами маловивчені райони України, організовувати раціональну експлуатацію кар'єрів і комплексного використання корисних копалин.

Щоб уникнути плутанини та розмежувати компетенцію окремих організацій, що займались дослідженням корисних копалин в СРСР загалом, постановами РНК СРСР від 27 березня та 17 листопада 1937 р. всі дослідження було об'єднано у Всесоюзному геологічному управлінні при Народному комісаріаті важкої промисловості СРСР та створено єдиний Всесоюзний геологічний фонд. Цим органам мали підпорядковуватись й українські організації та інститути ВУАН.

Для того, щоб науковці могли зробити загальний аналіз корисних копалин в Україні, при Раді було створено „Основний фонд корисних копалин УРСР”. Цей фонд мав ставити на облік всі родовища корисних копалин, що були на території України. Протягом 1934-1936 рр. ним було зареєстровано 10 278 родовищ, 2 334 з яких розроблялось. А в 1938 р. було зареєстровано вже 17 000. Цей реєстраційний облік став основою для створення довідника-покажчика, що був підготовлений до друку працівниками Академії наук. У ньому родовища було систематизовано за видами корисних копалин, за областями і районами УРСР. Щоб у подальшому якомога детальніше проводити реєстрацію нових родовищ, всім установам, організаціям та підприємствам пропонувалося здійснювати ряд заходів: обов'язково передавати до „Основного фонду корисних копалин УРСР” при Академії для реєстрації відомості про нові родовища, з вказівкою точного місця розташування, та уточнити облік підприємств, які їх видобувають. індустріалізація радянський промисловий академія

У 1936 р. Рада розпочала роботу з обґрунтування перспектив сировинних ресурсів промисловості. У результаті заплановано випуск низки праць економічного циклу за такими темами: вивчення корисних копалин УСРР та їх господарське освоєння за адміністративними районами (було намічено дати детальний монографічний огляд 12 видів корисних копалин), апробація 1 000 родовищ корисних копалин із геологічної, технологічної і промислово-економічної позицій. Планувалось закінчити створення „Основного фонду корисних копалин УРСР”, використавши для його поповнення матеріали наукових і господарських організацій СРСР та створити бібліографію корисних копалин УСРР.

Одним з першочергових завдань, висунутих урядом перед керівництвом ВУАН, стала пропаганда як серед науковців, так і серед населення. Для цього у 1929 р. було створено Комісію науково-культурної пропаганди. Віднині пропагандистська і популяризаторська робота ставали обов'язковим елементом при плануванні роботи наукових установ та співробітників. Починаючи з початку

1930-х рр. настійно пропагується ідея співробітництва наукових установ з громадськістю, доводячи її необхідність. Внаслідок таких закликів в країні розгорнулась масова агітація щодо виявлення корисних копалин, створюючи враження в населення про приналежність до спільної справи по дослідженню корисних копалин, що, в свою чергу, мало розвивати „почуття піклування про свою соціалістичну власність”.

Таким чином, нам вдалося з'ясувати, що на сьогодні проблема впливу індустріалізації на науково-дослідну діяльність ВУАН у 1930-х рр. в сучасній українській історіографії є недостатньо вивченою. Проте, ми маємо широку джерельну базу, яка висвітлює основні аспекти цієї теми.

Радянське керівництво покладало значні надії на вітчизняних науковців. Саме тому всі інститути і підрозділи ВУАН було включено до п'ятирічних планів. Щоправда, таке включення не завжди мало позитивні наслідки. Стимулювався розвиток лише тих напрямків і галузей, які вважалися на той момент перспективними та необхідними державі: все, що пов'язане з реконструкцією річок, будівництвом ГЕС, пошуком нових родовищ корисних копалин і т. ін.) Натомість, ті напрямки, які не були потрібні державі в той момент або зовсім заборонялися, або їм відводилася другорядна роль. Це унеможливлювало їх повноцінний розвиток. Науковці ВУАН досягли значних успіхів у своїй роботі. Спільно з урядовими та загальносоюзними науковими установами розробили чимало грандіозних проектів (наприклад, проект „Великого Дніпра”), спільними зусиллями кількох інститутів віднайшли чимало нових родовищ корисних копалин та нафти. Але, внаслідок однобокості розвитку і направленості на вирішення сьогоденних проблем, більшість їхніх проектів були реалізовані лише частково. Багато з них через свою непродуманість, недалекоглядність та незавершеність спричинили чимало проблем, які відчуваються і сьогодні. Ця ситуація може слугувати гарним уроком для сьогодення. Адже, коли держава не підтримує розвиток цілих галузей науки, вважаючи їх непотрібними, це призводить до її екстенсивного розвитку, невиправданого хижацького використання ресурсів та занепаду.

Размещено на Allbest.ru