Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Робітничий клас та соціал-демократія в Російській імперії: діалектика взаємин у контексті специфіки українських губерній наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст.

О.М. Федьков

У статті зазначається, що внаслідок розвитку капіталізму та модернізації в Російській імперії відбулися значні прогресивні зміни в розвитку економіки, в соціальній структурі суспільства, зростала питома вага міського населення та ролі міст у житті країни. Водночас, політична система ґрунтувалася на ідеї абсолютизму й царизм всіляко обмежував діяльність політичних партій та громадських організацій, а його національна та конфесійна політика посилювала нерівноправність націй. Все зазначене засвідчувало конфліктність процесу модернізації і необхідність змін у країні. Серед багатьох альтернативних урядовому курсу моделей розвитку суспільства існувала соціал-демократична, що ґрунтувалася на марксизмі. Усі марксистські партії та спілки романівської Росії, за запропонованою автором класифікацією, поділялись на інтернаціональні (РСДРП, СДКПіЛ, Українська соціал-демократична спілка) та національні (всі інші, зокрема й РУП (УСДРП)). Попри єдину ідеологічну основу, перші виступали за пріоритет соціальних аспектів у революційній боротьбі та за побудову єдиної централізованої марксистської партії з автономними національними секціями. Другі поділяли принципи класової революційної боротьби, проте водночас виступали на захист національних прав пригноблених націй і за забезпечення їхнього державно-правового статусу в майбутньому. У партійному будівництві вони були прихильниками федеративного устрою РСДРП або ж обстоювали самостійне існування національних марксистських партій. капіталізм революційний економіка демократичний

Соціал-демократи представляли себе партіями робітничого класу, чисельність якого в Російській імперії неухильно зростала в другій половині ХІХ та на початку ХХ ст. І хоча пролетарі складали меншість населення країни, проте вони були політично та соціально активною групою. Пролетаріат був поліетнічним і це створювало передумови для діяльності інтернаціональних і національних марксистських партій. Відзначено національні та регіональні особливості робітництва. В українських губерніях імперії переважав російський пролетаріат. Існувала специфіка в розвитку індустріального, ремісничого та кустарного й сільськогосподарського робітництва.

Ключові слова: модернізація, соціал-демократія, марксизм, робітничий клас, національний, інтернаціональний.

У демократичних політичних системах важливою є проблема взаємовідносин політичних партій і різних соціальних груп суспільства. Стратегії, визначені партійними програмами, та постійна практична робота в представницьких органах, в установах виконавчої влади та серед різних соціальних груп забезпечують постійні зв'язки партій та громадян. Розглядаючи означені питання в історичній ретроспективі, констатуємо, що значно складніше вибудовувалися взаємини політичних партій та різних соціальних груп в умовах авторитарної царської влади Російської імперії. Попри те, що ця проблема привертала й привертає увагу науковців, вона потребує подальшого дослідження. Зазначена настанова стосується також взаємовідносин пролетаріату і марксистських партій.

Сьогодні перед ученими постає завдання вивчення реального, а не міфологізованого робітничого класу; його загальної чисельності та кількості робітників окремих груп, регіональних особливостей розміщення пролетаріату, рівня кваліфікації, питомої ваги постійного, кадрового робітництва, ступеня його політичної свідомості й організованості, формування ментальності та інші1. У багатонаціональній Російській імперії важливе значення мало питання про національний склад і національні особливості робітництва. Вивчення зазначених проблем необхідне для адекватнішого відображення його взаємин з політичними партіями. Адже давно є очевидною безпідставність претензій більшовиків на «монопольне володіння» пролетаріатом, яка, внаслідок ідеологічних настанов, знаходила ствердження в працях радянських істориків2. Робітничий клас українських губерній був соціально та політично важливою групою населення краю. Попри те, що маємо блискучу монографію Б. Кравченка, присвячену проблемам соціальної структури суспільства України у ХХ ст.3, робітнича історія регіону заслуговує подальшого вивчення4. Вітчизняні дослідники мають скористатися набутками західних учених у вивченні складного соціального світу робітництва, використовуючи для цього такі сучасні напрями досліджень, як історія знизу, історія повсякденності, мікроісторія, гендерна та локальна історії та інші історичні субдисципліни5.

Внаслідок промислового перевороту та модернізації в країні відбувалися тривкі трансформації, у ході яких здійснився перехід від традиційного аграрного до індустріального суспільства6. У синтезах українських та зарубіжних дослідників7 відзначено складний та внутрішньо суперечливий процес становлення буржуазних підвалин суспільства. Найбільш послідовно та повно охарактеризував модернізацію українського суспільства Наддніпрянської України у другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. дніпропетровський дослідник О. Шляхов8. Власне, автор наочно довів, що процеси тієї доби в Наддніпрянщині, що входила до складу Російської імперії, цілком підпадають під визначення Ж. Ле Гоффа конфліктної модернізації. Остання захопила лише частину суспільства та призвела до серйозних конфліктів з минулими традиціями9. Український історик показав, що російська модернізація мала «наздоганяючий» характер та ініціювалася самодержавством. Царизм прагнув, насамперед завдяки технічному прогресу, зміцнити військову могутність та зберегти за Росією статус «великої держави». Воднораз зміни охопили економіку та етносоціальну структуру, сприяли зростанню міського населення, міст та їхньої ролі у житті суспільства, розвитку освіти. Мінялися ціннісні установки різних соціальних груп, стереотипи поглядів та поведінки людей, їхнє повсякденне життя10. Внаслідок зазначених змін Росія перетворилася з аграрної країни в аграрно-індустріальну.

Попри це, питома вага осіб, зайнятих у сільському господарстві наприкінці ХІХ ст. залишалась переважаючою. За підрахунками сучасних російських дослідниць Н. Іванової та В. Жєлтової, вони разом з членами сімей складали 74,6% жителів імперії11. Проте селянство також утягувалось у ринкові процеси; заможне -- шляхом розвитку торговельного сільського господарства, а частина середнього та бідне -- беручи участь, як наймана робоча сила, в роботі промислових підприємств, у поміщицьких економіях і господарствах заможних односельців. Загалом приблизно 1/5 частина сільських обивателів мали побічні заробітки, переважно у промисловості та сільському господарстві12. Зазначений вихід за «зачароване коло» громади поступово призводив до розширення світогляду селян, який загалом, як і раніше, характеризувався «аграрно-традиційним світобаченням»13.

Модернізаційні економічні тенденції продовжилися на початку ХХ ст. У 1913 р. 56% національного доходу давало сільське господарство, 29% -- промисловість і будівництво, решта -- транспорт, сфера послуг та інші галузі14. Можна погодитися з висновками сучасного американського дослідника економічної історії романівської Росії П. Грегорі, що напередодні Першої світової війни рівень її економіки, хоча й був нижчим, ніж у західних сусідів, але розвиток сільського господарства, показники темпів росту випуску продукції перевищували аналогічні європейські15. Тож, незважаючи на проблеми зростання, змістом своєї праці автор назвав історію «успіху економіки Російської імперії».

Проте, попри незаперечні здобутки модернізаційних змін, у країні нагромаджувалися значні соціальні проблеми. Із нерозв'язаністю аграрного питання пов'язувалось скрутне становище більшості селян. Важкими були умови праці та життя робітничого класу. У багатонаціональній Російській імперії залишалося невирішеним національне питання, існували дискримінації на основі приналежності до певних релігійних конфесій16.

Водночас, модернізація не зачепила політичної сфери, в якій Російська імперія залишалась державою з самодержавно-абсолютистською формою правління, без парламенту та громадянського суспільства. «Даючи «вільну» суспільству в економічному, соціальному та культурному плані, престол вперто не допускав його до сфери законодавчої та адміністративної, -- писав Р. Пайпс. -- Монарший трон, як і раніше, наполягав на тому, що володіє винятковим правом на законодавчу та виконавчу діяльність, що цар є монарх «необмежений» і «самовласний» і що закони повинні виходити від нього»17. Ситуацію ускладнював особистісний чинник. В умовах наростаючої кризи імперії царем-автократом, за словами М. Вебера, була «така нікчемність, як нинішній цар» -- Микола ІІ18. Ця оцінка, можливо, занадто категорична, однак беззаперечним фактом є те, що імператорська влада не зуміла адекватно відповісти на ті виклики, що ставило життя, й запобігти революції.

У суспільстві Російської імперії збільшувалося розуміння необхідності змін. Об'єктивно існували множинні та варіативні альтернативи того урядового курсу, який проводився. Представники різних ідейних напрямків -- консерватори, ліберали, націоналісти та соціалісти -- розробляли програми розвитку країни, які становили собою моделі суспільних перетворень19. Вони засвідчували поліваріантність можливих альтернатив розвитку.

Соціалістична модель переустрою держави розроблялася радикальною інтелігенцією й знаходила підтримку все більшої частини населення країни. Ця модель не була однорідною, оскільки засновувалась на різнорівневих та різноспрямованих теоріях, ідеологіях і програмах. Однією з найпопуляр- ніших субмоделей була соціал-демократична, що ґрунтувалася на марксистській теорії. Аналізу цього «діалектичного методу з комуністичним світоглядом»20 і його національних версій присвячено величезний обшир літератури, тому спробувати його охарактеризувати в рамках цієї роботи нереально. Надзвичайно різняться й сучасні оцінки, а часто висловлюються полярні точки зору щодо марксизму. Наведемо приклад із нещодавньої дискусії «Марксизм на сході Європи», ініційованої львівським журналом «Україна модерна». У передмові модератори обговорення висловили досить нейтральне міркування: «Виглядає на те, що марксизм належить до вічних теорій. Завдяки поєднанню економічного детермінізму, морального імперативу та політичного пророцтва, а також з огляду на те, що нерівність не зникає зі світу, тільки дещо видозмінює свої прояви, марксизм приречений на глобальний вплив у щоразу змінних національних формах»21. Водночас, прикінцева репліка відомого американського вченого Р. Пайпса була вкрай негативною. «Я вважаю, -- зазначав він, -- що марксизм був незаперечною хворобою, з якого боку не подивитися. Він полонив інтелектуалів, пропонуючи прості відповіді на складні запитання, та обманював простих людей, обіцяючи їм утопію. Всюди, де марксизм приходив до влади, він провадив до політичної тиранії та економічного зубожіння»22. Своє останнє слово в дискусії не сказали прихильники марксизму, яких у світі ще багато. Водночас, всі дослідники розуміють, що подати консолідовану точку зору на це з'явище, принаймні найближчим часом, не вдасться.

У працях, присвячених політичним партіям і суспільним рухам початку ХХ ст., один із лідерів російської соціал-демократії Л. Мартов охарактеризував соціал-демократичний напрям. Виходячи з того, що його ідеологією був марксизм, він виділив близько десяти політичних партій, які належали до цієї групи. Беззастережно соціал-демократичними названі РСДРП, Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії (Бунд), Революційна українська партія (УСДРП), Соціал-демократія Королівства Польського й Литви, Соціал-демократія Латиського краю, Вірменська соціал-демокра- тична організація та Литовська соціал-демократична партія. Окрім того, автор назвав ще декілька організацій, які, на його думку, перебували на роздоріжжі між соціал-демократією та іншими «менш визначеними у класовому відношенні» політичними партіями» -- Вірменська національно- революційна партія «Гнчак», Польська партія соціалістична та Польська партія соціалістична «Пролетаріат»23. У сучасному російському енциклопедичному виданні з історії політичних партій, поряд із названими, називають ще Соціал-демократичну партію Фінляндії24. Попри те, що зазначені партії мали єдину ідейну основу, між ними та й всередині них точилися гострі дискусії з питань стратегії та тактики, співвідношення демократичних, зокрема національних, і соціалістичних завдань, ролі різних соціальних груп у революції й інших.

В умовах модернізації суспільства марксистські партії та організації здійснювали еволюцію в ідейному та організаційному відношеннях, що ускладнює їхню класифікацію. В радянській історіографії та у працях вчених країн соціалістичного табору використовувався поділ соціал-демократичних партій на революційні та опортуністичні25. Попри те, що зазначена класифікація відбивала відомі тенденції в соціал-демократичному русі, вона мала й значні вади. Вона виступала засобом ідейно-політичної боротьби та відбивала тенденцію до догматизації марксизму, що проявилася в міжнародній, але найбільше -- в російській соціал-демократії. Сьогодні дослідники історії марксистських партій у Російській імперії визнають, що не лише більшовики, але й меншовики виступали за революційні зміни в країні. Зазначене можна сказати й про інші соціал-демократичні партії26. Таким чином, вищезазначена класифікація не може повністю задовольнити сучасних учених ще й через свою заідеологізованість. Очевидно, названі «опортуністичними» політичні партії доцільно йменувати «реформістськими» без зайвого ідеологічного «надриву» та осуду.

Водночас, значно більше може дати для розуміння соціал-демокра- тичного руху в багатонаціональній Російській імперії, зокрема й у Наддніпрянській Україні, пропонована нижче класифікація. Залежно від пріоритетів у розв'язанні соціальних і національних проблем, ставлення до принципів партійного будівництва, усі марксистські партії Російської імперії можна поділити на інтернаціональні та національні. Інтернаціональні соціал- демократії виступали за побудову соціалістичного ладу, в якому здійсниться усуспільнення засобів виробництва й на цій підставі будуть ліквідовані класи, а відтак -- соціальний та національний гніт. У питаннях партійного будівництва інтернаціоналісти були прихильниками створення єдиної, централізованої соціал-демократичної партії, в якій би на підвалинах автономії діяли національні секції.

Національні соціал-демократичні партії перебували на класових засадах і у своїх програмних вимогах виступали за революційний переустрій чинного суспільства. Вони ставили питання про національно-правовий статус пригноблених націй у майбутньому (досягнення політичної незалежності, національно-територіальної чи екстериторіальної персональної автономій). У справах партійного будівництва вони виступали за існування незалежних соціал-демократичних партій або ж побудову РСДРП як федеративного об'єднання національних марксистських організацій.

Водночас, як і всяка схематизація, класифікація передбачає, що в рамках зазначених груп партій існували певні, часом значні відмінності. Так, інтернаціональні соціал-демократичні партії відбивали тенденцію глобалізації суспільства в умовах розвитку капіталізму та модернізації. Проте рівень переважання інтернаціональних завдань над національними пріоритетами у зазначених партій був неоднаковим. Те саме можна сказати й про національні марксистські політичні партії; розвиток їхнього національного радикалізму залежав від ступеня національної свідомості робітничого класу та суспільства загалом, рівня впливовості інших національних політичних партій, з якими взаємодіяли соціал-демократи.

Інтернаціоналізм як ідеологічна та суспільно-політична течія відстоювала концепцію співпраці вільних і рівноправних спільнот. Він виходив із принципу, що нація, національна приналежність не можуть бути виключними чинниками у розвитку суспільства. Інтернаціоналізм ставить ідею міжнаціональної співпраці й солідарності понад національними інтересами27. Якщо додати, що у марксизмі визнавався пріоритет класового над національним, то стає зрозумілим наскільки був важливим цей принцип в соціал- демократичному русі. Водночас, у процесі партійного будівництва марксистські партії використовували принцип демократичного централізму -- систему керівництва й організації, за якої місцеві осередки підпорядковані центральним партійним органам. При цьому, як стверджують сучасні дослідники, російські соціал-демократи -- й меншовики, й більшовики -- були прихильниками демократичного централізму з наголосом на другій частині цього поняття28. При поєднанні принципів інтернаціоналізму та демократичного централізму в практиці партійного будівництва, особливо щодо національних марксистських партій, існували різноманітні інтерпретації та застосування. Проведення централістичної лінії у розбудові РСДРП, з акцентом на інтернаціоналістському характері партії та при недооцінці значення розв'язання національного питання на практиці перетворювалося в боротьбу російської соціал-демократії з уявним «опортунізмом» і «націоналізмом» національних марксистських партій. Часто за таким псевдо-інтернаціона- лізмом приховувався російський великодержавний шовінізм.

Виходячи з зазначених критеріїв, до інтернаціональних марксистських партій можна зарахувати РСДРП та Соціал-демократію Королівства Польського й Литви. До цієї ж групи слід віднести й Українську соціал- демократичну спілку. Всі інші марксистські партії, що діяли в Російській імперії належали до національних соціал-демократій. Інтернаціональні та національні марксистські партії різнилися у тактиці та стратегії діяльності. Перші акцентували увагу на класових завданнях пролетаріату у повсякденній боротьбі -- проти самодержавства та буржуазії, а майбутнє пов' язували з побудовою соціалістичної республіки, в якій з ліквідацією приватної власності зникне експлуатація, зокрема й національна. Національні соціал- демократичні партії, поряд з класовими завданнями, вважали за необхідне повсякденно боротися з національним гнобленням, а інтереси нації в майбутньому прагнули забезпечити за допомогою публічних державно-правових інститутів. Розглядаючи український соціал-демократичний рух, слід зазначити, що західні дослідники ще раніше підмітили співіснування національно- та соціально-визвольної тенденцій у ньому . У партійному сенсі першу представляла РУП (УСДРП), а другу -- Спілка.

Незважаючи на відмінності, усі соціал-демократичні організації репрезентували себе передовим загоном робітничого класу, що ідейно обґрунтовує та на практиці відстоює його інтереси. Тому цікаво поглянути, чим був пролетаріат Російської імперії на межі ХІХ та ХХ віків. У першій ґрунтовній праці з історії російської соціал-демократії, яку написав Л. Мартов, зазначалося: «Сучасний робітничий рух є продукт капіталістичної промисловості»30. Й справді, під впливом капіталізму та модернізації відбувалося руйнування станового суспільства та формування класів капіталістичного ладу, насамперед буржуазії та пролетаріату31. Водночас, це був складний, багаторівневий процес, у ході якого відбувалася трансформація, внаслідок якої витворювалась низка перехідних соціальних типів.

Проблема формування та розвитку робітничого класу, внаслідок ідеологічних настанов, належала до пріоритетних у радянській історіографії.

Значним був доробок українських радянських істориків у вивчення розвитку капіталістичної промисловості та формування робітничого класу32. Водночас, зазначена проблема була предметом помітних маніпуляцій. Так, з метою довести готовність царської Росії для здійснення соціалістичної революції В. Ленін, а за ним -- радянські дослідники стверджували, що наприкінці ХІХ ст. «пролетарське та напівпролетарське населення» країни складало більше половини всіх жителів -- 63,7 млн33. Ще далі пішов Ю. Поляков, який, «опираючись на ленінську методологію», зазначав, що у 1897 р. пролетарі та напівпролетарі складали не менше 50%, а в 1913 р. -- 53,2% населення Росії. Цей же автор стверджував, що загалом експлуатовані маси складали близько 80% жителів країни34. Звісно, рівень бідності в країні залишався значним. Однак, ця методика була некоректною та мала на меті лише одне -- довести наявність існування об'єктивних передумов та закономірність здійснення соціалістичної революції.

Складання пролетаріату прискорилося у пореформену добу внаслідок завершення промислового перевороту в 1880-ті рр.35 та розгортання капіталістичної індустріалізації в Російській імперії. За даними Н. Іванової та В. Жєлтової, в 1900 р. у країні вже нараховувалось 12,2 млн представників робітничого класу36. Щоправда, аграрно-індустріальний характер економіки засвідчувало те, що найчисельнішою категорією робітників були сільськогосподарські, які налічували понад 4,5 млн осіб (37,3%). Фабрично-заводський робітничий клас, представники якого працювали на крупних підприємствах, складав 2,6 млн осіб (21,7%). Пролетарів, зайнятих у дрібній промисловості, нараховувалось 2,0 млн осіб (16,4%)37. До Першої світової війни населення імперії значно виросло, на третину збільшилась і чисельність робітничого класу, яка перевищила 18,2 млн осіб. Зросла й кількість різних категорій робітництва, хоча загалом їх частка залишилась приблизно такою ж38. Попри те, що у 1860-1913 рр. чисельність робітничого класу зросла приблизно в чотири рази, він усе ще складав меншість населення країни, близько -- 19,6%39. Його економічне становище було вкрай важким, а розрив між ним та реальними потребами -- зростаючим40. Воднораз, це була досить соціально та політично активна група суспільства.

Розглянемо кількісний та якісний склад робітників у регіональному розрізі, з особливою увагою щодо України. Понад 75% робітників розташовувалося в Європейській частині Російської імперії. Найпотужнішим у промисловому розвитку був Центрально-промисловий район, у якому на початку ХХ ст. зосереджувалося понад 30% фабрично-заводських робіт- ників41. Друге місце за чисельністю займав промисловий робітничий клас України, який у 1900 р. складав 15,2%, а в 1912 р. -- 16,4% робітників імперії (відповідно -- понад 310 тис та 406 тис. осіб)42. Найвищі темпи індустріалізації спостерігались у Царстві Польському -- єдиному регіоні імперії, де кількість самодіяльного населення, зайнятого у сільському господарстві, складала менше половини43. У 1912 р. у Польщі нараховувалося понад 300 тис. фабрично-заводських робітників або 12,3% їх загальноім- перської чисельності44. Дещо меншою, але зростаючою була чисельність робітників Північно-Західного району з Петербурзькою губернією та Бакинський промисловий центр у Закавказзі з динамічною нафтовою галуззю промисловості . В усіх зазначених регіонах працював російський пролетаріат, який разом із частиною національного робітництва підтримував діяльність РСДРП. За територією, охопленою організаціями російських соціал- демократів, вона була загальноімперською партією.

Пролетаріат Російської імперії був багатонаціональним за складом. В узагальнюючій праці з історії робітничого класу наводяться дані на 1897 р. про питому вагу національностей у складі населення та питому вагу робітників певної національності в загальній чисельності робітників країни. Наведемо дані у порядку спадання: росіяни -- 43,3% та 61,8%; українці -- 17,4 та 6,8; поляки -- 6,2 та 8,4; євреї -- 3,9 та 6,646. Отже, найчисельнішим був російський робітничий клас, який значно перевищував питому вагу російського населення у складі країни. Він зосереджувався не лише в російських губерніях, але й в інших регіонах імперії й впливав на фахове зростання та соціально-політичну активність робітників корінних національностей. Наявність потужного загону російського пролетаріату в національних регіонах була також чинником русифікації робітників пригноблених націй. Перевищували питому вагу своїх національностей у складі народонаселення країни також поляки та євреї. Українські робітники, після росіян та поляків, були третіми за чисельністю у складі робітничого класу. Однак, якщо порівнювати з питомою вагою українців, які займали друге місце за чисельністю у складі населення імперії, то можна погодитися з твердженням про загалом селянський характер української нації.

Промислово розвинуті регіони Російської імперії концентрували найбільшу кількість робітничого класу та ставали центрами значної активності політичних партій, особливо соціалістичних. Унаслідок відомих причин, у радянській історіографії головна увага приділялась РСДРП, особливо її більшовицькій фракції. Проте це призводило до недооцінки меншовиків, а також інших, менш впливових партійних організацій. Для ілюстрації проблеми наведемо приклад, який стосується чисельності партійних осередків РСДРП.

За даними радянського дослідника А. Уткіна, російські соціал-демократи мали розгалужену мережу партійних організацій, яка у 1905-1907 рр. нараховувала в українських губерніях щонайменше 83 організації47. Такою ж цифрою оперують інші дослідники48. Проте, вона є неточною. Очевидно, автори свідомо «недорахували» низки меншовицьких соціал-демократичних організацій, які в Україні користувалися значним впливом49. На підтвердження цієї гіпотези наведемо дані про Подільську губернію, де функціонували переважно меншовицькі осередки. Зазначені вище дослідники стверджували, що на Поділлі існувало лише дві організації РСДРП -- у Кам'янці-Подільському та Вінниці50. Проте, за нашими даними, що базуються на науковій літературі й історичних джерелах, організації російських соціал-демократів, крім зазначених населених пунктів, діяли ще в шести повітових центрах -- Балті, Брацлаві, Гайсині, Проскурові, Летичеві та Могилеві-Подільському, а також у містах Бар Могилів-Подільського, Жмеринка Вінницького, Хмільник Літинського повітів, у містечках Бершадь Ольгопільського, Богопіль та Голованівськ Балтського, Городок Кам'янець- кого, Тульчин і Немирів Брацлавського повітів, а також у низці сіл Подільської губернії51. Отже, кількість організацій РСДРП в українських губерніях була значно більшою, ніж та, що сьогодні подається в працях істориків. Подальші дослідження дозволять виявити нові меншовицькі організації.

Водночас інші політичні партії також боролися за прихильність робітничого класу та були конкурентами соціал-демократів. Попри претензії марксистів на виключне право репрезентувати пролетаріат, серед останнього працювали політичні партії усіх напрямків, починаючи з соціалістичних, і закінчуючи консервативно-монархічними. Так, за даними І. Пушкарьової, вже в 1903-1904 рр. у діяльності серед робітничого класу були помічені представники не менше 16 революційних партій52. Найближчими конкурентами російських соціал-демократів, виступала неонародницька Партія соціалістів-революціонерів. Дослідження вчених засвідчують, що соціалісти- революціонери активно працювали серед робітництва, представники якого на початку ХХ ст. були в партії значною соціальною групою53. В есерівських організаціях Наддніпрянщини робітники також складали велику частку пар- тійців54. Отже, ПСР активно працювала серед робітничого класу та частково користувалася його підтримкою.

Ліберальна Конституційно-демократична партія (Партія народної свободи) сподівалася спрямувати робітничий рух у реформістське русло й створити на таких засадах «істинно робітничу партію»55. Кадети прагнули залучати робітників до своєї партії. Вони критикували стратегії та тактики революційних партій, які закликали до повстання56. Водночас конституційні демократи виступали за поступовий, еволюційний розвиток країни. Щоправда, застереження лібералів проти соціалістичних партій та їхня позитивна програма, що для робітників передбачала впровадження робітничого законодавства, не знайшли розуміння в більшості суспільства, зокрема й у пролетаріату. Представники робітничого класу були досить нечи- сельною групою в партії57. Не отримали кадети скільки-небудь значної підтримки й пролетаріату українських губерній58. Очевидно, радикальний та швидкий спосіб розв' язання проблем суспільства, що пропонували революційні політичні партії, більше приваблював робітничий клас, ніж ліберальна програма поступового реформування країни.

Попри існуючі стереотипи про високий рівень класової свідомості пролетаріату, історики відзначають поширення консервативно-монархічних ідей і організацій серед робітництва. Чорносотенні «Союз русского народа», «Союз русских рабочих» й інші організації з позицій великодержавного шовінізму та соціального конформізму підходили до розв'язання суспільних проблем. Однак частина робітничого класу все ж підтримувала ці організації59. Дослідники відзначають, що в чорносотенних організаціях перебували не лише «відсталі, несвідомі верстви пролетаріату», зокрема робітники важкої фізичної праці -- одеські докери, але й висококваліфіковані робітники на санкт-петербурзькому Путіловському заводі, на катеринославському Олександрівському Південноросійському заводі Брянського товариства та інших60. За підрахунками І. Омельянчука, у 23 організаціях «Союза русских робочих», які діяли в Російській імперії, нараховувалося щонайменше 30 000 членів61. Зазначені організації діяли під прапором «триєдиної формули» -- «православ' я, самодержавство та народність» і підносили голос за рішучу боротьбу з революцією. Водночас вони виступали за розв'язання трудових конфліктів з фабрично-заводською адміністрацією шляхом переговорів, покращення економічного побуту робітників, поширення серед них кооперативних організацій (артілей, споживчих, ощадно-позичкових та інших) та ін. Таким чином, наведені факти засвідчують, що робітничий клас був об'єктом інтересу з боку політичних партій різних ідейних напрямків. За таких обставин соціал-демократи мали доводити пролетаріату переваги своєї програми та тактики боротьби.

Отже, розвиток капіталізму в економіці Російської імперії відбувався нерівномірно і призвів до формування робітничого класу, переважно в європейській частині країни. Водночас, чисельність та якісні характеристики робітництва мали суттєві регіональні відмінності. Існували також особливості пролетаріату різних націй, які входили до складу держави. Охарактеризуємо найбільші національні групи робітничого класу, що були представлені сильними марксистськими партіями -- польський, єврейський і український.

Польський пролетаріат був чисельною та потужною соціальною групою. Як відомо, три розподіли Речі Посполитої кінця XVIII ст. призвели до втратили поляками власної держави, територія якої опинилася в складі Австрійської, Прусської та Російської держав. Розвиток капіталістичних відносин у польських землях відбувався нерівномірно, але в усіх частинах призвів до формування робітничого класу. Королівство Польське перетворилось на найбільш індустріально розвинутий регіон Російської імперії. У 1897 р. в польських губерніях було близько 250 тис. промислових робітників, понад 67 тис. залізничників. Крім того, у сфері послуг і домашнього обслуговування працювало понад 270 тис. робітників62.

На початку ХХ ст. загальна чисельність робітників у 10 польських губерніях складала близько 800 тис. При цьому кількість фабрично-заводських робітників перед Першою світовою війною перевищувала 353 тис. осіб, залізничників -- 84,5 тис., гірничих та гірничозаводських -- 50,9 тис.63 Петроковська, з центром у Лодзі, та Варшавська губернії були у промисловому відношенні найрозвинутішими; у першій знаходилося половина усіх робітників Варшавського робітничого округу, а в другій -- майже чверть64. У Лодзі з околицями зосереджувалася 93 тис. пролетарів, переважно текстильників, у Варшаві з передмістями -- 66 тис., понад дві п'ятих з яких -- металістів, а Домбровський басейн був центром гірничо-металургійної та металообробної галузей промисловості65. Отже, численний польський робітничий клас став соціальною основою діяльності польських марксистських партій -- національної ППС, інтернаціональної СДКПіЛ і деяких менш впливових організацій.

Національний склад робітників у польських губерніях не був однорідним. Значну частину пролетарів складали євреї. Загалом у польських губерніях проживало понад чверть юдеїв романівської імперії й вони складали 14% жителів регіону66. Серед містян Седлецької, Келецької та Радомської губерній євреї складали абсолютну більшість (понад 50 відсотків) насе- лення67. У польських землях відбувався інтенсивний розвиток ремесла та дрібної промисловості, в яких були заняті переважно євреї. Яскравим прикладом цього процесу стала Варшава, яка перетворилася на найбільше поселення євреїв у Європі та друге, після Нью-Йорку, у світі. Юдейське населення в цьому місті зросло з 127 917 (1882 р.) до 310 000 (1910 р.) осіб і напередодні Першої світової війни перевищило 38 відсотків варшав'ян68. Проте питома вага фабрично-заводських робітників серед єврейського пролетаріату регіону була незначною. За даними Єврейського колонізаційного товариства в 1898 р. у Польщі нараховувалось лише 12 380 індустріальних робітників, що працювали переважно на фабриках і заводах, які належали євреям69. Отже, робітничий клас у Польщі складався головним чином із поляків та євреїв.

Польський робітничий клас ідейно та організаційно орієнтувався на підтримку переважно національної ППС та інтернаціональної СДКПіЛ. Ці партії, попри суперечності між ними, претендували на представлення інтересів усього робітничого класу польських земель, незалежно від їхньої національної приналежності. Однак, юдейські пролетарі підтримували переважно Бунд та сіоністські соціалістичні організації. Така ситуація зумовлювала напружені взаємини польських марксистів і єврейського Бунду. Незначна частина робітників Польщі, поляків і євреїв, все ж підтримувала РСДРП, організації якої на початку ХХ ст. діяли в Варшаві, Любліні та інших містах польських губерній70. Цей факт засвідчує загальноімперський характер російської соціал-демократії. Щоправда, організації РСДРП у Польщі не були ні чисельними, ні впливовими.

Водночас, частина польських робітників перебувала за межами власної етнічної території. Значна частина польського пролетаріату зосереджувалася в Литві, Білорусі, Латвії71. Робітники-поляки працювали в українських губерніях Російської імперії. Однак їхня частка у складі робітничого класу України була незначною. Для прикладу, в 1897 р. у важкій промисловості українських губерній було зайнято 6,6 тис. поляків (4,55%) із 144,5 тис. промислового населення72. Щоправда, на окремих підприємствах частка польських робітників була більшою. Так, на Дніпровському заводі у Катеринославі з 3625 робітників поляки складали 27%73. Невелика чисельність польських робітників й інтелігенції в українських губерніях Російської імперії створювало незначні можливості для діяльності в цьому регіоні польських марксистських партій. Праці дослідників та історичні джерела дозволяють говорити про окремі факти діяльності переважно ППС та, частково, СДКПіЛ у Правобережній Україні74. Однак, діяльність польських марксистів мала спорадичний характер.

Єврейський пролетаріат вирізнявся серед інших національних груп робітників кращою організованістю, вищою політичною та національною свідомістю. У 1897 р. більшість юдеїв Російської імперії, 70% самодіяльного населення, займалося торговельно-промисловою діяльністю, працювали на транспорті та в сфері зв'язку «смуги єврейської осілості»75. Подібною була структура зайнятості юдеїв в українських губерніях імперії. За даними сучасного українського історика І. Самарцева, близько третини єврейського населення Наддніпрянщини займалися промисловою діяльністю (10% робітники, до 20% кустарі, до 5% власники невеликих підприємств, ремісники, що наймали робітників), понад 40% займалися торгівлею, ще 3-4% займалися сільським господарством76.

Вже стала хрестоматійною теза про неповну соціальну структуру української нації в складі Російської імперії77. Але такою була доля більшості недержавних націй. Не меншою мірою це стосувалося юдеїв, хоча й мало свої особливості. Єврейські публіцисти початку ХХ ст. відзначали факт спотвореної соціальної структури «вічного народу», що пов'язували з відсутністю власної землі, власної держави. «Повсюди ми екстериторіальні (безземельні); -- зазначав сіоністсько-соціалістичний діяч З. Островський, -- ніде ми не маємо коріння в господарському житті і, висловлюючись образно, можна сказати, що ми плаваємо на поверхні капіталістичного океану...» .

На формування демографічної структури євреїв у царській Росії впливали юдейські традиції та соціально-економічні процеси, пов'язані з розвитком капіталізму та модернізацією країни. Талмуд -- зібрання правових та релігійно-етичних положень юдаїзму -- розглядав перебування євреїв у кожній іншій землі, крім Палестини, за полон, з якого їх визволить Месія. Тому юдеїв спрямовували на заняття, що не прив'язували їх до чужої землі та дозволяли вийти з неї з усіма придбаннями79. Це означає, що хліборобську діяльність у діаспорі, яка найбільше прикріплювала до землі, Талмуд не рекомендував. Релігійні настанови та життя у діаспорі сформували відповідну ментальність єврейського народу, який без пієтету ставився до роботи на землі. Специфікою Російської імперії було особливе антиєврейське обмежувальне законодавство, що посилювало національне гноблення юдеїв. Євреям, за незначними винятками щодо «корисних» категорій, заборонялося проживати поза межами штучно сформованої «смуги єврейської осілості», а в «смузі» -- проживати в селах, бути власниками та орендаторами земель (за виключенням єврейських сільськогосподарських колоній)80, встановлювалися обмежувальні квоти на прийом євреїв до вищих навчальних закладів та інші81. Зазначені заборони заважали юдеям адаптовуватися до суспільних змін, пов'язаних із модернізацією.

Згаданий вже діяч ЄСДРП «ПЦ» З. Островський вказував на відсутність єврейських робітників у великій фабрично-заводській промисловості Російської імперії. «Візьмемо Катеринославську губ., Донецький басейн, Московський промисловий центр або щось подібне, -- зазначав він. -- Як відомо, кожна із зазначених областей займає величезне становище і відіграє крупну роль в житті держави. Заглянемо ж, товариші, у всі ці фабрики і заводи, залізничні і суднобудівельні майстерні, опустимося в рудники, шахти і т. д. і переконаємося, що кваліфікованих єврейських робітників там не- має...»82. І справді, єврейські робітники та ремісники зосереджувалися переважно на невеликих ремісничих та фабрично-заводських підприємствах. У дрібних торговельних закладах працювали торгівельні робітники або прикажчики .

Офіційна статистика 1897 р., внаслідок недосконалості методики проведення опису, подавала професійний склад населення, а не соціальний. Тому в одні групи об'єднували власників ремісничих, фабрично-заводських і торговельних закладів та працюючих на них робітників. Краще характеризує чисельно й якісно єврейський пролетаріат статистика Єврейського колонізаційного товариства, складена на основі анкет. Вона зазначає, що у 1898-- 1899 рр. у межах «смуги осілості» мешкало 398 704 найманих робітників- юдеїв, зокрема в ремісничому виробництві (підмайстрів та учнів) -- 241 590 або 60,6%, чорноробів -- 97 900 (24,6%), фабрично-заводських робітників -- 46 313 або 11,6% і польових робітників (батраків) -- 12 901 (3,2%)84. Така структура єврейського пролетаріату підтверджується даними, наведеними у доповіді Бердичівського комітету Бунду його V з'їзду. У ній зазначалося, що Бердичів є великим торговельним центром Південно-Західного краю, де поряд з «гарячковою торгівлею ми знаходимо масу найрізноманітніших виробництв, переважно ремісничого характеру». З 15 тисяч міських робітників більшість працювала в ремісничих закладах, а на більш-менш великих підприємствах юдейський пролетаріат складав одиниці на чавуноливарному, меншість на 2-3 існуючих шкіряних заводах і більшість на 2-3 фабриках гнутих меблів85. Водночас, радувало єврейських соціалістів із різних партій те, що юдейський пролетаріат відзначався організованістю, яка ґрунтувалася на традиціях взаємодопомоги єврейських ремісників та підмайстрів Східної Європи86.

Яким було становище єврейського робітничого люду? За спостереженнями сучасника, відомого економіста А. Субботіна, у зв'язку з високою концентрацією єврейських торгівців у межах «смуги осілості», низькою купівельною спроможністю населення, юдейські крамарі мали мізерні статки . З тих же причин середньорічний дохід єврейського ремісника був у півтора- два рази менший, ніж доходи селянина88. Найобездоленішою категорією робітників-юдеїв були чорнороби, яких перед Першою світовою війною нараховувалось не менше 110 тисяч89. Діячі єврейських соціалістичних партій постійно наголошували на специфіці єврейського робітничого класу, його важкому соціальному та національному становищі та необхідності існування окремих організацій для відстоювання його інтересів.

Робітничий клас українських губерній Російської імперії був надзвичайно строкатим. Це позначалося в існуванні різних категорій робітників -- за галузями господарства, характером занять, професіями, за типом (постійні, кваліфіковані й тимчасові), національністю та іншими. У зв'язку з розгортанням соціал-демократичного руху, виділимо три аспекти, що на наш погляд, є найважливішими. Найперше, вагомим показником його сформо- ваності та політичної зрілості була наявність кадрів постійних, кваліфікованих робітників. Саме з цією частиною робітництва найбільше пов'язувалась діяльність марксистських партій. Друге, що суттєво впливало на діяльність соціал-демократичних партій -- розподіл робітників за характером занять; це -- робітники, зайняті в промисловості, в землеробстві, ремісничій та кустарній промисловості. Трудівники, що займалися відхожими промислами, приєднувалися до зазначених вище груп робітників. Аналіз соціал-демократичного руху засвідчує, що серед міського фабрично-заводського пролетаріату найбільшим впливом користувалися російські соціал- демократи. Українська соціал-демократична спілка РСДРП та РУП (УСДРП) найактивніше працювали поміж сільськогосподарського пролетаріату та близької до нього селянської бідноти. Серед робітників-кустарів та ремісників значною популярністю користувався єврейський соціал-демокра- тичний Бунд. Третьою важливою ознакою пролетаріату України, що створювала передумови для діяльності інтернаціональних і національних марксистських організацій, був його багатонаціональний характер.

Використовуючи наявні джерела та літературу, охарактеризуємо кількісно та якісно робітничий клас України. Відомо, що недосконалість статистики в Російській імперії, застосування різних методик розрахунків, зумовлюють наявність різних даних щодо чисельності робітництва. Так, за даними першого всеросійського перепису 1897 р., в українських губерніях імперії було 1 480 169 найманих робітників. За родом занять вони поділялися так: у промисловості, торгівлі й на транспорті працювало 425 413 осіб, у сільському та лісовому господарстві, місцевих промислах, рибальстві та полюванні -- 424 569 і поденних, чорноробів і слуг -- 630 18790. Проте Комісія з вивчення добробуту населення, що працювала через чотири роки (1901 р.), подавала суттєво інші, більші цифри, що пояснити природнім зростанням чисельності робітничого класу неможливо. Зазначалося, що в українських губерніях було 2448 тис. робітників, зокрема 327 424 (13,4%) зайнятих у промисловості, 975 397 (39,8%) -- у сільському господарстві, 753 585 (30,7%) -- у ремісничій та кустарній промисловості, решта -- 391 980 (16,1%) працювали на відхожих промислах91. Звісно, такі розбіжності пов'язані, насамперед, з різницею методики досліджень.

Індустріальний робітничий клас Наддніпрянської України зростав доволі швидкими темпами у другій половині ХІХ та на початку ХХ ст. Ця частина пролетаріату, в якій вбачали передовий загін революційної боротьби в буржуазно-демократичній та соціалістичній революції, була улюбленим об'єктом досліджень радянських істориків. Щоправда, ідеологічні настанови, які націлювали на показ високих якісних характеристик індустріальних пролетарів, а саме -- наявності великої кількості постійних робітників і високого рівня їх концентрації на великих підприємствах; зображення класового єднання українських робітників із пролетаріатом інших націй, насамперед російської; обґрунтування тези про високий рівень класової свідомості фабрично-заводського робітництва; доведення неспроможності «буржуазних і націоналістичних фальсифікаторів історії України» -- вносили спекулятивну складову в дослідження. Саме тому слід здійснювати верифікацію даних щодо кількості та якісного складу робітничого класу України.

Питання про класову та політичну (не)зрілість пролетаріату пов'язували з його якісним складом. Одним із важливих показників останнього була питома вага постійних, кадрових робітників. Зокрема, в праці з історії робітничого класу України зазначалось, що у 1892 р. на нещодавно збудованих Олександрійському та Кам'янському заводах було 44% постійних робітників, а на раніш введеному в дію Новоросійському заводі -- 50%. Як один із показників формування постійних кадрів робітників розглядалася питома вага сімейних робітників; наприкінці ХІХ ст. на металургійних заводах таких налічувалося 44%, а на Новоросійському -- 55%92. Отже, серед робітничого класу наприкінці ХІХ ст. тип постійних, кадрових робітників не був переважаючим. Зовсім незначну частку складали кваліфіковані представники робітничого класу93. Вчорашні селяни становили близько половини робітників, тому годі говорити про сформовану у них «класову пролетарську свідомість». Натомість, на основі наведених даних можна стверджувати, що вони були пролетарями переважно в першому поколінні й ментально являли собою перехідний соціальний тип, який здійснював трансформацію від селянина до робітника. Цю чисельну категорію трударів сучасні дослідники називають «робітник-пролетарій»94. Тому соціал-демо- кратичні партії й ставили завдання підвищувати освітній рівень робітничого класу, його політичну культуру, поширювати серед нього марксистські ідеї.

Ситуація поступово змінювалася на початку ХХ ст., але до 1914 р. кардинально не покращилася. На противагу даним українських та російських радянських дослідників, які стверджували про велику питому вагу постійних фабрично-заводських робітників у 1913 р.95, сучасні вчені обережніше оцінюють їхню частку. «Оптимістичні» оцінки, зокрема, не поділяє російський учений М. Фельдман. Він зазначає, що на початку ХХ ст. ситуація з постійними робітниками принципово не змінилася. Як приклад, автор наводить дані про питому вагу прийшлих робітників на Катеринославщині: у 1913 р. вони складали 74% усіх пролетарів96. Лише чверть робітників молодого індустріального району -- Півдня України були вихідцями з робітничих сімей97. Низку фактів, які засвідчують про велику питому вагу «робітників з наділом» серед пролетаріату Наддніпрянщини, наведено у монографії О. Шляхова98. Це дало підстави автору стверджувати, що «висока плинність робочої сили... свідчила про незавершеність формування індустріального робітничого класу України. За рівнем кваліфікації та організованості йому було далеко до робітників розвинутих капіталістичних країн. А отже, можна казати про виникнення певного симбіозу пролетаря та селянина»99. Отже, робітничий клас українських губерній залишався до кінця несформованим. Як і раніше, серед робітництва була висока питома вага прибулих і низь- кокваліфікованих робітників. Залишається відкритим питання про рівень політичної свідомості та організованості робітничого класу. Водночас, на нашу думку, дослідникам слід відмовитися від твердження про високий рівень класової свідомості робітників, яке передбачало не стільки обстоювання ним своїх соціально-економічних інтересів, політичних прав та свобод, а визнання того, що вони усвідомили свою «всесвітньо-історичну місію» повалення капіталістичного ладу та побудову комунізму.

Національний склад індустріального робітничого класу українських губерній був строкатим. Українські радянські історики зазначали, що понад 40% індустріального робітничого класу народились за межами України100. Водночас, існує твердження, що українців у складі пролетаріату було трохи більше третини101. Проте більш зважена інформація наводиться в сучасному історико-економічному дослідженні. Його автори стверджують, що українське за походженням робітництво, за різними даними, складало 39-44% пролетаріату України й рекрутувалося головним чином із українського селянства102. Воно було переважно малограмотним і, опинившись у російськомовному міському середовищі, потрапляло під вплив російського пролетаріату та російських політичних партій. Все це пояснює те, чому найбільшою популярністю серед фабрично-заводських робітників українських губерній користувалися російські політичні партії, особливо соціалістичні.

Майже половина чисельності фабрично-заводського пролетаріату українських губерній зосереджувалося на Півдні України103. Робітничий клас цього регіону був строкатим у національному відношенні, проте саме там нараховувалось найбільше пролетарів-росіян104. За даними, наведеними відомим українським ученим та знавцем проблеми О. Реєнтом, у Донбасі 5256% робітників були вихідцями з російських губерній105. Це ж доводить зарубіжний дослідник Б. Кравченко, який стверджує, що більшість цих прибульців зосереджувалися на великих підприємствах степового регіону України106. Зазначені дані корелюються з відомостями про кількість організацій РСДРП у південному регіоні України. Там, за нашими підрахунками, у 1905-1907 рр. російські марксисти мали щонайменше 53 партійні осередки, що становило 63,8% усіх організацій Наддніпрянщини107.

Яскравим прикладом модернізаційних процесів на індустріальному Півдні був Катеринослав, характеристику якого подала українська дослідниця Т. Портнова108. У пореформену добу й до революції 1917 р. чисельність його населення виросла майже у 10 разів і він увійшов до переліку 33 найбільших міст імперії. У 1897 р. переважна більшість жителів Катеринослава народились в інших регіонів і лише 31,4% городян народились у ньому. А найбільшими національними громадами були російська, єврейська й лише на третьому місті -- українська; 16,2% населення міста уважали рідною українську мову109. Яскраве враження промислової могутності справляв Олек- сандрівський Південноросійський завод Брянського товариства, на якому працювало у 1902 р. близько 6 тис. робітників110. Тому не випадково, вже наприкінці ХІХ ст. виникла значна соціал-демократична організація -- Катеринославський союз боротьби за визволення робітничого класу, представник якої брав участь у заснуванні РСДРП. Згодом на його основі виник катеринославський комітет РСДРП. На початку ХХ ст. єврейський Бунд розпочав у місті свою діяльність, конкуруючи з російськими соціал-демократами111. Щодо української соціал-демократії, то перебуваючи в Катеринославі напередодні та на початку революції 1917 р. І. Мазепа зазначав, «головною базою українства на Катеринославщині було село. Місто було чуже, неукраїн- ське»112. Отже, на індустріально розвинутому Півдні України, де зосереджувалося найбільше фабрично-заводських робітників, існували найкращі умови для діяльності насамперед російських соціал-демократів. Це пояснюється тим, що робітничий клас регіону за національним складом був переважно російський або ж зрусифікований.