Міста правобережної України: статистика та особливості розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Господарська спеціалізація Правобережжя стала одним із чинників слабкості місцевої промисловості у містах регіону. Ще з часів Речі Посполитої тут існували величезні польські латифундії, а після приєднання до Російської імперії поміщицьке землеволодіння стало переважати в ще більш гігантських масштабах. "Росіяни, ставши земельними магнатами, прагнули якомога швидше мати зиск від своїх господарств і немовби змагалися з польським панством у накопиченні багатств, будівництві пишних палаців з картинними галереями, в облаштуванні оазисних парків та розтринькуванні своїх прибутків за кордоном - у Парижі, Ніцці, Монте-Карло тощо" - констатують сучасні історики О. Реєнт та О. СердюкРеєнт О.П., Сердюк О.В. Сільське господарство України і світовий продовольчий ринок (1861-1914 рр.): Монографія. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2011. - С. 16.. Зважаючи на це, міська фабрично-заводська промисловість, за окремими винятками, не була настільки розвинутою як у Катеринославській, Харківській чи Херсонській губерніях. У середині 1880-х рр. в Кам'янці-Подільському діяло лише 18 підприємств. Серед них: "пивоварний завод 1, тютюнова фабрика 1, ватна 1, шкіряних установ 4, установ мінеральних вод 2, типографій 2, фотографій 2". Все міське господарство Поділля мало аналогічну спеціалізацію. Крім названих галузей доцільно згадати окремі потужності цегельної промисловості (Проскурів), мідно-чавунної (Вінниця, Гайсин), борошномельної (Брацлав), фарбової (Бар). Тогочасні статистично-довідкові видання по відношенню до окремих повітових центрів вказували "жодного промислового значення не має" або "ні заводів, ні фабрик у місті не існує" (Нова Ушиця, Ямпіль)Гульдман В.К. Указ. соч. - С. 332-333, 338, 350, 358, 368, 374, 384..

У 1904 р. за показниками зайнятості робітників на Правобережжі лідирувала Деміївка (2,13 тис. осіб), Черкаси (1,66 тис. осіб) та Сміла (1,36 тис. осіб). Всі вони належали до Київської губернії і наведена статистика пояснюється наближеністю до центру генерал-губернаторства (у першому випадку) або статусом основних центрів цукрової промисловості (інші два приклади). Деміївка не вирізнялася наявністю потужного виробництва, однак була суто пролетарським районом, який забезпечував Київ робітничими кадрами. Розвитку Черкас багато в чому сприяли навколишні маєтки (наприклад, Мошногородищенський - понад 40 тис. дес.) та побудова у 1876 р. залізниці. В м. Сміла та навколо неї розташовувалися земельні володіння графів Бобринських (а, відповідно, і промислові потужності), загальна площа яких становила понад 44 тис. дес. Подекуди наявність панських маєтків ставала вирішальним фактором при виборі напрямку залізниці, визначала необхідність у побудові заводів та прокладанні телефонної лінії і т. д. Саме такими характеристиками вирізнялися містечка Мошни та Городище Черкаського повіту Київської губернії. В останньому з 1886 р. працювала метеорологічна станція, а з наступного 1887 р. почалося прокладання телефонної лінії. З цієї метою було навіть замовлено апарати шведської фірми "L. M. Ericsson"Филипченко М.Е. Мошногородищенское имение Е.А. Балашевой, Киевской губ., Черкасского уезда при местечках Мошны и Городище. Описание имения, организация и ведение хозяйства. С планом имения, 3 листами диаграмм, 14 таблицами и отдельным приложением 21 исполнительного проекта построек и сооружений. - К., 1896. - С. 62.. Для порівняння, на початку ХХ ст. по всьому Правобережжі телефон був лише в губернських центрах та Луцьку, Рівному, Бердичеві, Деміївці.

Фінансове становище також характеризувалося нерівномірністю, навіть на прикладі найбільших міст. За рівнем витрат на першому місці знаходився Київ (понад 3 млн руб.), показники якого майже у 8 разів перевищували Житомир (0,393 млн руб.) та у 17,6 разів - Кам'янець-Подільський (0,17 млн руб.). При цьому останнє місто обійшли навіть Бердичів (188 тис. руб.) і Черкаси (176,4 тис. руб.), дещо наблизилася - Вінниця (111 тис. руб.). Звичайно, в даному випадку доцільно брати до уваги чисельність населення, однак тут теж простежувалася невідповідність. Так, у Києві на одного жителя витрачалося 9,5 руб., Житомирі - 4,4 руб., Кам'янці- Подільському - 4,3 руб., Черкасах - 5,1 руб. Такі відносно високі, в масштабах регіону, витрати бюджету поєднувалися із заборгованістю всіх перерахованих міст. Її розмір для Києва становив 2,7 млн руб., Житомира - 0,47 млн руб., Кам'янця-Подільського - 0,21 млн руб., Черкас - 0,093 млн руб.11 Варто уточнити, що ці дані демонструють постійну тенденцію на початку ХХ ст., оскільки наприкінці ХІХ ст. динаміка була іншою. Так, за 1885-1887 рр. витрати Кам'янця-Подільського перевищували прибутки лише на 7,4 тис. руб. За цей період по губернії найкраща ситуація була у Вінниці - +19,26 тис. руб., найгірша - у Могилеві (-17,6 тис. руб.)12.

Таблиця 2

Чисельність населення міст Правобережжя (станом на 1904 р.)13

Наведені у таблиці дані, з одного боку, підтверджують думку про те, що губернські міста Правобережної України за всіма показниками, в тому числі Города России / Центр. стат. ком. МВД. - СПб.: Типо-лит. Ныркина, 1906-1914. - 2 т. - [Т. 1]: Города России в 1904 году. - 1906. - С. 156-157. Гульдман В.К. Указ. соч. - С. 317. Города России. - [Т. 1]. - С. 94.

й демографічними, суттєво переважали інші населені пункти, а з іншого, демонструють наявність помітного кількісного контрасту між повітовими центрами, навіть в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці. Зокрема, різниця між найбільшим і найменшим полісом на Волині - понад 4 рази, Київщині - понад 7 разів, Поділля - понад 5 разів. Полярність ще більше зростає, якщо взяти до уваги статистику таких безповітових та приватновласницьких міст як: Біла Церква - 54,27 тис. осіб, Тульчин - 23,25 тис. осіб, Сміла - 21,1 тис. осіб, Бар - 18,2 тис. осіб, Чорнобиль - 17,98 тис. осіб та ін. Тим не менш, цифри засвідчують, що в сільській місцевості Правобережжя продовжувало проживати значно більше населення. Із урахуванням поданих у таблиці населених пунктів, а також безповітових та приватновласницьких, відсоток міських та сільських жителів становив: у Волинській губернії - 7,5% та 92,5%, Київській - 12,5% та 87,5%, Подільській - 7% та 93%. Для порівняння, в інших українських регіонах у містах проживало: 11% у Катеринославській губ., 9,6% - Полтавській, 14,8% - Таврійській, 14,3% - Харківській, 27,7% - Херсонській, 8,7% - Чернігівській Ежегодник России. 1904 г. (год первый). - СПб.: Центральный статистический комитет МВД, 1905. - С. 52-67.. Відтак, варто констатувати, що Волинь та Поділля займали останні місця, а демографічні показники Києва покращували статистику тутешньої губернії.

За етнічними характеристиками у вказаний період виділялися міста з найменшою кількістю російського - Тульчин (24,9% від загальної чисельності) і Бердичів (16,2%), та єврейського населення - Рівне (8%) і Ямпіль (>1%), переважанням єврейського - той же таки Бердичів (78%), і польського - Жмеринка (45%)Города России. - [Т. 1]. - С. 146.

* 1 сажень ~ 2,13 метра.. Втім, ці дані віддзеркалюють офіційну статистику Міністерства внутрішніх справ (без виокремлення українців), тому, в умовах боротьби із польським впливом у регіоні та дискримінаційної політики щодо євреїв, є досить суб'єктивними.

Порівняльний аналіз житлових умов демонструє найвищу густоту населення в Києві та Кам'янці-Подільському, де на одну особу припадало 29,6 і 35,1 квадратних сажнів* території відповідно. У найбільшому місті регіону - Києві, середні показники кількості проживаючих в одній житловій будівлі складали 23 людини. Більша скупченість була лише в Луцьку - 23,2 особи. Особливості природної зони більшої частини Правобережної України та історичні соціально-економічні умови розвитку обумовили переважання дерев'яних будинків. Навіть у губернських центрах їх відсоток був досить великим - 79% для Житомира та 69% для Києва. Єдине місто у якому домінували кам'яні будівлі - Кам'янець-Подільський (67%), а для Сміли,

Жмеринки, Дубна та Проскурова ця цифра коливалася від 42% до 33%. Залізні дахи були найбільше розповсюджені в київських передмістях Деміївці та Солом'янці (97%), Ямполі (66%), Білій Церкві (74%), Луцьку (57%)Города России. - [Т. 1]. - С. 147..

На початку ХХ ст. слабким розвитком міської інфраструктури вирізнялися Ольгопіль та Ямпіль, які взагалі не мали брукованих вулиць, 10% або менше від загальної протяжності шляхів їх мали Летичів, Заслав, Брацлав, Овруч. На перших місцях за відповідними показниками перебували Дубно - 70,6%, Звенигородка - 65,9%, Кам'янець-Подільський - 64,4%, Житомир - 46,1%. Дані по Києву відсутні, однак відомо, що бруковані вулиці почали з'являтися в місті ще з 1842 р., а з 1861 р. тут навіть функціонував спеціальний Комітет бруківки кам'яних мостових. Одноденний перепис 2 березня 1874 р. зафіксував наявність більше третини брукованих вулиць Слюдікова Т. Забудова і благоустрій м. Києва в ХІХ-ХХ ст. (продовження) // Архіви України. - 2009. - № 3/4. - С. 48.. Про високий рівень розвитку Києва в цьому відношенні свідчить той факт, що у 1910 р. було надано дозвіл на купівлю 1 тис. квадратних сажнів гранітних кубиків Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф. 442, оп. 661, спр. 234, арк. 2-7.. Подібно до цього, місто лідирувало за показником використання газового та електричного освітлення. Про мінімальне використання останнього виду енергії можна говорити лише по відношенню до Житомира та Бердичева. Загалом же, більш-менш прийнятне вуличне освітлення (без урахування названих міст та Кам'янця-Подільського, який активно використовував традиційні ліхтарі) мали Кременець, Острог, Овруч, Радомишль, Рівне, СтарокостянтинівГорода России. - [Т. 1]. - С. 148.. На основі цих даних можна зробити висновок про те, що на початку ХХ ст. за статистичними показниками лише губернські центри Правобережної України вирізнялися належним впорядкуванням і освітленням вулиць. Повітові міста, не кажучи вже про невеличкі містечка та поселення, не справляли враження населених пунктів епохи поступового впровадження електричних технологій.

Неоднозначною була ситуація з медичним обслуговуванням населення. Зокрема, якщо Канів - це єдине на той час місто регіону, яке не мало міської, земської чи приватної лікарні з стаціонарними ліжками, то в Деміївці функціонувала заклад, що обслуговував винятково робітників. Це пролетарське передмістя з другої половини ХІХ ст. розвивалося досить швидко: у 1874 р. в ньому проживало понад 10 тис. осіб та розміщувалося більше 500 житлових будівель, а вже у 1904 р. - 16,34 тис. та 1, 33 тис. відповідноКиев и его предместья Шулявка, Соломенка с Протасовым Яром, Байкова Гора и Демиевка с Саперною Слободкою по переписи 2 марта 1874 г., произведенной и

разработанной Юго-Западным Отделом Императорского Русского Географического Общества. - К.: Тип. Имп. ун-та св. Владимира, 1875. - С. 3, 276.. У інших містах кількість жителів на одне лікарняне ліжко була досить різною: від 164 осіб у Кам'янці-Подільському до 292 - у Ямполі. Чисельність та віддаленість від губернського центру були визначальними факторами наявності медичного персоналу. Якщо у Києві, Кам'янці-Подільському та Житомирі один лікар припадав на 701, 1175 та 3175 жителів, то у Барі - на більш, ніж 9 тис. осіб, Рівному - 16,85 тис.

За рівнем розвитку транспортної та комунікаційної мережі на першому місці перебував Київ, де функціонували трамвайний рух, телеграф та найбільше проживало користувачів телефоном (1 абонент на кожні 182 жителі). Натомість такі повітові центри як Літин, Ушиця, Ямпіль не мали навіть візників. Аналіз цін на продукти першої необхідності дозволяє виділити декілька найдорожчих (Київ, Черкаси, Умань) і найдешевших міст (Кам'янець-Подільський, Житомир, Овруч)Города России. - [Т. 1]. - С. 149, 152.. Щоправда, варто констатувати, що для різних районів одного населеного пункту були характерні суттєві розбіжності, особливо в межах губернських центрів, їх околиць.

Окреслити загальні тенденції у розвитку міст Правобережної України за досліджуваний період (до Початку першої світової війни, коли частина регіону стала ареною бойових дій, а інша - прифронтовою зоною) дозволяє доповнення фактологічного матеріалу статистичними даними за 1914 р. Так, у цей час в губернських центрах проживало: в Києві - 520,5 тис. осіб, Житомирі - 90,7 тис. осіб, Кам'янці-Подільському - 49,94 тис. осіб Ежегодник России. 1914 г. (год одиннадцатый) / Центральный статистический комитет МВД. - Пг.: Тип. Штаба Петроградского военного округа, 1915. - С. 135.. Динаміка зростання чисельності населення за 1897-1914 рр. у процентному відношенні була наступною: 110%, 138% та 139% відповідно. Втім, у такому форматі вони не відображають наростання розриву між Києвом, з одного боку, та Житомиром і Кам'янцем-Подільським, з іншого: якщо у 1897 р. населення першого було більшим у 3,75 та 6,9 рази за інші вказані, то в 1914 р. ці цифри зросли до 5,7 та 10,4 разів.

Таким чином, розвиток міст Правобережної України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. був досить неодномірним. Домінуючі позиції за всіма показниками (політичним статутом, економічними та демографічними параметрами) займали губернські центри, серед яких лідирував Київ. Навіть без урахування околиць Деміївки та Солом'янки він суттєво випереджав інші населені пункти. Здатність Кам'янця-Подільського конкурувати навіть з Вінницею суттєво обмежувалася відсутністю залізниці. Серед інших, у переліку повітових центрів доцільно виділити Бердичів, Умань, Черкаси, Рівне. Загалом, у соціально-економічному житті Правобережжя міста відігравали досить незначну роль, що пояснюється комплексом чинників інфраструктурного, політичного та демографічного характеру.

References