Як створювалися перші підручники з історії України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Російська критика українських підручників

В Росії уважно слідкували за боротьбою навколо підручників з історії в Україні. Там відкрито висловили незадоволення концептуальними підходами наших авторів. Але до науки це не має жодного відношення. Як пишуть вчені, це - “історична політика, тобто, намагання влади нав'язати суспільству “єдино вірне”, з її точки зору, трактування історії.

В Росії з початком путінського правління активно працює група авторів, які втілюють у шкільну освіту “історичну політику” режиму. Найвідоміший з них професор Олександр Данілов. Він - автор і співавтор багатьох книг, робочих зошитів і навчальних посібників, концепцій підручників, поурочних розробок з історії Росії, зокрема, для 6, 7, 8, 9, 10 і 11 класів. Данілов - один з співредакторів колективної книги, написаної на замовлення влади - “Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств”[1]. Усі вищезгадані видання були задумані як нове, “патріотично-державницьке” бачення минулого Росії, покликане ліквідувати у свідомості вчителів/учнів ту “кашу” (вислів вищих державних керівників РФ), яка виникла в результаті викладання історії за підручниками “ліберальної” орієнтації часів Бориса Єльцина.

У “новому баченні” історії Росії чимало місця відводиться Україні. Але ніякої самостійної історичної ролі за нею не визнається. В “Освещении общей истории России и народов постсоветских стран...”, як цілком очевидна, неспростовна істина, говориться про “триединство русской нации (великороссов, малороссов и белорусов)” [1, с. 65]. Тобто, етнонім “русский” охоплює не лише росіян, а й українців, білорусів. Концепція “трех ветвей русского парода”, як відомо, знаряддя з арсеналу дореволюційної великодержавної історіографії. У свій час концепцію “триєдинства” розвінчали українські історики, зокрема Михайло Грушевський, який довів паралельне одночасне існування українсько-руської і великоросійської народностей. Грушевський відкидав ідею “єдності” російського народу і говорив, що в неї можуть вірити лише “Іловайські” (Іловайський - автор підручника російської історії для гімназій і реальних училищ, який наприкінці XIX - на поч. XX ст. витримав декілька десятків видань). Тепер ця концепція всерйоз береться на озброєння авторами російських підручників. Це навіть відхід від радянських підходів, які все-таки вважали Київську Русь “колискою трьох братніх східнослов'янських народів”.

У контексті концепції “триєдинства” російськими експертами розглядаються усі вузлові сторінки української історії. Зокрема, на її підставі вибудовується, по суті, імперіалістична теорія “собирания русских земель”. У цій концепції Переяславська Рада 1654 р. перетворюється в один з етапів цього “собирания”, а Українська козацька держава, створена в ході Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького - це лише “вымысел” українських істориків [1, с. 7].

При такому тлумаченні “спільної історії” в ній, звичайно, не залишається місця й для історичного виправдання автономії України XVII-XVIII ст. Російські експерти дають пораду українським авторам: “Вместо мифа о ликвидации “украинской автономии” политику монархии следует рассматривать в контексте унификации и модернизации империи” [1, с. 65].

Далі з тексту експертної доповіді виявляється, що “ужесточение национальной политики”, у тій його частині, якою була русифікація - цілком нормальне явище. Цей процес не може бути охарактеризований як “насильственная политика” царизма. Це, зазначає Олександр Данилов і його співавтори, - “естественный процесс, неотрывный от урбанизации и модернизации” [1, c. 65].

Читач має зробити висновок. що гальмувати русифікацію - це протистояти модернізації, не визнавати необхідність індустріалізації, будівництва нових міст, поширення освіти, книгодрукування, науки, ЗМІ, розвитку суспільства взагалі. Тобто, той, хто виступав (і виступає!) проти русифікації - ретроград.

Такий підхід свідчить або непоінформованістю авторів “Освещения общей истории России и народов постсоветских стран...” або їх за ангажованість. Хоча модернізація в XIX - на початку XX ст. справді супроводжується швидким розвитком освіти, поширенням книги і друкованих ЗМІ, але це не означає, що вони в обов'язковому порядку мали бути лише російськомовними. У поліетнічних державах неодмінним супутником модернізації є національне відродження, яке починається з пробудження інтересу до мови, історії, фольклору залежних (недержавних) народів. Відбувається розвиток літератури, писемності рідною мовою. Цей процес розпочався ще наприкінці XVIII ст., і в XIX ст. охопив багато країн Європи, у т. ч. і Україну. Про це неодноразово писали вітчизняні і зарубіжні автори [2, с. 186-187]. Блискучий приклад того, як модернізаційні процеси сприяли відродженню рідної мови показала Чехія, де йшло до повного онімечення, але в першій половині XIX ст. протягом одного покоління в німецькомовних чеських містах запанувала чеська мова. Не так швидко і яскраво, як у Чехії, але в Наддніпрянській Україні під впливом модернізації також розгорнулося національно-культурне відродження. Інформація про це доступна російським авторам. Але вона ігнорується. Ці автори стоять на тому, що “русификация - неотъемлемая часть модернизации”.

Але не лише модернізації. Читаючи далі доповідь російських авторів, натрапляємо ще на один досить дивний для сучасного українського читача висновок: “Русификация являлась неотъемлемой частью... складывания общерусской нации” [1, с. 65].

Про те, що модернізація супроводжується процесами націотворення, загальновідомо. В ході цього процесу різні групи населення об'єднуються почуттям національної єдності, яке вносять в їх середовище інтелігенти-патріоти. Виникає національний рух, який ставить питання про зміну політичного статусу народу - про автономію чи навіть незалежність. Сучасні українські і зарубіжні історики дослідили цей процес на широкій джерельній базі. Матеріал про націотворення увійшов в українські підручники. Природно, що на початку XX ст. на базі російського (“русского” чи “великорусского”) етносу також відбувався процес націотворення. Але у наведеному вище висновку істориків сусідньої держави мова йде не про російське націотворення. Йдеться про так зване “триединство русской нации (великороссов, малороссов, белорусов”. Цей давній, суто імперський проект мав на увазі русифікацію українців і білорусів, перетворення їх на росіян (“русских”). Одночасно, він передбачав блокування процесу українського і білоруського націотворення.

Таким чином, російські критики українських підручників відмовляються навіть від радянської спадщини, яка все-таки визнавала існування української нації. При цьому вони анітрошки не сумніваються, що всі повинні дружно, з натхненням і вдячністю прийняти як істину в останній інстанції доктрину про “триєдину російську націю” і зробити необхідні політичні висновки.

Загальновідомо, що до 1917 р. Росія була імперією. її офіційною назвою - Російська імперія, послуговувалися і громадяни, державні діячі, російські і іноземні дипломати. Цю назву можна знайти в офіційних документах, на політичних картах.

Слід було очікувати, що образ Росії як багатонаціональної імперії знайде належне відображення в концепції історії Росії. Однак, у Вступі до Книги для вчителя Олександра Данілова читач жодного разу не знайде словосполучення “Російська імперія”. Зате десятки разів використовується етнонім “Росія”. Проаналізувавши його зміст, виявляємо, що Даниловим слово “Росія” використовується як синонім “Російська держава”, “Російська імперія”. Географічно Росією у книзі Данилова охоплюється євразійський простір від кордонів з Німеччиною і Австро-Угорщиною на Заході і до Тихого океану на Сході.

Нічого незвичайного у цьому не було б, якби автор охарактеризував Росію як багатонаціональну імперію, в якій росіян (“великороссов”, “русских”) проживало менше половини загальної чисельності населення, а розселені вони були переважно в центральних регіонах держави. Але інформація в книзі подана таким чином, що малообізнаному читачу може здатися, що Російська держава - це моноетнічна територія, населена виключно росіянами. Складається враження, що усі країни, національні регіони і області, що входили до складу Російської імперії - це не просто приєднані у свій час до неї країни з власною багатовіковою історією і власним етнічним складом, а власне - Росія. У Вступі до книги Олександра Данілова жодного разу не згадується власна назва жодної з країн, областей, території чи історичних регіонів (у тому числі, звичайно, й України), що входили до складу Російської імперії. Всі вони “розчиняються” у “розмитому”, географічно і ентонаціонально невизначеному понятті “Росія”. Важко визнати це випадковим.

До речі, російські експерти в “Освещении общей истории России и народов постсоветских стран...” (де, нагадуємо, Данілов один з головних редакторів), прискіпливо ставляться до інформації про географію розселення етносів, яка наводиться в підручниках пострадянських незалежних держав. Зокрема, вони жорстко критикують авторів українських підручників з приводу того, що в терміні “Україна” ті враховують не лише сучасні політичні кордони, але й етнографічні [1, с. 65].

Справді, всі автори підручників історії України для 9 класу, відповідно до вимог програми МОН, пишуть, що на зламі ХІХ-ХХ ст. український етнічний масив включав території 9 губерній Російської імперії (Київської,

Харківської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Волинської, Подільської, Херсонської, Таврійської - без Криму), а також заселені переважно українцями великі райони інших адміністративних одиниць імперії, що безпосередньо примикали до цих 9 губерній: Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської губерній, Холмщини і частини Бессарабії. Про це свідчать матеріали Всеросійського перепису 1897 р. Так було в історії. Українська РСР, а потім незалежна Україна, сформувалася в кордонах, які дещо вужчі українського етнічного масиву початку XX ст. Нічого незвичайного у цьому немає. Межі етнічних масивів і державні кордони не завжди співпадають. Головне, щоб добре знаючи ситуацію сторічного минулого, ніяких політичних висновків не робити сьогодні. Напевне, це розуміють і наші російські колеги. Але все ж інформацію про межі українського етнічного масиву, наведену в підручнику з історії України для 9 класу, вони вважають відходом від якихось, невідомо ким вироблених канонів.

З іншого боку, ці ж експерти висловлюють своє обурення тим, що українські автори “понятие “Россия” розглядають, “исходя из современных ее политических границ” [1, с. 65]. І хоча це обурення безпідставне (українські автори в підручниках взагалі не акцентують уваги на цьому питанні), реакція росіян примушує згадати давню істину: “Що дозволено Юпітеру...”.

Ніяких концептуальних змін щодо оцінки національних відносин читач не виявить і в тих місцях Вступу Олександра Данілова, де мова йде про революцію і громадянську війну 1917-1920 рр. Тут знову використовується поняття “Росія”, причому її географічні межі співпадають з кордонами колишньої імперії. Автор оперує поняттями Велика російська революція і Громадянська війна (з великої букви). Про особливості подій в національних регіонах у ці роки не говориться ані слова. У Вступі-концепції Данілова не згадується, зокрема, про те, що у ці роки народи колишньої Російської імперії, у т. ч. український народ, піднялися на свої, національні революції, створили власні держави і що із зброєю в руках відстоювали власний суверенітет, своє природне право на незалежне існування. Уявлення Данілова про події в національних регіонах колишньої імперії в 1917-1920 рр. сформульовані у такій формі: “Центробежные тенденции национальных регионов развивались по нарастающей после февраля 1917 г. Но если до октября 1917 г. это было дистанцирование от нараставшего в России хаоса и безвластия, то после прихода большевиков возобладал сецессионизм - отпадение от некогда единого государства и конституирование собственнной национальной государственнности” [3, с. 156]. Автори чітко демонструють свою проімперську позицію: те, що для українців та інших пригноблених народів імперії - національно-визвольний рух, для них - “центробежные тенденции” и “сецессионизм”.

Якщо читач спробує виявити в подіях громадянської війни українські фрагменти, то він буде розчарований: в розділі матеріал викладений таким чином, що образ України навіть на своїй власній території майже не проглядається, уявлення про неї спотворені, її власне ім'я не згадується. Зокрема, говорячи про південний регіон України в розпал громадянської війни (1919 р.), автори використовують терміни “Новороссия” або “Европейский юг России" [3, с. 178, 186, 187]. Нагадаємо, що на цей час вже існувала Українська СРР, до складу якої входили сучасні південні області, що, природно, визнавало радянське керівництво Росії. Як заявляв Володимир Путін, “все це видумали більшовики і Бог їм суддя".

Додатковий матеріал для характеристики поглядів Данілова і його співавторів на події в Україні в 19171920 рр. дає “Освещение общей истории России и народов постсоветских стран...”. 3 тексту книги можна зробити висновок, що автори переконані, що в ці роки в Україні і Росії відбувався спільний історичний процес і ніяких істотних особливостей на їх територіях не спостерігалося. Відкидається і оголошується фальсифікацією все, що не вписується в цю концепцію. Зокрема, називається міфом підтверджений багатьма дослідниками факт масової підтримки Центральної Ради і перемоги українських національних партій на виборах до Всеросійських установчих зборів [1, с. 139]. Політика Тимчасового уряду, пишуть експерти, ґрунтувалася на принципі “народного суверенитета и преемственности права”, а вся діяльність Центральної Ради оголошується деструктивною, спрямованою “на дезинтеграцию России" [1, с. 145]. Політика українських національних урядів засуджується, а діяльність Тимчасового уряду, “червоних" і “білих" описується з розумінням і навіть симпатією. Експерти не знаходять жодного аргументу для виправдання дій представників українського визвольного руху. Все, що зв'язано з їх діяльністю, зі спробами створити власну державу і захистити її, засуджується, оголошується авантюризмом або антиросійськими інтригами.

Такий підхід до подій національної революції визначає й оцінку російськими експертами ключових процесів історії України радянського періоду, зокрема, повне вилучення з контексту новітньої української історії національно-визвольної боротьби.

І справді, якщо ніякого конструктиву в діяльності українських націоналістів, за переконанням російських авторів, не було в 1917-1920 рр., то звідки він міг з'явитися, наприклад, на початку 20-х років XX ст., коли відбувалося оформлення СРСР?

У своїх публікаціях згадані вище російські історики часто дають поради українським колегам. Порадили вони і як писати в українських підручниках про утворення СРСР: замість того, щоб культивувати міф “о СРСР как о тоталитарной “империи”, ведущей политику “русификации", слід зосередитися на вивченні “роли УССР как учредителя СРСР” і при цьому “не снимать вопрос о насильственной украинизации 1920 - начала 1930-х гг. ” [3, с. 197].

Тоталітарний характер політичного режиму в СРСР автори підручників для 11 класу і Книг для вчителя не визнають. Вони прямо оголосили про відмову “от концепции тоталитаризма, как объясняющей события в СССР 1930-х и последующих годов” [3; 4, с. 5]. Теза про “насильницьку українізацію" - наскрізь фальшива. Називати цей процес, який очолював сталінський сатрап Лазар Каганович, “насильницькою українізацією" - це щось зі сфери політичної фантастики. Як, до речі, і твердження про якусь особливу роль

України у створенні СРСР. Невже російські експерти справді вважають що УСРР, яка централізовано управлялася через партійно-державний і фінансово-господарський апарат з Москви, могла проводити якусь “особливу”, відмінну від московського центру, національну політику?

Що ж стосується подачі подій, які відбувалися після завершення громадянської війни, тобто вже в умовах Радянського Союзу, то, аналізуючи їх, Данілов робить запаморочливий кульбіт: назва “Росія” зникає із сторінок книги. її замінює усім відома абревіатура - СРСР. Тобто, якщо до 1917 р. назвою “Росія” позначався весь імперський простір (хоча слово “імперія” не використовувалося), то після 1922 р. нова назва - “Радянський Союз” - витісняє назву “Росія”, перетворюючись у її синонім. При цьому, концепція подачі матеріалу не змінюється. Як і у попередніх розділах, для характеристики історичного процесу в Росії 1921-2009 рр. (книга все-таки мас назву “Історія Росії” і її вивчають жителі Російської Федерації), використовується матеріал по всьому СРСР. Причому, напевне, для підсилення патріотичних почуттів росіян, інколи вводиться поняття “імперія”, тепер вже як синонім СРСР. Так, характеризуючи пік могутності СРСР, співавтор Данілова Олександр Філіпов пише: “Империя Сталина” - сфера влияния СРСР территориально превосходит все евразийские державы прошлого, даже империю Чингисхана”[5, С. 63]. Вкотре виникає питання: що ж викладають в 11 класі - історію СРСР чи історію імперської Росії? Чи це сприймається як одне й теж? Очевидно так, хоча прямо про це не говориться.

Характерний фрагмент із Вступу книги Данілова, присвячений подіям початку Другої світової війни: “Относительно похода Красной Армии в сентябре 1939 г. следовало бы подчеркнуть, что речь шла о реальном освобождении тех территорий, которые отошли к Польше по Рижскому мирному договору 1921 г., т. е. было ничем иным, как освобождением части Отечества” [3, с.21-22]. Цей фрагмент викликає багато запитань, зокрема, де в розумінні Даніиова і Філіпова починається і де закінчується “Отечество”? Як поняття “Отечество” співвідноситься з поняттями “Росія” і “СРСР”? Відомо, що Галичина лише в 1939 р. стала радянською територією, ніколи раніше не входила до складу Російської імперії. Лише під час Першої світової війни вона деякий час була окупована російськими військами. Тоді царські чиновники на весь світ оголосили, що цей край - “исконно-русская территория”. На декілька тижнів частина Західної України опинилася під контролем радянських військ в період радянсько-польської війни 1920 р. Тут більшовиками була утворена Східно- Галицька соціалістична радянська республіка. Після поразки під Варшавою радянські війська відступили, і Галичина була визнана частиною Польщі.

Складається враження, що Олександр Данілов і Олександр Філіпов впевнено йдуть по стопах апологетів російських царів і радянських експортерів “світової революції”, сприймаючи поняття “Росія”, “СРСР” і “Отечество” (у його складі і Західної України) як рівноцінні...

Вкотре ставимо питання: про яку Росію йде мова? Читаючи книги Данілова і Філіпова, ми так і не одержали чіткої відповіді на питання: історію якої країни вивчають в 11 класах російських шкіл у курсі “Історія Росії”?

Частина керівників системи освіти, освітянських чиновників, представників російської громадськості концепцію Данілова сприйняла схвально. Але була й досить активна група професійних істориків і небайдужих громадян, які зустріли цю “теорію” різко негативно. І не в останню чергу тому, що у ній “розмите” поняття “Росія” і важко розібратися, де починасться, а де закінчується російське “Отечество”.

Звернемося до думки російського історика Ігоря Долуцького, наукового редактора популярного у свій час в Росії підручника “Отечественная история” для 10-11 класів. У грудні 2003 р. з цієї книги наказом міністра освіти Російської Федерації зняли гриф МОН “Рекомендовано”. Виявилося, що в підручнику було “необ'єктивно”, з точки зору міністерських чиновників, висвітлено останні роки історії Росії. В інтерв'ю інтернет-виданню Грані TV Ру Долуцький назвав концепцію Книги для вчителя Данілова “імперською”, хоча зазначив, що автори й уникають називати Росію “імперією”. “В підручнику немає інших народів. Це позиція людей, які відносяться до імперської нації”, - підсумував він [6].

В суто імперському дусі у книгах Данілова і О. Філіпова висвітлюється постать Сталіна. Доцент Московського державного університету Ірина Карацуба з цього приводу пише: “ Все, что можно было сделать для обеления Сталин, все сделано” [7]. Підстав для такого висновку, з точки зору російських рецензентів, цілком достатньо. Наведемо лише декілька прикладів.

Перший стосується оцінки масштабів сталінських репресій в СРСР. Данілов в своїй концепції підручника ставить завдання чітко визначити коло репресованих у роки “великого терору”. Він пропонує вважати репресованими тих, “кто был расстрелян по приговору суда” [8].

Ірина Карацуба у зв'язку з цим пише: “По нему получается, что те, кто по приговору суда отправился на Колыму, в Казахстан, в Северлаг и еще куда-нибудь и сумел выжить - те не были репрессированы, а просто поправлял здоровье на чудесном воздухе. Лев Разгон не репрессирован, Евгения Гинзбург не репрессирована и т.д. Число репрессированных тем самым уменьшается в 10-15 раз” [7].

Хоча пропозиція вважати репресованими лише засуджених до смертної кари і розстріляних у підручники “не пройшла”, у надрукованому в книзі Даиілова варіанті концепції залишилася така фраза: “Террор превращался в прагматический инструмент решения народнохозяйственных задач. Оправдания этому, конечно нет, хотя репрессии выполняли функцию устрашения для тех, кто нерадиво работал” [3, с. 19, 23]. Оцінка Ірини Карацуби: “Налицо явная шизофрения: одно и то же явление не может быть одновременно полезным и не имеющим оправдания. Польза - это уже и есть оправдание...” [7].

Свою версію Голодомору 1932-1933 рр. - дуже болючу для українського читача тему - Данілов, який спеціально це питання ніколи не вивчав, викладає безапеляційно, як “істину в останній інстанції”: “...Следует особо отметить тезис о том, что организованного голода на селе в СССР не было. Тем более, он не был “спровоцирован” властью в отношении тех или иных народов или социальных групп. Голод был связан, как с погодными условиями, так и с незавершенностью процессов коллективизации (колхозы еще не могли обеспечить необходимый уровень производства товарного хлеба, в то время, как кулачество уже было “ликвидировано как класс” и в производственной деятельности уже не участвовало). Следовало бы привести здесь и цифры жертв от голода. По уточненным данным, они достигали на Украине не 10 млн., как об этом пишут сегодня украинские историки, а не более 1-2 млн., в то время, как по всему СССР 2-3 млн. (по данным ЗАГСов)” [8]. При цьому Данілов та його співавтори критикують українських істориків, які характеризують Голодомор як геноцид. Нагадаємо, що саме так оцінила Голодомор 1932-1933 рр. Верховна Рада України і ця оцінка залишається офіційною позицією України в цьому питанні.

Але жоден факт, схоже, не може похитнути переконання Данілова у тому, що Сталін видатний політик, до якого слід ставитися з розумінням і повагою. Данілов орієнтує вчителів: “...Важно показать, что Сталин действовал в конкретно-исторической ситуации, действовал (как управленец) вполне рационально'\8]. До цього ж закликає вчителів і Філіпов, тиражуючи в “Новейшей истории России. 1945-2006 гг. (Книга для учителя”), думку про Сталіна, як про “самого успешного руководителя в истории СССР” [5, с. 93]. Чи не означає це, що вчитель повинен переконувати учнів, що “успіхи” Сталіна урівноважують (а може й переважають!) усі ті численні факти, коли в результаті його дій гинула величезна кількість людей, коли приймалися невиважені, авантюристичні злочинні рішення, які завдавали непоправних збитків суспільству? З точки зору Данилова, саме так.

Але не всі в Росії тоді були згодні з ним.

Звернемося до голосу представника Російської православної церкви митрополита Волоколамського Ілларіона: “При Сталине была создана бесчеловечная система, и ничто ее не может оправдать: ни индустриализация, ни атомная бомба, ни сохранение государственных границ, ни даже победа в Великой Отечественной войне, ибо всего этого добился не Сталин, а наш многонациональный народ” [9].

Взагалі, історія Другої світової війни викладається в Росії в суто сталіністських традиціях. Передусім, виправдовується передвоєнна політика СРСР. Аналізуючи відповідні фрагменти концепції Олександра Данилова і Книги для учителя, Ірина Карацуба зазначає: “Идет игра на том, что все зло извне. Идет дикая лесть русскому народу и утверждение о том, что ему не в чем каяться - виноват Мюнхен, поляки... Идет двойная бухгалтерия, двойная мораль, все погружается в имперский националистический чад” [7].

Як зазначалося вище, у Книзі для вчителя Данілова і його підручнику для 11 класу досить мало уваги приділяється національним групам населення. Але це враження раптом зникає, коли відкриваєш Розділ 5 “Великая Отечественная война. 1941-1945 гг.”, зокрема, ліхтарик “Сотрудничество с врагом”. Фрагмент під такою ж назвою і з таким же змістом є і у підручнику для 11 класу. Тут мова йде про колаборантів і, нарешті, знаходиться місце для представників прибалтійських, північнокавказьких та інших народів СРСР, у тому числі українців і татар, які воювали на боці Німеччини [3, с. 391-394; 10, с. 387-389].

Жителів України, які співробітничали з нацистами, в підручнику називають не лише “колабораціоністами”, але й підкреслюють, що вони - “націоналісти”, які “активно сотрудничали с нацистами”, брали активну участь в каральних операціях. Йдеться і про ОУН, при чому зазначається, що в Західній Україні вона користувалася “поддержкой части населения”. Згадується про батальйони “Роланд” і “Нахтігаль”, про дивізію військ СС “Галичина”, яку “сформували націоналісти” і які були суто колаборантськими структурами. Про Українську повстанську армію в підручнику Данилова для 11 класу не говориться. Але в експертному висновку “Освещение общей истории России и народов постсоветских стран...” вояків УПА називають “партизанами фюрера” [1, с. І58].

Кримські татари також заслужили особливої уваги. Про них, зокрема, сказано: “В Крыму более 20 тыс. крымских татар добровольно вступили в антипартизанские батальоны и творили кровавые расправы над участниками борьбы с нацистами”. Прочитавши це, учень, природно, наповниться благородним почуттяям ненависті до кримських колаборантів і буде схильним оцінити як належне зміст наступної фрази підручника, яка подасться без оцінки автора: “Эти действия части населения в 1944 г. послужиш предлогом для массовой депортации ряда народов, обвиненных в пособничестве врагу” [10, с. 393]. Але, без сумніву, серед учнів знайдуться й такі, які не можуть зрозуміти, чому за злочини частини народу повинен відповідати весь народ, у т. ч. немовлята, підлітки, жінки, літні люди.

Часто гострі питання, на які немає однозначної відповіді, розтлумачує учням вчитель. Може, це стосується і питання про репресовані народи? Звернемося до Книги для вчителя: “Особой осторожности и сдержанности требует изучение в рамках учебного курса вопроса о депортации народов Кавказа и других народов в годы войны. Причем также следует иметь в виду, что подобные эксцессы происходили в тот период и в других странах (например, изоляция в США всех жителей японского происхождения)” [10, с. 393]. Наскільки таке роз'яснення вичерпне - вирішуйте самі.

Але ж серед колаборантів були й жителі Росії, етнічні росіяни. Про них у Данілова також говориться, хоча досить скупо. Це і Русская освободительная армия (РОА) Андрія Власова та Особливий козачий корпус Петра Краснова і Андрія Шкуро та інші з'єднання. На наш погляд, ці з'єднання заслуговують на детальніший аналіз, адже у складі цих і подібних їм формувань нараховувалося понад 800 тис. чол. Це більше, ніж у всіх інших (кавказьких, прибалтійських, татарських, українських та ін.) національних формуваннях у складі Вермахту разом взятих. Оскільки Олександр Данилов назвав чисельність татарських антипартизанських батальйонів, логічно для учнів шкіл Російської Федерації було б навести й дані про відповідні російські військові структури. Однак, про це ні у Книзі для вчителя, ні у підручнику для 11 класу такої інформації немає. Це не вписується в концепцію війни. Адже росіяни, за переконанням Путіна, перемогли б Гітлера і без допомоги інших народів СРСР, зокрема, українського.

Без сумніву, кожен народ Радянського Союзу під час війни тримав у своїй шафі власний “скелет”. У росіян він був найбільший. Але не тому, що вони були більш схильні, ніж інші до колаборації. Просто серед населення СРСР росіяни становили більшість, хоча під окупацію попала лише частина Росії.

Погодитися, що цей підручник здатний служити благородним цілям виховання громадянина демократичного суспільства, важко. Це гостро відчувають росіяни, стурбовані майбутнім своєї батьківщини. Олександр Черкасов, член правління Міжнародного товариства “Меморіал”, в інтерв'ю Радіо “Свобода” 21 вересня 2008 р. говорив з приводу концепції і підручника Данілова: “То, что нам предлагается, это растление умов... Кого можно вырастить таким образом? Очевидно, тех, кто согласен с любыми действиями любого своего правительства - например, теперь в Закавказье. Что из этого получается?...Неужели школьникам, которые будут учиться по этим пособиям, уготована судьба павших солдат бывших империй?” [11].

Сьогодні в правдивості цих слів російського правозахисника жителі України можуть переконатися на власному гіркому досвіді. До речі, як і матері тих російських солдатів, які загинули в Донбасі.

Як створювався “Спільний підручник”

Висловивши незадоволення українськими підручниками з історії України, Москва зажадала спільного їх редагування. Вимоги цього прозвучали з російської столиці в останні роки президентства Леоніда Кучми, коли розгорнулися дискусії щодо доцільності “узгодження” текстів українських і російських шкільних підручників з історії. Вимога Москви одержала підтримку Ради ветеранів України, очолюваної генералом Іваном Герасимовим. Рада звернулася до керівництва України з вимогою накласти мораторій на публікацію праць вітчизняних істориків до повного узгодження їх концепції з російською і білоруською сторонами [12]. У травні 2002 р. була створена російсько-українська робоча група для розробки нових підручників з історії України і Росії. Цю групу очолювали віце-прем'єри обох держав - з боку РФ - Валентина Матвієнко, а з боку України - Володимир Семиноженко. Підставою для “узгодження” була оголошена “спільна історія” України і Росії. Таким терміном російські експерти характеризують період перебування України та інших пострадянських країн у складі Московського царства - Російської імперії - Радянського Союзу.

По суті, йшлося про відновлення російської цензури на українські книги. Така цензура була введена ще в кінці XVII - на початку XVIII ст. Петром І і багато разів підтверджувалася його наступниками. Російська влада прагнула, щоб, як це зазначено в указі священного Синоду від 1700 рр., “не могло в таковых книгах... с российскою печатью несогласия произойти”. Це суто імперський підхід, спрямований на уніфікацію розуміння історії відповідно до прийнятих у Москві стандартів.

За Кучми ідея “узгодження” не одержала підтримки професійних істориків України і вчительського загалу, а у політиків - його прихильників, не вистачило владних та й інтелектуальних ресурсів для реалізації цього проекту. Був створений Комітет на захист української історії, Почесним Президентом якого погодився стати відомий історик Ярослав Дашкевич. З'явився відкритий лист Президенту Леоніду Кучмі, Прем'єр- Міністру Анатолію Кінаху і Голові Верховної Ради Володимиру Литвину “з приводу загрози політичного перегляду українських підручників”. У ньому провідні українські історики, діячі культури і мистецтва, численні представники громадськості заявили: “Ми наполягаємо на розпуску згаданої російсько-української робочої групи, оскільки перегляд висвітлення історії в українських підручниках на догоду політичній кон'юнктурі нинішніх російсько-українських взаємин вважаємо неприпустимим” [13].

Після обрання Президентом України Віктора Ющенка про цю ідею не забули. З боку проросійських політичних сил постійно звучали заклики “не переписувати історію” і “виправити” підручники. Рада ветеранів України в квітні 2005 р. направила ультимативний запит на ім'я Міністра освіти та науки Станіслава Ніколаєнка, у якому сформулювала “вузлові положення наукової, історично правдивої концепції доленосних 1941-1945 рр.”. Ці положення були повторенням радянських підходів до Другої світової війни. Група українських науковців, у тому числі професори Олександр Реєнт, Володимир Сергійчук, Олександр Удод, Юрій Шаповал та ін., звернулися до керівництва країни з закликом створити умови для вільного наукового осмислення подій Другої світової війни, формування її україноцентричної концепції [12].

Спроби відродити радянську концепцію історії України стали ще нахабнішими, коли в 2007 р. на парламентських виборах перемогла Партія Регіонів і Прем'єр-Міністром став Віктор Янукович.

19 грудня 2007 р. відомий своїми українофобськими виступами регіонал, народний депутат України Вадим Колесніченко звернувся через газету “Сегодня” до іншого члена ПР - віце-прем'єра в уряді Януковича Дмитра Табачника - з відкритим листом “Уроки лицемерия для “маленьких украинцев”, у якому закликав змінити зміст підручників і повернутися до традиції радянського історіописання. При цьому, він запропонував, щоб Південь і Схід вчився за одними підручниками, Центр і Захід - за іншими. Не треба бути проникливим аналітиком, аби зрозуміти справжню мету цього проросійського політика: заклик до розпалювання міжнаціональної ворожнечі і розчленування України.

Міністром освіти в уряді Віктора Януковича продовжував залишатися представник Соціалістичної партії України Станіслав Ніколаєнко. Він перебував під сильним впливом ветеранських організацій та лівих і проросійських партій, які вимагали від нього повернення до радянської версії історії України. Але у Міністра вистачило здорового глузду не “тиснути” відкрито на авторів. Єдиний випадок, коли він звернувся до мене особисто - було прохання внести до чергового видання підручника для 11 класу інформацію про те, що рішенням Конституційного Суду України 2001 р. заборона діяльності Компартії України в 1991 р. була визнана неконституційною.

Заступники Станіслава Ніколаєнка діяли рішучіше. Запам'яталися два епізоди. Перший: перед видавництвом “Генеза” була поставлена вимога, або з підручника видалять ілюстрації з зображенням

Йосипа Сліпого, Степана Бандери і Романа Шухевича, або публікація нового видання підручника буде заблокована. Другий епізод: була зібрана нарада авторів підручників з історії України для 10 і 11 класів. На цій нараді заступник Міністра заявив, що авторам необхідно враховувати точку зору ветеранів, які вимагають “правдивого” відображення минулого. У дискусії, яка почалася після виступу заступника міністра, я заявив, що ті ветерани, про яких йде мова, “правдивою” вважають радянську версію історії і не сприймають незалежності України взагалі. Міністерству треба вибирати - чи дивитися у майбутнє і думати про дітей і внуків, чи оглядатися назад і плентатися в хвості прокомуністичних і проросійських сил. Мій виступ закінчився словами: “Якщо Міністерство візьме курс на цих ветеранів, то мене серед авторів нових підручників не буде”. Мені здавалося, що колеги мене підтримають, але вони промовчали. Що ж стосується заступника Міністра, то він також ніяк не прокоментував мою позицію.

Ця історія мала продовження. На якомусь, досить високому рівні було прийняте рішення про державну експертизу підручників з історії України. Тоді Кабінет Міністрів очолювала Юлія Тимошенко, а Міністром освіти був Іван Вакарчук. Експертиза відбувалася під егідою Українського інституту національної пам'яті. Його керівника академіка Ігоря Юхновського переконали у тому, що підручники з історії Україні, які були опубліковані у 90-ті - на початку 2000-х рр. (їх було названо “першим поколінням підручників”), застаріли і не відповідають нагальним завданням державотворення. їх необхідно замінити новими, які стануть знаряддями формування нової історичної пам'яті.

Логіка “реформаторів” у загальному вигляді зводилася до наступного. Завдання перших українських підручників було “розмежування” між Росією і Україною радянського історичного простору. Вважалося, що це завдання протягом 10 років незалежності було виконане: історичний простір між двома сусідніми державами був промаркований. Зусиллями українських істориків, у тому числі й авторів перших підручників, на фактичному матеріалі було продемонстровано, що існує український історичний шлях, відмінний від російського. На новому етапі розвитку, коли Президентом став Віктор Ющенко і Україна визначилася у своєму курсі до Європи, необхідно було йти далі і формувати “загальноєвропейський погляд” на минуле. Це означало, що слід подолати той тип свідомості, який називався “вузьконаціональним” і вважалися “реліктом ХІХ ст.” - своєрідною “дитячою хворобою” початку незалежності, і шукати спільні моменти в історії України і Європи, України і Росії. Це формулювалося завданням “нового покоління українських підручників”, до створення яких необхідно було якнайшвидше приступати.

Оцінюючи цей проект з урахуванням реалій сьогодення, доводиться згадувати російську приказку: “Гладко было на бумаге, да забыли про овраги”. В умовах, коли значна частина жителів України, особливо її південно-східних областей і Криму, все ще залишалася в полоні проросійських історичних міфів, а все українське сприймали як сумнівне, а то й просто вороже, ставити такі завдання було передчасно.

Але на це, схоже, не звертали уваги. Для підготовки програм і концепції цих підручників Інститутом національної пам'яті спільно з Міністерством освіти і науки була утворена робоча група, головою якої була Наталія Яковенко - завідувачка кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Зазначимо, що жоден з авторів підручників історії України (так званого “першого покоління”) у роботі групи не приймав участі. Група вивчала всі підручники, які мали гриф Міністерства освіти. В Робочій нараді, що відбулася у жовтні 2007 р. у Кончі-Заспі, експерти висловили свої точки висновки. їх виступи Інстиут національної пам'яті опублікував у спеціальній брошурі.

Найголовнішими недоліками існуючих підручників було названо: заідеологізований (з української національно-державницької точки зору) характер підручників; домінування політичної і мілітарної історії без уваги до людського фактора; етноцентризм (україноцентризм, недостатня присутність елементів мультикультурності та поліетнічності); тиражування “песимістичного” уявлення про Україну, зокрема, тези про її колоніальний статус; наявність “пропагандистської риторики, недоречної у навчальній літературі” тощо.

Загальний висновок аналітичної роботи комісії Наталія Яковенко - упорядник брошури, звела до трьох пунктів: “Навчальна література не відповідає ані станові сучасної історичної науки, ані європейським критеріям дидактики, ані потребам українського суспільства” [14, с. 43-44]. При цьому, не було сказано, на які саме досягнення науки слід орієнтуватися. Адже навіть члени робочої групи висловлювали різні точки зору на одні й ті ж питання. Неясно було і з європейськими критеріями: підручники Польщі, наприклад, концептуально помітно відрізняються від підручників Франції чи Німеччини. Незрозуміло було також, які саме “потреби українського суспільства” мали на увазі автори цього висновку.

Читаючи сьогодні ці висновки, складається враження, що їх автори перебували у видуманому ними ідеальному світі, у своєрідній “кришталевій вежі”, ізольованій від реалій тодішнього життя. Україна в роки президентства Ющенка переживала складний і суперечливий процес запізнілого націєтворення, перебувала у стані гострої внутрішньої боротьби і інформаційної війни з Росією. Вона ще не визначилася, у якому геополітичному напрямку їй рухатися - а її громадяни, учасники робочої групи, “заколихували себе” і суспільство ілюзією світлої європейської перспективи в окремо взятій сфері життя - українському підручникотворенні. Характерно, що жоден з учасників наради не наважився заявити про готовність власними зусиллями “виправити виявлені недоліки” і запропонувати більш досконалий підручник. На пропозицію зробити це, один з доповідачів сказав, що він відчуває себе комфортніше у ролі критика, а не автора. Воно й зрозуміло - ніякої відповідальності.

Не випадково висновки робочої групи викликали суперечливу оцінку у науковому середовищі, зокрема, серед вчителів, авторів підручників і методистів. За європейською риторикою вони побачили зміст, далекий від “потреб українського суспільства”. Напевне, це відчувало й керівництво Українського інституту національної пам'яті. У 2009 р. на його замовлення було видано збірник статей Ігоря Гирича. Цей автор був добре обізнаний з настроями в середовищі “єврореформаторів” від історичної освіти і запропонував свою точку зору на дискусії навколо підручників, яка істотно відрізнялася від тієї, яка була сформульована у робочій групі. Наведемо лише один фрагмент з його статті під назвою “Підручник як головний засіб будівництва держави”: “...Критики сучасних підручників виступають за викладання історії в школах за модифікованою й “підфарбованою” російською концепцією. Але оскільки відкрито про це сказати вони не хочуть, то вдаються до сумнівної ваги лицемірних евфемізмів, як-от: обстоювання переваг загальнолюдських цінностей над вузьконаціональними; інтересів людини над інтересами держави; боротьба з ксенофобією, антисемітизмом і русофобією; відстоювання історії народів, що населяють Україну перед історією лише української нації. Усі ці твердження цілковито неправдиві” [15, с. 41].

Врешті-решт, ніякого впливу на стан українського підручникотворення робота групи Наталії Яковенко не справила. Ні нової програми, ні “підручника нового покоління” з історії України не було створено.

Після президентських виборів 2010 р. і приходу до влади Віктора Януковича критика українських підручників посилилася, тепер вже з іншого боку. Згадали ідею “виправлення”, “узгодження” і навіть “спільного підручника”. У неї з'явилися могутні прихильники по обидва боки українсько-російського кордону, у тому числі в українських владних кабінетах. У квітні 2010 р. на першому з моменту утворення СНД з'їзді вчителів і освітянських чиновників колишніх союзних республік, який відбувся у столиці Казахстану м. Астані, заступник міністра освіти Білорусії запропонував створити єдині для усіх країн співдружності підручники з історії. Мова йшла лише про один з багатьох предметів, які вивчаються в школі - історію. Звідси можна зробити висновок, що вивченню цього предмета приділяється особливе, по-суті політичне значення.

Не у всіх делегатів з цього приводу була чітка позиція. Представників від України очолював начальник управління освіти Донецької облдержадміністрації Юрій Соловйов. Схоже, він не був готовий висловитися з приводу єдиного підручника и обмежився загальною фразою: “Это тяжелый, в том числе политический вопрос. У нас общие корни, общая тенденция развития, и когда политические вопросы вмешиваются в вопросы образования, вопросы истории, это не отвечает интересам людей, простого человека и ребенка” [16]. Зате досить чітко вимальовувалася точка зору російських делегатів, До столиці Казахстану вони приїхали не з “пустими руками”. В РФ, де з історії для кожного класу було декілька підручників, на найвищих рівнях стало обговорюватися питання про необхідність уніфікації їх змісту і навіть створення єдиного, обов'язкового для всіх учнів/вчителів тексту. Так чому б цей проект не реалізувати в умовах усіх країн колишнього СРСР?

Слід зазначити, що на квітневому з'їзді педагогічних працівників в Астані перспектива “єдиного підручника” не зустріла загального схвалення. Деякі делегати від нових пострадянських держав, що висловилися в обговоренні, говорили про глибокі теоретичні розбіжності між різними національним історичними школами, а представник України, як зазначалося вище, не дав чіткої відповіді. Але це не засмутило російську делегацію. Один з активних учасників з'їзду від Російської Федерації Олександр Філіпов - автор підручників і заступник начальника Національної лабораторії зовнішньої політики (ця недержавна за своїм статусом організація займається моніторингом підручників з історії в країнах пострадянського простору), оцінюючи перспективи появи єдиного підручника, говорив не стільки про ідеологічні суперечності істориків пострадянського простору, скільки про технічні перепони [16]. Цілком зрозуміло, що це не так. Але, відчуваючи, що про єдиний підручник поки що говорити просто недоречно, заступник міністра освіти і науки Росії Ісаак Калина запропонував компромісний варіант: “Учебник пусть останется у каждого свой, у каждой страны свои акценты, а вот книгу для учителя нужно сделать общую, чтобы учителя имели общее представление о истории наших государств” [17].

Заступник російського міністра знав, про що говорив. 13 травня 2010 р. ЗМІ повідомили про домовленість між міністрами освіти РФ і України про створення спільного навчального посібника для вчителів історії України та Росії.

Міністром освіти України в той час був Дмитро Табачник. Це був радикальний проросійський політик, який “прославився” безліччю антиукраїнських і навіть ксенофобських висловлювань. Деякі ЗМІ його навіть називали “нацистом”. Поява цієї особи на посаді Мініста освіти викликало збурення в суспільстві[18-20]. Так, Президент НаУКМА Сергій Квіт ще у березні 2010 р. звернувся до освітянської громадськості з закликом “публічно виступити проти Дм. Табачника - особи, неприйнятної на такій відповідальній посаді як Міністр освіти” [21].

Але Табачник, маючи підтримку Кремля, схоже, не звертав на це уваги. “Ми домовилися про спільне засідання комісії істориків України і Росії, - повідомив Міністр освіти України Дмитро Табачник. - І думаю, що зразу ж після візиту Дмитра Медвєдєва в Україну наприкінці травня чи на початку червня таке засідання комісії відбудеться в Києві. У нас є цікаві напрацювання по створенню спільного навчального посібника для вчителів історії і суспільствознавства”. Міністр запевнив, що до кінця 2010 р. посібник буде готовий. “Видамо ми його швидко, - зазначив міністр, - а охоплювати він має період від початку стародавньої історії, утворення людського суспільства на території України та Росії і до ХХІ століття” [22]. Про персональний склад комісії і за яким принципом йшов підбір до неї, не говориться. Що ж до спільних підручників, то міністр Дмитро Табачник зауважив, що про це говорити “передчасно”, а віце-прем'єр Володимир Семиноженко 14 травня 2010 р. заявив категоричніше: “Коли говорять, що буде україно-російський підручник (з історії), то я хочу сказати, що він не планувався і не планується. У нас будуть українські підручники, у Росії - російські” [23]. Ця обережна точка зору, схоже не відповідала новим політичним віянням, які йшли з Москви. Там вимагали “всього і негайно”. Через деякий час Семиноженко, до речі, один з досить авторитетних членів ПР, відомий у науковому світі вчений-фізик, академік НАН України, був усунутий зі своєї посади.

Теоретично, зміст навчального посібника для вчителів повинні були визначати обидві сторони. Але в умовах президентства Януковича тон задавала російська сторона, яка представляла російське підручникописання.

...Мабуть, щось з самого початку пішло не так. Серед науковців Інституту історії України НАН України бажаючих працювати в спільній комісії виявилося мало. Попередній досвід спілкування з офіційною російською наукою не надавав бажання створювати спільний підручник. Про це відверто заявив заступник директора Інституту НАН України Станіслав Кульчицький, а співробітниця відділу новітньої історії цього Інституту Тетяна Бикова сказала кореспонденту газети “Сегодня”: “Росія ніколи не визнає, що була в чомусь винна. Ситуація, що склалася, нагадує анекдот, коли герой остаточно переконаний, що в світі існує лише дві думки; його і невірна.”. Автор цих строчок також зустрів інформацію про можливе співробітництво у проекті вкрай негативно. В газеті “День” на початку червня 2010 р. була опублікована моя стаття “Краткий курс” для України писати не будемо”, де було зроблено невтішний прогноз: “Перед нами проект нового “Краткого курса истории” для України. Спочатку буде посібник для вчителів із “правильним розумінням минулого” і грифом мОн, а потім на основі нього напишуть шкільні підручники. В Росії це вже було. Тепер наша черга?” [24].

Спільна робоча група була створена лише у жовтні 2010 р. Зразу ж виявилося, що у поглядах на минуле між російськими і українськими істориками існують досить серйозні суперечності. Як їх узгоджувати? У росіян був готовий рецепт. Ксенія Костіна, голова правління громадської організації “Государственный клуб”, яка спонсорувала видання відомих в Росії Книг для вчителя Данилова і Філіпова, всерйоз заговорила про необхідність міждержавної комісії політиків, яка в масштабах СНД буде запобігати “пересмотру исторических событий и фактов”. Тобто йшлося не про наукові дискусії, не про вивчення нових джерел, наприклад, документів таємних служб радянського часу, не про освоєння нових дослідницьких технологій, а про рішення чиновників, які вкажуть дослідникам, що правильно, а що - неправильно.