Спільне та відмінне в українському і кримськотатарському національних рухах у 1917 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Спільне та відмінне в українському і кримськотатарському національних рухах у 1917 р.

Лютнева революція 1917 р. у Росії та падіння царського режиму спричинили різку активізацію визвольних рухів у національних окраїнах Російської імперії.

Кримськотатарський національний рух станом на 1917 р. уже мав певну історію та традиції. Від початку ХХ ст. у Криму активно діяли товариства «Ватан» («Батьківщина»), «К'рим Талебе Джеміет» («Товариство кримськотатарської молоді, що навчається»), «Джеміет Хайріе» («Благодійне товариство»). З початком революційних подій старі та новоутворені кримськотатарські, як і українські організації значно активізували свою діяльність.

Протягом 1917 р. формується Татарська партія (пізніше трансформувалась у Національну партію -- Міллі Фірка). Її лідером був Алі Боданінський-етнограф і літератор, перекладач «Тараса Бульби» кримськотатарською мовою. Загальна чисельність партії становила близько 60 тис. членів. Задекларовані програмні ідеї були дуже близькими до есерівських. Програма партії вимагала перетворення Росії на федеративну державу, яка мала б складатися з національно-культурних автономій. При цьому суб'єктами федерації виступають не територіальні утворення, а екстериторіальні нації. Партія також виступала за традиційні загальнодемократичні цінності -- рівність усіх перед законом, загальні, рівні, вільні та таємні вибори, максимальне використання референдумів, свободу совісті та слова, безкоштовні освіту й судочинство. В економіці пропонувалась соціалізація землі та промислових підприємств.

Під час першого приходу більшовиків у Крим частина членів Татарської партії виокремилась у партію мусульманських соціалістів. Головою цієї партії став С. Меметов, до керівництва входили А. Боданінський, А. Ільмій, У. Боданінський, А. Лятиф-Заде, Я. Кемаль. Партія мусульман-соціалістів пішла на тісний контакт із більшовиками. Фактично, це був аналог українських лівих есерів та соціал-демократів.

Основне гасло партії -- «Крим -- для кримців», під якими розумілися усі мешканці Кримського півострова. 3 січня 1919 р. була оприлюднена нова програма, яка передбачала боротьбу за нейтралітет кримських татар у боротьбі за владу між білим рухом та більшовиками, за культурно-національну автономію кримськотатарського народу. Міллі-Фірка була ідейним натхненником «зеленого» руху -- протибільшовицького та протиденікінського збройного опору кримських татар. Після встановлення більшовицької влади Міллі-Фірка фактично стала забороненою партією, а її активісти емігрували або ж були репресовані.

Кримськотатарські діячі брали активну участь у всеросійському мусульманському русі, вважали себе його невід'ємною частиною. Так, посланці Криму були представлені на всеросійських мусульманських з'їздах, всеросійському мусульманському воєнному з'їзді та з'їзді мусульманського духовенства. Чотири кримські татарки були учасницями Всеросійського з'їзду мусульманок у Казані 21-24 квітня 1917 р.

Відповідником Українського національного конгресу у квітні 1917 р. для кримських татар був з'їзд мусульман Криму, що відбувся 25 березня. На цьому з'їзді був обраний Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) з 50 осіб на чолі з Н. Челебі Джиханом. Його ж було обрано і верховним муфтієм мусульман Криму. У квітні Тимчасовий уряд визнав, що до повноважень Мусвиконкому належать всі справи кримських татар. У випадку з Українською Центральною Радою до подібного, хоча й далекого від побажань українців, порозуміння дійшло хіба що у липні-серпні 1917 р.

У вересні 1917 р. кримськотатарська делегація брала активну участь у З'їзді народів, що відбувся у Києві. Під час з'їзду було прийнято рішення про створення в Криму національно-персональної автономії.

Після жовтневого перевороту у Криму було створено Раду народних представників з усіх політичних сил, що претендували на владу на півострові, за винятком більшовиків. Це була спроба віднайти компроміс перед загрозою встановлення більшовицького режиму.

26 листопада у Бахчисараї відкрився Курултай кримськотатарського народу. Його депутатами були 76 осіб (у тому числі 4 жінки), обрані на демократичних засадах. Курултай розглянув питання про державний устрій Криму; взаємовідносини кримських татар із представниками інших національностей Криму; про форму і структуру національного уряду кримських татар. Учасники Курултаю сформували національний парламент -- Меджліс, та уряд -- Директорію у складі 5 осіб, проголосили утворення Кримської Народної Республіки та ухвалили Конституцію.

У такому становищі -- з національним кримськотатарським урядом та паралельно існуючою Радою народних представників -- Крим проіснував до кінця січня 1918 р., коли на його територію увійшли більшовики.

Більшовицький режим протримався у Криму до кінця квітня 1918 р., коли був знесений наступаючими українськими та німецькими військами. Більшовики, як і у випадку з Україною, проголосили маріонеткову Радянську соціалістичну республіки Тавриди, здійснювали політику червоного терору, унаслідок якого загинув один із кримськотатарських лідерів -- Н. Челебі Джихан.

Від травня 1918 р. у Криму розпочався період крайових урядів -- М.(С.) Сулькевича (1918) та С. Крима (1918-1919). Курултай, визнаний верховною владою Криму, 18 травня 1918 р. оголосив про відновлення незалежності Криму. Проте уже 5 липня Курултай був позбавлений статусу парламенту та перетворений на представницький орган кримських татар, а у 1919 р. узагалі розпущений. Тоді ж була ліквідована і Директорія.

Важливою складовою як українського, так і кримськотатарського національних рухів було формування національних частин у складі російської армії.

Умови для виникнення кримськотатарського військового національного руху були дещо кращими, аніж для аналогічного українського руху, адже у складі російської армії уже існував окремий підрозділ, що формувався із кримських татар -- Кримський кінний полк. 15 травня 1917 р. О. Керенський, перебуваючи у Криму, пообіцяв підтримку ідеї повернення Кримського полку до Криму, а також формування й піхотного полку. У липні було віддано відповідний наказ по Одеській військовій окрузі, однак його виконання наштовхнулось на перепони. Татарський піхотний полк так і не було сформовано, а вояків-татар розподілено по інших частинах.

У вересні 1917 р. на найвищому рівні було ухвалено рішення про створення І Мусульманського корпусу, командиром якого призначено М.(С.) Сулькевича -- майбутнього голову Кримського крайового уряду. У цьому прослідковується аналогія із П. Скоропадським, який також очолював українізований 34-й корпус російської армії.

У листопаді до Сімферополя переведено Кримський кінний полк, а у грудні оголошено про створення штабу Кримських військ, чим фактично завершено формування кримськотатарської армії. Зауважимо, що особовий склад війська не був виключно кримськотатарським, серед офіцерів був значний відсоток росіян, існували також грецькі, вірменські, єврейські підрозділи.

Безумовним лідером кримськотатарського національного руху після смерті у 1914 р. Ісмаїла Гаспринського був його учень та соратник Алі Боданінський. На момент початку революції йому, як і українському лідерові Михайлові Грушевському, був 51 рік. Обидва займались наукою, М. Грушевський -- історією, А. Боданінський, щоправда, без належної освіти, етнографією. У революційні роки обіймали високі посади: М. Грушевський очолював Українську Центральну Раду, А. Боданінський ініціював проведення кримськотатарських з'їздів, створення Мусвиконкому, скликання Курултаю, однак відмовився від керівництва революційними органами, залишивши за собою посади керуючого справами Мусвиконкому та Курултаю, редактора провідної у кримськотатарському рухові російськомовної газети «Голос татар» тримаючи, таким чином, під контролем політичне життя кримських татар. Як і М. Грушевський після революції, А. Боданінський йде на співпрацю із більшовиками. У 1919 р. він стає членом РКП(б) і одним із членів уряду Кримської СРР. Щоправда, при цьому український академік відмовляється від політичної діяльності та зосереджується виключно на науці. А. Боданінський же пробує зберегти в умовах більшовизму здобутки кримськотатарського руху бодай у вигляді національно-культурної автономії. Зрештою, обставини смерті обох лідерів національно-визвольних рухів викликають багато запитань, зокрема у частині їх інспірації більшовиками.

Коли й ким було ухвалено першу в історії Криму конституцію

Чотири основні політичні течії (російська, українська, кримськотатарська і більшовицька) визначали напрямок політичного протистояння в Криму в буремному 1917 р. Ці течії відбивали строкатість національного складу населення півострова й гостроту соціального протистояння. У липні 1917 р. виникла політична партія Міллі Фірка, яка проголосила основним пунктом своєї програми утворення незалежної кримськотатарської держави.

Підготовчі питання, що стосувалися майбутнього скликання Курултаю, розглядалися на другому з'їзді татарських делегатів, який відбувся 1 -- 2 жовтня 1917 р. Організаторами й керівниками з'їзду були Ч. Челебієв, Д. Сейдамет, А. Озенбашли та інші кримськотатарські лідери. У своїх доповідях вони обґрунтували необхідність перетворення Росії на федерацію республік та областей, автономії Криму, створення кримськотатарського парламенту. Челебієв і Озенбашли сформулювали основні завдання національного парламенту: ухвалення законів для кримських татар і участь у реалізації ідеї територіальної автономії Криму. З'їзд схвалив цю програму й обрав комісію для скликання Курултаю на чолі із Ч. Челебієвим, А. Озенбашли й Д. Сейдаметом. Більшістю голосів делегатами були обрані Д. Сейдамет, А. Озенбашли, А. Айвазов, А. Бададинський, С. Хаттатов.

Мета скликання Курултаю, на думку Ч. Челебієва, полягала у визначенні із питанням про територіальну автономію для Криму і, у випадку його ухвали, виданням відповідних основних законів. Свою пропозицію щодо цього формулювання вніс А.Озенбашли, який підкреслив, що Курултай повинен висловити власне ставлення до питання про форму правління в країні і до Установчих зборів. Враховуючи цю пропозицію, з'їзд прийняв рішення скликати Курултай напередодні відкриття Всеросійських Установчих зборів -- 24 листопада 1917 р.

Жовтневі події в Петрограді змусили розпочати роботу Курултаю пізніше. Ставлення лідерів кримськотатарського народу до них було різко негативним. «Разыгравшиеся в Петербурге кровавые события, -- заявив Мусвиконком, -- парализовав силу существующей власти, открывают путь для анархии и гражданской войны, размер и гибельные последствия которой теперь трудно представить». «В нинішній час держави немає, законів немає, ладу немає... в державі порушені мир та спокій. Порядок вирваний з коренем, кожен чинить так, як уміє...», -- зауважив з цього приводу А. Айвазов.

У той же час у губернських і міських революційних комітетах Криму представники українських партій та організацій, зокрема Центральної Ради, діяли в цілковитій єдності з представниками Мусвиконкому. Завдяки цьому його члени на початку листопада домоглися передання йому ханського палацу в Бахчисараї, де планувалося скликання Курултаю. На урочистостях і мітингу, що відбулися з цього приводу в Бахчисараї, голова української губернської Ради Андрієвський обіцяв Мусвиконкому всіляку підтримку українських організацій у відновленні прав кримськотатарського народу. На одному з мітингів він заявив, що створення автономного уряду для Криму багато в чому залежить від рішучих дій кримських татар.

4 листопада Мусвиконком виступив з відозвою «Про владу в Криму». Він заявив про свою ініціативу створення на півострові автономної влади «без гегемонії якоїсь народності над іншою», під гаслом «Крим -- для кримців». Відозва також закликала до «недопущения главенства в Крыму какого-либо одного народа, недопущения подчинения Крыма какому-либо государству». Таким чином, гасло, що стало показником позиції Мусвиконкому і невдовзі міцно укорінилося в свідомості татарського народу, націлювало вже не стільки на федерацію, скільки на вирішення кримських проблем самими кримчанами. Лідери кримськотатарського руху, як про це свідчила зроблена невдовзі заява Д. Сейдамета, не прагнули татаризації Криму, а лише виступали проти верховенства будь-якої іншої національності. «Голос татар, -- наголошував Д. Сейдамет, -- еще не есть голос всего Крыма. Для этого необходимо общекрымское учредительное собрание, в котором должны принять участие все народности, населяющие Крым».

26 листопада 1917 р. у Бахчисараї відкрився Курултай, роботу якого очолювали лідери Мусвиконкому -- Н. Челебієв, А. Озенбашли, Д. Сейдамет, А. Айвазов та інші. Розпочавши свою роботу як установчі збори кримськотатарського народу, Курултай продовжив її в якості постійно діючого органу влади -- кримськотатарського парламенту. Фактично це був представницький орган кримськотатарського народу, оскільки у його виборах взяли участь понад 70% татарського населення Криму. Мусвиконком передав Курултаю свої повноваження.

Робота Курултаю проходила досить бурхливо. Це було обумовлено тим, що у кримськотатарському русі на той час вже сформувалися три крила: ліве, на чолі із секретарем Курултаю А. Баданінським, центр, представлений насамперед муфтієм Челебієвим (який, втім, часом схилявся до компромісу з більшовиками) та праворадикальне -- на чолі із Сейдаметом. Засідання парламенту з перервами тривали 18 днів. За чей час депутати обговорили широке коло питань: засади державного устрою Криму та організації державної влади, міжнаціональні взаємини, закони, що регулювали національне, релігійне та етнокультурне життя кримськотатарського народу. 13 грудня Курултай проголосив Кримську Народну (Демократичну) Республіку і прийняв першу в історії Криму конституцію, а 18 грудня обрав національний уряд -- Директорію у складі п'яти «директорів»: Ч. Челебієв -- (голова і управління юстиції), Д. Сейдамет (внутрішні та військові справи), А. Озенбашли (освіта), С. Хаттатов (фінанси й вакуфи), А. Шукри (релігійні справи). Варто зазначити, що з самого початку своєї діяльності Директорія наголошувала на тому, що опікуватиметься не лише татарським народом. Вона вважала своїм священним обов'язком «захист високих лозунгів великої революції» (Лютневої), безпеки і гідності всіх кримчан, водночас наголошуючи, що більш сильний кримський уряд може бути створений загальнокримським парламентом. Директорія запевняла, що всіма силами й засобами буде прагнути до скликання кримських Установчих зборів.

Останній день роботи Курултаю 13 грудня ознаменувався схваленням першої в історії Криму Конституції («Кримськотатарські основні закони»). Конституція проголошувала створення Кримської народної (Демократичної) Республіки. Ст. 1 визнавала право всіх народностей на повне самовизначення. Виходячи з того, що закони, які регулюють життя кожного народу, в тому числі й вирішення національних проблем, гарантуються насамперед національним самоврядуванням. Ст. 2 Конституції передбачала надання такої можливості татарському народу шляхом утворення постійного Парламенту (Меджліс-і-Мебусану), який обирався б усім кримськотатарським населенням на засадах вільних, рівних, прямих виборів шляхом таємного голосування. У ст. 12 ішлося про те, що форма правління Кримом може бути встановлена лише рішенням Установчих зборів -- конституційного органу, обраного усіма жителями Криму на основі вільних, рівних, прямих таємних виборів. Ст. 15 стверджувала, що «доля того чи іншого краю може бути вирішена лише голосом самого народу, який населяє цей край, але в жодному випадку не дипломатами». Ст. 16 вже проголошувала утворення Кримської Народної (Демократичної) Республіки -- на тій підставі, що демократичні права і свободи, захист національних і політичних прав національних меншин та здійснення Конституції можуть бути забезпечені лише у демократичній республіці. Основний закон передбачав, що керівники дирекцій обираються з числа депутатів Парламенту та підзвітні і відповідальні перед ним. Ст. 17 скасувала станові звання і привілеї, що існували в кримськотатарському середовищі, а ст. 18 проголосила громадянську рівність статей. На жаль, одна з найдемократичніших у тогочасному світі Конституція не знайшла застосування на практиці.

Яким був етнодемографічний стан населення Криму в 1917-1921 рр.

Для дослідження етнодемографічної ситуації в Криму початку ХХ ст. базовим джерелом є матеріали загального перепису населення Росії 1897 р. За його даними, на півострові мешкало 546 592 особи. З них татари становили -- 194 294 (35,55%), росіяни -- 180 963 (33,11%), українці -- 64 703 (11,84%), німці -- 31 590 (5,78%), євреї -- 24 168 (4,42%), болгари -- 7450 (1,36%), греки -- 17 114 (3,13%), поляки -- 6929 (1,27%), білоруси -- 2058 (0,38%), вірмени -- 8317 (1,52%), естонці -- 2176 (0,4%), турки -- 1787 (0,33%), чехи -- 1174 (0,21%), цигани -- 944 особи (0,17%).

Слід зазначити, що в кінці ХІХ ст. -- на початку ХХ ст. у Криму існувала латентна кількість українців, яка не потрапила до даних офіційних переписів, оскільки у статистичних матеріалах традиційно об'єднувалися «великороси» і «малороси», що значно посилювало перевагу російськомовного населення.

У 1917 р. півострів населяли 809 тис. осіб. Це були представники 34 націй і народностей, які належали до 10 різних конфесій. З них об'єднана група «росіяни та українці» складала 49,4%, за ними йшли кримські татари -- 26,8%, а далі етнічні меншини. Перепис 1 січня 1921 р. зафіксував у Криму 719 тис. населення, з яких росіяни становили 44%, татари -- 26%, українці -- 7,4%.

Співвідношення національностей Криму суттєво не змінилося протягом Першої світової війни, революції та громадянської війни 1917--1921-х рр. Так, за офіційними даними перепису 1926 р., у Криму з 714 тис. населення мешкали: 301 тис. росіян (42%), 179 тис. татар (25%), 77 тис. українців (близько 11%).

Розміщення населення Криму в етнічному розрізі було нерівномірним, що створювало специфіку у стосунках на місцевих рівнях. Нацменшинне населення перемішувалося з корінним і цей процес, особливо в перші десятиліття ХХ ст., посилився. Але зберігалися і райони компактного мешкання населення. Наприкінці 1921 р. компактно проживали татари -- Бахчисарайський, Балаклавський, Ялтинський, Алуштинський, Судакський райони. В центральних районах півострова переважно мешкали євреї, німці, поляки, болгари. Українці і росіяни розселялись дисперсно.

За даними стратиграфічного аналізу, на території Криму росіяни в містах становили 49,1% всього населення півострова, євреї --11,9%, українці -- 10,4%, поляки -- 1,9%, німці -- 1,5%, інші -- 19,2%. Відомості про постійні місця мешкання (в містах чи в сільській місцевості) різних етносів є важливими для розуміння соціальних умов їхнього розвитку, етнічної самоідентифікації, освітнього рівня, формування національної еліти, можливостей самоорганізації. Так, відсоток українців у містах Криму був меншим, ніж відсоток українців-городян в цілому по губерніях України. Найбільший відсоток мешканців міст Криму -- росіяни. Це пояснюється перш за все тим, що міста і містечка тут, як в цілому і по Україні, були центрами імперської адміністрації, і в них, як правило, переважали представники державної нації зі своєю мовою і культурою. Євреї в основному були традиційно міськими жителями. Німці, які переселялися в Україну, переважно були збіднілими в себе на батьківщині селянами та міщанами й оселялися головним чином колоніями найбільш компактно в Таврійській губернії, в тому числі на території Криму. Частина татарського населення жила в селах, інша, переважна частина, мешкала у містах і містечках.

Особливості і відмінності у майновому становищі, професійній структурі, місцях проживання, традиціях створювали в Криму специфічний міжетнічний колорит, зумовлювали формування різноманітних потреб та інтересів. Все це наклало певний відбиток на суспільне життя в подальші роки.

Чи робила Українська Народна Республіка доби Центральної Ради спроби включити Кримський півострів до складу України

Підписавши Берестейський мирний договір, український уряд до певної міри не визначився з національними інтересами України на міжнародній арені. Крим, який безумовно мав для УНР важливе стратегічне значення як геополітичного так і військового характеру, залишався поза увагою національних лідерів. Відповідно до положень Третього Універсалу Української Центральної Ради (УЦР), декларувалося, що до території УНР належить «Таврія (без Криму)». Тому фактично УЦР повідомила Мусульманський виконком, що «Україна не має територіальних претензій на Кримський півострів». Український провід також відкинув пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Крим у сферу національних інтересів УНР, посилаючись знову таки на право татарського народу на самовизначення. Проте після повернення до Києва у березні 1918 р. українські лідери змінили свою позицію щодо державно-правового статусу Кримського півострова і запланували його включення до складу незалежної України.

10 квітня 1918 р. 1-а дивізія Запорізького корпусу Армії УНР під командуванням полковника П. Болбочана одержала таємний наказ від військового міністра О. Жуковського: випереджаючи німецькі війська на лінії ХарківЛозова-Олександрівськ-Перекоп-Севастополь, звільнити Кримський півострів від більшовиків. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот, дислокований у Севастопольській бухті, який планувалося включити до складу українських збройних сил. Групі П. Болбочана в ході рейду ставилось також завдання захопити військове майно кримських портів. Кримська операція Армії УНР, відома також під назвою як «Похід Болбочана на Крим», тривала 10-24 квітня 1918 р. Вона стала ключовою у демонстрації спроможності українського війська втілювати складні бойові завдання, професіоналізму та боєздатності. Після успішного форсування Сивашу запорожці оволоділи Перекопом. Цьому значною мірою сприяв військовий талант командира дивізії П. Болбочана, який відкинув попередній план форсування Сиваша моторовими катерами і вирішив раптовим наскоком захопити безпосередньо залізничну переправу. Операція визначила не тільки успіх майбутньої Кримського походу, але й вберегла Запорізьку дивізію від значних людських жертв. Попри те, що червоноармійцями упродовж усього берега Сальківських позицій була зроблена лінія окопів з бетоновими гніздами для кулеметів, укріплення були озброєні далекосяжною та важкою артилерію, неочікуваний наступ запорожців привів до паніки у лавах супротивника. Після зайняття укріплень українські частини здобули все військове майно та зброю ворога. Мобільність та дії на випередження, легке маневрування кіннотою, не давали ворогові спочинку та відрізали йому шляхи відступу. Увечері 22 квітня 1918 р. Кримська група з боєм захопила м. Джанкой -- першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання подальшого наступу. В напрямку Феодосії була відправлена частина запорожців, відділи кінноти почали наступати на Євпаторію, переслідуючи більшовицькі загони. Головні сили були скеровані на Симферополь, який був захоплений без рішучого опору ранком 24 квітня 1918 р. Під час Кримського походу 1-ої Запорізької дивізії поповнився значною кількістю добровольців з Таврії, а також татарськими добровольчими формуваннями. Його командир мав намір створити з них окрему регулярну частину, проте згідно існуючих домовленостей українського уряду з німецьким командуванням був змушений розпустити ці добровольчі загони. Але невдовзі під час перебування корпусу на материковій частині України, багато з них прибули з Криму і знову вступили в ряди 1-ї Запорізької дивізії.

Оскільки, згідно умов Берестейської угоди Крим не належав Україні, а для перебування українського війська на цій землі не було правових підстав, 26 квітня 1918 р. 15-та німецька дивізія за наказом генерала Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти м. Сімферополь. Полковнику П. Болбочану був оголошений ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно, і виїхати з міста та з території Криму під охороною німецькою конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Висунуті німецьким командуванням вимоги були одразу відкинуті командуванням 1-ї Запорізької дивізії. Не маючи зв'язку з урядом, П. Болбочан розробив два можливих плани продовження операції по звільненню Кримського півострова від більшовицьких частин. Один з них передбачав наступ на Севастополь і Ялту через гори, де легше було уникнути зіткнень з німцями. Він мав бути реалізований кінним полком ім. К. Гордієнка під командуванням В. Петріва та Кримським кінним полком. Інший -- у випадку збройного протистояння з німцями -- передбачав прорив запорожців на Керченський півострів, де мала бути утворена оборонна лінія між Арабатською та Феодосійською затоками. В разі продовження військових операцій німців проти українців, останні мали оборонятись, зайняти фортеці Керч та Енікале і нав'язати зв'язок із Кубанню. Запорожці розпочали реалізацію першого плану, передбачаючи можливий наступ більшовицьких частин, які могли відтягнути увагу німецького командування. Уникаючи будь-яких військових ексцесів, запорожці продемонстрували німцям свою повну бойову готовність та намір послідовно діяти згідно розпоряджень власного уряду. 27 квітня 1918 р. міністр військових справ УНР О. Жуковський телефоном віддав наказ, який був оголошений в присутності генерала фон Коша, про негайний відхід 1-ї Запорізької дивізії з Криму. Після нарад з командиром Запорізького корпусу З. Натієвим, дивізія під командуванням П. Болбочана було виведене з Криму і розташоване поблизу м. Олександрівськ.

Як Дмитро Донцов інтерпретував «кримське питання» в 1918 р.

Відомий український діяч Д. Донцов під час Гетьманату П. Скоропадського очолював Українське телеграфне агентство та Державне бюро преси, а також входив до політичної комісії української делегації на мирних переговорах з РСФРР. 4 червня 1918 р. він записав у щоденнику, що політична комісія доручила йому «виробити реферат про політичні границі України». 7 червня він зробив таку доповідь на засіданні комісії й занотував у щоденнику, що його думка була підтримана С. Шелухиним у всіх позиціях і вдвох вони заперечували О. Шульгину, який «говорив про федерацію і хотів нав'язати нашу політику до традицій Центральної Ради і Секретаріату».

Згадана аналітична записка Д. Донцова «О границях Української держави під взглядом політичним» зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ф. 2607). Цей документ викликає безперечний інтерес, оскільки у ньому вперше питання про кордони України ставилося не в етнографічному, а в політичному аспекті.

Д. Донцов вважав, що ситуація навколо Криму суттєво відрізнялась від тієї, що мала місце у стосунках Української Держави з Бессарабією, Доном або Кубанню. Адже вони представляли собою цілісні території, певні адміністративні одиниці, які хоч і в іншому форматі, але у тих самих межах існували ще перед розпадом Росії. Крим не являв собою ні цілісної території, ні окремої адміністративної одиниці. Північна частина півострова за своїм етнічним і географічним характером зливалася з континентальною Таврією. Така обставина позбавляла півострів характеру чогось однорідного, отже, і юридично, і фактично Крим був частиною Таврії. Українська Держава могла визнавати право націй на самовизначення за чітко окресленими національними або адміністративними територіями, але ніяк не за їх довільно викраяними частинами. «Визнати право політичного самовизначення за кількомастами тисячів мешканців Криму значило би зробити залежною від їх доброї волі долю 40-мільйонного краю -- України, суверенність котрої без Криму стала б ілюзоричною», -- стверджував Д. Донцов.

Питання ускладнювалося істотною помилкою Української Центральної ради, ІІІ Універсал якої «мав необережність» віднести до України лише північну частину Таврійської губернії без Криму. Більшовицька влада, щоб закріпити за собою Крим, проголосила в березні 1918 р. утворення Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди, яка проіснувала близько місяця. Після вигнання більшовиків наприкінці квітня німецьке командування не дозволило українській армії зайняти Крим і приєднати його до гетьманської держави. У той же час у Криму за згоди німців був створений крайовий уряд на чолі з генералом С. Сулькевичем.

На думку Д. Донцова, подібні карликові держави, важливі у стратегічному і геополітичному плані (саме таким є Крим), ніколи не зберігають незалежності. Відділений від України, до котрої він є органічно прив'язаним, Крим зробився б іграшкою в руках ворожих Україні сил. З огляду на це, Українській Державі слід визнати право Криму на самовизначення, але не політичне, а лише національно-культурне. Права татарського народу мусять бути забезпечені, причому в порозумінні з ним самим. Але політично Крим є інтегральною частиною України і таким має лишитися й далі. Втручання будь-якого третього чинника в стосунки між ними з точки зору права є абсолютно неприпустимим.

Вдаючись до історичного екскурсу, Д. Донцов писав: «Севастополь з Кримом є ключ до панування над Гінтерландом, котрим в 1855 р. була Росія, а тепер буде Україна. Паризький мир (1856 р. -- Авт.) змусив Росію через хвильову втрату Севастополю зректися прав держати військовий флот на Чорному морі і арсенали на його узбережжі. Такі і подібні обмеження суверенності Української Держави чекають її по втраті Криму в разі його переходу в інші руки. Належність Криму до України є conditio sinequa non* української незалежності». Український уряд мав добиватися від Росії визнання його суверенітету над Кримом і вести переговори про його статус в Українській Державі, виходячи з того, що півострів є її складовою і невід'ємною частиною. Інші чинники при вирішенні кримського питання мали бути відкинуті.

Як вирішувалося кримське питання у ході українсько-російських мирних переговорів 1918 р.

Протягом багатьох віків Кримський півострів, завдяки своєму положенню як стратегічного плацдарму на Чорному морі, був сферою політичних інтересів держав чорноморського басейну. Питання щодо його приналежності знов гостро постало на початку ХХ ст. -- в добу національно-визвольних змагань України, спроби відродження її державності.

Одним з пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави за гетьманування П. Скоропадського були стосунки з Кримом, де з дозволу німецького командування був створений крайовий уряд С. Сулькевича. Для України претензії щодо Кримського півострова випливали з цілого ряду причин, насамперед ішлося про його територіальну єдність з Україною, важливе стратегічне значення як форпосту на Чорному морі і бази створення українського флоту, значний процент українського населення, економічні зв'язки півострова з Україною тощо.

Рада Міністрів визнавала право Криму на самовизначення, яке мало носити не політичний, а культурно-національний характер із забезпеченням прав татарського народу. Українська делегація на мирних переговорах з РСФРР домагалася визнання статусу Криму як автономії у складі Української Держави, виходячи з того, що півострів є її складовою і невід'ємною частиною.

Вже на початку травня питання про приєднання Криму до України обговорювалося на засіданні уряду Української Держави. Однак цей процес ускладнювався низкою обставин. По-перше, недалекоглядність керівників Центральної Ради, яка не включала Крим до складу України. По-друге, власні геополітичні плани Німеччини щодо окупованого ними півострова. По-третє, позиція радянської Росії, для якої Крим також був стратегічно важливим регіоном. Зіткнення інтересів у кримському питанні призвело до запеклих дискусій на триваючих тоді в Києві українсько-російських мирних переговорах. Зокрема, це питання порушувалося під час обговорення проекту державних кордонів між Української Державою та РСФРР.

Так, у ноті української сторони від 4 червня зазначалось про тісний економічний і етнографічний зв'язок Криму з Україною, і що приєднання півострова до Української Держави може відбутися на автономних підставах.

Радянська Росія ніяк не бажала погодитись з перспективою втрати Криму і деяких інших регіонів (Дон, Кубань), що прагнули стати на шлях самовизначення і вважала їх тимчасовими антирадянськими «контрреволюційними» формуваннями на своїй території. Російські представники, декларуючи свою прихильність гаслу права націй на самовизначення аж до цілковитого відокремлення, в той же час підкреслювали, що це не означає визнання цього права за «імпровізованими установами, що були споруджені не своїми силами, а урядом».

Російські делегати також наголошували, що «з точки зору права, від імені різних частин Росії не можуть промовляти особи, які не являються правомочними, оскільки окремі області однієї держави аж ніяк не можуть з правової точки зору бути суб'єктами міжнародного права.

Українська сторона вважала, що з відокремленням Кримського півострова у самостійну державну одиницю, так само як інших державних утворень з нерадянською формою влади, всі підстави для переговорів України з Росією в справі цих територій втратили сенс.

Делегація РСФРР у вирішенні долі спірних територій наполягала на дотриманні норм міжнародного права, положень, закріплених у різних договорах і міжнародних актах, зокрема Брестському мирному договорі, в якому і згадки не було про державні утворення, що виникли внаслідок розпаду Російської імперії.

Так, зокрема, вони намагалися пов'язати вирішення спірних питань з умовами Брестського мирного договору. Саме відсутність у договірних статтях положень і взагалі згадок про можливість самовизначення в майбутньому окремих територій Росії, на думку російської сторони, констатувало територіальну цілісність РСФРР і мало й надалі зберігати її зверхність над регіонами колишньої російської держави, відокремлення яких не було зазначене в договорі.

Бажання України безпосередньо вступати в контакти з новоутвореними державними формуваннями і самостійно вирішувати питання відносин з ними кваліфікувалось російськими представниками як пряме порушення норм міжнародного права, як наступальна політика України щодо Росії.

Питання про Кримський півострів радянська делегація ставила в залежність від ІІІ Універсалу Центральної Ради (листопад 1917 р.), який був актом одностороннім. Крім того, не бралася до уваги докорінна зміна політичної ситуації з часу його видання. Своєю чергою, українська сторона, керуючись власними державницькими принципами і стратегічними цілями, вступила в переговорний процес з представниками Криму. Після довгих і гострих дискусій у жовтні 1918 р. було досягнуто порозуміння й вироблено прелімінарні умови договору, за яким Крим одержав внутрішню автономію у складі Української Держави, свою адміністрацію, територіальне військо тощо.

У підсумку слід зазначити, що боротьба за розв'язання кримського питання в період Української Держави 1918 р. відобразила еволюцію поглядів українського керівництва на принципові засади політики щодо суміжних держав: від революційного романтизму Центральної Ради у справі дотримання права націй на самовизначення до усвідомлення пріоритетності державних інтересів України у здійсненні зовнішньополітичного курсу. Кримська політика гетьманату була перспективною і єдиною доцільною за тогочасних обставин. Її недовершеність зумовлена не помилковістю чи ваганнями, а глобальними зрушеннями в міжнародних відносинах завершального етапу світової війни. Країни-переможниці не бачили доцільності існування незалежної України у системі післявоєнного міжнародного устрою.

Чому гетьман Павло Скоропадський улітку 1918 р. вдався до економічної блокади Криму

Як відомо, у кримському питанні лідери Центральної Ради виходили з тогочасних уявлень про майбутню федеративну конструкцію нової демократичної Росії, до складу якої мали б увійти як Україна, так і Крим. Півострів не вважався українською етнічною територією і його статус на переговорах у Бресті не обговорювався. Тільки в умовах звільнення України від більшовиків навесні 1918 р. уряд усвідомив важливість володіння півостровом і Чорноморським флотом. Було навіть зроблено спробу зайняти стратегічні об'єкти у Криму, однак німецьке командування примусило УНР вивести свої військові підрозділи з півострова.

Політика Німеччини щодо Криму не мала чіткої загальнодержавної визначеності. В умовах війни провідну роль відігравало верховне командування, зокрема генерал Е. Людендорф. Крим розглядався як стратегічно важливий плацдарм просування інтересів Райху у близькосхідному напрямку та подальшої німецької колонізації Причорномор'я. Водночас німці мали рахуватися з позицією кримськотатарського населення, яке складало третину жителів півострова, а також з інтересами Туреччини у цьому регіоні. Щодо домагань української сторони, то їх не було враховано.

Прийшовши у кінці квітня 1918 р. до влади, гетьман П. Скоропадський зайняв тверду позицію щодо Криму і Чорноморського флоту. На засіданні Ради Міністрів 7 травня розглядалося питання про кордони України. В ухваленій постанові зазначалося: «Звернути особливу увагу на необхідність приєднання Криму до України». 10 травня гетьман направив послу Німеччини А. Мумму офіційну ноту, в якій наголошувалося на економічних зв'язках України з Кримом, звідки постачається сіль, вино, тютюн, садовина. Указувалося, що без Криму Україна виявиться відрізаною від Чорного моря. З прилученням Криму тісно пов'язане питання Чорноморського флоту, який через застарілість немає жодної цінності для Німеччини, але втрата його Україною стане болючим ударом по національній гордості українського народу. На завершення П. Скоропадський запевняв, що передача Криму зробила б Україну міцним і вірним союзником німецької держави.

У середині травня в Міністерстві закордонних справ відбулася нарада щодо кримської проблеми за участю урядовців, військових та науковців. Відомий правник А. Богаєвський заявив, що без Криму Україна буде відкинута на схід і північ, в обійми Москви, а самостійність гетьманату буде ілюзорною. Його підтримали інші учасники наради -- М. Василенко, А. Галіп, О. Ейхельман. Глава МЗС Д. Дорошенко направив листа німецькому й австроугорському посольствам про офіційну позицію українського уряду у кримському питанні. В ньому зазначалося: «Стоючи на принципі самоозначення, не бажаючи порушувати волі населення, нарешті, розуміючи різні відміни в житті Криму, Український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутись на автономних підставах».

Однак вирішальна роль у визначенні статусу Криму все ж належала німецьким військовим. З дозволу командувача розквартированого на півострові корпусу генерала Р. Коша у червні було сформовано місцевий уряд. Його очолив генерал-лейтенант Матвій (Сулейман) Сулькевич -- за походженням литовський татарин, колишній командир 1-го Мусульманського корпусу, переконаний монархіст проросійської орієнтації. В урядовому зверненні до населення проголошувалася самостійність півострова до з'ясування його міжнародного становища, відновлення законності та порядку.

Керівництво Української Держави не визнало уряд С. Сулькевича, прирівнюючи його до губернського старости і направляючи документи українською мовою. Той прислав голові Ради Міністрів Ф. Лизогубу телеграму різкого змісту, підкресливши, що він не «староста», а глава уряду самостійного краю і наполягає на встановленні відносин російською мовою. До речі, державною мовою в Криму було проголошено російську, водночас офіційно могли використовуватися татарська і німецька. Керівництво Криму відразу зайняло антиукраїнські позиції. Зокрема С. Сулькевич видав розпорядження: «Ні в які відносини з урядом України не вступати, а в разі отримання вимог від уряду України, такі не виконувати».

У липні 1918 р. українсько-кримське протистояння поглибилося. За свідченнями Д. Дорошенка, почалося переслідування української преси, відмова приймати телеграми й офіційні папери українською мовою, призначені до Криму українські повітові старости змушені були залишити півострів. С. Сулькевич видав інструкцію про облаштування кордону з Україною, намагаючись залишити за Кримом Чонгар з соляними промислами та Арабатську стрілку. У свою чергу український уряд хотів встановити кордон південніше Перекопа. У місті утворилося дві думи та комендатури. Нерідко доходило до перестрілок між кордонними вартами. Обидві сторони намагалися заручитися підтримкою німецького командування. Однак Берлін, не зважаючи на офіційне визнання Української Держави і невизнання Криму, намагався зберігати статус-кво, залишаючи обидва державних утворення в якості сателітів Німеччини.

П. Скоропадський розумів велику економічну залежність Криму від України, звідки постачалося зерно, цукор, жири, деревина, метал, вугілля та інші товари. У середині серпня Рада Міністрів запровадила економічну блокаду півострова. Було припинено залізничне і морське сполучення, торговельні операції, поштовий зв'язок тощо. На такий крок українські урядовці наважилися, використовуючи істотні розходження у кримській політиці німецьких військових з відомством канцлера та МЗС. Очевидно, була й негласна підтримка начальника штабу командування групи «Київ» В. Гренера та посла А. Мумма, для яких першочерговим завданням стало забезпечення поставок до Німеччини українського хліба та сировини, що залежало від позиції гетьманського уряду.

Економічна ізоляція Криму невдовзі призвела до суттєвого погіршення продовольчого становища населення, у Сімферополі й Севастополі було запроваджено карткову систему. Під загрозою опинився врожай фруктів через неможливість їх вивозу традиційним споживачам за межами півострова. На уряд С. Сулькевича почали тиснути промисловці, садівники, місцеві органи з метою відновлення відносин з Україною. З'їзд Таврійського союзу борошномелів висловився за економічне об'єднання з гетьманатом. Сімферопольська спілка садівників звернулося до українського і кримського урядів з закликом скасувати тарифну блокаду. Представницьке зібрання делегатів торгово-промислових організацій, банків, кооперативів, біржових товариств, продовольчих управ висловилося за митне об'єднання з Україною. Чимало органів земського і міського самоврядування виступили за входження Криму до Української Держави на засадах автономії. Частина проросійськи орієнтованих діячів убачала у приєднанні Криму до України можливість у майбутньому спільного транзиту до відновленої Росії.

Уряд гетьманату також уживав заходів для активізації громадсько-політичного життя українців Криму. Зокрема, підтримувалося видання газет, поширення літератури, створення культурно-просвітницьких осередків. У кінці серпня відбувся перший з'їзд українських організацій півострова, який ухвалив низку постанов щодо подальшого розгортання мережі національних культурно-освітніх установ, україномовної преси, курсів українознавства тощо. З'їзд обрав координаційний орган -- Крайову українську раду в Криму.

Попри складне продовольче становище краю, налаштованість різних верств населення на покращення відносин з Україною, уряд С. Сулькевича продовжував політику конфронтації. Його емісари в Берліні -- міністри Д. Сайдамет і В. Татищев -- домагалися від німецького уряду тиску на П. Скоропадського з метою зняття економічного ембарго. Однак літні невдачі Німеччини на Західному фронті зробили її керівництво більш поступливим щодо намірів гетьманату приєднати Крим і отримати Чорноморський флот.

Під час державного візиту до Німеччини в першій половині вересня П. Скоропадський фактично отримав згоду на включення Криму до складу Української Держави. У Берліні відбулася його зустріч з міністром кримського уряду графом В.Татищевим, який, на думку гетьмана, «абсолютно змінив свої погляди на кримське питання». Тепер він уважав, що злиття Криму з Україною цілком можливе, але при умові припинення економічного бойкоту кримського уряду. Було домовлено, що граф направить телеграму С. Сулькевичу про приїзд до Києва делегації для з'ясування умов приєднання Криму. П. Скоропадський телеграфував голові уряду Ф. Лизогубові про зняття митної блокади.

18 вересня це питання розглядалося на засіданні Ради Міністрів. Було ухвалено тимчасово припинити митну війну з Кримом за умови негайного прибуття до Києва вповноважених осіб для переговорів. Міністру фінансів доручалося зняти митний огляд вантажів, які направляються на півострів. Було обумовлено, що переговори про злиття Криму з Україною мають вести відповідні міністри особисто. На виконання цієї постанови митний контроль на час українсько-кримських переговорів було дещо послаблено. Остаточне рішення про зняття ембарго на поставки товарів до Криму ухвалено 15 листопада 1918 р. на першому засіданні нового уряду, очолюваного С. Гербелем. У часі воно збіглося з відставкою уряду С. Сулькевича, але припинення митної війни з Кримом у постанові пояснювалося «новим напрямком політики Кабінету стосовно Росії», тобто зміною політичного курсу України на федерування з небільшовицькою Росією. Питання кримської автономії для П. Скоропадського втратило актуальність.

Яка доля спіткала перший прапор українського флоту 1918 р.

У липні 1918 р. міжвідомча комісія при Морському міністерстві з розробки українських державних прапорів завершила роботу над проектом «українського державного воєнного прапора». Його опис знаходимо у «Своді воєнно-морських постанов», книга Х, «Морський Устав»:

«Ст. 1284. Воєнний прапор -- білий із синім хрестом, який ділить прапор на чотири рівні частини. Ширина хреста 1/11 всієї довжини прапору. Відступивши на 1/8 ширини хреста, проходить коло нього такої ж ширини (теж 1/8 ширини хреста) синя смужка, крім тих його боків, які прилягають до крижа. В крижі ж відступивши на 1/8 ширини хреста від його боків міститься гюйс: національний прапор Держави (складений з синьої і жовтої горизонтальних смуг), в центрі якого міститься золотий тризуб з хрестом, такої ж ширини, як хрест і в 1 і пів рази вищий своєї ширини.

Офіційно військово-морський прапор України було затверджено 18 липня 1918 р. особисто гетьманом П. Скоропадським.

Шанується як стяг у полку і всі служачі на кораблі мусять охороняти цей прапор до останньої краплі крови, як прапор Української Держави. Воєнний прапор підноситься на гафелі чи на кормовому флаг-штоці.»

Уперше його було піднято на кораблі, який перебув поза Криман -- на канонірському човні «Кубанець» (перейменований 17 вересня 1918 р. на «Запорожець») в Одесі. Підкреслимо, що тут ідеться саме про перший військово-морський прапор. Натомість перші національні синьо-жовті прапори замайоріли на кораблях Чорноморського флоту у Криму ще в 1917 р.

Перший екземпляр описаного вище українського військово-морського прапора було встановлено в кабінеті морського міністра в Києві відомстві заступника військового міністра контр-адмірала Миколи Максимова, який опікувався військово-морськими справами до створення 15 листопада Української Держави. При евакуації центральних установ УНР з Києва 27 січня 1919 р. тодішній старший ад'ютант морського міністра Святослав Шрамченко забрав цей прапор і проніс його через усі лихоліття визвольних змагань, еміграції, Другої світової війни, таборів для переміщених осіб, ще однієї еміграції. На цей раз до Сполучених Штатів Америки.

Саме в еміграції С. Шрамченко віддається праці на українській громадській ниві. Він написав майже 200 різних розвідок з воєнно-морської тематики та філателії (його колекція українських марок у свій час була однією з найбільших у світі -- 16 тисяч), ініціював організацію Свята українського моря, яке відзначалося в діаспорі 29 квітня впродовж багатьох років.

Після смерті С. Шрамченка його родина передала до бібліотеки й архіву Української вільної академії наук (УВАН) у США колекцію друкованих видань, листування, інші папери й документи, а також -- деякі особисті речі покійного. Серед них -- і оригінальний перший український військово-морський прапор, який тепер зберігається у фондах архіву УВАН у США. Тут, в архіві-музеї ім. Д. Антоновича та бібліотеці ім. В.Міяковського, які входять до складу УВАН, зосереджено чимало цінних, унікальних матеріалів з історії Військово-морських сил України.

Цікава і непересічна доля самого Святослава Шрамченка (3 травня 1893, м. Баку -- 24 червня 1958, Філадельфія; похований у Нью-Джерсі). Він походив із давнього козацького роду на Чернігівщині. Закінчив 1-шу класичну гімназію в Києві, пізніше здобув військово-морську і правничу освіту в Петербурзі (Гардемаринська школа, юридичний факультет Петербурзького університету, Військово-юридична академія).

У Першій світовій війні С. Шрамченко брав участь в лавах російської армії, а з вибухом революції і формуванням українського війська -- включився у національний рух: був членом українського воєнно-революційного штабу Балтійського флоту в 1917 р., ад'ютантом морського міністра, начальником організаційного відділу Морського генерального штабу, у 19211922 рр. -- секретарем Французької місії в Польщі. Мав українські, французькі, польські та російські військові відзнаки.

Як вирішувалося питання про автономію Криму у складі Української Держави восени 1918 р.

П. Скоропадський, як професійний військовий, добре розумів важливе геополітичне становище Криму для утвердження самодостатності Української Держави в економічному і військово-стратегічному відношенні. Від самого початку гетьманування він твердо й послідовно ставив перед керівництвом Німеччини питання про приєднання Криму до України на засадах широкої автономії. Водночас з огляду на антиукраїнську позицію крайового уряду С. Сулькевича до Криму було застосовано заходи економічного тиску, які мали на меті схилити промислово-торгові та аграрні кола до необхідності спілки з гетьманатом. Німці мали свої економічні й геостратегічні плани у причорноморському регіоні та певний час стримували українські домагання щодо Криму і Чорноморського флоту. Тільки липнева поразка німецьких військ на Марні, втрата стратегічної ініціативи у світовій війні переконала німецьке командування в безперспективності експансії на Схід. Візит П. Скоропадського до Німеччини 4-17 вересня 1918 р. нарешті приніс бажані результати. Він отримав згоду на найвищому рівні щодо приєднання Криму. Німецьке військове і дипломатичне керівництво в Україні одержало з Берліна відповідні директиви.

Уже 16 вересня генерал Р. Кош від імені штабу німецького командування в Києві передав С. Сулькевичу ультимативні вимоги щодо подальшого статусу кримського уряду і відносин з Україною. У них вказувалося, що уряд Криму є крайовим, відтак не повинен мати політичних відносин з іншими країнами і, відповідно, міністерства закордонних справ. Політичне об'єднання Криму з Україною мало відбутися на засадах автономного внутрішнього управління. Увечері того ж дня уряд провів екстрене засідання за участю групи німецьких представників. Таємний радник Г. Відфельд і майор К. Девіц виявили бажання виступити посередниками у проведенні українськокримських переговорів. Наступного дня уряд дав відповідь Р. Кошу, в якій фактично погодився з висунутими німецьким командуванням вимогами.