Симон Петлюра і Нестор Махно: порівняльна характеристика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Історичний факультет

Кафедра історії України

Курсова робота

Симон Петлюра і Нестор Махно: порівняльна характеристика

Виконав:

студент ІV курсу, групи ІП-42

історичного факультету

Пирожков А.С.

Науковий керівник:

д.і.н., проф. Киридон П.В.

Полтава - 2016

Зміст

Вступ

Розділ І. Історико-біографічний аналіз постатей Симона Петлюри і Нестора Махна

1.1 Симон Петлюра в історії та національній пам'яті

1.2 Роль Нестора Махна у національно-визвольних змаганнях українського народу

Розділ ІІ. Критерії історичного порівняння ідей та заходів Нестора Махна і Симона Петлюри

2.1 Українська ідеологія, національне питання й державно-управлінські ідеї та заходи Нестора Махна і Симона Петлюри

2.2 Збройні змагання Нестора Махна та Симона Петлюри

2.3 Соціально-класові ідеї Нестора Махна і Симона Петлюри

Розділ ІІІ. Нестор Махно і Симон Петлюра: потенціал союзництва і ризики конфронтації в історичній ретроспективі

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Сьогодні наша країна перебуває у процесі пошуку стійних та дієздатних моделей, принципів і механізмів функціонування державно-політичних структур, таких форм організації державного механізму, які були б ефективними в контексті викликів епохи ХХІ століття. Утім, очевидна необхідність удосконалення існуючих державних механізмів, а також численні поразки та невдачі вітчизняного політикуму, зневіра в лібералізмі як типі організації суспільства, актуалізують ідеї про «третій шлях України», в контексті якого досить часто лунають заклики до українського націоналістичного анархізму. З іншого боку, трагічні події на Сході України змушують по-новому поглянути на формування обороноздатності країни, звертають увагу на ідею возвеличення українського військового злагодження, необхідності розбудови національного війська. Тому, на наш погляд, значний практично-політичний і суспільний інтерес становить історико-порівняльне вивчення двох видатних постатей національної історії: Симона Петлюри та Нестора Махна, які своїми ідейними переконаннями та практичними ініціативами значно долучилися до вирішення вказаних суспільних завдань, що сьогодні набувають нового звучасння та потребують іншого прочитання. Окрім державницького інтересу, важливим є й суто науково-дослідницький, який обумовлюється сприяливими умовами для перегляду усталених історіографічних кліше щодо «махновщини», «петлюрівщини», поряд з якими, зазвичай, згадують, також, «хмельниччину», «мазепинство», «бандерівщину», оцінюючи вказані феномени у критичних, а часом й відверто ворожих студіях. З огляду на це, нами вибрано тему курсового дослідження: «Симон Петлюра та Нестор Махно: порівняльна характеристика».

Стан історіографічної розробки проблеми та джерельна база. Постаті Симона Петлюри та Нестора Махна присвячена низка історичних праць. Історичну особу Симона Петлюри досліджували такі вчені, як В. Савченко [56-58], В. Сергійчук [62-63], В. Верстюк [6-7], С. Кульчицький [22-23], М. Ковальчук [20-21], О. Кучерук [24], В. Горак [13], Т. Пустовіт [48], Т. Ралдугіна [49], С. Стемпень [65], В. Ревегук [50, 52, 53], Л. Бабенко [2] та інші. Нестор Махно був об'єктом вивчення у наукових працях П. Аршинова [1], В. Волковинського [8-9], В. Ревегука [51], І. Глєбова [12], М. Ковальчука [19], С. Герасименко [10] та інших. Також важливими є загальні праці з історії визвольних змагань початку ХХ століття, як-от роботи В. Петровського [43], О. Рубльова [55], В. Серебрея [64], В. Сергійчука [63], О. Субтельного [66] та інших Натомість їхній історико-порівняльній характерстиці присвячено значно менше робіт, адже такі студії потребують ґрунтовного знання та всебічного аналізу ідей, заходів, ініціатив діячів, а також визначення загального й особливого в історичному контексті епохи. Це праці М. Ковальчука [21], В. Горака [13]. Історичні джерела нашого дослідження представлені статтями, листами, документами Симона Петлюри, епістолярною спадщиною Нестора Махна, спогадами сучаснків, матеріалами тогочасної преси [26, 30-42].

Об'єкт дослідження: визначні постаті національної історії: Симон Петлюра і Нестор Махно.

Предмет дослідження: історико-порівняльна характеристика Нестора Махна і Симона Петлюри.

Мета дослідження: на основі розкриття ідейно-національних, військово-політичних та соціально-класових поглядів й ініціатив Нестора Махна та Симона Петлюри представити їхній історико-порівняльнй аналіз.

Досягнення такої мети передбачається шляхом виконання таких науково-дослідницьких завдань:

1. Запропонувати історико-біографічний аналіз визначних постатей національної історії: Симона Петлюри та Нестора Махна.

2. Порівняти ідеї та заходи Нестора Махна та Симона Петлюри в національно-ідеологічному, військово-політичному та соціально-класовому контексті.

3. Проаналізувати історичні перспективи та шляхи співробітництва Нестора Махна та Симона Петлюри.

4. Визначити місце махновщини та петлюрівщини в історичних змаганнях національного державотворення та розглянути роль відповідних ідей з огляду на сучасні суспільно-політичні пріоритети.

З метою забезпечення всебічного, повного та об'єктивного аналізу досліджуваної проблеми використано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, принципи та засоби наукового пізнання. Серед методів, що застосовані у дослідженні, слід назвати: теоретичні (аналіз, синтез, конкретизація, узагальнення, хронологічний, історико-порівняльний - для організації процедури дослідницького мислення, теоретичного аналізу й узагальнень), біографічний, проблемно-хронологічний та інші.

Структура і обсяг роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури і додатків. Загальний обсяг роботи становить 60 сторінок, з них 48 - основного тексту. Список використаної літератури налічує 68 позицій. Кількість додатків - 4.

петлюра махно український визвольний

Розділ І. Історико-біографічний аналіз постатей Симона Петлюри і Нестора Махна

1.1 Симон Петлюра в історії та національній пам'яті

У цьому розділі необхідно розкрити основні віхи життєвого шляху видатного українського історичного діяча Симона Петлюри, запропонувати характеристику основних його суспільно-політичних і громадських ініціатив та зробити висновок про його роль в історії та національній пам'яті українців. Друга частина завдання полягає представленні історичного портрету Нестора Махта та визначенні його ролі у національно-визвольних змаганнях українського народу.

25 травня 2016 р. виповнилося 90 років з дня трагічної загибелі видатного українського державного та громадського діяча, Голови Директорії Української Народної Республіки, Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри. Феномен Петлюри як політика й лідера нації, що виявився під час революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальним для українського руху опору.

Одним з найвизначніших діячів доби національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1921 рр. є Голова Директорії Української Народної Республіки і Головний Отаман Республіканського війська Симон Васильович Петлюра. Народився він 10 (23 н. ст.) травня 1879 року у Полтаві на вулиці Загородній, будинок 20. Родинне коріння Петлюр - реєстрові козаки, з одного боку, з другого - православні священнослужителі.

На ті часи дитині з бідної сім'ї дорога в навчання була практично закрита, і єдиний шанс, та й то для дуже талановитих дітей, представляла духовна семінарія. Заняття в семінарії йшли тільки російською мовою, а національна українська література практично не розглядалася. Семінаристи з метою подратувати вчителів часто розмовляли між собою українською мовою і читали «Кобзар» Шевченка, що майже завжди тягло за собою покарання. Саме в семінарії Симон Петлюра і познайомився з народницькою і марксистською літературою [47, с. 3].

Навчався у Полтавській духовній семінарії. Там він зробив свої перші політичні кроки. Був членом таємного українського гуртка, брав участь у конференції Революційної Української партії (РУП) і в роботі Всеукраїнського Студентського з'їзду. У 1901 р. його виключили зі старшого 6-го класу семінарії за запрошення Петлюрою до семінарії, без дозволу начальства, відомого композитора і громадського діяча Миколи Лисенка. Однак С. Петлюра надолужив брак освіти шляхом посиленої і систематичної самоосвіти. Виявляв зацікавленість до найрізноманітніших галузей: політики, військової справи, юриспруденції, історії, філософії, релігієзнавства, фінансів. Добре знав німецьку і французьку мови [56, с. 30].

У двадцять років він вступає в РУП (Революційна Українська Партія). Ця партія проголошувала вельми дивну суміш націоналістичних та соціалістичних гасел. Непогано граючи на скрипці, Симон до того ж був керівником семінарського музичного гуртка. Саме з його подачі семінаристи розучили кантату «Б'ють пороги» М. Лисенка - українського відомого композитора. Невдовзі сам композитор відвідав Полтаву і був запрошений Петлюрою послухати кантату у виконанні оркестру семінаристів. Зрозуміло, що подібна дія викликало невдоволення керівництва семінарії, і Симон Петлюра отримав догану, причому відповів на неї настільки зухвало, що був виключений з навчального закладу.

Петлюра швидко знайшов собі нове заняття, поїхавши до Катеринодару, де спочатку вчителював, а пізніше опрацьовував і вивчав архіви Кубанського Війська. Незабаром був заарештований за створення філії Революційної української партії (РУП), назвавши її «Чорноморська Вільна Громада», за співробітництво у її закордонних виданнях . Випущений на поруки, він їде до Києва. Тут почалося літературне співробітництво молодого політика з журналами «Рада» і «Громадьска Думка». Жваве перо призвело Симона вже в 1905 році до столиці Росії - на пост редактора щомісячника «Вільна Україна». У той же час Петлюрі доводилося підробляти на посаді бухгалтера в «Транспортному товаристві». Але сирий клімат Петербурга не підійшов Симонові, і він відправився в Москву, де зайнявся редактурою газети «Українське життя». Симон одружується з Ольгою Більською, і незабаром у них народилася дочка Леся [47, с. 4].

Почалася Перша світова війна і всі націоналістичні об'єднання і газети були закриті. Петлюра почав атакувати інстанції проханнями про відкриття «Української життя», апелюючи до того, що захищають Росію не тільки росіяни, а й українці. Спочатку служить в невійськовій організації «Союз міст і земств» заступником її уповноваженого на Західному фронті, а після того, як розгорілася лютнева революція 1917 року, став на чолі Українського фронтового комітету.

Зоряним часом С.В. Петлюри став період національно-демократичної революції 1917-1920 рр., коли найповніше розкрився його талант як одного з найдіяльніших будівників української держави. На першому Всеукраїнському Військовому з'їзді у Києві, що відбувався у травні 1917 р., його було обрано головою Українського Військового Комітету, а згодом - Генеральним секретарем військових справ.

Вже від Першого військового з'їзду Петлюра прийшов до усвідомлення необхідності розбудови українського війська. Керуючись рішеннями з'їзду, він повністю віддається українізації війська, що загалом було досить складною і відповідальною справою, яка стала засобом привернення збройної сили на бік української революції. Вона і була основним змістом його діяльності упродовж всього 1917 р.

У процесі українізації створено передумови для формування на основі дислокованих на Україні частин російської армії українського війська, його підрозділи фактично перетворювалися на національно-територіальні і стали основою національної збройної сили. Сучасний відомий історик С. Кульчицький обґрунтовано вважає, що "український рух у військах завдяки терплячій роботі С. Петлюри став нездоланною силою в тилу й на фронті" [23, с. 9].

С. Петлюра вважав за необхідне повністю зберігати за Центральною Радою - як єдиною загальнонаціональною установою - контроль за військовим будівництвом, не допустити можливих передчасних збройних конфліктів з Росією, до яких Україна не була підготовлена. За таку поміркованість національних вимог, що зумовлювалося конкретною історичною ситуацією, йому закидали "угодовську" позицію. Проте вона була продиктована тактичними міркуваннями, зрештою, політичним прагматизмом.

Петлюра безпосередньо вирішував проблеми Вільного козацтва, яке ще з березня 1917 р. почало самочинно організовуватися як самооборонна організація. На цю тему 8 вересня він робив доповідь на засіданні Генерального Секретаріату, а 22 вересня виступив із законопроектом про Вільне козацтво. 21 листопада за сприяння Петлюри було затверджено Статут Вільного козацтва, згідно з яким воно мало перебувати у розпорядженні місцевого самоврядування і мало бути "твердою опорою в боротьбі з анархічними елементами безчинства і злодійства".

Центральна Рада проголошує повну і беззастережну незалежність України. Брестський мир фактично допоміг Петлюрі, який був уже військовим міністром, укласти сепаратний договір з Німеччиною, чітко спрямований на боротьбу з більшовизмом. Десять дивізій вільних козаків та гайдамаків практично стають частиною Австро-німецької армії, хоча і підпорядковуються Петлюрі. У цих підрозділах вводяться кольори форми і напівзабуті звання - «кошовий отаман», «курінний отаман» та інші, там співають старовинні козацькі пісні і живуть пам'яттю про минуле. Всі визнавали той факт, що немає кращого оратора ніж Петлюра на мітингу, де потрібно не пояснити і довести, а «запалити серця» слухачів яскравими гаслами і повести натовп на штурм чого завгодно [53, с. 36].

На жаль, Симону Петлюрі не пощастило - німці більше повірили в силу гетьмана Скоропадського, і Петлюрі довелося зробити різкий маневр для підвищення власного рейтингу: обіцяти селянам землі поміщиків, а робітникам - заводи і фабрики. Фактично, це були більшовицькі гасла. Подібні маневри з одного боку зарекомендували Петлюру як сміливого і патріотичного дбайливця про народне благо, а з іншого - виставили антинімецьких діячем. Симон Петлюра оголошує себе збирачем земель Великої України. Петлюра вирішив включити в українські землі не тільки Дон і Кубань, але також Бессарабію і навіть Курськ з Воронежем. На тлі всіх цих «національних перетворень» Петлюра абсолютно спокійно використовував для придушення народних виступів польський і чехословацький корпуси, а також звернувся до Антанти за військовою допомогою проти комуністів. Хоча й тут його чекала пастка - наприклад, Франція погоджувалася надати Україні будь-яку допомогу, але лише на умовах перетворення країни у французький протекторат. П'єдестал Верховного Отамана, на який забрався Петлюра, був непомірно високий, а спуститися з нього можна було тільки шляхом падіння. На території України фактично билися шість армій: Антанта, Біла Армія, Червона Армія, поляки, махновці і петлюрівці. Між цими воїнами постійно укладалися договори, створювалися військові блоки і так само швидко розпадалися, а колишні союзники завдавали один одному ударів в спину. Так само і солдати кидалися з табору в табір, ніде не знаходячи спокою і дисципліни. Столиця України, Київ, взагалі заплуталася в розумінні, яка влада сьогодні в місті, - п'ять разів Київ займали різні війська. Петлюрівські війська прозвали «синьожупанниками», вони були не зовсім організовані й відрізнялися такою вольницею, що вся армія трималася лише на авторитеті Верховного Отамана [53, с. 57].

З лютого 1919 р. Петлюра стає головою Директорії, зосередивши в своїх руках вище державне і військове керівництво країни, протягом десяти місяців був на чолі збройної боротьби діючої Армії УНР проти більшовиків і Денікіна.

Після зіткнення з регулярними частинами Червоної Армії підрозділи Петлюри зазнали нищівної поразки, Петлюра заявив, що головним підсумком його діяльності виступає примус Європи визнати існування самостійної держави України. За це підтвердження Україна досить багато заплатила: Західна Волинь, Східна Галичина і частина Полісся відійшли до поляків, а в уряді Україні з'явилася нова посада - фактично наглядача від Польщі. В Україну вводяться польські війська - так звані «білополяки». Однак, ставка на союз з поляками виявилася хибною, союзні армії вимушені були незабаром відступити. Удари Червоної Армії викинули і тих, і інших з території України, у Радянській Росії пішло багато сил і часу на ліквідацію угрупувань Петлюри. Лише в самому кінці 1921 року бригада Котовського остаточно витіснила Петлюру разом з його військом за межі країни. Після укладення перемир'я між Польщею і Радянською Росією головні сили армії УНР були інтерновані в Польщі. Петлюра разом з своїм урядом перебував певний час у Тарнові, потім у Варшаві. Наприкінці 1923 року виїхав спочатку до Будапешта, потім до Відня та Женеви, а з кінця 1924 року переїжджає до Парижу - Мекки російської еміграції. У столиці Франції він намагається об'єднати українських емігрантів навколо свого націоналістичного тижневика «Тризуб», вів активну публіцистичну і пропагандистську діяльність. В "Тризубі" С. Петлюра писав переважно про недавні українські визвольні змагання, про становище України під більшовиками та завдання еміграції. Свої праці підписував власним прізвищем і різними псевдонімами: В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та криптонімами [56, с. 76].

Із своїх принципових безкомпромісних позицій С. Петлюра ніколи не сходив ні як публіцист, ні як військовик, ні як політик. З іменем Симона Петлюри пов'язана збройна боротьба українського народу за визволення з-під ворожої окупації, за свою державність (1917-1921 рр.). Був він талановитим організатором і командувачем, який зумів згуртувати видатних і досвідчених військових і політичних діячів. Будучи Головою Директорії, виявляв у своїй діяльності щирий демократизм і гуманність та водночас був видатним політиком. Він передбачав значну роль української еміграції в боротьбі за незалежність і державність України.

Життя С. Петлюри трагічно обірвалося в Парижі на вул. Расіна 25 травня 1926 р. від семи куль більшовицького аґента Шльоми Шварцбарта, який стріляв, нібито, з помсти за єврейські погроми в Україні, хоча С. Петлюра був рішучим противником тих погромів. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

Як бачимо, у житті Симона Петлюри не було романтики і загадковості, не було особливих таємниць чи шукань слави. Друзі і вороги його бачили і знали, за що він боровся, до чого прагнув і за що загинув. Однак доба Симона Петлюри ще не відійшла в минуле. Для нас вона - нинішня сучасність. Скільки треба часу для завершення української революції ми не знаємо, але цикл її ще не завершений. Через це не цілком довершений для нас і образ Симона Петлюри. Лише майбутні покоління дадуть повну, правдиву характеристику. Нам припадає лише обов'язок: зберегти все те, що знаємо про Симона Петлюру, про його діяльність та про його добу.

1.2 Роль Нестора Махна у національно-визвольних змаганнях українського народу

Сьогодні Україна як колишня складова тоталітарної держави, якою був Радянський Союз, торує шлях до самостійного суверенного демократично орієнтованого суспільства. Державотворчі процеси в Україні зумовили повернення із небуття імені Н. Махна - одного із найяскравіших лідерів українського народу, якого радянська наука та пропаганда називали бандитом, а діяльність його замовчували. Зараз Н. Махно часто порівнюють із Спартаком, Робін Гудом, Че Геварою та „українським Устимом Кармелюком”, адже у 29 років він зумів організувати 100-тисячну армію і розпочав перший у світі експеримент зі створення анархістського суспільства. Сторінки його життя і діяльності - це наповнена трагізмом та болем картина анархістсько-селянського руху в Україні часів Громадянської війни [3, с. 45].

Нестор Іванович Махно народився в 1889 році у Гуляй-Полі - волосному центрі Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині Запорізька область), у бідній селянській родині, з 12 років наймитував у німецьких колоністів, одержав початкову освіту в церковно-парафіяльній школі...

Важко сказати, як склалася б його подальша доля, якби Махно не потрапив, за його словами, під ідейний вплив анархіста-революціонера Володимира Антоні, відомого під революційним ім'ям "Заратустра". У юному Несторі прокинувся бунтарський дух його козацьких предків, які колись заснували село під хвацькою назвою Гуляй-Поле. Можна сказати, що вікові традиції запорізько-гайдамацької вольниці й зневаги до будь-якої державної влади вигадливим чином переплелися з анархістськими ідеями Прудона, Бакуніна та Кропоткіна, головною складовою яких було заперечення не тільки "фараонівського монстра" - держави.

Нестор прийшов у групу анархістів-бойовиків разом із братом Савою, і почалася "довга й затята боротьба з царськими сатрапами". Вона полягала переважно в "ексах", як революціонери для стислості називали "експропріації", а простіше - збройні напади на банківські та поштові установи (згадаймо, як пишався Коба-Сталін своєю участю в "ексі" Тифліського банку).

Але нерідко бували й акти індивідуального терору... В 1909 році Махно "ліквідував" поліцейського пристава, після чого був арештований і засуджений до страти, що була замінена йому, зважаючи на молодість, довічною каторгою.

"Революція 1917 року відкрила для мене, у ніч із 1-го на 2-е березня, ворота московських Бутирок, а справа революції в Україні змусила мене швидко перебратися з Москви в рідне Гуляй-Поле, де я віддався знову... справі організації трудящих для боротьби за нове, вільне життя", - пише Н. Махно у своїх мемуарах.

Жовтневий переворот 1917 року Махно вітав (правда, звістка про взяття Зимового докотилася до Гуляйполя лише на початку грудня). Він тоді не боявся конкуренції з боку більшовиків і лівих есерів, набагато більше досаждала йому київська влада в особі "буржуазно-кулацької" Центральної Ради. Подумати тільки, вимагають роззброїти "революційне селянство"! З урахуванням цієї обставини Махно вступає в союз із більшовиками в особі В. Антонова-Овсеєнка [13].

Хоча вже тоді, у грудні 17-го, Нестор Іванович "розійшовся в ідейному плані" з більшовиками, які не приховували свого наміру побудувати державу... "Усюди засновуються комісаріати. І комісаріати ці більше з поліцейським обличчям, аніж з обличчям рівного брата, що прагне нам пояснити, як краще було б улаштуватися нам самим самостійно, без окриків начальників...". Як же пропонував "улаштуватися" гуляйпільцям їхній Батька? "Під час революції Кредитний банк у Гуляй-Полі спекулював і мародерствував за рахунок праці. По праву, він мав бути давно експропрійований". З ініціативи Н. Махна "налагоджується товарообмін села з містом", або, висловлюючись по-сучасному, бартер, а також створюються сільськогосподарські комуни, організація яких "ґрунтувалася на рівності й солідарності співчленів... Кухні були спільними, їдальня теж". Здається, однак, що всі ці елементи "нового ладу" були скоріше PR-заходами, аніж якоюсь довгостроковою кампанією з будівництва анархізму в окремо взятому Гуляй-Полі. А от що дійсно перетворило політкаторжанина Махна на Батьку всієї округи, то це його особиста участь у розподілі поміщицьких земель, проведеному "по справедливості", коли ніхто з тамтешніх селян не був скривджений. Усупереч радянській історіографії, яка стверджувала, що соціальною базою махновського руху було винятково "антиреволюційне заможне селянство" (або куркульство) Півдня України, фактично, ця база була набагато ширшою. Простому народу, байдужому до зарозумілих президентів і спікерів, куди ближче до серця Батька, який говорить прості і зрозумілі речі та взагалі "свій"! [58, с. 67].

"...Политиканы-социалисты и коммунисты-государственники довольны своими успехами. Широкие же трудовые массы, которыми и во имя которых совершалась революция, отдают свои права... под покровительство этим поистине зарвавшимся вершителям судеб трудящегося люда". Такі гнівно-викривальні слова Н.Махно вимовляє в Москві влітку 1918 року (Україна в цей час перебувала під німецькою і австро-угорською окупацією) керівникам радянського уряду. В.І. Ленін не залишився в боргу, заявивши "товаришеві з України": "Да, да, анархисты сильны мыслями о будущем; в настоящем же они беспочвенны, жалки, исключительно потому, что они, в силу своей бессодержательной фанатичности, реально не имеют с этим будущим связи..." [58, с. 37].

Таким чином, зміст даного розділу уможливив запропонувати історико-біографічний аналіз двох видатних постатей національної історії: Симона Петлюри та Нестора Махна.

Симон Петлюра представлений як видатний український державний та громадський діяч, Голова Директорії Української Народної Республіки, Головний Отамана Армії УНР. Феномен Петлюри як політика й лідера нації, що виявився під час революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальний для українського руху опору. Симон Васильович Петлюра - відважний борець за незалежну українську республіку. У його житті не було романтики і загадковості, не було особливих таємниць чи шукань слави. Друзі і вороги його бачили і знали, за що він боровся, до чого прагнув і за що загинув. Однак доба Симона Петлюри ще не відійшла в минуле. Для нас вона - нинішня сучасність. Скільки треба часу для завершення української революції ми не знаємо, але цикл її ще не завершений. Через це не цілком довершений для нас і образ Симона Петлюри. Лише майбутні покоління дадуть повну, правдиву характеристику. Нам припадає лише обов'язок: зберегти, актуалізувати й пошанувати все те, що знаємо про Симона Петлюру, про його діяльність та про його добу.

Нестор Махно - лідер анархістсько-селянського руху в Україні часів Громадянської війни, очільник Революційної Повстанської Армії України. Він був досить харизматичною постаттю періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Утім, селянська українська нація ще не змогла за короткий час утворити розвинену політично та національно еліту, з якої мав би з'явитися загальнонаціональний лідер необхідного масштабу. Зате селянство продукувало у величезній кількості „батьків-отаманів”, які свої партійні інтереси ставили вище від державних, так само, як і народ свої матеріальні, зокрема, земельні інтереси також ставив вище від державних й просто їх повністю не усвідомлював. Діяльність Революційної повстанської армії Н. Махна тільки відображала деформованість соціальної структури нації, її політичну відсталість, слабку присутність в містах, недостатню національну свідомість й відмобілізованість. Разом з тим, діяльність Н. Махна, а це найголовніше, допомогла цілком і повністю знищити той ганебний „малоросійський” статус, який мали українці в Російській імперії, змушували їх відчувати себе „державною” нацією.

Розділ ІІ. Критерії історичного порівняння ідей та заходів Нестора Махна і Симона Петлюри

2.1 Українська ідеологія, національне питання й державно-управлінські ідеї та заходи Нестора Махна і Симона Петлюри

У цьому розділі ми маємо на меті порівняти ідеї та заходи Нестора Махна і Симона Петлюри за національно-ідеологічними, військово-політичними та соціально-класовими критеріями. Крім того, на основі співставлення ініціатив вказаних історичних діячів, зробити висновок про місце і роль Симона Петлюри і Нестора Махна в історії українських національно-визвольних змагань початку ХХ століття.

Повстанці Нестора Махна прагнули побудувати суспільство на основі волевиявлення народу, а не на диктаторському централізмові. Н. Махно якнайповніше уособлював саме цей бік бунтарського анархістського руху, а його Південноукраїнська трудова федерація розглядалася як форма організації українського суспільства [68, с. 128-151]. За усіх анархістських заяв форма вільних махновських рад була спробою створення нової української державної моделі.

Спираючись на допомогу держави, поміщики намагалися зберегти орендні стосунки з селянами, але це викликало неприховану ворожість останніх до всіх великих форм приватного землеволодіння. Тому, як зазначають вітчизняні науковці, позиція українського селянства, яка до певної міри персоніфікується в діяльності Н. Махна (не випадково дістав поширення термін „махновщина”), характеризувалася істотним інтересом до соціальних проблем революції при „незначній заангажованості в її національних аспектах” [22, с. 35]. Селянський український анархізм, а махновський рух зокрема, трактували ідею національної незалежності як боротьбу за свій повіт, село, хутір, боротьбу за власне самоврядування, за свої місцеві права і закони. Заперечення самої ідеї держави відштовхнуло Н. Махна і його рух від усвідомлення необхідної боротьби за українську політичну незалежність.

Важливо також зазначити, що Н. Махно діяв і мислив у масштабах території, яка не збігалася з українськими етнічними межами. Але неправильно було б думати, що махновщина зовсім ігнорувала національні моменти. Махновські повстанці виявляли почуття великої прив'язаності до своєї території. Вихід повстанських військ за межі цієї території, як засвідчувала практика ведення бойових дій, негативно позначався на їхній боєздатності. За певних обставин це почуття могло легко еволюціонувати у національне почуття, особливо, якщо ворог розмовляв неукраїнською мовою. Національний характер конфлікту підсилювався тим, що більшовики для боротьби з махновцями надсилали війська, сформовані з китайців, естонців, латишів, росіян, оскільки українським частинам вони не довіряли.

Махновську ідеологію, навіть за широкого використання російської мови і гасел інтернаціоналізму, жодним чином не можна вважати антиукраїнською. В середовищі повстанської армії, в умовах боїв та походів формувався "український анархізм” - національна форма вчення, заснована на взаємопроникненні ідей теоретичного анархізму, народного світогляду і запорозьких традицій. Селяни бачили в махновському русі відродження народних суспільних інститутів і форм управління козацьких часів. Географічна територія і спадковість поколінь основної маси його учасників додатково підтверджують цю тезу.

Взагалі питання української складової в махновському русі є доволі заплутаним, бо в ньому існувало дві групи впливу: українці-патріоти, які з часом боротьби проти ЧК і продзагонів ставали націоналістами, та анархісти, які здебільшого засіли в культвідділі (все ж таки були і чисто анархістські бойові підрозділи та підрозділи, які очолювали ідейні анархісти, але їх кількість губиться серед усієї Революційної Повстанської Армії України) і займалися створенням відозв, газет тощо і були затятими інтернаціоналістами. Дослідження діяльності махновців у державотворенні та дипломатії (дивися нижче) дає право зробити висновок, що махновський рух не був анархістським, але боровся за народовладдя, яке базувалося на місцевому самоврядуванні [22, с. 45].

Використання козацьких звань в Революційній Повстанській Армії України підтверджуються в «Відозві Батька Махна до поранених повстанців, що пробувають в шпиталях», яке було надруковано в газеті «Шлях до Волі» за 27 листопада 1919 року: «І осіб, помічених в ганебних вчинках розтаскування шпитального майна, препроваджувати для дослідження справи до моїх особистих значкових (ад'ютантів) - т.т. Чубенка й Василевського». Звання «значковий» бере свій початок ще з ХV століття.

Українській зміст махновщини вилився і в українізацію шкільної освіти, українська мова була повернута до шкільної освіти, що було висвітлено в оголошенні Культпросвітнього відділу ВРР 18 жовтня 1919 року: «Наказ ген. Май-Маєвського, що забороняв материнську мову в школах, вiднинi скасовується як силою нав'язаний нашим школам. В iнтересах духовного розвитку народу мова шкiльного викладання має бути та, до якої природно схиляється мiсцеве населення… i воно, а не влада i не армiя має вiльно i самостiйно вирiшувати це питання».

Висвітлюючи концепцію української державності в баченні С. Петлюри, насамперед варто наголосити на тому, що він був, мабуть, одним із небагатьох чільних діячів соціалістичного політикуму Центральної Ради, котрий еволюціонував від автономістських концепцій національного державотворення до самостійницьких. Пояснення тому - його участь в українському військовому русі й створенні підвалин національних збройних сил, котрі не поміщувалися в автономістські рамки державотворення, які вона сповідувала [66, с. 456].

Аксіомою для С. Петлюри впродовж усієї його політичної діяльності періоду Української революції було невідступне дотримання постулату державної незалежності України. У відозві “До населення всієї соборної України” від 17 вересня 1919 р. першим програмним пунктом уряду УНР він визначив “самостійність і незалежність Української Народньої Республіки, - щоб ніхто з близьких та далеких сусідів не замахувався на наше самостійне державне життя та добробут українського народу” [32, c.181]. Нагадаємо, що це був чи не найважчий для УНР час, коли юрисдикція її уряду розповсюджувалася лише на декілька повітів Поділля. Як реакція на зневіру в перспективу подальшої боротьби серед українського політикуму стало поширення федералістської концепції щодо майбутнього статусу України.

Українська держава у візії С. Петлюри - це демократична парламентська республіка. Характерно, що навіть у військових обставинах, що вимагали концентрації влади, а то й диктатури, він жодного разу не підтримав цієї ідеї. “Самостійна Україна коли буде, то буде тільки як демократична республіка”, - писав він [39, c.189]. Уже перебуваючи в еміграції, у листі до генерала Миколи Удовиченка С.Петлюра наголошував, що “кілька разів міг би успішно “розганяти уряди”, але не робив цього, бо гадаю, що, особливо в молодій державі, це привело би до внутрішньої деморалізації” [35, c.123]. Україна як самостійна держава, на його переконання, будуватиметься “на принципах суто демократичного парляментаризму” [38, c.194]. Виборча система має базуватися на засадах загального, рівного й таємного виборчого права, а парламент та уряд формуватися на основі пропорційної системи. В Українській державі повинні бути гарантовані права громадян інших національностей, котрі стоять на ґрунті самостійності України й беруть участь у державному будівництві, бо це “буде запорукою нашої перемоги над ворогами і запорукою нашого самостійного і ні від кого незалежного життя” [40, c.184]

Цікавими є погляди С. Петлюри й щодо суспільного устрою держави. Як відомо, він був одним із провідних діячів УСДРП, відтак займав ліву позицію в соціальних питаннях. Проте, на відміну від В.Винниченка, у цьому питанні впродовж 1917-1920 рр. він еволюціонував від лівих поглядів до поміркованих. Без сумніву, С.Петлюра бачив Україну соціально справедливою державою. У вже цитованій відозві “До населення всієї соборної України” він сформулював такі засади внутрішньої політики: передача землі від великих власників без викупу селянству, урахування інтересів робітництва - 8 годинний робочий день і соціальні гарантії праці.

Разом з тим після 1920 р. у публіцистиці С. Петлюри можна помітити обґрунтування ідеї української державності як солідарного витвору всього українського суспільства. Він рішуче виступає проти партійного доктринерства, котре веде українське державне будівництво в безвихідь, позаяк поділ суспільства на антагоністичні класи й соціальна боротьба між ними захитує пріоритет національної державності, що, на його думку, неприпустимо. У той самий час він не відкидав факту, що українське суспільство не може бути соціально-однорідним, а через те матиме якісь партійні вподобання. Тому “лише ті партійні програми, котрі стоять в першу чергу на становищі добра для цілої України, а не певної тільки кляси, й з цього становища розглядають інтереси поодиноких кляс та груп українського громадянства можуть розраховувати на наше співчуття й можуть зватися патріотичними… Вузькі програми, що хотять покроїти народ і його душу є шкідливими й стоять поза межами патріотичних вчинків” [42, т. 3, с.543-544]. Тобто для С. Петлюри пріоритетними були державні, а не вузько-партійні інтереси. “Кажда партійна програма, оскільки вже необхідно помиритись з існуванням її, мусить працювати в першу чергу для України, а потім для своєї кляси. Інтереси своєї кляси мусить підчинити загальнонароднім стремлінням, а не одягати в свій фрак, часто пошитий з невдалої матерії й не на той ріст” [42, т. 3, с.543-544]. Як підсумок, С. Петлюра наголошує: “Держава вища над партії, нація вища над кляси”.

Важливими й актуальними до цього часу є міркування С. Петлюри щодо ролі державної ідеології в націо- та державотворчих процесах в Україні. Аналізуючи історичний досвід української козацько-гетьманської державності, він доходить висновку, що “причиною загублення нашої державної незалежности, помимо економічно-політичних причин, було не завершення процесу консолідації української нації під час смерти гетьмана Богдана, брак єдиної державної ідеології у його заступників, що має об'єктивну цінність для всіх кляс тогочасної української нації”.

Характерно, що до питання формування державної ідеології як одного з найсуттєвіших чинників українського державотворення 1917-1920 рр. С. Петлюра звертався часто. Він указував на те, що її формування “справа незвичайно тяжка“, а українське суспільство “лише в тяжких катастрофах, в пробах різних може, як в горнилі страждань, її вияснити собі та засвоїти“.

Саме в період національної революції цього чинника найбільше бракувало як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Яскравим прикладом цьому можуть послужити різні концепції зовнішньополітичної орієнтації серед вищого керівництва УНР, що перешкоджали її виходу з міжнародної ізоляції. Із цього приводу С. Петлюра із сумом констатував: “А брак єдиної державної ідеології, єдиної провідної лінії в зовнішній політиці - оці риси, що характеризують дотеперішній стан політичного розвитку нашого громадянства - мало потішають і на майбутнє бо створюють у нашого громадянства ілюзії облудні і переменшення в оцінці тих труднощів, які стоять перед Україною в справі вступу її до європейської чи світової коаліції держав…”. Державна ідеологія скристалізується за умови, коли українське суспільство усвідомить потребу підпорядкувати свою діяльність “вимогам державної дисципліни”.

Важливою підвалиною самостійної Української держави мала стати церква. С.Петлюра вважав її інтегральною частиною всього державного будівництва, моральним авторитетом, котрий зміцнить націю й державу. Для цього вона повинна здобути автокефалію й мати власного патріарха. “В майбутніх конфліктах з Москвою, - писав він, - внутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська церква може відограти велике позитивне значення у вислідах такої боротьби”.

2.2 Збройні змагання Нестора Махна та Симона Петлюри

Розглядаючи збройні змагання Нестора Махна, варто відзначити, що у квітні 1918 р. в історії Української революції розпочався новий період, який тривав трохи більше ніж півроку, - період Гетьманату П. Скоропадського. Неприйняття аграрної політики гетьманського режиму та каральних дій німецько-австрійських окупантів на небачений рівень підняли соціальну активність селянства. Документи засвідчують, що важко в 1918 р. знайти якесь село чи поселення, з якого б не надійшло в урядові інстанції повідомлення про напади селян на поміщицькі маєтки, про опір карателям, убивства окупантів. На серпень 1918 р. у повстанських загонах налічувалося 80 тис. чоловік, а втрати окупантів та Гетьманської державної варти становили 50 тис. осіб [54, с. 156]. Поряд з Київщиною та Чернігівщиною селянський повстанський рух охопив Волинь, Полтавщину, Харківщину, Херсонщину та Катеринославщину, де під ідейним впливом Н. Махна силу і масштабність руху опору не могла стримати жодна тогочасна сила.

Неординарність ситуації полягала в тому, що в 1918-1921 рр. Н. Махно умудрився воювати проти всіх: проти Центральної Ради, Гетьмана П. Скоропадського, Головного отамана С. Петлюри, генералів А. Денікіна і П. Врангеля, проти інтервентів з Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, проти загонів німецьких колоністів в Україні, проти більшовицької Червоної армії, загонів ЧК і комітетів незаможних селян. Селянські маси степової України, не маючи власної політичної еліти, висували своїх нових ватажків, як колись запорізькі козаки обирали на керівництво кращих з-поміж себе.

Район, в якому розгортався махновський рух, охоплював переважно південь Лівобережної України і схід Донбасу. Махновці діяли й на Правобережжі, переважно в Катеринославі, а також на Полтавщині і Чернігівщині. Ядро району знаходилося в містечку Гуляй-Поле, населення якого й до Громадянської війни не забувало своєї козацької слави [9, с. 6]. Найбільш активною постаттю махновського руху були селяни Степової зони України, які за 1862-1914 рр. купили у поміщиків краю майже половину їх земель [67, с. 18-20].

Махновський селянський рух умовно можна поділити на три періоди. Перший - період революційної повстанської боротьби, який починається з часу окупації України німецькими та австро-угорськими військами і до початку 1919 р. Майже весь цей час тривала боротьба з режимом Гетьмана П. Скоропадського та окупантами. Другий період - від відновлення радянської влади на початку 1919 р. й до НЕПу. У цей час Н. Махно вів позмінну збройну боротьбу з більшовиками, арміями А. Денікіна, П. Врангеля. Третій період - від початку запровадження більшовиками в Україні НЕПу до серпня 1921 р., коли Н. Махно був змушений покинути свою батьківщину та перейти кордон з Румунією. Останній період проходив у боротьбі виключно з більшовиками.

Звільнений у березні 1917 р. з Бутирської тюрми революцією Н. Махно повернувся до рідного Гуляй-Поля, де розпочав політичну діяльність. У серпні 1918 р. він створює невеликий повстанський загін для боротьби з німецькими та гетьманськими органами влади. Дії загону загалом були успішними, лави його швидко зростали, а разом з тим зростала слава Н. Махна, якого повстанці-селяни шанобливо називали „батьком”. З кінця 1918 р. цим титулом він почав підписувати численні накази та відозви [60, с. 87].

Вже у вересні 1918 р. кількість бійців загону сягала 120 багнетів та шабель з 4 кулеметами [58, с. 56]. Це був типовий для того часу регіональний загін селянських повстанців, якими була наповнена Україна. Тоді ж махновські повстанці підняли свій перший чорний прапор, на одному боці якого були слова „Страшна смерть буржуям”, на другому - „Веселе життя біднякам”. Сам Н. Махно у цей час в такий спосіб формулює свою програму: „В завдання Революційно-Повстанських Загонів імені Батька Махно повинно входити: вилучення у наших ворогів якомога більше зброї та грошей і якнайскоріше підняття селянських мас відомих нам районів; об'єднати їх, озброїти до зубів і повести широким фронтом проти існуючого ладу та його захисників” [26, Т.3, с. 125].

Здебільшого Н. Махно діяв сміливо і рішуче, вміло командував загоном. За неповними підрахунками, на чолі свого загону він здійснив 118 нападів на окупантів [9, с. 14]. Для збройної боротьби потрібні були чималі кошти. Під час нападу на філію банку у с. Жеребець Н. Махно заволодів 28 тис. гетьманських карбованців. За ці гроші у селян було придбано кулемет, який встановили на трофейному німецькому тарантасі, що був запряжений четвіркою коней. Так, у серпні 1918 р. в степах України та й взагалі в Європі з'явився новий вид озброєнь - „каравелла степів” - тачанка [3, с. 34-35]. Поповнення махновського загону безпосередньо залежало від наявності зброї, тому одним з головних завдань Н. Махна було здобуття трофейної зброї та вилучення її у поміщиків і селян. Захопивши хутір, махновці накладали контрибуцію та конфісковували зброю і боєприпаси. Це робилося без сваволі й насильства. Коней реквізовували лише у тих господарствах, де їх налічувалося не менше чотирьох. Часто незаможним селянам залишали втомленого махновського коня, беручи взамін свіжого селянського. За добровільно передану махновцям гвинтівку господареві виплачувалося 3 тис. карбованців із суми контрибуції [59, с. 115]. Однак якщо у господаря знаходили приховану зброю, його розстрілювали самочинно або за вироком сільського сходу.

На початку грудня 1918 р. військові формування Н. Махна налічували близько 4 тис. повстанців, 30 кулеметів та 6 гармат. Він розпочав активну реорганізацію свого війська, намагаючись із дрібних загонів, які налічували по 50-100 повстанців-односельців, створити „вільні батальйони” для фронтових операцій. Ці батальйони мали бути закріплені за певними територіями і пов'язані із кавалерійсько-тачанковими загонами, метою яких було здійснення рейдів по ворожих тилах [58, с. 65]. У Гуляй-Полі, яке стало центром не тільки махновського руху, але й усього революційного руху Південної України, Н. Махно створює органи управління територією, підконтрольною повстанцям, - революційну районну раду і штаб. Його обирають командувачем усіх повстанських загонів та начальником штабу, а військо починають називати - махновцями [3, с. 41-42]. До штабу повстанських сил увійшли найближчі друзі та земляки Н. Махна - С. Каретник, О. Марченко, Г. Василевський, Ф. Щусь, О. Чубенко, В. Білаш, І. Лютий, В. Куриленко [58, с. 87-89].

На початку 1919 р. махновські війська приєдналися до Червоної армії, а сам Н. Махно став червоним комбригом. У цей час війська білих армій витіснили махновців, які змушені були залишити Гуляй-Поле, оборона якого стала найбільш героїчним епізодом махновського руху. В ході жорстоких боїв Гуляй Поле декілька разів переходило із рук в руки. За 15-27 січня 1919 р. у цих боях вбитими, пораненими і полоненими махновці втратили близько тисячі бійців [57, с. 256].

Тільки у кривавих боях 27-28 січня махновці зуміли відбити Гуляй-Поле у чеченських полків Добровольчої армії. На переговорах у Гуляй-Полі 31 січня з більшовицьким комдивом П. Дибенком Н. Махно заявив про своє можливе підпорядкування керівництву Червоної армії, погодився прийняти у свої полки призначених більшовицьких комісарів, створити у полках політвідділи [58, с. 84]. 12-16 лютого 1919 р. у Гуляй-Полі відбувся ІІ з'їзд повстанців і селян 35 волостей. З'їзд загалом схвалив входження махновців до складу Української радянської армії. 29 березня 1919 р. махновці оволоділи Маріуполем, де захопили величезні трофеї: 40 локомотивів, 4 гармати, 2 пароплави, 2 катери, бронепоїзд. П. Дибенко високо оцінював стійкість та мужність бійців махновських підрозділів. Червоний комдив пропонував нагородити окремі полки почесними червоними прапорами, а Н. Махна представив у травні 1919 р. до нагороди орденом Червоного прапора [58, с. 93]. Після взяття Маріуполя було створено махновську маріупольську військову групу: 4 полки, бронепоїзд, кавалерійську групу. Цій бригаді, яка належала до червоної Задніпровської дивізії, було наказано наступати на м. Таганрог. Більшовицькі комісари повідомляли, що махновські полки переукомплектовані великою кількістю добровольців.

Наприклад, лише до 5-го полку записалося близько 24 тис. чоловік [58, с. 94]. Однак напруга і конфлікти між Н. Махном і більшовиками продовжували зростати. Влітку 1919 р. Л. Троцький звинуватив Н. Махна у дезорганізації фронту, партизанщині, заколоті протии радянської влади. Обурений діями командування Червоної армії, яке оголосило його поза законом, Н. Махно склав свої повноваження. В липні, перейшовши на правий берег Дніпра, махновці об'єдналися із загоном григор'євців. Отамана Н. Григор'єва Н. Махно вбиває [60, с. 130-131]. Шляхом агітації він залучає на свій бік величезну кількість бійців з червоноармійських частин, що відступали. Під командування Н. Махна цілком перейшло дві бригади 58-ї дивізії більшовиків, вся кавалерія дивізії [8, с. 40]. Повстанці так розрослися чисельно, що у серпні 1919 р. Н. Махно віддав наказ про реорганізацію їх в армію, яка отримала назву Революційна повстанська армія України (махновців).

Н. Махно та його оточення швидко зрозуміли, що союз з більшовиками довго тривати не буде, а тому прагнули зміцнити боєздатність Повстанської армії. В ніч на 26 листопада командувач Південним фронтом М. Фрунзе наказав розпочати операцію зі знищення махновської армії.

Провівши декілька боїв з частинами Червоної армії, Н. Махно до 15 липня 1921 р. втрачає половину загону, всі обози та кулемети. Його атака Гуляй-Поля силами 500 махновців-кавалеристів і близько 100 піхотинців на тачанках потонула у крові повстанців [58, с. 371]. З 21 липня 1921 р. Н. Махно із 120 кавалеристами здійснює рейд до Дону. Поблизу Таганрога відбулися останні збори командирів та бійців Повстанської армії, які мали вирішити долю махновського руху. На цих зборах Н. Махно навіть пропонував здійснити рейд в Галичину і з допомогою селян-галичан створити нову велику армію, яка зможе повернутися у степову Україну. Н. Махно навіть розрахував, що планом повстання можна в Галичині зацікавити більшовицьке керівництво, яке мріяло про світову революцію. Однак більшість командирів хотіли продовжити боротьбу лише на батьківщині, а серед донських козаків Н. Махно підтримки не знайшов. Повернувшись в Україну, Н. Махно 11-16 серпня 1921 р. веде постійні бої з червоними військами. Біля Перевалочної махновці були оточені і під вогнем кулеметів переправилися на Правобережну Україну через Дніпро. До загону махновців приєдналися загони місцевих отаманів Іванова та Марусі (Марії Наливайко, колишньої більшовички), але нові жорстокі бої спричинили втрату семи кращих командирів та багатьох бійців. 28 серпня 1921 р., обеззброївши червону прикордонну заставу біля с. Кам'янки, залишки недавньої багатотисячної армії Н. Махна (77 чоловік) переправилися через Дністер і перейшли на територію Румунії [58, с. 376-378]. В Україні залишилися лише невеликі махновські загони, які продовжували боротьбу з більшовиками до кінця 1922 р.

Важливо, що В. Верстюк виокремив тактику повстансько-партизанської війни, якої дотримувались махновці: а) рейдові походи на сотні кілометрів від основного місця дислокації; б) активна розвідка та удосконалення методів її ведення; в) нав'язування противникові нічного бою та раптовість нападу; г) нищівна шабельна атака; ґ) масований кулеметний вогонь; д) винайдення і використання у військових діях тачанки. Виокремлення даної тактики є важливим для цілісного розуміння селянського повстанського руху досліджуваної доби, специфіки військових дій, адже якщо не в цілому, то значною мірою її застосовували селянські загони у боротьбі з окупантами [7, с. 106].