Шевченкова творчість: читання та суспільно-ідеологічні уявлення в Галичині ХІХ-ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Аксіоматичним стало твердження, що постать Т. Шевченка відіграла вирішальну роль не лише у формуванні новітньої української мови та літератури, але й національної самосвідомості українців, розвитку їхнього суспільного життя по обидва боки Збруча. Певною мірою цей аспект Шевченкової творчості присутній у більшості шевченкознавчих досліджень. Автор цієї статті ставить за мету простежити, як змінювалося уявлення про Т. Шевченка та його твори в Галичині впродовж відносно тривалого відрізку часу (з кінця ХІХ до кінця ХХ ст.), та як на них впливали суспільно-ідеологічні зміни у регіоні. Незважаючи на державний кордон між Австро-Угорщиною та Росією, вихід Шевченкового «Кобзаря» став потужним чинником пробудження громадського життя, мобілізації суспільних сил австрійських українців, визначив траєкторію розвитку української/руської літератури й культури, утвердження української (руської/українсько-руської) ідеології в новітній Галичині.

Вихідним контекстом для читання та відповідної рецепції Шевченкових творів в українському галицькому соціумі слугувало уявлення про нього як про національного пророка, котрий став предметом гордості також і австрійських українців/русинів. На момент поступового проникнення культу Т. Шевченка в Галичину, місцеве українське населення вже мало своїх власних культурних героїв/визначних письменників, таких, як, наприклад, священик і поет М. Шашкевич. До того ж серед галичан-поляків активно поширювався культ трьох національних пророків -- А. Міцкевича, Ю. Словацького та З. Красінського. Для руської громадськості Галичини, яка дотримувалася ідеології Русі-України, було важливо створити противагу цьому культові. Так, наприкінці ХІХ ст. в українському літературному пантеоні поступово утвердився дуалізм знакових особистостей: І. Котляревський -- Т. Шевченко.

В уявленнях інтелігенції та духівництва Галичини власне постать і творчість Т. Шевченка (який уважав І. Котляревського «батьком» -- родоначальником літературної традиції) давали підставу серйозно говорити про українську літературу й культуру. Водночас образ великого поета в рецепції галичан змінювався. Як згадував один із видатних діячів народовського руху О. Барвінський, покоління, яке зустріло смерть Т. Шевченка за шкільною партою, пізнавало його творчість поступово. Спочатку учні тільки чули про наддніпрянського поета з розповідей старших, зокрема гімназійних учителів. І лише читання та заучування напам'ять віршів із «Кобзаря» сприяло розумінню реальних масштабів Шевченкової творчості. У середині 1860-х рр. галицькі українці збирали його творчу спадщину та біографію фрагментами. Петербурзьке видання «Кобзаря» 1860 р. доволі швидко стало для галичан бібліографічною рідкістю, і його доповнювали на підставі розпорошених по часописах публікацій Уявлення про життєпис поета спочатку складали на основі польськомовної студії Г. Баттальї, матеріалів П. Куліша, М. Костомарова та інших авторів «Основи». Зрештою, Шевченкові тексти опинилися у центрі уваги членів місцевих «Громад»: тут декламували «Наймичку», «Катерину», «Кавказ», «Сон», галичани пам'ятно відзначили роковини поетової смерті. Наприкінці 1860-х рр. культ Т. Шевченка еволюціонував. Тогочасне текстуальне й літературно-музичне його «обрамлення» було досить гетерогенним, відповідаючи передусім смакам галицької й загалом австрійської публіки. Однак Шевченківські святкування стали традицією, що охоплювала щораз ширші кола української/ галицько-руської інтелігенції. Відтак уже наприкінці ХІХ ст. в публічному дискурсі Т. Шевченка зображали «кріпаком-невольником», речником поневоленого народу, який став «апостолом правди і науки» та «заспівав нову пісню свободи й волі». Така оцінка була наслідком переосмислення та контамінації двох джерел: життєпису і творчості митця. Про це свідчили настрої галичан уже незадовго після смерті поета. Гімназист, а згодом відомий письменник Б. Лепкий згадував напівконспіративні учнівські Шевченківські вечорниці в Бережанах 1880-х рр. уже як певний ритуал з обов'язковими елементами. Він також намагався передати специфічні обставини й атмосферу цих закритих шкільних святкувань. їх репертуар відображав більше патріотичні настрої галицьких гімназистів, аніж реалії Шевченкового життя й творчості. Натомість публічні Шевченківські свята в тій самій Бережанській гімназії, підкреслював мемуарист, були набагато різноманітнішими й артистичнішими, та включали, крім декламацій, виконання нових на той час музичних інтерпретацій поезій Т.Шевченка (кантати М. Лисенка «Б'ють пороги», «Завіщання» М. Вербицького тощо). При цьому Б. Лепкий підкреслював важливе значення різних елементів оформлення Шевченківського концерту: оздоблення килимами та сосновими вінками сцени, а передовсім зображень поета -- портретів і скульптур. В уявленнях українців/русинів вони виконували таку саму символічну функцію, що й портрети та погруддя А.Міцкевича в поляків. Водночас атмосфера Шевченківських свят у провінційному галицькому містечку свідчила, наскільки популярною була постать великого українського поета в останніх десятиліттях ХІХ ст. шевченко галичина громадський ідеологія

Тож біографія Т. Шевченка, на думку прихильників української ідеї в Галичині, мала виховувати (і виховувала) читачів у дусі патріотизму та, певною мірою, соціальної справедливості. На кінець ХІХ -- початок ХХ ст. її подавали з акцентом на деяких основних пунктах. Так, Шевченкове становлення тогочасні популярні й навіть наукові публікації розглядали крізь призму кількох головних сюжетів: нелегке дитинство, робота над «Кобзарем», заслання, повернення в Україну тощо. У такій формі життєпис Т. Шевченка було закріплено у шкільних читанках та академічному дискурсі. Водночас різні аспекти поетового життя обростали різними інтерпретаціями. Зокрема, опублікована у Львові на рубежі ХІХ-ХХ ст. (у 1898-1901 рр.) фундаментальна біографія поета давала галицьким греко-католикам підстави вважати його хрещеним в унійній традиції. Імпонувало галичанам також друге прізвище Т. Шевченка -- Грушівський, яке пропонував О. Кониський, і котре також було їм близьким. Водночас цей текст лише утверджував галицьких прихильників української ідеї в переконанні, що Шевченкова творчість має не тільки національно-об'єднуючий, але й сакральний вимір. В їхній рецепції святість Кобзаря переносилася на Тарасову могилу в Каневі й розповсюджувалася на всю Центральну Україну. У такому контексті постать Т.Шевченка навіть зближували з Христом. Наприклад, О. Кониський порівнював могилу митця з Голгофою. Натомість Б. Лепкий у 1918 р. метафорично стверджував, що Шевченків гріб із Голгофи перетворився на «святиню національного воскресіння». Із цим образом у дечому перетиналося й уявлення про Т. Шевченка як народного апостола, який віддав своє життя Україні. Своєю чергою, його доповнювало переконання, що уродженець «козацького краю» був живим носієм не лише «запорізької традиції», але й продовжувачем княжої історії України-Руси.

Отже, читання Шевченкового «Кобзаря» та інших творів стало для галицької інтелігенції аналогом сприймання та інтерпретування священних (на зразок Біблії) і найвідоміших текстів світової літератури (на кшталт Гомерових «Іліади» та «Одіссеї»). «Кобзар» Т. Шевченка пропагували як універсальну, доступну кожному книгу, котру розуміють усі незалежно від віку, статті та соціального походження. В уявленнях галицьких (і буковинських) інтеліген- тів його вважали компендіумом ідей, актуальних для ліберальної суспільної думки та для світовідчуття людини ХІХ -- першої половини ХХ ст. При цьому особливо підкреслювали, що Шевченкова поезія була не лише інтелектуально, але й емоційно дохідливою, зокрема для простих селян та міщан. Цьому сприяв зміст та форма окремих творів, які знаходили свій відгук серед різних читацьких груп. На думку інтелігентів, читачі ототожнювали себе з персонажами Т. Шевченка, адже виконували ті самі суспільні функції. Цю тезу, зрештою, підтверджувала дійсність. Наприклад, священик Ф.Тарнавський згадував, як у дитинстві (в 1870-х рр.) читав для домашньої служби саме ті Шевченкові тексти, що їх популярні видання рекомендували як твори для простого народу. Реакція на прочитане була також доволі передбачуваною. Знаменно, що на початку ХХ ст. галицькі автори намагалися проводити паралелі між популярністю прози В.Стефаника й поезії Т.Шевченка серед селян. У такому порівнянні Шевченкові твори вигравали: «А Кобзаря читай і 100 раз, а то все сьвіже, як погожа вода в спеку», -- твердив галицький педагог та письменник. Водночас підкреслювалося, що простота творів приховує глибинний символізм і вимагає своєї герменевтики -- певних принципів читання. Так це робив, наприклад, І. Франко, аналізуючи «Наймичку» у своїй інавгураційній доповіді у Львівському університеті та інші поезії Т. Шевченка -- у спеціальному трактаті «Із секретів поетичної творчості». Слід підкреслити, що для І. Франка постать і твори Т. Шевченка були особливо близькими. У них він бачив аналог власного життя. Це відобразилося у Франковій «Присвяті» Т. Шевченкові. Основні її антитези (протиставлення мужицького походження поета та його ролі як «володаря в царстві духа», кріпацького статусу - і масштабного внеску у світову культуру тощо) згодом слугували галицьким інтелігентам ключем для розуміння Шевченкового життя й творчості.

Однак для масової культури галицьких українців важливішою була звична шкільна інтерпретація найбільш значущих творів поета. Кожен із них відповідав певному сегменту їхньої національної ідеології, історіософії та соціального дискурсу. Тексти Т. Шевченка класифікували за кількома критеріями: хронологічно (ранні та пізні), за обсягом («великі» і «дрібніші»), тематикою (історичні, політичні). Серед них виділяли ті, які видавалися найактуальнішими. У такий спосіб, наприклад, поеми «Катерина» й «Наймичка» витлумачували як відображення «гіркої правди суспільного життя», убачаючи в Катерині також алегорію на «занапащену» долю України. Окремо вирізняли ті Шевченкові поезії, які мали формувати певну оцінку історичних подій, зокрема інтерпретувати «часи козацької слави» та Гетьманщину («Тарасова ніч», «Гамалія», «До Основ'яненка») й Коліївщину («Гайдамаки»). При цьому читання «Гайдамаків» не лише приваблювало, але й вражало українських галицьких інтелігентів.

До канону Шевченкових творів, які активно розповсюджували у шкільній та просвітницько-масовій літературі, входили й інші тексти (від романтичної «Причинної» до автобіографічно-містичного «Заповіту»). У публічному дискурсі дискутувалися й складніші твори поета, які потребували глибшої, символічної інтерпретації: «Розрита могила», «Великий льох», «І мертвим, і живим, і ненарожденним», «Сон», «Кавказ», «Суботів», частково «Неофіти». У цих текстах галичани бачили візію минулого й майбутнього України, а також гостру оцінку російської дійсності, антагонізм до царизму та прихильність до демократії й республіканства, особливо актуальні в умовах австро-російського політичного напруження. У такій або приблизно такій інтерпретації уривки з цих творів потрапляли в різноманітні збірки: шкільні читанки, українські «декламатори» й «мелодекламатори» тощо. Покладена на музику, частина з них визначила музичний репертуар не лише Шевченківських свят, але й культурно-національних урочистостей українців Галичини кінця ХІХ -- першої половини ХХ ст.

Водночас читання цілого «Кобзаря» галицькі українці розглядали, певною мірою, як національний обов'язок і невід'ємну частину освіти. Тож у спогадах представників духівництва й інтелігенції можна зустріти згадки про те, що вони прочитали чи вивчили напам'ять «цілого Кобзаря». Для них це слугувало доказом начитаності, добре розвиненої пам'яті та високої національної свідомості. Цьому сприяло й масове видання творів Т. Шевченка як у вигляді зібрань, так і у «Кобзарів» та «Малих Кобзарів». При цьому видавці прагнули охопити цілу руську/українську спільноту, зокрема полонізовану її частину. Тут слід згадати скорочений варіант «Кобзаря», який В. Охримович у 1914 р. опублікував латинкою до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. При цьому укладач збірки презентував його водночас як соціального й національного поета: «Все житє болів він серцем за бідний, занедбаний, рідний йому український народ і всіх бідолашних людей на світі». Загалом на трактуванні Шевченкової творчості позначилися політичні погляди різних груп галицької інтелігенції. Так, радикали, до яких свого часу належав і В. Охримович разом з І. Франком та М. Павликом, довгий час розглядали її крізь призму праць М. Драгоманова, де поетова спадщина трактувалася з перспектив громадівського соціалізму. Галицькі соціалісти початку ХХ ст. також намагалися показати Т. Шевченка революціонером, який не мириться з існуючою суспільною системою. Саме у цьому руслі його подавала перекладена з російської брошура А. Луначарського про Т. Шевченка як «великого народного поета». Водночас галицькі перекладачі цього тексту переконували земляків, що їм ідеться про «аналіз Шевченкового націоналізму в літературі, націоналізму благородного, мученицького, не брутального».

Неоднозначним було й ставлення до Шевченкової релігійності. Представники лівих політичних течій схильні були усувати її з поля зору, або ж наголошували, що поет дотримувався неортодоксальних поглядів на релігійні проблеми. Консерватори, навпаки, звертали на неї особливу увагу, стверджуючи, як В. Щурат, що Т. Шевченко «зробив філософію Святого Письма своєю філософією». Так чи інакше, поетова постать стала одним із центрів публічного дискурсу галицьких українців кінця ХІХ -- початку ХХ ст. Не випадково львівське Наукове товариство імені Шевченка бачило однією зі своїх культурних місій комплексне дослідження життя й творчості поета. Натомість імпульси для розвитку галицького шевченкознавства надходили не лише з галицької української спільноти та з Наддніпрянщини, але й ззовні. Одним із них, наприклад, стала книга А. Єнсена про Т. Шевченка, перекладена після Першої світової війни українською мовою.

Натомість галицькі москвофіли розглядали постать і тексти поета дзеркально симетрично до того, як його бачили прихильники різних течій української національної ідеї. Лейтмотивом для них стали думки І. Наумовича, у чиєму тлумаченні захоплення Т. Шевченком відволікало галицьку інтелігенцію від «загальноруської» ідеї та сприяло розвитку «україноманства». Водночас І. Наумович уважав Шевченкові твори емоційно глибоким відображенням «радикальної» антиурядової ідеології та «малоросійської/селянської» культури. На його думку, у Шевченкову добу така концепція була дуже актуальною, але у 1870-1880-х рр. уже стала анахронізмом і плодом поетових ілюзій. Як наслідок, Шевченкова літературна спадщина, за І. Наумовичем, опинялася на тому ж рівні, що й творчість німецьких письменників К. Грота чи Ф. Ройтера, котрі у своїх творах послуговувалися діалектом і не змогли викликати глибинних змін у літературному процесі.

Ставлення галицьких поляків до Шевченкової творчості було ще більш двозначним. З одного боку, окремі польські автори із симпатією змальовували силует українського поета та його значення для літератури. Проте частину Шевченкових поезій місцеві поляки вважали такими, що не лише мобілізують український рух у Галичині, а й спрямовують його в антипольське русло. Українці мали це враховувати, щоб не викликати відкритого конфлікту. Однак нерідко вони використовували цитати з текстів Т. Шевченка чи алюзії до його творів, щоб, навпаки, протиставити себе «ляхам» (зокрема як «потомки гайдамаків»).

Тож у свідомості галицьких українців перших десятиліть ХХ ст. Т. Шевченко залишався «безсмертним Тарасом», «добрим, незлобним, з душею повною любови й щирости», а водночас «месником національної кривди», «вічевим дзвоном», співцем боротьби за визволення, «мучеником за Україну», «її найбільшим сином» тощо. Його постать популяризували серед дорослої та дитячої аудиторії. Шевченкові портрети і твори широко розповсюджували в різних форматах і виданнях; йому споруджували пам'ятники, зрештою його ім'ям називали знакові для галичан інституції -- як засноване 1873 р. у Львові Літературне (згодом Наукове) товариство. На підставі біографії поета ставили вистави, йому присвячували наукові дослідження та поетичні антології -- і не лише у столиці Галичини, але й на провінції. Велика війна 1914--1918 рр. лише підсилила таку рецепцію. Незадовго до неї, на ювілейному Шевченківському святі («здвизі») Українського січового союзу 28 червня 1914 р. цитати з його текстів мали вигляд гасел, що вкладалися в певну програму дій («Вставайте, кайдани порвіте!»). З одного боку, у цьому виразно проглядалася не лише «ліва» ідеологія засновників січового руху початку ХХ ст., зокрема К. Трильовського, а й очікування нового збройного конфлікту, в якому галичани бачили розв'язання «українського питання». На тлі 100-річного ювілею творчість Т. Шевченка зображали імпульсом, а його могилу -- символічним приводом до боротьби за звільнення України. Знаменно, що Шевченківський здвиг 1914 р. у Львові привернув увагу англомовного світу.

Згодом, особливо після відступу російських військ із Галичини в 1915 р., ці сподівання галицьких українців (передусім тих, хто воював у лавах формувань українських січових стрільців) знову актуалізувалися. Вони вірили, що їхніми зусиллями «вигнана» з Російської імперії творчість Т.Шевченка має знову повернутися «на Велику Україну». Закінчення війни та події національної революції, зокрема створення 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки, символічне возз'єднання її з Української Народною Республікою, дали галичанам нові підстави для оптимізму. Вони вважали Шевченкову творчість стимулом і символом своєї боротьби. Зрештою, саме на 1918--1922 р. (коли галицькі українці ще мали надію реалізувати свої політичні проекти) припала поява кількох видань творів і текстів про життя та творчість поета. їх ініціаторами (або видавцями) були й західноукраїнські інтелектуали -- у краї та на еміграції. Тут Т. Шевченко поставав «вождем народу», «важкі прикази» якого (здобути волю та пережити духовне воскресіння) українцям усе ще належало виконати. Ретранслюючи східноукраїнські уявлення про Кобзаря, галицькі автори пропагували його постать серед дитячої аудиторії. З іншого боку, погляди представників Центральної України у той час певною мірою вплинули на уявлення галичан про Т. Шевченка. У ньому почали бачити співця національної революції, виразника громадської справи, не просто народного генія-самоука, але й ерудовану, начитану людину.

Поразка визвольних змагань знову змінила настрої галицьких читачів. Після рішення Ради послів 1922 р., за яким Східну Галичину було приєднано до відродженої Польщі, творчість Т. Шевченка в рецепції місцевих українців набула іншого виміру. У ній убачали відображення непростої політичної дійсності та джерело спротиву новій владі, запоруку збереження національної ідентичності. Зрештою, для тогочасної політичної еміграції та підпілля Шевченкові твори були поштовхом до радикального опору польській владі, виправданням саботажу та навіть актів індивідуального терору. Водночас польські власті відносно толерантно ставилися до прославлення українського національного поета. У державних школах і гімназіях з українською мовою навчання проходили щорічні Шевченківські свята («фестини»), до яких українські часописи публікували спеціальні добірки матеріалів; у західноукраїнських містах існували (щоправда, не центральні) вулиці, названі на честь поета. Українські інтелігенти намагалися ширше ознайомити з творчістю Т. Шевченка також і місцевих поляків. Проте трактування її в дусі української національної революції викликало негативну реакцію польської влади.

З іншого боку, серед представників легальних ідеологічних та естетичних напрямів у Галичині існували суттєві розходження у трактуванні Шевченкової творчості. Так, прихильники Д. Донцова -- «вістниківці»/«вісниківці» (зосереджені навколо зреформованого часопису «Літературно-науковий віст- ник»/«вісник») розуміли творчість Т.Шевченка як утілення сили, «залізної волі», аскетичного лицарського духу, а його самого -- як незламного борця за національну свободу. При цьому поета протиставляли «м'яким» виразникам ліберальних поглядів. Натомість ті, кого вісниківці вважали «лібералами», також неоднаково дивилися на творчість Т. Шевченка. Частина з них підтримувала й розвивала традиційний культ національного пророка, частина -- намагалася його дещо осучаснити. А, наприклад, літературний критик М. Рудницький підтримував ушанування митця як «виняткової постаті», «поета європейської величини», однак прагнув спровокувати читачів до реінтерпретації його текстів. Так, М. Рудницький переконував сучасників, що Шевченків національний культ повинен мати межу. Він констатував, що творчість Кобзаря українські критики «розбили на цитати й гасла», а його постать зробили поєднанням протилежностей (націоналіст і соціаліст, атеїст і віруючий, гетьманець і комуніст тощо). Зрештою, літературознавець наголошував, що частина ранніх Шевченкових творів -- продукт наслідування романтичних зразків. Тому він закликав відмовитися від стереотипних формул в їх трактуванні. Прихильники греко-католицьких кіл, з одного боку, розглядали Т. Шевченка як віруючу людину, а з іншого -- наголошували, що культ, в якому поет виступав як секуляризований святий, не є бажаним (приміром станіславський єпископ Григорій (Хомишин)). Учені-шевченкознавці на галицьких землях також мали окремий погляд на творчість великого письменника. Більшість дослідницьких статей була витримана у характерному для галицької науки першої половини ХІХ ст. фактографічно-нейтральному ключі з мінімумом ідеологічних висновків та широких узагальнень.

Натомість адепти «лівих ідей» під впливом літератури з радянської України прагнули подати Т. Шевченка передусім як «борця за соціальне визволення трудового народу». Відносно аполітичний підхід до його творчості вони відкидали як «ідеологічно хибний». Однак для широкого загалу галицького суспільства міжвоєнного часу актуальними були звичні форми й репертуар Шевченкових днів. Так, львів'янин Р. Волчук згадував типову програму гімназійного свята до 125-ліття народження поета (1939 р.): декламування віршів, виступи хору, дума «Невольник» у виконанні акторки Р. Темницької та галицького бандуриста Ю. Сінгалевича тощо. Автор наводив також текст власної промови, яку він виголосив на цьому святі.

Події вересня 1939 р., коли Східну Галичину було приєднано до радянської України та СРСР, актуалізували те бачення Т. Шевченка, яке перед тим поширювали галицькі комуністи. Уже в 1939 р. у колишній друкарні Наукового товариства імені Шевченка видавництво «Радянський письменник» опублікувало «Вибрані твори» поета з передмовою та коментарями академіка О. Білецького. Тут містився не лише звичний для галичан «Кобзар», але й дещо несподівані для них російськомовні тексти митця (російською у Західній Україні тоді володіло не так уже й багато людей). Зрештою сама передмова створювала незвичний для галичан контекст сприймання Шевченкової творчості. Загалом радянські форми культу Т. Шевченка, поширювані на західноукраїнських землях у 1939--1941 рр., викликали в місцевих жителів суперечливу реакцію. З одного боку, у рамках українізації полонізованого простору галицьких міст радянська влада використовувала ім'я та постать поета в позитивному, з погляду галицьких українців, руслі. З іншого -- цю постать використовували й задля пропаганди комуністичних ідей.

Початок німецько-радянської війни й наступна нацистська окупація принесли з собою часткову реставрацію Шевченкового культу з-перед 1939 р. Про це свідчив збірник матеріалів для підготовки відповідних святкувань. Його лейтмотивом було подання постаті Т. Шевченка як утілення популярної в 1930-х рр. ідеї «слова й чину» та «бунту рас». Водночас видавці рекомендували поширювати звичні форми поетового культу як одного з національних героїв/святих/пророків/апостолів. Так, галицьким дітям показували життя малого Тараса як дивовижної дитини, саме народження котрої викликає чудо возз'єднання України. Інші сценки («Гамалія», «Сон», «Розрита могила») відкривали перед глядачами візію української історії крізь призму козацького міфу. Зразкові реферати, що їх учителі мали виголошувати на Шевченкових святах, теж повинні були доводити, що Кобзар -- це пророк, котрий перевищує всіх поетів Східної Європи, та закликати до поширення його творчості як «книги мудрости для України» («ні одної хати без “Кобзаря”»).

Однак у 1944 р. цю парадигму сприймання Шевченкової поезії знову замінила радянська візія. Проте навіть офіційна версія трактування творчості й постаті Т. Шевченка в післявоєнній УРСР не була цілісною та поступово еволюціонувала. Тут можна виокремити декілька тенденцій. Перша в модифікованій формі продовжувала традиції радянської України 1930-х рр., акцентуючи, передовсім, на «класовій» та «революційній» природі Шевченкового життя і творчості. У такому зрізі Т. Шевченко виступав «виразником інтересів трудового народу» (вужче -- «закріпаченого селянства»), «революціонером-демократом», який «ненавидів панів» («Варнак»), «закликав до повалення царату», «зміни соціального ладу» тощо. Крім того, особливо актуальним для радянської пропаганди у Західній Україні в перше повоєнне десятиліття було протиставлення постаті Великого Кобзаря антирадянському підпільному рухові та греко-католицькій церкві.

Водночас поряд із радянським дискурсом серед західноукраїнської інтелігенції 1950-1980-х рр. розповсюджувалися елементи передвоєнного національно-патріотичного бачення на творчість Т.Шевченка. З одного боку, їх добачали в неофіційних інтерпретаціях творів поета (таких, як «Великий Льох», «Розрита могила», загалом текстів, пов'язаних із козацькою тематикою), підставою котрих були напівлегально чи й нелегально розповсюджувані коментарі до них із передвоєнних галицьких видань. Такі сюжети спочатку використовували в підпільних друках кінця 1940 -- початку 1950-х рр. Потім, у дещо зміненій версії, вони були популярними серед дисидентів і загалом інтелігенції 1960-- 1970-х рр. Неофіційну інтерпретацію Шевченкової творчості простежували як у творах старшого покоління галицьких інтелектуалів (наприклад, у музичній кантаті «Заповіт», кантаті-симфонії «Кавказ» Ст. Людкевича), так і серед молодших митців (ілюстрації до творів Т. Шевченка у виконанні С. Караффи-Корбут). Приміром, оформлений художницею С. Караффою-Корбут «Кобзар» уважали, певною мірою, інтерпретацією Шевченкової історіософії крізь призму «козацької доби» й Коліївщини. У контексті тогочасних дебатів довкола історії Запорізької Січі (праці В. Голобуцького, О. Апанович) такий підхід видавався галичанам різновидом вираження національно-патріотичної позиції.

Окремі митці намагалися поєднати офіційне тлумачення творів Т. Шевченка з неофіційним. Показовим прикладом тут слугувала збірка «Гранослов» вихідця з Галичини Д. Павличка. Водночас арешти 1973 р. на певний час фактично повністю нейтралізували дисидентський рух серед західноукраїнської інтелігенції. Це означало також відмову від «неканонічного» трактування образу Т.Шевченка та його творів. Проте культ Кобзаря, що розвивався в умовах певної ідеологічної «відлиги» 1960-х рр., не зник і за політичного «застою» 1970-1980-х рр. Цьому сприяли твори про поета, доволі обширна шевченкознавча література. Авторами переважно виступали представники Центральної України, а також інших республік СРСР. Вона охоплювала досить широке коло жанрів. Зрештою, свою роль відіграли також і радянські видання «Кобзаря», повного зібрання творів та мистецької спадщини Т. Шевченка. Вони сприяли тиражуванню його творчості та ідей, хоч і в певному ідеологічному обрамленні. Важливе значення для читачів мали фототипічні відтворення «Кобзаря» 1840 та 1860 рр. (1962, 1981 рр.), а ще більше - Шевченкових рукописів: книги «Три літа» (1966 р.), так званої «Малої (захалявної)» (1963, 1966, 1984 рр.) та «Більшої» (1963, 1989 рр.) книг, а також «Журналу»/«Щоденника» (1972 р.). їх уважали відтворенням національних реліквій, що підсилювало пієтет перед постаттю Т. Шевченка. Іншим різновидом такого підсилення стали поїздки західноукраїнців на Тарасову гору в Каневі. Звичайно, вони також мали окреслене ідеологічне спрямування, що відобразилося, зокрема, у книзі відгуків Канівського музею-заповідника.

Західноукраїнські інтелігенти намагалися прищепити любов до Т. Шевченка дітям, наголошуючи на зв'язку між ним і Галичиною. Одним з об'єктів-символів цієї єдності мала стати, наприклад, «Тарасова верба» у львівському Стрийському парку. її опоетизувала письменниця М. Хоросницька в популярному впродовж 1970-1980-х рр. дитячому вірші «Розповідь про Тарасову вербу». Поряд із цим на кінець 1980-х рр. в УРСР поступово сформувалася певна ієрархія шевченківських урочистостей: загальнореспубліканське свято «У сім'ї вольній, новій» (частину матеріалів якого публікували), із 1961 р. пафосне вручення Шевченківських премій у Києві, місцеві Шевченківські дні. Локальні свята викликали певний ажіотаж серед західноукраїнської інтелігенції -- їх сприймали як символ нереалізованих національних устремлінь.

На хвилі «перебудови» й «гласності» у другій половині 1980 -- на початку 1990-х рр. зародився рух національного пробудження, який торкнувся також і культу Т. Шевченка. Переосмислену поетову творчість сприймали як підставу цього руху. Прикладом її оновленої рецепції став конфлікт між владою й громадськістю Львова довкола спорудження пам'ятника Т. Шевченкові у центрі міста. Той факт, що погруддя митця було встановлено лише на міських окраїнах (у Винниках 1913 р. та на Личакові 1960 р.) львів'яни розуміли як небажання місцевої номенклатури порушувати національно-культурну проблематику. Так зародилася ініціатива збору коштів на побудову монументу.

Це було своєрідною формою тиску спільноти на владу, яка 1987 р., зрештою, ухвалила постанову про спорудження пам'ятника Т. Шевченкові. Тепер непорозуміння виникли стосовно місця його встановлення. Міська влада мала своє бачення, натомість місцева інтелігенція наполягала на відкритті меморіалу у центрі Львова, на тогочасному проспекті Леніна. її представники спочатку наголошували, що пам'ятник Кобзареві має стояти «між світочів братніх», тобто між монументами В. Леніну (біля оперного театру) та А. Міцкевичу (відкрито ще на початку ХХ ст.). Під впливом вірша Б. Стельмаха «Пам'ятник», який проголошував ці ідеї, люди почали масово нести квіти на місце майбутнього меморіалу, і це частково вирішило його долю. Зрештою, розв'язання суперечок довкола увічнення пам'яті Т. Шевченка у Львові збіглося з відновленням державного суверенітету України. Тож 1992 р. монумент постав уже в іншому символічному контексті.

Загалом проголошення української незалежності актуалізувало сприйняття постаті Т. Шевченка як її предтечі. При цьому було переосмислено окремі Шевченкові цитати та сюжети. Наприклад, вираз «Борітеся -- поборете!» тепер інтерпретувався у сенсі не соціальної, а національної революції. У 1990-х рр. його почали використовувати представники націонал-демократичних партій і рухів як лозунг у протистоянні з комуністичною партією. Зрештою, з іменем Т. Шевченка було пов'язане постання нових структур, установ та організацій, що уособлювали процеси культурного відродження - таких, як загальноукраїнське Товариство української мови імені Тараса Шевченка (1989 р.) чи відновлене 1989 р. Наукове товариство імені Шевченка у Львові.

Водночас розвал СРСР і загальна демократизація суспільства викликали нові дискусії довкола постаті поета серед мешканців Західної України. Одним з її імпульсів став вихід у світ дослідження Г. Грабовича. На популярно-масовому рівні його було сприйнято як спробу десакралізувати Шевченкову творчість, показати її «несерйозність» тощо. До того ж автор виступив проти ототожнення реального Т. Шевченка з символічним Кобзарем (передусім в академічному, але частково й у публічному дискурсі). І хоча частина галицьких дослідників із певними застереженнями прийняла концепцію знаного літературознавця, інші виступили за трактування Шевченкової постаті у традиційному, національно-патріотичному руслі89. Це й викликало конфлікт тлумачень.

Проте на загальному образі Т. Шевченка у свідомості сучасних галичан ці дискусії відбилися мало. Тут, як і століття тому, переважає трактування його творчості крізь призму національного культу поета. Загалом, незважаючи на всі політико-адміністративні зміни в Галичині впродовж ХІХ--ХХ ст., Кобзар був (і залишається) пророком для представників майже всіх ідеологічних течій, які функціонували та функціонують у краї -- від лібералів до комуністів (навіть адепти галицького москвофільства визнавали важливість спадщини поета для формування культури регіону). З одного боку, причину захоплення Т. Шевченком серед галичан можна шукати у складних соціально-історичних обставинах розвитку українського руху тут. У такому розумінні рецепція Шевченкової творчості як національного феномену є продуктом свого часу, певних культурних чи навіть політико-ідеологічних стратегій. Однак вирішальним, як видається, став не лише національний та соціальний, а передовсім ідеологічно-естетичний її складник -- сила емоційного та інтелектуального впливу поезії Т. Шевченка, його біографії на свідомість людей. Попри те, що читання класиків східноєвропейських літератур ХІХ ст. (від О. Пушкіна до А. Міцкевича) поступово стає лише елементом традиції, ця сила не зменшується навіть нині, за двісті років після Шевченкового народження. Гранично проста й доступна своїми засобами поезія Тараса Шевченка спрямована у глибини індивідуального світосприйняття. І це, певною мірою, робить її непідвладною культурним та політичним змінам.

Размещено на Allbest.ru