Одна доба прем’єрства Миколи Устимовича (29—30 квітня 1918 року)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одна доба прем'єрства Миколи Устимовича (29--30 квітня 1918 року)

Формування уряду було невідкладним завданням Павла Скоропадського як глави проголошеної 29 квітня 1918 р. Української Держави. В динамічних умовах підготовки повалення Центральної Ради він не мав часу на ґрунтовний підбір членів майбутнього кабінету міністрів. Основним середовищем їх рекрутування була створена П.Скоропадським у березні 1918 р. політична організація -- Українська громада (згодом Українська народна громада). Саме найбільш діяльним її членам були запропоновані кілька перших урядових посад: Борисові Бутенку -- міністерство шляхів сполучень, Всеволодові Любинському -- здоров'я і опіки, Михайлові Гіжицькому -- державне секретарство та інші.

Кандидатура Отамана (Голови) Ради Міністрів погоджувалася П. Скоропадським з вищим німецьким командування у Києві (Оберкомандо) і навіть викликала певну затримку оголошення «Законів про тимчасовий державний устрій України», які разом з Гетьманом мав підписати й голова уряду Державний вістник. -- 1918. -- 16 травня.. Ним став один з фундаторів УНГ Микола Миколайович Устимович -- хорольський поміщик і конезаводчик. У його київському будинку відбулися установчі збори Української громади Геращенко Т. Українська народна громада // Вісник Київського дер-жавного лінгвістичного університету. -- Вип. 4. -- 2000. -- С. 207..

У ґрунтовному виданні «Уряди України у ХХ ст.» вміщені нариси про трьох голів Ради Міністрів Української Держави -- Миколу Василенка, Федора Лизогуба і Сергія Гербеля. Про Миколу Устимовича сказано, що «перший отаман-голова Ради Міністрів сформувати уряд не зміг» Уряди України у ХХ ст. Науково-документальне видання. -- К., 2001. -- С. 92.. Очевидно, упорядники видання обійшли його увагою з огляду на нетривале виконання обов'язків прем'єра та невдачу з формуванням уряду. Хоч в історичній літературі, зокрема у широко відомій праці Д. Дорошенка описані обставини його вибору та спроби сформувати уряд Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. -- Т. ІІ. -- К., 2002. -- С. 35-39.. Чимало місця М. Устимовичу відвів у своїх спогадах й П. Скоропадський Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 -- грудень 1918. -- Київ- Філадельфія, 1995. -- С. 129, 138, 139, 149, 151 та ін.. Особливу цінність складають спогади відомого українського громадсько-політичного і державного діяча Олександра Шульгина, який доводився Устимовичу племінником Збірник на пошану Олександра Шульгина (1889-1960). -- Париж- Мюнхен,1969. -- С. 214-218..

М.Устимович народився у 1863 р., походив з давнього українського козацько-старшинського роду Сахно-Устимовичів. За освітою інженер-технолог, людина енергійна і підприємлива. Він був великим поміщиком, мав понад 3,5 тис. десятин землі, винокурню, конезавод, маєтки у селах В'язівок та Липняги, будинки у Харкові і Києві. М. Устимович взяв шлюб з донькою харківського професора Кузнецова -- Любов'ю (по матері княжною Кудашевою). Подружжя мало п'ять синів Там само..

М. Устимович був відомою постаттю на Полтавщині. Брав активну участь у діяльності місцевого земства. Очолював Хо- рольське сільськогосподарське товариство, яке видавало «Украинский календарь» і «Хліборобський порадник». У травні 1914 р. Полтавський губернатор у листі до М. Устимовича вказував на «вкрай небажані статті, які вміщені у «Хліборобському пораднику». До речі, деякі з них були підписані -- Гр. Гетьманець Ревегук В. Український національно-визвольний рух на Полтавщині на початку ХХ ст. (1900-1916 рр.) // http./histpol.pl.ua/pages.content.php? page.. М. Устимович ще з молодих років мріяв про відродження в українського козацтва та гетьманської влади. Очевидно, саме ця обставина привела його до кола фундаторів Української громади. Як і більшість поміщиків, М. Устимович був лояльним до царської влади, проте усвідомлював власну належність до давнього українського шляхетського роду, намагався дотримуватися старих традицій. У маєтку одягався у широкі козацькі шаровари, вишиту сорочку, чумарку та смушеву шапку. Мав довгі козацькі вуса. У його кабінеті стояли бюсти Т. Шевченка і М. Гоголя. П. Скоропадський вважав, що М. Устимович «був прекрасним типом старого українця, дійсно не за страх, а за совість любив Україну»Скоропадський П. Спогади. -- С. 129..

Ніякого офіційного акту про призначення М. Устимовича Отаманом Ради Міністрів не було. Його легітимізація на цій посаді відбулася шляхом підписання разом з П. Скоропадським «Законів про тимчасовий державний устрій України», які упродовж усього функціонування Української Держави служили своєрідною конституцією. Більше того, Гетьман пізніше стверджував, що й напередодні перевороту М. Устимович не був посвячений у плани повалення Центральної Ради, гадаючи, що йдеться лише про новий уряд. устимович політичний антигетьманський міністр

Природно, що інспірувавши зміну державного правління в Україні, яка мала усунути від влади апокрифічний уряд українських есерів, німецькі та австрійські військові і дипломати були зацікавленні у створенні дієздатного професійного кабінету міністрів, який би дотримувався взятих П. Скоропадським перед союзниками зобов'язань. Безперечно, вони були повністю в курсі перших спроб формування нового уряду і намагалися тримати цей процес під своїм контролем.

Вже на другий день після перевороту,о пів на десяту ранку 30 квітня кандидат у прем'єри М. Устимович і довірена особа Гетьмана Олександр Палтов були викликані на нараду до начальника штабу Оберкомандо генерала В. Гренера. У ній взяли участь посол Німеччини А. Мумм і військовий аташе полковник Ф. Штольценберг, Австро-Угорщину представляли радник посольства Х. Принціг та військовий аташе М. Флейшман. Представники Центральних держав виступали з попередньо узгоджених позицій.

Докладний звіт Х. Принціга до Відня про хід наради засвідчує, що у центрі уваги були два взаємопов'язані питання: формування Ради Міністрів та визнання нею умов надання союзниками військової і економічної допомоги. При відкритті засідання дипломатичні представники наголосили, що з створюваним кабінетом вони уповноважені підтримувати відносини лише де-факто, до подальших вказівок їхніх урядів. Це означало, що новий уряд вони вважають тимчасовим і не виключають можливих змін у його складі.

Низку суттєвих вимог щодо політики і складу нового уряду виклав й генерал В. Гренер. Він наголосив, що міністри мали звернути головну увагу на швидке створення консолідуючих умов праці, спочатку орієнтуватися на лівий курс і лише згодом перейти на середню позицію. Саме ця орієнтація мала знайти відображення у доборі міністрів. Генерал також застеріг від надання переваги особистим друзям Гетьмана, наголосивши,що німці будуть противитися цим устремлінням. Українська сторона запевнила, що бере ці побажання до уваги.

Звіт Х. Принціга також містить важливу інформацію про час оприлюднення Грамоти П. Скоропадського «До всього українського народу». В історичній літературі її поширення датується 29 квітня. Водночас австрійський дипломат пише, що українці «зачитали текст грамоти, яка сьогодні мала бути опублікована, але затримана з технічних причин» Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году. -- М., 1942. -- С. 77.. Отже, цілком можна припустити, що Грамота розповсюджувалася не раніше другої половини 30 квітня. Це підтверджується й щоденниковими записами відомого українського діяча Євгена Чикаленка. Того дня він занотував: «Надвечір по місту розклеєно і розкидано такий маніфест (Грамоту) Скоропадського на російській і безграмотній українській мові» Чикаленко Є. Щоденник (1918-1919). -- К., 2011. -- С. 60..

Далі учасники наради перейшли до розгляду конкретних кандидатур на міністерські посади. Очевидно, постать М. Усти- мовича в якості голови уряду при самому претендентові з етичних міркувань не обговорювалася. На відповідальну посаду міністра фінансів був запропонований відомий економіст Михайло Бернацький, останній міністр фінансів Тимчасового уряду. Надаючи великого значення ролі цього відомства у справі реалізації Брестських домовленостей щодо поставок до Центральних держав хліба та сировини, німці наполягали на створенні для міністерства спеціальної фінансової консультації під керівництвом банкіра Абрама Доброго, нещодавно звільненого після викрадення, інспірованого окремими урядовцями УНР. До неї мав увійти й член німецької економічної місії у Києві Карл Мельхіор. Х. Принціг зауважив, що у разі потреби й австрійська сторона направить в якості консультанта свого представника з аналогічними повноваженнями.

На посаду військового міністра М. Устимович запропонував генерала Володислава Дашкевича-Горбацького, фактичного військового керівника державного перевороту 29 квітня. Ця кандидатура не дістала підтримки В. Гренера «як небажана для військових кіл». З запереченнями виступив й майор М. Флейш- ман. Тим більше, що з'ясувалися наміри П. Скоропадського призначити В. Дашкевича-Горбацького начальником гетьманського штабу. Питання про військового міністра залишилося відкритим.

Кандидатом української сторони на міністерство зовнішніх справ був Кость Лоський -- український громадський діяч, дипломат УНР. Заперечень проти нього не було. Х. Принціг охарактеризував його як «поміркованого соціаліста-революціо- нера, без особливого політичного забарвлення» Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году. -- С. 77.. Слід відзначити, що австрійський дипломат недостатньо орієнтувався у партійній належності майбутніх урядовців. Декого з кадетів він вважав соціалістами-федералістами.

Німецька і австро-угорська сторона погодилася з призначенням: міністром освіти Миколи Василенка -- відомого ученого і громадського діяча, заступника міністра освіти у Тимчасовому уряді; міністром продовольчих справ Юрія Соколовського -- ученого агронома, полтавського земського діяча, близького до М. Устимовича; державним контролером Григорія Афанасьєва -- директора відділення Державного банку у Києві; міністром шляхів сполучень Бориса Бутенка -- керуючого Подільською залізницею; міністром народного здоров'я і опіки Всеволода Лю- бинського -- лікаря-фармаколога, активного діяча УНГ. Перші три належали до партії кадетів.

Навколо посади міністра внутрішніх справ розгорнулася дискусія. Запропонована кандидатура Миколи Антонова -- харківського поміщика і земського діяча, колишнього члена Державної думи була категорично відхилена німцями і австрійцями «як яскраво вираженого кадета». Х. Принціг вніс на розгляд особи Сергія Шелухіна -- колишнього главу міністерства юстиції УНР, а також Дмитра Дорошенка та Ігоря Кістяковського. В заступники міністра внутрішніх справ був намічений Олександр Вишневський -- голова Союзу земельних власників. Морським міністром мав стати адмірал Олександр Колчак -- авторитетний воєначальник, колишній командувач Чорноморським флотом.

Вимагаючи від нового уряду забезпечення лівого курсу, німці і австрійці усвідомлювали, що в тогочасному українському політикумі найбільше підходить для цього Українська

партія соціалістів-федералістів, яка напередодні повалення Центральної Ради фактично стала в опозицію до есерівського правління УНР. На нараді А. Мумм і Х. Принціг вимагали залишити на посадах представників УПСФ: міністра торгівлі і промисловості -- Івана Фещенка-Чопівського та судових справ -- Сергія Шелухіна, а також призначити міністром праці Андрія Ніковського Там само. -- С. 78..

Обговорення кандидатур мало попередній характер. М. Усти- мович залишив за собою право детально з'ясувати підстави побоювань союзників щодо можливого правого складу уряду і на наступне засідання, яке мало відбутися цього ж дня по обіді, подати на розгляд союзників остаточний склад уряду. Очевидно, М. Устимович значно оптимізував ситуацію з формуванням уряду. Для того, щоб виконати побажання німців треба було залучити до співпраці представників УПСФ. Крім того, кандидатури слід було погодити з П. Скоропадським.

Друга частина засідання була присвячена обговоренню зобов'язань, які П. Скоропадський взяв на себе ще 24 квітня, як умови підтримки Німеччиною і Австро-Угорщиною у здійсненні державного перевороту і приході до влади. Тепер вони були дещо деталізовані і містили 10 пунктів.

1. Визнання умов Брестського мирного договору.

2. Розпуск Центральної Ради і відмова від скликання Установчих зборів. Проведення нових виборів до законодавчих зборів після заспокоєння краю і за погодженням з Оберкомандо.

3. Створення української армії, її чисельність і спосіб використання мають бути встановлені за згодою німецького командування.

4. Всі правопорушення щодо представників німецьких і австро-угорських військ підсудні виключно польовим судам союзних держав.

5. Видалення з державних установ усіх неблагонадійних осіб, розпуск земських та інших комітетів і заміна їх надійними державними комунальними органами управління.

6. Допоки в Україні немає законодавства про натуральні повинності у військовий час, будуть застосовані відповідні закони, які діють на батьківщині окупаційних армій.

7. Відміна всіх розпоряджень, які перешкоджають торгівлі продовольчими товарами, сировиною і вивозу їх до Німеччини та Австро-Угорщини. Скасування будь-якого залізничного контролю.

8. Розв'язання земельного питання шляхом встановлення права власності і оплати селянами отриманих земельних ділянок. Збереження великих сільськогосподарських помість і документальне закріплення прав колишніх великих земельних власників.

9. Врегулювання фінансових і валютних відносин в руслі підписаних з колишнім урядом угод

10. За надання військової допомоги Україні союзники отримають відшкодування, характер і розміри якого мають бути визначені окремими угодами. Крім того буде украдено окремий господарський договір на кілька років про поставки надлишків харчових продуктів і кормів. Ці угоди мають передбачити пільгові умови для союзних держав щодо зборів і тарифів Там само. -- С. 75..

М. Устимович і О. Палтов прибули на нараду з письмовими зауваженнями П. Скоропадського до згаданого документу. Зокрема, він викреслив п. 9, в якому йшлося про виконання угоди, нещодавно укладеної німцями з урядом УНР і невідомої Гетьманові. А. Мумм і Х. Принціг рішуче заперечили проти вилучення цього пункту, наголошуючи на його виключній важливості для забезпечення платіжних операцій при виконанні господарських угод. Врешті сторони дійшли згоди, що це питання буде розв'язане на першому ж засіданні нового уряду. За такою ж схемою погодили й викреслений Гетьманом другий абзац п. 10 про довгострокові господарські угоди з Центральними державами. У пунктуально веденому німцями протоколі наради записали, що «це буде однією з перших і найважливіших завдань нового уряду» Там само. -- С. 79..

Того ж дня М. Устинович відвідав засідання ЦК УПСФ і запропонував міністерські посади окремим діячам, в тому числі й своєму племінникові Олександру Шульгіну, але провід партії зайняв радикальну позицію щодо державного перевороту і заборонив своїм членам займати відповідальні пости в структурах нової влади.

Х. Принціг після наради у штабі Оберкомандо доповідав до Відня про суперечливі враження від нового гетьманського прем'єр-міністра. З одного боку -- схвальне, розуміє німецьку мову, однак говорить погано. З іншого -- «він не особливо презентабельний» Там само. -- С. 77.. У розпорядженні дослідників немає даних про реакцію німецької сторони, але оскільки цього ж дня М. Устимович був усунутий від формування уряду, то цілком вірогідно, що без їхнього впливу на таке рішення П. Скоропадського не обійшлося. Адже з квітня й до жовтня 1918 р. він не міг призначити жодного міністра без погодження з німцями.

Іншим важливим спонукальним мотивом до відставки М. Устимовича став візит до Гетьмана 30 квітня групи полтавських діячів, серед яких був граф Іпполіт Капніст -- хорольський поміщик, колишній депутат Державної думи. Він навів П. Скоропадському «цілий ряд доказів, що Микола Миколайович Устимович не годиться для посади голови ради міністрів» Скоропадський П. Спогади. -- С. 161.. Цілком вірогідно, що П. Скоропадський задав графу питання: «А хто ж достойний прем'єрства?». Не виключено, що І. Капніст назвав кандидатуру Федора Лизогуба -- довголітнього голову Полтавського губернського земства. Адже сам граф був гласним цього земства, як і Лизогуб належав до партії октябристів.

П. Скоропадський у спогадах писав, що й сам бачив нездатність «добрейшего Николая Николаевича» справитися з такою складною справою. Більше того, від самого початку розглядав М.Устимовича як перехідну постать: «Я взяв Устимовича з тим, щоб пізніше, коли справа отримає розголос і можна буде працювати відкрито, я йому підшукаю інше почесне призначення» . Не виключено, що цим вже ретроспективно колишній Гетьман намагався пояснити власні прорахунки у виборі другої особи у владній ієрархії Української Держави. Однак незаперечним залишається гострий дефіцит часу і професійних кадрів, з яким зіткнувся П. Скоропадський напередодні приходу до влади. Адже від заяви Оберкомандо про готовність його підтримати (24 квітня) і телеграми-згоди імператора Вільгельма ІІ щодо кандидатури майбутнього гетьмана (26 квітня) до здійснення державного перевороту (29 квітня) було лише кілька днів.

30 квітня ввечері під приводом хвороби М. Устимович був відставлений від справ. Пізніше він заявив, що саме відмова соціалістів-федералістів від роботи в уряді «позбавила мене можливости здійснити мій план і примусила мене одмовитись од пропонованої мені високої чести» гг.

Там само. Нова рада. -- 1918. -- 9 травня.. Подальше складання уряду Гетьман доручив Миколі Василенку -- вихідцю з дворянсько-чиновницької родини, членові ЦК партії кадетів. На той час він погодився взяти портфель міністра освіти, а його кандидатура дістала схвалення штабу Оберкомандо.

П. Скоропадський сподівався, що М. Устимович образиться, але той заявив: «Я Вам, пан Гетьман, людина віддана. Якщо Ви вважаєте, що я не годящий, наказуйте. Я особисто нічого не добиваюся» Скоропадський П. Спогади. -- С. 161.. Він дійсно залишався вірним П. Скоропадському, хоч і не отримав високих урядових посад, а повернувся до міністерства земельних справ на посаду завідувача відділом конярства. Адже до революції він був відомим конезаводчиком.

Після провалу «отаманської» місії ставлення до М. Устимовича в опозиційно налаштованих до Гетьмана українських колах було негативним, оскільки його ім'я постійно зв'язувалося із П. Скоропадським. Навіть такий доволі поміркований і авторитетний діяч, як Євген Чикаленко, у середині травня занотував у щоденнику, що Скоропадський «думав за поміччю українського чорносотенного поміщика Устимовича скласти кабінет»²¹. Безперечно, він не був чорносотенцем у загальноприйнятому розумінні. Володимир Винниченко з приводу відмови соціалістів-федералістів від участі в уряді писав: «сама фігура цього прем'єр-отамана була настільки безглузда і навіть образлива для всякого політика, що психологічно есерів легко зрозуміти»²². Однак слід зауважити, що залучити представників УПСФ до роботи в уряді не вдалося ні М. Василенку в наступні дні, ні Ф. Лизогубу аж до кінця жовтня.

Працюючи у міністерстві земельних справ, М. Устимовичу червні звернувся до Ради Міністрів з ґрунтовною доповідною запискою, у якій наголошував, що роки війни негативно відобразилися на забезпеченні України кінським складом. Тому нині заходи з відновлення кінського багатства краю і правильна організація завідування конярством вимагають від уряду пильної уваги. Оскільки пропоновані заходи вимагали значних асигнувань, записка була відправлена на розгляд Малої Ради Міністрів.

21 червня на її засіданні відбулося обговорення даного питання. Заступник військового міністра генерал О. Лігнау доводив, що саме у складі цього відомства має функціонувати структура опікування конярством. Адже армія є найбільшим покупцем коней. Однак ці пропозиції не зустріли підтримки інших членів Малої Ради. Було констатовано, що завдання відновлення кінського поголів'я мають узгоджуватися з загальним напрямком сільськогосподарської політики держави. Тому було ухвалено створити у складі міністерства землеробства департамент державного конярства. Міністр Василь Колокольцев мав внести на розгляд уряду план сприяння розвитку коне- заводів і конярства в країні, проект штатів департаменту і кошторис витрат до кінця року. Мала Рада постановила негайно виділити міністерству 4 млн. крб. на заготівлю фуражу, купівлю коней, ремонт конюшень, утримання працівників конезаводів тощо Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. -- Ф. 1064. -- Оп. 1. -- Спр. 10. -- Арк. 69-70 зв.. Таким чином, М. Устимович отримав підвищення свого службового статусу і головне -- можливість займатися улюбленою справою. Він підтримував активні стосунки з Союзом землевласників і Протофісом, входив до близького оточення П. Скоропадського.

Щодо ж до обіцяного ним «почесного призначення», то 5 листопада наказом Гетьмана всієї України та військ козацьких М. Устимович був введений до президії Великої козацької ради «як генеральна старшина з правом рішучого голосу». Слід відзначити, що до цього органу ввійшли співробітники гетьманської адміністрації, особи з ближчого оточення П. Скоропадського -- Іван Полтавець-Остряниця, Євген Лібов, Олександр Сахно-Устимович, Сергій Моркотун та інші Державний вістник. -- 1918. -- 14 листопада.. Це була запізніла спроба відродити козацький стан як соціальну і збройну опору гетьманської влади. Реальної сили і впливу у суспільстві Велика козацька рада не мала. За умов розгортання антигетьманського повстання вона спромоглася на початку грудня 1918 р. видати відозву з закликом уникнути кровопролиття та намаганнями покласти вину за критичну ситуацію на певну «течію європейської політики», натякаючи на Антанту Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нари-си. -- К., 2011. -- С. 144..

У найскладніші для Української Держави грудневі дні, коли загроза взяття Києва повстанцями Директорії ставала все більш реальною, а сподіваний десант військ Антанти не дістався столиці, М. Устимович був поряд з П. Скоропадським. Разом з іншою довіреною особою Гетьмана Петром Дорошенком він намагався виконати делікатне доручення -- підібрати групу поміркованих українських діячів, які стоять на позиції української самобутності і водночас не противляться рішуче федеративному устрою Росії. З приходом військ Антанти з цих людей мав бути сформований уряд, який би міг виторгувати у нових союзників «максимум самостійності Україні»Чикаленко Є. Щоденник. -- Т. ІІ. -- С. 183. ^{Там само.}.

4 грудня М. Устимович і П. Дорошенко розпочали консультації з авторитетними українськими діячами Володимиром Ле- онтовичем та Євгеном Чикаленком. Ті переконували, що важко знайти людей, які б погодилися разом з Антантою боротися проти Директорії, адже вона виступила за самостійність України. Врешті домовилися скликати більш широку нараду з представників різних політичних партій.

У будинку М. Устимовича 6 грудня зібралися відомі політичні діячі Володимир Леонтович, Петро Стебницький, Максим Славинський (всі недавно відставлені Гетьманом з міністерських посад), Євген Чикаленко, Сергій Шелухін, Володимир Королів, Федір Матушевський, Богдан Кістяковський та інші. Вони усвідомлювали всю складність ситуації і вихід вбачали у пошуку примирення Гетьмана і Директорії. Посланці П. Скоропадського М. Устимович і П. Дорошенко стверджували, що в даний момент такі контакти не можливі, оскільки влада втратить підтримку російських добровольців. І все ж вирішили, що у разі приходу військ Антанти центристські українські партії (соціалісти-федералісти, демократи-федералісти, хлібороби-де- мократи, можливо й соціал-демократи) виділять своїх представників до коаліційного уряду . Та сподівання на рятівну місію Антанти не справдилися. 14 грудня 1918 р. війська Директорії оволоділи Києвом. Гетьман зрікся влади, констатувавши, що Бог не дав йому сили впоратися з цим завданням.

Епілог долі першого Отамана Ради Міністрів Української Держави виявився трагічним. П. Скоропадський у своїх спогадах присвятив йому чимало уваги. Зокрема, про смерть М. Усти- мовича він писав: «Тут тепер (у Відні на початку 1919 р. -- Р.П.) розлетілася звістка, що його розстріляли українці за те, що він був за мене і бився у Дарниці у грудневі дні» Скоропадський П. Спогади. -- С. 129.. У той же час Є. Чикаленко свідчить, що після переходу Петра Болбочана на бік Директорії і захоплення його військом Полтави М. Усти- мович збирався виїхати для переговорів з бунтівним полковником, «хоч я лякав його тим, що там його петлюрівці захоплять заложником» Чикаленко Є. Щоденник. -- Т. ІІ. -- С. 184.. Але сталося гірше -- він був позбавлений життя повстанцями. О. Шульгин пише, що директор департаменту конярства М. Устимович у кінці 1918 р. виїхав з великою сумою грошей на Полтавщину для закупівлі коней для війська і «десь над Дніпром банда повстанців захопила його, пограбувала і живим пустила під лід» Збірник на пошану Олександра Шульгина. -- С. 217..

Трагічною та складною виявилася й доля п'яти синів Миколи та Любові Устимовичів. Найстарший -- Юрій поліг на фронті у перший рік Світової війни. Василь і Марко загинули на Кавказі в лавах Добровольчої армії. Проти більшовиків воювали Кирило та Адріян, які опинилися в еміграції. Любов Олександрівна жила самотньо і померла на Харківщині вже у роки Другої світової війни. До самої смерті не знала про трагічну загибель сина й мати М. Устимовича, сподіваючись, що йому вдалося виїхати за кордон.

Размещено на Allbest.ru