Внесок Павла Соханя у відродження української археографії: щодо діяльності Археографічної комісії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВНЕСОК ПАВЛА СОХАНЯ У ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ: ЩОДО ДІЯЛЬНОСТІ АРХЕОГРАФІЧНОЇ КОМІСІЇ

Олексій Марченко

Розвиток гуманітарних наук неможливо уявити без конкретного людського фактору, а саме осіб-виконавців, на плечах яких лежить непроста місія об'єктивної інтерпретації минувшини та її екстраполяції в дійсність з урахуванням і поєднанням ціннісних орієнтирів та викликів сучасності. Проблематика ж розуміння та усвідомлення цілісного процесу еволюції тієї чи іншої галузі знань не видається напрочуд повним без врахування досвіду та здобутків дослідників. Для археографії як історичної дисципліни особистісний фактор є одним із визначальних на шляху накопичення та культивування знань. Саме тому історію української археографії як, в принципі, й кожної історичної дисципліни, необхідно розглядати крізь особистісну призму.

Ім'я Павла Степановича Соханя завжди залишиться знаковим для національної археографії. Будучи визнаним болгарознавцем, він неодноразово наголошував на повноті джерельної бази та високій культурі роботи з джерелами. Саме такий погляд поєднав дослідника з його майбутнім науковим шляхом - археографічною діяльністю.

Павло Степанович відзначав, що, на відміну від СРСР, завдяки систематичному та безперервному едиційному процесу на сьогодні всі європейські країни мають фундаментальні корпуси й видові публікації писемних джерел із найдавніших часів П.С. Сохань, Про деякі основні напрями діяльності Археографічної комісії АН УРСР в світлі сучасних вимог перебудови, Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку (Тези доповідей республіканської наради, грудень 1988 р.), К. 1988, с. 5.. Вчений мав на увазі такі праці, як “Monumenta Poloniae Historica”, “Monumenta Germaniae Historica”, “Monumenta Romaniae Historica”, “Monumenta Historico-Juridica Slavorum Meridionalium”, “Fontes Rerum Bohemicarum”, “Monumenta Hungariae Historica”, “Vetera Monumenta Slavorum Meridionalium” та багато інших. Як зазначав вчений, у численних західних українознавчих центрах протягом десятиліть не припинялась інтенсивна археографічна робота, розвивалися кращі традиції української археографії, накопичувався едиційний досвід, вивчалися архіви, вводилися в науковий обіг масиви джерел з історії національних рухів, суспільно-політичної думки, публікувалися цінні пам'ятки української культури П.С. Сохань, Стан і перспективи розвитку української археографії, УАЩ 1 (1992) 15.. Що ж до УРСР, то в форваторі радянських орієнтирів дослідники, напевно через відсутність якихось загальносоюзних чи хоча б республіканських постанов, навіть не ставили питання про створення зведеної систематичної публікації найдавніших джерел з історії України П.С. Сохань, Про деякі основні напрями діяльності.., с. 6.. Але усвідомлення такої прогалини було вирішальним етапом для розвитку української археографії.

Проблема, яка постала перед українською археографією радянських часів і, в принципі, потребувала негайного її вирішення для перспективного розвитку, стосувалася відсутності систематичної публікації найдавніших джерел з історії України. Потрібно відмітити й об'єктивний факт всебічного оновлення радянського суспільства та переосмислення “більшовицького” шляху розвитку після квітневого Пленуму ЦК КПРС 1985-го року, що був визначальним для тодішнього партійного керівництва, яке, намагаючись курсом “перебудови” зберегти себе та свій глиняний “Колосс” - СРСР, на державному рівні задекларували цей процес. Такі зрушення мали неабиякий вплив на зростання ролі історичної науки та змусили вище керівництво відповідно реагувати на запити наукової еліти республіки. Тому задля поліпшення становища в галузі археографічної діяльності Президія АН УРСР постановою № 315 від 5.10.1987 відновила діяльність Археографічної комісії АН УРСР Г.В. Боряк, О.В. Тодійчук, Хроніка діяльності Археографічної комісії та Інституту української археографії АН України. 1987-1990, УАЩ 1 (1992) 454.. До неї увійшли провідні вчені академічних установ - історики, мовознавці, літературознавці, філософи, археологи, а також відомі архівісти О. Тодійчук, Відновлено археографічну комісію, Наука і культура. Україна 23 (1989) 187.. Саме “відновила” є ключовим словом, оскільки ідея створення центру у справі видання джерел з'явилася серед науковців ще наприкінці 60-х рр. ХХ ст. В 1969 році, згідно з постановою № 149 Президії АН УРСР від 29 квітня, було утворено Археографічну комісію АН УРСР на чолі з академіком А. Скабою Едиційна археографія в Україні у XIX-ХХст. Плани, проекти, програми видань, вип. 1, К. 1993, с. 29.. Але через брак коштів та невизначеність юридичного статусу комісії подальше функціонування та едиційні спроби виявилися неможливими, що призвело до припинення її діяльності Ibid., c. 31..

З відновленням роботи комісії першочерговою функцією, що була визначена, стала координація в межах республіки археографічної видавничої роботи всіх установ, закладів, періодичних і неперіодичних органів, окремих осіб, що займалися публікацією джерел П.С. Сохань, Про деякі основні напрями діяльності.., с. 6.. Звісно, що головним завданням, яке було покладене на комісію, стала організація видання історичних джерел П.С. Сохань, До джерел, Вісник Міжнародної асоціації україністів 1 (1990) 41.. Спираючись на значний досвід археографічних інститу- цій-попередниць (Одеське товариство історії та старожитностей (1839 р.), Тимчасова археографічна комісія для розбору давніх актів у Києві (1843 р.), Археографічна комісія НТШ у Львові (1873 р.), Археографічна комісія ВУАН (1919 р.) та інші), комісія відразу ж розгорнула на базі Інституту історії України широку перспективну програму археографічних досліджень і публікації писемної історико-культурної спадщини України Едиційна археографія в Україні.., с. 31..

Серед основних запитів, на які потрібно було першопочатково реагувати та до яких необхідно стало дослухатися, були зростаючий інтерес української громадськості до джерел культурно-історичної спадщини народу та багатий досвід діаспорної української археографії, що мала у своєму доробку велику кількість документальних, епістолярних, картографічних публікацій, підготовлених у європейських та американських українознавчих центрах. Затвердивши поновлений склад Археографічної комісії, Президія АН УРСР, тим самим, невербально відповіла на громадські виклики українського суспільства.

Перша Республіканська археографічна нарада, що відбулася в грудні 1988 року, мала наслідком опрацювання комплексної програми видань, яка включила в себе пропозиції учасників і лягла в основу діяльності комісії.

Так, на пленарному засіданні було обговорено доповіді голови Археографічної комісії АН УРСР члена-кореспондента АН УРСР П. Со- ханя, голови Археографічної комісії АН СРСР професора С. Шмідта, члена-кореспондента АН УРСР Ф. Шевченка та доктора історичних наук А. Хорошкевич, в яких, зокрема, з одного боку відзначалося, що сучасна українська археографія за останні десятиліття знаходиться на шляху різкого відставання від передової суспільної думки П.С. Сохань, Про деякі основні напрями діяльності.., с. 5.; А.Л. Хорошкевич, Традиції радянської археографії та завдання археографічної комісії АН УРСР, Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку (Тези доповідей республіканської наради, грудень 1988 р.), К., 1988, с. 15., не лише як виключно історична дисципліна, а й як складова соціогуманітарних знань, а з іншого наголошувалося, що за радянську добу досягнуто значних успіхів в розвитку археографії Ф.П. Шевченко, Археографія в зв'язках із спеціальними історичними дисциплінами, Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку (Тези доповідей республіканської наради, грудень 1988 р.), К. 1988, с. 194..

Серед широкого кола проблем, що обговорювалися на засіданні, далеко не пересічною виявилась дискусія щодо формування видавничого плану комісії: хронологічний, тематичний чи видовий принцип розробки едиційної програми. Було погоджено та визнано за найоб'єктивніше застосовувати видовий принцип відбору пам'яток, який і поклали в основу розроблюваного плану О. Тодійчук, Op. cit., c. 188..

Свідченням активного та модерного підходу до розвитку української археографії може слугувати ряд виступів, на яких були представлені і обґрунтовані програми видань різних видів джерел: зводу пам'яток давньоруського та українського літописання Ю.А. Мицик, Про публікацію пам 'яток українського літописання, Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку (Тези доповідей республіканської наради, грудень 1988 р.), К. 1988, с. 53-56., східних джерел з історії України Х-ХУІІІ ст. Я.Р. Дашкевич, Вивчення і публікація східних джерел з історії України, Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку (Тези доповідей республіканської наради, грудень 1988 р.), К. 1988, с. 62-64., іноземних наративних джерел XV-XVIII ст. Д.С. Наливайко, Про видання західноєвропейських джерел з історії України XVI- XVIII ст., Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку (Тези доповідей республіканської наради, грудень 1988 р.), К. 1988, с. 59-62., статистичних джерел з історії Правобережної України XVI-XVIII ст. М.Г. Крикун, Масові статистичні джерела до історії Правобережної України XVI- XVIII ст., Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку (Тези доповідей республіканської наради, грудень 1988 р.), К. 1988, с. 77-81., джерел з історії української культури О.М. Дзюба, До питання про видання джерел з історії української культури, Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку (Тези доповідей республіканської наради, грудень 1988 р.), К. 1988, с. 102-104., історико-етнографічної та фольклорної спадщини ХІХ - початку ХХ ст. Т.М. Шевчук, Видання класичної фольклорної спадщини першої чверті ХІХ - 20-х - 30-х рр. ХХ ст., Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку (Тези доповідей республіканської наради, грудень 1988 р.), К. 1988, с. 169-172.

Нарада дійсно мала непересічне значення для подальшого розвитку національної едиційної складової української археографії та діяльності комісії, оскільки серед напрямів едиційної діяльності Археографічної комісії учасниками наради були визначені такі: підготовка публікації джерел з історії України 20-30-х років ХХ ст., про суспільно-політичні рухи ХІХ - початку ХХ ст., з історії запорізького козацтва та Визвольної війни українського народу 1648-1654 років О. Тодійчук, Op. cit., c. 189..

Роль П. Соханя в реалізації пропозицій та завдань, які були покладені на комісію учасниками наради, була першорядною. Будучи головою комісії Павло Степанович підтримав найсміливіші проекти та залучив до роботи в інституції нелояльних до режиму вчених (Я. Дашкевич, О. Апа- нович, М. Ковальський) О.О. Маврін, В.А. Брехуненко, Небуденний ювілей, УАЩ 5-6 (2001) 12..

Одним із найскладніших питань у процесі реалізації археографічної діяльності та роботи Археографічної комісії була проблема кадрового наповнення, що обговорювалося як на Республіканській нараді, так і на за- гальнонауковому рівні, оскільки Україна за радянську добу була позбавлена національної археографічної школи. Археографічна робота, за своєю природою, вимагає дуже високого науково-методичного рівня та висококваліфікованих фахівців, кількість яких істотно зменшувалася щороку. Саме з метою піднесення престижу археографічної роботи та заповнення цієї ніші історичної науки, на комісію, за словами Павла Степановича, була покладена місія з негайної підготовки школи археографів П.С. Сохань, До джерел.., с. 42..

Плідна робота будь-якої інституції неможлива без визначення місця її перебування. Відразу ж було вирішено, що фінансове та матеріально- технічне забезпечення комісії буде “покладено на плечі” Інституту історії АН УРСР Археографічна робота в республіці, Вісник АН УРСР 10 (1989) 15.. Таке рішення видається цілком закономірним з огляду на те, що голова комісії та її співробітники, в переважній більшості, працювали в інституті. Задля активізації та координації археографічної роботи та з метою здійснення запланованої видавничої і пошукової діяльності із підготовки до видання історичних джерел, було вирішено організувати відділення Археографічної комісії у Львові - на базі Інституту суспільних наук АН УРСР та у Дніпропетровську - на базі університету Ibid.. До активної участі у виданні історичних джерел були задіяні установи АН УРСР та видавництво “Наукова думка”, яке б мало безпосередньо займатися виданням наукових публікацій та напрацювань Археографічної комісії П.С. Сохань, Стан і перспективи розвитку археографії на Україні, УІЖ 8 (1989) 51..

Щодо запланованих проектів і тем, які повинні були реалізувати співробітники комісії, потрібно відмітити, що комісія розробила перспективний план підготовки до друку та видання джерел з історії України до 2000 р., який був розглянутий на згаданій вище республіканській нараді археогра- фів Археографічна робота в республіці.., с. 13.. Цей план, що складався з 17 розділів, передбачав підготовку та видання різних видів писемних джерел, що охоплюють всі історичні періоди українського буття. Передбачалося загалом видати 300 назв, які в основній своїй масі репрезентують багатотомні збірки документів та історико-культур- них пам'яток ІХ-ХХ ст П.С. Сохань, Знати правду історії, Україна 17 (1991) 21.. Що ж до унікальних видань, то потрібно зауважити, що корпус джерел з історії запорізького козацтва та Визвольної війни 164854 рр., зокрема документи архіву Коша Війська Запорізького, потребував якнайшвидшого видання, через доволі критичний фізичний стан документів. Щоправда, видання першого тому Архіву Коша Війська Запорізького, що є досить звичним для радянської системи, рішенням Президії АН УРСР ухвалено приурочити до ювілею Богдана Хмельницького в 1995 р Ibid, c. 22.. Окрім цього, заплановано було перевидати багатотомні зібрання творів видатних українських дослідників: М. Костомарова, Д. Яворницького, М. Драгома- нова, О. Левицького, В. Модзалевського, Д. Багалія та інших П.С. Сохань, Стан і перспективи розвитку археографії.., с. 49..

Але, як і в будь-яких наукових задумах і намаганнях, план не був шедевральним чи бездоганним і містив чимало прогалин. Так, не були включені до плану збірка дипломатичних трактатів між Україною та Росією, починаючи з часів Б. Хмельницького, ряд польських хронік XVII ст. і пам'яток історичної думки в Україні П.С. Сохань, Поновлюючи традиції вітчизняної археографії, Вісник АН УРСР 7 (1990) 68.. Павло Степанович, будучи головою комісії, розумів це як ніхто інший, та покладав великі сподівання на майбутні покоління археографів, істориків, дослідників, які мали б бути виплекані зусиллями сучасників. сохань археографічний комісія історія

За досить незначний період діяльності комісія встигла порадувати наукову інтелігенцію та українське суспільство низкою публікацій. Вийшли друком такі історико-культурні пам'ятки, як “Опис Київського намісництва 70-80 років ХVIII ст.”, збірка документів “Торгівля на Україні в ХГУ - середині XVII ст.” (спільно з Канадським інститутом українських досліджень), два томи “Історії запорозьких козаків” Д. Яворницького, тритомником документів слідчої справи - “Кирило-Мефодіївське товариство”, “Описом України” Гійома де Боплана (спільно з Українським інститутом Гарвардського університету), яку було вперше видано в повному обсязі українською мовою разом із факсимільно відтвореним французьким оригіналом П.С. Сохань, Знати правду історії.., с. 21..

Потрібно зауважити, що черговість підготовки видань, за словами Павла Степановича, залежить від поєднання їх історично-культурної значущості із зацікавленістю та попитом серед українського суспільства П.С. Сохань, Повернення творчої спадщини Д.І. Яворницького, Вісник АН УРСР 2 (1990) 107..

В умовах відродження національної самосвідомості та створення суверенної української держави, що супроводжувалося підйомом громадянського суспільства, потрібно було аналогічно відповідати цьому процесу й не “прикриватися” давно застарілими марксистсько-ленінськими догмами. Тому основним завданням, за словами голови Археографічної комісії, якому мали слідувати історики-дослідники, було показати справжню правдиву історію із висвітленням усіх сторінок українського буття, що дозволить усвідомити не лише минуле, а й осягнути сучасне П.С. Сохань, Виступ на Загальних зборах АН УРСР (29-30 березня 1990р.), Вісник АН УРСР 8 (1990) 46..

Від початку процесу формування якісно нової парадигми в історичній науці, зокрема й в археографії, постало питання про співробітництво та обмін досвідом щодо видання історичних пам'яток української минувшини із представниками української діаспори. Такий підхід відразу ж знайшов одностайне схвалення на згадуваній вище нараді. До слова, й колеги із закордонних українознавчих центрів виявляли неабияке зацікавлення до роботи комісії та тих якісних зрушень, що переживала історична наука в УРСР. Тому на зламі 80-90-х років ХХ ст. було налагоджено плідні зв'язки з Українським науковим інститутом Гарвардського університету, Центром досліджень історії України ім. Петра Яцика при Канадському інституті українських досліджень, Східноєвропейським інститутом імені В. Липинського (Філадельфія, США), Науковим Товариством імені Тараса Шевченка в Європі, з видавництвом “Літопис УПА” (Канада) та ін., з якими були підписані угоди про співпрацю в галузі виявлення, опрацювання та видання писемної історико-культурної спадщини України П.С. Сохань, Знати правду історії.., с. 22..

Серед спільних видань, які вийшли друком, можна назвати такі: “Історія України-Руси” М. Грушевського (з Українським інститутом Гарвардського університету); “Архівні матеріали з історії України в Канаді. Попередній анотований перелік”, “Історія України-Руси” - перші два томи (з Канадським інститутом українських досліджень); праця В. Ли- пинського “Україна на переломі” (з Східноєвропейським інститутом імені В. Липинського); “Академік Станіслав Дністрянський. 1870-1935. Біобі- ліографія” (з Кафедрою Україністики Університету ім. Павла-Йозефа Ша- фарика у Пряшеві) П.С. Сохань, Археографічна робота в Україні: проблеми і перспективи, Вісник АН УРСР 6 (1993) 51.. Загалом же, в угодах передбачався випуск понад 50 томів різнопланових публікацій - пам'яток історіографії, актових джерел, епістолярної, мемуарної та публіцистичної спадщини видатних діячів, картографічних пам'яток тощо П.С. Сохань, Археографічна робота в Україні.., с. 51..

Але не виключно едиційною співпрацею позначилися відносини комісії із закордонними установами. Так, навесні 1990 року завдяки допомозі Фонду Катедр Українознавства при Г арвардському університеті (США) було розпочато комп'ютеризацію Археографічної комісії, що дозволила якісно змінити характер роботи із підготовки рукописів до ви- дання Ibid, c. 50.. Така допомога закордонних друзів мала вагому перевагу для автономізації видавничого процесу.

На Всеукраїнській нараді “Українська археографія сьогодні: проблеми і перспективи” було вирішено залишити за Археографічною комісією координаційні функції в площині вивчення та видання джерел з історії та культури України при організації її діяльності на базі Інституту української археографії АН України як розширеної Вченої ради інституту Всеукраїнська нарада “Українська археографія сьогодні: проблеми і перспективи ”, Архіви України 1-3 (1993) 12..

Подальша ж діяльність Павла Степановича пов'язана із заснованим відповідно до постанови Президіума АН УРСР від 10 липня 1990 року Інститутом української археографії АН УРСР, який в 1995 році отримав сучасну назву Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. Діяльність же Археографічної комісії АН УРСР була початковим і якісно новим етапом у процесі формування суверенних українських археографічних знань. Із впевненістю можна стверджувати, що комісія стала тим стартовим майданчиком для української археографії, яким із впевненістю та науковим хистом, незважаючи на труднощі, керував Павло Степанович Сохань. Сучасна українська археографія багато в чому завдячує невтомній діяльності саме таких видатних дослідників, які своєю наснагою, баченням та незгасним бажання об'єктивної істини формували національну українську науку.

Размещено на Allbest.ru