"Великий терор" в Україні

Слід зазначити, що результати роботи державної комісії не призвели до повної реабілітації чи бодай амністування засуджених працівників вугільної галузі -- вирок скасували або пом'якшили всього 413 особам, залишили без змін -- 1009 особам, ініціювали прохання перед ЦВК УРСР щодо зняття судимості стосовно 323 осіб. У висновках комісія констатувала, що головною причиною зростання аварійності у вугільній промисловості «є шкідницька діяльність ворогів» Там само. -- С. 50.. Тобто не відбулося заперечення необхідності проведення жорстких каральних акцій стосовно працівників підприємств, а навпаки -- висновок про наявність «шкідництва» лише заохочувало пошук нових «ворогів». Умови праці, адміністративний тиск на тлі технічної відсталості, низької кваліфікації працівників, великої плинності кадрів, недотримання технологічного процесу, «штурмівщини» членами комісії до уваги не бралися.

Уже 24 травня 1937 р. на пленумі Донецького обкому КП(б)У С. Саркісов був звільнений із посади першого секретаря, однак його залишили членом обкому. Невдовзі його призначили директором комбінату «Донецьквугілля». Але начальник Донецького УНКВС Д. Соколинський уже погоджував можливість його арешту. 7 липня 1937 р. начальникові 4-го відділу Донецького УНКВС С. Гольдману було виписано ордер на арешт С. Саркісова. Його одразу перевезли до Києва. Цікаво, що постанову про арешт та відкриття кримінального провадження оперуповноважений 4-го відділу УДБ НКВС УРСР Фраїмович підписав лише 17 липня 1937 р., тобто через 10 днів після арешту. Спочатку С. Саркісов усе заперечував. Але цілком вірогідно, що його почали катувати. Уже 16 липня 1937 р. (тобто за добу до офіційного відкриття кримінального провадження) у листі наркомові внутрішніх справ СРСР М. Єжову він визнав «керівництво» «контрреволюційною фашистською бандою троцькіс- тів»: «Я посиланнями на окремі позитивні моменти моєї роботи хотів заплутати слідство». 19 липня 1937 р. відбувся цілодобовий допит С. Саркісова. На 65 сторінках протоколу він визнав «вербування» Г. Зінов'євим у 1920-х рр. до «троцькістської організації», детально розповів про «підривну роботу» у вугільній галузі Донбасу, залучення до «організації» практично всього керівного складу партійно-радянського апарату, металургійних і вугільних підприємств регіону Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937-1938 гг. -- С. 250-252..

Якщо відкинути риторику про діяльність «троцькістської організації», то перед нами постав типовий більшовицький керівник, який панічно боявся смерті через минулі «хибні політичні погляди». Якщо в демократичних країнах це означало лише усунення від активного політичного життя, то в більшовицькій системі координат «політична помилка», «неправильна» інтерпретація «вчення вождя» позбавляла людину права на подальше фізичне існування.

Така практика характерна для всіх диктаторських режимів. Тому С. Саркісов намагався будь-якою ціною, навіть за рахунок чужих життів, довести свою відданість «ідеям партії» й особисто Й. Сталіну, залишитися живим: «Так, наприклад, нам стало відомо, що викрито троцькістсько-зіновьєвський антирадянський центр». Він відразу вимагав «на зборах фізичного знищення всіх учасників центру». «Так як я отримував матеріали з НКВС, тому був в курсі, хто вже провалився і ініціативу зняття з роботи, виключення з партії і навіть пропозицію про арешт я брав на себе. [...] У тих самих цілях маскування я поставив питання про виключення з партії Ма- мішвілі і про арешт Гвахарія. Це маскування ми проводили і щодо дуже відповідальних працівників. Коли стало відомо, що Вайнов приховав своє троцькістське минуле, я взяв ініціативу на себе і поставив питання перед ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б) про зняття його з роботи. Коли після викриття правих в Азово-Чорноморському краї стало мені відомо, що за свідченнями проходить Іванов, я почав порушувати питання про зняття його з роботи. До нашої тактики маскування слід віднести т.зв. "сигналізацію". Я особисто розсилав багато доповідних записок, щоб у вирішальний і потрібний момент послатися на свою пильність і на постановку цих питань» Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937-1938 гг. -- С. 249..

Також він сподівався, що його «щиросердне каяття», підписання необхідних слідчому свідчень «визнання злочину» сприятиме поблажливому ставленню кремлівського вождя. Так, на допиті 28 липня 1937 р. С. Саркісов перелічив напрями «шкідницької діяльності» у вугільній галузі Донбасу. Це, зокрема, «зрив планів» нового шахтного будівництва; «саботаж» передових систем гірничих робіт (стахановського методу) і «підтримка» відсталих, старих систем; «саботаж» упровадження вдосконалених знарядь праці; «зрив» механізації підготовчих та очисних робіт; «затримка» побудови нових шахт; «дезорганізація» матеріально-технічного постачання шахт; «зрив» ремонту механізмів, їх «шкідницька» експлуатація; дезорганізація транспортної мережі у шахтах, насосного, компресорного, кабельного, електричного господарства; «штурмівщина», «приписки» продуктивності праці; «шкідництво» стосовно кадрів, організації праці, соціального забезпечення робітників; аварії, що призвели до каліцтва чи загибелі людей. Подані у протоколі факти «шкідництва» свідчать про елементарну відсутність коштів та організації праці.

Окремо слід зазначити, що більшість керівників та інженерно- технічного персоналу працювали в умовах постійного зростання плану видобутку вугілля. Для виконання таких завдань реально не вистачало необхідних ресурсів -- механізмів, коштів, робочої сили. Механізація робіт на одній ділянці впиралася у відсутності подібного на іншій ділянці процесу добування. Тому при залученні значних бюджетних коштів ефективність добування зростала в мінімальних показниках.

Також С. Саркісова й керівників вугільних підприємств обвинуватили у впровадженні збільшених норм виробітку. На тлі «ста- хановського руху» уряд ухвалив 25% підвищення норм виробітку для шахт Донбасу. С. Саркісову й інженеру «Головвугілля» В. Бажанову доручалося провести галузеву конференцію і розробити норми виробітку для всіх видів робіт. Керівники окремих вугільних підприємств та партійці, слідуючи переможним пропагандистським реляціям про «значне підвищення» продуктивності праці, почали пропонувати підвищення норм виробітку на 50-60%. Їхня ініціатива базувалася не на економічному розрахунку, а на бажанні у черговий раз довести політичну лояльність, використати шанс на кар'єрне підвищення. Наслідки таких своїх рішень, вони сподівалися, пожинатимуть уже інші керівники.

Після численних дискусій норми виробітку було підвищено у середньому на 28%. Але керуючим трестам дозволялося за необхідності їх ще збільшувати. У результаті по окремих професіях (вибійники, коногони, кріпильники та ін.) на шахтах «Сталінвугілля», «Чистяковвугілля», «Серговугілля», «Постишеввугілля» норми виявилися збільшеними на 100-120%. Через різні норми виробітку на шахтах з'явився різнобій в оплаті праці. У результаті різко загострилася проблема плинності кадрів. Також почало зростати невдоволення робітників відносно так званих «стахановців», які спровокували ріст норм виробітку. Подібні дії в управлінні галузі чекісти теж кваліфікували як «свідомий злочин». Хоча практично всі кроки керівництва області погоджувалися з вищими партійно-радянськими очільниками.

«Шкідницькою» була оголошена програма «концентрації гірничих робіт», розроблена комісією наркомату важкої промисловості СРСР під керівництвом заступника наркома М. Рухимовича. Вона передбачала закриття нерентабельних шахт, дві -- три діючі шахти або дільниці об'єднувалися в одну. План робіт був затверджений наркоматом важкої промисловості і впроваджувався на Донбасі. Однак, через причетність до розроблення і реалізації цієї ідеї Г. П'ятакова, М. Рухимовича й інших інженерів, яких незабаром арештували, цей задум визнали «методом ворожої троцькістської роботи».

Чекісти також обвинувачували С. Саркісова у підтримці пропозиції Г. П'ятакова щодо відсутності потреби будувати нові шахти. Позаяк це вимагало вагомих капіталовкладень на тлі дефіциту коштів, необхідної кількості матеріалів та обладнання. Водночас, діючі шахти при впровадженні механізації були здатні забезпечити на тривалий час необхідні обсяги видобутку мінерального палива. Ідею підтримував і головний інженер «Головвугілля» В. Бажанов. Він написав статтю у журналі «Уголь», де стверджував, що «на Донбасі вже знайшли нові шахти і немає необхідності значно збільшувати шахтне будівництво». Таким чином, будівництво нових шахт було законсервоване.

Елементарну неузгодженість у матеріально-технічному забезпеченні шахт теж кваліфікували як «ворожий злочин». Так, на одну копальню постачалося вагонеток менше за потребу, на іншу -- більше. Подібна ж кваліфікація давалася відсутності ремонту транспортних шляхів у шахтах.

Особливу увагу чекісти приділи ролі «членів троцькістської організації» в аваріях. Одну із головних причин, яку вказав С. Саркі- сов, було недотримання техніки безпеки: «[...] в інтересах виконання річного плану можна було на місяць-другий послабити увагу до техніки безпеки шахт. Відповідна вказівка давалася мною і гірничо-технічній інспекції. [...] Порушення правил техніки безпеки було у тому, що загазовані лави не зачинялися, а продовжувалися експлуатуватися, тобто робітників свідомо посилали у лави, де газу було більше норми. Були випадки, коли вміст газу свідомо зменшували і заставляли робітників працювати (наприклад на шахті №2 «Комсомолець» [тресту] «Донбасантрацит», на шахті №8ф ім. Сталіна, [шахті] ім. Дзержинського. На ряді шахт із поганою вентиляцією, що не забезпечувала омивання шахти повітрям, продовжували працювати без впорядкування вентиляції. Елементарні засоби для гасіння пожежі, що виникала від горіння кабелю (для цього потрібен пісок), були відсутні. Так, на шахті «Капітальна» [тресту] «Макіїввугілля», де у результаті горіння кабелю виникла пожежа, робітники не змогли вийти із зони пожежі через завалені гірничі переходи. На цій аварії загинуло 15 шахтарів» ГДА СБ України, ф. 16, оп. 30, спр. 55, арк. 284-286.. Практика показала, що подібні дії керівництва шахт є типовими у нашому сьогоденні. Заради виконання замовлень і отримання заробітної плати шахтарі свідомо ігнорують заходи безпеки.

Аналізуючи зізнання С. Саркісова щодо причин аварій на шахтах, варто зазначити, що вони були типовим явищем у вугільній галузі і наслідком намагання вищого партійно-радянського керівництва різко збільшити видобуток вугілля. Оскільки потреба у дешевому паливі постійно зростала із розвитком індустріалізації СРСР.

С. Саркісова вказав, що через «ворожу діяльність» добовий видобуток залишався на рівні 200 тис. тонн, хоча планувався «на основі стахановського руху, при чесній роботі Донбас міг ще у 1936 р. щодоби добувати 250 тис. тонн, а у 1937 р. -- 300 тис. тонн вугілля» Там само, арк. 287.. Загалом, він стверджував, що у 1936 р. шахти Донецької області недодали 3900 тис. тонн вугілля (це цифра корелювалася із даними Д. Соколинського Там само, арк. 234.), за чотири місяці 1937 р. --2810 тис. тонн Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937-1938 гг. -- С. 247..

Таким чином, протоколи допитів С. Саркісова змалювали цілу низку технічних та організаційних проблем видобутку вугілля на Донбасі. Але вони знаходилися у площині відсутності комплексної програми розбудови шахт та організації праці у галузі. Через «політичну доцільність» із подачі Й. Сталіна та його оточення із арештованих «вибивалися» свідчення, що зниження вугледобування відбувалося саме у результаті діяльності конкретних «ворогів народу», а не через економічні прорахунки вищого та місцевого керівництва СРСР.

Ще однією причиною для переорієнтації вістря критики стало невдоволення населення соціальним і матеріальним забезпеченням робітників, рівнем техніки безпеки на виробництві, гонитва за «цифрою плану» та ін. Пересічні шахтарі, які працювали без вихідних, покалічилися під час аварій, обмежувалися у заробітках, їх родини, які втратили годувальників, уважали арешт С. Саркісова та інших керівників цілком справедливим. На побутовому рівні місцеві керівники були безпосередніми винуватцями «штурмівщини», дезорганізації виробництва, матеріально-технічного та соціального забезпечення тощо. На тлі загальної пропагандистської риторики про «ворогів народу», «шкідників» кремлівські очільники, які вимагали від місцевих керівників проведення жорстких заходів у реалізації виробничих завдань, залишалися в свідомості громадян справедливими і чесними лідерами держави -- борцями за добробут робітничого класу. Корінні проблеми державного і соціально- економічного управління в СРСР залишалися поза увагою переважної більшості громадян.

Водночас, для нового місцевого партійно-радянського і господарського апарату арешти С. Саркісова і провідних керівників різних галузей промисловості Донбасу було сигналом, що невиконання виробничих планів означає обвинувачення у «шкідництві» й, у підсумку, перетворення у «ворога народу» із подальшими наслідками. Більшовицька система через репресії постійно оновлювала керівників, які б спромоглися знайти дієвий механізм управління галуззю, підприємством в умовах радянської дійсності.

Подальша доля С. Саркісова була типовою для переважної більшості сталінських керівників. 31 серпня 1937 р. йому пред'явили обвинувальний вирок. На засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві він був засуджений до розстрілу. Вирок був виконаний 2 вересня 1937 р. Також 21 вересня розстріляли голову Донецького облвиконкому М. Іванова. Подібна доля спіткала практично весь склад Донецького обкому КП(б)У та обласного виконкому Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937-1938 гг. -- С. 250-252.. Так, із 76 членів обкому партії, обраних у травні 1937 р., на червень залишилося лише 6 осіб Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-і роки. -- К.: Основи, 2002. -- С. 317..

Дружину С. Саркісова -- Євгенію Мартинівну Бар'ян-Ахназа- рову -- заарештували разом із чоловіком. 4 листопада 1937 р. Особлива нарада засудила її до 8 років ув'язнення за «активну участь у контрреволюційній групі, що діяла на Донецькому металургійному заводі» та за «прикриття контрреволюційної діяльності» чоловіка. Вона вийшла з таборів лише в 1944 р. Після смерті Й. Сталіна, за рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР, у 1955 р. реабілітована. Наступного року домоглася реабілітації свого страченого чоловіка Смирнова И.Е. Репрессии против партийного руководства Донецкой области в 1937-1938 гг. -- С. 252..

Размещено на Allbest.ru