Дипломатична діяльність французького абсолютизму періоду урядування прем’єр-міністра кардинала Мазаріні (40-50 рр. XVII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ФРАНЦУЗЬКОГО АБСОЛЮТИЗМУ ПЕРІОДУ УРЯДУВАННЯ ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРА КАРДИНАЛА МАЗАРІНІ (40-50 РР. XVII СТ.)

АНОТАЦІЯ

У статті розглянуто особливості дипломатичної діяльності Франції періоду урядування кардинала Джуліо Мазаріні. Охарактеризовано та зроблено порівняльний аналіз дипломатії Рішельє та Мазаріні. Розкрито основні досягнення та переваги у цій сфері останнього з них.

Ключові слова: дипломатія, абсолютизм, монархія, міжнародні відносини.

ANNOTATION

The main features of French diplomatic activities during the government of cardinal Giulio Mazarini were reviewed in this article. The comparative analysis of Richelieu's and Mazarini's diplomacy was done and characterized. The main achievements and advantages in this area of Mazarini were revealed. During the investigation of policy importance of the first minister it was highlighted, that exactly diplomacy was his favourite avocation. Mazarini mastered the art of negotiation perfectly. In the period of his government France attained absolute safety on its borders.

Key words: diplomacy, absolutism, monarchy, international relations.

Життя і доля Джуліо Мазаріні і донині є найбільш надзвичайними і таємничими в європейській історії XVII століття. Італієць за походженням, солдат, дипломат, таємний агент двох правителів, він, отримавши кардинальську шапку, протягом вісімнадцяти років визначав долю Франції та Європи і підготував до державної діяльності Луї XIV, під час правління якого Франція стала наймогутнішою державою Європи. По суті, історія «сходження» Мазаріні - це історія тих європейських держав, в яких він жив і яким служив, в першу чергу Франції. Як людина дії, він не витрачав, подібно до свого великого попередника на посту першого міністра Франції кардинала Рішельє, часу на те, щоб висловити свої думки про суспільство і правління на папері, описати історію свого «підняття» до вершин влади. Нащадкам залишилася лише його численна ділова кореспонденція.

Крім того, Мазаріні як ніхто інший відчув на собі неприязнь з боку французів, якими йому довелося керувати, а його репутація, в тому числі і як дипломата, постійно залежала від порівняння з кардиналом Рішельє. Це створило йому своєрідне кліше в історії [16]. Тому настільки важливим є дослідити та виокремити роль і значення дипломатії саме Мазаріні в історії Франції.

Варто відзначити, що лише останнім часом фігура кардинала почала набувати більш респектабельного вигляду, хоча досліджень про нього і на сьогоднішній день менше, ніж про Рішельє.

Дипломатія була улюбленим заняттям Мазаріні. Він досконало володів мистецтвом переговорів. Кардинал вважав за краще уникати показуватися на публіці, був небагатослівний. Всі ці особисті якості дозволяли йому послідовно проводити в життя програму Рішельє [4, с. 202].

У 40-х рр. XVII ст. всю свою увагу і таланти Мазаріні переніс на зовнішню політику, де досяг найкращих в тих умовах результатів. Звичайно, зростання опозиції на всіх рівнях заважало йому проводити активно дипломатичну діяльність. І подібно до багатьох інших політиків, наприклад, Олівера Кромвеля в Англії, авторитет кардинала за кордоном був незрівнянно вищий, ніж у себе в країні. У літературі існує думка, що Рішельє був насамперед відмінним воєначальником, а Мазаріні - дипломатом. Однак, не варто протиставляти кардиналів один одному. І один, і другий підставляли себе під мушкетні кулі і гарматні ядра. І якщо 18-річна влада Рішельє ознаменувалася 12-ма роками війни, то з 19-річного правління Мазаріні на воєнні роки пішло не менше 16 р. Це при тому, що за характером останній був мирною людиною і на всьому протязі своєї дипломатичної діяльності був «посланцем миру» [5, с. 275].

Одним із найголовніших завдань першого міністра Франції стало укладення миру з Габсбургами на вигідних для Франції умовах. Незважаючи на отримані Мазаріні на четвертому етапі Тридцятилітньої війни (1635 - 1648 рр.) перемоги над ворогом, до укладення миру міністра спонукали, в першу чергу, внутрішньополітичні обставини, пов'язані з назріваючою Фрондою. Він вже давно помітив ознаки наближаючої європейської кризи, які починали проявлятися і у Франції, і робив все можливе, щоб залучити у свій табір найбільшу кількість союзників.

Мирні переговори неможливо було почати через опір іспанської сторони. Однак, після битви при Рокруа 19 травня «золотий вік» Іспанії фактично закінчився. Франція могла вже пред'являти серйозні претензії на панування в Європі [6]. Після цього ніщо вже не перешкоджало відкриттю мирних переговорів у вестфальських містах Мюнстері і Оснабрюці восени 1644 р.

На дипломатичній ниві, досить яскраво, Мазаріні вперше проявив себе саме на Вестфальскому мирному конгресі, який йшов паралельно з Тридцятилітньою війною. Кардинал, як політик довіряв насамперед самому собі. Він вважав за краще особисто не вступати в запеклі суперечки і бурхливі дебати розпочатого мирного конгресу, а спритно і вміло діяв через своїх ретельно підібраних і проінструктованих довірених осіб у Мюнстері - Д'авіла, Сервьєна і герцога де Лонгвіля. Ці люди сумлінно заслужили собі славу досвідчених політиків, але все ж, звичайно, знали, хто реально стояв за їх спиною і щоденно керував ними [7].

Слід зауважити, що зовнішня політика Мазаріні живилася виключно міркуваннями щодо вигоди і була позбавлена всіляких забобонів. Одним з небагатьох людей, яким було дано зрозуміти сутність того, що відбувалося в Англії, був кардинал Мазаріні. Він відразу зрозумів, чим пахне англійська «смута», і тому проводив з самого її початку політику компромісу, намагаючись грати роль миротворця конфлікту між Карлом I Стюартом і парламентською опозицією. Тому дипломатія Мазаріні по відношенню до англійської революції середини XVII ст. полягала в тому, щоб примирити дві ворогуючі сторони - короля і парламент - і втягнути Англію в європейську війну. Союз з Кромвелем був необхідний першому міністру і з метою знайти союзника у війні з Іспанією, яка тривала і після укладення Вестфальського миру аж до 1659 р. кардинал навіть погодився віддати англійцям важливий в стратегічному відношенні порт Дюнкерк, коли ті звільнять його від іспанців [5, с. 275].

Приблизно за рік до закінчення Тридцятилітньої війни позиції Мазаріні в самій Франції різко похитнулися. Чутки про це поширилися навіть за кордон. У листопаді 1647 р. дипломати першого міністра в Мюнстері передавали один одному інформацію про «велику змову». Кардиналу, який поспішав з закінченням мирного конгресу, було зрозуміло, що вороги Франції тепер знаходяться всередині країни [8].

Взимку 1647-1648 рр. у зв'язку зі значним погіршенням військово-політичної ситуації у Франції уряд знову збільшив витрати на війну. В пошуках виходу з становища навесні 1648 р. Мазаріні обмежив матеріальні інтереси самого дворянства мантії, скасувавши збір, який гарантував спадковість посад. У відповідь вищі судові установи Парижа - парламент, Рахункова палата, Палата непрямих зборів і Велика рада - почали проводити спільні засідання з метою здійснити державну реформу. Так почалася Фронда.

Спочатку політика, яка не на жарт тривожила кардинала, була дуже обережною з його сторони, оскільки він не бажав починати громадянську війну, яка могла б зірвати укладення Вестфальського договору. Але все ж, ряд заборон було здійснено, і паризький парламент оголосив Мазаріні ворогом держави.

Французька аристократія ненавиділа першого міністра не тільки за його італійське походження і відмову дарувати нагороди та привілеї, а й за «узурповане» право принців крові знаходитися поруч і давати поради регентші і королю. Принци Конде і Конті, їх сестра герцогиня де Лонгвіль, герцог Орлеанський, коад'ютор Паризький (тобто заступник Паризького архієпископа) Поль де Гонді, майбутній кардинал де Рец - це далеко не повний список основних ворогів Мазаріні. Фронда принців почалася 18 січня 1650 р. після того, як були поміщені у в'язницю Конде, Конті і герцог Лонгвіль. Фактично з цього дня почалася справжня битва титанів - і військова, і дипломатична - між Мазаріні і Конде. Кожен з них бачив свій шлях розвитку французького королівства [9, с. 108].

З початком Фронди, Мазаріні проявив себе як дуже «тонкий» політик. Він вміло підлаштовувася під ситуацію, що складалася і відповідно діяв. Закінчивши боротьбу з фрондерами, кардинал зумів зробити відповідні висновки. З одного боку, Мазаріні пішов на деякі поступки, з іншого він вміло боровся з так званою латентною Фрондою.

Рішельє підготував грунт, на якому виросла неприязнь до Мазаріні. Труднощі кардинала полягали в тому, що він був змушений керувати Францією в епоху економічної та політичної кризи, викликаної війною і перебудовою економічних і політичних відносин у державі, пов'язаних з розвитком раннього капіталізму і монополізацією державної влади. Мазаріні розумів суть подій у себе в країні і за кордоном, міг «оглянути поглядом» всю Західну Європу і порівняти її з Францією. Тому-то він і виграв в кінцевому підсумку, незважаючи на своє італійське походження [13].

Мазаріні, як і його великий попередник Рішельє, був політичним консерватором. Він, насамперед, апелював до традиції і виходив у своїй діяльності з неписаної конституції Франції. Але одночасно він був ще й новатором. Новатором у межах загального консерватизму, за рамки якого в першій половині XVII ст. вийшли лише Англія і ще раніше Голландія. Перший міністр Франції терпляче «добудовував дах» тої державної будівлі, яка ще протягом майже півтора сторіччя називалася Старим порядком.

З закіченням Фронди Мазаріні, повернувшись до Парижа, насамперед, зайнявся своєю адміністрацією. При ньому найважливіші державні справи обговорювалися і проводилися через Велику Королівську раду. Луї був присутній на сесіях своєї ради, але під

час його дитячих років і навіть пізніше саме Мазаріні вів засідання. Реорганізована ним Рада постійно спостерігала за адміністрацією королівства. У фінансовій Раді король, канцлер і державні секретарі зазвичай зустрічалися з фінансовими експертами корони, які регулювали доходи і витрати. Всі вони були ретельно підібрані кардиналом [10, с. 264].

Через цю станово-представницьку організацію суспільства, були спроби призупинити централізаторську політику першого міністра. Однак всі вони закінчилися невдало. Мазаріні довелося придушити кілька розрізнених дворянських повстань, а конфлікти в парламенті завдяки своєму дипломатичному мистецтву він врегулював в довгих і заплутаних переговорах.

Стабілізувалася і економічна ситуація в королівстві. Кардинал призначив відразу двох сюрінтендантів фінансів: Фуке і Сервьєна. Ще одним висуванцем кардинала був Кольбер. Мазаріні бачив у ньому розумну і здібну людину, яка могла б послужити і йому і на благо Франції. Кольбер був прямою протилежністю Фуке. Обидва вони, як і Мазаріні, вміли і любили працювати, але Кольбер робив це завдяки феноменальній працездатності, вмінню засвоювати масу інформації, педантичності, а Фуке більше покладався на інтуїцію і дозволяв собі час від часу розслабитися [11, с. 264].

І після Фронди основна увага першого міністра Франції приділялася зовнішній політиці. Його вміла дипломатія була дуже ефективною, хоча і не всім зрозумілою: Мазаріні пішов на вкрай непопулярні для нього заходи, уклавши союз з Кромвелем. В цей час з'явилося чимало памфлетів, автори яких вимагали заарештувати Мазаріні за дозвіл англійським солдатам знаходитись на землях Фландрії (сучасна Бельгія) недалеко від франко- фландрського кордону. Радники кардинала заговорили навіть про небезпеку нової Фронди. Мазаріні сильно ризикував, але розумів, що тільки союз з сильною у військовому відношенні Англією може змусити Іспанію піти на мир з Францією на більш вигідних для останньої умовах.

Одночасно багато уваги Мазаріні приділяв дипломатичній діяльності в німецьких землях. Імператор Фердинанд III бажав допомогти Мадриду і погрожував послати свої війська в Нідерланди та Італію. Більшість же німецьких князів, як протестантських, так і католицьких, не бажало розв'язання нової війни. Їхнє бажання збігалося з політикою Мазаріні, і в серпні 1658 р. ряд князів створили Рейнський союз - спільну оборонну організацію для захисту Вестфальских угод 1648 р. Франція приєдналася до союзу, стала його скарбником і головним постачальником солдат в його армію. Під час створення Рейнського союзу в квітні 1657 р. помер Фердинанд III. Його спадкоємцю ерцгерцогу Леопольду було всього сімнадцять років. Мазаріні спробував скористатися ситуацією, і в короткий період літа 1657 р. виношував ідею висунути Луї XIV як кандидата на імперський трон. Якби цей план спрацював, як сподівався честолюбний кардинал, він сам незабаром зміг би надіти папську тіару, що стало б блискучим завершенням його кар'єри. Як видно, і великий політик може бути мрійником. Однак, Леопольд I був обраний в липні 1658 р. імператором Священної Римської імперії. Зрив амбітних планів Мазаріні не був промахом його дипломатії - це була всього лише невдала спроба [14, с. 256].

Союз з Англією, створення Рейнського союзу і особливо Піренейський мир з Іспанією 1659 р., що приніс Франції південні землі Руссільон і Перпіньян, створили систему безпеки французьких кордонів і затвердили політичну гегемонію Франції в Європі.

Як і будь-якого з політиків, що довго перебував біля керма влади, Мазаріні періодами «заносило». Влада оволодівала ним, що змушувало його часом плекати нездійсненні плани і надії. Своїх племінниць він намагався посватати навіть до Англії: то за сина Кромвеля - Річарда, то за короля Карла II Стюарта. Однак, ці ілюзії дуже швидко розвіялися, залишивши місце раціональному політичному мисленню. Пізніше Мазаріні задоволено відзначав, що йому більше приносить задоволення сама влада, а не походження або спорідненість з королівською династією.

Мазаріні дуже любив свою «французьку» сім'ю, що складалася з двох людей - Анни Австрійської і Луї XIV. Вони ототожнювали у своїй особі французьке королівство, і тому не дивно з чисто психологічної точки зору, що Мазаріні прив'язався до Франції всією душею і ревно захищав її інтереси [13].

Кардинал був, мабуть, одним з найвидатніших діячів своєї епохи. Так, завдяки своїй далекоглядній політиці, Мазаріні успішно продовжував у нових умовах зовнішню політику Рішельє, внаслідок чого в 1659-1661 рр. Франція досягла абсолютної безпеки на кордонах.

Характерними рисами дипломатичної політики Мазаріні були витривалість в поєднанні зі спритністю. Саме ці риси відрізняли кардинала від інших його сучасників. Політичний та дипломатичний талант Мазаріні допомагав йому в складних ситуаціях. Вміла ввічливість першого міністра дозволяла зберігати видимість нейтралітету навіть із заклятими ворогами. Його важко було вивести з себе, кардинал прекрасно вмів контролювати свої емоції. Країною Мазаріні керував, в першу чергу, за допомогою розумних і талановитих людей, і вже в другу чергу - вірних. Ця ж особливість простежується і в стосунках кардинала з військовими. В першу чергу знання характерів та інших особливостей допомагали Мазаріні при необхідності домовлятися з людьми, здатними заподіяти шкоду Франції [5, с. 275].

На міжнародній арені, кардинал був, в першу чергу, дипломатом і лише в другу військовим. Вести війни він довіряв професійним військовим, а сам займався тим, у чому був сильний, тобто дипломатією. Мазаріні добре знав свої недоліки і тому вміло користувався допомогою друзів [14, с. 258].

Загалом, внаслідок політики кардинала Мазаріні, Франція стала найсильнішою державою Європи. Навіть мова міжнародної дипломатії відтепер стала французькою. Після довгих років воєн і внутрішніх усобиць, у Франції нарешті настав мир. Те, що Мазаріні протримався при владі стільки ж років, скільки і його попередник кардинал Рішельє, було просто неймовірним. В період його правління у Франції був побудований той абсолютизм, який і робив Францію гегемоном Європи. Такого не зміг зробити навіть Рішельє. Мазаріні був символом своєї епохи.

Отже, дипломатична діяльність французького абсолютизму під керівництвом Джуліо Мазаріні була прямим продовженням політики кардинала Рішельє. Мазаріні був перш за все великим політиком, наділеним даром виключної проникливості, далекоглядності. Політиці, дипломатії він присвятив все своє життя. Кардинала можна назвати одним із найбільш миролюбних політиків його епохи. Він більш за все прагнув до безпеки, стабільності і порядку як у Франції, так і в усій Європі. Для досягнення цього йому довелось пережити і вести кровопролитні війни на європейській арені і всередині країни, якою він управляв. Таким чином, в своїй політичній діяльності Мазаріні досяг максимально можливого: він був одним із засновників Вестфальської системи безпеки в міжнародних відносинах і державної системи Франції, що проіснували до кінця XVIII століття.

Джерела та література

1. Блюш Ф. Людовик XIV. - М.: Ладомир, 1998. - 818 с.

2. Борисов Ю. В. Дипломатия Людовика XIV. -- М.: Международные отношения, 1991. -- 384 с.

3. Губер П. Мазарини. - М.: Наука, 2000. - 372 с.

4. Ивонина Л. И. Мазарини. - М: Молодая гвардия, 2007. - 303 с.

5. Ивонин Ю. Е., Ивонина Л. И. Властители судеб Европы: императоры, короли, министры XVI - XVIII вв. / Ю. Е. Ивонин, Л. И.Ивонина. - С.: Русич, 2004. - 463 с.

6. Копосов Н. Е. Абсолютная монархия во Франции // Вопросы истории, 1989. - №1. - С. 42 - 56.

7. Левак О. М. Терешко Ю. М.Вестфальський мир: його місце і значення в зовнішній політиці Франції 40-х рр. XVII ст.// Наука, освіта, суспільство очима молодих: збірник наукових праць. - Рівне: РВВ РДГУ - С. 51-55.

8. Поршнев Б. Ф. Английская республика, Французская Фронда и Вестфальский мир // Средние века. - № 3, 1951. - С. 52-71.

9. Семченков Я. С. Тридцатилетняя война 1618 -1648 гг.. - М.: Рейтар, 2009. - 136 с.

10. Тарле Е. В. Очерки истории колониальной политики западноевропейских государств (конец XIV - начало XIX века) / Е. В. Тарле.- М. - Л.: Наука, 1965. - 427 с.

11. Тарле Е. В. Три катастрофы. Вестфальский мир. Тильзитский мир. Версальский мир. - Петроград - Москва.: Наука, 1983. - 273 с.

12. Терешко Ю. М. Нантський едикт та проблема збереження релігійного миру у Франції ( 1598-1629 рр.) // Роль християнства в утвердженні освіти, науки та мистецтва: історія, уроки, перспективи: Науковий збірник. - Рівне: ППФ “ Волинські обереги ”, 2000.- С. 42-50.

13. Фельдман Д., Барабанов О. Если Вестфаль и болен, то этот больной скорее жив, чем мёртв...// Международные процессы: Журнал. - 2007. - Т. 5. - № 3. - С. 162-174.

14. Цыганков П.А. Международные отношения. - М.: Новая школа, 1996. - 274 с.

15. Черкасов П. П. Судьба империи: Очерк колониальной экспансии Франции в ХУІ - ХХ вв. / П. П. Черкасов. - М.: Наука, 1983.- 183 с.

16. Чудинов А. В. Королевское самодержавие во Франции: история одного мифа // Французский ежегодник. - М., 2005. - C. 90 -133.

17. Blet P. Le clerge de France et la monarchic (1615-1666). - Paris, 1958. - 90 p.

18. Bloch M. Apologie pour l'Histoire ou Metier d'Historien / M. Bloch. -Paris, 1961. - 65 p.

Размещено на Allbest.ru