"Новий" курс у національній політиці радянської держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Новий" курс у національній політиці радянської держави

1. Зміни політико-правових та соціально-економічних пріоритетів

1950-ті--перша половина 1960-х років увійшли в історію України, як і всього СРСР, як період суттєвих зрушень у всіх сферах соціально-економічного, політичного і суспільно-культурного життя. Ці зрушення мали як об'єктивні, так і суб'єктивні підстави, які були обумовлені всім ходом попереднього розвитку країни. В останні роки правління Й. Сталіна тоталітаризм досяг тих меж, за якими вже не міг існувати, не підриваючи при цьому всіх соціальних зв'язків суспільства. Іншими словами, сталінізм вичерпав по суті себе як система, система екстенсивна, неорганічна, непродуктивна і антигуманна. Втрачаючи можливості свого адміністративно-мобілізаційного поступу, вона породила серйозні господарські труднощі, соціально-політичну напруженість у суспільстві. У країні домінувала практика командування і фактичної підміни партією державних органів. До того ж вона доповнювалася практикою зрощування партійного і державного апаратів з апаратами профспілок і громадських організацій. Зрощування громадських організацій з партійно-державним управлінським апаратом призводило до їхньої бюрократизації, зниження ефективності в роботі.

У країні наростала демографічна криза, скорочувалась у результаті репресій кількість населення. Концентраційні табори доводили цю тенденцію до загрожуючих розмірів. Репресії, як метод управління державою, вичерпали себе. Сталінізм і сталінщина перетворювались у свою протилежність, тобто самі собі вже створювали реальну загрозу. До того ж, у нових умовах можна було управляти вже іншими способами та іншими методами. Адже мета репресій, терору, -- це, передусім, залякати масу населення, створити систему тотального страху. Цього вже було досягнуто: страх, як домінанта, в державі був не тільки на рівні суспільному, а й на індивідуальному. Він домінував на генетичному рівні. Крім контролю державного, крім цензури влади, з'явилися такі чинники, як індивідуальні самоцензура та самоконтроль.

Найповніше стан соціально-економічної перенапруги радянського суспільства серед політичного керівництва країни відчував М. Хрущов.

Влітку 1971 р., за кілька місяців до смерті, він писав у своїх мемуарах: «Ми отримали після Сталіна важку спадщину. Країна була розорена... Країна була доведена до межі безупинними капіталовкладеннями в оборону. Воєнна промисловість розвивалася і в ширину, і в глибину. Численна армія тиснула на бюджет. Вона коштувала величезних матеріальних засобів. Відволікались численні людські ресурси, які могли б бути використані для розвитку мирної економіки» Хрущев Н. Время. Люди. Власть: Воспоминания: В 4 кн. -- М., 1999. -- С. 167-169..

Важливий вплив на зміну політичного курсу країни мали й чинники зовнішнього характеру. Передусім вищий рівень життя народів країн, в яких правили «антирадянські режими». Хоча радянські керівники зрідка виїжджали за кордон, але знали, як жили люди в іншому світі. Та й маси радянських людей, побувавши в силу різних обставин в Європі, психологічно змінилися. З'явилося інше бачення світу, інше сприйняття радянської дійсності, інші сподівання. Досвід Європи мав великий вплив на рішення партійно-радянського керівництва СРСР. Треба було доганяти визволену Європу, йти в ногу з життям.

Першопричини реформаторського курсу полягали в неорганічності створеної Леніним-Сталіним політичної і соціально-економічної системи. Вона була штучними витвором, що виник спочатку в головах теоретиків, які згодом цю теорію впровадили, насадили в реальному житті. Ця теорія, а згодом і практика, відірвали Росію від Європи, віддалили її від неї, зробили лідером частини, не найбільш прогресивної, Євразійського простору. І навіть за таких обставин соціально-економічна система більшовиків не була природною, тому й існувати в тому вигляді, як була створена, довго не могла. Так чи інакше вона мала бути трансформована або шляхом радикальним, або еволюційним. Суспільство закономірно повинно було повернутися до свого природного стану.

За повоєнне десятиліття Радянський Союз ціною великої крові, величезних зусиль, став дійсно наддержавою. І це також один із чинників того, що інновації мали з'явитися.

Неекономічні, силові, адміністративно-командні методи господарювання за Сталіна явно вичерпали себе. Необхідно було змінити форми і методи управління державою, економікою, щоб в умовах і межах тоталітарної системи надати нові імпульси її розвитку, підвищити ефективність господарювання. Окрім того, смерть Й. Сталіна вимагала пошуку в стислі строки нових джерел впливу для утвердження особистої влади нового керівництва держави. Боротьба за персональну владу конкретного лідера, вождя була серед найважливіших суб'єктивних чинників курсу на реформи післясталінського керівництва.

Таким чином, реформи були обумовлені всім ходом історичного розвитку. Однак передбачити, кого обставини винесуть на поверхню політичного життя в СРСР було практично неможливо. Вінстон Черчілль порівнював кремлівське політичне життя з бійкою бульдогів під килимом: спочатку якесь неясне шевеління, а потім наверх викидають чийсь закривавлений труп. Весь цей побут «курятника» -- клюй ближнього, плюй на нижнього -- маскувався словами-заклинаннями про «колективне керівництво». А претендентів на роль «нового Сталіна» було немало. Спершу важелі впливу все більше концентрувалися в руках Л. Берії. Однак згодом все-таки переміг М. Хрущов, діючи за відомим ленінським принципом: «морально все, що служить справі революції».

Центральне місце в боротьбі між обома претендентами на лідерство в державі відводилося національному питанню, республіканським політичним елітам, взаємовідносинам центру і союзних республік. Кожен прагнув заручитись підтримкою в національних республіках, підсилити їхню роль в житті Союзу і послабити вплив центру. Л. Берія виступив проти русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів на Західній Україні. Фактично він домігся того, що на червневому (1953 р.) пленумі ЦК КПУ посади першого секретаря було позбавлено росіянина Леоніда Мельникова за русифікацію вищої школи України і дискримінацію місцевих кадрів у Західній Україні. На його місце обрано українця Олексія Кириченка.

Протистояння Берія-Хрущов завершилося на користь М. Хрущова. Останній, будучи твердо переконаним у незмінності устрою радянської влади, непорушної єдності й цілісності СРСР, фактичної його унітарності, пішов далі шляхом формального розширення прав і можливостей національних республік, національних еліт, народів і народностей країни. Тривала праця в Україні, знання кадрового складу місцевого керівництва привело до підвищення питомої ваги українських чиновників у керівництві республіки та й усього СРСР. За короткий час зменшилася доля росіян у центральних державних установах та партійних органах Української РСР. Кількість українців у них до середини 1950-х років зросла до 68%. При чому це були кадри, формування світогляду яких відбувалося в період «українізації» 1920-х років. У республіці з'явилася фактично нова українська політична еліта. «Вона відрізнялася від попередньої не лише національністю, а тим, що не походила з Донбасу» Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. / Пер. з англ. -- К., 1997. -- С. 309-310., -- зазначав Б. Кравченко.

Політику М. Хрущова підтримували перші секретарі ЦК Компартії України О. Кириченко (1953-1957 рр.) і М. Підгорний (1957-1963 рр.). Вони сприяли реформуванню чинної системи, впровадженню в життя новаторських починань М. Хрущова.

У другій половині 1950-х років українськими кадрами були поповнені всесоюзні структури. Зокрема до складу уряду СРСР ввійшло близько десяти колишніх міністрів України. Серед десяти нових маршалів Радянського Союзу у 1955 р. половина були вихідцями з України. Р. Малиновський та А. Гречко згодом стали міністрами оборони СРСР. В. Семичастний був призначений головою КДБ СРСР, а чотири українці -- О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський та П. Шелест -- увійшли до складу членів президії ЦК КПРС. Високі урядові посади зайняли драматург О. Корнійчук, син відомого західноукраїнського письменника С. Стефаник та інші громадсько-політичні діячі української національності.

У післясталінський період активізувалася діяльність України на міжнародній арені, що привело до зростання її авторитету. Якщо у 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то в 1955 р. -- 29, а станом на 10 квітня 1962 р. вона була членом або брала участь у роботі 44 міжнародних організацій, їхніх постійних і тимчасових органів, підписала 91 міжнародний акт Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України). -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 5560. -- Арк. 29-31, 32-37.. У 1954 р. республіка стала членом Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). В середині 1958 р. при ООН було відкрито постійне представництво Української РСР.

Розширення контактів із зовнішнім світом зумовило якісні зміни у сфері міжнародного туризму, обміну інформацією. У 1956 р. за кордоном побувало 560 тис. радянських громадян, а в наступні два роки -- 1,5 млн. Починаючи з 1956 р. СРСР стали відвідувати щорічно близько півмільйона іноземних туристів.

У період хрущовської «відлиги» завершилось формування сучасної території України. Керуючись тезою про непорушність кордонів СРСР і вічність комуністичної влади, радянське керівництво прийняло рішення про передачу Криму із складу РРФСР до складу Української РСР. Тотальний контроль Москви над Україною не давав підстав вбачати в цьому факті якісь загрози для єдності та цілісності СРСР. Навпаки, перекладання на плечі українського народу проблем і труднощів кримської економіки, соціальних, політичних проблем, полегшувало тягар витрат Російської Федерації і посилювало прив'язку, залежність України від центральних органів влади. Адже за роки війни виробничі потужності промислових підприємств Криму скоротилися на 90%. Майже вдвічі зменшилася кількість населення. Його знищували не лише окупанти, а й радянський режим -- через виселення і депортації німців, кримських татар, болгар, вірмен, греків. У результаті із 26 сільських районів Криму у 7 майже зовсім не залишилося мешканців, а 8 потребували негайного заселення Сергійчук Володимир. Український Крим. -- К., 2001. -- С. 189; Хаялі Р. Кримсько-татарський народ в умовах депортації (1944-1967): Автореф. ... канд. іст. наук. -- Запоріжжя, 2000.. Переселення в Крим російських селян виявилося неефективним. Величезні маси їх (до 50%) поверталися в Росію Максименко М. Переселення в Крим сільського населення з інших районів СРСР (1944-1960 рр.) // Укр. іст. журн. -- 1990. -- № 11. -- С. 53.. Провал переселенської політики переорієнтував московське керівництво перекласти розв'язання проблеми відбудови Криму на Україну. «Там мешканці півдня потрібні, хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю» Цит. за: Аджубей Ал. Как Хрущев Крым Украине отдал. Воспоминания на заданную тему // Новое время. -- 1992. -- № 6. -- С. 21. Буткевич В. Право на Крим, хто його має: Росія? Україна? // Буткевич В., Горинь Б., Свідзинський А. Крим -- не тільки зона відпочинку. -- Львів, 1993. -- С. 45., -- твердив М. Хрущов.

У повоєнні роки в силу об'єктивних обставин економіки України та Криму все більше інтегрувалися, утворюючи поступово єдине ціле. Україна перекладала на себе все більший тягар витрат по відродженню Криму, який був одним із найвідсталіших у складі РРФСР. Закономірним результатом цього стало ініціювання місцевими органами влади Криму та керівництвом Російської Федерації включення Криму до складу України.

Передачу Кримського півострова зі складу РРФСР до складу УРСР було здійснено в результаті колективного рішення партійного керівництва із суворим дотриманням тогочасного законодавства РРФСР, СРСР і УРСР. Це був безпрецедентний акт у стосунках України і Росії. Адже всі зміни кордонів у минулому відбувалися за рахунок території України на користь Російської Федерації. І тільки в цьому випадку в силу історичних обставин відбулася передача Україні частини земель, що адміністративно відносились до РРФСР. Передача ця носила, на думку вищого партійно-державного керівництва країни, суто формальний характер. Звичайно, про «поступку» не йшлося, йшлося про економічну доцільність, адміністративно-територіальну зручність в управлінні територією, оскільки Крим прилягав безпосередньо до території власне Української РСР. Не скидалось з рахунку й те, що Крим мав глибокі та всебічні історичні зв'язки з Україною. Головна ж мета передачі Криму Україні -- підняття нею зруйнованого війною господарства, його економічне відродження. Це був типовий для радянської влади акт мобілізаційної дії, характерний для всіх сфер соціального буття.

Новий відлік часу в житті радянської України і всього СРСР розпочався з ХХ з'їзду КПРС, який відбувся в лютому 1956 р. З'їзд поклав початок важливим змінам у житті суспільства, що привели в кінцевому рахунку до розпаду в 1991 р. СРСР.

Поступово М. Хрущов сконцентрував у своїх руках фактично всю повноту влади, обійнявши ключові посади і в партії, і в державі. Б'ючи по мертвому Сталіну, М. Хрущов цілив у його живих соратників, послідовників і, головне, своїх суперників у боротьбі за владу. Наслідки таких дій носили більш глибокий характер, ніж міг очікувати їхній творець. Десталінізацією було порушено всю структуру суспільного організму. Для країни це був початок повороту від штучного да природного шляху розвитку.

ХХ з'їзд КПРС створив принципово нову суспільну атмосферу в країні. Почали відновлюватися автономні державні утворення. Послаблювався тотальний прес кримінальних переслідувань. Розгорнулося реформування адміністративно-правоохоронної системи, яке здійснювалося на основі зниження обсягів і тривалості термінів кримінального покарання, заміни його в окремих випадках на адміністративні заходи, не пов'язані з позбавленням волі. В країні була розформована значна частина внутрішніх військ. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених. Скасовувалися найбільш кричущі норми в кримінальному законодавстві сталінської доби. З нього було вилучено поняття «ворог народу». У центр адміністративно-правоохоронної політики поступово поверталася людина, особистість.

Після ХХ з'їзду партії люди отримали можливість вільніше висловлювати свої думки. Зросла роль Рад як у центрі, так і на місцях, хоча верховенство партійних органів над державними зберігалось повною мірою. В 1953-1961 рр. в Україні було реабілітовано понад 290 тис. громадян. В республіці розгорнулась кампанія за реабілітацію таких відомих особистостей національної культури, як драматург М. Куліш, режисер Л. Курбас, кінорежисер О. Довженко. Були визнані факти депортації селян у роки колективізації, виселення жителів із західних областей. Як незаконні акції кваліфікувались примусові виселення кримських татар, німців та інших етнічних груп із південних районів України. Однак їхнє повернення на землю предків не дозволялось.

В основі основ радянської системи лежала економіка. Її мобілізаційний характер дав можливість у порівняно короткі терміни, однак дуже дорогою ціною, відбудувати зруйноване війною господарство. Хоча його розвиток відбувався екстенсивним шляхом, а управління здійснювалося переважно директивно-розпорядними методами, воно зберігало свою цілісність. Виробничий потенціал, як всієї країни, так і кожної союзної республіки зокрема, поступово, але неухильно, зростав.

У 1950-х роках економічний потенціал наростила й Україна. Вона стала одним із центрів металургії і машинобудування, нарощувались темпи енерго- і електромашинобудування. Зростали потужності Харківського тракторного заводу і Харківського заводу транспортного машинобудування, Краматорського заводу верстатобудування. У республіці збільшився видобуток нафти і вугілля. У західній її частині утворено Львівсько-Волинський вугільний басейн. Розвивалася газова промисловість. У 1956 р. почалося використання природного газу Шебелинського родовища на Харківщині.

Однак промисловість України, як і всього СРСР, у більшості галузей була технічно відсталою. Новітні досягнення науки і техніки впроваджувалися повільно і малопродуктивно. Темпи промислового розвитку країни не були високими. І в цих умовах М. Хрущов, якого вважали «хорошим господарником» Байбаков Н. От Сталина до Ельцина. -- М., 1998. -- С. 109. Шестаков В. Социально-экономическая политика советского государства в 50-е--в середине 60-х годов. -- М., 2006. -- С. 85., вдався до масштабних реформ, які мали вивести країну, за його задумом, на нові рубежі у протистоянні з капіталістичним світом. З цією метою планувалось дещо розширити права республік і місцевих органів влади в економічних питаннях, права трудових колективів, зацікавити їх у результатах своєї праці, прискорити науково-технічний прогрес, скоротити розрив у економічному розвитку від західних країн, сприяти поліпшенню кооперації та поділу праці в рамках економічного регіону.

При цьому варто зазначити, що головні напрями економічної політики радянської держави і в роки хрущовської «відлиги» залишалися практично незмінними. Завдання загальної модернізації знову зведено було до прискореного розвитку народного господарства, високих темпів приросту суспільного валового продукту. Як справедливо зауважив відомий російський історик В. Шестаков, «високі темпи економічного зростання були найважливішим чинником легітимації режиму. Фетишизація темпів стає суттю і хрущовської економічної політики... вирішенню цього питання Хрущов підпорядкував усі інші завдання -- десталінізацію і лібералізацію радянської системи, церковну політику і політику в сфері художньої творчості».

Економічна політика Кремля визначалася передусім уявними та реальними військовими загрозами і викликами повоєнного часу. Радянське керівництво вірило в можливість перемоги комунізму над капіталізмом без війни і вже не будувало фантастичних планів світового панування, однак прагнуло будь-якою ціною досягти військово-стратегічного паритету із Заходом. Тому найголовнішим для себе завданням вважало розвиток ракетно-ядерних сил країни. Різко скоротивши чисельність збройних сил, зменшивши в державному бюджеті питому вагу витрат Міністерства оборони (з 1953 до 1960 р. вона скоротилася з 31,2% до 11%), керівництво взяло курс на якісне зростання військового потенціалу країни. З 1959 р. оборонні галузі промисловості почали постачати армію і флот новітніми видами озброєнь. Тоді був створений новий вид збройних сил -- ракетні війська стратегічного призначення, розгорнулася масштабна програма розвитку військового суднобудування, зокрема, будівництво атомного підводного флоту. Починає різко змінюватися співвідношення мирної і військової продукції на підприємствах авіаційної та суднобудівної промисловості.

Загалом, радянська модель економіки від самого свого початку була воєнізованою. Такою вона залишалася і в повоєнному двадцятиріччі. Значні людські, матеріально-фінансові та науково-технічні ресурси були сконцентровані спочатку на створенні ядерної і термоядерної зброї, а пізніше -- на засобах її доставки. На це держава виділяла колосальні кошти. У всіх оборонних галузях прискореними темпами збільшувалася чисельність робітників і службовців, зростали виробничі потужності. У масовій кількості створювалися спеціалізовані науково-дослідні інститути, лабораторії, конструкторські бюро. Військова галузь розбудовувалася за рахунок скорочення споживання населення. Радянські люди продовжували жити з «затягненими пасками». Відповідно, в суспільстві поглиблювалися сумніви в ефективності системи, доцільності таких жертв у мирний час, у молоді формувалося критичне мислення щодо політичної лінії керівництва держави.

Оборонна політика по суті визначала динаміку економічного розвитку країни, хоча, зрозуміло, підняти рівень економіки, підняти рівень життя народу і одночасно паритетно протистояти військовій могутності Сполучених Штатів Америки було явно нереально. Звідси непослідовність, суперечливість внутрішньої політики Кремля -- то масштабні дії, спрямовані на поліпшення добробуту народу, рівень життя якого був зовсім не співмірним з життям народів Заходу, то згортання соціальних програм, демократичних процесів і новий виток мілітаризації економіки.

Після смерті Сталіна радянські керівники в міжусобній боротьбі за владу один за одним декларували ідею «соціалізації» економіки, кожен прагнув проявити себе ініціатором і прихильником рішень та практичних дій, спрямованих на те, щоб радянській системі надати людського обличчя, щоб покращити життя народу.

Досягнення названої мети неминуче ставило питання про темпи розвитку групи «А» (виробництво засобів виробництва) і групи «Б» (виробництво предметів споживання). Випереджаючий розвиток групи «А» обґрунтовувався ленінсько-сталінськими підходами та політико-ідеологічною доцільністю. Пріоритети для важкої промисловості визначалися за рахунок свідомого утиску сільського господарства. При чому село взагалі виступало економічним донором, постійно піддаючись фактичному розоренню з боку держави. Така ситуація була однією з основних причин низького рівня добробуту населення, голодоморів, хронічного відставання життєвих стандартів від західних зразків. Обидва партійно-радянські лідери, якими були у 1953 р. Г. Маленков і М. Хрущов, були зорієнтовані на ідею, що реформування в країні слід розпочинати зі зміни підходів до розвитку легкої і харчової промисловості та сільського господарства.

На серпневій (1953 р.) сесії Верховної Ради СРСР голова Ради міністрів СРСР Г. Маленков запропонував змінити пріоритети внутрішньої політики, зробивши акцент на розвиток легкої промисловості та сільського господарства. У вересні 1953 р. з аналогічною ідеєю виступив М. Хрущов на пленумі ЦК КПРС. Зміст його доповіді становив собою, по суті, деталізацію основних положень промови Г. Маленкова, виголошеної місяцем раніше. Оскільки М. Хрущов на пленумі був обраний першим секретарем ЦК КПРС і, таким чином, перебрав лідерство в країні у Г. Маленкова, то й спрямованість соціально-економічної політики залишилася за ним.

Декларація нового курсу розвитку економіки не означала зміни пріоритетів, стратегії, пропорцій, не змінювала мотиваційні чинники праці. Соціально-економічна політика в своїй основі продовжувала базуватися на рішеннях влади, прийнятих ще за Й. Сталіна.

Навесні 1955 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР поширили закритий лист стосовно стану справ у промисловості. В ньому констатувався, зокрема, факт відставання СРСР від Заходу у сфері впровадження нової техніки і продуктивності праці. В листі не фігурували істинні причини відставання, а називалися традиційні: невміле керівництво, самозаспокоєність, втрата багатьма керівниками почуття відповідальності перед партією і державою за доручену справу, втрата перспективи й орієнтації у технічній політиці. Як і раніше, відповідальність за труднощі в економіці перекладалися з вищого керівництва на виконавців.

Суттєві недоліки у розвитку економіки і, зокрема, машинобудування були озвучені на Всесоюзній нараді працівників промисловості, яка відбулася в травні 1955 р. Йшлося про низький рівень продуктивності праці, вкрай повільне впровадження нової техніки, недосконалість господарського механізму, відсутність навіть елементів госпрозрахунку.

Неперспективність радянської системи господарювання яскраво продемонстрував, сам того не бажаючи, міністр верстатобудівної та інструментальної промисловості СРСР А.І. Костоусов, який заявив: «створилося таке становище, при якому удосконалення машин, які випускаються, матеріально не стимулюється, і в ряді випадків приносить підприємствам збитки. Виготовлення удосконалених вузлів потребує матеріальних затрат. Але так як ціни на машини затверджуються як постійні, то завод, який оновлює свої машини, несе збитки» Цит. за: Шестаков В. Социально-экономическая политика советского государства... -- С. 173..

Роком раніше в країні була задіяна державна програма модернізації обладнання, але вона так і залишилася програмою. Адміністративно-командна економіка не була природньо чутливою до новацій і не сприймала їх. Не допомагали цьому ні організаційні заходи (28 травня 1955 р. була прийнята постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про поліпшення справи вивчення і запровадження в народне господарство досвіду і досягнень передової вітчизняної і зарубіжної науки і техніки», у відповідності з якою був створений Державний комітет з нової техніки), ні зростаючі фінансові вливання (з 1950 до 1959 р. витрати на науку збільшилися в країні у 3,7 рази). Досягнення науки і техніки, а вони дійсно були, впроваджувалися в практику переважно адміністративним шляхом.

Екстенсивний шлях розвитку, яким постійно рухався СРСР, з часом ставав усе менш продуктивним. Зростаючі масштаби економіки входили у все більшу суперечність із надміру централізованою командною системою управління. Постійно зростав апарат управління, посилювалися відомча відособленість, бюрократизм і паперотворчість. Наростала енергоємність економіки, знижувалась загальна ефективність народного господарства. Це змусило М. Хрущова вдатися до подальших реформ, шукаючи нові шляхи, форми і методи для стимулювання економічного розвитку.

Однією з найважливіших реформ періоду хрущовської «відлиги» стала реформа управління народним господарством, спрямована на ліквідацію жорсткого централізованого керівництва ним, посилення економічних стимулів і особистої матеріальної зацікавленості в результатах праці. Здійснювалися заходи з розширення прав міністерств і союзних республік, вивільнення місцевої ініціативи і послаблення диктату центру. У 1954 р. створено союзно-республіканські міністерства чорної металургії та вугільної промисловості. У 1956 р. перетворені з союзних на союзно-республіканські міністерства будівництва підприємств металургії та хімічної промисловості, будівництва підприємств вугільної промисловості. Створено міністерство будівництва УРСР. У республіканське підпорядкування було передано протягом 1954-1956 рр. понад 11 тис. підприємств і організацій. Відповідно розширювалися права директорів підприємств у плануванні та організації виробництва, реконструкції, будівництва, затвердженні штатів.

ХХ з'їзд КПРС запрограмував подальшу демократизацію економічного життя. Відповідно до його рішень розширювалися права республіканських міністерств в управлінні підприємствами. Для союзних республік у державних планах СРСР централізованим порядком встановлювалися лише завдання щодо випуску валової продукції, загального обсягу капітальних робіт, чисельності персоналу і фонду зарплати. Планування ж виробництва і розподіл усіх видів продукції республіканської промисловості були передані безпосередньо до відання союзних республік. Це об'єктивно створювало можливості для комплексного розвитку всіх галузей народного господарства України.

У 1957 р. з метою наближення управління до виробництва були ліквідовані галузеві міністерства, а замість них створені територіальні органи управління народним господарством. Територія СРСР поділялася на адміністративні економічні райони. Усі підприємства адміністративного економічного району становили єдиний народногосподарський комплекс. Управляти ним мала рада народного господарства (раднаргосп). Створювалися раднаргоспи Верховними Радами союзних республік.

В Україні реорганізацію органів управління промисловістю і будівництвом здійснено після прийняття у березні 1957 р. сесією Верховної Ради УРСР відповідного рішення. Було створено 11 економічних адміністративних районів, почали діяти раднаргоспи. В розпорядження раднаргоспів перейшло 2752 підприємства. Передбачалося, що реформа допоможе зробити виробництво ефективнішим, раціональніше використовувати ресурси, подолати галузеву роз'єднаність і відомчі перешкоди. Між тим, реформі не підлягали воєнна промисловість і енергетика, що мало своєрідний вплив на її характер, зміст і наслідки. Це закономірно, бо Москва не мала наміру випускати з рук засадничі, вирішальні важелі впливу. Як не знайшли підтримки в Москві й рішення ЦК КП України 1957 р. про передачу Держплану УРСР функцій планування та держконтролю над усією республіканською економікою.

Однак і те, що було зроблено М. Хрущовим, а саме введення територіального принципу управління промисловістю і передача величезної кількості підприємств із союзного в республіканське підпорядкування (хоч і на нетривалий час) -- об'єктивно підсилювало роль і значення союзних республік, місцевих еліт, було істотною поступкою націоналам.

Під пильним оком партійно-державного керівництва країни і передусім М. Хрущова перебувало сільське господарство. Протягом 1953-1964 рр. відбулося 11 пленумів ЦК КПРС з питань розвитку галузі. Ще на двох вони розглядалися поряд з іншими питаннями. Було проведено понад півсотні загальносоюзних і регіональних нарад партійних, радянських, господарських працівників з проблем аграрного розвитку країни. Майже на всіх пленумах ЦК, майже на всіх нарадах із доповідями виступав М. Хрущов. В Україні протягом згадуваного періоду відбулося 14 пленумів ЦК КПУ з питань розвитку сільського господарства.

Дотримуючись курсу на «хімізацію країни», керівництво особливу увагу приділяло розвитку хімічної промисловості та забезпечення нею потреб сільського господарства в мінеральних добривах. Реформування в сільському господарстві пов'язувалися з науково-технічним прогресом, інтенсифікацією та інтеграцією виробництва, зближенням двох форм власності, ліквідацією відмінностей між містом і селом. Питання про зміну політичної системи та економічного ладу, звичайно, не ставилося. Увага акцентувалася на тому, що втілення в життя нової аграрної політики має сприяти зміцненню існуючої колгоспно-радгоспної системи.

Відповідно до політичної лінії формувалася фінансово-кредитна політика. Державний бюджет країни об'єднував республіканський та місцеві бюджети. За їх допомогою перерозподілялася більша частина національного доходу республіки між виробничою та невиробничою сферами, галузями господарства, економічними районами. Індекс зростання державного бюджету порівняно з 1940 р. становив у 1950 р. 225, у 1960 порівняно з 1950 р. -- 434. Для зміцнення фінансової системи у 1961 р. в СРСР було проведено реформу, яка змінила масштаб цін, котрий зріс у 10 разів. Це означало відповідне зниження всіх цін, плати за послуги, грошових доходів населення. Старі гроші було замінено на нові у співвідношенні 10:1. Одночасно з першого січня 1961 р. встановлювався золотий вміст карбованця 0,987412 г чистого золота (ціна 1 г золота становила 1 руб. Долар дорівнював 90 коп. замість 4 руб.).

У другій половині 1950-х років у ході реформи управління господарством союзні республіки дістали право самостійно визначати доходи і видатки в межах республіканських і місцевих бюджетів, використовувати додаткові доходи, а також ті суми, що залишалися в результаті економії видатків. За республіками закріплювалися повноваження щодо складання, утвердження, виконання державних бюджетів, розподілу доходів і видатків між республіканським і місцевими бюджетами. Частка республіканського бюджету у державному бюджеті України зросла протягом 1950-1958 рр. від 32,9% до 69,2%. З кінця 1950-х років у розподілі доходів між республіканським і місцевими бюджетами знову намітилася тенденція збільшення частки останніх.

Суттєві зміни відбулися у формуванні доходів державного бюджету. Зменшилися надходження податку з обороту: з 31,6% у 1950 р. до 29,5% у 1965 р. Швидкими темпами зростали доходи підприємств і господарських організацій. У 1965 р. вони становили 39,1% проти 15,2% у 1950 р. Зменшувалася частка прибуткового податку з колгоспів, а також частка надходжень від населення. Відповідно до нового закону про сільськогосподарський податок (1953 р.) замість оподаткування доходу від усіх джерел сільськогосподарського виробництва введено податок за твердими ставками з однієї сотої гектара присадибної землі колгоспного двору. У 1957 р. замість чотирьох різних ставок (у розмірі від 6 до 15%) було введено нову єдину ставку оподаткування з валового доходу колгоспів у розмірі 14%, що була диференційована за республіками і областями. Частка доходної частини бюджету України у державному бюджеті СРСР збільшилася з 4,2% у 1950 р. до 9,9% у 1960 р.

З другої половини 1950-х років у зв'язку із скороченням військових витрат прискореними темпами зростали видатки на народне господарство, їх частка у загальному обсязі витрат державного бюджету зросла у 1960 р. до 55,6% проти 24,9% у 1950 р. Більшість державних фінансових ресурсів, призначених для народного господарства, асигнувалася на розвиток промисловості та будівництва. Так, у 1961-1965 рр. частка їх становила 55%, вкладення у сільське господарство -- 14,2%, транспорт і зв'язок -- 3,9%, житлово-комунальне господарство -- 16,6%. При цьому структура розподілу державних коштів не відзначалася особливою ефективністю. У 1950-х роках на обладнання спрямовувалося лише 20-30% капіталовкладень, у першій половині 1960-х років -- 28%, решта -- на будівельно-монтажні роботи.

Значні зміни відбувалися в системі кредитування господарства. Кредитні відносини в Україні повністю контролювалися союзним урядом. У 1955 р. було створено Українську контору Державного банку СРСР та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку і Торгбанку. У 1957--1959 рр. проведено реорганізацію банківської системи. Ліквідовано Торгбанк, Сільгоспбанк, а їх функції було передано Держбанку і Промбанку. Протягом 1951--1960 рр. обсяги банківських кредитів збільшилися втричі.

Фінансово-кредитна система Радянського Союзу була зорієнтована переважно на політично визначені структури господарства. Важка промисловість і військова галузь у ній мали безумовні пріоритети. Саме вони, на думку партійно-державного керівництва країни, мали забезпечити прогрес і продемонструвати переваги соціалістичної системи господарювання над капіталістичною.

Так формувалася нова соціально-економічна політика, в якій старі її елементи перепліталися з новими. В основі своїй вона залишалася директивною, але давала більше простору й ініціативи керівникам на місцях, створювала певні можливості для повнішого використання принципу матеріального стимулювання праці. Водночас вона не забезпечувала швидкого досягнення економічного паритету з Заходом. Тому в січні 1959 р. М. Хрущов на позачерговому ХХІ з'їзді КПРС виступив з програмою прискореного соціально-економічного розвитку країни. З'їзд проголосив курс на початок розгорнутого будівництва комунізму. Цей курс був закріплений у новій, третій програмі партії, яку прийняв ХХІІ з'їзд КПРС у 1961 р. Найважливішою складовою розгорнутого будівництва комунізму було проголошено створення матеріально-технічної бази комунізму. На основі цього, а також шляхом формування «нової людини» і удосконалення виробничих відносин передбачалося «догнати і перегнати США», досягти найвищого у світі життєвого рівня радянських людей. У найближчі двадцять років планувалося ліквідувати залишки приватної власності та приватновласницької психології, а також товарно-грошові відносини в економічному житті. Утопічні ідеї радянського варіанту комунізму досягли вершинного наповнення і демонстрували вичерпаність теоретичних здобутків КПРС і її вождів.

Відсторонення М. Хрущова від влади не привело до радикальних змін в країні, однак негативно позначилось на соціально-економічній і політичній ситуації в Україні. Воно обірвало полосу реформ, які породжували у населення ілюзії і певний оптимізм, лібералізували, гуманізували суспільство. Відновлення галузевої системи планування і управління промисловістю та будівництвом вело до обмеження прав і компетенцій республіки, до нового, глибшого підпорядкування економіки України союзним міністерствам і відомствам.

Мобілізація суспільства на прискорений соціально-економічний розвиток, будівництво комунізму означала фактичне повернення партійно- радянського керівництва до традиційних командно-наказних методів роботи, посилення позаекономічних засобів впливу. Витрати на оборону та «матеріально-технічну базу комунізму», боротьба з залишками приватної власності, особливо на селі -- основні складові політики Кремля доби «відлиги». Національні проблеми, національно-державне будівництво, міжнаціональні відносини були для партії закономірним ідеологічним інструментом, засобом розв'язання стратегічних соціально-політичних питань.

2. Етносоціальні орієнтири в новітній інтерпретації

Зважаючи на те, що в роки Другої світової війни її жертвами стали багато національностей, племен і народів, міжнародна громадськість у повоєнний період здійснила низку суттєвих кроків для поліпшення їхнього становища. Водночас і етнонаціональні спільноти, які не мали власних держав, активізували боротьбу за свої права.

Значним досягненням народів світу стало утворення у 1945 р. Організації Об'єднаних Націй. У її Статуті були закріплені основні засади міжнародного права. Одним з головних його принципів було проголошено право націй на самовизначення. Стаття 1 Статуту ООН ставила одним із головних завдань організації «розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги принципу рівноправності та самовизначення народів» Статут Організації Об'єднаних Націй. -- К., 2008. -- С. 7.. Конкретний зміст принципу не розкривався.

У повоєнний період цей принцип знайшов свій дальший розвиток і в теоретичному, і в практичному сенсі. Так, у 1960 р. у Декларації ООН про надання незалежності колоніальним країнам та народам йшлося про те, що «всі народи мають право на самовизначення. Завдяки цьому праву вони вільно встановлюють свій політичний статус та здійснюють свій економічний, суспільний та культурний розвиток... Недостатня політична, економічна і соціальна підготовленість або недостатня підготовленість у галузі освіти ніколи не повинні використовуватися як привід для затримки досягнення незалежності» Декларації ООН про надання незалежності колоніальним країнам та народам: [Електронний ресурс]: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_280.. Право націй на самовизначення визнавалося й іншими міжнародними документами, прийнятими у той період. І це були не лише декларації.

У 1960-ті роки чимало колоній стали самостійними державами. Водночас продовжувався процес внутрішнього самовизначення народів і народностей, які не отримали самостійності. Він виявлявся у їхньому прагненні до активнішого культурного і політичного життя у межах державних об'єднань, до яких вони входили. В такому контексті право на самовизначення стало сприйматися як захист меншин корінного населення.

Захист національних меншин у повоєнному світі регламентувався також міжнародно-правовими документами загальних прав людини. Основоположним документом став Статут ООН, в якому йшлося про повагу до прав людини і основних свобод всіх без винятку рас, статей, мов і релігій. Спираючись на Статут ООН, Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 р. ухвалила Загальну декларацію прав людини. Документ не містив конкретних вказівок щодо захисту національних меншин, але орієнтував на конкретні заходи щодо здійснення і захисту перелічених у ньому прав і свобод людини Невичерпність демократії. -- К., 1994. -- С. 105-109..

Важливим документом у сфері захисту прав людини і національних меншин стала Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини, підписана у Римі 4 листопада 1950 р. державами-членами Ради Європи. Конвенція передбачала колективні гарантії щодо права на життя, на свободу й особисту недоторканність, на свободу думки, совісті та релігії, на свободу виявлення поглядів. Зокрема, у статті 14 Конвенції наголошувалось: «Користування правами і свободами, визнаними в цій конвенції, повинно бути забезпечено без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншостей, майнового стану, народження або будь-яких інших обставин» Цит. за: Антонович М. Конвенція про захист прав людини і основних свобод у судах європейських держав та перспективи її застосування в Україні // Право України. -- 2000. -- № 8..

На засадах Загальної декларації було розроблено і в 1966 р. прийнято Генеральною Асамблеєю ООН ще два важливих документи: Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (останній був ратифікований в УРСР 19 жовтня 1973 р.). Хоча в них ідеться передусім про захист індивідуальних, а не колективних прав і свобод людини, не обійдено увагою і питання про національні прошарки. У статті 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначалося: «У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до таких меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою» Міжнародний пакт про громадянські та політичні права: [Електронний ресурс]: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_043.. Важливо зазначити, що в пактах поряд із визначенням «захист меншин» було введено поняття «захист народностей». Пакт від 16 грудня 1966 р. декларує право всіх народів на самовизначення.

Таким чином, міжнародне право про самовизначення народів, про нацменшини у повоєнний період набуло більшої повноти, чіткості та досконалості. Воно все більше гуманізувалось, органічно поєднуючи індивідуальний захист прав і свобод людини з колективним.

Ці тенденції не оминули і Радянський Союз. Однак в СРСР вони розглядалися переважно в площині ідеологічній, а не правовій. Національна політика радянської держави завжди була невід'ємною частиною комуністичної ідеології. Основоположною ідеєю її в усі історичні періоди залишалась ідея «злиття націй»: «національна відособленість і протилежності народів все більше й більше зникають уже з розвитком буржуазії, з свободою торгівлі, світовим ринком, з одноманітністю промислового виробництва і відповідних йому умов життя» Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест комуністичної партії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. -- Т. 4. -- К., 1959. -- С. 428. ХУІ съезд ВКП(б): Стенограф. отчет. -- М., 1930. -- С. 56.. Вважалося, що з переходом до соціалізму, процеси ці прискоряться, нації поступово відімруть, національні риси народів, внаслідок знищення їх основи, -- приватної власності, неминуче будуть змішуватись і зникнуть. Тому навіть вимушений «розквіт націй» в СРСР у 1920-ті роки був жорстко контрольований і регламентований більшовицьким режимом. У своїй основі він відповідав комуністичній стратегії побудови «інтернаціональної» держави. Справжню суть «розквіту націй» у СРСР у 1920-ті роки розкрив Й. Сталін у 1930 р. на XVI з'їзді ВКП(б): «Треба дати національним культурам розвинутись і розгорнутися..., щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою» . Згодом Й. Сталін впритул підійшов до ідеї ліквідації національних республік в СРСР і злиття неросійських народів із російським в одну комуністичну націю з однією спільною російською мовою.

Концепція національного питання в своїй основі не зазнала змін і в післясталінський період. Всі зміни, які відбувалися, торкалися практичної реалізації тих чи інших аспектів національної політики в радянській державі. Вони диктувалися реаліями повоєнного життя, наслідками Другої світової війни, в ході якої український народ зазнав численних людських втрат та величезних матеріальних збитків. Втрати України в питомій вазі перевищували навіть втрати Росії. Українська економіка стала ще більш залежною, беззахисною і відкритою для її остаточного підпорядкування центральним московським органам та економічним інститутам.

Радянський Союз здобув нові території -- до нього були приєднані Східна Прусія, Галичина, Закарпаття та ін. У вигляді країн «народної демократії» створена буферна зона між СРСР і Європою. Радянська імперія стала могутньою як ніколи.

У результаті зміни кордонів переважна більшість українців і українських етнічних земель опинилися в складі однієї держави. Український етнос поповнився сімома мільйонами західних українців. Відповідно значно зріс національно-державницький потенціал України. А існування самостійних держав у межах радянського контролю і відсутність кордонів безпосередньо з капіталістичними країнами об'єктивно сприяло посиленню тенденцій української самостійності.

Істотним чинником політичного життя не лише всієї України, а й Росії та всього СРСР стала Західна Україна. Збагачена європейським політичним досвідом і збереженими демократичними традиціями, вона в умовах жорсткого тиску зі Сходу справляла і зворотний вплив. Збройна національно-визвольна боротьба західних українців у 1940--1950-і рр., хоч і була програна, -- зумовила піднесення національного духу, національної свідомості по всій Україні. На зміну збройним прийшли мирні форми боротьби -- шестидесятництво, дисидентство, але вже в масштабах всієї України. Процес політичної консолідації нації прискорився.

Водночас імперія втрачала внутрішні сили для саморозвитку. Відновлення у повоєнний період моделі управління суспільством, діючої у 1930-ті роки, управління шляхом терору і насильства, дало тимчасовий позитивний ефект: в короткі терміни було відбудоване народне господарство, зміцнена колосальної сили військова машина, створена атомна бомба. Масовий голод 1946-1947 рр., в результаті якого лише в Україні загинуло близько 1 млн. осіб, -- свідчення того, якою ціною це давалося.

Рубіжним у житті СРСР та України став 1953 р. -- смерть диктатора. Розпочалися процеси абсолютно не характерні для тоталітарної системи, створеної Леніним-Сталіним. Визначальним серед них був початок соціалізації держави. Диктаторська партія крайньо лівого штибу, як вона виникла за Леніна в 1903 р., розпочала дрейф від радикально-більшовицького, азіатського до європейського типу соціал-демократії. Але, не маючи традицій європейської культури, вона все більше скочувалася в болото схоластики, догматизму і демагогії, втрачаючи поступово силу у звичних важелях управління. Нові ж демократичні та економічні методи управління суспільством були чужими системі.

Період хрущовської «відлиги», характерний, з одного боку, лібералізацією суспільного життя, сфери міжнаціональних відносин, а, з іншого, -- форсованою її уніфікацією, курсом на адміністративне злиття націй. За дорученням М. Хрущова ідеологічний апарат партії під керівництвом М. Суслова розробив комплексну програму під назвою «Розквіт і зближення націй». Це була програма фактичної денаціоналізації неросійських націй СРСР і злиття їх з російською. Під «розквітом» малося на увазі освоєння неросійськими народами російської культури, а «зближення» -- як злиття. В основі програми лежала ідея перетворення російської мови на рідну мову усіх неросійських народів.

Для тотальної русифікації використовувались різні методи, шляхи та канали -- освіта, армія, переміщення з республіки в республіку великих мас населення, «інтернаціональні» новобудови, місця позбавлення волі та ін. Період правління М. Хрущова позначений кампанією з освоєння цілинних та перелогових земель, шкільною реформою 1958 р., посиленням мовної денаціоналізації народів СРСР та інтенсифікацією міграційних процесів.

Новизною була позначена кадрова політика партії в національних республіках у післявоєнний період. Ще з 1930-х років у союзні республіки другими секретарями ЦК Компартій, першими заступниками глав урядів призначались чиновники з Москви (крім Грузії, Азербайджану і Вірменії). В Україні першим секретарем ЦК КП(б)У не міг бути українець. М. Хрущов вніс свої корективи в практику кадрових призначень. У всіх республіках «першими» призначались місцеві кадри, а «другими» (насправді «першими») стали призначати представників Москви, хоча в проведенні цієї лінії М. Хрущов був непослідовним. Вершинним досягненням кадрової політики М. Хрущова в Україні стало призначення П. Шелеста у 1963 р. на посаду першого секретаря ЦК Компартії України. М. Хрущов вважав Україну фактично своєю «вотчиною», з відданими кадрами, республікою «освоєною», повністю керованою, слухняною і абсолютно підпорядкованою Москві, органічною частиною єдиної неподільної держави.

Під проводом М. Хрущова в країні розпочалася робота по реабілітації тих, хто невинно постраждав в роки сталінської диктатури. Однак велася вона поспішно, носила вибірковий, непослідовний характер. Пригадуючи роботу в комісії Президії Верховної Ради СРСР з реабілітації, П. Шелест зазначав, які короткі терміни були відведені на цю роботу (15 квітня--1 жовтня 1956 р.), яке величезне навантаження лягало на членів комісії -- розгляд 35-40 справ щодня. «Незважаючи на те, що комісія переслідує гуманну мету звільнення людей з в'язниць і таборів, -- згадував П. Шелест, -- все ж проводити це було важко. Адже долі людей різні, багатьох з них було засуджено несправедливо і просто ні за що. Відчувалось, що часто наше «правосуддя» перебувало під певним впливом і виносило вирок за принципом: зовсім не обов'язково мати докази. Винний кожен, невинних немає» Шелест П. «Справжній суд історії ще попереду» / Заг. ред. та вступ Ю. Шаповала. -- К., 2011. -- С. 179..

Відновлення історичної справедливості з реабілітації репресованих народів не було в центрі уваги правлячої Комуністичної партії, оскільки вона в цей час була повною мірою зайнята творенням «нової історичної спільності -- радянського народу». На відміну від Й. Сталіна, який формально підтримував ідею федерації квазісуверенних національних республік, М. Хрущов конкретно поставив питання про злиття націй. Його розв'язання він пов'язав з визначеними термінами побудови комунізму, про що йшлося у третій Програмі КПРС. Національні республіки мали бути перетворені в географічні поняття. Замість сталінської формули «розквіту національних за формою і соціалістичних за змістом культур» КПРС висунула нову формулу: «розквіт і зближення націй». У ній вже була відсутня «національна форма» Й. Сталіна. Тобто національні мови, як основне знаряддя національних культур, втрачали сенс, ставали непотрібними. «Злиття націй» через «зближення» передбачало одну єдину для всіх мову, зрозуміло -- російську. «Завдання партії, -- декларувала Програма КПРС 1961 р., -- подальше зближення націй і досягнення їх повної єдності» Програма КПРС. -- К., 1961. -- С. 112-113..