Запорозьке козацтво в Приазов'ї від1746 до 1768 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО В ПРИАЗОВ'Ї ВІД1746 ДО 1768 РОКУ

В.М. Полторак

Ця стаття висвітлює один з перших етапів поширення запорозької присутності в Приазов'ї - від розмежування вольностей Війська Запорозького із володіннями Війська Донського у 1746 р. до початку російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Подано хронологію запорозько-донських сутичок на Кальміуському кордоні, виявлено вплив міжнародних відносин та російської політики на колонізацію запорожцями Східного Приазов'я. У додатку подано десять документів з фондів Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, що стосуються перебування запорожців на "кубанському боці Азовського моря" в зазначений період.

Південно-східний напрямок у політиці Війська Запорозького посідав в різні часи різне місце. Починаючи з XVI ст. з Доном та Кубанню були пов'язані морські походи запорожців, їхні дії часто корегувалися тут з союзним Донським Військом. Згодом, починаючи від кінця XVII ст., приазовські землі стали яблуком розбрату між козаками - два переселенські струми зустрілися тут і цим значно видозмінили міжкозацькі взаємини. Проте аж до початку 1740-х рр. конфлікти залишались спорадичними і лишень в 1742 р. зафіксовано першу збройну сутичку між колишніми побратимами. Боротьба за Приазов'я мало не вилилась у повномасштабну війну, і тільки втручання центральних органів влади Російської імперії призупинило конфлікт. Це повідомлення має на меті конспективно висвітлити подальший хід освоєння приазовських земель козаками, зафіксувати перші господарські поселення запорожців на кубанських землях та з'ясувати зовнішньополітичні ускладнення, що виникли через це у Війська Запорозького.

Наприкінці подано десять документів, в яких засвідчено позицію органів російської влади, керівників військ Донського та Запорозького стосовно перебування запорожців на Кубані. Публікація тексту документів здійснюється популярним методом із збереженням фонетичних та стилістичних особливостей оригіналу. Зберігається й композиційне членування тексту документів. Тверді знаки в кінці слів не відтворюються. Застарілі кириличні літери замінюються на відповідні сучасні літери. Виносні літери та скорочення (з титлами та без них) слів розшифровуються, виносяться у рядок і нічим не виділяються. Знаки пунктуації проставляються згідно з правилами сучасного правопису мововидання. Непридатні до прочитання місця позначаються квадратними дужками, межі аркушів та сторінок архівних документів - двома скісними рисками.

Розмежування між Донським і Запорозьким військами, проведене в 1746 р., не привело до остаточного припинення суперечок за рибні промисли та мисливські угіддя. Вже в березні 1747 р. урядом була розіслана спеціальна грамота "Про припинення усяких суперечок та сутичок між донськими і запорозькими козаками за прикордонні землі"

У 1749 р. донський отаман Д. Єфремов надав російському урядові інформацію про запорозькі рибальські промисли на Єї, про крадіжки запорозькими грабіжниками коней з табунів донської старшини [1]. Того ж року відбулась сутичка між донською форпостною командою, відправленою на р. Єю, та запорозькими рибалками, що донському старшині А. Ієвлєву "з чималими грубощами відповідали" [11, с. 131].

В свою чергу кальміуський полковник Скидан скаржився на донську старшину з приводу заборони продавати запорожцям провіант та рибальські снасті в Черкаську. Більше того, з'явилась інформація про грабунки запорожців та українців донськими козаками та калмиками безпосередньо на теренах Кальміуської паланки. Тому запорожці просили в майбутньому "від зайвих та винахідливо вигаданих скарг захистити і на безпідставних і неправдивих поданнях не запевнятись" [17, с. 1694-1695]. Такі звинувачення призвели до швидкої реакції з боку російської адміністрації - було надіслано штаб-офіцера для розгляду скарг [11, с. 728-730].

У 1751 р. донський старшина Ф. Краснощоков під приводом перегонів за грабіжниками перетнув запорозько-донський кордон та дістався "з чималою командою донських козаків" Дніпра. В результаті його самочинних дій загинуло чотири запорожці, а один був битий нагаями так, що "навряд чи живим лишився" Скарга запорожців на ці дії донського старшини була наступного року розглянута в Бахмутській слідчій комісії [12, с. 458-459], а 21 липня 1752 р. справа була передана для розгляду в Військову колегію [12, с. 475], яка не винесла по ній жодного рішення.

Згодом Д. Єфремов скаржився імператриці на запорожців, які в 1752 р. були затримані в бар'єрних та донських землях донськими роз'їздами без білетів, або з документами, виданими кальміуським полковником Чубом. Донський отаман просив права на арешт таких запорожців, які порушили грамоту 1746 р. та мирну угоду з Османською імперією 1739 р. [15, с. 9]. У червні того ж 1753 р. було надіслано війську Донському указ, в якому дозволено заарештовувати запорожців, які з'являлися б у Черкаську та слідували у недозволені їм місця. Затриманих при караулі донський отаман мав надсилати до Січі [15, с.11]. Колегія іноземних справ надіслала цей самий указ гетьманові К. Розумовському з тим, щоб він прослідкував за дотриманням з боку запорожців норм міждержавного договору та провів розслідування з приводу перебування запорожців на кубанському боці Азовського моря. Також гетьман повинен був розслідувати питання несанкціонованого в'їзду запорожців на терени, що належали Війську Донському [8, арк. 1-1 зв.]. Особливу увагу було приділено перевищенню повноважень з боку кальміуського полковника Чуба, який у 1751 р. видавав білети запорожцям на відвідування бар'єрних, донських та кубанських земель.

У жовтні 1753 р. на Єйській косі були затримані три запорожці без паспортів. Після санкції Сенату було вирішено згідно з попереднім указом надіслати їх до Січі з донським караулом для розгляду справи. Але згодом стало зрозуміло, що утримання таких караулів є надто накладною для донців справою і за їх проханням затриманих запорозьких порушників запорозько-донського кордону потрібно було з вересня 1758 р. відправляти тільки до Кальміусу, звідки їх запорозький караул доставляв до Січі [18, с. 154-155; 9, арк. 1-1 зв.].

16 вересня 1758 р. сенатський указ вкотре у відповідь на скаргу донського отамана відповів суворою забороною ловити рибу запорожцям у бар'єрних землях на кубанському боці Азовського моря [13, с. 262]. Для не припущення подальших порушень з боку запорожців запроваджувалась постійна застава на Таганрозі, гарнізон якої пропонувалось формувати наполовину з малоросійських, наполовину з донських козаків [18, с. 152-153]. Фактично було продовжено діяльність застави на Коров'ячому броді (на р. Міус; функціонувала в 1740-х), причому козаків з Гетьманщини до служби на ній так і не було залучено.

У липні 1759 р. запорожці на теренах, визначених указом 1746 р. війську Донському на березі Міусу вчинили напад на донського козака і застрелили його [10, арк. 2-2 зв.]. Виявилось, що це була гайдамацька ватага, в причетності до діяльності якої були запідозрені представники запорозької адміністрації. Гетьман К. Розумовський у своєму ордері наказав старшині пильно стежити за розбійниками на прикордонні, втихомирювати голоту та не припускати до ускладнення запорозько-донських стосунків [10, арк. 2-2 зв.].

Наприкінці 1759 р. виник конфлікт з приводу рибної ловлі запорожців в Азовському морі. Кальміуський полковник Федір Голтва надіслав до Коша запит з проханням роз'яснити його повноваження у справі надання паспортів рибалкам на таку ловлю. На запит Кіш відповів суворою забороною надавати запорожцям дозволи на риболовлю в бар'єрних та турецьких володіннях [2, арк. 11-12 зв.].

У1762-1763 рр. запорожці, запідозривши донських козаків у шпигунстві, заборонили їм в'їзд на землі Кальміуської паланки [3]. У відповідь донський отаман Єфремов наказав похідному полковнику Климентію Фролову на чолі загону в 300 донців провести огляд запорозько-донського кордону по Кальміусу та виселити з меж Війська Донського запорозьких козаків. Кальміуський полковник Череда доповідав, що 24 травня 1763 р. загін донських козаків прибув до гирла Кальміусу і став табором. Фролов повідомив Череді про грамоту Війська Донського з наказом стерегти кордони козацьких вольностей. Донцями було описане і конфісковане майно запорозьких заводів та промисловців на донському боці Кальміусу. Зокрема, були заарештовані "два неводничих та чотири заброщики", найняті запорожцем Велегурою. їх донці відіслали до Черкаська. По навколишніх могилах вони порозставляли пости для припинення переходу запорожців на лівий бік Кальміусу з наказом заарештовувати порушників кордону та відправляти їх до Черкаська. Запорожці, звинувативши Фролова в тому, що той їхніх "братів під караули селить", стверджували, що віддавна користувались рибними промислами тих місць, а заборона відвідування кальміуського лівобережжя унеможливить проживання запорожців на правобережжі [4, арк. 1-1 зв.].

Донський похідний полковник скаржився на тиск з боку кальміуського паланкового полковника, на постійну стрільбу в селищах запорожців, яка сприймалась донцями, як загроза на їхню адресу. 28 травня кальміуські козаки на чолі з полковником Чередою та хорунжим Гурковим в кількості ста осіб перетнули кордон і звільнили декількох затриманих донцями запорожців. При цьому хорунжий Гурков наставляв проти грудей полковника Фролова свого списа і "трохи до бійки з обох боків не дійшло" "Одного донського козака піймавши і знявши з нього рушницю і шаблю водили запорожці за чинбул, а ще двох козаків піймавши, зв'язали їм руки і, водячи пішими, били нагаями", - так доповідав Фролов отаману Єфремову. Більше того, кальміуський полковник затримав в паланковому центрі надісланого до нього з листом донського хорунжого Івана Купріянова, як пізніше повідомляв Череда: "закований Купріянов був з жарту" [4, арк. 10]. Загалом, Фролов вимагав провести розслідування арешту Купріянова та образ Війську Донському з боку хорунжого Буркова, суперечливо стверджуючи, що донські козаки ніякого спротиву запорожцям у відвідуванні лівобережжя Кальміуса не чинили, не чинять і чинити не будуть.

Розв'язання конфлікту взяв під свій контроль гетьман Розумовський. Він наказав запорожцям суворо дотримуватись законодавчих актів, якнайшвидше розслідувати скарги донської старшини за присутності депутата від Війська Донського [4, арк. 28-28 зв]. Також він проконтролював виконання Указу 1759 р. про заборону відвідування запорожцями бар'єрних земель, донських та турецьких володінь [4, арк. 14-15].

11 грудня 1764 р. президент Малоросійської колегії П. Румянцев, якому було доручено керувати Гетьманщиною та Запорожжям після скасування гетьманського правління, теж надіслав до Коша ордер з вимогою подати звіт про виконання Указу 1759 р. про заборону запорожцям відвідувати приазовські землі. При цьому особливу стурбованість він виказав з приводу утисків запорожцями донських козаків [2, арк. 13]. П. Румянцев під час Семилітньої війни використовував донські козацькі загони і був про них дуже високої думки, і не випадково зайняв суб'єктивну позицію в конфлікті на їхньому боці.

17 вересня 1766 р. київський та новоросійський генерал-губернатор Ф. Воейков, посилаючись на інформацію, надану комендантом фортеці Св. Дмитра І. Потаповим, вимагав силоміць вивести запорозьких промисловців з кубанського боку Азовського моря. Потапов доповідав, що донські і запорозькі козаки мають на Чубурській та Єйській косах риболовецькі заводи. На вимоги коменданта фортеці залишити ці місця, надіслані до кальміуського полковника Засухи, до донської старшини та безпосередньо до рибалок, останні відповіли відмовою. Тому Воєйков доручив Кошеві надіслати військову команду на чолі з "справним та надійним чоловіком" в Приазов'я для евакуації промисловців з кубанських кіс. В цей час для російської адміністрації виникнення міжнародних ускладнень (перш за все у відносинах з Туреччиною) було дуже небажаним, що й відобразилось згодом у повторному листі Воейкова в Кіш: перебування запорожців на Єйській та Чубурській косах, за словами генерал-губернатора, "легко спричинити може до неприємного з Портою роз'яснення". Наприкінці ордера Ф. Воейков наказав "і надалі в бар'єрних місцях ніяких найменших поселень та риболовецьких промислів заводити заборонити" [2, арк. 20].

Восени 1767 р. проводилося за указом Катерини П межування земель Війська Донського з сусідніми територіями. Обер-квартирмейстер Андрій Медер, якому була доручена ця справа, прибув у вересні 1767 р. до Приазов'я. Запорожці, посилаючись на те, що розмежування 1746 р. було проведене без письмових свідоцтв, зажадали, щоби землі між Доном і Кальміусом не закріплювались за донцями, "адже ці землі ще з Військом Запорозьким в спорі". Посилаючись на отриману від Сенату Інструкцію та на Указ 1746 р. Медер відмовив запорожцям, оголосивши Кальміус "дійсним кордоном між військами Донським та Запорозьким", а надіслану для участі в роботі межової комісії кальміуську старшину відправив додому. Також Медер зазначив "щодо показаної старовинної по річку Дон границі, то цю справу без повеління Державної військової колегії" розглядати не може [5, арк. 1-1 зв.].

В складі комісії А. Медера знаходились донські старшини Максим Федотов, Василь Пушкарьов та Андрій Юдін. Під час межування в гирлі Кальміуса вони зажадали знищення на лівобережжі цієї річки наново побудованих після 1763 р. запорозьких зимівників, риболовецьких та спетщицьких заводів, двох шинків тощо. Кальміуський полковник у рапорті в Кіш зазначив, що частина цих житлових та господарчих будівель належала самовільним козакам, які "таємно без білетів Донського Війська на приморські коси та в інші місця човнами, каюками та на возах в'їзжають для промислів; і таємним підвозом горілкою та іншим торгують, та з придбаною рибою, з горілкою та з іншим човнами плавають, а в степу за здобиччю звіриною знаходяться" [2, арк. 23-23 зв.\. Тим часом кальміуський полковник відзначив, що заможна запорозька старшина (зокрема, вже добре нам відомий П. Велегура) тримав у гирлі Кальміуса риболовецькі заводи "з дозволу донських старшин". Крш того, запорожці зазначали, що на Ляпіній косі "ні за чим донських козаків немає і вона порожньою завжди знаходиться" [2, арк. 23-23 зв.\. Все ж запорозькі будівлі були розкидані та виведені за Кальміус.

Не отримавши рапорт про виконання Ордеру 1766 р. про невхід в бар'єрні землі та отримавши інформацію про перебування там запорожців, Ф. Воейков 28 вересня 1767 р. надіслав до Коша документ аналогічного попередньому змісту. Міжнародна ситуація на той час дуже накалилася і російська адміністрація набагато серйозніше поставилась до порушення запорожцями норм Белградської угоди 1739 р. Не менш серйозно поставився до цього і кошовий отаман - П. Калнишевський, котрий 3 жовтня 1767 р. надіслав кальміуському полковнику Івану Чардаку ордер, в якому зазначив: "вам, пане полковнику із старшиною, наказуємо одразу по отриманні цього ордера взяти з собою потрібну кількість козаків і за море на... Чубурську та Єйську коси відправитись; усіх запорожців, що перебувають там на рибних добичах, відправити в належні їм тутешнього володіння місця" [2, арк. 22].

10 жовтня військовий дяк Гаврило Колпаков надіслав до Кальміуської паланки промеморію з інформацією про затримання станичним отаманом Маноцької станиці трьох безпаспортних запорожців "на задонському боці" Цих заарештованих козаків передали в руки кальміуського полковника згідно з указом 1759 р. для подальшої передачі в Кіш для визначення їхньої провини [2, арк. 24]. З матеріалів допиту стало відомо, що вони знаходились на задонських землях з підговору запорозької старшини систематично, займаючись полюванням [2, арк. 34-36 зв., 50-50 зв].

Те, що запорожці у цей час масово відвідували "заморські коси" є безсумнівним фактом. За непрямими даними відомо, що відбувалось це з відома кальміуської старшини. Так, відомий факт перебування влітку-восени 1767 р. кальміуського паланкового осавула

Івана Кулика в бар'єрних землях, де він стягував із запорожців та інших прибулих туди дня промислу осіб грошові збори [6, арк. 2-3]. Звичайно, що такі дії старшини були незаконними, однак інформація про них дуже рідко доходила до Коша і тим більше до вищих інстанцій. Спостерігається подвійна гра паланкових владців - до Коша вони пишуть про успішне викорінення самовільних рейдів на Єю, а самі тим часом збирають на цих теренах гроші з рибалок.

Тим не менш, 21 лютого 1768 р., а згодом і 5 червня того ж року, Ф. Воєйков надсилає до Коша нові ордери, в яких схвалює дії старшини, скеровані на не припущення відвідування козаками бар'єрних земель, та вимагає продовження таких дій і надалі [2, арк. 37, 37зв., 50-50зв.]. Тим часом 11 квітня з Кальміуської паланки полковник І. Чердак надіслав до Коша інформацію про влаштований ним рейд на Єйську та Чубурську коси. Відправлений туди на чолі команди паланковий осавул спалив курені та шалаші, зігнав запорозьких козаків з бар'єрних земель. Серед затриманих виявились і донці - було складено їхній перелік - загалом 17 осіб з різних станиць [2, арк. 43-45]. Виходить, що як запорозькі, так і донські козаки перебували в бар'єрних землях. Як бачимо, донська старшина скаржилась до вищих інстанцій на запорозьку, і навпаки, з метою дискредитувати в очах центральної влади суперника у боротьбі за землі та води Приазов'я.

Влітку 1768 р. кальміуські запорожці спробували за посередництва військового осавула Федора Білого переконати Кіш у тому, що "на цьому боці Азовського моря, якщо на Єйській та Чубурській косі заборонити рибалити, то добуватись немає де", і взагалі "по цьому боці моря гідних для рибальства місць бракує". На це прохання Кіш наклав резолюцію: "щоб вони (кальміуські козаки. - В. П.) ані таємно, ані явно на вище писані коси для добичі рибної не їздили, а мали вони ту здобич на цьому боці моря в належних їм відведених місцях" [2, арк. 52-53].

На тлі таких подій значно погіршились взаємини між запорожцями та донцями. В умовах назрівання російсько-турецької війни в Кальміусі відчутною стала нестача хлібу та інших продовольчих товарів, а також знарядь, потрібних для рибальства. Ці товари подорожчали в цей час і в Бахмуті. За рапортом кальміуського полковника С. Чалого стає відомо, що на Дону взагалі заборонено продавати запорожцям хліб та рибальські знаряддя. С. Чалий просив, щоби Кіш вплинув на донську старшину і відкрив можливість запорозько-донської торгівлі, але у зв'язку із подальшими подіями це питання було знято із порядку денного [7, арк. 52-52 зв., 55,55 зв.]. запорізький кордон колонізація політика

Ситуація докорінно змінилася в жовтні 1768 р., коли виникла небезпека татарського нападу на запорозькі землі. Кіш наказав евакуювати Кальміуську паланку та усе населення цих земель на Самару: "усім козакам рибалкам та тим, що живуть у зимівниках та мають худобу" [7, арк. 50]. На цей ордер кальміуський полковник своїм рапортом повідомив, що частина козаків відмовилась від переселення на Самару, зазначивши, що "якщо там їм належить пропасти, то так само і тут нехай пропадуть" [7, арк. 54]. Ця частина кальміуських козаків, скоріше за все, стала основою так званих "малоросійських слобід", які виникли при гирлі Міусу у 1769 р. [16, с. 52] і про які згадує у своєму "Щоденнику..." академік Гільденштетт [14, с. 209]. Козаки ж, які підкорились наказу старшини, доповідали згодом у Кіш про великі проблеми з перевезенням церкви Св. Миколая, з облаштуванням на новому місці, з отриманням харчів для худоби. Цікавим є той факт, що паланкове керівництво не було розформоване із втратою території, але й розпочало побудову тимчасового паланкового центру [7, арк. 59,59 зв., 69-70]. Проте на час активних бойових дій освоєння приазовських земель призупинилося - тільки у 1771 році запорожці отримали змогу знову зайняти кальміуські землі і відновити свою присутність на Єї та Міусі.

Отже, протягом 1746-1768 років запорозьке козацтво продовжило освоєння приазовських земель, українське козацтво не тільки закріпилось над Кальміусом, але й претендувало на його лівобережжя аж до Дону. Сезонна присутність запорожців зафіксована і на кубанських землях - тут, на Чубурській та Єйській косах, були багаті рибальські угіддя, а кубанські степи славились дичиною. Мине ще чверть століття і запорожці отримають ці землі офіційно - розпочнеться новий етап освоєння українцями Приазов'я.

Джерела та література

1. Російський державний військовий історичний архів. - Ф. 20. - Оп. 1/47. - Спр. 364.

2. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі - ЦДІАуК). - ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 72.

3. Андриевский А. Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743-1767 гг.) / / ЗООИД. - Т. 17.

4. Архів Коша Нової Запорозької Очі: корпус документів 1734-1775. - К., 2000. - Т. 2.

5. Голобуцъкий В. Запорозька Січ в останні часи свого існування 1734-1775. - К., 1961.

6. Дневник Путешествия в Южную Россию академика С.-Петербургской Академии Наук Гиль- денштадта в 1773-1774 гг. // ЗООИД. - Т. 11.

7. Мицик Ю. З джерел до історії Нової Січі // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна ХУШ-ХІХ століття. - Вип. 2. -19%.

8. Пірко В. Кальміуська паланка // Схід. -1999. - №6.

9. Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских Козаков. - Т. 2.

10. Эварницкий Д. Сборник материалов для истории запорожских Козаков. - СПб., 1888.

Размещено на Allbest.ru